На межі XIX i XX століть склалися такі конкретно-історичні умови, під впливом яких США перетворились у найбільш багату i розвинену в соціально-економічному плані країну світу. Саме у США вперше у найбільш гострій формі постали проблеми, пов'язані з захоплюючим процесом переходу від економіки вільної конкуренції до переважно монополістичної. Це було однією з причин того, що США стали піонером антимонопольних заходів, які адміністрація цієї країни апробувала ще наприкінці XIX ст. Перманентний характер таких дій став згодом характерним для всіх урядів розвинених країн світу.

На початку XX ст. учені-економісти США, активізувавши аналіз посилення монополістичних тенденцій в економіці i сприяючи «анти-трестовськш» політиці власної країни, отримали статус лідера концепцій соціального контролю над економікою, їх теорії стали початком нового напряму економічної думки, який тепер прийнято називати сощально-iнститущональним, або просто iнституціоналізмом. Проте на початку XX ст. процес модифікації економіки вільної конкуренції в монополістичну значно прискорився на європейському континенті, де iдеї економічного лібералізму, що проголошували повну свободу торгівлі (фритредерство) i ринків, та iнші положення про невтручання держави в економіку перестали, так само як i в США, відповідати реальній дійсності.

У цих умовах відомий «закон ринків» Ж –Б. Сея, на який більше 100 років опирались представники «чисто економічної теорії» (спочатку класики, а потім маржиналісти), – втратив свою привабливість. Недосконала конкуренція услід за iнституціоналізмом стала предметом дослідження неокласиків. До того ж, як з'ясувалося пізніше, проблеми недосконалого ринку, представленого монополізованими структурами господарюючих суб'єктів, майже одночасно розглядали у своїх працях представники неокласичної економічної думки – професор Гарвардського університету Б Чемберлін i професор Кембриджського університету Дж. Робінсон. їх теорії стали, безперечно, важливим досягненням учених-економістів XX ст

Предмет аналізу і методологія В основі терміна «iнституціоналізм» лежить одне iз значень поняття «iнститут». Останнє розглядається шституцюналістами як первинний елемент рушійної сили суспільства в економіці та поза п межами. До iнститутів вони відносять різноманітні категорії та явища (наприклад державу, сім'ю, підприємництво, монополії, приватну власність, профспілки, релігію тощо), що відображають звичаї, звички, етику, правові рішення, суспільну психологію i головне – еволюцію економіки.

Інституціоналізм – це в певному розумінні альтернатива неокласичному напряму економічної теорії. Неокласики виходять iз смітіанської тези про досконалість ринкового господарського механізму й саморегулювання економіки i не виходять за рамки «чистої економічної науки». iнституцюналісти ж рушійною силою економіки поряд з матеріальними факторами вважають також духовні, моральні, правові та iнші фактори, що розглядаються в iсторичному контексті. Інакше кажучи, iнституціоналізм предметом свого аналізу має економічні й неекономічні аспекти. При цьому об'єкти дослідження – iнститути – не поділяються на первинні чи вторинні i не протиставляються один одному.

Американський економіст й iсторик економічної думки Роберт Л. Хейл-бронер, розмірковуючи про те, що сучасна економічна теорія «перетворилась у царицю соціальних наук» i стала єдиною галуззю «соціальних досліджень, за яку присуджується Нобелівська премія», відносить це насамперед до неокласики. Кажучи ж, що «економічна наука нарешті вийшла за вузькі межі її нинішнього царства – царства виробництва i розподілу – i може тепер заявити про свої права на велику територію, що простягається від сімейних відносин до спорту, від антропології до державного права», він має, безперечно, на увазі «здобутки» саме iнституціоналізму. Щось подібне ми бачимо i в М. Блауга, який вважав, що прагнення шститущоналістів «розширити поле досліджень економічної науки «зумовило» iнтерес до кібернетики, дослідження операцій, теорії управління, теорії організації i загальної теорії систем».

