Товар і його фактори

Споживча вартість. Товар — продукт праці, що задо­вольняє певну потребу людини і вироблений для обміну. Розглядаючи сутність товару, необхідно чітко відокреми­ти одну його сторону від іншої, проаналізувати і зрозумі­ти кожну з них. При цьому аналіз товару слід починати з його речового змісту, зі споживчої вартості. З цього по­гляду товар є насамперед предметом, річчю, яка завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби. Споживча вартість прямо залежить від природних власти­востей речей (наприклад, м'ясо містить білки та інші ко­рисні речовини), які люди виявляють у ході історичного розвитку. Оскільки вона має різні властивості (зокрема, бути предметом споживання або засобом виробництва), то споживчу вартість логічно називати фактором товару.

Роль споживчої вартості в умовах товарного вироб­ництва полягає в тому, що вона, по-перше, є речовою ос­новою, матеріальним носієм виробничих відносин і мети

виробництва. По-друге, її слід вивчати як споживчу вар­тість для інших осіб, як суспільну споживчу вартість (в умовах суспільного поділу праці продукт виробляється не для споживання самим виробником, а для інших осіб). По-третє, як суспільна, споживча вартість є про­міжною ланкою між виробництвом і споживанням, тому характер її має важливе значення для процесу реалізації продуктів у масштабі всього суспільства, що, у свою чер­гу, свідчить про її органічний зв'язок з якістю продукції, а отже й з ефективністю виробництва.

Вартість і мінова вартість. У процесі обміну товарів на перший погляд здається, начебто їх мінові пропорції встановлюються випадково. Елемент випадковості при цьому, дійсно, має місце і зумовлений передусім співвід­ношенням попиту та пропозиції на певний товар у даний момент. Але загалом у процесі обміну встановлюється пе­вна закономірність, яка полягає в тому, що мінові пропо­рції товарів протягом тривалого періоду тяжіють до де­якого середнього рівня. Уже саме прирівнювання одного товару до іншого, їх кількісне порівняння означає, що у них є дещо спільне. Таким спільним не можуть бути спо­живчі вартості, бо товари якісно різняться між собою, то­му мінові вартості товарів не можна зводити до їх спо­живчих вартостей.

Мінова вартість — властивість товару обмінюватися, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.

В усіх товарах, що обмінюються на інші, спільне те, що вони є втіленням суспільної праці, затраченої на їх виробництво, яка й робить їх кількісно зіставлюваними, отже, формує їхню вартість. Крім того, вони мають сус­пільну споживчу вартість. На відміну від споживчої вар­тості, яка виражає відношення до природи, вартість відо­бражає суспільні виробничі відносини між людьми, але пов'язані з цим відношенням, з процесом праці, з вироб­ничою діяльністю людини. Тому у вартості втілено не просто кількість суспільне необхідної праці, а й якість продукції, її корисний ефект.

Основою вартості є суспільна праця та суспільна спо­живча вартість. Це означає, що люди працюють один на одного, вступають у виробничі відносини між собою.

Вартість має якісну та кількісну сторони. У першому випадку вартість виражає виробничі відносини між то­варовиробниками, у другому — величину втіленої в то­варі суспільне необхідної праці товаровиробника та сус-

пільну корисність товару. Вартість як виробничі відно­сини товаровиробників є насамперед категорією безпосе­реднього процесу виробництва. Але оскільки вартісний характер товару виявляється лише в його власному від­ношенні до іншого товару і обмін є істотним моментом визначення вартості товару, то вона (вартість) стає і ка­тегорією обміну.

Двоїста природа вартості розкривається в суперечли­вій єдності (що передбачає боротьбу її сторін) індивідуаль­ної та суспільної вартості (внаслідок різниці індивідуаль­них і суспільне необхідних витрат). Робочий час, який окремий товаровиробник витрачає на виробництво това­ру, є індивідуальним робочим часом. Час, потрібний для виготовлення певної споживчої вартості за існуючих сус­пільне нормальних умов виробництва і за середнього в да­ному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці, — суспільна необхідний робочий час. Він тяжіє до індивіду­ального робочого часу на тих підприємствах, де виробля­ється основна маса продукції. Формування суспільне не­обхідних витрат відбувається в процесі конкуренції това­ровиробників. Витрати, більші за суспільне необхідний робочий час, в умовах конкуренції не створюють вартос­ті, не визнаються суспільством. На ринку, коли попит відповідає пропозиції, покупець не буде платити більше грошей за однаковий за якістю товар, на виготовлення якого витрачено більше індивідуального робочого часу, ніж суспільне необхідного.

Водночас у деяких галузях народного господарства (наприклад, у сільському господарстві) формування сус­пільне необхідних витрат відбувається відповідно не до середніх, а до граничних витрат, які здійснюються на гірших за якістю ділянках землі. Інакше на цих ділян­ках товаровиробник не був би зацікавлений у виробниц­тві продукції, а тому не задовольнялися б потреби в про­дуктах сільського господарства.

Продуктивність та інтенсивність праці. Проста і складна праця. Вартість товару змінюється залежно від продуктивної сили праці.

