Розділ XVI

РАДЯНСЬКА ЕКОНОМІЧНА НАУКА

 

 

 

1. Основні етапи становлення й розвитку економічної науки в СРСР

Сучасна світова економічна думка формувалась, об'єднуючи різ­номанітні напрямки економічного знання. Вона синтезувала до­сягнення цілих поколінь, добираючи раціональне та відкидаючи дрібне, несуттєве. Кожну із сучасних доктрин чи шкіл було започат­ковано в минулі століття, і кожна з них розвивалась відповідно до вимог часу та економічної реальності, була породженням конкрет­них соціально-економічних обставин.

Політична економія соціалізму у цьому розумінні є особливою економічною доктриною не лише завдяки своїй оригінальності, дог­матичності та чіткій ідеологічній спрямованості, а ще й тому, що економічна думка породила унікальний феномен — суспільство, яке будувалось у суворій відповідності з наперед сконструйованою тео­ретичною моделлю.

Джерелом політичної економії соціалізму були ідеї соціалістів-утопістів, що відбивали одвічну мрію людства про справедливе су­спільство, і класична доктрина, використана К. Марксом та Ф. Ен­гельсом для економічного обґрунтування справедливості класової боротьби та об'єктивної обумовленості заміни капіталістичного су­спільства на комуністичне.

Основні принципи побудови соціалізму та комунізму було сфор­мульовано Марксом та Енгельсом, дальший теоретичний розвиток основних концептуальних положень марксистської доктрини здійс­нив В. І. Ленін.

Однак загального уявлення про основи соціалізму виявилось недо­статньо, коли постала проблема формування реальної економічної си­стеми. Хоча було очевидним, що встановлення суспільної форми вла­сності на засоби виробництва (тобто скасування приватної власності) об'єктивно спричинятиме докорінні зміни в економічній структурі, однак щоденно виникали суто практичні проблеми, які потребували теоретичного обґрунтування та прогнозування їхніх наслідків.

Уже в перші роки Радянської влади розгортаються дискусії з приводу основних закономірностей та напрямків розвитку економічної теорії, визначається основне коло питань, які належало розв'язати.

Тепер навіть важко уявити собі, як багато уваги приділяли еко­номісти розвиткові теоретичних досліджень. Тільки російською мовою тоді було надруковано близько тисячі праць з проблем ра­дянської економіки. Ставилися і розв'язувалися найрізноманітніші питання: про доцільність та форми суспільної власності, про форми розподілу, державного управління, необхідність контролю, товарно-грошові відносини, стимули виробництва, завдання самої економіч­ної теорії.

Характерною рисою економічної теоретичної думки перших пореволюційних років був справжній плюралізм. Безперечно, у видан­нях того часу відображалася класова боротьба, але поки що у формі теоретичних дискусій. Більше того, економісти різних напрямів та шкіл надзвичайно шанобливо ставилися один до одного. Траплялося навіть, що наукова праця про буржуазного напрямку друкувалася з критичною передмовою більшовика, і навпаки.

Проте з другої половини 20-х рр., а особливо з 1929 р., станови­ще змінилося. Належність автора до більшовицької партії стає чи не найпереконливішим аргументом слушності його теорій. Науково-аналітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеолого-етичним.

Немарксистські автори намагалися протестувати проти цього. Цікаву характеристику більшовицького підходу до економічного аналізу дав автор немарксистської орієнтації, відомий історик Р. Ю. Віппер, в книжці «Криза історичної науки» (Казань, 1921). У ній він підкреслював, що до революції багато російських учених віддавало належне економічному матеріалізму, погоджуючись, що світом правлять економічні фактори, а не ідеї. Та після Жовтня до влади прийшли люди, які визнають ідею важливішою за об'єктивні фактори.

Р. Ю. Віппер мав рацію: багато хто бачив у радянській економіці те, що наказано було бачити, а не те, що там було насправді.

Однак помилковим буде і твердження, що всі економісти ідеологізували економічну науку або сліпо захищали партійні інтереси. Російські марксисти в 20-х—на початку 30-х рр. зробили значний внесок в економічну теорію. З них треба назвати передовсім М. Кондратьєва, О. Чаянова, О. Челінцева, М. Левитського, Є. Слуцького, В. Леонтьєва та багатьох інших.

Наприкінці 20-х років колишні дискусії з приводу головних на­прямків розвитку економіки радянської держави та основних прин­ципів побудови соціалістичної системи підмінюються визначеними «згори» теоретичними формулюваннями. Починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. За основну функцію економічної теорії визнається ідеологічна, тобто захист іс­нуючого ладу, постійні докази правильності партійного курсу, кри­тика всіх економічних доктрин, що не відповідають радянським іде­ологічним настановам.

Однак суто прикладні аспекти економічної теорії ще розглядаю­ться радянськими економістами, причому досить оригінальне й ці­каво. Саме в цей час було започатковано балансовий метод розвитку народного господарства, економіко-математичне моделювання, ста­тистичні методи, сформульовано принципи планування та прогно­зування.

