БІОГРАФІЇ ВІДОМИХ ВЧЕНИХ-ЕКОНОМІСТІВ

  Аквінський (Аквінат) Фома (1225 чи 1226 – 1274). Народився в замку Роккасекка близько Аквіна (тому інколи йому дають прізвисько Аквінат). В 17 років вступив у домініканський орден, звідки був посланий навчатися в Париж, де три роки його учителем був доктор великий Альберт фон Больштедт, який мав титул "загального доктора" за енциклопедичність знань. В 1249 – 1251 pp. Фома йде за своїм учителем у Кельн і налагоджує там викладання теології. В 1252 р. він повертається до Парижа, і з цього часу починає власну академічну діяльність як магістр богослов'я Паризького університету. Слава його скоро затьмарює популярність учителя. Юрби юнаків сходилися до нього з усіх християнських країн. За дорученням римської курії Фома бере участь у переробці арістотелізму в християнсько-католицькому дусі. В 1272р. Фома повертається в Італію і до самої смерті викладає теологію в рідному Неаполітанському університеті. В 1368 р. його останки були перевезені в Тулузу. Словник наукових термінів Фоми Аквінського нараховує 13 000 000 термінів (вся російська мова, за даними інституту російської мови, нараховує 440 000 слів).
  В 1323 р. вчення Фоми Аквінського було канонізовано папою Іоанном XXII. У 1567 р. Ватикан оголосив "загального доктора" одним з учителів церкви. Ім'я Фоми Аквінського посіло 5-те місце у цьому списку.
  4 серпня 1879 р. папа Лев XIII проголосив вчення Фоми Аквінського обов'язковим для всієї католицької церкви як "єдину істинну філософію католицизму".
  Бем-Баверк Ойген фон (1851 – 1914) – походив із дворянської родини, з дитинства товаришував з Візером і разом з ним навчався в університетах Німеччини та на юридичному факультеті Віденського університету. Захоплювався економічними поглядами К. Менгера.
  Період творчої праці в нього зайняв ціле десятиліття, коли він працював приват-доцентом політекономії у Віденському (1880) і професором в Інсбрукському (1881 – 1889) університетах. О. Бем-Баверк підготував дисертацію на тему: «Права і відносини з точки зору вчення про народногосподарські блага» (1881), через 5 років видав першу (1884) і другу частини книги (1889) – «Капітал і прибуток» і «Позитивна теорія капіталу», а між їх виданням – працю "Основи теорії цінності господарських благ" (1886). І лише одна з його найвизначніших праць "До завершення марксистської системи" вийшла через рік після припинення викладацької роботи, тобто у 1890 р. З 1905 р. він працював професором Віденського університету.
  Значний період свого життя Бем-Баверк присвятив службі у вищих державних органах Австрії: тричі був міністром фінансів, призначався головуючим Верховного апеляційного суду і президентом Академії наук.
  Блауг Марк – відомий сучасний вчений у галузі методології і економічної теорії та історії економічної думки. Народився у 1927 р. у Гаазі (Нідерланди). Здобув початкову економічну освіту в Куінс-коледжі (Нью-Йорк, США). Здобув звання магістра (1952) і доктора філософії (1955) у Колумбійському університеті.
  Працював спочатку асистентом у Куінс-коледжі, потім – у Міністерстві праці США (1952-1953). Наступне десятиріччя свого життя М. Блауг пов'язав з викладанням та науковими дослідженнями у галузі методології та історії економічної науки в Йєльському університеті. У 1958р. вийшла його перша монографія "Рікардіанська економічна теорія: історичне вивчення", а в 1962 р. – фундаментальна праця "Економічна думка у ретроспектив!" (четверте видання – 1984). Вона була видана італійською, німецькою, португальською, японською, французькою, іспанською та російською мовами, завдяки чому М. Блауг став всесвітньо відомим.
  З 1963 р. М. Блауг живе у Англії. Працював до виходу на пенсію на кафедрі економіки освіти в Інституті освіти Лондонського університету і одночасно співробітничав з рядом університетів Англії, Європи і США. Продовжує читати лекції в Бекінгемському та Ексетерському університетах (Англія).
  У 60-70-ті pp. інтенсивно займався дослідженнями проблем економіки освіти і опублікував низку відомих праць у цій галузі, зокрема: «Причини безробіття випускників у Індії» (1961), «Вступ до економіки освіти» (1970), «Освіта і проблема безробіття в країнах, що розвиваються» (1973), «Практика прогнозування робочої сили» (1973) та ін. З середини 70-х pp. значну увагу вчений приділив дослідженню економічної теорії та її методології. Серед праць з цієї проблематики виділяються монографії «Кембриджська революція: успіх чи невдача?» (1974) та «Методологія економічної теорії» (1980, друге видання – 1992).
  Вагомий внесок М. Блауга у дослідження проблем історико-економічних наук. Він автор таких відомих книг, як «Великі економісти після Кейнса», «Великі економісти перед Кейнсом» (1985), «Економічна історія та історія економічної теорії» (1986), «Економіка освіти і освіта економіста» (1987), перших книг з п'ятидесятитомного видання «Портрети видатних економістів», опублікованих у другій половині 90-х pp. За редакцією вченого виходить багатотомна серія «Школи думки в економічній теорії». М. Блауг обраний членом Британської академії (1989).
  Буагільбер П'єр Лепезан (1646 – 1714) – син нормандського дворянина, юриста. П. Буагільбер, як і батько, дістав юридичну освіту. Сім'я його належала до нормандського «дворянства мантії» – так називали у старій франції дворян, які посідали спадкові судові та адміністративні посади. В 31 рік він був обраний на посаду судді в Нормандії. Через 12 років професійні успіхи дозволили йому посісти прибуткову і впливову посаду генерального начальника судового округу Руана.
  На посаді головного судді міста, до функцій якого на той час входило загальне муніципальне керівництво, П. Буагільбер залишався протягом 25 років, тобто майже до кінця життя, і тільки за два місяці до смерті передав цю посаду старшому синові.
  Бунге Микола Христіанович (1823 – 1895) народився 11 листопада 1823 р. в Києві. В 1845 р. закінчив Київський університет. 1847 р. Бунге захистив магістерську дисертацію, а 1852 р. – докторську в Київському університеті. Викладацьку діяльність почав у Ніжинському ліцеї Безбородь-ка, а з 1850 р. до 1880 р. викладав у Київському університеті ряд економічних дисциплін.
  У 1859 – 1862 pp. Бунге виконував обов'язки ректора Київського університету. Потім його переобирали на цю посаду ще двічі, у 1871 – 1875 та 1878 – 1880 pp. Міністр фінансів Російської імперії (1881 – 1886). В цілому його міністерська діяльність визнається успішною, незважаючи на те, що дефіцит державного бюджету значно зріс. В 1887 р. М. X. Бунге був призначений Головою Ради міністрів і на цій посаді перебував до кінця життя.
  Значний науковий внесок Бунге у дослідження проблем теорії кредиту та грошового обігу, історії економічної думки. Серед його численних праць виділяються «Теорія кредиту» (1852), «Курс статистики» (1865, 1876), «Основи політичної економії» (1870), «Про відновлення металічного обігу в Росії» (1877), «Нариси політико-економічної літератури» (1895).
  Бьюкенен Джеймс Макджил народився у 1919 р. у маленькому провінційному містечку штату Теннессі (США). Закінчив місцевий учительський коледж за спеціалізацією в галузі математики, суспільних наук і англійської літератури. У 1941 р. закінчив економічний факультет Університету штату Теннессі зі ступенем магістра. Під час другої світової війни служив офіцером на Тихоокеанському флоті.
  У Чиказькому університеті отримав вчену ступінь доктора економічних наук за роботу з теорії і практики державних фінансів. У 1955 – 1968 pp. Дж. Бьюкенен був професором економічної теорії і директором політико-економічного центру Т. Джефферсона в Університеті штату Вірджинія. Ьвоєю науковою діяльністю сприяв перетворенню університету та політехнічного інституту штату Вірджинія в один із центрів сучасного наукового життя США. У 1962 р. спільно з відомим політологом Г. Таллоком Дж. Бью-Кенен опублікував монографію «Розрахунок згоди: логічні основи конституціональної демократії". У ній в єдину логічну структуру поєднані застосування моделі "максимізації корисності" до дослідження політичного вибору та підхід до політики, як до процесу товарного обміну. Друга велика робота вченого "Межі свободи: між анархією і Левіафаном" (1975), в якій розглядаються проблеми демократичного вибору, мала значний суспільний резонанс. У монографії "Дослідження конституційної демократії" (1989) розглядаються питання природи і виробництва суспільних товарів, оптимального співвідношення між приватним і суспільним секторами економіки.
  Інша сфера наукових інтересів Бьюкенена – дослідження державних фінансів. Цьому присвячені праці "Політична спадщина лорда Кейнса" (1977), "Влада податків – теоретичне обгрунтування фінансової конституції" (1980, співавтор X. Д. Бреннен). У цих роботах також підкреслюється зростаюче значення різних неекономічних інститутів у процесі прийняття суспільних рішень.
  Дж. М. Бьюкенен – лауреат Нобелівської премії з економіки (1986) за дослідження договірних і конституційних основ теорії прийняття екологічних та політичних рішень.
  Вальрас Леон-Марі Еспрі (1834 – 1910). Інтерес до економічної теорії розвинувся у нього завдяки батьку, який привернув його увагу до праць А. Курно. У 1870 р. Л. Вальрас прийняв запрошення на роботу до Швейцарії – на кафедру політекономії Лозаннського університету, де він працював до 1892 р. У 1874 р. вийшла його основна праця "Елементи чистої політекономії", яка дозволяє зарахувати його до маржиналістів першого етапу.
  Разом з тим, Л. Вальрас не обмежився характеристикою граничної корисності, формулюванням категорії «функція попиту» та інших понять. Він уперше намагався застосувати математичну модель для виявлення проблеми існування рівноваги економічної системи, надання цій системі стабільності. Але, на відміну від моделей ринкової рівноваги А. Курно, У. Дже-вонса, А. Маршалла та інших, модель Л. Вальраса характеризує не локальну, а загальноекономічну рівновагу симетричних ринків. Тому Л. Вальраса справедливо вважають основоположником сучасного макроекономічного моделювання. Крім того, завдяки однодумцям і послідовникам його вчення, Л. Вальрас став засновником «лозаннської школи» маржиналізму.
  М. Блауг, англійський дослідник історії економічної думки, звернув увагу на те, що «економічна теорія продовжувала залишатися виключно англомовною протягом більше 200 років». Однак те, що «елементи чистої економічної теорії» Л. Вальраса були вперше перекладені на англійську мову лише в 1954 p., не перешкодило Л. Вальрасу задовго до цього стати видатною фігурою в англійській та американській економічній літературі, констатує М. Блауг.
  Візер Фрідріх фон (1851 – 1926) – представник «австрійської школи», учень Менгера. Одержав університетську освіту, після чого цілковито присвятив себе науково-дослідній діяльності і викладацькій роботі. У 1917 – 1918 рр– – міністр торгівлі Австро-Угорщини. Як і О. Бем-Баверк, він був удостоєний звання довічного члена Верхньої палати парламенту.
  У своїх публікаціях пропагував учення «австрійської школи»: «Походження і основні закони економічної вартості» (1884), «Природна цінність» (1899), «Теорія суспільного господарства» (1914). Ф. Візер увів у науковий обіг терміни «закони Госсена», «гранична корисність». Суб'єктивне сприйняття вартості, ціни, витрат виробництва і прибутку, пріоритетне ставлення до мікроекономічного аналізу, неприйняття математичних методів вирішення економічних проблем, теоретико-методологічні позиції менгерів-ського вчення Ф. Візер втілював у життя з професорської кафедри протягом 42 років (1884-1926): спочатку у Празі (1884 – 1902), а потім на успадкованій ним кафедрі К. Менгера у Відні (1903-1926).
  Гелбрейт Джон Кеннет народився 15 жовтня 1908 р. в селищі Айона Стейшн в канадській провінції Онтаріо. З 1927 по 1936 р. він навчався в університетах Торонто, Берклі (де отримав докторський ступінь в 1934 р.) і Кембриджа (Великобританія). Більша частина життя професора Гелбрейта пов'язана з Гарвардським університетом, в якому він працював більше шістдесяти років – з 1934 по 1939, з 1949 по 1961 і з 1963 р. по сьогодні, займаючи посади від стажиста до почесного професора.
  Наукова кар'єра Дж. К. Гелбрейта поєднувалась з активною адміністративною і політичною діяльністю. З 1941 по 1943 р. він працював заступником голови Комісії по регулюванню цін, після закінчення другої світової війни був призначений директором відділу економічної безпеки Державного департаменту США, був особистим радником президента Дж. Ф. Кеннеді і послом в Індії з 1961 по 1963 р. У 1967 – 1968 роках обирався головою національного Об'єднання на захист демократії, в 1971 р. президентом Американської економічної асоціації, а з 1984 по 1987 р. був головою Ради Американської академії наук та мистецтв. Почесний професор більше ЗО університетів, має численні американські та зарубіжні нагороди.
  Відомий вчений написав більше 40 книг, що були видані в 50 країнах світу. Більшість з них присвячена економічним і соціологічним проблемам і користується величезним успіхом насамперед завдяки їх міждисциплінарному характеру, постановці гострих, актуальних проблем, оригінальності аргументації, ясному стилю викладу. Серед найбільш відомих його монографій виділяються «Американський капіталізм» (1952), «Великий крах» (1955), «Суспільство достатку"(1958), «Нове індустріальне суспільство» (1967), «Епоха невизначеності» (1976), «Культура задоволеності» (1992), «Справедливе суспільство» (1996). Значну увагу професор Гелбрейт приділяє питанням історії економічної думки. Йому належить праця «Історія економічної науки: минуле як теперішнє « (1987). Вчений написав також три романи, книгу "Записки посла" (1969), автобіографічну роботу "Життя в наш час" (1981), ряд розділів в колективній монографії "Індійський живопис" (1969).
  Госсен Герман-Генріх (1810 – 1858) не був професійним ученим-економі-стом. Закінчивши юридичний факультет Боннського університету, перебував на державній службі, пізніше подав у відставку і займався страховою справою. У 1850 р. залишив усі свої справи заради написання книги, яку закінчив і видав у 1854 р. під назвою "Розвиток законів суспільного життя і правила людської діяльності, що випливають з них", у якій знайшли відображення принципи, відомі в сучасній економічній літературі як перший і другий "закони Госсена".
  Госсен сподівався своєю працею зробити в економічній науці таке ж важливе відкриття, як Коперник у галузі астрономії. Але, не дочекавшись визнання і глибоко розчарувавшись, він відкликав нереалізовану частину тиражу і спалив усе, що зміг одержати. Через чверть століття окремі вцілілі екземпляри його книги стали надбанням наступних поколінь економістів.
  Джевонс Уільям Стенлі (1835 – 1888) у Лондонському університеті вивчав хімію і математику, але, закінчуючи його, захопився політекономією. З 1863 р.– викладач політекономії в коледжі у Манчестері, де через кілька років став уже професором. Його основні праці – "Теорія політекономії" (1871), "Принципи науки" (1874). В останні роки свого життя (1876 – 1888) працював на посаді професора політичної економії у Лондонському університеті.
  Друкер Пітер Фердінанд народився 19 листопада 1909 р. у Відні. Отримав юридичну і економічну освіту в Австрії та Великобританії. Ступінь доктора цивільного і міжнародного права була присвоєна йому Франкфуртським університетом (Німеччина) у 1931 р. Після приходу нацистів до влади вчений емігрував і провів більшу частину життя в Англії і США.
  В ЗО-50-х pp. П. Друкер займав посади оглядача й редактора кількох британських газет (як власний кореспондент «The Guardian» він у 1930– 1931 pp. працював протягом семи місяців в СРСР), а також був радником у ряді англійських та американських банків.
  Наукову кар'єру П. Друкер розпочав як професор соціальної філософії в Беннінгтон коледжі (штат Вермонт, США). В 1939 р. вийшла його перша книга – «Кінець економічної людини», яка витримала в Англії і США більше двадцяти видань. В 1950-1971 pp. П. Друкер працював професором Школи бізнесу при Нью-Йоркському університеті, з 1971 р. по даний час є професором соціології та управління Клермонтського університету (штат Каліфорнія). У різні роки вчений співробітничав з рядом відомих міжнародних корпорацій і некомерційних організацій, був радником з проблем управління ряду американських міністерств, а також урядів Канади і Японії.
  Професор П. Друкер – автор тридцяти книг, серед яких в США бестселерами стали «Майбутнє індустріальної людини» (1942), «Теорія корпорації» (1946), «Невидима революція» (1976), «Менеджмент в епоху змін» (1980), «Нові реалії» (1989), «Посткапіталістичне суспільство» (1993). Його праці перекладені більш ніж двадцятьма мовами, а наукові заслуги відзначені вищими нагородами Нью-Йоркського та Гарвардського університетів. В 1987 р. Клермонтський університет назвав в його честь свою школу менеджерів, з 1995 р. функціонує міжнародний Фонд Друкера (Drucker Foundation), який спеціалізується з проблем дослідження управління в некомерційних організаціях.
  П. Друкер – почесний професор шести американських університетів, а також університетів Бельгії, Чехії, Великобританії, Іспанії, Швейцарії і Японії. Перу видатного вченого належать, крім наукових праць, два романи, книга мемуарів і дослідженння з японського живопису кінця XIX – початку XX ст.
  Дюпюі Жюль (1804 – 1866) – інженер, випускник заснованої в 1747р. у Парижі школи проектування цивільних об'єктів, автор кількох наукових праць про соціально-економічну ефективність технічних проектів. Одна з основних ідей, висунутих у його публікаціях 1844 – 1861 pp., пов'язана з так званим грошовим мірилом надлишку корисності для споживача – «ціновим надлишком». Останній, на його думку, є грошовим мірилом максимально можливого доходу, що виникає у зв'язку з можливістю споживача купувати кожну одиницю товару при його незмінній ціні. А це означає, що «відкриття» законів граничного аналізу може бути «зсунуте» з 1854 p., тобто на час виходу у світ статті Дюпюі «Про вимір корисності суспільної праці».
  Зібер Микола Іванович (1844 – 1888) народився у місті Судаку Таврійської губернії. Успішно закінчивши Сімферопольську гімназію, він у 1863 р. вступив на юридичний факультет Київського університету. Під час навчання захоплювався вивченням економічних наук, провідне місце серед яких займала політична економія і статистика, їх викладали здібні вчені – педагоги М. Бунге і Г. Цехановецький, які вплинули на формування наукових інтересів М. Зібера.
  Молодий вчений виступав продовжувачем наукових традицій, що склалися в Київському університеті в середині XIX ст. Як і Г. Цехановецький, він учився за кордоном (Німеччина), темою магістерської дисертації обрав теорію Д. Рікардо з урахуванням її доповнень. У 1868 р. М. Зібер склав магістерські екзамени, а наступного року захистив магістерську дисертацію на тему «Теорія цінності й капіталу Рікардо в зв'язку з пізнішими доповненнями і роз'ясненнями». Того ж року молодий вчений виїхав за кордон, щоб поповнити знання з економічної теорії.
  Після слухання протягом зимового семестру лекцій К. Кніса, який належав до історичної школи, М. Зібер подався до Швейцарії, де в Цюриху відвідував лекції Ланге і Бемерта, побував на екскурсіях в установах, на фабриках, зокрема – бавовняно-паперового і шовкового виробництва. Це входило у програму навчання, яке, звичайно, було корисним для М. Зібера. Ця поїздка надзвичайно вплинула на завершення формування світогляду М. Зібера, особливо лекції професора Гейдельберзького університету К. Кніса, який дуже цінував К. Маркса.
  Повернувшись до Києва, він знову працює у Київському університеті. Однак доцентська кар'єра вченого була короткою. У 1875 p., протестуючи проти задушливої суспільної атмосфери, наступу реакції, М. Зібер покинув університет, Київ і Україну, виїхавши на постійне проживання до Швейцарії на батьківщину родини по батьківській лінії. Цей крок було зроблено як протест проти звільнення М. Драгоманова за його прогресивні погляди з викладацької посади в Київському університеті. М. Зібер був у приятельських стосунках з цим видатним українським ученим і політичним діячем. У 1884 р. учений повернувся до рідного краю і останні роки прожив у Ялті.
  Енгельс Фрідріх (1820 – 1895) народився у м. Бармені (Рейнська провінція колишньої Прусії) у сім'ї фабриканта. Навчався в міській школі, потім у гімназії в Ельберфельді, вивчав комерційну справу в Бремені, у!841 – 184 2 pp., відбуваючи військову повинність, слухав лекції в Берлінському університеті. Виключно важливе значення для формування його наукових поглядів мав переїзд у 1842 році до Англії, де розвиток ринкових відносин був на значно вищому рівні, ніж в континентальній Європі.
  Канторович Леонід Віталієвич народився 19 січня 1912 р. у Петербурзі в сім'ї лікаря. Його математичні здібності проявилися з дитинства. Вже у 14 років він вступив до Ленінградського університету. Будучи студентом, надрукував десяток статей, у тому числі, у престижних на той час польських і французьких журналах.
  У 1930 р. закінчив університет і вже через чотири роки отримав звання професора. У 1935 р. без захисту дисертації Л. Канторовичу присуджений науковий ступінь доктора фізико-математичних наук. У 1930 – 1939 pp. він працював у Ленінградському інституті інженерів промислового будівництва, а потім (до 1948 р.) – начальником кафедри Вищого інженерно-технічного училища. З 1948 по 1960 р. він – професор Ленінградського університету.
  Л. В. Канторович розпочинав свій шлях економіста ще в далекі 30-ті роки. Першим і разом з тим етапним науковим результатом була розробка у 1938 р. методу вирішення задачі оптимального завантаження устаткування для Ленінградського фанерного тресту. У чому його суть? Для обробки 5 видів матеріалів виділяється 8 станків з відомою продуктивністю кожного із них по кожному виду матеріалу. Потрібно було завантажити ці станки так, щоб
  вони випускали максимальну кількість продукції заданого асортименту. Якщо користуватися відомими на той час методами, то треба було б розв'язати майже алгебраїчні рівняння. Задача залишилася б невирішеною, якби Л. Канторович не запропонував новий метод, який пов'язаний із застосуванням «розв'язувальних множників».
  У відомій книзі «Математичні методи організації і планування виробництва» (1939) він заклав основи теорії оптимального виробничого планування і лінійного програмування. Саме у той час учений вперше сформулював задачу складання плану і системи цін як взаємозалежних компонентів неділимої двоєдності.
  Оригінальний підхід радянського вченого залишився майже непоміченим, але у 50-х роках він надрукував свої дослідження і розширив сферу аналізу. У 1959 р. Л. Канторович надрукував книгу «Економічний розрахунок найкращого використання ресурсів». У ній та у наступних статтях він застосував свою теорію лінійного програмування для дослідження широкого кола проблем планування, в тому числі і на національному рівні.
  Ще у 50-х роках Л. Канторович пропонував оптимальну оцінку капіталовкладень для планового періоду розраховувати з позицій теорії двоєдності. Він дав її економічне пояснення і показав значення у господарському управлінні. Це був науково обгрунтований підхід до визначення числового значення єдиного народногосподарського економічного нормативу ефективності використання капітальних вкладень, який набагато випередив свій час. У 1958 р. Л. Канторович був обраний членом-кореспондентом, а у 1964 р. – дійсним членом Академії наук СРСР.
  У своїх працях Л. Канторович дав перші формулювання і виклав метод розв'язання задач оптимального конструювання виробничо-технічної частини економічної системи. З часом ним була розроблена теорія розв'язання таких задач. З'явився орієнтир – теоретично найкраще (оптимальне) становище економіки (точніше, її виробничо-технічної галузі).
  Кейнс Джон Мейнард (1883 – 1946) – видатний учений сучасності. Він навчався у відомого економіста, засновника «кембриджської школи» економічної думки А. Маршалла, але, всупереч сподіванням, не став його послідовником. Своє осмислення наслідків найтривалішої і найтяжчої кризи 1929 – 1933 pp., яка охопила багато країн світу, Дж. М. Кейнс висвітлив У книзі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», видрукованій 1936 р. у Лондоні.
  Ця книга принесла йому надзвичайно широку популярність і визнання, оскільки вже в 30-ті роки стала теоретико-методологічною базою програм стабілізації економіки на державному рівні в ряді країн Європи і США. Сам автор книги став після цього радником у складі уряду Великобританії і брав участь у розробці багатьох практичних рекомендацій у сфері економічної політики, одержав солідну винагороду і прибутки, здобув високе становище у суспільстві. Адже за всю парламентську історію Великобританії Дж. М. Кейнс був першим серед учених-економістів, хто одержав від англійської королеви титул лорда, який давав право участі у засіданнях Верховної палати парламенту.
  Біографія сина професора логіки й економіки Джона Невіла Кейнса і чоловіка російської балерини Лідії Лопухової Дж. М. Кейнса як ученого і громадського діяча склалася таким чином. Його незвичайні здібності до математики виявились ще в роки навчання у Королівському коледжі при університеті в Кембриджі у 1902 – 1906 pp. Йому пощастило слухати лекції самого А. Маршалла, за вимогою якого, як уже згадувалось, у Кембриджському університеті з 1902 р. був запроваджений курс "економікс" замість "політичної економії" традиційної "класичної школи".
  Пізніше університетська кар'єра Дж. М. Кейнса була поєднанням наукової діяльності і державної служби, публіцистики й економічної науки.
  З 1906 по 1908 р. він був співробітником міністерства (Управління у справах Індії), працював протягом року у воєнному відділі, а пізніше – у відділі доходів, статистики і торгівлі.
