Розділ VI

ЕКОНОМІЧНІ ВЧЕННЯ

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ     СОЦІАЛІСТІВ-УТОПІСТІВ

 

Економічна теорія — особлива форма переосмислення дійсності з метою її вдосконалення. Вона завжди виходила з того, що еконо­мічне життя суспільства є базовим щодо інших сторін суспільного буття і визначається певними умовами. Будь-які зміни у ньому ма­ють свої межі, тому завданням економічної науки є встановлення основних закономірностей розвитку і напрямів та можливостей трансформацій в існуючих межах, тобто пізнання життя заради пра­ктичного використання його результатів.

Утопічні¹ ідеї — це втілення мрії про справедливе суспільство. Вони не базуються на пізнанні економічної дійсності, а змальову­ють умоглядну модель якогось «справедливого» суспільства майбу­тнього. Проте, описуючи цю модель, її автори не можуть ігнорувати економічний лад утопічного суспільства. Тому історія економічної думки була б неповною без розгляду історії утопій, тим більше, що деякі політичні, економічні, соціальні утопічні доктрини знайшли відображення в цілому ряді серйозних економічних учень, зокрема в марксистській теорії, реформістських програмах соціал-демократії, у сучасному неолібералізмові та інституціоналізмі.

 

1. Теоретичні джерела західноєвропейського утопічного соціалізму

Утопічні ідеї мають тисячолітню історію. У досить виразній формі вони представлені в релігійних ученнях, викладені Платоном у «Політейї» та «Законах», де він описує модель ідеальної держави, побудованої на суспільному інтересі та рівності. Ідеї християнського комунізму, заснованого на принципах рівності та суспільно корисної праці, описано в новозавітній книжці «Діяння апостолів».

¹ «Утопія» — благодатне місце, що його ніде не існує («євтопія»: «єв» — благо, «то-пос» — місце).

 

У пізньому середньовіччі (XVI—XVIII ст.) в економічній думці Західної Європи відбуваються суттєві зміни, породжені розвитком мануфактурного виробництва. Великі географічні відкриття, погра­бування колоній прискорили процес нагромадження капіталу, зумо­вили швидке соціальне розшарування суспільства. У цю добу особ­ливо актуальними стають ідеї «справедливого» політичного, еконо­мічного та соціального устрою суспільства — соціалістичні утопії.

Одним з найвидатніших представників утопічного соціалізму був Томас Мор (1478—1532), видатний мислитель-гуманіст, політич­ний діяч Англії доби Тюдорів, що був страчений за опозицію абсо­лютизму. Син багатого судді і сам юрист за освітою, Мор обіймав високі державні посади, але співчував бідним і бачив недоскона­лість тогочасного суспільного устрою.

1516 року Мор опублікував свою знамениту книжку «Утопія», де виступив як один із перших критиків капіталізму. У процесах перві­сного нагромадження капіталу він бачив першооснову всіх суспіль­них суперечностей, майнової нерівності, виступав проти приватної власності.

Йому належить модель справедливого суспільства, побудованого на суспільній власності, зрівняльному розподілі благ за розумними потребами, планово-організованій і обов'язковій для всіх праці, су­спільному контролі, рівності. Управління в такому суспільстві здій­снюється обраними народом представниками.

Ранні ідеї утопічного соціалізму поділяв італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568—1639), виходець із бідної селянської родини, монах-домініканець, один із лідерів боротьби за звільнення Італії від гніту іспанської монархії.

Кампанелла близько ЗО років просидів у в'язниці, де й написав свій знаменитий твір «Місто Сонця» (1623). У ньому він пропонує проект ідеальної утопічної держави — Міста Сонця. В основі цієї держави він бачить загальнонародну власність на майно (крім індиві­дуального житла) та господарство натурального типу. Його суспільс­тво — це конгломерат сільськогосподарських общин, до роботи в яких залучаються всі громадяни. Суспільне корисна праця є обов'яз­ковою для всіх громадян, забезпечується їхньою високою свідомістю, не потребуючи додаткових стимулів. Саме завдяки цьому злидні буде переможено. Споживання в такій державі буде також суспільним, ви­ходячи з потреб. Відносини між людьми ґрунтуватимуться на прин­ципах дружби, взаєморозуміння, товариського співробітництва.

Ні Томас Мор, ні Томмазо Кампанелла не ставили собі завдання знайти шлях до побудови такого суспільства. Вони обмежувались самим тільки описом утопічної держави з незвичайним устроєм, їхні утопії були більше політичними ніж економічними. Але обидва во­ни не бачили в «справедливому» суспільстві місця для приватної

154

власності, праця в ньому є загальнообов'язковою, а розподіл — зрів­няльним.

