Причини виникнення планомірно-ринкової економіки та основні функції держави

Причини виникнення планомірно-ринкової економі­ки. Як зазначалося вище, з моменту свого народження капіталістичний спосіб виробництва ґрунтувався на руч­ній праці й найбільш адекватною суспільною формою йо­го розвитку була індивідуальна (приватна) власність. Ринкова форма зв'язку між дрібними підприємствами аб­солютно переважала, і виробництво, і привласнення ма­ли у той час переважно приватний характер.

Але вже у цей період поряд з ринковими формами зв'язку як всеохоплюючими, абсолютно переважаючими, що здійснювалися стихійно (проявляючись з початку XIX ст. періодично через кризи), зароджуються позарин-кові, набираючи форми організованих, планомірних, сві­домо регульованих. Вони обмежувалися окремим підпри­ємством і ґрунтувалися на одиничному поділі праці У формі подетальної та поопераційної спеціалізації окре­мих трудівників. Кожен окремий продукт їх праці набу­вав форми товару. Так, у «Капіталі» К. Маркса наводить­ся приклад того, як у виготовленні голок беруть участь 92 робітники зі специфічними навичками. U( :М ,,

З кінця XVIII — початку XIX ст. почав зароджувати­ся новий технологічний спосіб виробництва, що ґрунту­вався на машинній праці. Виробничі функції окремого робітника закріплюються за окремими підприємствами. Тому подетальна та поопераційна спеціалізація наймано­го робітника у межах одиничного поділу праці зумовила технологічну залежність окремих підприємств, їх підпо­рядкування єдиному контролю. У цей проміжок часу (до кінця XIX ст.) виробництво стає дедалі більше суспіль­ним, поглиблюється суспільний поділ праці. Це розши­рює матеріальну основу планомірності, свідомого регулю­вання виробництва, позаринкових форм зв'язку переду­сім за рахунок внутріфірмових виробничих зв'язків. Хоча сфера ринкових форм зв'язку збільшується і вони домінують, межі планомірності розширюються до моно­полістичних об'єднань, особливо у формі трестів. Трести виробляють товари не анархічне, а за обліком. Крім то­го, з'являються вексельні курси, прейскуранти, розвива­ється поштовий і телеграфний зв'язок, виникають нові засоби сполучення, державна статистика та ін., що дає змогу підвищувати інформованість підприємців. Стихій­ні процеси певною мірою також обмежуються корпораці­ями через фінансові зв'язки, «особисту унію», систему участі, переплетіння капіталів та ін.

Щодо розширення меж планомірності у сфері безпо­середнього виробництва всередині фірм, то ця тенденція в сучасних умовах не обмежується гігантськими корпо­раціями, а прокладає собі дорогу в їхніх взаємовідноси­нах з багатьма дрібними та середніми підприємствами — постачальниками окремих деталей. Так, у контрактні відносини з американською автомобільною корпорацією «Дженерал моторз», як зазначалося, залучено майже 40 тис. таких підприємств.

Слідом за розвитком суспільного характеру виробницт­ва, хоч і повільніше, в межах приватнокапіталістичної форми власності еволюціонує колективний характер при­власнення. Воно поступово стає колективним, але здійсню­ється спочатку в інтересах капіталістів, об'єднаних в акціо­нерне товариство. Незважаючи на це, межі планомірності, свідомого регулювання й контролю ще більше розширюю­ться. Але такий контроль здійснює вузька група осіб.

На початку XX ст. продуктивні сили починають пере­ростати межі окремих монополістичних об'єднань. Це зу­мовлює інтенсивніше одержавлення економіки, посилен­ня ролі державної власності (на засоби виробництва, ро­бочу силу, значну частку національного доходу та ін.) як суспільної форми розвитку продуктивних сил.

