Рушійні сили і фактори економічного прогресу

Розвиток суперечностей — джерело прогресу. Г. Ге­гель називав суперечність принципом будь-якого розвит­ку, саморуху. І справді, існувати — означає перебувати в русі. З цього погляду рух — це суперечність, єдність су­перечностей. Тому суперечність, по-перше, є джерелом саморуху, його рушійною силою. Виникнення суперечно­стей спричинене наявністю загальних зв'язків, залежно­стей і зумовленостей всередині певної матеріальної систе­ми, взаємодією різних сторін, властивостей, тенденцій, якостей у межах суперечностей. Взаємодія протилежних сторін характеризується їх взаємопроникненням, взаємо­зумовленістю, взаємозапереченням. Від сутності кожної зі сторін суперечності, її структури, характеру взаємо­зв'язку окремих елементів залежать відносини між про­тилежними сторонами, їх взаємна боротьба і взаємодія.

По-друге, кожна суперечність проходить у своєму розвитку такі послідовні етапи: тотожність, відмінність, протилежність, конфлікт і ступінь розв'язання супереч­ності, перехід її у вищу форму свого розвитку. Найшвид­ше економічний прогрес здійснюється на перших трьох етапах еволюції суперечності. Рух суперечності відбува-

ється насамперед внаслідок більшої активності заперечу-вальної, революційної сторони. Такою стороною в межах суспільного способу виробництва є продуктивні сили, а серед них головна продуктивна сила — людина. Тому прогрес суспільства, у тому числі економічний, — це ді­яльність людей, які ставлять перед собою мету і досяга­ють її. В основі цілей людини лежать потреби та ін­тереси. На зорі людського суспільства окрема особа не могла вижити в боротьбі з природою. Тому об'єднання людей у ранню первісну общину (первісні комуни) було спрямоване на спільне збирання дарів природи (плодів, ягід, коренів, дрібних тварин тощо). Пізніше основною формою їх діяльності стало полювання. Для цього потріб­но було спільними силами виготовляти найпростіші зна­ряддя праці (ручне рубило, кам'яну сокиру, спис). Сти­мулом до праці було просте задоволення найелементарні­ших потреб в існуванні, виживанні. Так на ранніх етапах існування людського суспільства виникла суперечність між виробництвом і споживанням, що є рушійною силою розвитку виробництва, незалежно від її суспільної форми у межах певного способу виробництва. В процесі вироб­ництва виникають нові потреби, породжуючи ідеальний образ ще не існуючих продуктів, і тим самим стимулю­ють їх виробництво в майбутньому.

З розвитком продуктивних сил, особливо з появою до­даткового продукту, утворенням класів, розвитком товар­но-грошових відносин між виробництвом і споживанням виникають такі проміжні форми, як обмін і розподіл. То­му слідом за суперечністю між виробництвом і споживан­ням виникають суперечності між виробництвом і розподі­лом, розподілом і споживанням, обміном і споживанням, розподілом і обміном тощо, їх розвиток безвідносно до конкретної суспільної форми стає джерелом економічного прогресу. В межах певного суспільного способу виробниц­тва вони набувають специфічних форм розвитку.

Оскільки людина є суб'єктом продуктивних сил і ви­робничих відносин, або відносин економічної власності, і ці дві сторони способу виробництва становлять різні сто­рони суспільного індивіда, а відносини між людьми в більшості суспільно-економічних формацій розвиваються У формі взаємодії між класами, то джерелом і рушійни­ми силами економічного прогресу є взаємодія і боротьба між класами (їх інтересами, потребами, цілями), соціаль­ними групами, прошарками тощо.

Коли йдеться про взаємодію двох сторін суспільного способу виробництва, то саме поняття взаємодії вказує на

активність кожної з них. Це означає, що кожен крок у розвитку продуктивних сил загалом або окремого їх еле­мента через систему техніко-економічних відносин або певні їх сторони впливає на еволюцію виробничих відно­син, або відносин економічної власності, окремі ланки цих відносин. У свою чергу, зміни у виробничих відноси­нах стимулюють (або гальмують) розвиток продуктивних сил. Але визначальною, активнішою і революційною сто­роною суспільного способу виробництва є продуктивні сили, їх розвитку притаманні внутрішні закони, супереч­ності. Оскільки змістом продуктивних сил є ставлення людей до природи, то використання людьми сил природи в процесі праці, суперечність між людиною і природою, намагання людей пристосувати до своїх потреб нові дже­рела енергії, корисних копалин тощо є внутрішнім дже­релом розвитку самої системи продуктивних сил.