Однак під політичним тиском погляди багатьох економістів за­знають змін, теорії пристосовуються до ідеологічних вимог.

Варто проаналізувати, наприклад, еволюцію поглядів на оцінку планової роботи у Радянській державі, великого авторитета радян­ської економічної науки С. Струмиліна. До початку 30-х рр. госпо­дарські проблеми планового народного господарства — «кризу збу­ту» 1923 р., «товарний голод» 1925 р., падіння обсягів виробництва, він зв'язує з помилковою економічною політикою радянських ві­домств. Так, він указував, що свавільне втручання в якусь ланку економічного організму призводить до негайного розладу всієї сис­теми. Він справедливо зазначає, що більшість негараздів у сільсь­кому господарстві пояснюється надто високими цінами на промис­лові товари, нещадно критикує кредитну політику Держбанку, указуючи, що його діяльність розбалансовує економіку, призводить до криз, стимулює інфляцію. Цікаво, що свою критику Струмилін аргументує з допомогою неокласичних наукових теорій,

Але якщо у 20-ті роках зриви у плановій роботі пояснювалися Струмиліним з класичних позицій, які базувались на тезі про само-врівноваження економіки, то на початку 30-х років його погляди дуже змінилися.

Уже 1932 р. він причиною всіх невдач називає «засилля» у Держплані буржуазних спеців та опозиційних елементів за дуже малого прошарку спеціалістів-комуністів¹. Сама структура Держплану, під­креслює Струмилін, робила планування процесом загостреної кла­сової боротьби. Такі працівники Держплану, як В. Базаров, Н. Кондратьєв, В. Громан, виходили з концепції непу, за якою не план обмежує стихію ринку, а навпаки, ринок регулює і коректує план. Саме їхня діяльність нібито призвела до невдачі перших спроб на­родногосподарського планування.

Лише після того, як було розгромлено «шкідницьку організацію» у Держплані, з'явився «науково обґрунтований» перший п'ятиріч­ний план.

¹ Струмили» С. Г. Проблеми планирования в СССР. — Л., 1932. — С. 29—142.

Еволюція поглядів Струмиліна характерна для доби повороту країни на шлях побудови тоталітарної, адміністративно-командної економіки. Це була реакція на реальну загрозу: учені-економісти, теоретики та практики, що не хотіли свої погляди на закономірності розвитку суспільного господарства пристосовувати до ідеологічних вимог, не хотіли змиритися з новими підходами до науки, або зазна­вали утисків, або були вислані за межі країни, або й фізично знищені.

З того часу в економічній думці радянської держави панівне міс­це посіли основні постулати революційної марксистської догми, що в сфері економіки утверджували ідеї централізму, тотального пла­нування економіки, суспільної форми розподілу і т.ін.

Комуністична партія бере курс на колективізацію, дальше усус­пільнення власності, а соціалізм оголошується єдино можливим, справедливим суспільним устроєм, позбавленим будь-яких супереч­ностей, «сходинкою до комунізму».

Якщо до початку 30-х рр. велася дискусія з приводу необхідності існування політичної економії як науки за умов нового ладу, то в другій половині 30-х рр. йшлося вже про те, що слід створити особ­ливу науку для вивчення радянської економіки. Приймається рі­шення про викладання політичної економії соціалізму в навчальних закладах, про створення підручника, в якому давалася б відповідь на всі питання ідеологічного, теоретичного та прикладного характеру, що виникають у процесі свідомої побудови нового суспільства.

Завданням економічної науки стає, по суті, тільки всебічне обґрунтування тези про переваги соціалізму порівняно з капіталістич­ним суспільством.

Політико-економічне знання почало деградувати. Науку було поставлено в жорсткі рамки, які обмежували дослідження марксист­ськими положеннями про економічну роль диктатури пролетаріату, про соціалістичне усуспільнення та єдину суспільну власність на за­соби виробництва та ін., що знайшло відображення у формулюванні особливих економічних законів соціалізму, котрі трактувались суб'єктивістськи — як планові і «конструйовані» суспільством.

Та згодом стало очевидним, що політична економія як наука за­ходить у глухий кут, вступає в суперечність з принципами не тільки класичної, а навіть марксистської економічної теорії.

1952 р. було опубліковано працю Й. Сталіна «Економічні проб­леми соціалізму в СРСР», що визначала дальші напрямки розвитку політичної економії, визнавала об'єктивний характер дії економіч­них законів та їхню чинність і в соціалістичному просторі, визна­чальну роль продуктивних сил у прогресі суспільства. У зв'язку з цим підкреслювалась необхідність досліджень загальних закономі­рностей економічного розвитку та використання їх результатів у практиці соціалістичного будівництва.

З цього часу об'єктом аналізу вчених-економістів стає низка притаманних ринковому господарству категорій «несоціалістичного» походження — «гроші», «товар», «прибуток» та ін.

У новому підручнику з політекономії соціалізму (1954) знайшли відображення проблеми факторів виробництва, науково-технічного прогресу, міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій суспіль­ного виробництва, заробітної плати, економічного зростання та ін­ших, що наближало радянську економічну науку до світової еконо­мічної думки.

