2. Політична економія у Франції

Період розквіту політичної економії в Англії відповідає періоду започаткування класичної школи у Франції. Вихід у світ книжки Сміта «Роздуми про природу і причини багатства народів» та розви­ток класичних економічних ідей у працях його послідовників спра­вили великий вплив на формування економічної теорії у Франції, а революційна зміна феодального устрою наприкінці XVIII ст. та швидкий розвиток капіталістичних відносин поставили перед фран­цузькою економічною наукою багато нових питань, на які складно було дати відповідь з позицій англійської класичної політекономії.

Політична економія у Франції мала свою специфіку: вона хоч і успадкувала класичні традиції, але не поставилася ортодоксально до надто абстрактної теорії вартості, з прагматичних позицій вирішу­вала проблеми розвитку буржуазного суспільства.

Представниками французької класичної економічної школи були Жан Батист Сей, найбільш видатний послідовник Сміта на континенті, праці якого остаточно розвінчали меркантилізм (кольберизм) та фізіо­кратію, і Фредерік Бастіа, котрий абсолютизував ідеї лібералізму.

Жан Батист Сей (1767—1832) народився в Ліоні, у протестант­ській сім'ї. Його життя припало на бурхливу епоху Французької революції, наполеонівську еру, реставрацію Бурбонів та револю­цію 1830р.

Сей отримав добру освіту, працював у страховому агентстві, га­ряче сприйняв революцію, став солдатом, пізніше обіймав високі  державні посади, був усунутий від державних справ Наполеоном за проповідь ліберальних поглядів, несумісних з імператорською полі­тикою жорсткого регулювання економіки, і став фабрикантом і вче­ним. Він постійно займався самоосвітою і, ретельно простудіював­ши видатну працю А. Сміта, назавжди став його послідовником.

1819 р. Сей засновує кафедру промислової економіки при фран­цузькій Консерваторії мистецтв та ремесел, а 1830 р. стає професо­ром «Колеж де Франс», де працює до кінця життя.

«Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства» було уперше видано Сеєм 1803 р., але, оскільки він не захотів усунути з книжки критику фінансової політики уряду, її не перевидавали до 1814 р. Саме тоді Сея було відряджено новим урядом в Англію для вивчення стану її економіки. Він спостерігає бурхливий розвиток індустрії і робить висновки, які знайдуть відображення в його теорії. Результати досліджень було також опубліковано в трактаті «Англія та англійці» (1814). Цього ж року доопрацьований «Трактат полі­тичної економії» знову вийшов у світ. За життя Сея він перевидава­вся п'ять разів. 1821 р. його було видано англійською мовою, і він на довгі роки став стандартним навчальним посібником з політичної економії в Англії та Америці. Згодом з'явилися його переклади ба­гатьма іншими мовами світу.

У 1828—1829 рр. Сей опублікував «Повний курс практичної по­літичної економії» у шести томах.

Політична економія Сея в основному наслідувала ідеї А. Сміта, але він звертав увагу на помилки та суперечності останнього, нама­гаючись їх виправити. Сей зробив більше, ніж просто популяризу­вав класичне вчення, він збагатив це вчення власними ідеями. За­вдяки цьому його заслуги в розвитку політичної економії важко перебільшити. Сея справедливо вважають засновником нового на­пряму в економічній теорії.

Предмет політекономії. Політичну економію Сей визначає як науку, що дає змогу пізнати природу багатства, способи його ство­рення, порядок розподілу, та феномени, що спричиняють його зник­нення. Це наука, яка базується на кількох фундаментальних прин­ципах і переважну більшість висновків виводить із цих принципів.

Сей критикує Сміта за непослідовність його доказів, за те, що недоведені істини підносяться до рангу засадних принципів, саму працю не об'єднано єдиною логічною системою.

Власне дослідження Сей будує за логічною схемою, яка згодом стає стандартною для більшості навчальних посібників з політеко­номії: виробництво — розподіл — споживання. Ця схема виключа­ла, на його думку, занадто абстрактні і складні підходи до аналізу, якими користувався Сміт.

Аналізуючи виробництво, Сей стверджує, що не лише земля є фактором багатства, бо під багатством слід розуміти будь-які ре­зультати виробництва, що приносять користь, мають реальну внут­рішню цінність.

У зв'язку з цим він переглядає тезу Сміта про продуктивну та непродуктивну працю.

Він уважає, що будь-яка праця є продуктивною, якщо вона здій­снюється з допомогою сил природи, капіталу та праці людей і дає корисні результати. Сей визнавав наявність категорії людей, які своєю працею не створюють матеріальних благ, але роблять послу­ги іншим, сприяючи розвитку виробництва (наприклад, праця ліка­ря, учителя-наставника). Він пише, що таке «виробництво не ство­рює матерії, але створює корисність»¹.

Результатом послуг є нематеріальні продукти, але вони корисні для людей, мають мінову цінність і є наслідком поєднання праці з капіталом та землею. Отже, виробництво означає продукування ко­рисних послуг, які можуть виступати в матеріальному і нематері­альному вигляді та обмінюватись одна на одну завдяки однаковій внутрішній цінності.

Сей робить висновок, що поділ праці на продуктивну й непроду­ктивну не має сенсу, оскільки в обміні беруть участь і корисні ре­зультати — послуги.

Теорія вартості Сей під вартістю розуміє корисність, і хоча й зазначає, що метою його аналізу в межах проблеми розподілу є до­слідження законів, які регулюють розподіл вартості, однак відмов­ляється від трудової теорії вартості.

