Господарство України на відміну від країн Західної Європи
на початку XVI ст. розвивалося в умовах недержавності.
Українські землі належали Великому князівству Литовському, Польському і Угорському
королівствам, Молдавському князівству.
Внаслідок об'єднання Великого князівства Литовського і
Польського королівства (Люблінська упія 1569 р.)
утворилася держава — Річ Посполита. Чернігово-Сіверські
землі, що в 1503 р. належали Московській державі, в 1618 р. були приєднані до
Речі Посполитої. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель в
складі Речі Посполитої в першій половині XVII ст. характеризувалися
такими даними:
|
Воєводства |
Площа, тис. км |
Населення, тис. осіб |
Кількість поселень |
|
Руське і Волзьке |
64,4 |
1140 |
3910 |
|
Волинське |
42,6 |
650 |
2200 |
|
Подільське |
24,1 |
280 |
760 |
|
Брацлавське |
26,7 |
550 |
500 |
|
Київське _!_^РНігівське |
153,7 |
1750 |
3900 |
227У середині XVI ст. на Нижньому Подніпров'ї українські
козаки заснували Запорозьку Січ, що стала зародком відновленої Української
держави
Протягом XVI — першої половини XVII ст. в господарстві
Галичини та Правобережжя України відбулися значні зміни. Інтенсивно зростало
велике феодальне землеволодіння, утвердилося та зміцніло фільварково-ІІанщишІе
господарство.
Земельна власність зосереджувалася переважно в руках
королів, магнатів, шляхти, церкви. З середини XVI ст. почало
формуватися козацьке землеволодіння.
Державні маєтки "королівщшш"
об'єднувалися в староства — великі господарські комплекси, що складалися з
фільварків і згрупованих навколо них "ключів" — окремих груп
поселень, об'єднаних адміністративне. У Руському і Волзькому воєводствах
державні номістя становили 1/5 поселень. Загалом у
Речі Посполитій у першій половині XVII ст. на королівські маєтки припадало
близько 10 % усіх поселень. Проте високий рівень концентрації земельного фонду
в державних маєтках не свідчив про економічну могутність короля. Ця власність
часто була формальною, оскільки фактичними власниками землі були магнати та
шляхта, орендарі цих земель. Як форма землекористування існувала власне оренда,
коли маєток і селяни з їхніми примусами віддавалися на певний, як правило,
трирічний строк за визначену плату, і як застава, коли маєток давався в заклад
кредитору за позичену суму. Строк застави тривав до повернення боргу, доход
йшов на сплату процентів. Застави оформлялися актами, вони були зумовлені як •зрослою потребою держави в грошах, так і втягуванням
феодальних маєтків 'у товарно-грошові відносини, що
приводило до нагромадження значних коштів у великих землевласників. Наприклад,
Я. Острозький на початку XVII ст. тримав Канівське і Богуславське
староства за 9500 золотих кожне, Переяславське — за 2000. Застави збагачували
магнатів, посилювали їхнє політичне значення. Разом з тим скорочувався фонд
державних земель.
Більша частина земель в Україні була зосереджена у
магнатів. У 70— 80-х роках XVI ст. у Руському і Волзькому воєводствах
двом десяткам магнатів (Замойським, Потоцьким, Жолкевським та іи.), які володіли
10 і більше поселеннями, належало майже 1/3 приватних шляхетських сіл і міст.
Близько 40 великих шляхтичів, які володіли 5 — 9 селами, мали 1/5 приватних
поселень.
У Великому князівстві Литовському найбільше магнатів було
на Волині. Про розмір їх маєтностей свідчить чисельність кінних воїнів, що
виставлялися під час війни (з розрахунку один вершник від 8 селянських господарств).
У 1528 р. виставили: князь Слуцький — 433
"коні", Радзівілл — 260, Ходкевич — 187, Вишневецький — 98. Одним з паймогутиіших магнатів був Василь-Костянтин Острозький,
якому на початку XVI ст. належало на Волині 59 міст і містечок,
857 сіл, 111 фільварків. Він володів землями па Київщині, Брацлавщииі,
Поділлі.
Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після
Люблінської унії 1569 р., коли почалася колонізація наддніпрянських і
задніпрянських земель. У цьому самому році була проведена ревізія "пустопорожніх"
зе-мель у нових воєводствах. Сеймова постанова 1590
р. дала королеві повне й необмежене право роздавати "пустині, що лежали за
Білою Церквою". Фактично ці землі були заселені козаками і селянами.
Проте силою зброї польські пани захоплювали землі, а населення перетворювали па
підданих. В Україні з'явилися латифундії "королев'ят"
— українських і польських магнатів. Так, Калиновські володіли Уманщиною, Конєцпольські — землями на річці Тасмині,
Замойські — від Тернополя до Паволочі,
Потоцькі захопили Кременчук і Бориспільську волость. У басейні річки Сули
виникла латифундія князів Вишпевецьких з центром у
Лубнах. У 30-х роках XVII ст. у володіннях Я. Вишпевецького було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських
дворів, близько 230 тис. селян. Крім земель на території України, ці магнати
мали великі маєтки в Польщі.
Земельні багатства магнатів зростали за рахунок
успадкування, шлюбів, ножалувань короля, купівлі та
захоплення земель. Права на придбані або загарбані землі затверджувалися
королівськими грамотами.
В аграрному господарстві значного розвитку набуло
шляхетське землеволодіння. У Великому князівстві Литовському оформлення шляхти
як привілейованого стану та його остаточне відокремлення від
"поспільства" (селянства) було завершено у середині XVII ст. У 1522 р. за
сеймовою ухвалою "про вивід шляхетства" до шляхетського стану
включалися лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр з часів перших
великих князів (Вітовта, Сигізмунда, Казимира). У
1528 р. було проведено перепис шляхти.
Оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа (волочна номіра) 1557 р., під час
якої перевірялися права па шляхетство. За Люблінською унією шляхта звільнялася
від військової служби і державних по-вишюстей. Вона в
основному була польського походження або спольщена. Українські роди (Кульчицькі, Яворські, Чайківські,
Витвицькі, Попелі, Яр-молипські,
Сагайдачні та іи.) були дрібними власниками. Деякі з
них володіли одним селом або його частиною. Зростанню шляхетського
землеволодіння, так само як і магнатського, сприяли великокняжі й королівські
дарування, придбання і продаж маєтків, насильне захоплення селянських земель.
Часто шляхта орендувала землю у магнатів.
На початок XVII ст. в Україні налічувалося близько 1
тис. шляхетських І 250 магнатських маєтків.
Зростання феодального землеволодіння в Україні
супроводжувалося перерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення
зе^млево-л°дшия середньої та дрібної шляхти. Поширене
було захоплення магната-Ми_ Шляхетських маєтків або
примусовий їх продаж. Безземельна шляхта "аималася
па службу до магнатів, отримуючи невеликі володіння за умови
різних обов'язків, в основному військової служби.- У Руському і лзькому
воєводствах шляхті належало 1/5 поселень. Неухильно зростала велика феодальна
власність у Закарпатті та ^пічній Буковині. Після входження Сіверщшш
до складу Речі Посполитої 'Іаючію за Полянським
договором 1634 р.) було проведено ревізію земельних володінь. Землі, права па
які не було доведено, роздавали польським магнатам і шляхтичам. О. Песочинський заволодів Стародубщииою,
канцлер Оссолінський — Батурином і Конотопом, Р. Потоцький — Ніжинським
староством.
У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так
званих заказ-иих городів, згідно з якою російським
феодалам заборонялося купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло
зростанню землеволодіння служилих українських людей.
Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському
відбулося законодавче закріплення прав магнатів і шляхти на землю. За
привілеями 1506 і 1522 рр. великого князя Сигізмунда І землі закріплювалися в
довічне володіння ("до живота"). У ЗО —50-х роках землі роздавалися
до трьох "животів", тобто до смерті онука бенефіція землі. Литовський
статут 1529 р. (кодекс прав Литовської держави) встановлював, що шляхтич мав
право лише на рухоме майно, якщо володів маєтком на основі військової служби
магнатові. Привілей 1529 р. великого князя Сигізмунда II Августа
гарантував недоторканість шляхетських володінь лише на державних землях за
умови, що ними користувалися тільки магнати і шляхтичі, землеволодіння яких не
було пов'язане з феодально-службовою залежністю від великого князя або
магнатів. Литовський статут 1566 р. остаточно скасував усі обмеження
шляхетської земельної власності. Для відчуження вотчини вже не потрібно було
дозволу великого князя, маєтками розпоряджалися на власний розсуд. Проте
вислужені маєтки і землі відчужувалися лише з дозволу князя, вони роздавалися
або до "живота", або з правом передашія
спадкоємцям чоловічої статі.
Люблінська унія 1569 р. підтвердила звільнення
шляхетського землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в
обох частинах держави.
У цей час продовжувало зростати володіння православної,
уніатської та католицької церков. Великокнязівський і королівський уряди
підтримували .церкву, визначаючи її важливу роль у захисті інтересів феодалів.
Церкви багатіли за рахунок захоплення селянських земель, відписувань,
дарувань '< місцевих воєвод, магнатів і шляхти, які намагалися
схилити її на свій бік. • Великокнязівський
уряд надавав землі монастирям. У XVI — першій половині XVII ст. найбільшим
землевласником був Києво-Печерський монастир. Маєтки київського митрополита
були па Київщині, Переяславщині! Чернігівщині. Великими землевласниками були
також Видубицький, Ме-жигірський монастирі. Не
поступався перед найбільшими магнатами митрополит П. Могила, якому лише на
Київщині належало 2305 сіл і мішай' ських дворів.
Становище православної церкви різко погіршилося після
Брестської унії 1596 р. Під тиском Іюльсько-литовських
феодалів, які вбачали у православній церкві опір своїм намірам покатоличення і
ополячення українського народу, вона була змушена поступитися частиною своїх
володінь на к°" ристь уніатської та католицької
церков. лшуйі І
230Напередодні 1648 р. на Волині, Брацлавщині та
Київщині близько 50 маєтків належало католицьким монастирям і костьолам. Багато
маєтків католицька церква мала на Чернігівщині та Полтавщині.
Протягом XVI — першої
половини XVII ст. у структурі феодального землеволодіння
відбулися зміни, пов'язані з розвитком козацького землеволодіння. Основною
формою землеволодіння середнього козака був хутір. При козаках були "всякі
пожитки" — луки, сіножаті, ниви, ставки, пасіки, гаї, ліси. Хутір часто
перетворювався на велике землеволодіння. Заможні козаки, крім землеробства і
тваринництва, займалися ще різними сільськогосподарськими промислами, зокрема
будували млини, заготовляли мед, курили горілку, торгували продуктами.
Зростання магнатсько-шляхетської земельної власності
привело до еволюції права землеволодіння селян. На початку XVI ст. у західних українських
землях селяни користувалися наділами як спадковими оволодіннями на основі
локаційних грамот. У Великому князівстві Литовському волосні селяни вільно
розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати, дарувати. Селяни
приватних володінь не мали права переходу і поступово підпадали в особисту
залежність.
Протягом XVI ст. з розвитком внутрішнього і
зовнішнього ринків, зростанням в Західній Європі попиту на продукцію
сільського господарства, насамперед па збіжжя, відбулося обезземелювання селян
та їх остаточне закріпачення. Литовський статут 1529 р. заборонив селянам без
дозволу панів купувати або брати у заставу землю.
