Ціна і прибуток

Сутність, структура і функції цін. Найпростішим та історично першим є таке визначення ціни: ціна — гро­шове вираження вартості. Воно відображало період існу­вання простого товарного виробництва (тобто до виник­нення капіталістичного способу виробництва), коли ціни коливалися навколо вартості товарів.

В умовах капіталістичного способу виробництва від­бувається перетворення багатьох індивідуальних вартос­тей на єдину суспільну, або ринкову, вартість (внаслідок внутрігалузевої конкуренції), а її — на ціну виробництва (внаслідок міжгалузевої конкуренції).

В умовах простого товарного виробництва в основі то­варних цін лежали лише суспільне необхідні витрати ви­робництва. Це можна виразити формулою

W = с + v + т,

де w— вартість товару, с — постійний капітал (або ви­трати підприємця, ремісника на придбання засобів ви­робництва); v — змінний капітал (або витрати ремісника на відтворення власної робочої сили); т — додатковий продукт (в умовах капіталізму він існуватиме у формі до­даткової вартості).

За капіталістичного товарного виробництва в основі товарних цін — не лише суспільне необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропо­зицією:

Цв = с + v + р,

де Цв — ціна виробництва; с — постійний капітал; v — змінний капітал; р — середній прибуток.

За допомогою ціни виробництва вирівнюються норми прибутку різних галузей.

Середній прибуток утворюється внаслідок міжгалузе­вої конкуренції з урахуванням процесу коливання попи­ту і пропозиції, переливання капіталу в галузі, вироб­ництво товарів у яких не задовольняє потреби спожива­чів з відповідним коливанням цін (їх зростанні при неза­доволенні платоспроможного попиту і зниженні при пе­реважанні пропозиції над попитом). Межею переливання капіталів є утворення середньої норми прибутку (відно­шення сукупної додаткової вартості до сукупного капіта­лу, вкладеного у всі галузі), а прибуток, що відповідає середній нормі на авансований капітал, є середнім прибутком. Іншими словами, середній прибуток — це рівнове­ликий прибуток на рівновеликий авансований капітал.

Якщо в умовах простого товарного виробництва ціни визначалися лише законом вартості, то в умовах капіта­лістичного товарного виробництва вони, крім того, ви­значаються й дією закону попиту і пропозиції. Тому най­простіше визначення ціни в нових історичних умовах та­ке: ціна — грошове вираження ціни виробництва, взає­модії закону вартості та закону попиту і пропозиції.

У «Капіталі» К. Маркса дається визначення ціни як грошового вираження вартості. І хоч у цій праці розгля­дається процес перетворення вартості на ціну виробницт­ва, саме визначення ціни залишилося незмінним. Це су­перечить діалектичному методу дослідження. В еконо­мічній літературі колишнього СРСР наводилося лише це доісторичне (тобто таке, що відображало реалії докапіта­лістичних формацій) визначення, що означало догматич­не сприйняття дійсності.

Водночас визначення ціни як грошового вираження ціни виробництва відображає переважно реалії нижчої стадії розвитку капіталізму XVI—XIX ст. З виникненням монополій, групових монополій (олігополій) процес ціно­утворення значно ускладнюється, зокрема виникають мо­нопольне високі та монопольно низькі ціни. Внаслідок цього ціна виробництва набуває якісно нової форми, пе­ретворюючись на монопольну ціну виробництва, яка ви­ражається формулою

Мце=С + V + р + plr

де Мцв — монопольна ціна виробництва, с — постій­ний капітал; v — змінний капітал; р — середній прибу­ток; р! — монопольно високий прибуток. Останній при­власнюють наймогутніші компанії, оскільки вони посіда­ють монопольне становище у сфері виробництва та у сфе­рі обігу. З урахуванням цього можна дати визначення ці­ни в сучасних умовах.

Ціна — грошове вираження монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, попиту і пропозиції та монопо­лізації виробництва.