Після   30-х   років   XX   ст.   домінуючими   формами суспільного поділу праці стають подетальна та поопера­ційна форми одиничного поділу, а їх матеріальною осно­вою — комплексна механізація й автоматизація виробни­цтва. Із середини 50-х років XX ст. формується новий технологічний спосіб виробництва, заснований на автома­тизованій праці. У цей період продуктивні сили почина­ють  переростати  масштаби окремих національних дер­жав. Тому подетальна та поопераційна форми одиничного поділу праці розвиваються як у межах окремих націо­нальних держав, так і в міжнародному масштабі (інтерна­ціоналізація одиничного поділу праці). Це відбувається за допомогою і ринкових, і позаринкових форм зв'язків. Як­що в умовах загального й особливого поділів праці збіль­шення кількості галузей промисловості супроводжувало­ся повним юридичним, технологічним і економічним ві­докремленням спеціалізованих підприємств, то в умовах панування одиничної форми поділу праці кожне з них за­лишається технологічно взаємопов'язаним з іншими. Всі виробничі одиниці, навіть ті, що перебувають у різних країнах,  повинні  працювати  за єдиним  технологічним планом,   дотримуватися   єдиного   ритму   виробництва, кількісно-якісних характеристик продукції. Якщо в умо­вах особливого поділу праці взаємозв'язок відокремле­них одна від одної сфер виробництва при їхньому злитті в сукупний суспільний виробничий організм і за наяв­ності соціально-економічної відокремленості супроводжу­вався купівлею-продажем товарів, мала місце опосеред­кована форма зв'язку, то за одиничного поділу праці від­бувається пряма безпосередня взаємодія між його ланка­ми, і результати окремих видів відокремленої праці все­редині гігантських фірм перестають бути товарами. Та­кими вони стають лише після завершення виробничого циклу, після купівлі їх іншими компаніями.

Ці процеси значно посилили дію тенденції до плано­мірності розвитку, позаринкові форми зв'язку (тобто без­посередньо суспільні форми), масштаби свідомого регу­лювання економіки. З цього часу планомірна форма зв'язку значно поглибилась і здійснюється у межах різ­них типів і форм економічної власності в усіх сферах су­спільного відтворення. Так, у безпосередньому процесі обміну в результаті поширення роботи на замовлення та широкої інформованості виробників, планомірного фор­мування попиту на продукцію тощо ринок у розумінні просторових меж, в яких відбуваються процес обміну, зникає. Здійснюються довгострокові коопераційні зв'яз-

ки між виробниками і споживачами: перші виробляють план своєї майбутньої діяльності разом з постачальника­ми обладнання та споживачами, відбувається формуван­ня торговельно-промислових комплексів, інтеграція крупних промислових корпорацій з торговельними ком­паніями. Крім того, в сучасних умовах зростає роль та­ких форм співробітництва гігантських корпорацій, як ор­ганізація спільних підприємств, фірм, обмін патентами, науково-технічною інформацією. Вищою формою розвит­ку корпоративної планомірності є широкий розвиток ба­гатогалузевих транснаціональних корпорацій (ТНК). На­прикінці 90-х років вони контролювали майже половину світового промислового виробництва, 65% світової торгі­влі, 80% патентів і ліцензій на нову техніку. У межах багатогалузевих транснаціональних концернів створю­ється своєрідний «управлінський холдинг», який передає господарське управління виробництвом, реалізацію про­дукції тощо своїм відділенням, філіям, але загальний розподіл довгострокових фондів розвитку залишається у керівного ядра. В таких концернах тривають підрив то­варного виробництва, посилення безпосередніх форм зв'язку, розширення меж спільного контролю, свідомос­ті та планомірності.

Ці процеси поглиблюються внаслідок одержавлення продуктивних сил, фінансово-кредитної сфери, значної частки національного доходу, широкого розвитку дер­жавного регулювання, програмування та прогнозування капіталістичної економіки. Держава свідомо встановлює та регулює такі глобальні макроекономічні пропорції су­спільного відтворення, як співвідношення між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням, між товар­ною та грошовою масою тощо. Загальний свідомий конт­роль, який здійснює колективний капітал в особі держа­ви, поширюється до меж національних держав.

Тому важливою функцією держави є розробка довго­строкових (на 5 і більше років) програм економічного та соціального розвитку, які насичують економічну систему всебічною інформацією і, отже, посилюють обернені зв'яз­ки та сприяють стабільності всієї системи. Держава ство­рює також центр, який управляє економікою, орган упра­вління. Такий центр формує (з різним ступенем адекват­ності) притаманну системі об'єктивну мету, ставить за­гальні завдання, планує виділення ресурсів, встановлює нормативи, терміни, виділяє ресурси тощо. Об'єктами Державного регулювання є система продуктивних сил (.зокрема, розвиток засобів виробництва, передусім у га-

лузях, що визначають НТП, завдяки реалізації політики прискореної амортизації, державного стимулювання ін­новаційних процесів; робочої сили — освіти, охорони здоров'я, перекваліфікації робітників, захисту навко­лишнього середовища та ін.; науки, особливо фундамен­тальних наукових досліджень), виробничих відносин, або відносин економічної власності, всього суспільного спосо­бу виробництва.