Ця система в усіх суспільно-економічних формаціях складалася з робочої сили, засобів праці, предметів пра­ці, використовуваних людьми сил природи. Суперечності між ними також становлять внутрішнє джерело розвит­ку цієї сторони суспільного способу виробництва. Ці су­перечності виявляються у формі потреб людей, їх ін­тересів і мотивів розвитку (схема 2.)

Вихідною точкою перевороту в технологічному спосо­бі виробництва, у взаємодії людини з технікою були за­соби праці, а сама промислова революція почалася з ма-шини-знаряддя, або робочої машини, в текстильній про­мисловості. Винайдення такої машини, з одного боку, розв'язало суперечність між технікою і людиною, оскіль­ки кількість знарядь праці, якими одночасно орудує робо­ча машина, звільняється від обмежень, властивих ручно­му знаряддю робітника. З іншого боку, поява робочої ма­шини ввійшла в технічну суперечність із двигуном, що то­ді існував, зумовивши революцію в паровій машині. Крім того, вона сприяла революційним змінам в обробці сирови­ни, зокрема винайденню вовночесальних машин.

Ці суперечності водночас поповнювалися специфічни­ми соціальними формами, боротьбою основних класів. Так, боротьба найманих робітників за підвищення заро­бітної плати, скорочення робочого дня тощо змусила ка­піталістів впроваджувати нову техніку, щоб позбавити їх змоги вести страйкову боротьбу або послабити її вплив. Саме таким чином були винайдені сельфактори у прядін­ні, вовночесальні та інші машини.

Згодом переворот у технологічному способі виробниц­тва, що здійснюється в одній із сфер виробництва, зумо­влює переворот в інших сферах. Ця своєрідна ланцюгова

реакція в розвитку продуктивних сил відбувається внас­лідок існуючої системи суспільного поділу праці, тісного взаємозв'язку між різними галузями промисловості, кількісних та якісних пропорцій в їх розвитку.

У межах системи продуктивних сил важливою рушій­ною силою є змагання між людьми в процесі їх спільної пра­ці. Воно доповнюється специфічними суспільними формами. Ними в умовах капіталізму є конкуренція (між робітниками і капіталістами та всередині кожного з цих класів).

Значну самостійну роль серед рушійних сил еконо­мічного прогресу відіграють виробничі відносини, або відносини економічної власності. Оскільки вони розвива­ються відносно самостійно в межах суспільного способу

виробництва, тобто частково незалежно від розвитку про­дуктивних сил, мають свої закономірності розвитку, спе­цифічні суперечності, то рух цих суперечностей стає окремою рушійною силою економічного прогресу. До них належать суперечності між різними типами і формами власності. Чим більше їх в межах певного способу виро­бництва, тим сильніші рушійні сили й джерела економіч­ного прогресу.

Значну, відносно самостійну роль серед рушійних сил даної форми прогресу відіграють і техніко-економічні від­носини, зокрема оптимальне співвідношення між спеціалі­зацією, концентрацією, комбінуванням виробництва тощо. Але найважливішою рушійною силою економічного прогресу в межах суспільного способу виробництва є су­перечність між продуктивними силами та виробничими відносинами, або відносинами економічної власності. Найдинамічніші елементи продуктивних сил у сучасних умовах — це людина (в її межах — робоча сила), наука, засоби праці. Тому в процесі свого розвитку вони перши­ми вступають у суперечність, конфлікт з відносинами власності.