Його розуміння витрат виробництва збігається із визначенням чинників ціни: собівартість, що включає витрати виробничих послуг (капіталу і праці), ренту та прибутки. Обмін виробничими послуга­ми визначає ситуацію на ринку. Попит на ці послуги, як основу цін­ності всіх інших послуг, зумовлює їхня власна цінність. «З іншого боку, агенти виробництва, люди і речі, землі, капітали й підприємці більшою чи меншою мірою, з різних мотивів пропонують свої по­слуги... і створюють в такий спосіб іншу основу цінності для тих самих послуг» .

¹ 5ау^. В. Тгеаіізе оп роїііісаі Есопоту. — Возіоп, 1821. — Р. 14—15.

² ІЬісі., р.290.

 

Отже, трудову теорію вартості Сей розуміє досить плюралістич­ної вартість розглядається як ціна, тобто залежить від корисності товару, витрат на його виробництво, а також від попиту і пропо­зиції. Він полемізує зі Смітом, котрий зробив «хибний висновок, що всі вартості є уречевленою людською працею, як недавньою, так і віддаленою; інакше кажучи, що багатство є не що інше, як акумульована праця»¹. З цього Сміт, на думку Сея, робить помилко­вий висновок, що праця є єдиним мірилом багатства або створеної вартості.

Теорія трьох факторів. Головну ідею праці Сміта — трудове походження багатства — було трансформовано Сеєм у теорію трьох факторів виробництва. Людина, капітал та земля — основні агенти виробництва, чинники зростання багатства в суспільстві. Саме вони доставляють те, що Сей згідно зі своєю теорією послуг називає про­дуктивними послугами. На них існує попит промислових підприєм­ців. Підприємці комбінують виробничі послуги з метою задоволен­ня попиту на продукти споживання.

Підприємець у Сея — це людина, що наділена особливими якостями, котрі дають їй змогу вести виробництво вибраним сві­домо курсом, панувати у сфері розподілу. Це не капіталіст у вузь­кому значенні цього слова, не землевласник чи робітник, які май­же завжди пасивні, а людина, навколо якої «обертаються» виробництво й розподіл, підкоряючись її впливові й силі волі. Тобто Сей фактично розглядає підприємця як четвертий фактор виробництва.

Виробничі послуги, що їх комбінує підприємець, — це поєднан­ня тих умов, завдяки яким виробництво функціонує: капіталу, землі та людини. Природу і значення капіталу та землі у виробництві Сей визначає через ознаки продуктивності: земля об'єктивно має такі ознаки, але проявляються вони лише за поєднання потенційних її можливостей із робочою силою та капіталом (інструменти, рема­нент, сировина). Капітал утворюється в «процесі нагромадження, інакше кажучи, через залучення до виробництва більшої кількості створених продуктів, ніж було спожито в процесі їх виробництва... і є могутнім двигуном, призначеним для використання людиною, і не існує межі капіталу, який можна акумулювати з допомогою часу, виробництва та ощадливості»².

Отже, засоби виробництва, «виробнича послуга» як необхідний агент процесу створення корисних послуг є капіталом, що безперер­вно зростатиме за умови ощадливості власника та постійного функ­ціонування у сфері виробництва.

¹ 8ау^. В. Тгеаіізе оп роїііісаі Есопоту. — Возіоп, 1821. — Р. 76.

² 5ау^. В. Ор. сії., р. 118.

Сей розглядає виробництво крізь призму індустріалізації і вка­зує, що промисловість з кожним роком стає все більш значущою порівняно з сільським господарством, завойовує провідні позиції, адже саме там формується капітал (засоби виробництва). Капітал Сей ставить поряд із землею, але зазначає, що «будь-яка складна машина виробляє чистого доходу більше, ніж вартий процент з

витраченого на неї капіталу, тобто вона виробляє для суспільства про­дукти, що коштують йому дешевше»¹.

Питанню використання машин і наслідкам такого використання Сей приділяв велику увагу, він читав спеціальний курс індустріаль­ної економії, що був першою спробою викладання проблем полі­тичної економії. І хоча йому доводиться принаймні теоретично ви­рішувати зв'язану з механізацією виробництва проблему безробіття і його соціальних наслідків, він переконаний, що майбутній розквіт суспільства залежатиме від розвитку індустрії.

Розподіл. З теорії трьох факторів виробництва Сей виводить свою теорію розподілу суспільного продукту, відповідно до якої кожен фактор виробництва робить свій внесок у виробництво, а до­ходи відображають цей внесок у тій мірі, наскільки його визнано корисним. Доходи є ціною, отримуваною за використані фактори.

Трьом видам факторів відповідають три види доходів, що зале­жать від послуг цих факторів: заробітна плата, прибуток та рента і процент.

Визнаючи особу підприємця, організатором виробництва, Сей, однак, відокремлював власника капіталу від підприємця, а отже, ба­чив і різницю в суті їхніх доходів як плати за різні послуги. Тобто Сей розмежував «промисловий прибуток, або процент на капі­тал» та «прибуток, зумовлений використанням капіталу». Він відок­ремлює процент, належний власникові капіталу, від підприємни­цького доходу, що його отримує підприємець, як людина, котра ризикує, поєднуючи землю, капітал та працю. Сей намагається роз­глядати цей прибуток як заробітну плату, доводячи їхнє однакове походження й однакову залежність від співвідношення попиту та пропозиції.

Такий підхід він застосовує і до визначення доходу в сільському господарстві, де, на його думку, землевласник отримує ренту (як власник капіталу — процент), а орендар — підприємницький дохід. Теорії ренти Сей не надавав виняткового значення, як це робили фі­зіократи і Сміт, а пояснював, що вона залежить від попиту на землю та її продукти і пропозиції таких, а також від розмірів вкладеного в землю капіталу.