Обмежували права селян на землю фільварки. На відміну від
Польщі, де вони були значно поширені, в Україні цей процес відбувався повільно.
Для існування фільваркових господарств суттєво
необхідними були доступ до ринків та значна робоча сила. Ці умови існували в
Галичині, на Волині та Поділлі, де і виникли перші фільварки. У середині XVI ст. в Руському і
Волзькому воєводствах нараховувалось кілька сотень фільварків. На Волині
фільварки поширились пізніше, ніж в Галичині.
З розвитком фільваркового господарства безпосередньо була
пов'язана волочиа реформа польського короля і князя
литовського Сигізмупда II Августа,
проведена в 1557 р. в його маєтках у Литві, Західній Білорусії та в Україні — у
Кременецькому повіті, Ратенському й Ковелівському староствах "а Волині. Метою її було
збільшення доходпості великокнязівських маєтків
розширенням господарської ріллі й посиленням селянських новишюстей.
Згідно з "Уставами на волоки" руйнувалося
громадське землеволодіння.
' землі (дворові та селянські) перемірювали і поділяли на
волоки. Кож-
1Іе селянське тяглове господарство за точно встановлену
ренту отримало
волоку землі і втратило право розпоряджатися нею.
Кількість тяглових
селян залежала від розмірів фільварку, оскільки площа
землі його відноси-
ася до площі, переданої
в користування селян як 1 : 7. Волочна реформа
Ільшила кількість тяглових
селян, в категорію яких були переведені селя-
Аеіпіики, службові, челядь.
Господарства, що не могли обробляти волоку
Д°увати примуси, наділялися
меншими наділами — нівланом, "загоро-
231дами" (приблизно 1/2 волоки). Наділ селян
вважався спадковим, його можна збуло ділити, але не збільшувати. Кунівля-продаж землі заборонялася, у великокнязівських
маєтках дозволялося переселення селян, але без будь-іяких
прав па землю.
Основою господарства став фільварок, під який відводилися
кращі землі, Ізведеиі в одну велику площу. Селянам
діставалися окраїнні та гірші землі! ,-|І хоча площа фільваркових земель була
меншою, ніж селянських, забезпеченість селян землею погіршала.
Волочпа иоміра
зруйнувала також громадські порядки. Дворище було
•замінено "димом" —
селянським господарством з індивідуальною відповідальністю за примуси.
Селянська влада за німецько-польським зразком поділялась на війтів і лавників. Війт призначався па 100 і більше селян з метою
контролю селянських примусів і отримував дві волоки землі. Лавники
допомагали війтові і не звільнялися від примусів.
Литовський статут 1566 р. визнавав за селянами лише
обмежене право на рухому власність, а продаж землі допускав лише між селянами
одного маєтку.
У другій половині XVI — на початку XVII ст. фільварки
створювалися у тих воєводствах, де їх до того ще не було. В низинних районах
Закарпатської України вони з'явилися в останній третині XVI ст. У Буковині така
система не склалася. Повільно організовувалися фільварки в Центральній л
Лівобережній Україні, де насамперед потрібно було освоїти колонізовані
• землі. Шляхта заохочувала селян займати ці землі,
запропонувавши їм ІСлободи (поселення, звільнені від
сплати примусів та оброків протягом ,15 — 30 років).
Найбільші фільварки мали по 400 — 600, середні — по 100 —
250 га .ріллі.
Розвиток фільваркової системи зміцнив феодальну власність
на землю. На всі українські землі поширився принцип абсолютної неподільної спадг .кової станової власності,
що діяла у Польщі. Шляхта домоглася виключного (права па землю і на працю
виробників. Нешляхетської земельної власності ше могло існувати. Селян було позбавлено права на спадкове
користування (Землею. Вони поділялися па групи залежно від майнового стану і
господарських функцій у фільварках. Селяни-кмети мали наділ землі і виконува-іли примуси з тяглом. Загородиики
"сиділи" па городах і мали садиби. Халупники мали тільки садибу і
хату. Коморники володіли лише худобою. Гультяї
працювали як тимчасові наймані робітники.