Ідея синтезу соціологічного та економічного аналізів лежить в основі їх концепцій. Термін «інституціоналізм» (лат. institutio – образ дії, звичайно напрям) був прийнятий для визначення системи поглядів на суспільство і економіку, в основі якої лежить категорія інституту, що становить кістяк соціально-економічних побудов прихильників цього напряму. За визначенням У. Гамільтона, інститут – це "словесний символ, введений для кращого опису групи суспільних звичаїв", "спосіб мислення", який став звичкою для групи людей або звичаєм для народу. У. Га-мільтон твердив, що "інститути установлюють межі і форми людської діяльності. Світ звичаїв і традицій, до якого ми пристосовуємо наше життя, являє собою сплетіння і безперервну матерію інститутів". В основу системи поглядів інституціоналісти поклали принцип природного відбору інститутів, представлений Т. Вебленом як зміст еволюції суспільної структури, основу суспільного прогресу.

Таким чином, за логікою інституціоналістів, спосіб мислення, словесний символ, звичаї і традиції виступають як першопричина суспільно-економічного розвитку суспільства. Реально існуючі економічні відносини виявляються похідними, подаються як прояв втілених в інститутах звичаїв людей, їх спосіб мислення. Тому економічний лад суспільства в подібних інтерпретаціях постає у специфічному вигляді.

Формулюючи своє розуміння суспільної структури, факторів суспільного розвитку, інституціоналісти виходять в основному із зовнішнього відносно поверхового підходу до цих явищ. Вони, на противагу ортодоксальним марксистам, не визнають визначальної ролі відносин власності на засоби виробництва, зумовленого ними класового складу суспільства. Відкидаючи ідею про виробничі відносини як основу соціально-економічної структури, інституціоналісти сформулювали свій специфічний підхід до вивчення суспільних явищ, економічного процесу.

Щодо методології інституціоналізм, на думку багатьох дослідників, має багато спорідненого з німецькою історичною школою. Так, В. Леон-тьєв пише, що видатні представники американської економічної думки, такі як Т. Веблен і У. Мітчелл, "у своїй критиці кількісних аналітичних методів в економічній науці продовжили загальну лінію німецької історичної школи. Частково це можна пояснити тим, що на межі століть вплив німецької школи у США був таким же великим, а можливо, і більш значним, ніж вплив англійської".

Потрібно, однак, зазначити, що історизм і врахування факторів соціального середовища для обгрунтування шляхів економічного зростання, хоч і свідчить про подібність методологічних принципів інституціоналізму та історичної науки в Німеччині, але зовсім не означає повної і беззастережної спадкоємності традицій останньої. Тут є декілька причин. По-перше, перебуваючи під теоретичним впливом А. Сміта, німецькі теоретики другої половини XIX ст. повністю підтримували юнкерські кола Прусії в їх боротьбі за утвердження в Німеччині свободи торгівлі та інших принципів економічного лібералізму, включаючи необхідність необмеженої вільної конкуренції підприємців. По-друге, історизм у дослідженнях німецької школи проявлявся переважно як утвердження природного характеру ринкових економічних відносин і підтримка положення про автоматичну рівновагу в економіці упродовж усього розвитку людського суспільства. І, по-третє, у працях представників історичної школи Німеччини не допускались ніякі натяки на можливість реформування економічного життя суспільства на принципах, які обмежують «вільне підприємництво».

За деякими оцінками, виникнення інституціонального напряму в економічній думці припадає на час опублікування монографії Т. Веблена «Теорії бездіяльного класу», тобто на 1899 р. Однак враховуючи пізніші не менш значущі публікації Дж. Коммонса і У. Мітчелла, які означали зародження нових течій у рамках інституціоналізму, чітке формування ідей і концепцій цього напряму економічної теорії в єдине ціле припадає все ж таки на 20 – 30-ті роки XX ст.