Ціноутворення. Розміри корисності факторів (послуг), тобто ве­личина заробітної плати, прибутку й ренти, на думку Сея, виявляються в процесі обміну. Саме в процесі обміну відбувається форму­вання ціни на корисні послуги. Сей уважає, що ціна формується на ринку під впливом попиту та пропозиції.

Тобто закон попиту та пропозиції регулює ціну послуг і про­дуктів, розміри прибутків, ренти, процента, заробітної плати.

В.Ор. сії, р. 139.

Узагалі закон попиту та пропозиції Сей формулює дуже чітко, визначивши ціну як точку рівноваги, де закінчується дія одного чинника й починається дія іншого, тобто «зростання ціни прямо пропорційне попиту і обернено пропорційне пропозиції»¹.

Теорія розподілу й обміну Сея виключає проблему взаємовідно­син міме класами, як її трактує Сміт. Натомість Сей розглядає від­носини між економічними суб'єктами — продавцями й покупцями. Це проявляється у суб'єктивному визначенні ціни послуг, як наслід­ку протиборства споживача та виробника, у суб'єктивному впливі підприємця як особистості на процес виробництва та розподілу, а споживача — на обсяги виробництва й розміри прибутків.

Теорія ринку. Описані підходи лягли в основу концепції, яка здобула Сею визнання і достатню кількість послідовників, — теорії ринку, яку назвали «законом Сея». Суть теорії полягає в тім, що, за твердженням Сея, товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює потребу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит. Завдяки цьому кризи надвиробництва неможливі.

Інакше кажучи, кожний продавець є одночасно й покупцем, і на­впаки: щоб придбати, необхідно спочатку продати. Тому Сей робить висновок, що рівновага попиту та пропозиції встановлюється авто­матично і відбивається тільки на ціні, а не на можливості реалізації товару.

Затоварювання ринку неможливе, хоча інколи можуть створюва­тись запаси нереалізованих товарів. Та, на думку Сея, ситуація ре­гулюється автоматично зі зростанням попиту на інші товари та ко­ливанням цінності, оскільки товари створюють ринок один для одного. «Загальна маса товарів за необхідності дорівнює загальній масі, на яку існує попит»².

Відтак Сей формулює три закони ринку:

1. Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більше споживачів і тим прибутковіший цей ринок для виробників, оскіль­ки ціна зростає зі зростанням попиту.

2. Кожен виробник заінтересований в успішній діяльності інших, оскільки така діяльність формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові інших, стимулює загальний розвиток. Розквіт промис­ловості супроводжується процвітанням сільського господарства і т. д.

3. Імпорт благотворно впливає на розвиток обміну, адже іноземні товари можна отримати, лише продавши свої.

Л В. Ор. сії., р. 354. ²ІЬіа., р. 291,

 

Завданням доброго уряду, на його думку, є стимулювання вироб­ництва, а поганого — попиту, бо проблема попиту вирішується разом з отриманням засобів для придбання продукту, а ці засоби дає виробництво.

Сей указує, що для вирішення проблем реалізації не потрібне іс­нування «третіх осіб», як помилково вважав Мальтус, бо виробниц­тво самостійно створює свій ринок.

Проте згодом Сей почав визнавати (принаймні теоретично) мож­ливість криз надвиробництва, але всіляко уникав однозначного ви­сновку, який заперечував би його теорію розширеного відтворення. «Незручність виникає не тому, що виробляється занадто багато, а тому, що виробляють не те, що потрібно»¹. Та ця проблема, на його думку, вирішується на основі ціноутворення: відбувається перели­вання капіталу в галузі, що гарантують більший прибуток. Це було відповіддю на намагання Мальтуса довести шкідливість процесу на­громадження капіталу як основного фактора надвиробництва та на теорії Сісмонді, що виступав проти промислового прогресу.

Якби Сей більшого значення надавав аналізу грошей, функцію яких він зводив до посередництва в обміні, то, звичайно, дійшов би висновку, що внаслідок їхньої дії процес купівлі-продажу розірвано в часі, а тому виготовлений товар не обов'язково буде реалізовано, бо, виконуючи функцію засобу нагромадження, гроші можуть бути вилучені з обігу. Саме монетарний фактор, якому він не надавав значення, може відігравати вирішальну роль. Утім проблема криз на той час іще не була надто гострою.

Теорія Сея, оптимістична за своєю суттю, знаменувала собою перехід Франції до капіталізму, з яким на той час зв'язувались надії на розквіт держави. Вона проповідувала прогресивну ідею свободи підприємництва й торгівлі. Сей підійшов майже впритул до визна­чення категорії економічної рівноваги. Політична економія Сея, хо­ча й наслідувала теорії Адама Сміта, знаменувала започаткування нового, неокласичного напрямку в розвитку економічної думки.

Ідеї Сея лягли в основу багатьох досліджень майбутнього — проб­лем циклічного розвитку, теорії граничної корисності, теорії факторів виробництва, теорії підприємця-організатора, підприємця-новатора та багатьох інших, не кажучи вже про теорію попиту і пропозиції, яка знайшла відображення в економічних працях його наступників.

Іще одним представником французької класичної школи по­літекономії був Фредерік Бастіа, праці якого, хоч і тримались у рус­лі основної ліберальної ідеї, але суттєво відрізнялись за методоло­гією від праць його попередників.

^{ 5ау^. В. Ор. сії., р. 291.

Фредерік Бастіа (1801—1850) народився в Байонні в багатій ро­дині. Був купцем, фермером, мировим суддею, генеральним радни­ком, депутатом установчих зборів Конституційної асамблеї 1848 р.