  У 1908 р., на запрошення А. Маршалла, йому дозволили прочитати курс лекцій з економічних проблем у Королівському коледжі, після чого з 1909 по 1915 р. він викладав тут економіку і математику.
  Вже перша його економічна праця «Індексний метод» (1909) викликала жвавий інтерес і була навіть відзначена призом Адама Сміта.
  Досить швидко Дж. Кейнс здобув і громадське визнання. Так, у 1912 р. він став редактором «Економічного журналу» (замість Ф. Еджуорта), і пробув на цій посаді аж до 1945р. У 1913 – 1914 рр. він був членом Королівської комісії з фінансів і грошового обігу в Індії. Водночас був затверджений секретарем Королівського економічного товариства. Крім того, широку популярність принесла йому видана в 1913 р. книга «Грошовий обіг і фінанси Індії».
  Пізніше відомий у своїй країні вчений-економіст Дж. М. Кейнс перейшов на службу в Британське казначейство, де з 1915 по 1919 р. займався проблемами міжнародних фінансів, нерідко був експертом у фінансових переговорах Великобританії, які відбувались на рівні прем'єр-міністра і канцлера казначейства. До того ж, у 1919 р. він був головним представником казначейства на всесвітній конференції в Парижі і також представником британського міністра фінансів у найвищій економічній раді Антанти. Видана ним у тому ж році книга «Економічні наслідки Версальського мирного договору» принесла йому всесвітню популярність і була перекладена на інші мови. У цій книзі Дж. М. Кейнс висловив незадоволення економічною політикою країн-переможниць, які висунули відповідно до Версальської угоди безпідставні, як він вважав, репараційні вимоги до Німеччини, а також, домагались економічної блокади Радянської Росії, не розуміючи, за його словами, того, що цим «блокують не стільки Росію, скільки самих себе». Відреагу-вавши на цю книгу, В. І. Ленін писав: «Кейнс вийшов у відставку, кинувши в обличчя уряду свою книгу і сказавши, що вони «чинять безумство».
  Дж. М. Кейнс, який замислив на знак протесту скликати Паризьку мирну конференцію, на тривалий час залишив службу в державних установах і зосередився на викладацькій роботі в Кембриджському університеті і підготовці наукових публікацій. Згодом з'явились «Трактат про ймовірність» (1921), «Кінець вільного підприємництва» (1926), «Трактат про гроші» (1930) і деякі інші праці, які передували найголовнішій – «Загальній теорії…».
  До активної суспільно-політичної діяльності Дж. М. Кейнс повернувся наприкінці 1929 p., коли у листопаді того самого року його призначили членом урядового комітету з фінансів і промисловості. У роки другої світової війни (1940) він був призначений радником Британського казначейства, з 1941 р. його зарахували до складу англійської урядової делегації для участі в підготовці матеріалів угоди ленд-лізу та інших фінансових документів з урядом США. У наступному 1942 р. його призначили на посаду одного з директорів Англійського банку. У 1944 – затвердили головним представником країни на Бретон-Вудській валютній конференції, яка мала розробити плани створення Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Згодом був призначений одним із членів правління цих міжнародних фінансових організацій. У 1945 р. Дж. М. Кейнс знову очолив англійську фінансову місію (цього разу в США) для проведення переговорів у зв'язку із закінченням допомоги по ленд-лізу і узгодженням умов для одержання у США значної позики.
  Говорячи про Кейнса, з повною упевненістю можна твердити, що до нього самого можна віднести написані ним у кінці «Загальної теорії зайнятості, процента і грошей» слова про те, що «ідеї економістів і політичних мислителів – і тоді, коли вони праві, і тоді, коли помиляються, – мають значно більше значення, ніж прийнято вважати. Насправді лише вони й керують світом».
  Кене Франсуа (1694 – 1774), як і інші автори першого етапу розвитку наукової політичної економії, не був професійним економістом. Уродженець одного із пригородів Версаля (під Парижем), восьмий із тринадцяти дітей селянина – дрібного торговця. До 11 років Франсуа не знав грамоти. Потім випадковий чоловік, найманець на тимчасову роботу, навчив його читати і писати. Пізніше – навчання у сільського кюре і в початковій школі у сусідньому місті. Весь цей час йому доводилося важко працювати у полі і вдома, оскільки батько помер, коли Франсуа було всього 13 років. Сучасники відзначають, що юнак мав пристрасть до читання таку, що інколи міг вийти на світанку із дому, дійти до Парижу, вибрати потрібну книгу і до ночі повернутися додому, пройшовши десятки кілометрів. Ф. Кене виключно завдяки своїм природним здібностям здобув професію лікаря, яка завжди залишалася ДЛЯ НЬОГО ОСНОВНОЮ.
  Щоб стати медиком, Ф. Кене у 17 років поїхав у Париж, де одночасно практикувався у госпіталі і підзаробляв на життя в одній з граверних майстерень. Через шість років отримав диплом хірурга і розпочав свою лікарську практику поблизу Парижа у містечку Мант Кене прожив у Манті 17 років і завдяки своєму працелюбству, знанням і здібностям став найпопулярнішим лікарем у всій окрузі. Він приймає роди (цим Кене славився особливо), робить кровоспускання, яке тоді було універсальним методом лікування, рве зуби і робить досить складні на той час операції. У числі його пацієнтів поступово опинилася місцева аристократія. Таким чином він наближається до паризьких світил. Водночас він узагальнює свій уже набутий досвід у кількох медичних працях
  У 1734 р. Ф. Кене, вдівцю з двома дітьми, одному з найпопулярніших на той час лікарів, герцог Віллеруа запропонував як медику постійну роботу у своєму домі у Парижі В 1749 p., після аналогічної "пропозиції" маркізи Помпадур, Ф. Кене отримує ще більш поважну "службу" і, нарешті, у 1752 р. він удостоюється стану лейб-медика самого короля Людовіка XV. Останній обожнював Кене, дав дворянський титул, звертався до нього не інакше як "Мій мислитель", слухав поради свого лікаря. Дотримуючись однієї з них, про корисність для здоров'я фізичних вправ, Людовш XV власноручно зробив на друкарському станку Ф Кене перші відбитки "Економічної таблиці", яка, як з'ясувалося пізніше, стала першою спробою наукового аналізу суспільного відтворення.
  В ЗО — 40-х роках, уже досягнувши доброго матеріального становища, він віддає багато сил боротьбі, яку вели хірурги проти "факультету" офіційної наукової медицини Справа в тому, що згідно з давнім статутом, хірурги були об'єднані в один ремісничий цех з цирульниками і їм було заборонено займатися терапією. Ф. Кене став на чолі "хірургічної парти" і врешті-решт здобув перемогу. Водночас він видає свій основний природничо-науковий твір, своєрідний медико-філософський трактат, де розкриває основні питання медицини: про співвідношення теорії і лікувальної практики, про медичну етику тощо.
  З поліпшенням та зміцненням свого матеріального становища (у паризький період життя), Ф. Кене все більше захоплюється проблемами, що далеко виходили за рамки медицини. Вільний час він спочатку присвячує філософській науці, а потім цілком—економічній теорії. Через міст філософи він перейшов від медицини до політичної економи: людський організм і су спільство; кровообіг або обмін речовин у людському тілі і обіг продуктів у суспільстві. Ця біологічна аналогія спала на думку Ф. Кене, і вона залишається досить цікавою до цього часу.
  В 1756 р. у віці 62 років він дає згоду взяти участь у підготовці «Енциклопедії», яку видавали Дідро та д'Аламбер. В ній і були надруковані основні економічні твори (статті) Ф. Кене: «Населення» (1756), «Фермери», «Зерно», «Податки» (1757), «Економічна таблиця» (1758) та ін.
  Кларк Джон-Бейтс (1847 — 1938) народився в м. Провіденс штату Род-Айленд у США. Після закінчення Амхертського коледжу (США) вчився в європейських університетах Гейдельберга (Німеччина) і Цюриха (Швейцарія), хоч при цьому двічі змушений був припиняти навчання, щоб допомогти вести справи на підприємстві, яке належало їхній сім'ї. Своїм учителем і наставником з політичної економії вважав професора Карла Кніса, який викладав у Гейдельберзі і був одним з родоначальників німецької «історичної школи».
  Після повернення в США Дж–Б. Кларк займався в основному викладацькою діяльністю: спочатку (1872 — 1895) був професором економіки в ряді американських коледжів, у тому числі в Карлтонському коледжі (Міннесо та), де одним з його студентів був видатний пізніше вчений економіст Т. Веблен, потім (1895 — 1923) у Колумбійському університеті. Будучи одним з ініціаторів створення Американської економічної асоціації, він став третім її президентом і займав цей пост протягом 1893 — 1895 рр.
  Кондратьев Микола Дмитрович (1892 — 1938) народився у селянській сім'ї в селі Голуєвському Кшешемського повіту Костромської губернії. Він був старшим із десяти дітей і протягом усього свого життя підтримував сім'ю. Освіту здобув у рідному повіті. Навчався у церковно-приходськш школі, церковно-учительській, в училищі землеробства і садівництва; екстерном склав іспити на атестат зрілості в Костромській гімназії. У 1911 р. вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Саме тут великий вплив на майбутнього вченого справила робота в семінарі з політекономії, який вів один із найвідоміших економістів — М. Туган-Барановський. 3 1915 року займається науковою діяльністю в університеті. На початку 1918 р. переїздить до Москви, де працює викладачем Кооперативного інституту.
  З 1920 по 1928 рік (до звільнення з роботи) очолював інститут з вивчення народногосподарських кон'юнктур. У 1930 році був заарештований і звинувачений у саботажі у сільському господарстві, «протягуванні» буржуазних методів у планування, у тому, що мав хибне уявлення про суть соціалістичного планування. У 1938 р. був розстріляний. Через 25 років вирок 1938 року було визнано безпідставним, ще через 25 років — недійсним, а сам Кондратьев посмертно реабілітований.
  Конфуцій (Кун Фу-Дзи) (551 — 479 pp. до н.е.) — автор записаного його учнями збірника «Лунь юй» («Бесіди і міркування»). Про себе Конфуцій не любив розповідати і свій життєвий шлях зумів описати в декількох рядках: У п'ятнадцять років я спрямував свої думки на навчання. У тридцять років я став самостійним. У сорок — зумів звільнитися від сумнівів. У п'ятдесят років навчився відрізняти правду від брехні, у шістдесят — став слухняний вухами, у сімдесят років я став слухати бажання свого серця і не порушував Ритуал».
  Народився Конфуцій в горах у провінції Іанпін на сході Китаю в князівстві Лу. Сім'я належала до старовинного аристократичного роду, до того часу майже розореного. Батько Конфуція Шулян Хе керував в Лу провінцією Цзоу, на час народження сина йому було 70 років У три роки хлопчик залишився без батька, а в 17 — без матері. На той час у сім'ї було дев'ять дочок і хлопчик-каліка. В 19 років — одружився. Ім'я, яке дали майбутньому мислителеві при народженні, було Кун Цю. Завдяки старанності його прихиль ників це ім'я помалу змінилось на шанобливе Кун Фу Дзи, що означало "Шановний Учителю Кун". А через багато років після його смерті (в XVII ст.) місіонери-єзуїти, які побували у Китаї і ознайомилися там з вченням ки тайського мислителя, зробили його працю надбанням і європейської культури, латинізували його ім'я — Конфуцій.
  Конфуцій мав 3000 учнів, 72 з них — особливо близькі, 12 були при ньо му постійно. Видатний китайський мислитель навчав словесно і не залишив нам ані рядка. Все відоме нам — це записи його учнів. На п'єдесталі пам'ятника Конфущю, який встановлено у головній споруді храму і пантеону Кон фуція, є такий напис: "Найсвятіший обдарований талантом передбачення мудрий Конфуцій — місце упокоения його духу". Після 555 p., коли було видано відповідний імператорський указ, у кожному місті побудовано храм на честь Конфущя
  Курно Антуан Огюстен (1801 — 1877) вважається одним із попередників маржиналізму і основоположником широкого застосування математичних методів в економічній теорії. Його книга "Дослідження математичних принципів у теорії багатства" була видана в 1838 p., тобто на 16 років раніше за працю Г. Госсена. У 33 роки він став професором кафедри аналізу і механіки в ліонському університеті, у 35 — ректором академії в Греноблі, у 37 — генеральним інспектором університетів Франції. А. Курно у своїй книзі, спираючись на аналіз функціональних залежностей, сформулював поняття економічної рівноваги, увів у науковий обіг поняття функцій попиту, його ела стичності тощо, вважаючи, що "для повного і точного вирішення локальних проблем економічної системи неминучим є розгляд цієї системи як одного цілого". Однак дослідження проблеми загальної економічної рівноваги, на його думку, виходить за межі математичного аналізу. Це твердження через 36 років геніально спростував Л. Вальрас, продемонструй?вши основні принципи вирішення цієї проблеми.
  Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870 — 1924) — народився у місті Симбірську. Батьки Леніна належали до різночинної демократичної інтелігенції. Після закінчення у 1887 р. Симбірської гімназії Ленін вступив ня юридичний факультет Казанського університету. Своє життя він присвятив пропаганді марксизму. Розробляв загальні питання теорії капіталізму і за стосування її до реального життя Росії, а також теорію соціалізму.
  Аналіз соціально-економічних процесів на селі, закономірностей розшарування і розкладу російської общини, утворення класів підприємців і най маних робітників зроблений вже у перших творах Леніна. Виступаючи на зборах гуртка марксистів з рефератом «З приводу так званого питання про ринки» (1893 р.) у відповідь на реферат Л. Красіна, Ленін доводить помилковість заперечення утворення внутрішнього ринку в Росії. Він показує, що процес відтворення супроводжується подальшим розвитком ринку, ступінь розвитку якого характеризує розвиток капіталізму. Ленін будує схему розширеного відтворення із урахуванням технічного прогресу і зростання органічної будови капіталу. Критикуючи Красіна, Ленін розглядає процес роз кладу натурального господарства, закономірності розвитку товарного виробництва, капіталістичні відносини.
  Леонтьєв Василь Васильович (1906—1999) — один з найвидатшших вчених-економістів сучасності, лауреат Нобелівської премії з економіки (1973), родоначальник теорії міжгалузевого аналізу економічних систем, радник багатьох урядів. Народився 5 серпня 1906 р. в Санкт-Петербурзі. Його батько — професор суспільних наук Петербурзького університету, мати — історик-мистецтвознавець, дід по батьку — великий промисловець, власник текстильних фабрик. Навчався в 1921 —1925 pp. в Петроградському університеті і успішно закінчив його. Продовжив освіту в Берлінському університеті. В 1928 р. отримав ступінь доктора філософи за дисертацію на тему «Економіка як кругообіг». З 1927 р. працював молодшим науковим співробітником Кільського інституту світової економіки. В 1928—1929 pp. В. Леонтьєв — економічний радник уряду Китаю в м. Нанкіні. В 1931 р. емігрував до США, де викладав економіку в Гарвардському університеті. Серед його студентів були майбутні Нобелівські лауреати — П. Семюельсон, Р. Солоу. В 1946 р. створив Гарвардський економічний дослідницький центр, який очолював до 1973 р. В 1975—1986 pp. В. Леонтьєв працював директором інституту економічного аналізу при Нью-Йоркському університеті.
  В 1970 р. В. В. Леонтьєв був обраний президентом Американської економічної асоціації. Протягом 11 років очолював Економічне товариство при Гарвардському університеті. Перелік його титулів та нагород займає декілька сторінок. Леонтьєв — почесний доктор більше десятка університетів, у тому числі Паризького (Сорбонна), Римського, Брюссельського, Лозаннського та ін. В 1988 р. був обраний іноземним членом Академії наук СРСР. Кавалер ордена Херувіма (Італія), ордена Почесного легіону (Франція), ордена «Сонце, що сходить» (Японія), Французького ордена мистецтва та літератури.
  Для наукової діяльності В. В. Леонтьєва насамперед характерні поєднання глибини економічного мислення із застосуванням математики, оптимальне поєднання теоретичного аналізу і прикладних економічних розробок, системний підхід. Вихідні положення методології дослідження сформульовані вченим у широко відомій статті «Сліпе» теоретизування. Методологічна критика нео-Кембриджської школи» (1937).
  Перша велика монографія В. В. Леонтьєва «Структура американської економіки, 1919—1929 pp.» (1941) принесла йому славу справжнього новатора в економічній науці. В 1951 р. вийшла друга монографія вченого «Структуpa американської економіки, 1919—1939 pp.", а в 1953 р — книга "Дослідження структури американської економіки". Обидві праці перекладені на кілька мов Метод В. Леонтьєва "затрати—випуск" отримав міжнародне визнання і широке використання у всьому світі. Міжгалузеві баланси економіки були побудовані в більш ніж 100 країнах світу. В процесі удосконалення і ускладнення моделі "затрати—випуск" був створений динамічний варіант системи, який враховував технічний прогрес, перебудову промисловості, зміну цінових пропорцій. Модель була переведена на гнучкі коефіцієнти
  Відомі фундаментальні праці В.В. Леонтьєва з економічного моделювання: "Економіка затрат—випуску" (1966), "Новий погляд на економіку" (1967), "Економічна система в епоху перелому" (1976), двотомник "Економічні ессе: теорії, дослідження, факти, політика" (1966, 1977). Остання роботи перекладена на багато мов, в тому числі і на російську (1990 p.).
  Коло наукових інтересів В. Леонтьєва надзвичайно широке: аналіз економічних теорій; методологія дослідження; математика в економіці; теорії грошей і цін; економічні цикли, ефективність концентрації виробництва; довгострокові сценарії світового розвитку та ін. В останнє десятиріччя вчений значну увагу приділяв розробці проблем трансформації командно-адміністративної економіки в ринкову.
  Ліст Фрідріх (1789—1846) народився і здобув початкову освіту у Вюртембурзі. Слухав лекції у Тюбінгенському університеті, одночасно працюючи на посаді службовця. Свій перший науковий нарис Ф. Ліст присвятив проблемі місцевого самоврядування.
  За свої ліберальні, реформістські ідеї зазнав політичних переслідувань. Він був змушений залишити Німеччину, жив у Франції, Англії, Швейцари. Після повернення на батьківщину його було заарештовано. Дев'ять місяців провів у в'язниці, а потім його вислали із країни до Америки (1825).
  В Америці Ф. Ліст був фермером, підприємцем, редактором газети, в якій друкував свої статті на економічні теми. Після повернення до Німеччини (1832) був консулом в Лейпцігу і Штутгарті. Країна тоді вже була на порозі митного об'єднання, за яке Ліст боровся з 1819 р. і яке 1834 р. стало реальністю.
  Але його політичні опоненти протягом життя вченого ніколи не забували і не дарували йому колишнього раннього лібералізму. Як наслідок — німці не повірили у запропоновані ним реформи. У 1846 р. Ф. Ліст завершив життя самогубством у Тіролі, де знаходився на відпочинку. Після смерті до нього прийшло величезне визнання: йому була присвоєна ступінь доктора наук, на честь його були споруджені монументи в кількох німецьких містах, його ім'ям називали вулиці і навчальні заклади. Праці Ліста опубліковані в десяти томах. Найбільш відома робота вченого — «Національна система політичної економи, міжнародної торгівлі, торгова політика й німецький митний союз» (1841), написана у вигнанні в Парижі (1837—1840). У цій книзі Ф Ліст розглянув кілька «систем політичної економи» систему «італійських економістів» (меркантилізм), яку він називає «промисловою системою»; «систему мінових цінностей», тобто вчення А. Сміта, яке, на думку Ліста, помилково називають «промисловою системою»; «систему» Ж.-Б Сея, яку розглядав дуже критично. Російською мовою вперше опублікована в 1891 р. В Роси прихильниками протекціоністської політики Ф. Ліста були О. І. Чупров, І. І. Янжул, С. Ю. Вітте та ш.
  Мальтус Томас Роберт (1766 – 1834) народився у 1766 році у сільській місцевості поблизу від Лондона в сім'ї поміщика Його батько був людиною освіченою, знайомий з філософами та економістами свого часу, зокрема з Д. Юмом та іншими.
  Оскільки багатство в англійських сім'ях не ділилося між дітьми, Т. Мальтусу як молодшому сину за звичаєм призначалась духовна кар'єра. Тому не випадково, що, закінчивши коледж Іісуса Кембриджського університету, він прийняв духовний сан і отримав у сільському приході місце другого священика. Однак молодий Мальтус, який завжди тягнувся до науки, з 1793 р. (в 27 років) став одночасно вчителювати в коледжі Іісуса і лишався на цій посаді до свого одруження у 1804 р. (умовою членства у коледжі була без-сімейність). При цьому весь свій вільний час він повністю присвятив дослідженню проблеми взаємозв'язку економічних процесів з природними явищами, якою він захопився ще з юнацьких років у бесідах та дискусіях з батьком. Як це не дивно, але батько був ентузіастом і оптимістом, а син — скептиком і песимістом. Мальтусу-старшому були близькі ідеї французьких енциклопедистів і англійського утопічного соціаліста Уїльяма Годвша про надзвичайно великі можливості удосконалення суспільства і людини, про близкість «золотого віку» людства. Мальтус-молодший був настроєний до всього цього критично. На майбутнє людства він дивився як у темряву ночі, в утопії Годвша не вірив. Підшукуючи аргументи у дискусіях з батьком, він наштовхнувся у кількох авторів XVIII ст. на ідею, що люди розмножуються швидше, ніж зростають засоби існування, що населення, якщо його нічим не стримувати, може подвоюватися кожні 20 — 25 років. Мальтусу здавалось очевидним, що виробництво харчів не може рости такими самими швидкими темпами. Таким чином сили природи не дозволяють людству вибратися із бідності. Надзвичайна плодючість бідняків — ось основна причина їх жалюгідного становища у суспільстві. І виходу із цього тупика не видно. Ніякі революції тут не допоможуть. Ці сумніви і аргументи пізніше будуть покладені Т. Мальтусом в основу його теорії.
  Із основних етапів біографи Т. Мальтуса важливо відмітити той факт, що оженився він пізно — у 39 років, і мав трьох синів та одну доньку.
  У 1798 р. з'явилась анонімно опублікована книга під назвою «Дослід про закон народонаселення», її автором виявився нежонатий молодий пастор — майбутній вчений-економіст Т. Мальтус, який викликав на себе нескінченні нападки різким, безкомпромісним, навіть цинічним викладом своїх поглядів. Він писав: "Людина, яка прийшла в уже зайнятий світ, якщо батьки не здатні прогодувати її або якщо суспільство неспроможне використати її працю, не має права вимагати будь-якого харчу, вона зайва на землі. На великому життєвому банкеті для неї немає місця. Природа наказує їй віддалитись і не зволікає привести свою ухвалу до виконання" (у кількох подальших виданнях Мальтус вилучає це місце).
  Здавалося б Т. Мальтус належав до людей, які вважають жорстокість розумною необхідністю, а гуманність — шкідливою вигадкою. Але в житті, як відмічають сучасники, він був компанійською і дуже приємною людиною! Він відрізнявся дивовижною урівноваженістю і спокійністю духу, ніхто ніколи не бачив його сердитим, дуже радим, або дуже пригніченим. Такий характер дозволив йому байдуже сприймати ті образи, яким він піддавався за свої жорстокі погляди.
  Почасти з цієї причини, а точніше з метою поліпшення свого твору він з 1799 по 1802 р. здійснює подорож по країнах Європи.
  Наступного 1803 р. у передмові до другого видання книги, яку на цей раз Т. Мальтус видав під своїм ім'ям (усього за його життя вийшло шість видань, раз за разом більшим тиражем ), він, визнаючи важкість сприйняття деяких гнітючих прогнозів, які містяться у праці, і допускаючи неминучість " помилок в розрахунках і викладі фактів", писав: "Щодо моїх думок.., то, надіюсь, що вони не будуть відхилені досвідом минулого... Дотримуючись такої думки, слід водночас визнати, що бідність і біди нижчих класів населення є непоправне зло... Але якщо які-небудь помилки всупереч моїй волі вкралися у цю працю, вони не можуть мати значного впливу на сутність моїх міркувань".
  Успіх, який принесла Т. Мальтусу публікація його першої книги, спонукав автора «Досліду» удосконалити цей твір. Тому і друге, і наступні видання були істотно оновлені і розширені за рахунок історичних екскурсів та критичного аналізу праць інших авторів. Із стислого памфлету — у першому виданні — книга стала великим трактатом у наступних. У другому виданні (1803 р.) Мальтус будує своє дослідження на такій великій кількості фактів, що він може претендувати на місце в ряду засновників історико-економічної науки. При перевиданні автор згладив або усунув багато «гострих кутів» своєї колишньої доктрини, хоч і не відмовився від застосування виразу «в арифметичній прогресії».
  Примітно, що він став на менш песимістичну позицію щодо майбутнього роду людського і висловив надію на можливість обмеження росту населення через дотримання моральних принципів і на те, що дії «хвороб і бідності — постійних стримуючих факторів збільшення населення — можна буде уникнути».
  Правильність наукового передбачення Т. Мальтуса виявилась очевидною, а обгрунтована ним так звана теорія народонаселення, популярність якій надало багаторазове перевидання «Досліду про закон народонаселення», стала невід'ємною частиною методологічної бази політичної економії, як це визнавали і Чарльз Дарвін, і Девід Рікардо, і багато інших учених із світовим ім'ям.