Праці названих американських учених та їх послідовників об'єднує антимонопольно спрямування, ідея врахування впливу на економічне зростання усієї сукупності суспільних відносин і необхідності державного втручання в економіку. Причому в останній частині можна згадати вимогу посилити «контроль суспільства над бізнесом», винесену Дж. М. Кларком навіть у заголовок своєї однойменної книги, виданої ним у 1926 р. Як писав Ф. Хайєк, «якщо монополії в певних сферах неминучі, то кращим є рішення, якому до недавнього часу віддавали перевагу американці, – контроль сильного керівництва над приватними монополіями. Послідовне проведення в життя цієї концепції обіцяє більш позитивні результати, ніж безпосереднє державне управління».

Соціально-психологічний напрям Торстейн Веблен (1857 – 1929) – автор значної кількості праць в галузі економіки і соціології, у яких він виходив із теорії еволюції природи Ч. Дарвіна, принципу взаємозв'язку і взаємозумовленості усіх суспільних відносин, у тому числі економічних і соціально-психологічних . Його теоретична спадщина отримала найбільшу популярність і застосування в ряді наступних творчих пошуків у руслі соціально-інсти-туціонального напряму економічної думки у всіх його трьох течіях. За визначенням Т. Веблена, "інститути – це результат процесів, що відбувалися у минулому; вони пристосовані до обставин минулого, і тому не перебувають у повній гармонії з вимогами нинішнього часу". Звідси, на його думку, випливає необхідність їх оновлення відповідно до законів еволюції і "вимог нинішнього часу", тобто традиційних способів міркування і загальноприйнятої поведінки. Завдяки таким своїм міркуванням багатьма ідеологами того часу він сприймався як американський Маркс. І причиною цього було не тільки і не стільки те, що Т. Веблен (у минулому студент самого Дж.-Б. Кларка) став противником економічної теорії свого вчителя, який дотримувався "чистої економічної науки", а гостра критична оцінка наслідків того, до чого привели національні економіки різних країн проповідники абсолютизації смітіанських ідей економічного лібералізму, саморегулювання і безкризовості народного господарства, "природної" збіжності в умовах вільного підприємництва індивідуальних інтересів "економічної людини" із суспільними. Ось чому у своїх міркуваннях про "теологію" та "апологію" він "рішуче заперечував центральну тезу неокласичної теорії добробуту, згідно з якою конкуренція при певному обмеженні веде до оптимальних результатів". І тому еволюційна наука для нього – це "дослідження походження і розвитку економічних інститутів, а також погляд на економічну систему як на "кумулятивний процес", а не "саморегульований механізм".

Своє бачення проблем соціально-економічного розвитку суспільства Т. Веблен підкреслював навіть у назвах виданих ним праць: "Теорія бездіяльного класу" (1899), "Інстинкт майстерності" (1914), "Інтереси і система цін" (1921), "Власність відсутнього"(1923) та ін. Свою переконаність в еволюційному перетворенні суспільства Т. Веблен застосовував на своєрідному переломі теорії еволюції природи Ч. Дарвіна. Відштовхуючись від її постулатів, він зокрема намагався аргументувати положення про неминучість у людському суспільстві "боротьби за існування". Т. Веблен пише: "Життя людини в суспільстві точнісінько таке ж саме, як життя інших видів – це боротьба за виживання, а отже, це процес відбору і пристосування. Еволюція суспільного упорядкування є процесом природного відбору соціальних інститутів". При цьому він використовує історичну оцінку розвитку інститутів суспільства, у якій заперечуються марксистські положення про "класову експлуатацію" та "історичну місію" робочого класу. На його думку, економічними мотивами людей є насамперед батьківські почуття, інстинктивне прагнення до знань і високої якості виконаної роботи.

