Еволюція міжнародної валютної системи

Національна та світова валютні системи. Основою розвитку міжнародної валютної системи є інтернаціона­лізація продуктивних сил, міжнародний поділ праці, формування інтернаціонального господарського механіз­му та інтегрованих форм власності. Ці процеси, у свою ^чергу, визначаються дією об'єктивних економічних зако­нів у межах світового господарства (див. тему 4.1). Між­народні валютні відносини справляють при цьому актив­ний зворотний вплив на розвиток названих елементів сві­тової економічної системи, зокрема на зовнішню торгів­лю, формування й еволюцію міжнародного ринку капіта­лів, робочої сили, інтелектуальної власності тощо.

Міжнародні валютні відносини — сукупність економічних відно­син між країнами, юридичними і приватними особами, міжнарод­ними економічними, фінансово-кредитними організаціями з при­воду функціонування і розвитку валюти.

Двома основними формами валютної системи є націо­нальна і світова. Виділяють також міжнародну валютну систему.

Національні валютні системи виникли першими. Во­ни є невід'ємною частиною валютних відносин націо­нальних країн, закріплених у національному валютному законодавстві. У ньому передбачається порядок ввезен­ня, вивезення, переказів і пересилання за кордон та з-за кордону національної та іноземної валют й інших валют­них цінностей (платіжних документів в іноземній валю­ті, цінних паперів тощо). Валютне законодавство охоп­лює валютні операції, пов'язані з рухом капіталів, із зов­нішньою торгівлею, кредитуванням, міжнародним тури­змом та ін.

Складовими елементами національної валютної систе­ми є національна валюта, валютні резерви, валютний па­ритет, курс національної валюти та порядок його дії, умови функціонування національної валюти та золота, умови конвертованості валюти, валютні обмеження та їх форми і методи, механізм використання кредитних важе­лів міжнародних розрахунків, система валютного регу­лювання та ін. Національна валютна система органічно пов'язана з внутрішньою кредитно-фінансовою системою.

Світова валютна система виникла наприкінці XIX ст. на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, міжнародного поділу праці, формування світового рин­ку, повсюдного поширення золотого стандарту, її харак­терними елементами були наявність стабільних золотих валют у більшості розвинутих країн, чіткий механізм визначення взаємних валют, валютний ринок, узгодже­ний порядок взаємних міжнародних платежів на основі вексельного обігу (що здійснювався через банківські пе­рекази) та золота. Золото виконувало всі функції гро­шей, що забезпечувало стабільність валютної системи, вільне переливання капіталу між країнами, необмеже­ний обмін національних валют та ін. Ця система була за­кріплена у міждержавних угодах.

Міжнародна (або регіональна) валютна система на­була найбільшого розвитку в межах ЄС. У 1979 р. в ній бу­ло створено Європейську валютну систему (ЄВС) і введено європейську валютну одиницю ЕКЮ. Мета ЄВС — сприян­ня європейській економічній інтеграції, насамперед валю-

тній. Для валютних курсів цих країн встановлено два ла­ги обмежень, що означає режим асинхронності. Так, для Іспанії і Португалії такий лаг становить +6%, а для всіх інших ±2,25% можливих взаємних валютних коливань.

ЕКЮ має як спільні, так і відмінні від СДР риси. Спільним у них є те, що: 1) вартість ЕКЮ визначається на базі відповідного валютного «кошика»; 2) вона є папе­рово-грошовим засобом, що не обмінюється на золото; 3) має силу та економічне значення у межах досягнутої домовленості; 4) є часткою офіційних валютних резервів для країн ЄС і використовується лише у межах цієї орга­нізації.