  Маркс Карл (1818 — 1883) народився 5 травня 1818 року в німецькому місті Трирі. Він був другим із дев'яти дітей адвоката Генріха Маркса, який походив із сім'ї рабина, котрий перейшов у 1816 році з іудейства у протестантизм. Сім'я мала середній достаток. В 1830 — 1835 pp. навчався у гімназії міста Трира. З 1835 року навчався на відділенні права Боннського університету, а з 1836 по 1841 р. вивчав право, історію, філософію та історію мистецтв у Берлінському університеті, по закінченні якого одержав ступінь доктора на філософському факультеті Ієнського університету.
  У 1842 році К. Маркс переїхав до Бонна і до 1843 року включно працює співробітником, а потім редактором «Рейнської газети» в Кельні. У 1843 р. одночасно відбулося кілька подій: закриття газети, редактором якої він був, одруження з дочкою німецького барона Женні фон Вестфален, переїзд до Парижа. Саме тут, у Парижі, він розпочав роботу над проблемами політекономії разом з Арнольдом Руге.
  Наступні два роки (1844 — 1845) стали для К. Маркса початком поглибленого вивчення політичної економії, філософії і соціології. Він знайомиться з Г. Гейне, П. Прудоном, М. Бакуніним, зав'язує дружбу з Ф. Енгельсом, з яким видає їх першу спільну працю «Святе сімейство».
  У 1845 — 1848 pp. К. Маркс перебував у Брюсселі. За ці роки, співпрацюючи з Ф. Енгельсом, він видає разом з ним такі праці, як «Німецька ідеологія», «Маніфест комуністичної партії». Ідейні розбіжності з П. Прудоном, особливо щодо книги останнього «Економічні протиріччя…», стали причиною видання Марксом свого першого виключно політекономічного твору під назвою «Злиденність філософії».
  У Німеччину К. Маркс повертається у 1848 р. Поїхавши у Кельн, він очолив «Нову Рейнську газету», сподіваючись вплинути на наростання в країні революційного руху. У своїй газеті у 1849 р. він опублікував працю «Наймана праця і капітал», після чого його було вигнано з Німеччини і, як виявилося, назавжди. Після короткострокового перебування у Парижі, К. Маркс решту свого життя (1850 — 1883) провів у Лондоні.
  У лондонський період поряд з іншими творами він пише «Капітал», який вважав працею свого життя. Його фінансові справи у цей період складалися непросто. Так, з 1851 р. і протягом десяти років К. Маркс був співробітником газети «Нью-Йорк Дейлі Трибюн» і через фінансові труднощі протягом 1852 —1857 pp. був вимушений займатися журналістикою заради заробітку, що майже не залишало часу для продовження економічних досліджень. Щоправда, незважаючи на це, йому вдається підготувати працю «До критики політичної економії», і за сприянням Ф. Лассаля, який умовив одного з берлінських видавців прийняти її, в 1855 р. вона була надрукована.
  Однак у 1862 р. розрив з Ф. Лассалем, припинення з початком громадянської війни у США співробітництва в «Нью-Йорк Дейлі Трибюн» викликали значні фінансові ускладнення, які тривали до 1869 p., коли його нерозлучний друг і соратник Ф. Енгельс вирішив цю проблему, забезпечивши К. Маркса щорічною рентою. Саме в цей період ціною надзвичайних зусиль в 1867 р. Маркс остаточно відредагував і у тому ж році в Гамбурзі видав перший том "Капіталу". Два інші томи (з самого початку було задумано випустити "Капітал" у трьох томах) до часу видання першого не були готові до публікації як через хворобу і фінансові труднощі, так і, найімовірніше, через усвідомлення автором незавершеності цієї праці.
  К. Марксу так і не вдалося закінчити другий і третій томи "Капіталу". Ще в листопаді 1878 р. у листі до Н. Даніельсона він писав, що до кінця 1879 р. підготує до друку другий том "Капіталу", але 10 квітня 1879 р. повідомляв йому ж, що цей том опублікує не раніше, ніж вивчить розвиток і завершення кризи англійської промисловості.
  К. Маркс помер 14 березня 1883 р.— через два роки після смерті (у 1881 р.) його дружини Женні Маркс. Всю роботу щодо збору матеріалу і підготовки до публікації другого (вийшов з друку в 1885 р.) і третього (виданий у 1894 р.) томів "Капіталу" взяв на себе Ф. Енгельс. Мабуть, насправді досить важко встановити, яка частина у творах Маркса припадає на частку Енгельса, але, очевидно, вона значна. Що стосується "Капіталу", безсумнівно й інше — томи другий і третій написані після смерті Маркса, їх зміст був добутий Енгельсом із об'ємних рукописів Маркса, не зовсім закінчених.
  Маршалл Альфред (1842 — 1924) — один з провідних представників неокласичної економічної теорії, лідер "кембриджської школи" маржиналізму. А. Маршалл у дитинстві під впливом батька готувався до духовної кар'єри, оскільки його дід був священиком. З предметів, які вивчав, найбільше любив математику, а у вільний від навчання час його захопленням були шахи.
  Не поділяючи поглядів батька та позичивши у дядька грошей, А. Маршалл самостійно з рідного Лондону вирушив вивчати математику в Кембриджський університет, який закінчив з відзнакою і був залишений там для викладацької роботи. Як виявилося згодом, назавжди, оскільки остання стала основною справою його життя.
  Політичну економію А. Маршалл викладав з 1868 до 1908 р. З 1877 до 1885 р. був змушений тимчасово у зв'язку з сімейними обставинами залишити Кембридж, викладав у Бристольському та Оксфордському університетах. З 1902 р. за його ініціативою було запроваджено нове викладання цієї спеціальності під назвою «економікс», таким чином було остаточно витіснено читання курсу за підручниками політичної економії «класичної школи» Дж. С. Мілля.
  Основна праця А. Маршалла — шестикнижжя «Принципи економікс» — була видана у 1890 р. і після постійно ним доповнювалась, перероблялась у восьми виданнях, що вийшли за його життя.
  Мен Томас народився в Лондоні у 1571 р. у сім'ї ремісника і торговця. Після ранньої смерті батька виховувався в сім'ї вітчима — багатого купця, одного із засновників відомої Ост-Індської торгової компанії. У 1615 p., розбагатівши і придбавши за час роботи в компанії солідну репутацію, був обраний до ради директорів компанії. З цього часу він був найактивнішим захисником її інтересів у парламенті і у пресі. З 1622 р. був членом спеціальної державної комісії з торгівлі.Його вважають найвидатнішим представником англійського пізнього меркантилізму.
  Менгер Карл (1840 — 1921) — учений-економіст. Очолював «австрійську школу» маржиналізму. Незважаючи на дворянське походження, він мав ліберальні погляди на соціально-економічний розвиток суспільства, які, очевидно, склались ще в роки навчання на юридичних факультетах університетів у Відні і Празі. У 27 років захистив у Кракові дисертацію, деякий час працював журналістом, згодом — економічним оглядачем при уряді Австрії.
  Незначний, на перший погляд, досвід практичної діяльності у журналістиці і на державній службі дозволив йому видати в 1871 р. фундаментальну, як виявилось згодом, працю «Основи політекономії». У тому ж році ця книга виявилась достатньою рекомендацією для керівництва Віденського університету, щоб прийняти її автора на викладацьку роботу як приват-доцента політекономії.
  Через 8 років (у 1879 р.) К. Менгер зайняв вищу посаду — професор кафедри політекономії і залишався на ній до 1903 р. Разом зі своїми учнями та однодумцями йому вдалося створити опозицію у боротьбі з переважаючими в економічній науці парадигмами класичної політекономії про безумовний пріоритет сфери виробництва і про витратну природу походження вартості товару.
  Однією з найважливіших праць К. Менгера є також «Дослідження про метод суспільних наук і політичної економії зокрема» (1833). Але саме «Основи….» стали книгою його життя, її вдосконаленню він присвятив більшу частину свого життя, навіть поступившись кафедрою одному із своїх учнів — Ф. Візеру. Саме тому друге видання «Основ…» вийшло у світ лише через два роки після смерті автора (у 1923 p.).
  Цікаво, що Менгер, спираючись у свої праці на літературні джерела переважно німецьких авторів (представників так званої німецької історичної школи), не був знайомий з творами попередників німецького маржиналізму — И.-Г. фон Тюнена і Г. Госсена. Праця його не визнавалась протягом чверті століття (на англійську мову її було перекладено лише через 80 років). Основи…» К. Менгера, які надихнули його послідовників у Віденському Університеті на подальші наукові досягнення відповідно до «нових» методологічних принципів «учителя», зрештою привели до того, що упродовж УСЬОГО першого етапу «маржинальної революції» з трьох творців маржинальної  економічної теорії найбільше визнання здобув саме він — основоположник "австрійської школи". Це пов'язано з тим, що на відміну від методології У. Джевонса і Л. Вальраса, менгерівська методологія зберегла окремі ключові позиції класичної методології Йдеться, по перше, про відсутність застосування в економічному аналізі методів математики, геометричних ілюстрацій. По друге, використання принципу вихідної (базової) категорії, якою вважається вартість з тією лише різницею, що вона, за Менгером, має визначитися хоч і за каузальним принципом, але пов'язується не зі зміною витрат виробництва (або витрат пращ), а з суб'єктивною характеристикою — граничною корисністю і, по третє, на відміну від класиків, К. Менгер вважав первинною не сферу виробництва, а сферу обігу, тобто споживання, попит.
  Мід Джеймс Едвард народився у Великобританії 23 червня 1907 р. Навчався в Кембриджському та Оксфордському університетах. В останньому він у 1930—1937 pp. працював викладачем. У 1938 p., залишивши університетську кафедру, переходить до апарату Ліги Націй, де був членом її економічного секретаріату. В Женеві він працював два роки.
  Після повернення в Лондон у 1940 р. Дж. Мід продовжує займатися практичною роботою економіста. Протягом семи років він — економічний радник, а потім керівник економічного відділу при Кабінеті міністрів Англії. З 1947 до 1957 р. учений працював професором міжнародної торгівлі Лондонської школи економіки. В цей період він пише свою основну працю — "Теорія міжнародної політики: платіжний баланс" (1954 — 1955). Водно час виходять його книги "Проблеми економічного союзу", "Теорія митних союзів", "Планування і ціновий механізм" та ін. З 1957 р. він — професор політичної економії Кембриджського університету.
  Протягом багатьох років (1945 — 1962) Дж. Мід обирався членом Ради Королівського Економічного Товариства. У 1964 р. стає його президентом і два роки виконує ці обов'язки. З 1966 р. — віце-президент цієї організації. Дж. Мід належить до прихильників широкої ринкової свободи — лібе-рал-кейнсіанщв, які закликають відродити і найбільш повно використати механізм вільного підприємництва. і він сам себе називає "новим кейнсіанцем". У чому полягає специфіка його поглядів?
  Якщо традиційні кейнсіанці пропонують використати управління попитом для підтримки повної зайнятості, відводячи при цьому політиці доходів роль засобу боротьби з інфляцією, то Дж. Мід переставляє їх місцями. Політика регулювання сукупного попиту (чи грошових витрат) в його моделі орієнтована на придушення (запобігання) інфляції, а політика доходів має на меті розширення зайнятості. На перший погляд може скластися враження, що ця перестановка практично нічого не змінює. Разом з тим очевидно, що вчений трактує функції управління сукупним попитом і коригування рівня зарплати у подоланні інфляції і безробіття здебільшого так само, як і монетаристи. Його позиція мимоволі є близькою монетаристськш, оскільки побічно визнається, що основною причиною безробіття є завищення ставок заробітної плати.
  Мілль Джон Стюарт (1806 — 1873) — один із завершувачів класичної політичної економії і визнаний авторитет в наукових колах, чиї дослідження виходять за межі технічної економіки.
  Він народився в Лондоні в 1806 році і був старшим сином у сім'ї. Його батько Джеймс Мілль — економіст, найближчий товариш Д. Рікардо — суворо слідкував за вихованням сина. Робочий день був строго розписаний. Список книг, які хлопчик прочитав у вісім років, дивував. Дитина перетво рювалась у дійсного вундеркінда, який вражав своїми знаннями друзів і знайомих Мілля-батька.
  Звичка до читання і розумової праці ставала частиною його натури. Джеймс Мілль вимагав від хлопчика зрілої і самостійної думки, він любив задавати завдання, які важко було виконати. Так, уже в 10 років доводилось Джону робити огляд всесвітньої історії і грецької та латинської літератури, а в 13 років він написав історію Риму, продовжуючи одночасно вивчення філософи, політичної економії та інших наук.
  Свої перші «Досвіди про деякі нерозв'язані питання політичної економи» Дж. Ст. Мілль опублікував, коли йому було 23 роки, тобто в 1829 р. В 1843 р. з'явилась його філософська праця «Система логіки», яка принесла йому визнання. Головна ж праця (в 5 книгах, як у Сміта ) під назвою «Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії"» була видана в 1848 р. Сам він про свої «Основи …» висловлювався досить скромно. В одному з листів він писав «Я сумніваюсь, що в книзі існує хоча б одна думка , яку неможливо передбачити як логічний висновок із його (Д. Рікардо. —Авт.) вчення»
  Практична діяльність Дж. С. Мілля була пов'язана з Ост-Індською компанією, в якій він займав високий пост аж до її закриття в 1858 р. У період 1865—1868 pp. він був членом парламенту.
  Після смерті дружини, яка була його помічником у підготовці багатьох наукових праць, Дж. С. Мілль переїхав до Британії, де в Авіньйоні провів останні 14 років свого життя (1859 — 1873), не враховуючи періоду його членства у парламенті.
  Монкретьєн Антуан (1576 — 1621) був багатим французьким дворянином часів Генріха VIі Людовика XIII. Життя Монкретьєна наповнено пригода ми, гідними д'Артаньяна. Поет, дуелянт, вигнанець, наближений короля, заколотник і державний злочинець, він закінчив життя під ударами шпаг і в диму пістолетних пострілів, попавши в засаду, яку влаштували вороги. Загинув він в 1621 р. у віці 45 років, а його «Трактат політичної економії» вийшов у 1615 р. у Руані. Тому не дивно, що «Трактат політичної економи» був забутий, а ім'я Монкретьєна зганьблене.
  Пройшло майже 300 років, перш ніж добре ім'я Монкретьєна було відновлено, і поважне місце в історії економічної і політичної думки міцно закріпилось за ним.
  Мюрдаль Гуннар Карл (1898—1987) народився б грудня 1898 року у селі Сольварбо (Швеція) Навчався у Стокгольмському університеті, який закінчив у 1923 році з дипломом юриста Але в нього було велике прагнення до економічних знань Ось чому протягом 1925 — 1930 років він вивчає економіку в цьому ж університеті та продовжує займатися науковими досліджен нями в Англії, Німеччині, Франції та США
  Після закінчення навчання Г. Мюрдаль працює викладачем політекономії В 1927 році йому присвоєний науковий ступінь доктора економічних наук Його докторська дисертація "Ціноутворення — фактор зміни" присвячена аналізу проблем грошової рівноваги і вважається початком формування шведської (стокгольмської) школи політекономії. У 1931 році книга "Грошова рівновага" була видана шведською, а в 1933 році — німецькою мовами; в 1939 році було зроблено її англійський переклад. У 1929 році вихо дить його рання праця "Політичний елемент у розвитку економічної теорії", де автор показує нерозривний зв'язок методології з соціологією знань, взаємодією економічної теорії, ідеологи, політики.
  У своїх працях Г. Мюрдаль одним з перших економістів запровадив по ширений нині метод аналізу на основі відмінності величин "ex ante" (тобто передбачуваних, запланованих) і "ex post" (тобто фактичних, реально здійснених). Адже фактично зроблені інвестиції збігаються з фактичними заощадженнями, але для передбачуваних величин такого збігу не існує.
  З 1930 року Г. Мюрдаль переїжджає до Женеви, де працює професором в інституті міжнародних відносин. Але через рік він повертається до Стокгольма. Довгий час він викладає у місцевому університеті. З 1933 року він завідує кафедрою політичної економії та фінансів, з 1950 року — професор політичної економи, а з 1961 року — міжнародних економічних відносин. У тому ж році він стає засновником та директором інституту досліджень світової економіки.
  З поверненням Г. Мюрдаля до Швеції починається його бурхлива діяльність у сфері економічної політики. У 1933 — 1938 роках він працює консультантом уряду Швеції з економічних, соціальних і податкових питань. У цей період він обирається депутатом нижньої палати від сощал-де мократичної парти. Водночас досить плідною була і його наукова діяльність. Він видає кілька книг. У працях «Проблеми ціноутворення і нестабільність» (1927), «Грошова рівновага» (1931), «Економічний вплив фінансової політики» (1934) сформовані методологічні принципи стокгольмської школи та ідейно-теоретичні основи заходів уряду соціал-демократів 3 його ім'ям пов'язана розробка різних сощал-демократичних варіантів концепції змішаної економіки.
  У 1938 році Г. Мюрдаля запрошують до США. Там він протягом чотирьох років очолює Центр з вивчення проблем американських негрів, створений при інституті Карнеп. Водночас він пише книгу «Американська дилема. Негритянське питання і сучасна демократія» (1944). В ній (а книга розцінювалася в ділових колах США як класична праця) Г. Мюрдаль розглядає
негритянську проблему як моральну, що виникла при зіткненні ідеалів Він стає на позиції так званих градуалістів (поступовців), твердячи, що зміни у становищі негрів мають відбуватися і це слід робити «не шляхом раптових зрушень, а поступово, крок за кроком». Вчений закликає панівні колапівден них штатів «почати допускати вищі верстви негритянського населення до участі в політичному процесі»
  Згодом, у 1963 році, усвідомивши свою участь у житті США, він публікує книгу «Виклик достатку», в якій розглядає економічні та соціальні суперечності цієї країни Г Мюрдаль підкреслює, що майнова нерівність, розрив у доходах і соціальні біди, зокрема — безробіття, перешкоджають «національній інтеграції». Але щодо такого прояву класової боротьби, як страйки, то до них учений ставиться вищою мірою несхвально, називаючи їх, навіть, «симптомами стагнації», що підривають «економічну інтеграцію».
  Перебування у США, знайомство з працями Т. Веблена, Дж. Коммонса і У. Мітчелла спонукало Г. Мюрдаля, за його словами, переглянути свої попередні неокласичні переконання. Відтоді він став вважати себе інституцюналістом. Після повернення із США, у 1945 — 1947 роках Г. Мюрдаля призна чають міністром торгівлі Швеції. Він здобуває великий авторитет у сощал-демократичнш парти, від якої знову обирається депутатом нижньої палати, стає впливовим членом парламенту.
  В 1947 році вчений переходить працювати до Економічної комісії ООН у Європі, генеральним секретарем якої він був протягом десятиріччя. На цьому посту він активно виступав за розвиток торгівлі між Заходом і Сходом Діяльність експертів в ООН на чолі з Г. Мюрдалем сприяла усвідомленню необхідності вирішення соціальних питань для прискорення економічного становлення країн, що розвиваються, привернула увагу до важливості збирання інформації для соціальної статистики, її інтеграції з господарськими планами.
  У 1974 році Г. Мюрдаль за дослідницьку роботу в галузі теорії грошей та економічних коливань і за глибокий аналіз взаємозв'язків економічних, соціальних та інституцюнальних феноменів одержав Нобелівську премію у галузі економіки. Через три місяці він виступив зі своєю Нобелівською лекцією «Рівність випливає із світового розвитку».
  Дуже характерним і показовим є те, що молоді дослідники, теоретичні розробки яких стали основою стокгольмської школи економіки, в 1937 — 1939 роках залишили академічну науку і зайнялися практичною реалізацією цих розробок. Вони ввійшли до складу уряду і академії наук, очолили політичні парти, профспілки, провідні дослідні інститути. Один з них — Д. Хаммаршельд — згодом став Генеральним секретарем ООН, а Г. Мюрдаль та Б. Улін — лауреатами Нобелівської премії у галузі економіки. Таким чином, дуже важливим є те, що свою економічну теорію вони втілили на практиці. Вже немає серед живих ні Д Хаммаршельда, ні Б. Уліна; 17 травня 1987 року пішов з життя Г. Мюрдаль, але сьогодні основні положення створеної ними концепції активної взаємодії економіки і соціальної сфери реалізуються на практиці.
  Серед багатьох праць, написаних Нобелівським лауреатом, книги "Світова економіка. Проблеми і перспективи" (1958), "Швеція і Західна Європа" (1964), "Сучасні проблеми "третього світу" (1972) видані російською мовою.
  Г. Мюрдалю була властива активна позиція у відстоюванні своїх наукових суджень, незалежність мислення. Він був не лише видатним економістом-теоретиком, а й визначним громадським діячем. Разом зі своєю дружиною Альвою (до речі, вона — лауреат Нобелівської премії миру 1982 року, якою була нагороджена "За заслуги у справі роззброєння") він до останніх днів свого життя тверезо оцінював і жваво реагував на події світової політики, брав активну участь у багатьох прогресивних суспільних рухах.
  Норт Дуглас, 1921 p. народження, професор Вашингтонського університету в Сент-Луїсі, лауреат Нобелівської премії 1993 р. (разом з Р. Фогелем). У рішенні Нобелівського комітету про відзнаку цією премією підкреслюється, що Д. Норт і Р. Фогель нагороджені "За заслуги в оновленні економічних досліджень, за новаторський внесок у вивчення новітньої економічної історії".
  У 1942 р. в університеті Берклі (Каліфорнія) Д. Норт одержав диплом бакалавра і з 1946 р. працює там викладачем. В 1952 р. він отримує ступінь доктора філософії, водночас виконуючи обов'язки директора Інституту економічних досліджень. Протягом двох років (1981—1982) працює в Кембриджі (Великобританія), після чого знову повертається до Вашингтонського університету. З 1960 по 1966 р. Д. Норт є одним з редакторів журналу "Історія економіки", в 1972 р. стає президентом Асоціації історії економіки, ав 1975р.— президентом Західної економічної асоціації.
  Праці Д. Норта присвячені дослідженням різноманітних інституцій суспільства та приватної власності і профспілкових організацій з історичної точки зору. Вчений є представником нової інституціональної економіки, основна ідея якої полягає, за його власними словами, в тезі: «Нові інститути з'являються тоді, коли групи в суспільстві вбачають можливість отримання прибутків, які не можуть бути отримані в умовах поширеної інституціональної системи».
  Ще в 60-ті роки Д. Норт починає досліджувати економічну історію. В його працях «Економічне зростання США: 1790 — 1860 роки» (1961), «Зростання і благополуччя в Америці минулого: нова економічна історія» (1966), «Економічне піднесення в країнах Заходу: нова економічна історія» (1973) зроблено ґрунтовний аналіз змін, що відбувалися в економіці різних країн протягом тривалого історичного періоду. Автор, зокрема, поставив перед собою завдання простежити, як змінюється структура економіки, розуміючи під цим поняттям політичні, економічні, технологічні та інші інституції. Цей аналіз грунтується на трьох основних факторах: 1) право на власність, яке стимулює економічний розвиток; 2) держава як інституція, що встановлює право на власність і стежить за його дотриманням; 3) ідеологія як система моральних та етичних принципів, які через індивідуальність стимулюють останню до дії.
  Підходи та принципи аналізу економічної історії Д. Нортом досить чітко проявляються на прикладі взаємовідносин між людьми у феодальному суспільстві. Якщо марксистська економічна наука розглядала працю кріпаків-селян на феодала як привласнення ним додаткової праці (продукту), то Д. Норт аналізує цю повинність як природну форму обміну робочого часу на загальний захист життя та власності в період, коли система існуючого правопорядку була недосконалою. Таким чином, на думку американського вченого, перехід від феодалізму до капіталізму відбувався не внаслідок скасування кріпосного права, а в результаті виникнення незалежних держав з розвиненою системою правопорядку, яка забезпечувала насамперед право на власність, у тому числі — й на робочу силу. Тому вся історія розвитку західних країн з 1600 р. розглядається Д. Нортом з принципово іншої точки зору.
  Ойкен Вальтер (1891 — 1950) — основоположник неоліберального напряму в Німеччині, глава фрайбурзької школи в економічній теорії.
  Народився 17 січня 1891 р. в Йєні, в сім'ї батька Рудольфа Ойкена, філософа і лауреата Нобелівської премії з літератури, і матері Ірени Ойкен, художниці. Вивчав економіку, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 р. отримав ступінь кандидата наук за роботу «Утворення об'єднань в судноплавстві». У 1921 р. в Берлінському університеті здобув ступінь доктора наук.
  Під час першої світової війни перебував на фронті (1914 — 1918 pp.). У тяжкий повоєнний час розрухи і гіперінфляції молодий вчений займався актуальними проблемами грошового обігу. Опублікував праці «Критичні нотатки з проблем грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925). В 1934 р. вийшла в світ книга «Теоретичні дослідження капіталу» (друге видання — 1954 р.). У 1938 р. видав невелику працю «Для чого потрібна політекономія?». Книги написані з позицій неприйняття націонал-соціалізму.
  У 1920 р. В. Ойкен одружився з Едіт Ердзік, яка народилась і провела дитинство в Смоленську, а згодом стала письменницею. У них було троє дітей.
  З 1925 р. В. Ойкен — професор університету в Тюбінгені, а з 1927 р. — у Фрайбурзі, де вчений став постійно проживати.
  У 1939 р. В. Ойкен опублікував фундаментальну монографію «Основи національної економії» (шосте видання — 1950р.). Друга велика праця вченого — «Основні принципи економічної політики» (1954, посмертно). Обидві книги перекладені і опубліковані російською мовою (відповідно в 1995 і 1996 pp.). У посмертному виданні праць, зокрема російських перекладів, брали участь дочка — Едіт Ойкен-Освальт і внук — Вальтер Освальт.