В утопічних ідеях англійця Джерарда Вінстенлі, викладених ним у книзі «Закон Свободи» (друга половина XVI ст.), з'являються нові мотиви — ідеться про «принцип економічної свободи». Автор захищає приватну власність, уважаючи, що причиною негативних явищ у суспільстві є нееквівалентний обмін. Він пропонує позбу­тись торгівців, здійснюючи натуральний обмін і розподіл під конт­ролем суспільства.

«Кодекс природи» Мореллі побудовано на ключовій доктрині насильства. Насильство має бути спрямоване проти приватної влас­ності, економічних стимулів. Той, хто заважає знищенню приватної власності, сам має бути знищений. Створення «суспільства справед­ливості» деспотичним шляхом означає у Мореллі відновлення при­родного стану речей.

Утопічні ідеї тоді ж було апробовано на практиці, зокрема в Па­рагваї (XVII ст.) близько ЗО років існувала комуністична держава єзуїтів, яка зрештою розпалася через відсутність стимулів до праці.

«Справедливе суспільство» різні автори бачили по-різному, але в цілому вже тоді окреслюються певні «обов'язкові» риси соціалістич­ного суспільства, які були розвинені згодом послідовниками утопій.

 

2. Утопічний соціалізм Сен-Сімона, Фур'є й Оуена

Розвиток капіталізму покликав до життя явища, що свідчили про недосконалість нового економічного устрою. Капіталізм і наслідки його панування в усіх сферах суспільного життя суворо критикува­ли не тільки його противники, а й прихильники.

Так, Сісмонді та Прудон, захисники дрібнотоварного виробницт­ва, завершуючи свою політичну економію соціальними висновками, значно розширили межі, відведені цій науці основоположниками. Але, висуваючи на чільне місце проблему справедливого розподілу багатств, не торкалися приватної власності, визнавали її необхідною і законною.

Навпаки, усі комуністичні утопії, починаючи з Платона й Мора і закінчуючи відомими філософами XVIII ст. — Маблі, Мореллі, Годвіном, Кондорсе, Бабефом, базуються на критиці приватної влас­ності. Але автори їх ставали на бік моралі, а не економіки, апелюва­ли до свідомості правлячих класів, закликали їх«удосконалити суспільство, зробити його справедливим та гуманним.

Одними з перших науково обґрунтованих соціалістичних докт­рин, що базувались на критиці приватної власності, на концепції її   трансформації, були ідеї соціалістів-утопістів Сен-Сімона, Фур'є та Оуена.

По-новому зображаючи капіталізм і висвітлюючи його вади, утопісти привертали увагу до проблем, властивих капіталізму, що, у свою чергу, потребувало докорінного перегляду як методології по­літичної економії, так і відкритих нею законів.

Головною особливістю утопічного соціалізму було те, що його автори намагались вирішити проблеми побудови справедливого су­спільства негайно, спираючись на тогочасні суспільні інституції — державу, науку, мораль, політику та тогочасну економічну базу. Во­ни вірили, що суспільство можна вдосконалити, впливаючи на люд­ську свідомість, використавши силу держави.

Соціалісти-утопісти шукали виходу в просвітительстві: потрібно, щоб суспільство — а під суспільством вони розуміли найбільш освічену його частину — усвідомило, що капіталістичний лад супе­речить людській природі.

Утопічний соціалізм з'являється майже одночасно в трьох фор­мах, у трьох своїх різновидах: у Франції — сенсімонізм і фур'єризм, а в Англії — оуенізм.

 

 

3. Сен-Сімон, сенсімоністи й походження колективізму

Анрі Клод де Рубруа Сен-Сімон (1760—1825) — виходець з вищої французької аристократії, здобув прекрасну освіту, був вели­ким землевласником. У віці шістнадцяти років бере участь у війні за американську незалежність. У роки революції відмовляється від дворянського звання і збагачується завдяки вдалій спекуляції на на­ціональному майні. Як політичне неблагонадійного його було ув'язнено. Після звільнення з в'язниці він займається комерцією, подорожує, вивчає науки. У період з 1813 по 1825 рр. виходять най­важливіші його праці: «Про промислову систему», «Про стару і нову політичну систему», «Катехизис промисловців», «Нове християнст­во», їх написано під враженням від тих змін, які несло з собою на­родження нового капіталістичного індустріального ладу.

Теоретичні підходи Сен-Сімона до аналізу суспільства базува­лися на історичному методі. Сен-Сімон, як і інші утопісти, вирішує питання докорінної перебудови суспільства, але щодо загальнотео­ретичних поглядів він вимагає, щоб минуле людства і його сучасне вивчалося як єдиний безперервний процес прогресивного розвитку суспільства.