Знання іноземних мов (англійської, іспанської, італійської) дало йому змогу ознайомитись з передовою філософською та еко­номічною думкою того часу, працями Сміта, Сея. Він цікавився політикою, виступав проти соціалістів та комуністів. Був прихи­льником ідей лібералізації економіки, борцем проти протекціоніз­му, організував Асоціацію вільної торгівлі в Бордо, а потім і в Парижі, став секретарем її комісії і редагував журнал, який вона видавала.

Життя його було коротким, а наукова кар'єра ще коротшою: во­на тривала не більше шести років. Першу статтю Фредеріка Бастіа було опубліковано в «Газеті економістів» 1843 р. Він писав також для інших газет. Основну його працю «Економічні гармонії» (1850 р.), яка зазнала досить гострої критики, було надруковано (так і незавершеною) вже після його смерті.

Не буде перебільшенням сказати, що основною рисою теорії Ба­стіа є її компілятивність: його ідеї запозичено в Мілля, Сеніора, Сея, Кері та інших. Водночас його оптимізм і віра у самовдосконалення капіталізму були щирими і він намагався це обґрунтувати з допомо­гою теоретичних міркувань.

Теорія «економічної гармонії». Бастіа стояв на індивідуалістич­них позиціях, оскільки, як і Сміт, вірив, що прогрес суспільства зв'язаний з реалізацією свободи інтересів окремої людини, що при­ватні інтереси антагоністичні тільки зовні, а по суті вони солідарні: досить, щоб «кожний домагався здійснення власних інтересів, і він побачить, що, сам того не бажаючи, буде слугою інтересів інших»¹.

Сукупність цих інтересів та їх узгодження, на думку Бастіа, є предметом політичної економії. На відміну від соціалістів, він упев­нений, що гармонію інтересів може забезпечити капіталізм, який є асоціацією об'єднаних спільною метою людей, але відносини між ними складаються на основі дії природних сил — об'єктивних еко­номічних законів. Дія цих сил забезпечує гармонію інтересів, а від­так — прогрес суспільства.

Гармонія соціального світу позначається на всіх явищах еконо­мічного життя: на обміні, вартості, цінності, конкуренції, розподілі, виробництві і споживанні.

Узгодження інтересів у суспільстві, на його думку, відбувається на основі обміну та споживання: кожна людина може знайти собі місце у ньому, довівши свою корисність, задовольняючи потреби інших і перебуваючи у відносинах рівноцінного обміну з ними.

Теорія послуг. Обмін між суб'єктами в суспільстві має вартісний характер, тому важливо, на думку Бастіа, визначити,» що лежить в основі вартості.

¹ Вавііаі Р. Нагтопіез оГРоІШсаІ Есопоту. — ЕсІіпЬиг£Ь,1880. — Р. 169.

Він охоче б скористався з трудової теорії вартості, але не зміг з її позицій пояснити, чому речі, що мають матеріальне вираження, об­мінюються на духовні цінності, чому різні за індивідуальними ви­тратами праці товари обмінюються на ринку за такою самою ціною, а ціна коливається під впливом попиту і пропозиції. Визначивши спочатку величину вартості з позиції заощадженої покупцем праці, він потім відмовляється від цієї тези, оскільки не знає, як виміряти її кількісно.

Проста формула Сея: «вартість є відношенням двох послуг, що обмінюються», звільнила Бастіа від необхідності вирішувати нові теоретичні проблеми. З цієї позиції можна було легко пояснити майже всі явища: так само, як Сміт та його послідовники стверджу­вали, що будь-яка власність, будь-яке майно є сумою вартостей, так і Бастіа визначав власність як суму наданих власником послуг. По­слуга — це не лише витрати праці, а й взагалі будь-яке зусилля, що зберігає зусилля інших.

Намагаючись примирити всі відомі тоді категорії (вартості, ко­рисності, витрат виробництва та ціни), він запозичує в Сея його тео­рію послуг, але уточнює її, трактуючи послуги як своєрідний товар: «Основи вартості завжди закладені в послугах, а не в корисності, — зазначає він. — У такий спосіб я сподіваюсь примирити економістів усіх напрямків»¹.

Теорія розподілу Бастіа також виводиться з теорії послуг. Гар­монічне поєднання послуг капіталіста — власника засобів виробни­цтва, які він надає в користування, відмовляючи самому собі в при­дбанні відповідної суми послуг, землевласника, земля якого використовується, та робітника, який докладає зусиль до засобів ви­робництва, створює можливість їхньої участі в обміні послугами.

Проблему розподілу суспільного доходу вирішено Бастіа на під­ставі теорії трьох факторів виробництва, яка повторює теорію Сея і мало чим відрізняється від неї. Він використав цю теорію з метою довести економічні права класів на відшкодування їхньої участі у виробництві у вигляді прибутку, ренти та заробітної плати, показа­ти, що гармонія суспільних інтересів будується на економічній гар­монії, що розміри суспільного продукту визначають розміри доходів і кожен із класів заінтересований у сприянні зростанню виробництва.

Розподіл сукупного (виробленого з участю капіталіста, земле­власника та робітника) продукту відбувається пропорційно до внес­ку кожного з них у виробництво, тобто кількість наданих послуг ви­значає частку, яка набере форми прибутку, ренти, заробітної плати.

¹ ВазііаІР. Ор. сії., р. 167.