Продуктивність праці — кількість продукції, виробленої за одини­цю робочого часу.

Отже, зі зростанням продуктивності праці в кожній одиниці продукції втілюється менша кількість праці. То­му вартість одиниці зменшується, а вартість всієї вироб­леної продукції залишається незмінною. Оскільки вели­чина вартості товарів визначається не індивідуальним, а

суспільне необхідним робочим часом, то для зменшення величини вартості повинна зрости продуктивність сус­пільної праці.

Продуктивність праці пов'язана з конкретною пра­цею, бо виражається у більшій або меншій кількості спо­живчих вартостей, її рівень залежить від таких основних факторів: масштаби та рівень розвитку техніки, науки та впровадження її досягнень у виробництво; форми і мето­ди організації праці; рівень освіти та кваліфікації робіт­ників; природні умови тощо.

Праця здійснюється з різною інтенсивністю.

Інтенсивність праці — витрати праці за одиницю часу.

Зростання інтенсивності праці рівноцінне подовженню робочого дня, тому інтенсивніша праця створює за одини­цю часу більшу вартість порівняно з менш інтенсивною працею. Отже, величина вартості товару перебуває в обер­нено пропорційній залежності від продуктивності праці та прямо пропорційній — від інтенсивності праці.

Праця, що виробляє товар, є простою, якщо вона не потребує відповідних освіти та кваліфікації. Складна праця — праця, для виконання якої потрібні спеціальна підготовка, оволодіння певною спеціальністю, що, у свою чергу, передбачає потребу в здобутті освіти і кваліфіка­ції. Тому складна праця — це зведена у ступінь проста праця, і за одиницю часу вона створює більшу вартість.

Однак така обернено пропорційна залежність між рів­нем продуктивності праці та вартістю товару поширюєть­ся лише на просту працю, а при витратах складної праці ця залежність стає складнішою. Вона полягає насампе­ред у тому, що зниження вартості одиниці товару відбу­вається не такою ж мірою, як зростає продуктивність праці. Це зумовлено швидким оновленням номенклатури продукції, плинністю моди, появою принципово нових якісних характеристик товару тощо.

Визначення вартості в економіко. В економіка зведен­ня вартості до суспільне необхідних витрат не прийма­ється. Західні науковці вважають, що при цьому зовсім не враховується корисність товару, і всій теорії тим са­мим надається затратний характер. Австрійський еконо­міст Ф. Візер у цьому зв'язку стверджував, що за такого розуміння вартості не можна жодного дня керувати дер­жавою. У найпростішому вигляді вартість товару є спо­живча, тобто суб'єктивна оцінка відносного корисного ефекту певного виду економічного блага, його цінності.

Тобто вартість визначається ступенем корисності блага та його корисного ефекту для споживача.

В умовах ринкової економіки відбувається конкурен­ція між продавцями за покупця, між покупцями, між продавцями та покупцями. При цьому з багатьох суб'єк­тивних оцінок певного товару виводиться його об'єктив­на оцінка, або вартість товару, а спільна гранична корис­ність збігатиметься з однією з індивідуальних. Суспільна оцінка граничної корисності встановлюється при рівнос­ті попиту і пропозиції на даний товар і вимірюється ці­ною рівноваги, або вартістю. Якщо попит перевищує про­позицію, то відповідно конкуренція між покупцями зу­мовлює підвищення ціни вище від вартості, а коли про­позиція перевищує попит і відповідно зростає конкурен­ція між виробниками за споживача (що є центральним елементом конкуренції, її ядром), ціни стають нижчими від вартості товару.

Протиставляючи теорію граничної корисності концеп­ції суспільне необхідних витрат, Е. Бем-Баверк писав, що токайське вино не тому дороге, що дорогі токайські виноградники, а навпаки, токайські виноградники тому дорогі, що дороге токайське вино. Так «санкціонована» індивідом гранична корисність цінності визначає витра­ти виробництва, а не навпаки.

Як уже зазначалося, обидві теорії (трудова теорія вар­тості та теорія граничної корисності) є двома окремими ланками економічної теорії, які не слід протиставляти. Треба взяти з них усе раціональне і поєднати в цілісну органічну концепцію вартості товарів, зіставити їх ко­рисний ефект із суспільними витратами, органічно розг­лянути об'єктивність останніх із суб'єктивною оцінкою конкретного економічного блага споживачем або створи­ти спільну теорію результатів і витрат. Уперше таку спробу серед незахідних учених зробив видатний україн­ський економіст М. Туган-Барановський. Водночас ви­трати виробництва не слід ототожнювати із суспільне не­обхідними витратами, оскільки останні обмежуються здебільшого індивідуальними витратами.