  Близькі духовні зв'язки В. Ойкен мав з Ф. Хайєком і Й. Шумпетером — видатними економістами, з філософами К. Поппером і Е. Гуссерлем, а також з рядом представників природничих наук.
  У теорії господарського порядку В. Ойкена вдало поєднані методологічні підходи історичної школи та класичної політичної економії: обгрунтовано положення, згідно з яким господарський процес відбувається постійно всередині певних форм порядку. Вчений також сформулював основні принципи функціонування моделі ринкової економіки, особливо виділивши серед них пріорітет приватної власності, конкуренцію без монополій, свободу ціноутворення і стабільність грошового обігу, економічну самостійність та відповідальність підприємців, антимонопольну роль держави.
  Орлик Пилип Степанович (нар. у 1672 р. у с. Косут Осим'янського повіту на Віленщині, номеру 1742р. у Яссах) був із роду чеських дворян, що покинули Чехію під час гуситських воєн XV ст. Свою освіту П. Орлик почав у єзуїтській колегії у Вільно, а продовжував — у Києво-Могилянській академії, де його покровителем став відомий вчений Стефан Яворський.
  У 1692 р. Пилип Орлик дістав свою першу посаду — секретаря в консисторії Київського митрополита, а невдовзі почав працювати в гетьманській канцелярії і переїхав до Полтави. Вирішальну роль і в кар'єрі, і в житті П. Орлика відіграв гетьман України І. Мазепа, який помітив його розум, високу освіченість, літературні здібності, ентузіазм і велику працездатність.
  5 квітня 1710 p., після смерті І. Мазепи, під Бендерами козацька рада обрала Пилипа Орлика гетьманом України. Тоді ж був схвалений і текст Конституції, повна назва якої — "Правовий уклад та Конституції відносно прав і вільностей Війська Запорозького, укладені між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божого 1710 квітня п'ятого дня у Бендерах".
  Парето Вільфредо (1848 — 1923) народився 15 липня 1848 р. у Парижі. Його дід мав дворянський титул маркіза, а в 1811 р. імператором Наполеоном був підвищений у барони. Батько за республіканські погляди був вигнаний з Італії, одружився в Парижі з Марі Метеньє, яка стала матір'ю Вільфредо.
  У 1850 р. сім'ї В. Парето дозволили повернутися в Італію, де після середньої освіти він отримав вищу інженерну, закінчивши в Турині політехнічний університет (1869). Його дипломна робота була написана на тему «Основні принципи рівноваги твердих тіл».
  Значний період життя В. Парето (1874 — 1892) пов'язаний з активною практичною діяльністю у Флоренції. Він пройшов кар'єру від інженера шляхів сполучення до головного керуючого металургійними заводами Італії, часто виїжджаючи за кордон у службових справах, у тому числі до Англії, що не могло не вплинути на зміцнення його позицій як демократа і прихильника економічного лібералізму.
  Коло наукових інтересів В. Парето значно розширилось у 1891 p., коли Мафео Панталеоні, автор роботи «Принципи чистої економіки», що дуже зацікавила В. Парето, познайомив його з творами Л. Вальраса, А. Курно і ф. Бджуорта. У тому ж році він знайомиться з Л. Вальрасом, після чого протягом 1892 — 1894 pp. пише ряд статей з економічної теорії.
  Наукове майбутнє В. Парето визначив певною мірою Л.Вальрас, який в 1892 р. запропонував йому своє місце на кафедрі політичної економії в Лозаннському університеті. І вже в 1893 р. Парето був призначений на посаду професора цієї кафедри, яку очолював але до 1906 р. Згодом з'явились названі вище його наукові публікації.
  Слід зазначити, що в 1898 р. В. Парето отримав у спадок від свого дядька величезне багатство. У 1901 р. він купив віллу на березі Женевського озера в Селіньї (кантон Женева) і вирішив там оселитися.
  Відчувши певне погіршення здоров'я в 1907 — 1908 pp., В. Парето залучив до читання курсу політичної економії Паскаля Бонінзеньї, а в 1912 р. передав йому цей курс повністю, зберігши за собою лише скорочений курс соціології. Свою останню лекцію із соціології він прочитав у 1916 р.
  У 1918 р. Лозаннський університет відзначав 70-річний ювілей В. Парето.
  Першою дружиною В. Парето (1889—1901 pp.) була уродженка Росії Олександра Бакуніна, яка після 12 років подружнього життя залишила його і повернулась на батьківщину. У 1902 p., після розлучення з О. Бакуніною, він одружився з Жанні Режі, яка була на 31 рік молодша за нього, і присвятив їй одну з своїх кращих праць — «Трактат із загальної соціології».
  У 1923 р. В. Парето був призначений сенатором Італійського королівства. У двох своїх статтях він висловив у цілому позитивне ставлення до фашизму, вимагаючи від нього лібералізації.
  Помер В. Парето 19 серпня 1923 р. у Селіньї, де й похований.
  Петті Уільям (1623 — 1687) народився в м. Ромсі, що в південній Англії, у сім'ї сукнаря. У період навчання у міській школі проявив себе як здібний школяр, особливо любив латинь. Читач, напевно, пам'ятає, як юний Робінзон Крузо, герой роману Дефо, всупереч волі батька і молитвам матері нишком утік із дому і пішов у море. Так розпочалися всі його пригоди. Подібна Історія, можливо, сталася у сім'ї сукнаря Ентоні Петті. До речі, вигаданий Даніелем Дефо Робінзон і зовсім реальний У. Петті належали до одного покоління: письменник примусив свого героя народитися у 1632 р., У. Петті народився у 1623 р. Вони належали до одного і того класу — дрібної міської буржуазії, тільки, мабуть, суворий старий Крузо був значно багатшим скромного сукнаря. У 14 років, не сприйнявши батьківського ремесла, У. Петті пішов із дому, найнявся юнгою на корабель. Уже через рік велінням випадку (через перелом ноги) був висаджений на найближчий берег, який виявився північчю Франції. На чужині, завдяки знанню латині, юний У. Петті був прийнятий в Каннський коледж, який забезпечував слухачам повне матеріальне утримання. У коледжі за два роки він оволодів грецькою і французькою мовами, здобув добрі знання з математики та астрономії — наук, важливих для мистецтва навігації. Математичні здібності Петті були надзвичайними, і він до кінця життя залишався в цій галузі на рівні досягнень тодішньої науки.
  Повернувшись в 1640 р. після закінчення коледжу у Лондон, У. Петті заробляє на життя кресленням морських карт, а потім службою на військовому флоті. Так пройшло три роки, після того він знову покидає Англію для вивчення медицини за кордоном. Така різнобічність є не лише ознакою особистого таланту У. Петті: у XVII ст. виділення окремих наук тільки почалося і вчена універсальність не була рідкістю. В Амстердамі і Парижі пройшли перші чотири роки навчання, яке потрібно було поєднувати із різними сторонніми заробітками. Завершив медичну освіту У. Петті все ж таки на батьківщині — навчаючись в Оксфордському університеті.
  У 1650 р. у 27 років У. Петті здобув ступінь доктора фізики, став професором анатомії одного із англійських коледжів.Тут він стає членом групи молодих учених. Ці люди спочатку жартома називали себе "невидимою колегією", потім одержали прізвисько "знавців", а пізніше, після Реставрації, створили Королівське товариство — першу Академію наук нового часу. В цей же час з У. Петті стався випадок, який зробив його надзвичайно популярним. Він заслуговує на увагу і з точки зору історії медицини, оскільки мова йде, можливо, про перший досвід реанімації під час клінічної смерті. У грудні 1650 р. в Оксфорді, за варварськими законами і звичаями тієї епохи, була повішена якась Енн Грін, бідна селянська дівчина, зваблена молодим сквайром і звинувачена у вбивстві своєї дитини (пізніше виявилось, що вона була невинною: дитина народилась недоношеною і померла своєю смертю). Після встановленої смерті вона була покладена у гроб. У цей час на місці подій з'явився доктор Петті із своїми помічниками,вони мали намір забрати труп для анатомічних досліджень. На свій подив, лікарі виявили, що у повішеної жевріє життя. Вживши термінових заходів, вони "оживили" її! Сам У. Петті добився від суду скасування вироку і організував збір грошей на її користь. А серія спостережень за пацієнткою дозволила випустити сенсаційну листівку (газет тоді ще не було!) під інтригуючим заголовком: "Новини із світу мертвих, або правдива і достовірна розповідь про врятування від смерті Енн Грін". Він організував подібне видання і в Лондоні. Ставши відомим, У. Петті став лікувати високопоставлених осіб. Від них він мав різні пропозиції щодо зміни своєї кар'єри. Але через рік, на превеликий подив багатьох, пристав на пропозицію зайняти посаду лікаря при головнокомандувачі англійської армії в Ірландії, і з цього часу життя скромного медика кардинально змінилося. Проявивши завидну діловитість, за підрахунками самого У. Петті, йому вдалося "заробити" 9 тис. ф. ст. за звичайний, здавалось би, урядовий підряд по підготовці ним особисто планів земельних ділянок для наступних замірів і складання карти підкореної Ірландії. Як з'ясувалося, У. Петті оформив на своє ім'я купівлю землі у різних кінцях острова за всіх тих офіцерів і солдатів, хто не міг або не хотів дочекатися свого земельного наділу. Крім того, частину землі він отримав як винагороду від уряду. У. Петті став власником значної площі землі у різних кінцях острова.
  Усього через десять років, у 1661 p., 38-річний інтелігент-різночинець був зведений у рицарське звання, заслужив право іменуватись сером У. Петті. Водночас він став найближчим помічником і секретарем лорда — намісника Ірландії Генрі Кромвеля, молодшого сина протектора. З 1685 р. переїздить на постійне місце проживання в Лондон із своєю сім'єю і всім рухомим майном, серед якого найголовніше — 53 ящики паперів.
  Сер Уільям Петті мав у сучасників неоднозначну репутацію: по-перше — блискучого вченого, письменника, ерудита; по-друге — неприборканого прожектера та фантазера; по-третє — спритного махінатора, людини жадібної і не дуже розбірливої у засобах. Ця третя репутація переслідувала У. Петті, починаючи з його «подвигів» при розподілі ірландських земель, до самої смерті. І вона мала під собою грунт. Петті став рабом власності. Він порівнював себе в одному з листів з рабом, який прикутий на галері і, знемагаючи, веслує проти вітру. Але саме в цей час становище багатого і практичного землевласника у поєднанні з допитливим розумом і гострою інтуїцією відбилося на нових заняттях У. Петті, пов'язаних з описанням власного бачення економічного життя суспільства і держави. В результаті з'явились такі його праці, як «Трактат про податки і збори"(1662), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Різне про гроші"(1682).
  У цей час Петті майже забув, що він лікар. Його допитливий і гнучкий розум все більше звертається до економіки і політики. В його мозку снуються проекти, плани, пропозиції щодо податкової реформи, організації статистичної служби, поліпшення торгівлі тощо. Все це знаходить своє відображення в його «Трактаті». Але не тільки це. «Трактат» У. Петті можна розглядати як найважливіший економічний твір XVII століття, подібно книзі Адама Сміта про багатство народів у XVIII столітті.
  Намагаючись показати новому уряду, яким шляхом можна (безперечно, за його особистої участі і навіть під його керівництвом) збільшити податкові прибутки, він також найбільш повно виклав свої економічні погляди.
  Рікардо Девід (1772 — 1823) увійшов в історію як найвидатніший економіст класичної політичної економії Англії, ідеї якого з теорії земельної ренти і міжнародного поділу праці увійшли в золотий фонд економічної думки. Він був послідовником і одночасно активним опонентом окремих теоретичних положень спадщини великого Адама Сміта.
  Д. Рікардо — виходець з іспанської єврейської сім'ї, яка втекла від переслідування інквізиції з Голландії і осіла в Англії. Йому, уродженцю Лондона, третьому із 17-ти дітей біржового маклера, не довелося навчатися у коледжі чи в університеті, оскільки під впливом батька він з дитинства почав осягати основи комерції, допомагаючи йому в торгових і біржових операціях.
  Не маючи систематичної освіти, Д Рікардо у 16 років уже був найближчим помічником батька в конторі і на біржі Спостережливий, кмітливий, енергійний, він ще юнаком став відомою людиною на біржі і в ділових конторах Сіті. Батько доручав йому самостійно вести справу і був ним задоволений.
  Одруження в 21 рік без благоеловшня батьків могло стати для Д Рікардо тяжким випробовуванням Вступивши у шлюб з дочкою лікаря-квакера (такого ж домашнього тирана, як старий Рікардо), християнкою, він відмовився від своєї релігії (іудаїзму) і, не сприйнявши ідеї квакерської общини, був вигнаний батьками разом з дружиною, маючи всього 800 ф ст. Д Рікардо міг розраховувати тільки на отриману ним професію брокера на біржі
  Йому пощастило лише через 6 років, коли у нього було вже троє дітей (всьо го їх було вісім). Старі зв'язки, природні здібності і талант допомогли йому досягнути успіху в біржових операціях без опіки батька і досягти достатнього фінансового благополуччя, щоб дозволити собі поєднання діяльності бізнесмена з вивченням раніше не пізнаних належною мірою математики, природознавства та інших наук. У наш час на фондових біржах Англії, США та інших країн продаються в основному акції великих приватних компаній. Наприкінці XVIII ст акціонерних товариств було дуже мало. Операції з акціями Англійського банку, Ост Індської компанії і кількох інших товариств становили невелику частку біржових операцій, і Рікардо ними майже не займався. Золотим дном для нього, як і для багатьох спритних ділків, виявився державний борг і угоди з облігаціями державних позик. Гра на курсах облігацій стала першим джерелом збагачення молодого ділка
  У ці роки розпочались операції, з яких пізніше виросла інвестиційна банківська справа, а з нею становище і влада таких фінансових магнатів, як Ротшільди і Моргани Багаті фінансисти, об'єднавшись у невеликі групи, брали в уряду підряд на розміщення нових позик. Прибуток від цих операцій був великим. Д. Рікардо протягом 10 років постійно брав участь у торгах і кілька разів проводив розміщення позик.
  Через 12 років Д. Рікардо залишив заняття біржового брокера, поклавши початок своєму капіталу, який становив майже 40 млн. франків.
  До 38 років Д. Рікардо стає крупною фінансовою фігурою, власником будинку в аристократичному кварталі Лондона та особистої заміської рези денції. Після цього Рікардо поступово відходить від активної діяльності у бізнесі і перетворюється у великого землевласника і рантьє.
  Такою е біографія талановитого фінансиста і спритного ділка. Здавалося б, до чого тут наука?
  Але цей біржовий «вовк» і поважний батько сімейства був людиною з по-дитячому допитливим розумом і ненаситною жадобою знань. У 26 років Д. Рікардо, досягнувши фінансової незалежності і неабиякого багатства, повертається до науки, якою йому не довелося займатися в юності.
  З цього часу заможний Д. Рікардо, який займався мінералогією, більшу перевагу почав віддавати політичній економи, «Багатству народів» А. Сміта, шукаючи відповіді на запитання про причини матеріального багатства суспільства.
  За свідченнями багатьох дослідників, Д. Рікардо зв'язувала багаторічна творча дружба з багатьма вченими-економістами того часу. Він був у захопленні від праць А Сміта, велике враження на нього справив Мальтус, чий «Досвід про закони народонаселення» вийшов першим виданням у 1798 р. Пізніше, після особистого знайомства з Мальтусом, він відзначить, що при читанні цієї роботи визнав його ідеї такими виразними і так добре викладеними, що вони пробудили у нього інтерес, який поступався тільки інтересу, викликаному уславленою працею А Сміта. Але особливо тісні стосунки в нього були тільки з Джеймсом Міллем — гострим публіцистом і письменником, що працював над соціальне економічними питаннями Він увів Рікардо у коло вчених і письменників, а найголовніше — підштовхнув його до публікації перших творів. Окремі дослідники вважають, що якби не Дж. Мілль, то Рікардо став би не більш як памфлетистом і членом парламенту від певної провінції.
  Старший Мілль (батько Дж. С Мілля. — Авт.), ледь не вдаючись до погроз, змусив Рікардо написати «Засади політичної економії і оподаткування» (1817), книгу, яка склала славу Рікардо. Деяким талановитим людям такі друзі дуже потрібні'
  Звичайно, не Джеймс Мілль, а талант і практичний досвід процвітаючого бізнесмена допомогли Д. Рікардо зрозуміти вчення А. Сміта й економічні погляди своїх сучасників Т Мальтуса, Ж.-Б. Сея та інших економістів «класичної школи» і зробити гідний власний внесок в економічну науку.
  Теорія грошей — одна із найскладніших і водночас політичне важливих галузей економічної науки. В Англії початку XIX ст. питання про гроші і банки опинились у центрі гострої полеміки і боротьби партійних і класових інтересів. Природно, що Рікардо, який добре знав кредитне — грошову практику, вперше спробував свої сили як економіст і публіцист саме у цій галузі. Йому було тоді 37 років.
  При цьому його як ученого, що написав кілька творів, і особливо головний — книгу «Засади політичної економії і оподаткування» (1817), визначає мистецька полеміка, гідна поваги і в наш час.
  Робінсон Джоан Вайолет (1903 — 1983) — найвідоміша в світі жінка-економіст, автор теорії недосконалої конкуренції, лідер лівого кейнсіанства, яке справило величезний вплив на розвиток посткейнсіанського напряму в сучасній екномгчнш теорії. У роки навчання в Кембриджському університеті (Англія) одним з її вчителів був А. Маршалл.
  У 1965 — 1971 pp. Дж. Робінсон — професор Кембриджського університету Автор ряду значних праць, серед яких виділяються «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933), «Нариси з теорії зайнятості» (1937), «Нариси з економічної теорії Маркса» (1942), «Нагромадження капіталу» (1956), «Економічні єресі» (1971) та ін.
  На початку 30-х рр виступила проти досконалої конкуренції як ме ханізму, що забезпечує рівновагу капіталістичної ринкової системи, і висунула теорію недосконалої конкуренції. У 50-х pp. Робшсон обгрунтувала свою концепцію економічного росту.
  Роботи Дж. Робшсон відіграли важливу роль у критиці теорії граничної продуктивності та заснованій на ній концепції функціонального розподілу доходів. У 70-х pp. Робшсон значну увагу приділила критичному аналізу ортодоксальної економічної теорії, висунувши положення про її глибоку кризу і необхідність оновлення на засадах посткейнсіанства.
  Семюелсон Пол Антоні (народ, в 1915 р ) — американський економіст, один із перших лауреатів Нобелівської премії в галузі економіки, яка була йому вручена в 1970 р за його підручник "Економікс" з офіційним форму люванням "За внесок у підвищення рівня наукового аналізу в економічних науках"
  Після навчання в 1932 — 1935 pp. у Чиказькому університеті своє творче життя він поєднував з науково педагогічною і суспільно-політичною діяльністю. При чому його науковими наставникамами з самого початку кар'єри вченого-економіста у стінах Гарвардської вищої школи стали імениті еко номісти Й. Шумпетер, А. Хансен, В. Леонтьєв.
  З 1941 p., пройшовши шлях від асистента професора до професора Массачусетського технологічного інституту, він був зв'язаний з цим вузом. У цей проміжок часу він обирався президентом Економічного товариства (1951), Американської економічної асоціації (1965 — 1968), був радником у Білому домі з економічних питань (1961 — 1968). Крім того, був обраний членом Американської академії мистецтв і наук та ряду інших громадських організацій, вів колонку у журналі «Ньюсуік», брав участь у різних міжнародних конференціях, симпозіумах та інших форумах.
  Знаменитий підручник П. Семюелсона «Економікс» у першому виданні з'явився ще в 1948 р. і витримав з тих пір 14 видань, ставши по суті підручником для мільйонів людей в багатьох країнах світу. В 90-х роках побачили його і студенти України.
  Цінність та унікальність цієї книги полягає передусім у тому, що вона втілила у собі кращі досягнення різних напрямів світової економічної думки сучасності, їй притаманні не тільки послідовність та аналітичність викладу, прекрасна ілюстрація ключових положень економічної теорії засобами математичної мови, але і застосування історико економічного підходу.
  Сей Жан-Батіст (1767 — 1832) народився 5 січня 1767 року у французькому місті Ліоні в сім'ї купця. Отримавши в дитинстві непогану освіту, достатню, щоб продовжити сімейні підприємницькі традиції, Ж.-Б. Сей вирішив зайнятися самоосвітою, особливо вивченням політичної економії Для пізнання останньої, як виявилося пізніше, вирішального значення він надавав «Багатству народів» А Сміта, ідеї якого, на його думку, заслуговували популяризації на благо як Франції, так і всього людства
  Життєвий шлях Ж.-Б. Сея як ученого економіста складався значною мірою під впливом політичних подій, які відбулися у Франції наприкінці XVIII — на початку XIX ст , почасти під впливом поїздки 1789 р. в Англію, де, на відміну від його країни, в господарстві і політичній економії на перший план висувалися вже індустріальні, а не аграрні проблеми. Таким чином, після повернення з Англії в тому ж 1789р. Ж Б Сей вступив до одного із страхових товариств, ставши секретарем адміністратора Клав'єра — майбутнього міністра фінансів (1792), який вивчав (судячи з того, що Сей знай шов у нього екземпляр книги А. Сміта) «Багатство народів». Через три роки (1792) Ж.-Б. Сей, приєднавшись до якобінців, пішов волонтером у так звану революційну армію, яка воювала з європейськими монархами на західних кордонах Франції. Потім, у 1794 р , покинув її, щоб випробувати себе на посаді редактора досить солідного журналу і перебував на вістрі соціаль но-політичного життя своєї країни аж до 1799 р.
  Незалежність і неординарність позицій молодого Ж.Б. Сея, критична оцінка економічної діяльності уряду сприяли і його чиновницькій кар'єрі на посту члена Трибунату в комітеті фінансів, на який він був призначений у 1799 р. Тому є безперечним, що практичний досвід у вищій сфері держав ноі економічної служби і глибокі знання теоретичних розробок у галузі економічної думки в поєднанні з переконаним сприйняттям смітівської концепції економічного лібералізму допомогли Ж.-Б Сею в написанні власних робіт про основи теорії розвитку народного господарства.
  Одна з перших заслуг Ж.-Б. Сея в теорії економічної науки має переважно національне значення. Як відомо, у Франції в середині XVIII ст. з'явилися і здобули широку популярність фізіократичні економічні теорії, які продовжували домінувати в економічній думці країни, не зважаючи на появу в 1802 р. французького перекладу «Багатства народів» А. Сміта.
  Перебороти стереотипи фізюкратизму співвітчизників зміг саме Ж. – Б. Сей завдяки одній із своїх ранніх, але значущих робіт під назвою «Трактат політичної економи, чи просте викладення способу, яким створюються, розподіляються і споживаються багатства» (1803).
  Це була книга, яка, на перший погляд, повторювала й інтерпретувала ідеї А. Сміта. Після її видання Ж Б. Сей, як і його англійські колеги, продовжу вав працювати над вдосконаленням своєї праці, неодноразово доповнюючи і переробляючи її для повторних видань, яких при його житті було здшсне но п ять, внаслідок таких переробок цей твір став кращим із усіх інших він залишився основною науковою працею творчості дослідника.
  Примітно, що між першим і другим виданням цієї книги, незважаючи на її величезний успіх, розрив становив більше десяти років. Причина цього в тому, що центральна ідея «Трактату» Ж.-Б. Сея — ідея про економічний лібе Ралізм — була визначена ним настільки опукло і недвозначно, що її реалізація, особливо в аспекті втручання держави в економіку і перебудову господарського життя, позбавила б військово-промислове керівництво в правлінні Франції того часу реальної повноти влади. Адже на знак невизнання нового режиму Ж.-Б. Сей свідомо пішов на конфлікт із своїм керівництвом, відмовившись у другому виданні "Трактату", яке готувалося, схвалити фінансові проекти першого консула Трибунату. Останній, явно занепокоєний волею духу Ж.-Б. Сея, не тільки заборонив видання "Трактату", але й виключив його автора із Трибунату, давши йому більш низьке призначення поза цією державною структурою. Так Ж.-Б. Сей потрапив у багаторічну опалу.
  Але невгамовний Ж.-Б. Сей вирішив відкрити власну бавовнопрядильну фабрику і потім, у 1812 p., продавши її, повернувся до Парижа, щоб на виручені кошти здійснити друге видання свого "Трактату". Воно з'явилося тільки після падіння Наполеона і реставрації Бурбонів у 1814р., а через деякий час вийшли ще три інші видання — відповідно 1817, 1819 і 1826 pp. Ця праця згодом була перекладена на багато мов. Вона принесла Сею славу найвидатнішого економіста Франції.
  Зміни, які відбувалися у Франції з падінням режиму Наполеона, реабілітували ім'я Ж.-Б. Сея як ученого-економіста і громадського діяча. Він був визнаний новим урядом. Сей легко відмовився від республіканізму своєї юності і став вірно служити Бурбонам.
  Він із запалом продовжив роботу над своїми творами з політичної економії, став виступати з політичними лекціями, демонструючи мистецтво систематизувати і популяризувати основні положення економічної теорії. Вже у 1816 р. в Атені Ж.-Б. Сей читав курс лекцій з політичної економії. У 1817р. він випустив у світ свій "Катехізис політичної економії".
  А з 1819 року в Консерваторії мистецтв і ремесел Сей розпочав читання лекцій спеціально введеного для нього урядом Реставрації «Курсу індустріальної економіки». Його лекції були надзвичайно популярними. Майстер популяризації і систематизації, він створював у слухачів ілюзію ясності і доступності. У цьому йому допомагало і те, що він був не тільки буржуазним інтелігентом, але і буржуа-практиком, знавцем конкретних потреб свого класу.