Монопольні ціни — насамперед ціни виробництва. Зо­середжуючи у себе найсучаснішу техніку, найкваліфіко-ванішу робочу сичу, впроваджуючи найпрогресивніші форми та методи організації виробництва і праці та ін., підприємства і філіали гігантських компаній формують найнижчі витрати виробництва (а отже, й собівартість).

Оскільки на таких підприємствах виробляється основна маса продукції (наприклад, в автомобільній промислово­сті СІЛА на частку трьох наймогутніших корпорацій припадає 93,9% загальної кількості легкових автомобі­лів), то однією з основ цін на цей товар є витрати вироб­ництва. Але якби ціни на автомобілі встановлювалися на основі лише витрат і середнього прибутку, вони не були б монопольно високими. Такими їх робить диктат моно­полій на ринку.

Тому монопольні ціни є й цінами обігу. Останні відо­бражають панування олігополістів на ринку. Наслідком цього є перерозподіл частини додаткової вартості, створе­ної на дрібних та середніх підприємствах, на користь гі­гантських компаній та частини доходів населення при купівлі відповідних товарів.

Більш повно практику ціноутворення на сучасному етапі в розвинутих країнах світу допоможе з'ясувати ко­роткий виклад розвитку теорії ціни.

Теорії ціни. Найвагоміший внесок у теорію ціноутво­рення впродовж існування світової економічної думки зробили Д. Рікардо, К. Маркс, М. Туган-Барановський та А. Маршалл.

Д. Рікардо вперше у світовій літературі виокремив три основні фактори субстанції (тобто основи) вартості: працю, корисність (споживчу вартість) і рідкісність. Пер­ші два фактори відіграють вартісноутворюючу роль для більшості відтворювальних товарів (тобто товарів, які постійно виготовляються), третій — для незначної групи невідтворюваних товарів (шедеври мистецтва, рідкісні книги тощо).

І справді, чим іншим можна пояснити продаж картин відомих художників минулих століть на всесвітньо відо­мому аукціоні Сотбі в Англії за кілька мільйонів доларів кожну, як не рідкісністю, невідтворюваністю.

З історії життя багатьох видатних митців минулого відомо, що вони змушені були продавати свої картини за безцінь, а тому жили у злиднях. Картини художників-ім-пресіоністів (К. Моне, О. Ренуара, П. Дюран-Рюеля та ін.) взагалі не знаходили збуту, а нині вони продаються за неймовірні ціни. Невипадково щодо них сформульова­но закон запізнілого визнання.

Д. Рікардо справедливо критикував положення фран­цузького (економіста Ж.-Б. Сея про корисність товарів як регулятор вартості. Пізніше ця теза була розгорнута в теорію граничної корисності. Ступінь корисності, на ду­мку Рікардо, не може бути мірою вартості тому, що то-вар, який виробляється з більшими зусиллями, завжди 8 '-"37

дорожчий, ніж той, що виробляється з меншими зусилля­ми. Крім того, навіть двоє людей, які користуються одні­єю й тією ж річчю, отримують від неї різне задоволення Проте дещо однобічним було твердження Д. Рікардо про те, що визначення вартості невідтворюваних товарів (рідкісних статуй, картин та ін.) залежить виключно від їх рідкісності. Але ж вартість певною мірою залежить і від праці художників, скульпторів. Адже праця талано­витих митців надзвичайно складна, а інколи й дуже три­вала. І. Рєпін, наприклад, працював над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану» 14 років.

Заслуга К. Маркса в розвитку теорії ціни полягає в то­му, що він чітко розмежував вартість і ціну. Вартість, на його думку, визначається суспільне необхідними витрата­ми. Така вартість лежить в основі ціни, а співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ціни від вартості. Вартість товарів визначається не тим робо­чим часом, який початкове витрачається на їх виробниц­тво, а тим часом, якого варте їх відтворення. Про таку си­туацію йшлося при розгляді морального зношування ос­новних виробничих фондів. Крім того, К. Маркс ставив вартість у залежність не лише від суспільне необхідної праці, а й від відповідності товарної маси величині сус­пільних потреб, суспільній споживчій вартості.