Деяке послаблення централізованого втручання дер­жави в економіку, що спостерігається в останні роки, зу­мовлене переважно адмінстративно-господарськими ме­тодами такого втручання і посиленням селективного — насамперед у сфері науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) і галузей, що визнача­ють НТР. Таке втручання здійснюється за допомогою програмно-цільового управління, контрактного та бю­джетного фінансування, посилення економічних методів підприємницької діяльності (податкової, амортизаційної політики та ін.).

Отже, планомірність з тенденції, що розвивається і обмежена в умовах капіталістичного способу виробницт­ва спершу окремим індивідуальним підприємством (дріб­ним і середнім за розмірами), відтак гігантськими моно­полістичними об'єднаннями, у тому числі ТНК, яка піз­ніше поширилася на рівень наднаціональних економіч­них організацій (на зразок «ЄС»), нині перетворилася на закономірність економічного розвитку.

Дія цього об'єктивного економічного закону може на­бувати форми директивного планування, непрямого регу­лювання, прогнозів тощо. Якщо планомірність перетво­рилася з тенденції на закономірність і економіка сучас­них передових країн стала планомірно керованою, то й в економіці України слід використовувати і систему плану­вання, і ринковий механізм. Французький економіст Ж. Сапір, аналізуючи шляхи виходу з кризи економіки країн СНД та її стабілізації, досить обґрунтовано зазна­чає, що для успішного посилення комерційних норм по­ведінки нині бракує певної форми планування. «Одне це слово у наш час викликає жах, — зауважує вчений. — І все ж його варто було б реабілітувати. Жодна комерціа­лізація і, отже, жодна приватизація неможлива, якщо горизонт прийняття рішень економічних агентів обмеже­ний. Саме державній владі належить знайти спосіб posj ширення цього горизонту, бо тоді будь-який економічний розрахунок втрачає силу».

Важливою причиною виникнення планомірно-ринко­вої або регульованої економіки є поглиблення супереч-

ностей самої ринкової системи, її неспроможність вирі­шувати все більшу кількість проблем у процесі еволюції економічної системи.

Неспроможність ринкового регулювання в сучасних умовах та основні функції держави. Ринкове регулюван­ня здійснювалося через механізм вільної конкуренції та вільного ціноутворення, цілковитої свободи економічної діяльності господарюючих суб'єктів. При цьому відбува­лися стихійне переливання капіталу через внутрігалузе­ву та міжгалузеву конкуренцію, структурні зрушення в економіці, встановлювалися пропорції між сферами та галузями народного господарства тощо, тобто мало місце саморегулювання економіки.

Такий механізм функціонував без особливих збоїв протягом приблизно трьох століть. Уперше він виявив свою неспроможність під час економічної кризи 1825 р. Ця криза свідчила про те, що збалансованість національ­ного ринку, насамперед рівновага між попитом і пропо­зицією, досягаються внаслідок руйнування, знищення частини національного багатства, стагнації продуктив­них сил. Так, відповідна збалансованість народного гос­подарства періодично (через кожні 10—11 років) віднов­лювалася протягом майже 50 років. Остаточного краху система ринкового саморегулювання зазнала під час кри­зи 1929—1933 pp.