Кожен з елементів, у свою чергу, складається з відпо­відних компонентів (наприклад, наука — з фундамен­тальної і прикладної науки). Компонентами робочої сили у наш час є рівень освіти, кваліфікації, культури, психо­логічний стан тощо. Найбільш динамічні та революційні елементи робочої сили першими вступають у конфлікт з існуючими відносинами економічної власності. Це зумов­лює процес переростання робочою силою або наукою до­мінуючих у даний час типу або форми власності, перехід до якісно інших, розвинутіших в межах суспільного спо­собу виробництва. Переростання окремими компонента­ми робочої сили, науки тощо певних типів чи форм еко­номічної власності й поява внаслідок цього більш розви­нутих призводять до того, що адекватними для розвитку певного елемента продуктивних сил, а отже і всієї її си­стеми, стають одночасно декілька конкретних типів і форм економічної власності в межах одного суспільного способу виробництва. Такий механізм взаємодії продук­тивних сил і виробничих відносин передбачає наявність різних форм і методів часткового і тимчасового розв'я­зання економічних суперечностей у межах одного й того самого суспільного способу виробництва.

Основними методами розв'язання економічних супе­речностей суспільного способу виробництва є:

1. Створення якісно нових форм руху для попередніх суперечностей. Це означає водночас певне пристосування виробничих відносин, відносин економічної власності до рівня й характеру розвитку продуктивних сил. Так, внас­лідок загострення суперечності між продуктивними сила­ми і виробничими відносинами у першій половині XIX ст. виникає і швидко розвивається акціонерна власність.

2. Економічні кризи. Залежно від їх глибини і сфери поширення (кризи надвиробництва товарів, фінансові, кризи кредитної системи та ін.) здійснюється часткове (коли криза охоплює одну зі сфер господарства, окремі галузі або їх групу) і тимчасове або більш повне розв'я­зання економічних протиріч. Через деякий час ці проти­річчя знову вступають у фазу власне суперечності, конф­лікту, загострюються до краю і готують нову економічну кризу.

3. Господарський механізм, насамперед діяльність держави.

Господарський механізм — система управління економікою шля­хом свідомого використання економічних законів, розв'язання су­перечностей суспільного способу виробництва, послаблення їх го­строти, механізм узгодження економічних інтересів тощо.

4. Кількісний метод. У процесі переростання продук­тивними силами або їх окремими елементами меж певної форми економічної власності в умовах суспільного спосо­бу виробництва спочатку відбуваються переважно кіль­кісні зміни, тобто нагромадження більшої суми грошей, засобів виробництва та ін., що створює передумови для розвитку окремих елементів продуктивних сил. І лише через певний час кількісні зміни зумовлюють появу но­вої якості — розвинутішої форми економічної власності. Розвиток цих процесів здійснюється відповідно до вимог закону переходу кількості в якість і навпаки.

5. Процес діалектичного заперечення в межах сус­пільного способу виробництва. Поява якісно нових, роз­винутіших типу або форми економічної власності в ме­жах одного суспільного способу виробництва означає во­дночас процес діалектичного заперечення попередніх, менш розвинутих типів і форм такої власності, тобто не повне усунення останньої, а часткове, зі збереженням її позитивних якостей і одночасним перетворенням на за­лежну, підпорядковану вищому типу або формі економіч­ної власності. Так зберігаються позитивні властивості всіх існуючих типів і форм економічної власності, завдя­ки чому відбувається пристосування виробничих відно-

син до рівня, характеру й структури продуктивних сил, здійснюється економічний прогрес.

Фактори економічного прогресу. В сучасній спеціаль­ній літературі поняття «фактори економічного прогресу» і «фактори виробництва» розглядають здебільшого як то­тожні, тобто вважають їх джерелами національного дохо­ду, зокрема прибутку.