Ці положення, однак, не набули вигляду цілісної ло­гічної теорії. Тому у працях К. Маркса недостатньо вра­ховано вплив якості продукції, її корисного ефекту на вартість товарів, ігнорується фактор рідкісності, в теорії ціноутворення не зроблено спроби поєднати вплив на ці­ни витрат і результатів, тобто суспільне необхідних ви­трат виробництва і корисності товарів, їх суб'єктивної, психологічної оцінки споживачем.

Уперше спробу синтезу цих двох найважливіших факторів ціноутворення зробили М. Туган-Барановський та А. Маршалл.

Український вчений увів у науковий обіг поняття «вартість» (як витрати засобів виробництва і праці) і «трудова вартість» (витрати живої праці). Крім того, він розмежував категорії «вартість» і «цінність». Цінність має суб'єктивну сторону (психологічна оцінка корисності товару окремим споживачем) і об'єктивну (оцінка такої корисності суспільством). В останньому випадку вона є ці­ною. Тому при правильному розумінні теорії граничної корисності вона, на думку вченого, не заперечує теорію трудової вартості. Водночас некоректно розглядати ці дві теорії як рівноцінні, оскільки теорія трудової вартості є визначальною, а окремі позитивні сторони концепції гра­ничної корисності — похідними, доповнюючими.

А. Маршалл вважав себе учнем Д. Рікардо і розгля­дав ринкову ціну як результат взаємодії витрат виробни­цтва (персоніфікатором яких є продавці) та граничної ко-писності (уособленням якої є споживачі), зіткнення по­питу і пропозиції. Такий підхід втілений у підручнику «Бкономікс» П. Самуельсона. Водночас у ній потребує уточнення концепція витрат виробництва (див. тему 1.3).

Ціна виконує такі основні функції: 1) облікову; 2) розподільчу; 3) стимулюючу.

Облікова функція ціни полягає в тому, що ціна є за­собом обліку суспільне необхідної, а отже й корисної, праці. Праця, яка перевищує цю величину при виробни­цтві відновлюваних товарів, не визнається споживачами, а тому зайва. Такий облік дає змогу здійснювати еквіва­лентний обмін товарів, визначати економічну ефектив­ність виробництва, встановлювати оптимальне співвідно­шення між нагромадженням і споживанням та інші про­порції.

Розподільча функція ціни реалізується у процесі вну­трігалузевої та міжгалузевої конкуренції. У першому ви­падку такий перерозподіл вартості, насамперед додатко­вої вартості, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільне необхідні, а якість товарів вища. У другому випадку перерозподіл додаткової вартості відбувається через механізм перели­вання капіталів на користь галузей, в яких відбувається виробництво товарів і послуг відповідно до індивідуаль­них, колективних та суспільних потреб.

Стимулююча функція ціни полягає в тому, що рин­кові ціни спонукають підприємців через механізм конку­ренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва тощо.

Існують різні критерії поділу цін. Так, відповідно до критерію власності розрізняють державні, кооператив­ні, індивідуальні та інші види цін. Державні ціни перева­жали у колишньому СРСР, оскільки 92% власності нале­жало державі, їх встановлювали спеціальні державні орга­ни — Державний комітет цін та його філіали в республі­ках і на місцях. Механізм встановлення таких цін був ду­же громіздкий. В СРСР 98% цін були державними і лише 2% — цінами колгоспного ринку. Ціни на продукцію ко­оперативних підприємств також були одержавлені.

Залежно від форм конкуренції розрізняють ринкові Ціни в умовах чистої конкуренції; олігополістичні — в умовах панування групових монополій (олігополій); мо­нопольні — в умовах абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем відповідно сфери виробництва (а отже, й збуту) або лише збуту (так звана монопсонія).

