4. Теорії трансформації капіталізму

У другій половині XX століття великого поширення набрали так звані теорії «трансформації» (перетворення) капіталізму. Ці теорії виходили, як правило, з реальних соціально-економічних процесів і явищ капіталістичного розвитку, але тлумачили їх досить своєрід­но. Крім того, розвиток світової системи соціалізму, зростання її впливу після другої світової війни стали причиною певної «непопу­лярності» навіть самого терміна «капіталізм». За цих умов і почали формуватися різні теорії перетворення капіталізму на «новий» су­спільний лад.

Теорія «народного капіталізму» виникла у 50-х рр. у США. З її обґрунтуванням виступили такі економісти і соціологи, як А. Берлі, М. Надлер, С. Чейз, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та інші. Най­більше прихильників вона здобула в Європі, особливо у ФРН, Авст­рії, Англії, Італії.

Теорія «народного капіталізму» складається з трьох частин: 1) теорії «демократизації капіталу», або «дифузії власності»; 2) тео­рії «управлінської менеджерської революції»; 3) теорії «революції в доходах».

Теорія «дифузії власності». Центральне місце в теорії «народно­го капіталізму» належить положенню про «дифузію власності», або «демократизацію капіталу». З розвитком капіталізму поступово змі­нюється структура капіталістичної власності. Якщо капіталізму доби вільної конкуренції була притаманна індивідуальна приват­на власність, то сучасному капіталізмові властива різноманітність форм власності: індивідуальна, акціонерна, монополістична, дер­жавна. Провідною формою підприємств, а отже і форм власності, є акціонерна. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюдження акцій серед населення розглядалося багатьма еко­номістами як «дифузія» (розпорошення) власності.

Дрібний акціонер, на думку прихильників цієї теорії, нібито перетворюється на рівноправного співвласника акціонерних під­приємств, на співвласника «народного капіталу». У США, заявляв американський економіст А. Дракер, відбувається безпрецедентна демократизація підприємницької власності «оскільки реальними власниками цих підприємств стають маленькі люди, середній клас і  робітники»¹. Усіх, хто володіє акціями (незалежно від соціального стану й кількості акцій) Дракер зараховує до буржуазії. Президент Торгової палати США Джонстон писав: «Простий робітник однієї із моїх фабрик, що виробляють електроприлади, службовець банку, у керівництві якого я перебуваю, і торговець моїми будівельними ма­теріалами — усі вони такі ж капіталісти, як і я сам» . Демократиза­ція капіталу, на думку теоретиків «народного капіталізму», відбува­ється ще й тому, що будь-яке акціонерне товариство є достатньо демократичною організацією: акціонери беруть участь у щорічних зборах, заслуховують звіти правління, обирають новий склад прав­ління і т. ін.

Аналізуючи цю концепцію, слід зазначити, що вона плутає два різні процеси: процес концентрації капіталу і зростання суспільного характеру виробництва, що справді відбуваються постійно і скрізь, із процесом ліквідації приватної капіталістичної власності, немож­ливим за капіталізму. Власність на засоби виробництва розглядаєть­ся як формальне право на дохід. Відтак розповсюдження акцій серед населення визнається як «розпорошування» власності без огляду на характер розподілу акцій. Так, у 60-х рр. у США 10 тис. чол. (0,008 % усього населення) мали 25 %, а 75 тис. чол. (0,06 % насе­лення) — 50 % корпоративних активів, що належали окремим осо­бам. Лише в корпорації «Дженерал Моторе» 0,6 % акціонерів мали у власності 65,6 % акцій. Водночас близько половини всіх акціонерів одержували дивіденди у сумі меншій за 100 доларів на рік і були власниками активів вартістю не більше 2 тис. доларів³. Ясна річ, що їхній матеріальний і соціальний стан відтоді як вони стали «власни­ками», суттєво не змінився.

Теорія «управлінської революції» — є складовою теорії «народ­ного капіталізму», її прихильники стверджують, нібито з розвитком акціонерних товариств влада капіталістів-власників слабшає або і зовсім зникає і замінюється владою найманих управлінців — мене­джерів. Вони є «довіреними особами народу» і керуються не моти­вами прибутку, а суспільними інтересами. З обґрунтуванням цієї концепції виступили американські економісти А. Берлі, Дж. Бернхем, П. Дракер та інші.

