3. Розвиток радянської економічної науки в ЗО—90-ті рр.

Характерними рисами економічної теорії, починаючи з 30-х ро­ків, були її повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки повністю зникають альте­рнативність суджень, вилучається сама науковість.

Політична економія перетворилась на описову науку, яка дово­дила правильність економічного курсу партії та уряду, проголошу­вала суб'єктивно створювані ними господарські форми справді соціалістичними і єдино можливими. Учені-економісти в своїх до­слідженнях змушені були користуватися недостовірними статистич­ними джерелами, були позбавлені можливості користуватись до­сягненнями зарубіжної наукової думки, що робило неможливим об'єктивний економічний аналіз.

Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово перепліталась з політикою. І це відповідало інтересам бюрократичної системи, якій не потрібна бу­ла правда про об'єктивний стан виробничих відносин радянського суспільства.

Деформація завдань політичної економії соціалізму призвела до її переродження. Спроби вирішити проблему методу політичної економії, ізолювавшись від світових досягнень у галузі методології, закінчилися ототожненням методу політекономії з формально-логіч­ними процедурами.

Відхід від предмета економічної теорії проявився у формуванні специфічної проблематики: теми досліджень формулювались, вихо­дячи з тези про визначальну роль партії в організації суспільно-економічного життя, про переваги соціалізму над капіталізмом.

На рівні теоретичних проблем це проявлялося в тім, що коли по­силювався процес формування гальмівних факторів соціально-еко­номічного розвитку, визрівали умови кризи радянської економіки, у політичній економії соціалізму, як і в інших розділах суспільство­знавства, інтенсивно обговорювалися проблеми прогресивності со­ціалізму. Саме у цей період посилено дискутувались питання соціа­лістичного способу життя, його переваг над капіталізмом.

Щоправда, в радянській економічній науці спостерігалися періо­дичні пожвавлення, зумовлені певним послабленням політичної це­нзури, переорієнтацією господарської діяльності.та, у зв'язку з цим, наявністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розвитком де­мократичних процесів.

Так, у 60-х рр. у зв'язку з розпочатою кампанією щодо впрова­дження госпрозрахунку необхідно було довести тезу про те, що товарно-грошові відносини відіграють певну роль у стимулюванні ви­робництва і можуть бути використані як важелі саморегулювання і за умов планової економіки.

З'являються наукові праці з цього питання, в яких категорії ціни та ціноутворення, прибутку, ренти розглядаються як регулятори виробництва, але сфера їх вільного впливу обмежується окремою господарською одиницею. Суспільний розвиток, на думку авторів, повинен бути підпорядкованим плановому регулюванню з боку дер­жави, яка одна тільки може забезпечити ефективне зростання соціа­лістичного виробництва.

Особливо гострою була проблема заробітної плати, її розв'язан­ня зв'язувалось із вирішенням питання про характер робочої сили. Якщо підприємство визнавалось ланкою економіки, де на товарно-грошовій основі поєднуються фактори виробництва, то логічно було б визнати й товарний характер робочої сили. Однак спробу деяких учених (зокрема українських — В. Корнієнка та Ю. Пахомова) включити робочу силу у сферу товарно-грошових відносин було зу­стрінуто шквальною критикою.

Визнати товарний характер робочої сили за соціалізму означало спростувати тезу про винятковість цього способу господарювання і докорінно змінити підходи до визначення заробітної плати. За това­рно-грошових відносин заробітна плата має виступати у формі ціни робочої сили, яка встановлюється на ринку під впливом попиту та пропозиції. Це суперечило тезі про плановий характер ціноутворен­ня за соціалізму.

У 70-ті рр., у зв'язку зі згортанням економічної реформи, що бу­ла спрямована на часткове використання механізмів саморегулю­вання, економісти знову звертаються до аналізу методологічних проблем політичної економії та проблем економічного зростання і його показників. Робиться висновок, що країна досягла в своєму економічному розвитку якісно нових рубежів — стадії розвинутого соціалізму.

Однак наприкінці 70-х та у 80-х рр. в економічній теорії стають помітними певні зміни: усе сміливіше висловлюється думка про не­обхідність дослідження економічних явищ з нових позицій з ураху­ванням об'єктивних факторів невартісного походження. Відбуваєть­ся перегляд раніше догматизованих марксистських положень. Ведеться пошук компромісу між марксистською та іншими еконо­мічними теоріями.

Звичайно, перегляд підходів до аналізу відбувається в межах ідеї соціалістичного вибору. Ідеться про дальше вдосконалення соціалі­зму на базі нових науково-теоретичних розробок, про нові методи господарювання, про використання товарно-грошових відносин, про зміну характеру планування і т. д.

У 80—90-х рр. змінюється й визначення предмета політичної економії: її починають трактувати як науку не тільки про виробничі відносини, а й про їхній зв'язок з продуктивними силами, надбудо­вою. Це дало можливість досліджувати вплив різноманітних факто­рів на розвиток суспільного виробництва, тобто робити те, що на Заході робили з початку століття.

До предмета політичної економії було включено категорію гос­подарського механізму, що стало значним кроком уперед в аналізі закономірностей макро - та мікроекономічного рівнів, уможливлю­вало використання методів аналізу, сформульованих неокласичною школою. Висновки, зроблені на підставі досліджень закономірнос­тей функціонування господарського механізму, підготували пере­гляд усієї концепції економічного устрою суспільства.