Сен-Сімон пише, що будь-який аналіз сучасного, узятий ізольо­вано, може призвести лише до дуже поверхових або навіть хибних  висновків, і якщо не вивчати минуле, то неможливо відрізнити соці­альні елементи системи, яка має зникнути, від елементів тієї систе­ми, яка повинна утвердитись.

За Сен-Сімоном, суспільство, цілісна система політики, економі­ки і знання, у своєму історичному розвитку проходить три формації: рабовласницьку, феодальну та індустріальну. Кожна з них характе­ризується відповідним рівнем розвитку знань, політики та господар­ства, що, у свою чергу, проходять дві стадії: органічну, чи врівно­важену, та критичну, коли попередню рівновагу порушено.

Економіка і політика, з одного боку, і знання — з іншого, розви­ваються, на думку Сен-Сімона, паралельно. Під час органічної стадії при владі перебуває клас, який відіграє найважливішу господарську роль у даний період, а в критичній стадії на економічну владу пре­тендує інший клас, господарська функція якого зростає. Клас, що народжується, протистоїть тому, що вже існує. Проявом цього про­тистояння є політична боротьба, яка завершується виникненням но­вої формації.

Капіталістичне суспільство Сен-Сімон розглядає як проміжну ста­дію між феодалізмом та індустріалізмом. Капіталізм поєднує ознаки розкладу попереднього періоду та елементи нового — індустрію.

Характеристика капіталізму ґрунтується на аналізі його супе­речностей, ролі приватної власності та індустрії, що народжувалась. Головною вадою капіталістичної системи Сен-Сімон уважав від­сутність у ній організуючої, об'єднуючої основи. Наслідком цього є те, що у виробництві панує приватна власність і породжувана нею анархія; економіку й політику відокремлено одну від одної, і обид­ві — від науки. За його визначенням, період, коли економіка й полі­тика існують автономно, є перехідним. Саме тому капіталізм він відносить до критичного періоду, перехідного від органічного фео­далізму до майбутньої органічної науково-індустріальної системи.

Трактування капіталістичного періоду в Сен-Сімона безумовно відрізняється від того, що пропонувала сучасна йому школа еконо­мічного лібералізму. Він визнає дію природних економічних сил, але вважає, що саме вони і є причиною всіх пороків капіталізму, зу­мовлюють його майбутню руйнацію.

Буржуазне суспільство він критикує ще й за те, що в ньому індуст­рія не посіла відповідного місця. У капіталістичному середовищі вона стає такою самою причиною криз, як і приватна власність, сприяє розшаруванню суспільства на класи, яке з часом стає все глибшим.

Усе сучасне йому суспільство він поділяє в основному на два класи: на індустріалів (елемент майбутнього) і власників (непродук­тивний клас, елемент феодалізму), між якими точиться боротьба за економічну владу. Цей антагонізм він часто формулює як антагонізм між власниками та трудящими, тобто між ледарями і трударями.

На думку Сен-Сімона, індустрія будує економічні передумови для формування нового суспільства: готує капітали до усуспільнен­ня, забезпечує високий рівень споживання, створює умови для об'єднання трудівників на новій, індустріальній основі, для розвит­ку науки. Необхідно лише сформувати відповідне соціально-політичне середовище, що привело б економіку, політику та науку у відповідність, і тоді капіталізм переросте в наступну стадію.

Економічний устрій суспільства індустріалів. Економічною формою нового суспільства, що вирішить проблему узгодження трьох складових суспільного розвитку, на думку Сен-Сімона стане асоціація.

Спираючись на історичний метод, Сен-Сімон указує, що прогре­сивний рух людства спрямований від  більш дрібних асоціацій до більш великих: від родини до общини, від общини до нації, від нації до міжнародної згоди — це безперервний рух з відомим кінцевим пунктом — «всесвітня асоціація всіх людей на всій земній кулі і в усіх їхніх відносинах».

Формування асоціації відбуватиметься створенням промислових угруповань на базі існуючих капіталів та виробництв. Це буде об'єднання промисловців, торговців, банкірів, фермерів, робітників і вчених.

Сен-Сімон підкреслює, що «національну асоціацію» потрібно розглядати як «промислове підприємство», усі члени якого працю­ють задля однієї мети.