Ще помітнішою стає ця тенденція в 60-х рр., коли до предмета політичної економії включають мікроекономічні проблеми, що ха­рактеризують основи економічної діяльності господарської одини­ці — підприємства. Саме в цей час питання поведінки економічного агента за умов ринкової економіки та впливу цієї поведінки на макроекономічні процеси починають досліджувати і в західній еконо­мічній літературі.

У Радянському Союзі також робляться спроби впровадити в пра­ктику господарювання принципи господарського розрахунку, що свідчило про певну перемогу радянської економічної теорії, яка, хоч і несміливо, обстоювала необхідність визнання ролі товарно-грошових відносин за соціалізму, а також започаткований ще кла­сичною політичною економією принцип невтручання в економічні процеси принаймні на рівні господарської одиниці.

Та все ж для радянської економічної теорії залишались закри­тими досягнення світової економічної думки. Ця теорія не від­мовилась від марксистських догматів і була цілком підпорядко­ваною ідеологічним потребам. Явища, притаманні товарному виробництву, розглядалися щодо соціалістичного суспільства як такі, що лише за формою подібні до тих, котрі характеризують ринкове господарство. Насправді, вони є суттєво іншими, бо здій­снюються за умов планової економіки та в соціально-справедли­вому суспільстві.

У 70-х рр. у радянській економічній літературі навіть починаєть­ся дискусія з питання співвідношення політики та економіки. На­зване питання було дуже актуальним, оскільки розв'язання багатьох економічних проблем у країні залежало від того, наскільки це від­повідало ідеологічним установкам. По суті, йшлося про допустимі межі втручання держави в господарський механізм. На жаль, пере­могли прихильники підпорядкування економіки політичній меті.

Відповідно і процес запровадження господарського розрахунку почав сповільнюватись, відбувався у спотвореній формі.

Однак певне послаблення політико-ідеологічної цензури в цей час позитивно позначилося на розвитку економічної теорії. Одноча­сно з теоретичною проблемою співвідношення політики та економіки, дискутувалось питання про зв'язок політичної економії з Іншими науками.

Висновок про те, що політична економія є методологічною базою розвитку економічних нок та що ці науки є інструментами теоретич­ного аналізу, сприяв розитку в її межах нових галузей дослідження. Політична економія соціалізму здобула можливість оперувати

 економіко-математичними та статистичними методами аналізу.

1975 р. радянському економістові Л. В. Канторовичу було при­суджено Нобелівську прмію за книжку з економіко-математичного моделювання процесів спільного відтворення «Економічний роз­рахунок найліпшого використання ресурсів», написану ним іще 1939 р. Визнання заступленого світовою наукою сприяло тому, що з цього часу економіко-латематичні методи починає широко вико­ристовувати радянська економічна наука в теоретичному аналізі. За короткий строк у цьому напрямку було досягнуто досить значних успіхів.

Слід також зазначити, що в цей час відбувається інтенсивний розвиток нової науки,  на початку 60-х років формувалась як «Критика західних економічних теорій». Вона давала змогу радян­ському читачеві отримає бодай загальне уявлення про стан і досяг­нення світової економічної теорії.

Проте починаючи із середини 70-х рр. в розвитку економічної науки починається засти, зумовлений погіршанням економічного становища в країні. Зассу від науки вимагають доведення переваг соціалістичного ладу, зву починається ідеологізація та апологети­ка влади партії.

В економічній літературі 70-х рр. активно обговорюються проб­леми системи та структури виробничих відносин, вихідного та ви­значального у виробничих відносинах соціалізму і т. ін. Наука зде­більшого досліджує суто абстрактні проблеми, спрямовані на опрацювання методологічних засад аналізу, а не практичних питань. Характерним для науксзих праць того періоду стають цитування витягів з творів Марка- Енгельса, Леніна, партійних та урядових постанов як аргументів ,а користь якихось абстрактних ідей, що не мали жодного практичною значення.

На початку 80-х рр. стає очевидним, що економічна теорія пере­буває в кризовому стан, стала догматичною та схоластичною, не­здатною пояснити засаді сучасного економічного розвитку, окрес­лити потрібні напрямки більшого руху суспільства.

Іще раз підтвердилася стара думка, що економічна теорія не мо­же розвиватися, коли вії неї не вимагають пошуку принципово но­вих способів розв’язані соціально-економічних завдань.

Наприкінці 80-х—на початку 90-х рр. в економічній літературі починають формуватись засади нової концепції господарювання,   що бере за вихідний пункт приватновласницький інтерес. У центр уваги економічної теорії потрапляють питання роздержавлення вла­сності, його способи, методи та завдання. Переосмислюється при­рода ринкових відносин, соціально-економічного устрою суспільст­ва. Вирішуються проблеми трансформації соціалістичної економіки в ринкову.

Методологічний апарат, який використовує сучасна економічна теорія в країнах колишнього Радянського Союзу, свідчить про інтег­рацію вітчизняної економічної науки в світову.