 

Слідом за Тюрго, хоча й не так чітко, Бастіа формулює закон-тенденцію норми прибутку до зниження, але цей закон остаточно

трансформується у нього в закон зменшення відносної частки капі­таліста в суспільному продукті одночасно зі збільшенням його вне­ску у виробництво. Тобто, на думку Бастіа, у процесі розподілу за­гального доходу (після покриття всіх витрат) частка власника капіталу відносно зменшується, тому що суспільний дохід перероз­поділяється з допомогою держави на користь інших учасників про­цесу виробництва.

Цей процес перерозподілу Бастіа називає законом розподілу су­спільного продукту міме капіталом та працею, завдяки чому ві­домі економісти Бем-Баверк, Маршалл, Маркс, Шумпетер та ін. убачали в ньому лише адвоката існуючого ладу і заперечували нау­ковість усіх його теорій. Однак він щиро вірив, що поліпшення еко­номічного становища всіх верств населення забезпечуватиметься успішним розвитком капіталізму за рахунок зростання суспільного продукту і змін у його розподілі, зумовлених природними законами. Він писав: «Якби я мав нещастя бачити в капіталі лише вигоду капі­таліста, я зробився б соціалістом»¹.

Згідно з цим законом, прибуток капіталіста в суспільному доході поступається розміром заробітній платі. Частки прибутку й заробіт­ної плати зі зростанням капіталу також зростають, але частка заро­бітної плати зростає швидше. Відносне зменшення частки прибутку, на думку Бастіа, не заважає абсолютному зростанню капіталу, адже весь суспільний продукт зростає. Доходи, що зростають, забезпечу­ють попит і є основою майбутніх капіталовкладень.

Проте закон про перерозподіл суспільного доходу на користь пра­ці Бастіа так і не спромігся довести. Річ у тім, що тяжіння норми при­бутку до спаду — це ще не самий спад, йому протидіє низка інших факторів. Статистичні дані того часу заперечують закон Бастіа, а збільшенню заробітної плати робітничий клас завдячував тільки пос­тійному тиску на капіталістів та законодавчому втручанню держави.

Теорія заробітної плати Бастіа безпосередньо випливає з його закону перерозподілу суспільного продукту. Повна, на його думку, гармонія інтересів капіталіста та найманого робітника, єдність їх­ньої мети полягають у тім, що вони разом створюють продукт для майбутнього розподілу. Капітал робить виробництво легшим і про­дуктивнішим. З розвитком виробництва створюються умови для ро­бітника, які дадуть йому змогу з часом стати нарівні з капіталістом.

Отже, прибуток і заробітна плата не протистоять один одному, вони гармонійно поєднані.

¹ ВазІіаІР.Ор. сії,, р. 336.

 

Проблему земельної ренти Бастіа розглядав також дуже повер­хово. Він наводить цитати з праць Сміта та Рікардо, не спростовую­чи і не підтримуючи їхніх доказів. В аналізі ренти він використовує  теорію послуг, яка знадобилася йому для вирішення проблеми супе­речностей між земельними власниками, капіталістами-орендарями та найманими робітниками.

Продуктивну силу землі важко приписати заслугам землевласника, який привласнює ренту лише тому, що володіє цією землею. Те, що да­ється задарма, має належати всім. «Суспільна гармонія» в цій частині могла б дещо постраждати, але Бастіа знаходить пояснення: він розгля­дає землевласника як людину, що піклується про землю і є власником минулих послуг предків щодо обробітку та поліпшення земель.

У такий спосіб участь у виробництві землевласника порівнюєть­ся з роллю звичайного капіталіста, який отримує прибуток (про­цент) за сукупність колишніх послуг. З часом частка минулих послуг у виробництві зменшуватиметься, а активного впливу — збільшуватиметься, а тоді дохід перерозподілятиметься на користь не землевласника, а того, хто обробляє землю, тобто робить нові по­слуги, які завжди корисніші і продуктивніші за старі.

Ця теза Бастіа стала засадною для обґрунтування теорії змен­шення частки доходів з права власності, оскільки будь-яка влас­ність, за Бастіа, є лише сумою минулих цінностей, що поступово втрачають свою корисність.

У цілому теорія Бастіа не вносить нічого нового в економічну думку, оскільки є компіляцією чужих теоретичних ідей. Але в про­цесі узгодження різнопланових економічних доктрин Бастіа робить ряд цікавих висновків. Зокрема він доводить ще один закон: про ви­значальну роль споживача щодо виробника.

Бастіа стверджував, що досягнення гармонії інтересів відбуває­ться тоді, коли особистий інтерес підкорено суспільному. Започаткування цього процесу спостерігається вже в капіталістичному су­спільстві, його проявом є підкорення виробника інтересам споживача.

Виробник дбає лише про власні інтереси, намагаючись отримати якомога більший прибуток. Але все, що він намагається зробити для досягнення цієї мети, приводить до зниження цін, створення корис­них речей у достатній кількості, до збільшення суспільного продук­ту й повного задоволення потреб споживача.

На це спрямовані всі економічні закони, що діють у суспільстві (конкуренції, вартості, попиту і пропозиції та ін.), які примушують орієнтувати виробництво на попит. Тому основним питанням по­літекономії, на думку Бастіа, має стати не питання про закони виро­бництва, про заінтересованість виробника, а про основні закономір­ності процесу споживання, оскільки саме воно зумовлює напрямки розвитку виробництва.

Визнаючи, що лише споживач нав'язує свою суб'єктивну волю виробнику, Бастіа пише про його моральну відповідальність перед суспільством, надаючи виробникові роль вихователя смаків і вподобань, відповідального за нерозумні форми споживання. «Якщо люд­ство вдосконалюється... то це тому, що вдосконалюється морально споживач»¹.