Ця теорія теж відображає реальні процеси в розвитку капіталіз­му: відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, розме­жування власності й управлінської діяльності. За домонополістич­ного капіталізму, коли підприємство було здебільшого індивідуаль­ною власністю й управлінська праця не потребувала глибоких знань, капіталіст сам керував виробництвом.

¹ ОгисИег Р. Атегісапз Кехі Т\¥епІу уеагз. — М.-У., 1957. — Р. 36.

² Цит за: Фабиюнке Г. «Народньш капитализм» в теории й на практике. — М, 1959.

С.27.

³ ЛандбергФ. Богачи й сверхбогачи. — М., 1971. — С. 262—263, 331.

Зі зростанням розмірів вироб­ництва, з виникненням акціонерних товариств капіталісти стали до­ручати керівництво найманим працівникам. Дехто вбачав у цьому процесі витискування капіталіста не лише із виробництва, що спра­вді має місце, а із суспільства взагалі. Як писав А. Берлі, «...капітал лишається на місці. Також зберігається і капіталізм. Єдиною постат­тю, що зникає, є капіталіст»¹. Передовсім буде методологічною по­милкою судити про природу підприємств на підставі форми управ­ління. Адже природа підприємства визначається не нею, а формою власності на засоби виробництва. Автори концепції «управлінської революції» ігнорують питання про характер власності. Як власники підприємств капіталісти наймають управляючих, які керують під­приємствами в інтересах капіталістів, забезпечуючи їм максимальні прибутки.

Прихильники цієї теорії дипломатичне ухиляються від відповіді на те, які саме власники акцій не мають ефективної влади в корпо­раціях: дрібні чи великі. Оскільки в корпораціях діє основний прин­цип «одна акція — один голос», то саме великі акціонери мають можливість утримувати в своїх руках усю повноту влади, на свій розсуд розпоряджатися капіталом корпорації і висувати до складу її керуючих тих людей, які охоронятимуть їхні інтереси.

Крім того, вищі верстви управлінського апарату (менеджерів) ті­сно зв'язані з власниками великого капіталу і часто самі належать до них. їхні інтереси здебільшого збігаються з інтересами власників. У великій корпорації, отже, відбувається не тільки постійне від­окремлення власності від управління, а й зворотний процес — від­новлення єдності управління і власності завдяки перетворенню ме­неджерів на капіталістів.

Проте усвідомленням двоїстості цього процесу справа не обме­жується. Критики теорії «управлінської революції» справедливо за­значають, що необхідно з'ясовувати й засоби здійснення контролю. Так, американський економіст Р. Лернер, який критично сприймає концепцію «революції в управлінні», наголошує на необхідності концентрувати увагу не на тім, «які особи контролюють великі кор­порації, а на тім, якими засобами здійснюється контроль (володіння акціями чи позиція в керівництві)»^.

Англійський дослідник діяльності великих корпорацій Т. Ніколс підкреслював зростання значення керуючих корпораціями, збіль­шення їхньої влади, зазначаючи водночас, що юридичне вони пере­бувають на службі в акціонерів, але практично їхня позиція не відрі­зняється від позиції директорів-власників.

¹ ВегІеА. ТЬе 20-ІЬ СепШгу Саріїаіізі Яеуоіиііоп. —N.-¥.,1954. — Р. 7.

¹ Іагпег К. Мапа§егіа1 Сопігої апсі ІНе Ьаг§е Согрогаїіоп. — СатЬгіс1§е, Ма$5., 1970. -

 Стосовно різних підходів   до оцінки проблеми «власність-контроль», Ніколс зауважував: «Те­оретики менеджеризму писали про відокремлення або про «розлу­чення». Значно правильніше буде говорити про «шлюб з розрахун­ку» між управляючим і капіталістом»¹. Отже, підбиваючи підсумок, можна сказати, що теорії «революції в управлінні» теж притаманна певна еволюція. Вона почала із заперечення влади капіталістів, а за­кінчила «шлюбом з розрахунку» менеджерів із капіталістами.