До середини XVI ст. переважали селяни-кмети з повним
наділом (ла-ііюм), які мали змогу широко розгорнути
господарство. Найбільша кількість таких повиоланових
господарів зустрічалась па Лівобережжі, де феодальне гноблення не набуло таких
розмірів, як на інших українських землях. Завдяки невеликій густоті населення
там залишалося багато вільної землі. Д° заможної групи належали також селяни,
що займалися сільськими нр°' мис лами, — мельники,
корчмарі, рудники, а також сільські старшини " отамани і "вибрапці" (селяни, що належали до королівського мали
привілеї, такі як звільнення від данини і примусів). Заможні селяни . ді відкуплялися
грішми від робіт на пана, а траплялося, що й купували
собі волю.
Аграрна реформа 1557 р. і розвиток фільварків прискорили
зменшення селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних
селян. Про це свідчать дані люстрині!' 1564 — 1565
рр. усіх сіл державних маєтків Руського і Волзького воєводств про
співвідношення кметських наділів і загальної
кількості дворів:
Розмір наділу
Більше 1/2 лану
Швлану
Від 1/4 до 1/2 лану
Менше 1/4 лану
Кількість кмсгських
господарств, 18,5 47,5 ;.-25,0 ? 6,3
о/ /о
На початку XVII ст. на українських землях 15 % кметів
мали наділ більше нівлану, близько 33% — півлану, до 20% — менше чверті лану. Третину селянства
становили малоземельні й безземельні. У 40-х роках XVII ст.
найпоширенішими були господарства на чверть лану (5 — 7 га), це був той
мінімум, який, па погляд панів, забезпечував прожиток селянської сім'ї і
створював сприятливі умови для відтворення робочої сили — селянина і його
реманенту як основи існування і розвитку фільварку.
Розгортання нанщипно-фільваркової
системи не тільки позбавило права селян на землю, а й призвело до збільшення їх
панщини, примусів і втрати права переходу. На українських землях у складі
шляхетської Польщі основна маса селян була закріиачеиа
протягом перших десятиліть XVI ст. Польські сейми (1505 і 1520 рр.)
заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана й узаконили дводенну
панщину. Королівський асесориий суд в 1518 р.
позбавив селян права подавати скарги на лана і, як правило, був па боці
останніх, якщо скаржилися селяни королівських маєтків.
На українських землях Литовської держави відбувалися ті
самі процеси. Селянам було заборонено скаржитися на своїх панів, які
використовували право вотчинного суду. Литовські статути 1529 і 1566 рр.
дозволяли купувати селян без землі. "Устави на волоки" 1557 р.
юридичне закріпляли належність селян феодалові: "Кметь і все його майно є
наше". Для^ тяглових селян встановлювалася
панщина в розмірі двох днів па тиждень з воло-ки' Для
городників — один день пішої панщини (без робочої худоби) і Додатково шість
днів під час жнив, прополювання городів. Тяглові селяни „ ВиІІпі
були виконувати "шарварки" (роботи з будівництва),
"толоки", Івалти", жати сіно, платити чинш і натуральні податки. У кінці XVI ст. па ] . ^1Ллі
панщина доходила до двох-трьох днів на тиждень з господарства. У впічиій Київщині селяни платили данину медом і грошову
ренту, иан-
;233шипа становила кілька днів па рік. У південній
Київщині, нівдешю-східній Брацлавщині, де
землеробство ускладнювалося татарськими набігами, над. щшш
не було.