Сен-Сімон — натхненний пророк індустріалізму. Майбутнє су­спільство базуватиметься на індустрії, яку Сен-Сімон розуміє широ­ко. Індустріалом він називає кожного, хто не ухилятиметься від су» спільно корисної праці у будь-якій сфері: виробництва, обігу чи розподілу. Праця є складовою суспільної індустрії. У цій системі немає місця лише для феодальних елементів і ледарів. Для Сен-Сімона індустріальна система — це не лише нові можливості вироб­ництва, що згодом забезпечуватиме всі потреби, а й зміна соціаль­ного середовища, умови для формування якого підготувала ще капі­талістична індустрія.

Завдяки асоціації приватна власність трансформується в ко­лективну. Попервах Сен-Сімон не відмовляє асоціації в праві на приватну власність. Спочатку виробництво стане суспільним лише в межах асоціації, відносини між окремими асоціаціями будуватиму­ться на приватних засадах. Але в майбутньому, коли все суспільство стане єдиною асоціацією, він передбачає остаточне усуспільнення, націоналізацію власності.

Асоціація змінить форму розподілу. Капітал, власність підпри­ємця — члена асоціації, є основою функціонування індустріальної си­стеми Сен-Сімона, служить її розвиткові. На його думку, капітал має   таке саме право на винагороду, як і праця. Прибуток визначається як сукупний дохід, що розподіляється відповідно до праці і вкладеного капіталу. Підприємець, за Сен-Сімоном, не тільки власник, а й керів­ник промислового підприємства, а отже, його доходи— природна винагорода за висококваліфіковану працю. Справедливий розподіл благ у майбутньому суспільстві Сен-Сімон розуміє не як зрівнялівку, а як розподіл за внеском у спільне виробництво, проте, частина отри­маного прибутку в асоціації використовуватиметься для задоволення суспільних потреб. Коли асоціація набере планетарного масштабу, розподіл узагалі здійснюватиметься за потребами.

Асоціація ліквідує також і конкуренцію. Промисловістю керува­тимуть з одного центру за одним планом, що його розроблятимуть

учені.

Політичний устрій суспільства Сен-Сімон обмежує колектив­ним управлінням асоціацією вповноваженими індустріалами. Вико­навчу владу буде доручено палаті депутатів, її буде також наділено повноваженнями опрацьовувати закони, що стосуватимуться ви­ключно проблем зростання добробуту країни.

Політика не зникне, а змінить свою сутність. Вона стане позитив­ною наукою про виробництво, тобто такою наукою, змістом якої буде дослідження найбільш сприятливих для розвитку виробництва умов.

Економічний уряд прийде на зміну політичному, відбуватиметь­ся управління речами замість управління людьми. Як працею, так і капіталом розпоряджатиметься асоціація в особі створених нею ко­легій та рад. Керуватимуть асоціацією лише найбільш обдаровані й досвідчені вчені та підприємці. Перші розроблятимуть відповідні наукові настанови, а другі втілюватимуть ці настанови в життя. Шляхи переходу до індустріального ладу.

Досягнення мети є, за Сен-Сімоном, можливим лише тоді, коли за справу візьметься держава, і поряд із функцією організатора асо­ціацій виконуватиме також функцію духовного перевиховання чле­нів суспільства, сприятиме відновленню суспільної моралі. Саме ідеї та доктрини мають стати вирішальними агентами соціальної

трансформації.

Перевихований капіталіст-підприємець, усвідомивши, якої шко­ди завдає суспільству приватний спосіб виробництва та розподілу, сам сформує, користуючись своїм капіталом, асоціацію, де влас­ність і розподіл наберуть справедливих форм, перебуватимуть під контролем членів асоціації.

Отже, на думку Сен-Сімона, лише свідома діяльність забезпечує

порядок і добробут суспільства.

Сен-Сімону пощастило зібрати навколо себе багатьох справді талановитих людей, які пропагували його ідеї. До його перших уч­нів належали Огюстен Тьєрі, який був його секретарем, брати

Євгеній та Оленд Родрігеси. Згодом до них приєдналися Анфантен і Ба­зар. Після смерті Сен-Сімона вони заснували газету «Виробник», щоб поширювати ідеї свого вчителя. Вони, також, стали засновни­ками свого роду наукового товариства. Базару, наприклад, доручили публічний виклад сенсімоністської доктрини в цілому лекційному курсі. Згодом ці лекції було опубліковано в двох томах під назвою «Виклад доктрини Сен-Сімона». Але це вже було соціальне вчення, яке дещо різнилося від доктрини Сен-Сімона.

Сен-Сімон не вимагав негайного скасування інституту власності, а його послідовники дотримувались поглядів Сісмонді і Пру дона, ототожнюючи приватну власність з крадіжкою, експлуатацією, не-1 справедливістю. Причини криз та анархії вони пояснювали тим, що | власність розпорошена, належить різним людям, що її господарями через успадкування можуть стати ті, хто не має найменшого уяв­лення про виробництво, потреби споживання і ресурси, про розпо­діл знарядь праці.