Водночас не слід вважати, що ця (як і інші) теорія є суто абстра­ктною розумовою вправою, її прихильники, як і противники, вико­ристовуючи величезний статистичний матеріал, розробляють різні моделі корпорацій, досліджують діяльність різних груп капіталістів у корпорації: одна робить ставку на посилення автономії, зростання корпорації, друга — зв'язана з рухом фіктивного капіталу, з біржею.

Різна орієнтація буржуазії зв'язана з різним рухом реального й фіктивного капіталу, які протистоять один одному, конкуруючи за прибуток. Розмежування груп буржуазії і великих корпорацій за ці­єю ознакою зумовило конфліктний характер процесу «злиття», «по­глинання» корпорацій у 60-х — на початку 70-х рр., що позначилося на становищі керуючих корпораціями.

Те, що управлінці мають обмежену владу в корпораціях, підтвер­джує практика економічного життя 70—90-х рр. Перехід контроль­ного пакета акцій до іншого власника майже завжди має наслідком заміну менеджерів.

Теорія «революції в доходах» — складовий елемент теорії «на­родного капіталізму», її прихильники стверджують, що в розвину­тих капіталістичних країнах стався принциповий переворот у роз­поділі національного доходу, суть якого полягає у поступовому зближенні доходів різних верств і класів капіталістичного суспільст­ва. Цю тезу пропагували С. Кузнець, Дж. К. Гелбрейт, К. Боулдінг, М. Сальвадорі, Е. Хансен та інші.

Особливих зусиль для обґрунтування теорії доклав американсь­кий економіст С. Кузнець. У праці «Частки вищих за доходами груп у доході і заощадженнях» (1953) він навів дані про динаміку розпо­ділу національного доходу в 1919—1948 рр. За його підрахунками, питома вага доходів 1% населення США (найвищої групи) станови­ла 1919—1938 рр. 13%, а 1948 р. знизилась до 9%. Питома вага до­ходів «верхніх» 5% населення за цей період знизилась з 25 до 18%. Виходячи з цих показників, С. Кузнець зробив висновок про систе­матичне зниження доходів вищих груп населення.

¹ Шсоїз Т. ОхупегзЬір, Сопігої апсі Ісіеоіо^у. — Ьоікіоп, 1969. — Р. 141.

Ці розрахунки й висновки широко рекламувались у пресі. Проте концепція «революції в доходах» зазнала серйозної критики з боку багатьох американських економістів і соціологів. Так, В. Перло довів свідому тенденційність обрахунків Кузнеця. Він показав, що Ку­знець розраховував питому вагу доходів вищої групи на основі да­них податкових органів, тобто на підставі лише заявлених доходів. Між тим у післявоєнний період значно посилилось приховування доходів підприємцями. Підкреслюючи цей момент, В. Перло писав: «Кузнець вивертає цей політичний скандал навиворіт і перетворює несплату податків багатими на вигаданий доказ того, що багаті втрачають дохід»¹.

Крім того, Кузнець не враховував нерозподілених прибутків, тобто тієї частини доходів, яка не розподіляється між акціонерами, а використовується на нагромадження, утворення різних фондів тощо. Між іншим, якщо сума дивідендів з 1939 по!969 рр. (за даними аме­риканської статистики) збільшилась у 4,4 рази, то сума нерозподіле­ного прибутку — у 86 разів².

Урахувавши ці фактори, В. Перло показав, що доходи вищої гру­пи не скоротились, а зросли вдвоє. Аналогічний висновок на основі аналізу великого статистичного матеріалу було зроблено американ­ським соціологом Р. Міллсом. У книжці «Панівна еліта» він називав розмови про «революцію в доходах» просто «рекламним галасом», який не можна сприймати серйозно³. За сучасних умов, без огляду на зростання заробітної плати тенденція збільшення розриву у дохо­дах робітників і підприємців посилюється.

Концепція «колективного капіталізму» Г. Мінза та А. Берлі. Концепція колективного капіталізму склалась у 60-ті рр. XX ст., про­те її початки сягають 30-х рр., коли американські економісти Г. Мінз та А. Берлі висунули ідею про те, що акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. У їхньому трактуванні корпора­ція із організації приватної власності перетворюється на «соціаль­ний інститут», мета якого вже не ототожнюється з максимізацією прибутку.