Основні причини неспроможності механізмів ринко­вого регулювання:

1) розвиток продуктивних сил, їх постійне усклад­нення. Це виявилося передусім у виникненні в цій систе­мі нових елементів, зокрема науки, коли в її складі сформувався новий напрям розвитку — фундаментальні наукові дослідження. Крім того, відбулися істотні кіль­кісно-якісні зміни в традиційних елементах системи про­дуктивних сил — робочій силі, використовуваних людь­ми силах природи, засобах виробництва тощо. Так, ринок робочої сили, її якість у XIX ст. були переважно Дуже простими (низький рівень освіти, кваліфікації, по­треб тощо). Тому не було потреби в загальнонаціонально­му масштабі витрачати величезні кошти на розвиток освіти, охорони здоров'я, перекваліфікацію тощо. Нині Держава, наприклад у США, витрачає на розвиток освіти понад 460 млрд. дол. на рік, а на охорону здоров'я — по­над 1000 млрд. дол.;

2) поступове наростання труднощів у взаємодії люди­ни з природою, виникнення екологічної кризи. Ринок по­збавлений таких внутрішніх факторів, що стимулювали

<; І-І37

б підприємців зберігати природу, не може враховувати екологічний фактор, який неможливо відобразити у рин­ковій ціні;

3) неспроможність механізму ринкового регулювання рівномірно розвивати регіони певної країни, продуктивні сили, забезпечити їхню зайнятість тощо. Ринок не може також забезпечити справедливий розподіл і соціальний захист людей;

4) поглиблення процесу усуспільнення виробництва та праці, тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо. Конкретним виявом цих процесів є зростання кількості галузей і посилення міжгалузевих зв'язків. Для коорди­нації цих процесів у масштабах всього народного госпо­дарства необхідний єдиний центр управління;

5) значне ускладнення відносин економічної власнос­ті. Це виявляється у зростанні суб'єктів власності. У США, наприклад, кількість таких суб'єктів за повоєн­ний період збільшилася майже на 15 млн.. Щоб утрима­ти економічну систему конкурентоспроможною, держава повинна сформувати для них єдину нормативну базу, виробити науково обґрунтовану політику оподаткування тощо;

6) необхідність проведення єдиної економічної політи­ки розвитку всієї соціально-економічної системи, форму­вання такої політики, збирання, обробка та використан­ня для цього розгалуженої системи інформації, здійснен­ня економічного програмування;

7) нездатність ринкового механізму забезпечити на­родне господарство необхідною кількістю грошей і прово­дити єдину грошово-кредитну політику через централь­ний банк;

8) неспроможність ринкового механізму подолати мо­нополізм, монополістичні тенденції в економіці, нарос­тання інфляції, кризи надвиробництва та інші негативні явища, які він сам породив. Отже, ринок не зміг забез­печити стабільне економічне зростання.

Ці найважливіші причини (а також менш істотні при­чини й фактори) розкривають кризу ринкової системи лише в межах окремих національних держав. Ще більшу неспроможність цей механізм виявляє у межах світової системи господарства, світового ринку, де необхідно здійснювати регулювання світогосподарських зв'язків (торгівлі, валютних відносин тощо).

Обмеженість ринкового механізму в цих сферах^ не означає, однак, що ринкові регулятори тут цілком зайві. Вони повинні використовуватися в органічній єдності з

державним та наддержавним регулюванням, але пріори­тет у забезпеченні збалансованості національного та сві­тового ринків, у встановленні (або відновленні) названих пропорцій і розв'язанні багатьох проблем розвитку сучас­ної економічної системи належить державі. В майбутньо­му значення державного регулювання значно зросте. Це зумовлено насамперед виникненням і загостренням та­ких глобальних проблем сучасності, як можливість зни­щення людства внаслідок ядерної війни, світова екологі­чна криза та ін. Все це вимагає розширення й посилення економічних функцій держави.

На нижчій стадії капіталізму із становленням та роз­витком капіталістичного способу виробництва функції держави, у тому числі економічні, значно розширюють­ся. Держава насамперед виконує функцію первісного на­громадження капіталу. З XVII ст. виникають державні та змішані компанії для управління й торгівлі з колоні­ями, встановлюється державна власність на землю та надра в колоніях. Крім того, держава у цей період стає власником арсеналів і верфей, підприємств з видобування міді, залізної руди, виготовлення пороху тощо (для постійного ведення війн), насаджує розвиток мануфакту­ри, регламентує її діяльність. Щоб мати джерело для по­повнення скарбниці, держава створила горілчані, соляні, тютюнові монополії, її важливими економічними функці­ями в цей період стають збереження конкуренції, обме­ження іноземного впливу на місцеву промисловість, утри­мання пошти, портів, транспортних засобів, організація географічних досліджень. Держава також на певному ета­пі регулює тривалість робочого дня, частково розмір заро­бітної плати за допомогою відповідного законодавства.