У теорії «бездіяльного класу», виходячи із змісту однойменної книги Т. Веблена, ставлення цього «маєтного невиробничого» класу до економічного процесу характеризується як «відношення користолюбства, а не виробництва, експлуатації, а не корисності». Цей клас, на думку Веблена, віддає перевагу «законам світу бізнесу», утвореним «скеровуючою і вибірковою дією законів хижацтва або паразитизму». Так, для представників саме цього класу можуть, очевидно, існувати особливі ціни на товари, які є показником їх «престижності», а не дійсним виявленням закону попиту, що тепер прийнято називати «ефектом Веблена». Останній характеризує ситуацію, за якої зниження ціни на товар сприймається покупцем як погіршення якості або втрата товаром «актуальності» чи «престижності» серед населення. І тому цей товар перестає користуватися попитом у покупців, а в протилежній ситуації, навпаки, обсяг купівлі із ростом ціни може зростати. Так-от, «фінансові шари, – закінчує Т. Веблен,– мають певну зацікавленість у пристосуванні фінансових інститутів… Звідси – більш або менш послідовне прагнення бездіяльного класу спрямовувати розвиток інститутів по тому шляху, який би відповідав грошовим цілям, що визначають його».

Отже, еволюція суспільної структури – це, говорячи словами Т. Веблена, «процес природного добору інститутів» у «боротьбі за виживання». Про те, якою мірою це положення можна вважати небезпідставним, П. Семюелсон пише так: «Мій учитель Йозеф Шумпетер якось вдало зауважив, що здатність людини діяти як «мисляча тварина», систематично застосовувати емпіріоіндуктивний метод, сама по собі є прямим наслідком дарвінівської боротьби за виживання».

Немарксистська позиція Т. Веблена найбільш помітна в його концепції реформи. Так, критикуючи «паразитичний» спосіб життя зайнятих виключно фінансовою діяльністю рантьє – власників особливої (абсентеїст-ської) форми приватної власності, а також осмислюючи підкорення сфери «індустрії» світом «бізнесу», фінансистами і великими підприємцями, орієнтованими лише «на можливо більші прибутки», вчений обстоював не революційне усунення «класового антагонізму» і перемогу «диктатури пролетаріату», а подальшу еволюцію суспільства, з його наступним реформуванням. Як зауважив М. Блауг, «йдеться про класову боротьбу, яка в умовах капіталізму ведеться, на думку Веблена, не між капіталістами і пролетарями, а між бізнесменами та інженерами. Грошовий спосіб мислення об'єднує банкірів, брокерів, юристів і менеджерів, які відстоюють центральний принцип ділового підприємництва – принцип привласнення».

Сценарій реформ Т. Веблена складається з неухильного прискорення НТП та зростання ролі інженерно-технічної інтелігенції. На його переконання, інтелігенція, робітники, техніки та інші учасники виробництва представляють сферу "індустрії" і мають за мету оптимізацію і зростання ефективності процесу виробництва. Вони підкреслюють зростаючу залежність "бізнесу" від індустріальної системи, неминучість "паралічу старого порядку" і переходу влади до представників інженерно-технічної інтелігенції.

Соціально-правовий інституціоналізм Джон Р. Коммонс (1862 – 1945), досліджуючи такі колективні інститути, як сім' я, профспілки, торговельні об'єднання, виробничі корпорації, держава, правові відносини та інші, пріоритетну увагу приділяв юридично-правовим інститутам, і став лідером юридичної течії інституціоналізму. При цьому він виходив з неприйняття ідеї класової боротьби робітників, а також, говорячи його словами, прагнення "зробити систему бізнесу ефективною настільки, щоб вона була варта збереження".

Еволюція капіталізму вільної конкуренції у фінансову стадію – центральна ідея його основних праць – «Правові основи капіталізму» (1924), «iнституціональна економіка, її місце в політекономії» (1934) та ін. У них розглядаються проблеми, викликані «соціальним конфліктом» через «нечесну» (монополістичну) конкуренцію підприємців. Державні правові рішення в рамках економічних реформ, як гадає автор, дозволять усунути протиріччя і конфлікти в суспільстві, ознаменують перехід до стадії адміністративного капіталізму.