Важливість такого синтезу полягає, зокрема, в тому, Що визначення суспільне необхідних витрат праці, у то­му числі на виробництво засобів і предметів праці, науки (отримання патентів, ліцензій та ін.), неможливе без ура­хування корисного ефекту. На ринку відбувається зістав­лення корисності з суспільними витратами, попиту (ко­рисності) — з пропозицією (витратами). Після того як ринок визначив ціну і кількість, за яких збігаються по­пит і пропозиція, ціна відповідає суспільне необхідним

витратам (вартості), а кількість є суспільне необхідною. Ціна, що встановлюється при цьому, одночасно визначає граничну корисність товару. Коли до уваги береться весь товарний світ, то потреба в конкретному товарі, а отже й попит на нього, залежать від наявності інших товарів. Аналогічно й витрати виробництва залежать від усіх аль­тернативних можливостей використання ресурсів, витра­чених на виробництво даного товару. Отже, за даного рів­ня розвитку продуктивних сил вартість визначається у точці рівноваги між граничною суспільною корисністю певної кількості товарів (з урахуванням непрямого впли­ву на неї певної кількості всіх інших товарів) і гранич­ними суспільними витратами цієї кількості (з урахуван­ням альтернативних можливостей використання застосо­вуваних у цьому виробництві ресурсів). У такій ситуації на ринку встановлюється рівність попиту і пропозиції на всі товари та послуги.

Не викликає сумніву необхідність урахування корис­ного ефекту, суспільної корисності певного товару чи по­слуги при визначенні їх вартості. Вартість того чи іншо­го виду економічного блага повинна бути синтезом ре­зультатів і суспільне необхідних витрат, вимірюватися не лише такими витратами, а й ступенем корисного ефекту.

Водночас відокремлена концепція граничної корисно­сті, по-перше, не узгоджується з практикою ціноутворен­ня. Так, відомий американський економіст та історик Б. Селігмен з цього приводу зазначає: «Звичайно викори­стовувана техніка встановлення цін полягає в тому, що до повної величини середніх витрат додається поміркова­на, або традиційна, накидка. Правильно це чи ні, але підприємець чинить саме так. Така поведінка підприєм­ця, безперечно, доводить до відчаю економістів-теорети-ків. Підприємець відверто визнає, що він нічого не знає про свої граничні витрати і нездатний оцінити еластич­ність попиту на його продукцію». Учений робить висно­вок, що «маржиналістська теорія» є чистою системою, мало придатною для практичних цілей. По-друге, поміт­не намагання багатьох західних та деяких вітчизняних науковців при інтерпретації поглядів К. Маркса на цю проблему повністю ізолювати вартість від корисного ефекту, від суспільної корисності певного економічного блага. Адже коли йдеться про вартість товару, який є ді­алектичною єдністю споживчої вартості та вартості, то таку єдність слід враховувати і при оцінці продукту чи послуги. Адже споживча вартість і є конкретною корис­ністю. По-третє, слід системно підходити до марксистсь­кої теорії вартості й ціни, а не ізольовано тлумачити пер­шу главу «Капіталу». Зокрема, слід враховувати поло-

дсення про те, що основою вартості товару є суспільне не­обхідні витрати праці, а співвідношення попиту і пропо­зиції впливає на відхилення ціни від вартості, що ці ве­личини збігаються за рівноваги попиту і пропозиції. За­значимо, що коли в економіка йдеться про визначення ціни не одного товару, а всієї товарної маси, про безліч суб'єктивних оцінок певного товару, то з них виводиться його об'єктивна, суспільна оцінка, або вартість товару, а суспільна гранична корисність при цьому збігається з од­нією з індивідуальних оцінок. Суспільна оцінка гранич­ної корисності встановлюється за рівності попиту й про­позиції на даний товар і вимірюється ціною рівноваги, або вартістю. А далі в економіка розглядаються процеси відхилення цін від вартості (вгору і вниз) залежно від співвідношення попиту та пропозиції.

Слід врахувати й те, що сучасна економічна теорія по­слуговується при аналізі такою фундаментальною катего­рією, як «витрати виробництва», і розглядає три періоди (короткостроковий, середній і довгостроковий), коли по­пит і пропозиція перебувають у стадії відносної рівнова­ги. Якщо у короткостроковому періоді ціна товару визна­чається переважно попитом, то в середньостроковому й особливо у довгостроковому вирішальну роль при визна­ченні ціни рівноваги відіграють витрати виробництва.

Якщо дотримуватися теорії попиту і пропозиції, згід­но з якою вартість товару визначається співвідношенням попиту і пропозиції, то неможливо визначити його вар­тість за рівноваги попиту і пропозиції.

Враховуючи необхідність синтезу двох підходів, необ­хідно зазначити, що вони співвідносяться між собою як зміст (з погляду суспільних витрат виробництва) і форма (суб'єктивна оцінка конкретного блага споживачем), що з погляду діалектики означає визначальну роль змісту. Про інші недоліки концепції граничної корисності йшло­ся вище.

Проте це не означає, що вартість товару створюється з допомогою таких факторів, як земля, капітал (засобів виробництва — за термінологією західних учених), а от­же, що теорія витрат виробництва правильна. У ній трьом факторам виробництва (праці, землі й капіталу) відводиться однакова роль у процесі виробництва: ство­рення вартості товару. Насправді активну роль відіграє лише праця (особистісний фактор), а вартість засобів ви­робництва, в тому числі земля, лише переноситься кон­кретною працею на новостворений продукт.