  Ж.-Б. Сей на економічну науку все більше дивився як на джерело практичної мудрості для буржуа-підприємця. Він умів зводити політичну економію до проблем організації виробництва і збуту, управління підприємствами. Особливо важливу роль у ринковому господарстві Сей відводив особистості підприємця, якого він наділяв рисами сміливого новатора, здатного найбільш ефективно об'єднати у процесі виробництва капітал і працю.
  З 1830 року і до останніх років життя Ж.-Б. Сей очолював спеціально створену для нього кафедру політичної економії в Коллеж де Франс, ставши засновником власної школи економічної думки, котру пізніше представляли Фредерік Бастіа, Міпіель Шевальє, Шарль Дюнуайте та інші.
  За кілька років до своєї смерті (у 1828 — 1829 pp.) Ж.-Б. Сей видав підсумкову у своєму житті працю «Повний курс практичної політичної економії» в шести томах, у якій намагався відобразити насамперед практичну значущість економічної теорії, яка грунтується на принципах економічного лібералізму, невтручання в економіку ззовні.
  Оцінюючи творчу спадщину Ж.-Б. Сея, слід відзначити, що, за словами К. Маркса, він нібито не більш ніж вульгаризував смітівське вчення і політичну економію. Але якщо утопічний соціалізм, а потім і марксизм «вибрали» із учення А. Сміта передусім положення про експлуатацію робітничого класу капіталістами і землевласниками (шляхом віднімання на свою користь із повного продукту праці і його вартості), то «школа Сея» у Франції, також будуючи своє «мислення» на працях А. Сміта, одним із основних вилучень зробила положення про взаємозв'язок і взаємозумовленість праці, капіталу і землі як основних факторів суспільного виробництва і створення вартості суспільного продукту.
  З повагою і симпатією до Ж.-Б. Сея ставився і його сучасник Д. Рікардо, який аж до своєї смерті продовжував з ним інтенсивно листуватися.
  У своїх «Засадах політичної економії» Д. Рікардо підкреслював, що політичну економію як науку збагатили англійські дослідники Дж. Стюарт, Дж. Мілль і А. Сміт, а також французькі — А. Тюрго, С. Сісмонді і Ж.-Б. Сей.
  При цьому Д. Рікардо сміливо і відкрито висловлював критичні зауваження не тільки на адресу своїх колег Т. Мальтуса, Ж.-Б. Сея та інших, але й свого кумира — А. Сміта.
  Сміт Адам ( 1723 — 1790) народився 5 червня 1723р. у Шотландії в містечку Кірколді, розташованому недалеко від її столиці Единбургу. Його батько — митний чиновник, помер через кілька місяців після народження сина. Адам був єдиною дитиною молодої вдови і вона присвятила йому все своє життя. Сім'я жила небагато, але й нестатків не знала. На щастя, у місті була хороша школа і учитель, який не забивав голови дітей тільки цитатами з Біблії.
  Виявивши здібності до навчання, в 14 років А. Сміт вступив до Глазгівського університету (це було у звичаях того часу), який закінчив через три роки — у 1740 р. Як кращий студент, він був удостоєний стипендії для завершення освіти в Оксфордському університеті, де навчався до 1746 р. Рівень викладання тут не повністю задовольняв його. З Оксфорда А. Сміт повернувся в Единбург з наміром зайнятися самоосвітою і читанням публічних лекцій з англійської літератури і політичної економії. Вже тоді, судячи з його лекцій, він дотримувався принципів економічного лібералізму і особливо принципу свободи торгівлі.
  «Людина звичайно розглядається державними діячами і політиками як якийсь матеріал політичної механіки. Політики порушують природний хід людських справ, потрібно ж повернуть природу самій собі і дати їй повну волю у дотриманні її цілей і здійсненні її власних проектів. Для того, щоб підняти державу із найнижчої сходинки варварства на вищий щабель доб-рооуту, потрібні лише мир, легенькі податки і терпимість у керуванні; решту зробить природний хід речей. Всі уряди, які насильницьки спрямовують події іншим шляхом або намагаються придушити розвиток суспільства,— протиприродні. Щоб утриматися при владі, вони вимушені гнобити і тиранити",— відмічав А. Сміт в одній із своїх лекцій в Единбурзі.
  В 1751 р. А. Сміт був призначений професором логіки в Глазгівському університеті, а наприкінці того ж року перейшов на кафедру моральної філософії, на якій викладав до 1764 р. Велика наукова робота "Теорія моральних почуттів", видана ним в 1759 р., принесла йому широку популярність. А далі науковий інтерес Сміта все більше збочувався до економічної науки, що було пов'язано з його активною участю у Глазгівському клубі політичної економії, і зокрема — дружбою з філософом і економістом Девідом Юмом.
  В 1764 р. у житті А. Сміта сталася переломна подія: він залишив кафедру (як виявиться — назавжди ) і прийняв пропозицію супроводжувати під час закордонної подорожі молодого лорда, пасинка відомого політичного діяча — герцога Баклю. Матеріальна зацікавленість від цієї подорожі мала для А. Сміта неабияке значення — поїздка гарантувала йому 800 ф. ст. щомісячно до кінця життя, що було набагато більше його професорського гонорару. Подорож тривала з 1764 по 1766 p., тобто більше двох років, з яких півтора роки він провів у Тулузі, два місяці — у Женеві, де йому довелося зустрітися з Вольтером, і дев'ять місяців у — Парижі. Тісне знайомство під час поїздки з французькими філософами д'Аламбером, Гельвецієм, Гольбахом, а також із фізіократами, у тому числі з Ф. Кене і А. Тюрго, певним чином вплинуло на його погляди, що відбилося в його основній праці "Дослідження про природу і причини багатства народів", до якої Сміт приступив ще в Тулузі. У Франції він був уже досить зрілим ученим і людиною, щоб не потрапити під вплив фізіократів, але водночас він виявився здібним сприйняти все корисне із вчення Кене і Тюрго. Сміт глибше проник у внутрішню фізіологію ринкової економіки. Йдучи у руслі англійських традицій, він побудував свою економічну теорію на фундаменті трудової теорії вартості, тоді як фізіократи взагалі не мали, по суті, теорії вартості. Важливим кроком уперед, порівняно з фізіократами, стане його твердження про те, що всяка продуктивна праця створює вартість, а не тільки землеробська. Сміт мав більш чітку, ніж фізіократи, уяву про класову структуру суспільства.
  Разом з тим є галузі, яких не зрозумів А. Сміт. Це особливо стосується геніальних ідей Ф. Кене про механізм капіталістичного відтворення. Незважаючи на це, тут, у Франції, він побачив у фізіократах союзників і друзів, які йдуть до тієї ж мети тільки іншим шляхом.
  Після повернення до Шотландії А. Сміт вирішує оселитися у своєї матері, де усамітнюється, щоб завершити роботу над «Багатством народів». Книга вийшла у світ в 1776 р. і ще більше зміцнила й без того широку популярність автора. Вона чотири рази перевидавалася за життя А. Сміта і ще три рази після його смерті (1790 р.) і до кінця століття.
  Вплив А. Сміта на своїх сучасників був настільки великим, що навіть англійський прем'єр-міністр У. Пітт-Молодший оголосив себе його учнем. Одним з результатів цих контактів з ученим стало підписання У. Піттом в
  1786 р. першого Ліберального торгового договору з Францією — договору Едена, який істотно змінив митні тарифи. Результатом впливу творчої спадщини автора «Багатства народів» можна також визнати те, що один з його учнів — Дугалл Стюарт — в 1801 р. став читати в Единбурзькому університеті самостійний курс політичної економії, який раніше входив до складу дисциплін курсу моральної філософії.
  У січні 1778 р. А. Сміт був призначений комісаром шотланської митниці в Единбурзі, залишаючись на цій посаді до своєї смерті в 1790 р.
  Відомо, що А. Сміту були притаманні підкреслено делікатна поведінка і водночас легендарна неуважність.
  Слуцький Євген Євгенович (1880 — 1948) народився 7 квітня 1880 р. в селі Новому Мологського повіту Ярославської губернії в сім'ї вчителя — вихователя Новинської учительської семінарії. Його батько закінчив природничий факультет Київського університету в 1877 p., але за неблаго-надійність був висланий аж у Ярославську губернію. У такий спосіб тоді карали непокірних українців. У 1886 р. Слуцький-старший втратив посаду в семінарії, бо відмовився покривати злодійські махінації її директора. Після трирічних пошуків роботи батьки Є. Є. Слуцького повернулися в рідну Україну.
  В Україні батько майбутнього вченого став директором Житомирського міського училища, а син Євген вступив до Житомирської класичної гімназії. Під час навчання в гімназії він захоплювався математикою, ще більшу зацікавленість виявив до фізики. Крім того, Є. Є. Слуцький добре розумівся на літературі та мистецтві, пробував писати власні твори. Колеги-гімназисти думали, що Є. Є. Слуцький займеться літературою або мистецтвом, але після закінчення із золотою медаллю гімназії він у 1899 р. вступив на фізико-математичний факультет Київського університету, який 22 роки тому закінчив його батько.
  На початку 1902 р. був виключений з університету за участь у демонстрації проти реакційного міністра освіти. Царські сатрапи позбавили юнака права вчитися у вищих навчальних закладах Російської імперії.
  Бабуся по материнській лінії мріяла бачити онука інженером і допомогла йому виїхати на навчання до Німеччини. Там Є. Є. Слуцький вступив на машинобудівний факультет Мюнхенського політехнічного інституту. Провчившись з осені 1902 по 1905 р. і не закінчивши інституту, він повернувся до Києва і знову став студентом університету, але не фізико-математичного, а юридичного факультету. Це пояснюється різними обставинами. По-перше, Є. Є. Слуцький не бажав займатися інженерною справою, по-друге, не мав доброго зору, що необхідно при кресленні та інженерних розрахунках. Політика, казав він, вимагає швидкої реакції на події і доброї пам'яті на людей. Є. Є. Слуцький вважав, що він не мав ні того, ні другого. Зате мав великий хист до математики, добре себе в ній почував і тому шукав шляхів конкретного її застосування.
  Найпривабливішою сферою такого застосування для нього стала економіка. "Інтерес до економіки виник у мене, — пише Є. Є. Слуцький в автобіографії, — ще в перші студентські роки в Києві". Щоб зрозуміти сказане, слід згадати, що вже тоді зміцнювала свій авторитет Київська політекономічна школа, під впливом якої були навіть професори-неекономісти. Яскравим тому підтвердженням може бути доведення в 1902 р. професором-математиком Київського університету М. Столяровим правильності теорії М І. Тугана-Барановського, яка грунтувалася на синтезі трудової теорії та теорії граничної корисності
  Підтвердженням сказаного є студентське дослідження Є. Є. Слуцького "Теорія граничної корисності", яке вражає глибиною, багатоаспектністю, оригінальністю власних узагальнень та суджень. Ця праця, що має близько 374 сторінок машинопису, на жаль, досі повністю не опублікована, хоч вона є окрасою української економічної думки початку XX ст. Праця студента юридичного факультету Є. Є. Слуцького 17 грудня 1910 р. була відзначена медаллю.
  Він поставив перед собою складне завдання — з окремих поглядів, ідей, концепцій відтворити цілісну теорію граничної корисності. У першій частині свого дослідження він розглядає її психологічні основи. Друга частина присвячена розгляду елементів теорії діяльності, в третій Слуцький розглядається теорія цінності та корисності, дано наукову оцінку цим поняттям. У четвертій частині йдеться про теорію складної системи інтересів. П'ята частина присвячена основам теорії ринку.
  Студентське дослідження "Теорія граничної корисності" Є. Є Слуцького вражає своєю різнобічністю. В ньому відбитий тогочасний стан відомої теорії, виявлено її сильні й слабкі місця на основі глибокого аналізу першоджерел. Є. Є. Слуцький широко використав математичний апарат, без якого, як він сам говорив, не зміг би "...показати справжню взаємодію теорії попиту і пропозиції (в її сучасній конструкції) і теорії витрат виробництва. В теорії цінності благ вищих порядків і благ комплементарних математичний метод також вносить значні спрощення і принципову, я б сказав, ясність і прозорість".
  Однак не тільки застосування математичних методів до аналізу й обгрунтування теорії граничної корисності є заслугою Є. Є. Слуцького, а й спроба звести погляди и окремих представників у єдину систему. «Теорія граничної корисності» заслуговує на окрему розмову. В контексті формування економічних поглядів Є. Є. Слуцького вона примітна ще й тим, що в ній визначено проблеми і напрями тих майбутніх наукових пошуків, результати яких принесли українському вченому світове визнання.
  Власну позицію в науці Є. Є. Слуцький зайняв уже в дослідженні «Теорія граничної корисності», а потім у ряді праць з теорії кореляції, які досі залишаються в числі кращих щодо розуміння основ логічних побудов англійської статистико-економічної школи. Статистико-економічні праці вченого публікувалися в Києві, Лондоні та Петербурзі. Крім того, він займався науково організаційною роботою. Так, у 1909 р. став членом-кореспондентом Товариства економістів при Київському комерційному інституті, у 1911 р — обраний дійсним членом, а в 1911 — 1913 pp.— секретарем цього Товариства, у 1913—1915 pp. входив до складу Ради Товариства. У 1912 р. Є. Є Слуцького обрали дійсним членом математичного товариства, трохи пізніше він став членом соціологічного товариства при інституті соціологічних досліджень у Києві, дійсним членом Товариства економістів
  Наприкінці 10-х — на початку 20-х років Є Є. Слуцький продовжував свої статистико математичні розробки, які збагатили методичний апарат теорії макро-і мікроекономіки. В 1922—1925 pp. учений опублікував чимало цінних праць у «Записках» Української академії наук та у «Вестнике статистики», а саме: «До питання про логічні основи вирахування ймовірності», «Про деякі схеми кореляційного зв'язку і про систематичні помилки емпіричного значення кореляції», «До питання про вирахування доходу держави від емісії», «Про один досвід побудови теорії середніх без допомоги теорії ймовірності», «До питання про закон великих чисел» та інші.
  У праці «До питання про пересічну густоту населення» вчений зробив спробу статистичними методами обгрунтувати принципово новий підхід до визначення густоти населення. Дослідник вважав, що потрібно розрізняти поняття фізичної і соціальної густоти населення. Виходячи з позицій теоретичної статистики, він вважав за потрібне визначати соціальну густоту населення, тобто виділити ті території, на яких це населення проживає. Найціннішою публікацією Є Є. Слуцького є його праця в «Записках» Української академії наук «Етюд до проблеми будування формально-прак-сеолоичних засад економіки». «Цією статтею,— писав Є. Є. Слуцький,— автор намагається зорієнтувати на ідею формальної економіки. Під цією назвою ми розуміємо галузь, що до економіки стосується так само, як логістика — формальна, певна річ,— до логіки, або як формальна геометрія — до геометрії у власному розумінні». Автор виходив з того, що людську діяльність не можна розкласти на кількісні взаємозв'язки точних елементів якоїсь квазімеханічної системи. У своїх міркуваннях Є. Є. Слуцький спирався на пращ Едмунда Гуссерля та Бертрана Рассела.
  Невелике за обсягом дослідження вчений поділив на кілька частин, розглянувши у першій основні формально-праксеологічні поняття (системи, ситуації тощо). Так, структурно впорядковане різноманіття він називав перспективою, стан системи разом із перспективою, якій ця система відкрита, вважав ситуацією. «Система перебуває у своїй ситуації або у процесі зміни, — говорив він, — доки її ситуація залишається оптимальною».
  На думку Є. Є. Слуцького, природа всіх наших понять є формально онтологічна. Залежно від системи можна прийти або до положень механіки, або до положень економіки. Розділ формальної фізики, зорієнтованої на дії свідомих тварин, учений називав формальною праксеолопєю, обмеження якої, у свою чергу, можна назвати формальною економікою. Основні праксеологічні компоненти системи Є. Є. Слуцький розподілив на минулі, сучасні та майбутні.
  У процесі логічного розгляду окремих понять учений розбудовував каркас їх взаємозалежностей, відвівши кожному з них відповідне місце у задуманій системі. Є. Є. Слуцький вважав, що не можна грунтовно пізнати господарське утворення, не проаналізувавши "формально-праксеологічні основи економіки", де відбивається вся структура майна, а саме: первісні предмети господарства, можливості розпорядження, прості сподівання. Якщо всі члени диз'юнкції практично еквівалентні, то можна вважати відповідні предмети влади гранично визначеними. Суб'єкт тоді має справу з широкою сферою оптимуму цілеспрямованого виходу. На закінчення Є. Є. Слуцький розглянув зорове поле і видимий простір. До першого він включив сукупність компонентів, що відбиваються, а всю кількість зорових образів назвав образом "видимого" простору, зорову систему — зоровим апаратом. Явище виконання (невиконання) і виправлення цієї системи він вважав важливим розділом праксеології. "Хто знає сьогочасну математичну економіку,— писав Є. Є. Слуцький,— у того не може бути сумніву щодо можливості дедуктивної теорії, широко розвиненої на основі нашої системи... Формальна економіка це — не самостійна наука, а окрема дисципліна в межах формальної праксеології". Термін "праксеологія" був вжитий у 1898 p., але вперше окреслив понятійний апарат цієї науки Є. Є. Слуцький. Зарубіжні вчені-економісти і філософи, зокрема О. Ланге та Т. Котарбінський, які репрезентують польську економічну і праксеологічну думку, високо оцінили новаторство Є. Є. Слуцького, віддавши йому пріоритет у застосуванні праксеології як галузі науки. У дослідженні українського вченого, на думку Т. Котарбінського, градація ступенів спільності та однобічної залежності галузей знайшла відповідне вираження, найзагальнішою є теорія подій, середнє місце займає праксеологія, а економічні дослідження стоять в кінці. За вдалим висловом Т. Котарбінського, Є. Є. Слуцький "кинув промені" на освітлення теорії праксеології. Це справді відповідає дійсності й тому ім'я Є. Є. Слуцького назавжди залишиться біля витоків науки праксеології, предмет і завдання якої потребують окремої розмови. Є. Є. Слуцький був яскравою індивідуальністю в історії української економічної думки, його дослідження вийшли за національні межі, сягнувши вершин світової слави.
  Дальший розвиток теорії Є. Є. Слуцького міг би бути поштовхом у напрямі потенціальної наукової революції. Однак спроби українського вченого запропонувати нові парадигми економічної науки спиралися на теорію ймовірностей, яка не терпіла ідеологічних і політичних обмежень. За цих умов, на жаль, Є. Є. Слуцький не міг розвинути свою нову парадигму, зберігши свободу наукової творчості на інших ділянках, що було оптимальним, хоч і вимушеним вибором.
  Відчуваючи настання періоду репресій, Є. Є. Слуцький у 1926 р. переїхав до Москви. Прибувши туди, Є. Є. Слуцький почав працювати в Інституті кон'юнктури, де відразу включився у творчу роботу. В березні 1926 р. він захоплено повідомляв дружині, що йому поталанило зробити досить велике відкриття, знайти секрет походження хвилеподібних коливань з джерела, яке досі, здається, навіть не підозрювалося. Є. Є. Слуцький одержав хвилі внаслідок складання випадкових коливань, що не залежать одне від одного і в яких немає нічого періодичного. Займаючись математикою, Є. Є. Слуцький ніколи не забував про її застосування в економіці. Щоб у цьому переконатися, досить переглянути його праці, опубліковані на рубежі 20—30-х років, з яких видно, що Є. Є. Слуцький досліджує зростання врожаїв у Російській імперії за 115 років, ціни на пшеницю за 369 років, річний приріст американської секвої Аризони за 200 років. Такий напрям досліджень відповідав проблематиці Інституту кон'юнктури, в тематичних збірниках якого він публікував свої праці. У них, до речі, Є. Є. Слуцький нерідко посилався на свої попередні дослідження та використовувані джерела, що свідчить про дальше вдосконалення та розширення спектра до певної міри традиційної проблематики. Із звітів про наукову роботу Інституту кон'юнктури видно, що Є. Є. Слуцький здійснював математичне забезпечення розроблюваної там теорії довгих економічних хвиль, яку розвивав М. Д. Кондратьев — учень Михайла Тугана-Барановського. У 1930 р. Інститут кон'юнктури, дослідження якого не були потрібні командно-плановій системі, припинив своє існування. Це, звичайно, негативно сприйняв Є. Є. Слуцький, який сподівався знайти застосування своєму відкриттю в галузі псевдоперіодичних хвиль. Із своїм доробком він подався в інші наукові установи, але й там не знаходив належного розуміння і підтримки. Склалися такі умови, за яких Є. Є. Слуцький у своїй науковій роботі змушений був обмежитися сферою чистої математики. В 1934 р. він перейшов на роботу в Математичний інститут Московського університету, в якому за сукупністю праць йому було присвоєно вчений ступінь доктора фізико-математичних наук (honoris causa) і де він завідував кафедрою фізико-математичної статистики. Є. Є. Слуцький розумів, що йому вже пізно створювати власну школу в теорії ймовірностей і математичній статистиці. Вже наближалося шістдесятиріччя, а незабаром почалася друга світова війна, під час якої вчений працював в академічному Математичному інституті імені В. А. Стек лова. Разом з інститутом Є. Є. Слуцький евакуювався до Ташкента. Повернувшись до Москви, він почав хворіти (рак легень). Помер Є. Є. Слуцький 10 березня 1948 р.
  Тимошенко Володимир Прокопович (1895—1965) — відомий український економіст, один з основоположників української наукової школи економічної кон'юнктури. Народився 25 квітня 1885 р. в селі Шпотівці Конотопського повіту на Чернігівщині. У 1911 р. закінчив економічний факультет Петербурзького політехнічного інституту. Працював у міністерствах шляхів сполучень та хліборобства у Петербурзі. Після переїзду до України в 1917 р. працював в Інституті кон'юнктури УАН, був радником міністерства торгівлі та промисловості в часи Центральної Ради і Гетьманату. У січні 1919 р. й– Тимошенко, як економічний радник української дипломатичної місії, виїхав на мирну конференцію у Париж (разом з М. І. Туган-Барановським, Для якого ця поїздка стала останньою). Тут молодий вчений опублікував французькою мовою свої наукові дослідження "Україна і Росія в їх економічних взаємовідносинах" (згодом була перекладена англійською і німецькою мовами) та "Економічні зв'язки України і Франції".
  В. П. Тимошенко не повернувся до України, а разом з багатьма українськими емігрантами переїхав у Чехословаччину. З 1922 р. вчений викладав економічні дсципліни в Українському Вільному Університеті (УВУ) та в Українській Господарській Академії (УГА) в Подєбрадах (містечко неподалік від Праги). В 20-ті роки Тимошенко видав ряд праць. Найбільш значна серед них — "Картелі і трести: модерні форми організації промисловості" (1923).
  У 1926—1927 pp. вчений навчався в США, де у Корнельському університеті (Ітака, штат Нью-Йорк) здобув ступінь доктора економіки. Після повернення до Чехословаччини у 1928 р. його було обрано на посаду ректора УВУ. Але до виконання цих обов'язків В. Тимошенко не приступив, оскільки виїхав до США на наукову роботу. В 1928—1934рр. викладав економічні дисципліни в Мічиганському університеті і в 1934—1936 pp. працював у департаменті сільського господарства США. З 1936 р. і до кінця життя працював науковим дослідником у Інституті харчування при Стенфордському університеті.
  Ряд праць В. П. Тимошенка присвячений дослідженню проблеми кон'юнктурних коливань і радянського сільського господарства. Серед них фундаментальна робота "Сільське господарство Росії і проблема пшениці" (1932, 571с.).
  Тобін Джеймс народився 5 березня 1918 року у м. Шампейн (США); ріс у сім'ї з широкими інтелектуальними інтересами. З 1935 р. став вивчати економіку в Гарвардському університеті. Через чотири роки отримав ступінь бакалавра, а ще через два — магістра економічних наук.
  Свою трудову діяльність Дж. Тобін починає в Управлінні регулювання цін, а згодом — у Раді цивільного постачання і воєнного виробництва у Вашингтоні. Після вступу Сполучених Штатів Америки у другу світову війну йде на службу офіцером військово-морського флоту.
  У 1946 році Дж. Тобін повернувся до Гарвардського університету на посаду викладача. Через рік захистив докторську дисертацію з економіки на тему «Теоретичне і статистичне дослідження функції споживання». Вже тоді молодий вчений виявив великий інтерес до різнобічних наукових досліджень, друкуючи цілий ряд статей з макроекономіки, статистичного аналізу попиту і теорії раціонування. З 1950 року переходить працювати професором економіки в Йєльський університет, який став його постійним місцем роботи. Там, крім викладацької діяльності, займався науковими дослідженнями фінансових ринків, розробляв теоретичні питання, що стосуються змін розмірів грошових фондів і становища на грошових ринках під впливом політики «прийняття рішень» у сфері споживання, виробництва та капіталовкладень.
  У цей період багато вчених світу значну увагу приділяли теорії споживчих функцій, тобто теорії про кількісну залежність між, витратами виробництва і величиною випуску продукції. Ще наприкінці 40-х років, зокрема у працях Дж. С. Дьюзенберрі, були наведені деякі докази того, що споживання в рамках індивідуальних господарств залежить швидше не від абсолютних розмірів доходу, а від приналежності до тієї чи іншої групи в системі розподілу загального прибутку (іншими словами, від відносного доходу).