Відмінності ЕКЮ від СДР полягають у тому, що ЕКЮ: 1) має реальне (доларове та золоте) забезпечення; 2) її емісія під заставу золота дає змогу залучити до між­народного грошового обігу (прямо або опосередковано) чимало золота. Таким чином до Європейського фонду ва­лютного співробітництва було залучено до 1982 р. майже З тис. т золота, на противагу цьому МВФ у 1976 р. роз­почав ліквідацію свого золотого фонду; 3) ЕКЮ можна використовувати для платежів між країнами без попе­реднього обміну на національні валюти; 4) ні золото, ні СДР не включені до складу валютного «кошика» як та­кі, що визначають вартість ЕКЮ; 5) для кожної валюти встановлено своєрідний паритет щодо ЕКЮ, який може змінюватися лише в узгодженому порядку. Внаслідок цього між кожною парою валют також існує тверде спів­відношення, від якого ринкові курси можуть відхиляти­ся лише незначною мірою. У 1999 р. ЕКЮ була замінена новою валютною одиницею — євро. У 2002 р. євро замі­нить у готівковому обігу 15 національних валютних оди­ниць країн ЄС.

Світова валютна система найкраще виконує свої фун­кції за умов функціонування конвертованих валют.

Основні етапи розвитку світової валютної системи.

Під час Першої світової війни всі країни припинили роз­мін кредитно-паперових грошей на золото, що означало крах світової валютної системи. Золото перестало вико­нувати функції засобу обігу та засобу платежу. На якіс­но новому рівні (на основі золотодевізного стандарту, тобто обміну валют основних країн на золото) світова ва­лютна система почала функціонувати на початку 20-х ро­ків XX ст. Юридичне міждержавне оформлення вона отримала на Генуезькій конференції у 1922 р. Але Анг­лія в 1925 р. відновила золотий стандарт на базі довоєн-

ного паритету фунта стерлінгів, а всі інші країни скасу­вали золотий стандарт. Він був значно обмежений. Обіг золотих монет у незначній кількості мав місце лише у США, а Франція та Англія відновили золотозлитковий стандарт (центральні банки обмінювали банкноти лише на золоті злитки вагою 12,5 кг). Але вже у 1931 р. Анг­лія, у 1933 р. — США і у 1936 р. Франція скасували зо­лотий стандарт, що поклало кінець твердим співвідно­шенням валют (паритетів).

Нові положення формування і функціонування валют­ної системи були юридичне закріплені на Бреттон-Вудсь-кій конференції у 1944 р. Основні елементи цієї системи:

1) золотодоларовий стандарт, за якого Міністерство фінансів США гарантувало іноземним центральним бан­кам чи урядам обмін доларів на золото (тобто наявність зовнішньої конвертованості лише у доларах);

2) фіксація ринкових курсів валют у межах не біль­ше 1% в обидва боки (±1) від золотих або доларових па­ритетів;

3) долар прирівнювався до золота на основі фіксованої ринкової ціни на золото (офіційна ціна однієї унції золо­та становила 35 дол., а вміст долара дорівнював 0,88 г зо­лота), але вільна (приватна) купівля-продаж золота була заборонена;

4) взаємна оборотність усіх валют, зобов'язання дома­гатися її.

Органом валютного регулювання став Міжнародний валютний фонд (МВФ). Майже три десятиріччя ця систе­ма працювала ефективно. Конвертованість долара, штучно занижена ціна золота забезпечували і стимулювали США до його нагромадження. У 1949 р. СІЛА мали до 22 тис. т золота (майже 70% офіційних запасів золота капіталістич­них країн). У 1950 р. золотий запас США в 7 разів пере­вищував доларові активи. Більшість країн у 50-ті роки не бажали і не могли пред'явити значних сум доларових ак­тивів для обміну на золото.

Ця ситуація почала змінюватись наприкінці 50-х — на початку 60-х років у зв'язку з посиленням економічної мо­гутності Японії, Західної Німеччини та інших країн Захід­ної Європи, нереальністю офіційної ціни золота (у 1973 р. вона становила 42,22 дол. за унцію, а ринкова — 112), на­ростанням дефіциту державного бюджету СІЛА та платіж­ного балансу тощо. У 1971 р. золоті запаси США скороти­лися до 10,5 млрд. дол. і становили лише 22% доларових активів. Інші країни почали відмовлятися від долара (ним було запруджено міжнародний платіжний обіг), вимагаю-

чи його обміну на золото. За цих умов США скасували об­мін доларів на золото для іноземних урядів і центральних банків, що спричинило крах золотодоларового стандарту.