І все ж таки в економічній науці цього вченого сприймають нерідко як представника концепції «вимірювання без теорії» (після появи однойменної статті Т. Коопманса, присвяченої критиці досліджень У. Мітчелла і його послідовників), або, як висловлювався В. Леонтьєв, «основного ан-титеоретичного напряму американської економічної думки». Пов'язано це, на думку М. Блауга, з тим, що Мітчелл «не був схильним до методологічних атак ортодоксальної економічної теорії і уникав міждисциплінарного підходу». Його «інституціоналізм» полягає у збиранні (накопиченні) статистичних даних, які в подальшому стали б підґрунтям для пояснення гіпотез. Крім того, як гадає В. Леонтьєв, критикуючи процес побудови складних економічних моделей, він запропонував спиратись на прямі спостережений, не пов'язані ніяк з попередніми пропозиціями і зорієнтовані на всебічні виміри спостережних фактів. Мітчеллу, його учням і послідовникам США зобов'язані великомасштабним розгортанням описової економічної статистики, без якої не тільки сучасна економічна наука, але й багато сучасних економічних закладів не могли б існувати. Особистий внесок У. Мітчелла в інституціональну теорію полягає, по-перше, у виявленні впливу на економічні фактори (у категоріях грошового обігу, кредиту, фінансів та ін.) так званих неекономічних факторів (у тому числі психологічних, поведінкових та ін.) за допомогою конкретного вивчення цифрових показників і виявлення закономірностей у коливаннях (кон'юнктури) цих показників на базі широкого масиву статистичних даних з фактичного матеріалу та їх математичної обробки. І, по-друге, у спробі обгрунтувати концепції безкризового циклу за допомогою різних варіантів державного втручання в економіку.

Особливу популярність у США У. Мітчеллу принесло визнання його основоположником Національного бюро економічних спостережень і одним із першовідкривачів циклічних явищ в економіці. Він вважав можливим і необхідним державний вплив на економіку в сфері грошових, фінансових і кредитних відносин у взаємозв'язку із соціально-культурними проблемами і урахуванням психологічного аналізу.

Представники емпіріопрогностичної течії інституціоналізму ще в 20-ті роки у своєму «кон'юнктурному барометрі» в Гарварді публікували за висновками «аналізу динамічних рядів» перші прогнози економічного росту шляхом побудови кривих, що показували середні індекси ряду показників національного господарства. Покладені в основу нової галузі економічної науки "економетрики", математика i статистика, дозволяли У. Мітчеллу i його колегам розрахувати тривалість "малих" i "великих" циклів, націлювали на спроби сконструювати моделі безкризового (не-циклічного) розвитку економіки, передбачити відхилення в динаміці показників, запобігти їхньому падінню. Засобом пом'якшення циклічних коливань i досягнення сприятливої економічної кон'юнктури мало стати, на думку Мітчелла, створення спеціального державного плануючого органу. Планування при цьому передбачалось не директивне, а рекомендаційне, засноване на науковому прогнозуванні реальних i досяжних кінцевих цілей.

Некваліфікований прогноз "гарвардського барометра", який напередодні економічної кризи 1929 – 1933 pp. передбачав "розквіт економіки", виявив недосконалість методологічної бази спостережень тих років, але впевнено продемонстрував вірогідність основного положення шститущо-налістів 20 – 30-х років про необхідність державного контролю над економікою. Інституціоналізм є одним iз теоретичних попередників народженої в 30-тi роки кейнсіанської i неоліберальної концепції державного регулювання економіки, основною iдеєю якої є активне втручання держави в економіку.

Разом з тим, створенаУ. Мітчелломі його "школою" наука економетрика до кінця другої світової війни стала, як пише М. Блауг, найбільш динамічною галуззю економічної науки, а кейнсіанські або неокейнсіанські макроекономічні методи мають дуже важливе, постійно зростаюче значення для праць економетриків. Останні, як твердить В. Леонтьєв, у відповідь на створені економістами-теоретиками "десятки економічних моделей" продовжують "пристосовувати алгебраїчні функції різних видів i форм" до попередніх наборів статистичних даних i не здатні просунутись уперед у систематичному розумінні структури i принципів функціонування реальної економічної системи.