  Згодом, у 1951 році, Дж. Тобін запропонував свою альтернативну концепцію гіпотези «досягнутого піку» Дьюзенберрі. Майбутній Нобелівський лауреат заявив, що той феномен, заради якого Дж. С. Дьюзенберрі розвинув згадану теорію, можна в основному пояснити за допомогою «модифікованої гіпотези абсолютного доходу». Вчений висловив припущення, згідно з яким споживання залежить як від величини доходу, так і від розміру багатства, або абсолютної вартості майна.
  У своїй праці «Споживча функція» Дж. Тобін твердить, що у тих країнах, де велика питома вага доходів від власності, а норма заощаджень досягає високого рівня, великою є і норма процента. Однак, на думку деяких економістів, ці міркування передбачають надто сильний вплив норми процента на схильність до заощаджень — навіть за умови, що некомпенсований вплив, який передається підвищенням норми процента, в остаточному підсумку призводить до збільшення заощаджень.
  З приводу способів перерозподілу у Дж. Тобіна відбулася цікава дискусія з М. Фрідменом. Останній вважав постійні доходи людей (у даному випадку — доходи бідних) заданими і незмінними або, принаймні, не залежними від форми їх надходження до власників. Саме це припущення піддав сумніву Дж. Тобін. Його докази досить цікаві з точки зору взаємозалежностей корисностей. Припустімо, що середні класи і робітнича аристократія відчувають таку неприязнь до безробітних, що здатні противитись будь-якому оптимальному перерозподілу купівельної спроможності на користь бідних. Чи можна в такому випадку ще чимось допомогти бідним? Дж. Тобін не вважає становище безнадійним.
  Висловлюючись мовою державних фінансистів, існують певні «насущні потреби», зокрема, потреби в їжі, житлі, медичній допомозі, освіті. Можна припускати, що забезпечені верстви населення швидше погодяться на повніше задоволення нагальних потреб бідних, ніж віддадуть їм частину загальної купівельної спроможності. До того ж, при задоволенні початкових потреб приріст реальних доходів бідних буде більшим від тих сум, які держава розподіляє у вигляді загальної торговельної спроможності.
  Справедливість доказів Дж. Тобіна якоюсь мірою підтверджується досвідом США та інших країн, де у вжитку продуктові талони, ведеться державне житлове будівництво, подається безплатна медична допомога, існує страхування від хвороби. Насущні блага і послуги, яких потребують бідні, суспільство дійсно надає їм значно охочіше, ніж частину загальної торговельної спроможності, яку бідні хотіли б отримувати. Дж. Тобін схвалює
подібну практику та пропонує розширити кількість і підвищити якість послуг, що надаються державою бідним, аби в розподілі не панувала кричуща нерівність.
  У 1961 — 1962 роках Дж. Тобін — член Ради економічних консультантів. Ця робота збагатила самого вченого. Виступаючи з лекцією, прочитаною після повернення з Ради до Йєльського університету, він відзначив, що при обговоренні більшості питань доводиться користуватися багатою статистичною інформацією і нагромадженими за тривалий період матеріалами урядових обговорень та переговорів, доступних лише урядовим чиновникам. Учений-економіст, на його думку, повертається з Ради з почуттям упевненості в тому, що економічна наука здатна внести корисний і самостійний внесок в економічну політику, істотно підвищити рівень політичних рішень. Разом з тим, додав Дж. Тобін, знаючи, як часто останні приймаються на основі "неповної інформації, неточного дослідження і поспішного аналізу", кожний вчений інакше оцінить важливість й актуальність тих чи інших питань, що потребують наукового дослідження і розширюють кругозір.
  Дж. Тобін — один із видатних представників сучасної політичної економії. Значну частину наукових досліджень вчений присвятив проблемі позичкового процента; він розглядається неординарно — і як наслідок співвідношення попиту та пропозиції на гроші. Попит пов'язується прямо пропорційно з рівнем доходів і обернено пропорційно — з нормою процента. Ще в 1958 році вчений здійснює спробу розширити теорію господарського ризику, щоб ліквідувати відмінності в оцінках майбутньої динаміки процента як єдиної основи, на котрій грунтується його рівень.
  Проблема, якою зайнявся Дж. Тобін, відзначається особливою актуальністю — адже в періоди економічних спадів і криз різко погіршується фінансовий стан фірм, порушується нормальний кругооборот капіталів, масовими стають банкрутства підприємств. Як не допустити цієї ситуації, а якщо вона трапилася, то яким шляхом вибиратися з неї, оздоровляти фінансову систему? Вчений запропонував свою відому теорію переваги ліквідності. Йдеться про ліквідність, яка з фінансової точки зору означає здатність банків, фірм, бізнесменів забезпечити своєчасне виконання своїх боргових зобов'язань.
  Так от, формулюючи цю теорію, Дж. Тобін ув'язав норму процента з диверсифікацією цінних паперів, що здійснюється окремим інвестором. На відміну від концепції Дж. М. Кейнса, визнавалися два можливі джерела переваги ліквідності: 1) нееластичність очікуваних майбутніх процентних ставок і 2) невизначеність майбутньої норми процента. Ризикова теорія переваги ліквідності була задумана, щоб пояснити поведінку інвестора при виборі ним грошей та облігацій. Власне гроші в трактуванні вченого оголошувалися найліквіднішим активом, через це процент взагалі не повинен був би сплачуватися. Короткотермінові цінні папери належать до «високоліквідних», за якими сплачується нижчий від середньозваженої банківської ставки процент, а довготермінові — до «низьколіквідних», за якими сплачується вищий від цієї ставки процент.
  У 1971 році Дж. Тобіна було обрано президентом Американської економічної асоціації. На початку 70-х років він, як і деякі інші кейнсіанці, запропонував ігнорувати інфляцію і продовжувати працювати над проблемами досягнення повної зайнятості. У своїх рекомендаціях дослідник не передбачав антиінфляційних заходів і щодо цього висловився у своїй президентській доповіді на засіданні Американської економічної асоціації в 1972 році. Вчений вважав, що «соціальні» втрати від інфляції менші, ніж від тягаря безробіття, що інфляція навряд чи посилиться, якщо і надалі не звертати на неї серйозної уваги. Дж. Тобін був стійким противником політики, яка допускає ризик викликати високе безробіття.
  У той час, коли з'явилися перші заклики «ігнорувати інфляцію», її темпи у США становили приблизно 5% на рік. Але коли події дістали інший поворот і темпи підвищення цін стали вимірюватися двозначними цифрами, Дж. Тобін уже в 1974 році відреагував інакше.
  Статистичний аналіз проблем зайнятості, убраний в кейнсіанську форму, одержав у політекономії назву концепції кривих А. Філліпса. В 1979 р. Дж. Тобін твердив, що це — післявоєнний варіант кейнсіанської теорії заробітної плати і зайнятості. Саме Нобелівським лауреатом було проведено одну з перших емпіричних перевірок гіпотези Філліпса.
  Давній противник монетаризму Дж. Тобін у березні 1981 року визнав, що в 70-х роках центр економічної науки змістився в бік їхньої (монетаристів) позиції та методології. При цьому вчений вказав на «другу хвилю монетаризму, другу контрреволюцію», яка вдихнула нове життя у старий ортодоксальний варіант монетарної доктрини і виявилася «ще більш реакційною», ніж первинна доктрина М. Фрідмена. Йдеться про надзвичайно модну нині на Заході теорію раціональних сподівань, яка хоч і виходить за рамки монетаризму і в ряді питань полемізує з ним, але в той же час активно використовує його теоретичні новації і в остаточному підсумку спрямована на утвердження загальних висновків про неефективність та безглуздість енергійних заходів держави щодо регулювання попиту.
  Визнаючи цю зміну в економічній теорії, Дж. Тобін все ж не вірив у практичну реалізацію монетарної доктрини. Виступаючи на конференції економістів у листопаді 1981 року, він заявив, що «обіцянки Рейгана знизити інфляцію і безробіття, збалансувати бюджет і знизити податки — це просто нісенітниця».
  У Дослідженнях економіки США Дж. Тобін багато уваги приділяв проблемам прямих і зворотних зв'язків між відтворенням діючого капіталу і Функціонуванням фондового ринку. Прямі зв'язки виявляються залежно від біржової кон'юнктури і від стану справ в економіці. Звідси випливає виконання біржою барометричної функції. Зворотні зв'язки виявляються у впливі коливань розмірів акціонерного капіталу на міжгалузеве переливання капіталу, фінансування корпорацій та ін.
  Для характеристики співвідношення ринкової вартості акцій і вартості активів Дж. Тобін розробив показник, названий ним «коефіцієнтом q (ку)».
Цей коефіцієнт виражає відношення відтворної вартості активів до ринкової вартості акцій і боргових зобов'язань корпорацій Нині він широко використовується американськими економістами
  Дж. Тобін став широко відомим завдяки розробленій в 70 х роках теорії "портфельної адаптації", ще названій економістами теорією "портфельного вибору". Після ознайомлення з цією розробкою багато спеціалістів визнали її оригінальною А власники грошей одержали спосіб більш грамотного їх вкладення в акції, облігації, інші типи цінних паперів
  Звичайно, формулювання цієї теорієї далося нелегко Почалося з того, що вчений визнав теорію ліквідності спрощеною Він став розглядати взаємозв'язок реального виробництва не лише з коливаннями грошового попиту, а й із змінами всієї фінансової сфери Цей механізм Дж Тобін описав у тритомнику ("Нариси політекономії", "Споживання та економетрика", "Теорія і політика") за допомогою концепції "портфельної адаптації". Коротко її суть можна було б викласти таким чином. В умовах постійного переливання вкладів, завдяки високій заміщеності цінних паперів відбуваються зміни їхньої ціни, грошового попиту на них А, відповідно, зміни цього попиту викликають зміни відносних цін усієї структури (портфеля) активів, тобто облігацій, акцій. В цілому ж, у зазначених вище трьох книгах, що були видані у 1971 — 1982 роках, а також у правд "Активи нагромадження та економічна діяльність" (1980 р.) Дж Тобшом досліджено вплив, що здійснюється на економіку з боку економічної, грошової та фіскальної політики через механізм ринків грошей і цінних паперів
  Безперечно, Дж Тобіном було зроблено великий внесок в економічну науку. По праву П. Семюелсон у своїй книзі "Економікс" назвав його "інтелектуальним гігантом". Справедливість цих слів підтвердив і Нобелівський комітет. У 1981 році за аналіз фінансових ринків та їхніх зв'язків з рішеннями в галузі витрат, зайнятості, виробництва і цін він нагородив ученого найвищою своєю відзнакою Цю премію присуджено Дж. Тобшу не за якусь конкретно реалізовану наукову ідею чи окрему книгу. Учений одержав її за створення міцної і придатної для емпіричного застосування основи для досліджень в галузі функціонування ринків грошей та цінних паперів, а також за роз'яснен ня того, як зміни, що відбуваються на цих ринках, впливають на обсяги спо живання, інвестицій, виробництва, зайнятості та на економічне зростання. Це — нагорода за подвижницьку працю протягом усього життя.
  Тоффлер Алвін народився 4 жовтня 1928 р Після закінчення в 1949 р Нью-Йоркського університету співпрацював з рядом періодичних видань, в тому числі був членом редакційної колегії відомого журналу «Форчун». З 1965 р. А. Тоффлер — лектор в ряді американських вузів, зокрема Корнелл-ському університеті, Новій школі соціальних досліджень. Бере участь у діяльності Фонду імені Рассела Сейджа та інституту по вивченню майбутнього. В 1968 — 1983 pp. вченого періодично запрошували як експерта й консультанта з проблем стратегічного розвитку у великі американські корпорації — Фонд Рокфеллера, IBM, ATT та ш.
  Серед робіт А Тоффлера найбільш відомі «Зіткнення з майбутнім» (1979), «Споживачі культури» (1973), «Доповідь про екоспазм» (1975), «Третя хвиля» (1980), «Адаптивна корпорація» (1985), «Перерозподіл влади» (1990) У співавторстві з дружиною X Тоффлер написано дві відомі книги — «Війна і антивійна Досвід виживання на порозі XXI століття» (1993) та «Створюючи нову цивілізацію: політика в суспільстві «третьої хвилі» (1995) Книги А Тоффлера відзначаються насамперед публіцистичною пристрастю, а виклад нових концептуальних положень поєднується в них з простотою подачі матеріалу і описом багатьох парадоксальних ситуацій Це викликає як відносно відсторонене відношення до вченого з боку академічних кіл, так і гігантський успіх у читацької аудитори. Праці «Зіткнення з майбутнім» (відзначена французькою премією за кращу зарубіжну книгу) та «Третя хвиля» перекладені більш ніж на двадцять мов і видані тиражем біля 6 млн екземплярів кожна.
  А. Тоффлер — почесний професор шести американських університетів, член американської Асоціації за розвиток наукових досліджень.
  Туроу Лестер Карл народився 7 травня 1938 р. в м. Лівінгстон (штат Монтана, США). Закінчив Уілліамс-коледж в 1960 р , Оксфордський університет (Великобританія) в 1962 р. і отримав докторський ступінь в галузі економіки в Гарвардському університеті в 1964 р. З 1966 по 1968 рік працював в групі економічних радників при президенті Л. Джонсоні. З 1965 по 1968 р. — асистент в Гарвардському університеті, з 1970 р. по теперішній час — професор менеджменту і економіки Массачусетського технологічного інституту (Кембридж, штат Массачусетс). З 1987 по 1993 р директор Школи менеджменту імені А. Слоуна при тому ж інституті.
  Протягом останніх тридцяти років професор Л. К. Туроу опублікував 10 книг. Найбільш відомі серед них — «Інвестиції в людський капітал» (1970), «Породжуючи нерівність: механізми розподілу в економіці США» (1975), «Суспільство з нульовою віддачею» (1980), «Зіткнення– грядуща економічна битва між Японією, Європою і Америкою» (1992), «Майбутнє капіталізму Як економіка сьогоднішнього дня формує світ завтрашній» (1996).
  Праці Л. К. Туроу відзначені 8 престижними преміями, перекладені на всі західноєвропейські мови, а також видавалися в Латинській Америці, Японії, Китаї та країнах Південно-Східної Ази Підручник з економічної теорії «Економіка для всіх» (написаний з шституцюнально-соцюлогічних позицій у співавторстві з Р. Хейлбронером) перекладений на російську і Українську мови. Він містить також цінний матеріал з історії економічних учень.
  Л. Туроу — почесний професор 12 університетів у різних країнах світу. Обраний дійсним членом Американської академії наук та мистецтв, в 1993 р. був віце-президентом Американської економічної асоціації.
  Тюнен Йоган-Генріх фон (1783 — 1850) — один з найперших попередників маржиналізму, оскільки його книга "Ізольована держава" вийшла у світ у 1826 p., тобто на 12 років раніше за працю А. Курно Вона, як і праці інших попередників маржиналізму, не була своєчасно помічена першими маржиналістами. За життя автора його книга сприймалася як довідник з ведення сільського господарства. Й.-Г. фон Тюнен був спадкоємним мекленбурзьким поміщиком, який зумів не лише одержати вищу освіту, але й застосувати одержані знання з математики та економічної теорії для узагальнення власного господарського досвіду на основі зроблених протягом 10 років записів (калькулювання собівартості виробництва). По суті він відкрив закони граничного аналізу в "економічній системі" з метою, як він сам зазначив, "досягнення максимуму у значеннях функції з багатьма змінними".
  Варіюючи у своїх розрахунках показники основних факторів виробництва і зберігаючи при цьому постійними то капітал, то землю, то працю і землю, а також показавши вплив вартості факторів виробництва на оптимальне співвідношення ресурсів, що використовуються, Й.-Г. фон Тюнен фактично довів, що найбільший чистий доход може бути одержаний лише в тому випадку, коли сукупність граничних собівартостей факторів виробництва дорівнюватиме граничній вартості продукту. Його дослідження продемонстрували механізм формування рівня ренти при конкуренції між фермами за купівлю найкращої земельної ділянки, враховуючи її віддаленість від ринку збуту. Так, Тюнен вважав, що максимальна земельна рента буде мати місце в першому концентрувальному кільці, а в останньому кільці, яке позначає межі "Ізольованої держави", вона дорівнюватиме 0. Отже, можна вважати, що він започаткував нову (неокласичну) теорію розподілу, засновану на категорії граничної продуктивності. Цю теорію пізніше опублікував Дж.-Б. Кларк, спираючись на матеріал другого тому книги "Ізольована держава", який був виданий у рік смерті автора (1850).
  Тюрго Анн Роберт Жак (1727 — 1781) за походженням дворянин. Його предки традиційно знаходилися на державній службі в Парижі. Згідно з сімейними традиціями він як третій син в сім'ї вимушений був здобути духовну освіту. Але по закінченні семінари і теологічного факультету Сорбонни 23-річний аббат А. Тюрго несподівано вирішив відмовитись від свого призначення до церкви, не бажаючи, за його словами, "все життя носити маску на обличчі" і перейшов на державну службу. На той час молодий чиновник добре володів шістьма мовами, коло його інтересів становили філософія, філологія, юриспруденція, природничі науки, математика, художня література, поезія.
  Вже на початку своєї службової кар'єри в магістратурі Парижа А. Тюрго більш за все цікавився економічним становищем Франції. У 25 років він вже посідав судову посаду у паризькому парламенті, а ще через рік отримав місце доповідача судової палати, став відомою фігурою світських та філософських кіл французької столиці. У ці роки А. Тюрго зблизився з одним із колег — інтендантом торгівлі Венсаном Гурне, дружба з яким, у тому числі як з еко номічним наставником, продовжувалася до смерті (в 1759 р.) В Гурне Разом з ним А. Тюрго бував у колі друзів Ф. Кене, що жив, як відомо, в одній з квартир на антресолях Версальського палацу.
  Незважаючи на те, що квартира Кене складалася всього із однієї великої, але низенької і темної кімнати та двох напівтемних комірок, вона скоро стала одним із найулюбленіших місць зібрань «літературної республіки» — учених, філософів, письменників, які згуртувалися на початку 50-х років навколо видання «Енциклопедії». Тут часто бували Дідро, д'Аламбер, Бюф фон, Гельвецш, Кондільяк. В 1766 р. тут провів кілька вечорів Адам Сміт Частим гостем цих зібрань був і А. Тюрго.
  Черговим службовим призначенням А. Тюрго було утвердження його в 1761 р. на посаді інтенданта (губернатора) в Ліможі, центрі провінції Лімузен, яку займав майже 13 років. Представляючи центральну владу у віддаленій провінції, він займається господарськими питаннями, серед яких — стягнення податків. Саме в лімозький період життя А. Тюрго написав свою основну економічну працю «Роздуми про створення та розподіл багатств» (1766), незавершену працю «Цінність та гроші» (1769) й інші твори.
  Всі вони, очевидно, грунтувалися на фізіократичних поглядах, а також на принципах ринково-економічних відносин і насамперед вільної конкуренції та вільної торгівлі. Саме у працях А. Тюрго фізіократична система набула найбільш досконалого вигляду.
  В 1774 р. А. Тюрго отримав останнє у своїй службовій кар'єрі призначення: Людовік XVI виділив для нього спочатку посаду морського міністра, а через кілька тижнів перевів на посаду генерального контролера фінансів, що дорівнювалося посаді міністра фінансів — одній з найважливіших на той час посад у внутрішніх справах королівства.
  За 1,5 роки перебування на посаді генерального контролера фінансів А. Тюрго хоч й не добився скорочення державних витрат, але зміг провести ряд указів та законопроектів (едиктів), що відкрили можливість лібералізації економіки країни. Однак кожне його реформаторське нововведення наштовхувалося на жорсткий опір парламенту, який знаходився під сильним впливом дворянства, духовенства та деяких підприємців, що намагалися зберегти своє монопольне становище. Саме під тиском парламенту у травні 1776 р. королівський посланець вручив йому наказ здати справи у зв'язку з відставкою, а через три місяці король скасував усі едикти міністра-реформатора.
  Основним досягненням А. Тюрго на посаді міністра в період реформ було введення вільної торгівлі у країні зерном та борошном; вільне ввезення та безмитне вивезення зерна з королівства; замша натуральної шляхової повинності грошовим земельним податком; ліквідація ремісничих цехів та гільдій, що гальмували підприємництво у промисловій сфері, та ш.
  А. Тюрго не вважав себе учнем, ані послідовником Ф. Кене, заперечуючи будь-яку причетність до «секти», як він висловлювався, фізіократів. Але творча спадщина та практичні справи свідчать про його прихильність до основ фізіократичного вчення та принципів економічного лібералізму.
  Так, ще в 1749 р. він у 22 річному віці надрукував листа аббату де Сісе "Про паперові гроші", у якому випередив ідеї, класично "викладені" через ЗО років самим А Смітом. Зокрема, в листі він звертається до Джона Ло "Чи допустимо було не знати, що золото, як і все інше, втрачає в ціні, якщо його кількість збільшується?"
  А. Тюрго з розумінням суті проблеми аргументує положення про незручність паперових грошей, коли їх кількість не відповідає кількості ви роблених товарів та послуг.
  Після смерті свого друга В. Гурне А. Тюрго надрукував твір "Хвалебне слово Венсану де Гурне", де розкрив негативне значення протекціоністської політики в економіці. На його переконання, загальна свобода купівлі та продажу є єдиним засобом забезпечити, з одного боку, продавцеві — піну, а з іншого, покупцеві — найкращий товар за найнижчою ціною.
  Туган-Барановський Михайло Іванович (1865 — 1919) — всесвітньо відомий вчений, якого росіяни вважають російським, українці — українським, а Й. Шумпетер назвав його найкращим слов'янським економістом. Народився він у 1865 році у Харківській губернії, в селі Соляниківщ Куп'янського повіту в замоленій дворянській сім'ї. Його батько — Іван Якович Туган-Барановський — військовий, татарин за походженням, мати — Ганна Станіславівна Шабельська — українка, вийшла з сім'ї стародавнього князівського роду Мовіле Монтвід.
  Гімназичну освіту молодий Михайло завершив у другій Харківській гімназії Вступивши у 1884 р на фізико-математичний факультет Харків ського університету, він одночасно продовжує поглиблено вивчати суспільні науки, до яких мав великий потяг. Курси з політичної економії у Харківське му університеті вели на той час такі відомі професори, як М. Олексієнко — спеціаліст з державних фінансів, І. Сокольський — великий ерудит у галузі музики та літератури, сферу наукових інтересів якого становили грошові системи, зовнішня торгівля, статистика, а також історія економічних учень, курс з якої він вперше в Російській імперії увів у програму Харківського університету Широтою наукових інтересів відзначалися і такі провідні спеціалісти у галузі методології політичної економи, як професор К. Гаттенбер-гер та Г. Цехановецький.
  Вихований на традиціях класичної школи, захоплений теорією марксизму, її соціалістичною перспективою, М. Туган-Барановський звертає увагу на економічну школу, яка різко протистоїть цим ученням, заперечуючи саму їх основу — трудову теорію вартості. Це була розглянута вище так звана австрійська школа на чолі з К. Менгером, яка протиставляла витратно-трудовій концепції вартості класичної школи власну теорію граничної корисності. М. Туган-Барановський не тільки провів блискучий порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл з проблем вартості як вихідної та центральної у політичній економії того часу, а й дійшов висновку про можливість синтезу цих здавалося б взаємовиключних теорій вартості двох шкіл. Цей висновок підносив дослідження вченого на рівень найвищих досягнень світової економічної думки того часу — неокласичного аналізу, пов'язаного з іменами А. Маршалла, Дж. Б. Кларка, В Парето та інших учених.
  Вершиною наукового пошуку цього періоду М Тугана-Барановського стала його всесвітньо відома праця «Промислові кризи у сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя» (1894) Ця праця була першою серйоз ною спробою вченого знайти відповідь на злободенні проблеми сучасності — про закономірності розвитку капіталізму як господарської системи, його долю взагалі і в умовах Російської імперії зокрема, про значення теорії марксизму (насамперед марксової теорії відтворення і криз) у розв'язанні цих проблем. За цю працю у 1894 р. йому присвоєно ступінь магістра. У 1895 р. учений був зарахований на посаду приват доцента Петербурзького університету, в стінах якого і розпочалася його блискуча викладацька діяльність. Одночасно він продовжував активну наукову роботу в галузі досліджень проблем капіталізму та його еволюції взагалі і російського капіталізму зокрема. Підсумком цієї роботи стала його відома праця «Російська фабрика у минулому і сучасному. Історико-економічне дослідження» (1898), де вчений простежує історію розвитку російської фабрики — від кріпосної мануфактури XVII ст. до машинної індустрії 90-х років XIX ст.
  У 1898 р. вчений подав свою працю до захисту в Московський університет як докторську дисертацію і успішно захистив її. Водночас М. Туган-Барановський продовжує працювати над проблемою промислових криз. Вершиною цієї дослідної діяльності стане праця «Промислові кризи у сучасній Англії» (1900), яка буде перекладена на англійську і німецьку, французьку і японську мови. Витримає чотири видання в Росії ще за життя автора.
  Пізніше вчений згадував, що у німецькому виданні цієї книги він зумів передбачити наближення промислової кризи 1901 р. у Німеччині, «що привернуло до себе велику увагу німецької преси», а також передбачив американську кризу 1907 р. Це було переконливим свідченням правильності його висновків щодо можливості та необхідності прогнозів економічної кон'юнктури
  Теорія кооперації стала ще однією яскравою сторінкою у науковому доробку вченого. Від аналізу ідей виробничої кооперації у вигляді вільних асоціацій як осередків майбутнього суспільства та невдалих спроб їх утворення в умовах капіталізму вчений переніс увагу на дослідження кооперації як господарської форми, що відігравала вже вагому роль у соціально-економічному житті країн Заходу та почала бурхливо розвиватися у другому десятилітті XX ст у Російській імперії.
