В будь-який період розвитку економічної науки має місце плюралізм (множинність) її шкіл, напрямів та методів дослідження. До того ж розвиток науки у кожній з країн Європейського континенту, Англії і США відзначався неповторністю і здійснювався у відносно незалежних умовах. Між різними напрямами економічної думки точиться досить жорстка і довготривала боротьба за лідерство в структурі науки, особливо за панівні позиції в нормативній частині економічної теорії. Поряд з представниками пануючої ортодоксальної течії, яка визначає в кожний конкретний період магістральний шлях розвитку науки, завжди існують свої єрети-ки-інакомислячі й радикали. Вони й формують гетеродоксію в економічній теорії, тобто сукупність різнорідних за своїм складом та походженням шкіл, напрямів, які відзначаються передусім критичним відношенням до пануючої ортодоксальної течії.

В класичний період, з одного боку, помітні відмінності в поглядах самих класиків політичної економії за національною ознакою (французьких, англійських, італійських, українських тощо) і на ряд проблем економічної теорії (наприклад, джерела вартості, продуктивну і непродуктивну працю, розподіл доходів, реалізацію сукупного суспільного продукту тощо). В цьому легко переконатись, порівнявши трудову теорію вартості А. Сміта – Д. Рікардо і теорію трьох факторів Ж.-Б. Сея – Н. У. Сеніора, теорію реалізації Т. Р. Мальтуса і Ж.-Б. Сея і т.п. Як зазначає сучасний американський економіст А. Еппелбаум, у певному смислі слова всі представники класичної політекономії були «радикалами» щодо своїх попередників, а також часто і один до одного. Д. Рікардо, висунувши ідею технологічного безробіття, «радикально» відійшов від закону Сея, а тим самим і від концепції laissez faire як символу віри. Мальтус був свого роду "радикалом", поставивши під сумнів достатність ефективного попиту в умовах laissez f aire і проповідуючи необхідність субсидування лендлордів, щоб ті могли збільшувати свої витрати і дати роботу біднякам.

З іншого боку, з 40-х років XIX ст. в межах класичного періоду відносно відособленими парадигмами були історична школа, соціалістичний утопізм, марксизм. Так, історична школа поступово стала провідною інтелектуальною силою в німецьких університетах і користувалася великою повагою як в Європі, так і в Америці. Значним був її вплив в другій половині XIX ст. в Російській імперії. Московський університет навіть вважався оплотом історичної школи, її представники цілий ряд проблем трактували в історичному, статистичному і частково в аналітичному аспектах.

Значного поширення та впливу, особливо в другій половині XIX ст., набув також марксизм. З часів свого формування (40-ві pp.) він в подальшому завжди виступав альтернативою як пануючій гетеродоксії, так і всім іншим економічним теоріям у межах самої гетеродоксії. Але разом з тим не можна не визнати стимулюючого впливу економічної теорії марксизму на розвиток інших шкіл та напрямів економічної науки.

Особливе місце в історії економічної думки займають погляди французьких економістів С. Сісмонді, П. Ж. Прудона, німецьких вчених та політичних діячів К. Родбертуса, Ф. Лассаля і їх прибічників. Ці погляди знаходяться в лоні гетеродоксії. їх відзначає критична спрямованість проти канонів класичної політичної економії і пороків та суперечностей капіталістичної ринкової економіки, обгрунтування необхідності перебудови капіталістичної економіки і суспільства на засадах справедливості шляхом реформування відносин власності, розподілу тощо за допомогою держави.

В історії економічної думки знаходимо свідчення тому, що розвиток пануючої ортодоксії відбувався не лише сам по собі, в бажанні вдосконалюватись, поліпшувати техніку економічного аналізу, але й як безпосередня реакція на гетеродоксію. Так, французький вчений Е. Жамс в роботі «Історія економічної думки XX ст.» (1955, російський переклад 1959) пише: «Ф. Бастіа, Г. Ч. Кері та інші класики небезспірно доводили, що вільна ініціатива, відкриваючи можливість для дуже швидкого технічного прогресу, має своїм результатом все більш і більш «безплатне» (тобто «легке») оволодіння природними багатствами. Це вони робили тому, що необхідно було чимось відповісти першим комуністам, які проголосили формулу «кожному за його потребами», і Девідові Рікардо, який своєю теорією ренти підірвав віру в гармонію інтересів суспільства, заснованого на вільній конкуренції». Дещо пізніше учні Ф. Бастіа стверджували, що свобода і процвітання, забезпечуючи достаток капіталів, приведуть до послідовного зниження норми процента. Це їм треба було, щоб боротися проти тез П. Ж. Прудона про організації безплатного кредиту. Історична школа допомогла зародитись і розвинутись реформізму на противагу твердженням про те, що свобода економічного розвитку – це необхідна і єдино «природна» умова. Ця школа гетеродоксії навіяла самому Дж. С. Міллю, всупереч його індивідуалізму та вірності рікардіанскій теорії, думку про те, що деякі реформи у розподілі доходів необхідні і можуть мати успіх.

Таким чином, економічні учення представників історичної школи, соціалістів-утопістів, марксистів тісно пов'язані з формуванням і розвитком гетеродоксії, як сукупності насамперед критичних концепцій щодо пануючої ортодоксії. Зауважимо, що гетеродоксія відзначається відомою наступністю: вона переростає межі класичного періоду в XIX ст. і продовжує існувати в XX ст. у вигляді інституціоналізму, неоінституціоналізму, радикальної політичної економії тощо.