У працях західних науковців ще другої половини XIX ст. (зокрема Ж.-Б. Сея) міститься теза про те, що трьо­ма основними факторами виробництва, кожний з яких створює його власнику особливий вид доходу, є капітал, земля і праця. Згідно з теорією продуктивності капіталу ко­жен із факторів має фізичну продуктивність, створює свою частину доходу. Капітал, під яким розуміють переважно засоби виробництва, приносить капіталісту прибуток, зем­ля — ренту землевласникові, а праця — платню робітнико­ві. Звідси випливає, що кожен член суспільства отримує по справедливості й експлуатація відсутня. Англійський еко­номіст А. Маршалл на початку XX ст. разом з цими трьо­ма факторами виділив четвертий — діяльність з організації виробництва, яка приносить платню керуючому виробниц­твом. Австрійський економіст К. Менгер найважливішим фактором економічного прогресу вважав прогрес знання про найефективніше використання факторів виробництва, ресурсів. Американський економіст Й. Шумпетер головним джерелом прибутку назвав здійснення підприємцем «нових комбінацій» щодо техніки і технології, створення нових то­варів, освоєння нових джерел сировини тощо.

Марксистська політична економія чітко розмежовує фактори виробництва та джерела вартості, зокрема додат­кової вартості. Єдиним джерелом вартості вважається праця, а засоби виробництва, у тому числі земля, — речо­вими факторами, але лише виробництва споживчої варто­сті, а не вартості. Робочу силу при цьому вважають осо-бистісним фактором, який також бере участь у створенні споживчої вартості. Речові фактори виробництва ще нази­вають природними, об'єктивними, а робочу силу — суб'єктивним фактором.

Речові фактори виробництва самі не є капіталом. Во­ни перетворюються на капітал лише тоді, коли служать засобом експлуатації найманої робочої сили, коли вони є матеріальним носієм певної суспільної форми, тобто пев­ного виробничого відношення. Засоби виробництва в ру­ках дрібного товаровиробника (фермера, ремісника тощо) не перетворюються на капітал. Засоби виробництва є ре-

човим фактором виробництва, беруть участь у створенні споживчої вартості товарів, але вартості, й відповідно до­даткової вартості, не створюють, їхня вартість лише пе­реноситься на новостворений продукт конкретною пра­цею найманого працівника. Наприклад, працею токаря на деталь, яку він виготовив, поступово і частково пере­носиться вартість токарного верстата. Фізичною продук­тивністю, тобто здатністю самим створювати частину до­ходу, засоби виробництва не володіють.

Теорію факторів виробництва не підтримують багато західних економістів. Так, Ф. Махлуп (США) не вважає землю як безкоштовний дар природи капіталом. Капіта­лом у цьому разі є витрати на поліпшення якості землі. Ще точніше було б сказати, що відповідним фактором виробництва є праця людей, спрямована на поліпшення якості землі.

До сучасної системи продуктивних сил слід віднести форми та методи організації виробництва, науку та ін­формацію. Ці елементи є факторами, які сприяють пере­творенню речовини природи відповідно до потреб людей, створенню матеріальних і духовних благ і зростанню про­дуктивності праці. Тому не самі названі фактори є дже­релом певної частини національного доходу або додатко­вої вартості зокрема, а праця відповідної кількості людей у сфері науки, інформаційного забезпечення щодо вдос­коналення форм і методів організації праці та ін.

Суперечки з приводу такого фактора, як засоби ви­робництва, між марксистською та буржуазною політеко­номією тривають понад півтора століття. Обидва напря­ми розвитку економічної науки не враховують важливий фактор, що може пояснити реальний стан речей з цієї проблеми. Йдеться про виникнення нової продуктивної сили в процесі взаємодії всіх елементів системи продукти­вних сил, про комплексну дію всіх факторів зростання продуктивності праці, що породжує так званий синергіч­ний ефект, нову якість у процесі системної взаємодії в ме­жах складної органічної системи. Цю нову продуктивну силу на поверхні явищ окремі суб'єкти економічних від­носин, як і багато науковців, можуть розглядати як фізи­чну продуктивність самих засобів виробництва, або як плату за ризик. Більше того, в процесі ускладнення сис­теми продуктивних сил, появи у ній нових елементів си­нергічний ефект від їх комплексної взаємодії зростає. Ця об'єктивна закономірність може набирати химерних форм У свідомості учасників виробництва, у суб'єктів різних форм власності й породжувати концепції про дію нових

факторів виробництва, про нові джерела новоствореної вартості. Насправді єдиним джерелом новоствореної вар­тості, й прибутку зокрема, є лише праця в її різновидах.