"Артикули" польського короля Генріха Валуа 1573
р. і третій Литовський статут 1588 р. остаточно закріпачили селян, їм
заборонялося самостійно виступати на суді, свідчити як проти, так і за своїх
панів. Практично неможливим стало право переходу. "Похожі"
селяни, які вважалися вільними, проживши десять років в маєтку папа, повинні
були при переході сплатити 10 кіп грошів, що дорівнювало половині вартості
селянського господарства із землею, а також повернути позику, отриману при
поселенні. Шляхтич мав право протягом десяти років розшукати селян-утікачів, а
спіймавши їх, зробити "отчичем", тобто
селянином, який втратив право переходу. Всі селяни вважалися кріпосними,
позбавлялися права розпоряджатися своїм майном, заповідати, відчужувати його
без дозволу поміщика, повинні були коритися і щодо віросповідання.
Запроваджувалася необмежена панщина "з волі пана". Шляхтич міг
позбавити селянина життя на свій розсуд.
У першій половині XVII ст. у Галичині, на
Волині, Поділлі нормою для волочних і підволочних селянських господарств стала щоденна панщина. У
північно-західній частині Київщини вона зросла до двох-трьох днів. Поряд з
регулярною щотижневою панщиною поширилася нерегулярна, що здійснювалася на
вимогу землевласника чи управляючого маєтком. Почала запроваджуватися урочна
панщина, коли селянин повинен був виконати певну роботу в точно зазначений
строк.
Надзвичайно обтяжливими були примуси: забезпечення
квартирами, харчами й фуражем військових загонів, вартування при папському
дворі, лагодження шляхів, будівництво при млинах, ремонтування будинків, випасання
худоби тощо. Тягарем для селян було кілька разів на рік їздити своїми кіньми
або волами з папським хлібом чи іншими продуктами у далеку дорогу — па ярмарки
або до портів. У 40-х роках XVII ст. селянські підводи долали шлях з
Київщини до Вісли. Існували так звані дарові дні, коли селяни повинні були
гатити греблі, ловити рибу, стригти овець, чесати льон і коноплі, працювати на
городі.
Магнати та шляхта намагалися закріпачити селян на
Лівобережжі. Ш землі освоювалися і заселялися завдяки широкій народній
колонізації-Селяни "сиділи" в слободах і мали пільги на 25 — 30
років, сплачуючи натуральну та грошову ренти. Строки "волі" минали в
кіпці 20 —30-х років XVII ст. і саме в цей час почалося
посилення кріпосництва. У відповідь Зросла і набула масового характеру боротьба
селян і козаків за землю, зни-ацення кріпацтва,
перетворення їх на вільних землевласників.
У Закарпатській Україні феодальні повинності
регламентувалися угорським загальнодержавним законодавством. У XVI ст. максимальна
величина панщини становила 52 дні із селянського господарства на рік. В основному
це були будівельні роботи, охорошю-ноштова служба, з
другої половини століття — праця у сільському господарстві. З поширенням
фільварків у середині XVII ст. панщина досягла двох-трьох днів на
тиждень.
На Буковині основою господарства залишалися селянські
землі. За користування ними селяни платили натуральну та грошову ренти, державні
податки на користь молдавського господаря і турецького султана.
Отже, протягом XVI — першої половини XVII ст. на українських
землях відбулися істотні зміни в аграрних відносинах. Розширення внутрішнього
та зовнішнього ринків призвело до формування й утвердження фільварково-ІІаІІщигшої
системи господарства. Зросло магпатсько-шляхет-ське
землеволодіння. Завершилося юридичне закріпачення селян, які підпали в
поземельну, особисту і судово-адміністративну залежність від феодалів. Найіитенсивпіше ці процеси відбувалися в Галичині, Волині,
Поділлі, швіїічно-західішх районах Київщини. В
Наддніпрянській і Задніпрянській Україні, де вирувала народна колонізація,
селяни були вільними, жили в слободах, залежність їх від феодала виявлялася у
сплаті йому натуральної і грошової ренти. На цих землях формувалося козацьке
землеволодіння як зародок землеволодіння фермерського типу. Наступ феодалів на
права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання
чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби українського
народу, найвищою точкою якої стала Визвольна війна середини XVII ст.