Із переростанням продуктивними силами вузьких меж монополістичної власності починається процес одер-жавлення капіталістичної економіки, або процес дедалі більшого одержавлення системи продуктивних сил і ви­робничих відносин (відносин економічної власності), гос­подарського механізму. Тому держава перестає бути ли­ше^ елементом надбудови і перетворюється на невід'єм­ний елемент базису. З цього часу економічні функції дер­жави значно розширюються і поглиблюються (порівняно 3 Функціями, які вона виконувала на нижчій стадії роз­витку капіталізму). Так, якісно новою економічною Функцією держави стає відтворення сукупного капіталу. она означає, що держава бере на себе виконання такого глобального економічного завдання, як розвиток усієї економічної системи. Тобто без широкомасштабного

втручання держави в економіку в усіх сферах суспільно­го відтворення (в безпосередньому виробництві, в обміні, розподілі та споживанні) економічна система капіталізму не змогла б існувати. Це, а також обмеженість суто рин­кової системи капіталізму вперше з-поміж західних нау­ковців усвідомив Дж. Кейнс.

Про виконання цієї глобальної економічної функції держави свідчить її зростаюча роль як підприємця, інве­стора, продавця, покупця, кредитора, боржника, органі­затора, центральної регулюючої сили тощо.

Щодо впливу держави на розвиток системи продук­тивних сил, то економічно неминучий процес одержав-лення відтворення кожного елемента цієї системи: робо­чої сили, засобів праці, предметів праці, науки, викори­стовуваних людьми сил природи, форм і методів органі­зації праці, а нині — також інформації.

Одержавлення процесу відтворення робочої сили від­бувається в таких формах: зростання чисельності робіт­ників у державному секторі; організація суспільних ро­біт і створення відповідних державних установ (у США в 1933 р. було створено адміністрацію громадських робіт); збільшення витрат держави на допомогу безробітним, на пенсії за віком, відповідальність уряду за розв'язання ці­єї проблеми; встановлення мінімуму заробітної плати, введення шкали заробітної плати залежно від кваліфіка­ції робітників; регулювання тривалості робочого дня, ви­трат на оплату надурочних робіт, умов праці (нормально­го санітарного стану на підприємстві); прийняття законів про право робітників на організацію та ін. У СІЛА таки­ми законами, або «кодексами», в середині 30-х років було охоплено 22,5 млн. осіб. Важливими формами одер-жавлення робочої сили є розвиток державою освіти, охо­рони здоров'я, кваліфікація та перекваліфікація робітни­ків, заходи щодо охорони навколишнього середовища тощо. Виконання державою цих функцій означає, що без неї сучасний процес відтворення робочої сили нормальної якості неможливий, оскільки за рахунок заробітної пла­ти робітників та службовців він здійснюється лише част­ково. Таким чином держава створює якісно нові форми для розвитку основної продуктивної сили, завдяки чому забезпечується еволюція економічної системи.

Одержавлення процесу відтворення засобів виробниц­тва відбувається через будівництво державних підпри­ємств, створення спільних з приватним капіталом корпо­рацій, фінансування передових наукомістких галузей,

які забезпечують розгортання НТР, встановлення при­скорених форм амортизації, здійснення сприятливої по­даткової, фінансово-кредитної політики та ін.

Одержавлення процесу відтворення науки здійсню­ється у формі фінансування державою НДДКР, підготов­ки наукових кадрів, будівництва й утримання наукових лабораторій, науково-дослідних центрів, формування державної інтелектуальної власності (у вигляді патентів, ліцензій) та ін.