  М Туган-Барановський займався дослідженням різних типів та видів кооперації, їх соціальних та господарських характеристик, ролі і можливостей у захисті інтересів різних верств трудящих тощо. Предметом його особливої уваги була сільськогосподарська кооперація різних видів, з розвитком якої вчений пов'язував нади на піднесення як селянських господарств шляхом інтенсифікації їх діяльності, так і сільського господарства в цілому. Результатом цих досліджень стала знаменита праця М. Тугана-Барановського "Соціальні основи кооперації" (1916), яка тільки за життя автора витримала три видання.
  Учений підтримує тісний зв'язок з Україною. А останні роки життя він проводив уже в основному в Україні, куди переїхав влітку 1917 р Тут, в Укра іні з ініціативи М. Тугана-Барановського у грудні 1918 р був створений спеціальний інститут економічної кон'юнктури, який він і очолив. Крім того, вчений очолив Українське наукове товариство економістів, а також — Центральний кооперативний український комітет Його обирають академіком за спеціальністю теоретична економія. В цей недовгий останній період свого життя М. Туган-Барановський був професором заснованого у Києві Українського державного університету, деканом його юридичного факультету.
  Політична економія в Роси та Україні в останній третині XIX ст. мала яск раво виражений соціальний характер та реформаторське спрямування. Одночасно почався процес її переорієнтації з принципів трудової теорії вартості Д. Рікардо на принципи, що їх пропонували пізніше маржиналісти. І тільки на початку XX ст. у розумінні основних політекономічних явищ та категорій чітко визначилась тенденція до нового неокласичного підходу, запропонованого австрійською та англо-американською школами. Без перебільшення можна твердити, що потужним імпульсом у цій переорієнтації політеконо-мічного знання в Роси та Україні стали праці М. Тугана-Барановського.
  Улін Бертіль Готтард (1899—1979) народився 23 квітня 1899 р. в селі Кліппані, що на півдні Швеції. Вже в ранньому дитинстві проявив себе до сить обдарованим хлопчиком. У п'ятнадцятирічному віці закінчив середню школу і відразу вступив до Лундського університету, де вивчав математику, статистику, економічні науки Аз 1917р. навчається у Стокгольмській школі економічних наук і ділової адміністрації. Через два роки, отримавши ступінь магістра з економіки, починає навчатися в аспірантурі Стокгольмського університету за спеціалізацією "Економіка". Навчання в цьому університеті було перерване у зв'язку з роботою Б. Уліна протягом року в Шведській економічній раді і службою у військово-морському флоті. В 1924 р. він отримує докторський ступінь і призначається професором Копенгагенського університету. Через п'ять років повернувся до Стокгольма. Тут у Вищій школі економічних наук і ділової адміністрації працював професором аж до 1965 р.
  Будучи у 30-х роках одним з активних фундаторів «шведської (стокгольмської) школи економіки», Б.Улін багато зробив для того, щоб практично реалізувати її розробки. Цього він добивався, коли в 1938 р. був обраний у Шведський парламент і працював у 1944 — 1945 pp. міністром торгівлі, на посту голови Народної партії (1944 — 1967 pp.)– Свій організаторський талант учений сповна проявив у громадській діяльності. Він, зокрема, активно сприяв реалізації ідеї встановлення міжнародної престижної нагороди для економістів У 1969 — 1975 pp. був головою комітету Нобелівських премій в галузі економіки Шведської академії наук.
  Прийдешнім поколінням учений залишив ряд праць з питань цін, позичкового капіталу і процента, міжнародної торгівлі.
  Б. Улін поділяв основні положення теорії Дж. М. Кейнса, пропонуючи вдосконалити її розмежуванням економічних процесів минулого і майбутнього періодів. Проведений між ними в 1937 р. в «Економічному журналі» обмін думками значно збагатив теорію грошей. У даному випадку предметом їхньої полеміки були судження Дж. М. Кейнса з приводу трансакцшного попиту на гроші (до речі, трансакція — це угода, що супроводжується взаємними поступками). Різні формулювання функції трансакцшного попиту на гроші, звичайно, визначають співвідношення між потрібною кількістю грошей і розмірами доходів. Такий підхід може являти собою прийнятне перше наближення, яке відображає характеристики попиту на гроші лише для певних випадків. Яких? Тоді, наприклад, коли в ході аналізу зазначеної проблеми передбачається, що сукупний попит на товари залишається тим самим, змінюється лише кількість тих чи інших потрібних товарів.
  Хоч Дж. М. Кейнс і сам припускав, що така функція попиту на гроші є поясненням реальності лише «в першому наближенні», Б. Улін зразу ж відмітив недоліки цієї ідеї і довів це аргументовано. Дж. М. Кейнс під впливом обміну думками з шведським ученим намагався доопрацювати свій новий підхід до економічних явищ (до мотивів, що лежать в основі попиту на гроші, він став відносити також «фінансовий» мотив).
  30-ті роки характеризуються значним творчим доробком Б. Уліна. Його книги «Міжрегіональна і міжнародна торгівля» (1933 p.), «Вільна і дириго-вана економіка» (1936 р.) присвячені розвитку системи приватного підприємництва, обгрунтуванню державної економічної політики, спрямованої на створення сприятливих умов для функціонування приватнокапіталістичного сектору. Він виступав за таке поєднання конкуренції, монополії і державного регулювання, при якому держава зможе створювати сприятливі умови для діяльності приватного підприємництва і монополій, «не зловживаючи своїм становищем».
  Слід сказати, що Б. Уліну було властиве діалектичне мислення великого вченого, вміння об'єктивно оцінити факти і при необхідності змінити думку щодо тієї чи іншої проблеми. Зокрема, в 30-ті роки він виступав за активне державне регулювання господарства, розвинув принципи експортної спеціалізації і мікроекономічний підхід до неї (зміни в народному господарстві, на його думку, залежать від сили реакції мікроекономічного рівня на політику держави). На рубежі 40—50-х років він, навпаки, висловлюється за демонтаж регулювання, особливо на грошовому ринку, і перенесення уваги на внутрішньофірмовий, а також мікрорівень економіки.
  Після другої світової війни у шведській економічній науці набули помітного поширення теорії світової економіки. Основні представники цього напряму сучасної політекономії — Б. Улін і Г. Мюрдаль — розробляли методи державно-монополістичного регулювання валютних і торговельних відносин між розвиненими країнами, а також між ними і країнами, що розвиваються.
  Б. Улін своїм нащадкам залишив багату наукову спадщину, зокрема (крім вже названих) такі праці, як "Теорія торгівлі", "Світова економічна депресія", "Проблема стабілізації зайнятості", "Міжнародний розподіл економічної діяльності" та інші.
  Фогель Роберт, 1926 p. народження, професор Чиказького університету і водночас, з 1981 р.— директор Центру економічного аналізу проблем населення, що знаходиться там само. Народився в Нью-Йорку. В Чиказькому університеті Р. Фогель почав працювати з 1963 р. (з шестирічною, від 1975 р. перервою — роботою в Гарвардському університеті). Він четвертий підряд професор Чиказького університету, котрий отримав Нобелівську премію з економіки.
  Праці Р. Фогеля "Залізниці та темпи економічного зростання в Америці" (1964 р.), "Час на хресті: економіка в Америці" (1989 р.) присвячені темам залізниць і рабства та їхньому впливові на хід історії.
  Фрідмен Мілтон народився у 1912 році у бідному кварталі Нью-Йорку, у Брукліні, у сім'ї єврейських емігрантів, вихідців із Румунії.
  Ще у школі у Фрідмена проявились великі здібності до математики. У 1928 році він вступив до Рутжерського коледжу, щоб підготувати себе до кар'єри страхового актуарія. По закінченні коледжу він отримав ступінь бакалавра з двох дисциплін — економіка і математика. Інтерес до економіки пробудили у нього викладач коледжу Ф. Берне, майбутній директор Федеральної резервної системи США, і Г. Джоне, який став пізніше комерційним директором Федерального резервного банку у Сент-Люїсі. За рекомендацією Г. Джонса М. Фрідмену була запропонована стипендія від економічного факультету Чиказького університету. Після деякого вагання Фрідмен віддав перевагу Чикаго і з цього часу цілком присвятив себе заняттям у галузі економічної теорії.
  У ті роки у Чикаго працювали Ф. X. Найт, Дж. Віннер, Г. Шульц і Г. Саймонс, які справили значний вплив на формування Фрідмена як економіста і певною мірою визначили сферу його наукових інтересів.
  У Чиказькому університеті Фрідмен познайомився з Роуз Дирецор, яка у 1938 році стала його дружиною і протягом більш як 50 років була надійним помічником Фрідмена у його професійних заняттях, співавтором кількох праць.
  Отримавши у 1933 році ступінь магістра, Фрідмен протягом року стажувався у Колумбійському університеті. Тут, під впливом Г. Хотеллінга і У. Мітчелла, він звернувся до математичної економіки, а також до інституціоналізму та емпіричного підходу. Вони істотно відрізнялися від «чиказької» традиції, яка робила акцент на суто економічній теорії.
  Наприкінці 1937 року він перейшов на роботу у Національне бюро економічних досліджень (НБЕД) у Нью-Йорку, де під керівництвом майбутнього Нобелівського лауреата С. Кузнеця зайнявся дослідженням структури доходів. Результати цієї роботи втілилися у їх спільній праці «Доходи від незалежної професійної діяльності», яка стала основою дисертації, за яку Фрідмен у 1946 році був удостоєний у Колумбійському університеті ступеня доктора економіки.
  Під час другої світової війни М. Фрідмен працював економістом у міністерстві фінансів, беручи участь у виробленні податкової політики у воєнний час. Після війни він викладав спочатку у Мінесотському університеті, а потім у 1946 році повернувся до Чикаго і вже не залишав рідного університету до своєї офіційної відставки у 1977 році.
  У 50-х роках як консультант уряду США М. Фрідмен брав участь у реалізації плану Маршалла, який передбачав відновлення зруйнованої економіки Західної Європи. Він одним із перших виступив активним прибічником перегляду Бреттон-Вудської системи і введення плаваючих валютних курсів.
  На початку 60-х років М. Фрідмен очолив групу, яка виконувала дослідження ролі грошей у торгових циклах для Національного бюро економічних досліджень. Інтенсивна праця протягом майже 25 років втілилася у ряді фундаментальних праць з історії і теорії грошового обігу: «Монетарна історія Сполучених Штадів, 1867 — 1960 років» (1963), написана Фрідме-ном у співавторстві зі спеціалістом у галузі історії економіки А. Шварц, «Монетарна статистика США» (1970) і, нарешті, «Тренди грошової маси у США і Сполученому Королівстві, їх відношення до доходу, ціни і ставок процента, 1867 — 1975» (1982).
  У 60-х роках М. Фрідмен активно висувався на громадську роботу. У 1964 році він був економічним радником ультраконсервативного губернатора Б. Голдуортера, у 1968 році — Р. Ніксона, у 1980 році — Р. Рейгана. У 1981 році він стає членом Президентської ради з економічної політики, яка складалася із незалежних експертів. Фрідмен брав участь у розробці програм лібералістських економічних реформ в Ізраїлі, Чилі та інших країнах.
  У 1967 — 1969 роках М. Фрідмен займає почесну посаду президента Американської економічної асоціації. Доповідь «Роль монетарної політики» (1968), прочитана ним при вступі на цю посаду, стала однією із найпопу-лярніших його праць. Проте всесвітню відомість і популярність серед широкої громадськості М. Фрідмену принесла випущена у світ півмільйонним тиражем його книга «Капіталізм і свобода» (1962), яку він написав разом зі своєю дружиною Р. Фрідмен.
  У жовтні 1976 року Фрідмен був удостоєний премії Альфреда Нобеля з економіки «За досягнення в галузі аналізу споживання, історії грошового обігу і розробки монетарної політики», а також за розкриття ним складності стабілізації політики.
  Перу М. Фрідмена належить більше ЗО книг, понад 350 статей.
  Після залишення Чиказького університету М. Фрідмен переїхав у Сан-Франциско. Крім Нобелівської премії, він отримав медаль Дж. Бейтса Кларка Американської асоціації у 1951 році, мав почесні наукові ступені багатьох американських і зарубіжних університетів і коледжів.
  Фріш Рагнар Антон Кіттіль (1895 — 1973) народився 3 березня 1895 року в м. Осло. За сімейною традицією отримав патент золотих справ майстра, але мати наполягала, щоб він здобув вищу освіту. Юнак вступив до університету м. Осло за спеціальністю "Економіка". Потім продовжував навчання в аспірантурі у Франції, а пізніше — у Німеччині, Англії, Італії і США. У 1925 році повернувся до м. Осло працювати асистентом професора економіки у місцевому університеті, а з 1931 року і до 1965 року був його директором.
  Р. Фрішу належать розробки елементів теорії циклу в розвитку економіки, а також праці в галузі економіко-математичних методів дослідження економічного зростання і моделювання економічних процесів. Високу оцінку спеціалістів одержав учений за прочитані ним у 1930 році лекції з економіки в Йєльському університеті, а в 1933 році — у Сорбонні. В 1931 році Академія наук Норвегії обрала його своїм членом.
  Визнання у науковому світі вчений здобув напруженою працею, яка дозволила сповна виявити свій талант, зробити великий внесок у розвиток економічної думки. Одним з перших дослідник розмежував сфери макро– і мікроекономічного (у межах окремої ланки виробництва, окремого підприємства чи галузі. — Авт.) аналізу, використав у своїй динамічній мак-роекономічній моделі циклу так званий принцип акселерації (прискорення. — Авт.).
  Значну увагу в своїх дослідженнях Р. Фріш приділяв питанням економічного програмування. Запропоновані ним методи і моделі економічного розвитку, а також принципи побудови національних рахунків дістали широке застосування у діяльності бюджетних статистичних органів Норвегії та інших західних країн.
  Р. Фріш — прихильник математичного напряму в політекономії. Ним проведені фундаментальні дослідження в галузі економетрії, зроблений помітний внесок у розробку методології економіко-математичного аналізу (вимірювання функції корисності і виробничої функції, побудова індексів та ін.). Зокрема, його визначення економетрії як синтезу економічної теорії, статистики і математики визнається багатьма економістами. За період 1933 —1964 років лише у журналі «Економетрика» (офіційному виданні Міжнародного економетричного товариства, виходить з 1933 року) вчений опублікував 16 наукових статей з різних напрямів розвитку економетрії.
  У цей самий період, використовуючи надзвичайно складну систематику, Р. Фріш запропонував аналітичне чітке рішення старих проблем дуополії. В західній політекономії термін «дуополія» означає структуру господарства, за якої існує лише два постачальники певного товару, не зв'язані між собою угодами про ціни, ринок збуту тощо. Запропонований економістом підхід дозволяє фірмі діяти незалежно від поведінки конкурента. Це було справді кроком уперед у розвитку економічної теорії, оскільки доводило, що саме поняття рівноваги залежить від конкретних умов і зовсім необов'язково зв'язувати його з поняттям пропозиції та попиту.
  У 50-х роках, досліджуючи функцію корисності, учений всебічно вивчив властивості її «адитивності», згідно з якою сумарна величина функції дорівнює сумі її частин. Тим самим Фріш сприяв розробці теорії попиту, перед якою з самого початку стояли завдання пояснити процес формування ринкових цін, з'ясувати нові взаємозалежності між ринковою ціною і обсягом продаж і вивести певну міру корисності для кількісних оцінок впливу економічної політики на добробут споживачів.
  Р. Фріш сприяв теоретичному та організаційному становленню економетричного моделювання особистих витрат. Він вбачав специфіку цієї галузі досліджень в органічному поєднанні математико-статистичних методів з економічним аналізом. Або, точніше, у більш чіткій характеристиці конкретного розмаїття господарських процесів і явищ з метою уточнення їх закономірних умов.
  Ще в 30-ті роки під впливом економічної кризи вперше з'явилися конкретні ідеї щодо планування в національних масштабах. Дослідження Р. Фрі-ша, Я. Тінбергена, а також представників шведської школи вказували шлях до свідомого використання урядом фінансово-бюджетної і грошово-кредитної політики з метою впливу на динаміку розвитку таких показників, як валові інвестиції, доход, зайнятість та ін. Ці ідеї отримали певне практичне втілення і мали значний вплив на розвиток економіко-політичного мислення та урядову політику ряду країн. Приблизно на той час припадають перші спроби складання національних рахунків, які являють собою систему таблиць, що характеризують процес виробництва, розподілу і кінцевого використання сукупного суспільного продукту та національного доходу, як правило, за рік.
  Дослідження, спрямовані на формування системи національних рахунків, ініціатором яких є Р. Фріш, були розпочаті в Норвегії в 1936 році. Поєднання концепції національних рахунків з визнанням того факту, що фінансово-бюджетна і грошово-кредитна політика уряду можуть впливати на характер розвитку економіки, послужило природною основою для формування уявлень про будову національних бюджетів, в яких мають враховуватися надходження і використання не лише доходів держави, як це було у звичайному державному бюджеті, а й доходів по країні в цілому.
  Як відомо, моделі, що відповідають меті планування та аналізу економічної політики, починали будувати Р. Фріш і Я. Тінберген. І хоч перші моделі планування й управління, сконструйовані Р. Фрішем для Норвегії, ніколи не використовувалися у практиці державного регулювання, однак вони стимулювали подальший розвиток цього напряму економічної науки.
  У записці, підготовленій в 1949 році для комітету ООН з питань зайнятості та економічної стабільності, вчений виділив кілька проблем, пов'язаних Із застосуванням математичних моделей для розробки економічної політики. Він не тільки розглянув різні групи питань, які могли бути проаналізовані за допомогою певної моделі, що вміщує показники державної політики і певне число рівнів свободи, а й запропонував методи пошуку оптимальних рішень.
  Р. Фріш часто працював з моделями економічної політики, розробленими відповідно до концепції Я. Тінбергена. У зазначеній записці, підготовленій у 1949 році ("Податкова політика в галузі цін і заробітної плати як фактор підтримки оптимального рівня зайнятості"), вміщувався опис моделі економічної політики (Р. Фріш називав її "моделлю рішень". —Авт.). Вона складалася з 50 рівнянь між 64 показниками, серед яких були широко представлені такі інструменти економічної політики, як податки і платежі, а також окремі параметри грошово-кредитного регулювання.
  У цій та інших працях ученого того часу міститься ряд прикладів підходу до економічної політики у термінах залежностей між складними показниками і старанного аналізу ступенів свободи, серед яких може бути вибраний потрібний варіант політики. Великий інтерес має і підготовлена в Норвегії у 1950 році записка, де викладено загальні правила застосування моделі рішень за умови точного підрахунку ступенів свободи. Однак у своїх пізніших працях Р. Фріш все помітніше акцентував увагу на проблемі підбору в економічному плануванні, причому це виявилося як в дослідженнях загального характеру, так і при побудові реальних моделей планування.
  До середини 50-х років завдяки зусиллям таких учених, як Р. Фріш, а також Л. В. Канторович, О. Ланге, Дж. Сенді та інші, виникло переконання в тому, що моделі лінійного програмування можна створити для цілей макроекономічного програмування. Лінійні методи, безумовно, є видом опти-мізаційних моделей, який найбільш широко застосовується.
  У праці «Передмова до моделі потоків Осло» (1962) Р. Фріш пише: «Якщо в результаті старанного аналізу виявляється, що практичні складності приводять до того, що цілі, які сформовані при рішенні завдань відбору (наприклад прискорене зростання національного продукту), виявляються нереальними, то тут можливі два шляхи. Один з них — прагнення змінити існуючі структури настільки, щоб зробити такі цілі здійсненними; другий — переконатися в тому, що цю структуру змінювати не варто і тому задовольнятися низькими результатами. При другому підході розрахунок різниці між двома видами результатів приведе до отримання досить цінної інформації».
  Рагнер Фріш і Ян Тінберген стали першими лауреатами Нобелівської премії. Цю найпрестижнішу серед економістів нагороду вони одержали в 1969 році за побудову динамічних моделей та їх застосування для аналізу економічних процесів, у тому числі й планування.
  Як не згадати, що Р. Фріш, а також Т. Рестад, Л. Бервіст, Л. Маттіессен розробили систему планів на середній і тривалі строки, які впливають на всі рівні економіки й використовують складну методику збирання та прогнозування інформації. Ці дослідники вказали уразливі місця мікропро-грамування. Зокрема, на їхню думку, виростаючи з індивідуальних планів підприємств, програма екстраполює лише ті тенденції, які склалися в господарстві і тому не можуть протистояти кризі, що намітилася.
  Основну увагу, особливо в останні роки свого життя, Р. Фріш приділяв тим методам планування, в яких вирішальна роль належала безпосередньому (прямому) регулюванню.
  Своїм нащадкам вчений залишив велику наукову спадщину — свої праці. Серед них «Монополія-Поліполія» (1933 p.), «Принципи лінійного програмування» (1954 p.), «Система використання…» (1963 p.), «Теорія виробництва» (1965 р.) й багато інших.
  Хайєк Фрідріх Август фон (1899 — 1992) народився 8 травня 1899 р. у Відні в сім'ї з глибокими академічними традиціями. З березня 1917 р. починає армійську службу артилерійським офіцером. В наступному році, після закінчення першої світової війни, вступає до Віденського університету. Будучи студентом, виявляє інтерес до лекцій з юриспруденції, економіки, соціології, психології та філософії. Великий вплив на Ф. Хайєка в той час мали праці Ернста Маха, відомого фізика і філософа.
  У молодості Ф. Хайєк дотримувався соціалістичних ідей. Саме вони спонукали його зробити вивчення економіки своєю професією. Взимку 1919 — 1920 pp. Ф. Хайєк знайомиться з книгою М. Шліка «Загальна теорія знання», яка справила тоді значний вплив на формування уявлення про природу знання.
  У 1921 р. Ф. Хайєку був присуджений науковий ступінь доктора права. Тоді ж він починає працювати в Австрійському бюро врегулювання військових претензій, не полишаючи вивчення теорії політики. Невдовзі, у 1923 p., стає доктором економіки. У 1927 р. він залишає державну службу і разом з Людвіком фон Мізесом засновує Австрійський інститут економічних досліджень (кон'юнктури). Після чотирьох років керівництва інститутом на запрошення англійського економіста Л. Роббінса переїздить до Лондона. Працює спочатку професором місцевого університету, а потім — завідувачем кафедри економіки та економічної статистики у Лондонській школі економіки. В 1938 р., не бажаючи залишатися в окупованій Гітлером Австрії, він стає британським підданим. Через три роки в Лондонському університеті йому було присуджено науковий ступінь доктора природничих наук.
  Життя Ф. Хайєка в Англії насичене плідною науковою роботою. Він завойовує авторитет як один з лідерів (поряд з Л. Мізесом) неоавстрійської школи політичної економії. Вчений виступає одним з перших і найстійкі-шим опонентом Дж. М. Кейнса. Якийсь час його теорія розглядається, навіть, як можлива альтернатива кейнсіанству.
  В 1947 р. вчений створює «Товариство Мон-Пелерін», яке об'єднало інтелектуалів проринкової орієнтації. Довгі роки вивчення проблем організації господарства при соціалізмі приводять його до висновку про те, що переконання в неефективності ринкової економіки, в необхідності заміни конкуренції плануванням, яке є ядром будь-якої соціалістичної доктрини, не підкріплене серйозним аналізом. Воно належить до числа тих тверджень, які запозичуються авторами одним в одного до тих пір, доки шляхом простого повторення не перетворяться у встановлений факт Ф Хайєк впевнений, що планове господарство не здатне ефективно функціонувати з метою кращого використання потенціалу суспільства для задоволення потреб людей.
  Слід підкреслити, що вчений особливо важливими для підтримання ринкового порядку вважає два правила — відмову від привласнення чужої власності та виконання добровільно взятих на себе договірних зобов'язань. Лише в тому випадку, коли учасники ведуть себе за обов'язковими і єдиними для всіх правилами, конкурентна гра перестає бути грою з нульовою сумою
  В 1950 р. він переїздить у США і до 1962 р. працює професором соціальних наук і етики Чиказького університету. Прочитаний в ньому курс лекцій приніс вченому світову славу Незважаючи на те, що ці роки для нього були плідним періодом наукового пошуку, Ф Хайєка тягне в Європу, куди він переїздить після відставки. Спочатку, до 1969 p., він працює професором економічної політики у Фрайбурзькому університеті (ФРН), а з 1970 р — професором-консультантом Зальцбурзького університету (Австрія). Потім повертається до Фрайбурга, де і помер у березні 1992 р
  У 50 — 60-ті роки західні економісти починають ставитися до Ф. Хайєка з іронічною зневагою як до ретрограда, який безнадійно відстав від часу. Цьому було декілька причин Зокрема, поразка у дискусії з Дж М. Кейнсом, нехтування ним макроекономіки і економетрики, відстоювання позиції противника державного втручання у роботу ринку.
  Але у 1974 р. за піонерну роботу з теорії грошей і економічних коливань, а також за глибокий аналіз взаємозв'язків економічних, соціальних та інституціональних феноменів Фрідріху Хайєку разом з Гуннаром Мюрдалем була присуджена Нобелівська премія з економіки. Інтерес до праць вченого відроджується. Стагфляція підтвердила обгрунтованість багатьох його давніх застережень. Термін «стагфляція» запропонував свого часу П. Семюелсон для характеристики небаченого раніше поєднання швидко зростаючої інфляції зі спадом ділової активності.