Теорія примату споживання над виробництвом, споживача над виробником була новим словом у політичній економії. У поєднанні з теоріями вільної конкуренції, попиту та пропозиції вона давала поштовх до вивчення закономірностей розвитку ринку.

Внеском Бастіа в економічну теорію є також те, що він визнає рі­вноцінними учасниками обміну продукти, створені в матеріальній і нематеріальній сферах. Він наполягає на необхідному розвитку не­матеріальної сфери, що сприятиме зростанню зайнятості та доходів.

Соціальні проблеми. У боротьбі з соціалістичними ідеями Бас­тіа, що загалом не визнавав учення Мальтуса про народонаселення, щодо конкретних питань соціального захисту підтримує мальтузіан­ство. Один із розділів його «Гармоній» спеціально присвячено цим проблемам. Він уважає неприпустимим втручання в дію економіч­них законів, що, на його погляд, регулюють суспільний розподіл з урахуванням абсолютного внеску кожного у виробництво. Неспра­ведливість цих законів виправдовується їхнім стимулюючим впли­вом на розвиток суспільства і на людей, що не бажають працювати, тобто ці закони породжують приватну відповідальність. Солідар­ність Бастіа бачить не у взаємодопомозі, а в тім, що відповідаль­ність кожного перед суспільством забезпечує і справедливе став­лення суспільства до кожного.

Абсолютизація принципів вільної конкуренції та вільної дії еко­номічних законів ставить лібералізм Бастіа на вищий щабель класи­чної економічної теорії. Свою оптимістичну тезу про само вирішення всіх проблем у межах гармонічної капіталістичної економіки він поширював на всі аспекти суспільного життя, рішуче заперечуючи будь-які форми державного втручання. Тому його (у цілому компі­лятивна) теорія залишилась поза увагою пізніших економістів.

 

 

3. Економічна теорія в США

Американська економічна наука XIX ст. розвивалась під впли­вом англійської класичної політекономії, але водночас мала певні особливості, зумовлені специфікою розвитку капіталізму в США: він панував на Півночі, тоді як Південь усе ще залишався рабовлас­ницьким. Виникала необхідність довести прогресивність капіталіс­тичного устрою, оптимістично змалювати його перспективи, оголо­сити побудову капіталізму загальносуспільною метою.

р. сії., р. 338.

Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають Генрі Чарльза Кері (1793—1879), у працях якого капіталізм роз­глянуто як економічний устрій, що керується об'єктивними еконо­мічними законами і не потребує втручання держави.

Оптимізм Кері, як і оптимізм Бастіа, базувався на визнанні вели­ких класичних доктрин, але опорою для впевненості Кері в прогре­сивності розвитку були особливості, притаманні його країні.

Основні праці Кері опубліковано протягом 1835—1859 рр., коли країна перебувала у стадії бурхливого розвитку: населення зростало, але теорія Мальтуса не підтверджувалась, оскільки земля була де­шевою, плодючою і в необмеженій кількості, заробітна плата досить високою, ціни низькими. Здійснювалось будівництво доріг, каналів, залізниць. Імпорт капіталів та найновіших технологій довершував картину. Контраст між молодою економікою Америки і занепалою економікою старої Європи був разючим. У Кері були всі підстави для оптимізму.

Генрі Чарльз Кері народився у Філадельфії в сім'ї ірландського політичного вигнанця, який не мав жодних симпатій до Британії. Батько був заможною людиною, що давало можливість його синові отримати добру освіту. Однак Кері закінчив звичайну школу і у 24 роки став бізнесменом, швидко забезпечив собі матеріально не­залежне майбутнє і в 42 роки зайнявся наукою. Він був добре обі­знаний з історією, соціологією, психологією, математикою, філосо­фією, біологією, хімією та фізикою. Під час своїх подорожей до Європи зустрічався з багатьма видатними людьми тієї доби, і серед них із Міллем, який зацікавив його як видатний учений.

Перу Г. Ч Кері належать 13 книжок і близько трьох тисяч памфле­тних матеріалів, а також безліч газетних статей. Найвідомішими його працями є «Нариси про норму заробітної плати» (1835) у трьох томах, тритомник «Принципи політичної економії» (1837—1840), «Минуле, сучасне, майбутнє» (1843), «Гармонія інтересів» (1850), «Основи со­ціальної науки» (1858—1859), «Принципи соціальної науки» (1865) та інші, що демонструють охоплення ним усіх суспільних процесів.

Політична економія Кері була поєднанням обґрунтованої крити­ки існуючих економічних теорій із власними науковими поглядами. Він не сприймав Мальтуса та Рікардо, системи яких вважав песимі­стичними і такими, що розпалюють соціальну ворожнечу, і хоча високо цінував А, Сміта, але з частиною його положень також не погоджувався, зокрема заперечував теорію вільної торгівлі, запро­понувавши натомість доктрину протекціонізму. Його політична економія заслуговує на увагу завдяки оригінальності підходів до трактування основних економічних категорій, запропонованих кла­сичною школою, а також оптимістичному баченню перспектив су­спільства, заснованого на принципах індивідуалізму та конкуренції.

Проблема вартості у працях Кері є однією з основних, він ви­знає роль вартості в процесі обміну та розподілу і вважає, що «при­чина існування в людському розумі ідеї вартості... це просто наша оцінка опору, який потрібно подолати перед тим, як ми оволодіємо бажаною річчю»¹. Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Оцінку розмірів цього опору Ке­рі пропонує орієнтувати на витрати виробництва.