Використовуючи теорію вартості, сенсімоністи формулюють теорію експлуатації. Вони вважають, що в основі капіталістичного нагромадження лежить неоплачена частка праці найманих робітни­ків, але розрізняють прибутки від праці підприємця і прибутки від власності. За підприємцем вони визнавали право тільки на той при­буток, що є результатом управлінської праці, інші його види, які отримують не зайняті у виробництві землевласники та капіталісти у вигляді ренти, розцінювали як частку, відібрану в тих, кого позбав­лено засобів виробництва. Тому послідовники Сен-Сімона і пропо­нували реформувати приватну власність, побудувати економіку на засадах колективізму. Держава стає єдиним власником усіх знарядь праці, вона розподілятиме їх відповідно до суспільних потреб та ін­тересів. Уряд на зразок величезного центрального банку з числен­ними філіями стане розпорядником усіх капіталів, постачаючи в найвіддаленіші місця необхідні засоби. Він також призначатиме здібних людей для управління капіталами і винагороджуватиме їх відповідно до їхньої праці.

Але це не означатиме, що власність зникне остаточно: навпа­ки, вона тільки змінить свої форми, стане організованою, колектив­ною, забезпечуватиме інтереси виробництва й рівність. Право при­ватної власності поширюватиметься лише на предмети особистого споживання.

Шлях до колективізму сенсімоністи бачили у скасуванні закону про успадкування власності і поступовій передачі права на спадок державі. Промисловість також із рук приватних підприємців посту­пово має перейти у власність держави.

Рівність, якої вимагали сенсімоністи, вони бачили, головне, у розподілі за працею в інтересах розвитку суспільного виробництва.

Водночас сенсімоністи розуміли й необхідність суспільних фондів споживання, сподіваючись, що частину прибутку, яка має рентну природу, за соціалізму буде використано для задоволення «загаль­них потреб нового суспільства».

Сенсімоністи передбачали, що для розвитку соціалізму важливе значення матимуть великі централізовані банки, зростатиме роль кредиту й централізації підприємств як основи централізованого економічного керівництва з тим, щоб пристосувати виробництво до споживання, чого не може зробити конкуренція.

У вченні сенсімоністів закладено основи майже всіх конструкти­вних ідей соціалізму XIX ст.

На тлі розвитку ідей класичної політекономії доктрини Сен-Сімона і його послідовників стали альтернативним ученням, виво­дили предмет і метод дослідження за традиційно прийняті межі.

Так, класики розрізняли політичну економію і науку про соці­альний, устрій суспільства. Приватну власність вони розглядали як об'єктивно визначене суспільне явище, що перебуває поза межами аналізу. Розподіл багатств вони не зв'язували з власністю, розумію­чи його як поділ річного прибутку між факторами виробництва, їх цікавило, як саме визначається рівень процента, ренти та заробітної плати.

У сенсімоністів проблема розподілу багатств полягає у визна­ченні ролі власності в цьому розподілі. Вони наголошували, що до­ходи в капіталістичному суспільстві залежать від того, як розподі­ляється між людьми приватна власність. Економісти-класики і сенсімоністи по-різному уявляли протилежність між суспільними і приватними інтересами. Класики протиставляли інтерес споживачів (загальний) інтересу виробників (приватний). Сенсімоністи (а за ними й усі соціалісти) протиставляють інтереси трудівників і леда­рів (пізніше це буде конкретизовано — робітників та капіталістів, які живуть за рахунок трудящих).

Класики намагалися довести, що об'єктивні закони врівноважу­ють економіку, наприклад, конкуренція обмежує економічний его­їзм і змушує його служити загальному інтересу. Сенсімоністи як засіб для об'єктивного примирення інтересів бачать свідоме коор­динування діяльності, асоціацію суперечливих економічних сил.

Нетрадиційні підходи до аналізу дали змогу сенсімоністам до­сить докладно описати економічний лад майбутнього «справедливо­го» суспільства. Шляхом до його побудови вони вважали моральне виховання. Водночас прихильники сенсімонізму були дуже актив­ними підприємцями у фінансовій та промисловій сферах, відіграва­ли провідну роль в економічному управлінні Францією. Брати Перейр заснували Сrеdіt тоЬilіеr, прототип сучасних великих фі­нансових товариств. Анфантен був ініціатором створення континентальних залізничних ліній, заснував товариство для спорудження Суецького каналу. Мішель Шевальє захищав інтереси буржуазної держави у сфері міжнародних відносин.