Залежно від типів ринкової системи виділяють регу­льовані та нерегульовані ціни. Значну частину цін у роз­винутих країнах світу регулює держава. Так, у Швейца­рії державний контроль за цінами поширюється майже на 50% обсягу товарної продукції, у Франції держава ре­гулює ціни на сільськогосподарську продукцію, газ, електроенергію, транспорт, деякі інші товари і послуги. В періоди економічної кризи державний контроль за ці­нами посилюється. Так, у Швейцарії під час кризи 1990—1991 pp. держава контролювала всі ціни.

Регульованими є й ціни на олігополістичному, чисто монополістичному ринку. Таке регулювання з боку гі­гантських монополій здійснюється через механізм фор­мування й регулювання попиту, обсягів виробництва продукції, практику «лідерства в цінах» та ін.

В Україні класифікація цін здійснюється через їх по­діл на оптові ціни підприємства, оптові ціни промислово­сті та роздрібні ціни. Оптові ціни підприємства складаю­ться із собівартості й прибутку. Купивши у підприємств товари, оптові торговельні організації продають їх під­приємствам роздрібної торгівлі за оптовими цінами про­мисловості. Останні збільшують оптові ціни підприємств на величину торговельної надбавки, яка складається із витрат обігу та прибутку оптової торговельної організа­ції, внаслідок чого формуються роздрібні ціни. До витрат обігу належать витрати на транспортування, зберігання, фасування, виплату заробітної плати торговельним пра­цівникам та ін.

Останніми роками державний контроль за цінами в Україні поступово ослаблюється, здійснюється політика лібералізації цін, що за умов контролю за заробітною платою, іншими заходами спричиняє зростання зубожін­ня основної частини населення.

Прибуток і прибутковість підприємств. За реалізова­ну продукцію підприємство отримує відповідну суму гро­шей — валову виручку. Одна її частина йде на заміщен­ня зношених засобів виробництва (с), інша — на заробіт­ну плату працівників (и), що разом становить собівар­тість продукції.

Прибуток (з кількісного боку) собівартістю.

Прибуток (з якісного боку) — перетворена форма додаткового продукту і додаткової вартості.

Термін   «перетворена форма»   означає,  що прибуток приховує справжнє джерело свого виникнення і створює

враження, що участь у його появі брали не лише праців­ники, а й засоби виробництва. Саме так стверджують за­хідні економісти, починаючи з теорії трьох факторів ви­робництва. Працівниками на сучасних капіталістичних підприємствах є не лише наймані працівники, а й влас­ники, які управляють цими підприємствами. Вищі мене­джери гігантських компаній самі частково стають влас­никами компаній, виконуючи функції управління, бе­руть участь у формуванні новоствореної вартості (v+m), отримуючи плату за свою працю як з необхідного, так і з додаткового продукту. Тому з якісного боку категорія «прибуток» також виражає відносини між власниками засобів виробництва і найманими працівниками з приво­ду його створення та привласнення.

Прибутковість підприємства слід розглядати у двох основних вимірах: 1) як прибутковість усього підприєм­ства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на c+v); 2) як прибутковість виготовлення окремої партії то­варів. Остання вимірюється співвідношенням прибутку та собівартості певної партії товарів.

Загальна прибутковість підприємства визначається нормою прибутку, її можна записати формулою

Р' =

• • 100%,

с + и

де р' — норма прибутку; р — маса прибутку; c+v — аван­сований капітал.

У розвинутих країнах світу норма і маса (величина) прибутку є головною метою підприємців і критерієм ефек­тивності виробництва. Середня^норма прибутку в крупних компаніях становить до 12%. Його величина залежить від швидкості обороту виробничих фондів, зниження собівар­тості продукції, зростання продуктивності праці, величини створеного додаткового продукту та інших факторів.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте основні точки зору щодо сутності капіталу.

2. Охарактеризуйте критерії поділу капіталу на постійний та змінний, основний та оборотний.

3. У чому полягають відмінності між фізичним та моральним зношуванням виробничих фондів?

4. Яка структура часу обороту виробничих фондів?

5. Що таке витрати виробництва, які шляхи їх зниження?