У 1969 р. країни-учасниці Міжнародного валютного фонду домовилися про створення міжнародної грошової одиниці СДР («спеціальні права запозичення»), у 1970— 1972 pp. їх було емітовано і розподілено на суму 9,3 млрд. дол. і зараховано країнами у свої резерви. У наступні ро­ки було випущено значно більші суми СДР.

Співвідношення СДР з валютами інших країн почало визначатися на основі взаємних курсів валют п'яти кра­їн (США, Японії, ФРН, Англії та Франції), співвідношен­ня попиту і пропозиції (тобто «плаваючих» курсів) і отримало назву «кошика валют».

У 1976 р. у Кінгстоні (на Ямайці) члени МВФ оголо­сили про перехід до якісно нової світової валютної систе­ми, в основу якої покладено такі основні принципи:

1. Перехід до «плаваючих» курсів та перетворення СДР на світовий грошовий еталон. Тобто базу паритетів і курсів, на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. При визначенні величини СДР за допомогою «кошика» з п'яти валют домінуючу роль відіграє американський долар — 40%. Валюти ін­ших країн відповідно до їх питомої ваги в міжнародній торгівлі розподілилися так: німецька марка — 21%, японська єна — 17, французький франк та англійський фунт стерлінгів — по 11%. Це рішення сприяє послаб­ленню коливань курсів валют, страхує кредиторів від їх різкого падіння (від курсових втрат). Водночас Ямайська угода дає змогу встановлювати інші (крім СДР) паритети щодо будь-якої валюти, що означає багатовалютний стан­дарт. У середині 90-х років до американського долара бу­ли прив'язані валюти майже 40 країн, до французького франка — 13.

2. Юридичне закріплення процесу демонетизації золо­та. Скасовано офіційну ціну на золото та фіксацію золо­того вмісту національних валют (золотих паритетів), зня­то будь-які обмеження для його приватного використан­ня, а вільний ринок золота не регулюється державами та міжнародними економічними організаціями, що за біль­шістю ознак означає перетворення його на звичайний то­вар. Але юридичне проголошення повної демонетизації золота^ не означає його реальної демонетизації. Вона має певний (хоч і слабкий) зв'язок з СДР, оскільки в деяких Угодах грошові суми можуть переглядатися залежно від Ціни золота.

Тісніше золото пов'язане з регіональними міжнарод­ними кредитними грошима — ЕКЮ, оскільки ці гроші надаються Європейським фондом валютного співробіт­ництва кожній країні на внесок 20% її золотих та дола­рових резервів, а золото оцінюється при цьому на основі ринкової ціни. Крім того, про такий зв'язок золота з СДР та ЕКЮ свідчило і те, що центральні банки більшості країн світу залишили його у своїх запасах як високолік-відний товар, що означає збереження резервної функції золота, його ролі як фонду ліквідних активів.

3. Посилення міждержавного валютного регулюван­ня, в тому числі через МВФ, вплив на механізм «плаваючих» курсів. З цією метою вживаються заходи щодо посилення функцій СДР як грошей через розши­рення можливостей їх використання. Дано дозвіл, щоб їх тримачами були не лише центральні банки, а й деякі ін­ші фінансові установи. МВФ уповноважений стежити за валютною політикою та станом економіки країн-членів, за координацією валютно-кредитної політики розвинутих країн світу. З цією метою він виробляє рекомендації у сфері валютно-фінансової та економічної політики.

Ці функції певною мірою (під приводом надання кре­дитів тощо) здійснюються і щодо України. МВФ приділяє значну увагу регулюванню процесу пристосування націо­нальних економік до умов поглиблення інтернаціоналіза­ції продуктивних сил і економічних відносин. З 1985 р. найрозвинутіші країни світу офіційно практикують одно­часні зміни облікових ставок центральних банків.