  Досвід 70—80-х років показав також, що посилення державного втручання має межу, за якою воно перетворюється на реальну загрозу нормальному функціонуванню ринкової системи. І тут ідеї ліберально-ринкової системи Ф. Хайєка прийшлися як ніколи до речі.
  У своїх працях він на аналітичній та історичній основі показав загальне значення зв'язку процесу пригнічення особи з втратою нею економічної самостійності, відходом від ринку як універсального механізму вільного узгодження інтересів. У 1978 р. вчений зокрема твердить, що соціальна справедливість — не більш ніж пуста формула, а спроби здійснити соціальну справедливість на практиці не сумісні з суспільством вільних людей. Своєю теорією Нобелівський лауреат захищає людину як самодостатню цінність у цілому, а в умовах науково-технічної революції та економічної кризи — зокрема. Коло його дослідницьких інтересів надзвичайно широке: економічна теорія, політологія, право, методологія науки, психологія, історія ідей.
  Багатющу наукову скарбницю Ф. Хайєка становлять його 18 книг, зокрема, «Використання знання у суспільстві» (1945 p.), «Ціни і виробництво» (1931 p.), «Прибуток, процент та інвестиції» (1939 p.), «Чиста теорія капіталу» (1941 p.), роботи пізнього періоду «Структура сприйняття» (1952 р ), «Контрреволюція науки» (1952 p.), «Конституція свободи» (1960 p.), трилогія «Право, законодавство і свобода» (1973 — 1979 pp.), дві збірки лекцій і статей «Дослідження з філософи, політики, економіки та історії ідей» (1967—1978 pp.) і «Фатальна концепція' помилки соціалізму» (1989 р ) та десятки статей Нобелівська лекція Ф. Хайєка включена до його книги «Безробіття і грошова політика. Уряд як генератор «ділового циклу»» (1979 р ).
  В працях Ф Хайєка вимальовуються контури послідовної та пройнятої внутрішньою єдністю світоглядної системи. Запропоновані ним ідеї, незважаючи на їх, здавалося б, абстрактний теоретичний характер, справили серйозний вплив на практичну політику багатьох країн
  Хансен Алвін (1887 — 1976) народився в американській глибинці, у місті Вайборг (штат Південна Дакота) у сім'ї фермерів — датських емігрантів. Пізніше Хансен згадував про себе як про «простого хлопця із ферми» Початкова школа, в яку він ходив, розміщувалася в одній кімнаті. Лише один із її випускників — А. Хансен — закінчив коледж (в Янктоні у 1910 p.). Відсутність матеріальних можливостей не дозволила Хансену продовжити освіту. Протягом двох з лишнім років він викладав у середній школі, а потім у 1914 р. вступив до університету штату Вісконсин, де його вчителями були відомі економісти — прихильники інституцюнального напряму — Джон Коммонс і Річард Елі. Біографи засвідчують, саме ці професори зорієнтували молодого вченого у галузі економічних досліджень. Скоро Хансен завершив докторську дисертацію (надруковану у 1921 р.) про порівняльний аналіз циклів у США, Великобританії і Німеччині. Тематиці циклів він залишався вірним усе життя, причому використовував не лише англомовну, але й німецьку, французьку, скандинавську літератури.
  Отримавши за рекомендацією Р. Елі посаду в університеті штату Міннесота, Хансен цілком присвячує себе викладацькій і дослідній роботі. У 1927 р. виходить його перша велика монографія «Теорія економічного циклу, її розвиток і сучасний стан». Якщо у докторській дисертації причини циклів він вбачав в основному в коливаннях грошової маси, то тепер цикл розкривається ним як більш складне явище , причини якого Хансен пов'язує зі змінами У технологи, правовій структурі та організації виробництва. Монетарна інтерпретація змінюється інституціоналістською. Разом з тим, пануючий на той час неокласичний напрям серйозно впливає на Хансена. Так, за свідченням П Семюелсона, у 1927 р. Хансен ще залишався прихильником закону ринків» Сея (автоматична відповідність попиту і пропозиції на макрорівні), він же виступав із заявою про неможливість безробіття внаслідок низької купівельної спроможності на ринку. Напередодні Великої депресії Хансен також писав про "пом'якшення динамічних факторів", які викликали циклічні коливання, що було тоді особливо нереалістичним.
  В 1928 р. Хансен у співавторстві з Ф. Карвером друкує книгу під стандартною назвою "Принципи економічної теорії", в якій детальним чином викладає погляди і концепції неокласичної школи. Однак через кілька років багато неокласичних догм він піддав критиці. Так, у праці "Економічна стабілізація у нестійкому світі" (1932), написаній під впливом великої кризи, Хансен рішуче відкидає тезу про неможливість загального перевиробництва, а разом з тим і весь інструментарій, пов'язаний із "законом ринків" Сея. В одному із розділів Хансен прямо вказує, що так званою негнучкістю цін і заробітної плати неможливо пояснити існування структурного безробіття. Віра в авторитет неокласичної школи була назавжди підірвана. Проте пройде ще кілька років, поки Хансен знайде для себе нову доктрину і пророка.
  До кейнсіанства Хансен прийшов не відразу. Перші його рецензії на основні праці Кейнса були більш як байдужі. Більше того, як зазначають біографи, запрошення на посаду професора у Гарвардському університеті у 1937 р. Хансен отримав тому, що місцеве консервативне керівництво сприйняло його насамперед як противника Кейнса.
  Як би там не було, але перехід у Гарвард знаменує злам у творчій біографії американського вченого. Частково під впливом теоретичних аргументів, викладених у "Загальній теорії зайнятості, процента і грошей", частково під впливом світової практики, яка повсюдно свідчила про закінчення епохи Laissez faire, Хансен стає правовірним кейнсіанцем і через запопадливий захист нової концепції отримує прізвисько "американський Кейнс".
  Харрод Рой (1900 — 1978), виходець із сім'ї спадкоємних британських інтелігентів. Його дід і батько були істориками-археологами. Батько, крім того, займався комерцією, але невдало. Мати Харрода була відомою письменницею вікторіанської епохи. Біографи відмічають раннє захоплення майбутнього економіста написанням творів на різні теми. Він з дитинства звик до інтелектуального спілкування, що пізніше відбилось на його творчості.
  Харрод отримав хорошу освіту, закінчив Вестмінстерський коледж, а потім Оксфордський університет. Спеціалізувався з історичних дисциплін. Уже в цей період у коло його читання потрапляють праці Дж. С. Мілля, К. Маркса, П. Кропоткіна. У 1922 р. Харрод розпочинає викладацьку діяльність в Оксфордському університеті з курсу сучасної історії та економічної теорії. Щоб удосконалити знання з економіки, він проводить семестр у Кембриджському університеті, де і відбулась його перша зустріч з Дж. М. Кейнсом. Вважають, що саме під впливом Кейнса і частково Ф. Ед-жуорта, чиї лекції він слухав у Оксфорді, Харрод вирішив стати професійним економістом. Знайомство з Кейнсом скоро переросло у дружбу. Два видатні англійські економісти багато років листувалися, Харрод був першим читачем основних праць Дж. М. Кейнса. Під його впливом Кейнс включив у текст
  «Загальної теорії зайнятості…» спеціальну діаграму, яка конкретизувала співвідношення інвестицій і заощаджень.
  Численні статті і дві книги, які надрукував сам Харрод в 1928 — 1940 pp., стосувалися проблем грошей, банків, міжнародної торгівлі, недосконалої конкуренції, коливань витрат, торгового циклу й економічного розвитку. Ці праці є значним внеском в економічну науку. Так, у статті «Нотатки про пропозицію» (1930), Харрод вводить в аналіз нове поняття граничного доходу, яке фігурує у його тексті як «прирощення сукупного попиту». У публікації «Закон спадних витрат» (1930) у результаті дослідження кривої витрат тривалого періоду він доходить висновку про істотні відхилення фактичного завантаження підприємств від потенційних можливостей, що було кроком вперед у теорії порівняно з пануючою на той час неокласичною ортодоксією.
  Безперечний успіх мала перша книга Харрода «Теорія міжнародної економіки» (1933), яка витримала чотири видання підряд. Тут Харрод одним з перших виклав основний принцип обгрунтування міжнародного поділу праці — принцип порівняльних витрат, використовуючи поняття граничних витрат. Вважають, що вже в цій роботі Харрод фактично припускає наявність мультиплікатора зовнішньої торгівлі.
  Центральною працею довоєнного періоду є монографія Харрода «Торговий цикл» (1936), в якій викладені основні положення майбутньої неокейн-сіанської теорії циклічних коливань. Харрод намагається інтерпретувати механізм циклу, виходячи з аналізу коливань інвестицій, споживання і створення капітальних благ при їх взаємовпливі. У процесі побудови відповідної моделі він доходить висновку, що «в аналізі взаємовідношень між мультиплікатором і коефіцієнтом капіталу може бути знайдений секрет торгового циклу». По суті вже тут у найбільш загальних рисах викладена ідея над-мультиплікатора (з'єднання в єдиному процесі мультиплікативного та ак-селеративного ефектів), яка отримала потім розвиток у працях кейнсіан-ських теоретиків циклу — Дж. Хікса, П. Семюелсона, А. Хансена.
  Монографія «Торговий цикл» містить і перші начерки кейнсіанської теорії динаміки. По-перше, Харрод прямо вказує тут на обмеженість статичного аналізу неокласичної школи, оскільки проблема циклу за своєю суттю є проблемою динамічною. По-друге, саму проблему економічної динаміки він пов'язує з аналізом довготривалих змін інвестицій і заощаджень. В останньому пункті проглядається вплив на Харрода деяких ідей Кейнса, викладених ще у «Трактаті про гроші» (1930). Проте у цілому теорія економічної динаміки Харрода середини 30-х років приводить до висновку, що йому вже тоді була частково зрозуміла обмеженість теоретичної моделі Кейнса і її статичний характер, однобічне негативне ставлення до заощаджень, відрив від світогосподарських зв'язків.
  В 1939 р. Харрод друкує статтю, яка завершує його ідейну еволюцію довоєнного часу — «Нарис теорії динаміки». Тут він насамперед формулює мету теорії динаміки: «запроваджувати базові основи, придатні для вивчення змін, аналогічно основам, запропонованим статичною теорією для стану спокою". У даній роботі вводяться основні поняття динамічної теорії: фактичний, гарантований, природний темп росту; шляхом аналізу відповідних рівнянь зроблено висновок про внутрішню нестабільність розвитку капіталістичної економіки. Таким чином, кейнсіанська теорія росту фактично вже була готова, але у передвоєнні роки вона не привертала до себе особливої уваги: у період затяжної депресії 30-х років, яка супроводжувалась застійними явищами, видавалися неактуальними розробки у галузі економічної динаміки. Сам Кейнс поставився до концепції Харрода байдуже, висловивши сумнів щодо існування рівноважної лінії безперервного розвитку, навколо якої згідно з Харродом відбуваються коливання фактичного темпу росту.
  Друга світова війна більш як на шість років перервала теоретичну діяльність Харрода. Він переходить на роботу у статистичне відомство при прем'єр-міністрові Великобританії У. Черчіллі, виконує функції економічного радника британського уряду.
  Повернувшись по закінченні війни до викладацької діяльності, Харрод восени 1946 року готує оновлений курс лекцій з теоретичної динаміки. Ці лекції були прочитані у лютому 1947 р. у Лондонському університеті, а пізніше надруковані у вигляді окремої монографії "До теорії економічної динаміки" (1948). Порівняно зі статею 1939 p., яка відображала аналогічні ідеї, цій книзі була уготована зовсім інша доля — у період післявоєнного буму, який мав нестійкий, переривчастий характер, тема динамічного розвитку раптом стала цікавити всіх. Цю ж тему Харрод розвивав і в останній своїй монографії "Економічна динаміка" (1973). Перу вченого належить також історико-економічне дослідження про життя і основні праці Дж. М. Кейн-са(1951).
  Чаянов Олександр Васильович (1888 — 1937) — син купця, народився в Москві, де й пройшли його дитячі роки. У приватному училищі Воскресенського, де він здобував початкову освіту, вирізнявся з-поміж інших працелюбством і кмітливістю. У 1906 р. разом з М. І. Вавіловим вступив до Московського сільськогосподарського інституту. Ця дружба триватиме протягом усього його життя. В інституті він захоплювався буквально всім. Причому це був інтерес не дилетанта, а людини, яка намагалася професійно осягнути суть предмета. Це був тип ученого, яких звали людьми енциклопедичних знань.
  Під час навчання відвідав Італію, Бельгію, причому не лише як турист, а й як учений. Після повернення у 1908 р. з Італії з'явилась його перша друкована праця про кооперацію в Італії. У рік закінчення інституту (1911) він мав уже 18 друкованих праць.
  Після здачі магістерського екзамену в 1912 р. О. Чаянов завершив працю «Нариси з теорії трудового господарства», чим зробив важливий внесок у формування нового організаційно-виробничого напряму російської економічної думки. У 1915 р. стає викладачем кафедри сільськогосподарської економіки. З 1919 р. О. Чаянов працював у Народному комісаріаті землеробства. З 1921 р. — член колегії Наркомзему. З 1923 по 1928 р. — директор заснованого ним Інституту сільськогосподарської економіки. 1929 р. був дійсно роком «великого перелому». Переломили і зламали багатьох. Промо-ви-каяття характеризують атмосферу того часу — напружено-суперечливу, від якої до 1937 року лишався крок-другий. У 1937 р. О. Чаянова було заарештовано за сфабрикованим звинуваченням і розстріляно. Загинув він у віці 49 років. Фізично знищені були також його послідовники — відомі вчені-аграрники А. Мінін, А. Рибніков, П. Височанський таін.
  Чемберлін Едвар Хейстінгс (1899 — 1967) народився у штаті Вашингтон (США) у сім'ї протестантського пастора. У 1921 р. закінчив університет Айови. Через рік у Мічиганському університеті одержав ступінь магістра, а ще через п'ять років, будучи докторантом Гарвардського університету, захистив дисертацію з проблем монополістичної конкуренції. Вся його наступна діяльність (з 1927 р. і до смерті в 1967 р.) пов'язана з викладанням в університеті Гарварда, якщо не брати до уваги роботи в Бюро стратегічної служби СІЛА і турне у 1951 р. в західноєвропейські країни для підтвердження положень своїх теоретичних нововведень.
  Важливою віхою у творчій і науковій біографії Е.Чемберліна є обрання його керуючим відділенням економічної теорії Гарвардського університету (1939 — 1943), до якого тоді входили такі відомі вчені, як Василь Леонтьєв, Алвін Хансен, Йозеф Шумпетер та інші, а також призначення на пост редактора гарвардського «Куортелі Джорнел оф Економікс» (1948 — 1968). У 1965 р. він був обраний заслуженим членом Американської економічної асоціації. У 1967 р. на вшанування пам'яті про нього був виданий збірник праць економістів «Теорія монополістичної конкуренції: спостереження взаємодії».
  Повна назва вже згаданої основної праці Е. Чемберліна складається не із звичної для широкого кола читачів однієї фрази, а з двох, а точніше: «Теорія монополістичної конкуренції: реорієнтація теорії вартості». У результаті подальшої розробки проблем другої частини назви цієї праці гарвардський професор у 1957р. видав ще одну книгу — «На шляху до більш загальної теорії вартості», яка складається з 16 статей і нарисів автора. Примітним є те, що, залишаючись вірним своїм практико-методологічним принципам, У вступній статті до збірника Е.Чемберлін твердить: «Чиста конкуренція, монополістична конкуренція, чиста монополія — така класифікація, яка видається мені, природна річ, вичерпною».
  Протягом 1933 — 1962 pp. цей твір перевидавався у СІЛА вісім разів і був одним з популярних навчальних посібників при викладанні курсу економічної теорії в багатьох країнах. У ньому міститься розгорнута характеристика суті монополії, подається переконливий аналіз утворення монопольної ціни і монопольного прибутку.
  Шмоллер Густав фон (1838—1917) — видатний німецький економіст, один із родоначальників нової (молодої) історичної школи, державний та громадський діяч. Професор університетів у Галле (з 1864), Страсбурзі (з 1872), Берліні (з 1882). Член прусської державної ради (з 1884) і прусської палати панів (з 1882), один із засновників (1872) і голова (з 1890) "Спілки соціальної політики". Засновник і редактор (з 1881) "Щорічника із законодавства, управління та політичної економії у Німеччині". Шмоллер та його прибічники відомі в літературі також під назвою катедер-соціалісти (тобто соціалісти кафедри, оскільки вони були професорами кафедр у німецьких університетах).
  Вчений написав "Історію німецької малої індустрії в ХЇХ ст." (1870), "Історію літератури суспільно-політичних наук" (1888) та багато інших монографій і статей. Головна праця Шмоллера — "Основи загального вчення про народне господарство" (том 1 — 1900, том 2 — 1904; 2-ге вид. — 1923).
  В історії економічної думки відома полеміка між К. Менгером і Г. Шмоллером з приводу методу дослідження (Methodenstreit), яка в ретроспективі виявилась малоплідною.
  Г. Шмоллер — представник реформізму в теорії і практиці, активний противник економічної теорії К. Маркса.
  Шумпетер Йозеф Алоїз (1883 — 1950) — видатний економіст-теоретик та історик економічних учень, творчість якого чинила значний вплив на основні напрями сучасної економічної науки. Народився в 1883 р. в містечку Тріш в Моравії, що входила в той час до Австро-Угорщини, в сім'ї дрібного фабриканта. Коли Й. Шумпетеру було чотири роки, його батько помер. Через сім років мати — дочка віденського лікаря — вийшла заміж за командувача Віденського гарнізону генерала фон Келера.
  Шумпетер навчався в закритому ліцеї для дітей австрійської знаті у Відні, а після його закінчення в 1901 — 1906 pp. — на факультеті права та політичних наук Віденського університету. Під час навчання активно відвідував, разом з Р. Гільфердінгом і О. Бауером, майбутніми лідерами австрійського соціалізму, семінари Ф. Візера і О. Бем-Баверка. У студентські роки Шумпетер проявляв інтерес до праць К. Маркса. У цей період формувалось його суперечливе, неоднозначне відношення до економічної теорії марксизму.
  В 1906 р. після закінчення університету і отримання ступеня доктора права Шумпетер декілька місяців провів у Англії, де одружився з дочкою одного з видних сановників англіканської церкви. Дружина була старша від нього на 12 років, шлюб виявився неміцним, хоч офіційно був розірваний лише в 1920 р.
  З 1907 по 1909 р. Шумпетер займався приватною юридичною практикою в «змішаному» англо-єгипетському суді в Каїрі (Єгипет). У 1909 р. вийшла його перша велика праця (626 ст.) «Сутність і основний зміст теоретичної політичної економії». У 1909 р. Шумпетер зайняв посаду професора політичної економії в Чернівецькому університеті, а з 1911 р. почав викладати в університеті м. Грац (Австрія).
  У 1913 — 1914 pp. у порядку обміну між університетами вчений викладав у Колумбійському університеті (США).
  У 1919 — 1920 pp. протягом семи з лишком місяців він займав пост міністра фінансів у коаліційному уряді Австрійської республіки. Однак Шумпетер не знайшов підтримки і був змушений піти у відставку, навіть не встигнувши викласти свою програму. Невдачею завершилась і його діяльність як фінансиста-практика на посту президента невеликого приватного банку (1919 — 1924 pp.). У 1924 р. банк збанкрутував, і Шумпетер втратив весь свій статок, наробив боргів, які віддавав кілька років.
  З 1925 по 1932 р. Шумпетер очолював кафедру державних фінансів Боннського університету (Німеччина). У 1927 — 1928 pp. і у 1930 р. він викладав декілька місяців у Гарвардському університеті (США). В 1932 р. Шумпетер остаточно переїхав до США, де до кінця життя працював професором Гарвардського університету. Викладав курси економічної теорії та історії, теорії економічних коливань, порівняльного аналізу соціальних систем. Вчений був одним із засновників, а в 1937 — 1941 pp. президентом Економічного товариства; в 1949 р. був обраний, першим із іноземців, президентом Американської економічної асоціації.
  Серед численних робіт видатного вченого виділяються «Теорія економічного розвитку» (1912), «Економічні цикли» (1939), «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942), «Історія економічного аналізу» (1954). Сам Шумпетер особливо виділяв «Теорію економічного розвитку». «Для вираження моїх ідей, — писав вчений, — вона має таке ж значення, як «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей» для ідей Кейнса».
  Й. Шумпетер — всесвітньо відомий історик економічної теорії, яку розглядав як процес висхідного розвитку аналітичного апарату та методів дослідження економічних явищ. Його блискучому перу належать праці «Історія теорій і методів (нарис політичної економії)» (1914), «Десять великих економістів. Від Маркса до Кейнса» (1951), «Історія економічного аналізу» (підготовлена до видання в 1954 р. дружиною Шумпетера Елізабет, викладачем економічних дисциплін в Гарвардському університеті, автором ряду самостійних монографій, та видатним американським економістом російського походження В. В. Леонтьєвим).
  Праця «Історія економічного аналізу» вміщує 1260 сторінок, включає теорію та історію економічної думки, починаючи від стародавніх греків і закінчуючи дослідженням стану економічної теорії в першій половині XX ст. Дослідження дає уявлення про історію цивілізації в цілому — економічне життя, культуру, науку,— на фоні якого вивчається історія розвитку економічної науки. «Це — велика і грандіозна книга, — писав видатний американський економіст С. Кузнець, — велика тому, що була написана вченим величезної ерудиції, широкого інтересу, блискучого натхнення і проникливості, при всій дивності його суджень; грандіозна, тому що мета була настільки великою, що, незважаючи на зусилля всього життя, залишились широкі прогалини і поспішні латки».
  Й. Шумпетер — автор широко відомих теорій економічної динаміки; ефективної конкуренціі; економічних циклів та ін.
  Юм Девід (1711 —1776) народився у м. Единбурзі. Маючи достатні матеріальні можливості, одержав хорошу освіту. Закінчив Единбурзький університет. Ще в університеті захоплювався філософією, історією, політекономією. Як економіст, Юм був прихильником ідеї вільної конкуренції і торгівлі, критиком меркантилізму, прихильником кількісної теорії грошей. Але в історію економічних учень ввійшов як один із тих, хто найглибше розкрив механізм зрівноваження платіжних балансів через переливання капіталу — "закон Юма".
  Насамперед, указував Юм, усі країни не можуть втратити золото. Куди воно тоді подінеться? І навіть якщо окрема країна втратить велику кількість свого золота, це не буде трагедією, оскільки ціни також добре пристосовуються. Уявімо, що країна втрачає половину свого золота. Якщо водночас усі ціни і доходи в країні зменшуються на половину, тоді ніхто в країні не почувається чи то краще, чи гірше. Навіть коли люди мають лише половину всього золота, за цю меншу кількість золота можна купити ту ж саму кількість товарів і послуг. Реальна вартість монетарного золота (тобто кількість реальних покупок, котрі будуть зроблені за це золото) не зміниться. Тому, твердить Юм, у втраті половини чи дев'яти десятих золота країни немає нічого страшного, якщо країна збалансовано зменшує усі ціни та витрати.
  Далі Юм твердить, що у разі використання золотого стандарту працює автоматичний механізм, котрий намагається підтримувати збалансованість міжнародних платежів. Проте, перш ніж розкрити зміст цього механізму, варто нагадати основну ідею кілікісної теорії грошей.
  В історії економічних учень фактично Д. Юм був одним із перших, хто запропонував кількісну теорію грошей. Ця доктрина твердить, що загальний рівень цін в економіці пропорційний до пропозиції грошей. За золотого стандарту золото становило важливу частину грошової пропозиції безпосередньо у вигляді золотих монет або опосередковано, коли уряд використовував золото як основу паперових грошей. Що ж відбувалося при втраті країною золота? По-перше, грошова пропозиція зменшилася б або через те, що золоті монети експортуються, або тому, що країна втрачає золото, яке забезпечує паперові гроші. Отже, втрата золота приводить до зменшення пропозиції грошей. Наступний крок відповідно до кількісної теорії полягає у тому, що ціни і витрати змінюються пропорційно до зміни пропозиції грошей. Якщо, наприклад, країна втрачає 10 відсотків свого золота, щоб сплатити дефіцит торговельного балансу, кількісна теорія прогнозує, що ціни, витрати і доходи в країні впадуть на 10 процентів. Якби відкриття родовищ золота різко збільшило його пропозицію, можна було б сподіватися пропорційного зростання цін у країні.
  Тепер розглянемо теорію Юма з точки зору рівноваги міжнародних платежів. Припустімо, що країна має значний дефіцит торговельного балансу і починає втрачати золото. Відповідно до кількісної теорії, ця втрата золота зменшує пропозицію грошей в країні, тягнучи до низу ціни і витрати.
  У результаті: 1) країна зменшує імпорт з інших держав, бо імпортовані товари стали відносно дорожчими ; 2) оскільки вироблені в країні товари стали відносно дешевшими на світових ринках, то зростає їх експорт. У інших країнах водночас відбуваються зворотні процеси. Коли російський експорт швидко зростає, то Росія отримує золото. Пропозиція грошей у цій країні зростає, підвищуючи ціни на витрати відповідно до кількісної теорії.
  Дія чотиризубцевого механізму Юма поліпшує платіжний баланс країни, яка втрачає золото, і погіршує його для країни, що отримує золото. Нарешті, рівновага у міжнародній торгівлі та фінансах знову відновлюється за нових відносних цін, які підтримують торгівлю і міжнародні позики без будь-якого переміщення золота. Ця рівновага стабільна і не потребує запровадження ніяких мит або іншого втручання уряду, що рекомендували меркантилісти у своїй теорії.