Він визнає ідею корисності, але трактує її тільки як корисну вла­стивість: «Корисність речей є мірою людської влади над природою, і вона зростає з єднанням людей. Вартість речей, з іншого боку, є мірою влади природи над людиною, і вона зменшується зі збіль­шенням єдності людей. Отже, існують два протилежні напрямки, які завжди обернено пропорційні один одному» .

Кері використовує ідею протистояння для пояснення основ взаємо обміну. На його думку, торгівля товарами — це обмін на підставі врахування витрат виробництва: ніхто не запропонує за товар біль­ше, ніж він вартий на даний момент, а не в минулому, оскільки ви­трати виробництва зменшуються з часом, бо природа все менше протистоїть спільноті людей. Два фактори визначають вартість: природа та праця людини.

Однак визначення розмірів вартості Кері узалежнює від двох фа­кторів не з погляду врахування витрат (оскільки це неможливо за такої постановки проблеми), а з позицій праці, що її було збережено завдяки перемозі людини над природою. Найбільш наочною щодо цього є його теорія земельної ренти.

Положення про те, що вартість продуктів сільськогосподарсь­кого виробництва з часом має зростати, бо зменшується кількість плодючих земель і люди повинні звертатись до обробітку гірших, а отже, докладати більших зусиль, Кері спростовує. Він посилає­ться на той факт, що більш родючі землі — це такі, які потребу­ють більших зусиль (якщо вони більш родючі, то лише завдяки більшим витратам праці, наприклад, там провадились меліоратив­ні роботи, чи були знищені чагарники і т. п.). «Найбагатша земля є прокляттям для першопрохідця», і тимчасово, до отримання відда­чі від неї, він оселяється на чистій ділянці, яка може бути зовсім не родючою³.

Ця теорія, на думку Кері, справедлива не лише для американсь­ких піонерів, а в історичному плані і для старих земель. Він переко­наний, що для обробітку земель люди об'єднують свої зусилля і пе­реносять їх на ліпші ділянки вже після того, як оброблено гірші.

¹ Сагеу Н.С. ТНе Ргіпзіріез оГЗосіа! Зсіепсе. — РНПадеІрЬіа, 1985. — Р. 178. ²1Ьіа., р.179. ³ІЬі(1., р. 107.

Різниця полягає лише в тім, що витрати на старих землях знецінюю­ться, тому встановлення вартості відбувається за сучасними мірка­ми. Хоча Кері і протиставляє свою теорію ренти рікардіанській, але його висновки, зроблені на підставі особливостей розвитку земле­робства в Америці, збігаються з висновками, які зробив Рікардо в Англії: вартість має тенденцію до зниження.

Кері зазначає, що основою вартості й ренти є ті труднощі в про­тистоянні природі (і різниця в їхній величині), які люди долають у даний момент і в даному суспільстві. Для нього вартість — це оцін­ка товару з позиції зусиль усього суспільства, тобто вона вимірює­ться суспільними витратами. А вартісні відносини мають значення, як об'єкт політекономії лише тому, що лежать в основі розподілу національного багатства, але з погляду виробництва сама вартість є результатом об'єднання зусиль усього суспільства.

Теорія «гармонії інтересів». Сприйнявши елементи теорії ви­трат виробництва й ренти від Рікардо, Кері критикує його за те, що в основі всіх ідей Рікардо лежить вартість як результат економічно­го протистояння, конкуренції суб'єктів. На його думку, саме на під­валинах класичної теорії (згідно з якою економіка є зіткненням ін­тересів, а суспільством керують об'єктивні закони, визначаючи долю всіх верств та класів, здійснюючи природний відбір) базують­ся неправильні висновки про те, що виживання людини в економіч­ному просторі є її приватною справою. Теорія Кері базується на ду­мці, що суспільний поділ праці потребує якнайтіснішого єднання всіх членів суспільства і не індивідуальний, а саме загальносуспіль­ний інтерес має стати визначальним.

Теорія Кері є оригінальною, оскільки факти, які він аналізує, ха­рактерні лише для Америки. Відтак його економічні погляди були в меншій мірі космополітичними, ніж у європейських економістів, чиї погляди він поділяв. Дослідження закономірностей розвитку націо­нального господарства й аналіз продуктивної сили єдності суспільс­тва забезпечили йому визнання німецької національної школи, яка вважала предметом політичної економії національне господарство. Згодом Кері використає ці ідеї.

Поєднавши дві тези: про пріоритет суспільних інтересів та про­дуктивну силу єдності суспільства, Кері формулює теорію «гармонії інтересів». Він наголошує на тім, що капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, про­дуктивність праці й доходи зростають, розвивається ринок. Багатст­во суспільства стає основою для зростання добробуту кожного його члена. Тому праця та інтереси кожного мають бути підкорені за­гальній меті — розвитку суспільного виробництва.

Розподіл. Проявом гармонії інтересів є справедливий розпо­діл, який ураховує внесок кожного у виробництво. Цей природний  закон притаманний капіталізмові й регулює відносини обміну та споживання.

Кері належить пріоритет відкриття так званого закону зростан­ня частки робітників у національному продукті, відповідно до якого зростання продуктивності праці призводить до знецінення колишніх зусиль, оскільки сила природного опору зменшується, а нові, асоційовані зусилля (мається на увазі зростання суспільного характеру праці) посилюють свій вплив. Відбувається переоціню­вання внеску капіталіста у виробництво і його відносна частка на момент розподілу зменшується. Це спричиняє зниження норми при­бутку, хоча й не зменшує абсолютних розмірів доходу власників ка­піталів. Водночас доходи робітників зростають як абсолютно, так і відносно.