Концепція «колективного капіталізму» має багато спільного з те­орією «народного капіталізму». Ця спільність насамперед полягає в тім, що важливою складовою обох концепцій є теорія «революції управління». «Власність і контроль, — стверджує Мінз, — відокре­мились і перебувають у різних руках»⁴. У концепції «колективного капіталізму» беруться до уваги тільки показники (розміри корпора­ції), але ігнорується їх соціально-економічний зміст.

³ Регіо V. ТЬе Іпсоте «Кеуоіиііоп». —-N.-¥.,1954. — Р. 14. ² НІБіогісаІ Зіаіізіісз оїЧІІе Шііесі Зіаіез. — 1970. — Р. 481. ¹ Миллс Р. Властвующая злита. — М., 1959. — С. 207. ⁴ Меапз С. Ргісіп§ ро\уєг апсі ІЬе РиЬІіс Іпіегезі. — М.-У., 1962. -

- Р. XIX.

 

 Мінз зазначав, що на сучасних великих корпораціях працюють тисячі робітників і службовців, використовуються мільярди доларів капіталу, виготов­ляються товари масового споживання, які продаються мільйонам   споживачів. Усе це ніби привело до того, що велика корпорація пе­рестала навіть «віддалено відповідати як старій юридичній моделі власності», так і економічній моделі «атомістичної фірми за умов конкурентного ринку». Отже, корпорація, на думку деяких учених, перестала бути автономною щодо суспільства, а стала соціальним інститутом, соціальною силою, котра забезпечує розв'язання суспі­льних проблем. І не випадково саме на цьому грунті в 60—70-х рр. сформувалась концепція «соціальної відповідальності» корпорації перед суспільством.

Концепція «соціального партнерства». Перші концепції «соці­ального партнерства» з'явилися ще наприкінці XIX ст., коли соціал-реформісти почали розробляти різні системи «участі робітників у капіталістичних прибутках». Після другої світової війни принцип «соціального партнерства» поширюється у багатьох західноєвро­пейських країнах. З обґрунтуванням цієї ідеї виступили французь­кий економіст і соціолог Р. Арон, німецький професор Е. Гауглер, | Д. К. Гелбрейт та інші.

Вони намагалися довести, що в сучасному капіталістичному суспільстві внаслідок розвитку науково-технічної революції, посилення економічної та соціальної ролі держави, зростання кількості великих корпорацій докорінно змінилось становище робітників, зникли кла­сові суперечності і класові конфлікти. «Сучасні трудові відносини в промисловості, особливо у великих корпораціях, — пише, наприклад, Гелбрейт, — усе більше набирають мирного характеру... це є І наслідком того, що інтереси, колись різко ворожі, тепер переважної перебувають у гармонії»¹. Відбувається нібито «об'єднання» й «поглинання» класових інтересів завдяки тому, головне, що робітникові І дається певний комплекс соціальних гарантій і мотивом діяльності) корпорацій «уже не є прибуток»².

Матеріальною підставою «соціального партнерства», на думку і Гауглера, є поширення участі робітників у капіталістичній власності і прибутках³.

Серед аргументів стосовно поширення «соціального партнерст­ва» досить часто називають практику «участі» трудящих в управ­лінні капіталістичним підприємством. Така практика й справді має місце. Але вона обмежується, як правило, вирішенням другорядних питань, не змінюючи статусу робітників на підприємстві.

Концепцію «соціального партнерства» широко використовували західнонімецькі неоліберали в теоретичних розробках «соціального ринкового господарства», «сформованого суспільства» тощо.

¹ ГзлбрейтДж. Новое индустриальное общество. — М., 1969. — С. 314.

² Там само, с. 379.

³ Саи^іег Е. РаПпегзсІІай іт ВеІгіеЬ. — Кбіп, 1970. — 3. 13.

Розглянуті концепції «трансформації капіталізму» не вичерпують усієї їхньої різноманітності. Посилення втручання держави в еконо­мічне життя, зростання її ролі у вирішенні соціальних проблем по­родили майже аналогічні теорії «плюралістичної економіки», «пла­нового капіталізму», «держави достатку», «суспільства високого масового споживання» тощо.