Специфічні форми властиві одержавленню процесів відтворення інших елементів системи продуктивних сил та виробничих відносин, або відносин економічної влас­ності, їх узагальнюючим результатом є формування та розвиток державної власності (на засоби виробництва, ро­бочу силу, науку, інші елементи продуктивних сил, а та­кож на значну частину національного доходу), якісно но­вої, прогресивнішої (порівняно з корпоративною власніс­тю) суспільної форми розвитку продуктивних сил. Вона створює для нього широкий простір, а держава при цьому перетворюється на могутню економічну силу. Так, згідно з оцінкою Дж. Гелбрейта, частка держави в економіці СІЛА на початку XX ст. становила 8%, а в 60-х роках — до 30%. Для того, щоб сучасна економічна система була стабільною, частка держави у ВВП, на його думку, повин­на сягати 50%. Якщо брати до уваги не лише безпосеред­ньо державну власність (на засоби виробництва, науку, фі­нансово-кредитні інститути тощо), а й опосередкований вплив держави на розвиток економічної системи (прове­дення різних форм економічної політики, державного ре­гулювання, програмування та прогнозування економіки, прийняття відповідного законодавства у цій сфері тощо), то можна дійти висновку про домінуючу роль сучасної держави в розвитку економічної системи країн Заходу.

Одним із узагальнюючих показників такої еволюції є власність держави на значну частину створеного в сус­пільстві національного доходу. Так, якщо у 1848 р. всі витрати держави на федеральному рівні у США станови­ли 48 млн. дол., у 1902 р. — приблизно 1,7 млрд. дол., то наприкінці 90-х років — майже 2 трлн дол. Питома вага всіх витрат уряду США становила в 1913 р. 7,9% ВНП, 7 Р' ~ И'7"/0' а наприкінці 90-х років — майже (до 3 трлн дол.). У Великобританії всі державні ви-у 1910 р. становили 12,7% ВНП, у 1933 р. — . о, а в середині 90-х років — понад 50%.

Динамізм розвитку державної власності з часу завер­шального переростання продуктивними силами меж кор-

поративної власності зумовлений передусім розгортанням НТР. Так, щоб досягти рівня федеральних витрат у США в розмірі 100 млрд. дол., потрібно було 180 років існуван­ня країни (така сума витрат була досягнута у 1951 p.). Щоб перевищити суму витрат держави у 200 млрд. дол., США знадобилося менше 10 років, сума 300 млрд. дол. бу­ла досягнута за 4 роки, 400 млрд. дол. — менше як за З роки, 500 млрд. дол. — приблизно за 2 роки. Отже, стає очевидним, що такими швидкими темпами не розвивала­ся жодна з форм власності в умовах капіталізму.

Розвиток державної форми власності, а водночас і економічних функцій держави (в наш час — забезпечен­ня розвитку всієї економічної системи, нормальне відтво­рення на розширеній основі, створення умов для прогре­су кожного елемента системи продуктивних сил, послаб­лення, а в міру можливості й запобігання економічним кризам, здійснення певного розподілу та перерозподілу національного багатства на користь найбідніших верств населення та ін.) відбувається відповідно до законів діа­лектики, насамперед закону заперечення заперечення. Це означає, що, незважаючи на перетворення державної власності (у широкому розумінні цієї категорії) на домі­нуючу суспільну форму розвитку продуктивних сил, во­на не повністю, а діалектичне заперечує попередні, менш розвинуті форми власності.

Такий характер заперечення став можливим лише в умовах розвинутої економічної системи капіталістично­го способу виробництва. Це зумовлено тим, що в її ме­жах здійснювався одночасно поступовий, переважно еволюційний розвиток багатьох форм власності, які в конкурентній боротьбі виборювали своє право на існу­вання. Тому тут не було тотальних волюнтаристських експериментів над існуючими формами власності. Виня­ток мав місце лише під час становлення цієї економіч­ної системи в період первісного нагромадження капіта­лу (зокрема при масовому вигнанні дрібних селян з їх­ньої землі). За плюралізму різних напрямів та шкіл еко­номічної теорії практичні рекомендації однієї школи піддавалися ретельній «експертизі» науковців, які пред­ставляли інший напрям чи школу. Тому економічна по­літика уряду здебільшого спиралася на дію об'єктивних економічних законів, хоч нерідко не цілком осмисле­них. Не було й не могло бути (внаслідок тривалої еволю­ції політичної системи, демократичних традицій тощо) у цих країнах культу особи. Водночас певний вплив на

посилення або послаблення тенденції до одержавлення економіки, на розвиток державної власності мала в де­яких із них зміна партій при владі. Наприклад, у Вели­кобританії консервативна партія традиційно проводила політику обмеження державної власності, лейбористсь-ка _ п розширення. Але за майже періодичної зміни правлячих партій відбувався розвиток і з одного, і з ін­шого боку.