Він використовує свою теорію «гармонії інтересів» для оцінки внеску праці та капіталу в суспільний розвиток. Кері вважав працю та капітал однаковими претендентами на створене ними багатство. Дбаючи про власні цілі, капіталісти змушені поліпшувати умови ви­робництва і становище робітничого класу, їхній власний внесок оцінюється з позиції падіння корисності капіталу та зростання роз­мірів заощадженої на його виробництво праці. Цінність праці при цьому зростає, тому в процесі розподілу зростає частка робітників.

З цих самих позицій Кері пояснює доходи землевласника, який у нього виступає як капіталіст. Внесок землевласника у виробницт­во — це земля, вартість якої становить меншу частину витрат ви­робництва, що з часом зменшуватимуться ще більше, тому змен­шення частки землевласника в національному доході є об'єктивно зумовленим.

Отже, на думку Кері, кожен агент виробництва отримує те, що сам він вкладає в нього, а тому капіталістичний розподіл є цілком справедливим і не створює підстав для соціальних суперечностей, забезпечує гармонійний розвиток капіталістичного суспільства.

Теорія народонаселення Мальтуса зазнала найжорстокішої кри­тики з боку Кері: він проаналізував її з позиції фізики, біології, со­ціології та політекономії і довів «абсурдність» теоретичних побудов Мальтуса. Кері вважав, що земля адаптується до потреб населення так само, як і капітали. Зростання населення сприяє розвитку вироб­ництва так, щоб виробництво засобів існування завжди випереджало приріст населення. Він жив у країні з безмежними, як на ті часи, ре­сурсами, тому мав підстави для оптимізму. Проблеми, які турбували Сміта, Рікардо та Мальтуса, не здавалися Кері важливими.

Він послідовно проводить думку, що існує простий і прекрасний закон природи, який діє на користь суспільству і «...керує людиною в усіх її діях та намаганнях підтримувати умови життя, закон на­стільки могутній і універсальний, що уникнути його не можна...»¹, — це закон економічного зростання. Він діє завдяки гармонії економічних інтересів, участі у виробництві всіх верств населення.

Міжнародна торгівля. Теорія гармонії Кері не вичерпується проблемою внутрішнього суспільного поєднання економічних інтересів. Кері вважає, що для прогресивного розвитку важливо врахувати всі чинники, які можуть впливати на стан національ­ної економіки. Одним із них є зовнішня торгівля, яка стимулює або стримує виробництво залежно від тієї політики, яку проводить держава.

Проповідник фритредерства наприкінці сорокових років, Кері стає поборником протекціонізму в п'ятдесятих. Основою міжнарод­них відносин він вважає досягнення стану всесвітньої гармонії націй завдяки всебічному індивідуальному розквіту. Тобто принципи ін­дивідуалізму він поширює на всесвітню економіку, не сприймаючи переваг міжнародного поділу праці. Він визнає конкуренцію і про­тиборство між державами, залишаючи «гармонію інтересів» для окремої нації.

На його думку, невтручання держави в міжнародні відносини під гаслом міжнародного поділу праці може призвести національну економіку (ідеться конкретно про Сполучені Штати Америки) до промислової залежності, перетворити країну на постачальника си­ровини для розквіту якоїсь іншої нації. Суспільство має розвиватись за принципом замкненої виробничої асоціації, у межах якої вироб­ляються всі види продукції і тим самим готуються ринки для них.

Протекціонізм, на думку Кері, сприяє раціональному розміщен­ню виробництв, організації центрів, де найкраще сполучаються ін­дустрія та сільське господарство, тим самим забезпечуються ринки збуту продуктів виробництва і зменшуються витрати на транспорту­вання. Він стверджує, що внутрішня конкуренція забезпечить зрос­тання заробітної плати. Та головний його аргумент — це можли­вість зберегти для виробника внутрішній ринок за рахунок авто­номізації економіки.

Аргументи, що їх Кері наводить на захист політики промислово­го та аграрного протекціонізму, досить необґрунтовані і легко спро­стовуються. Очевидно, що основною метою цієї теорії був захист американської економіки, до послуг якої були безмежні природні багатства, але яка перебувала тоді лише у стадії становлення.

Без огляду на велику кількість наукових праць, опублікованих Кері, його внесок у розвиток економічної теорії є незначним. Він вичерпується теоріями суспільної гармонії, двох факторів виробни­цтва, протекціонізму, збалансованого розвитку національної еконо­міки та внутрішніх ринків, які не враховують вартісної природи

економічних відносин і обґрунтовуються не завжди вірогідним фак­тичним матеріалом. А негативне ставлення до теорії ренти Рікардо, теорії народонаселення Мальтуса, ототожнення землі з капіталом, ренти з прибутком, а також бездоказова теорія вартості свідчать про поверховість його вчення.

У Чарльза Генрі Кері майже не було послідовників, він не ство­рив школи, і лише на його теорії національної економіки та про­текціонізму ми знаходимо посилання у деяких авторів, зокрема ні­мецьких.

Отже, автори економічних теорій першої половини XIX ст. за­вершили «переосмислювання» класичних доктрин, сформульованих іще А. Смітом. Залишаючи непорушними основні догмати класиків, ці автори скористалися з різних підходів, аби довести прогресив­ність капіталізму, невичерпність його саморегулюючого потенціалу. Вони стали першовідкривачами теорій, які пізніше було покладено в основу неокласичної науки, зокрема теорій економічного зростан­ня, граничної корисності, граничної ефективності факторів вироб­ництва, попиту і пропозиції, ефективного попиту та багатьох інших, що визначили напрями розвитку політекономії нашої доби.

¹ СагеуН. С. Ор. сії., р. 194.