VI. ДУХОВНІ ПОШУКИ XIX СТОЛІТТЯ

 

1. Формування української національної самосвідомості.

2. Роль творчості Т.Г. Шевченка у становленні української куль­тури.

3. Українська суспільна думка: розвиток науки і філософії.

4. Література.

5. Образотворче мистецтво, музика, театр.     

1. Формування української національної  самосвідомості

Виникненню й поширенню української національної самосвідо­мості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, наприкінці XVIII ст. імпульс цьому процесові дав ряд найважливіших політичних подій, що мали загаль­ноукраїнське і загальноросійське значення. Це — російсько-турецькі війни за Північне Причорномор'я та Крим (70 — 80-ті роки), ліквіда­ція Запорізької Січі (1775 р.), скасування автономної козацької ад­міністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосно­го права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською — Галичини і Буковини (70 — 90-ті роки). Розчленування, з одного боку, і возз'єднання, — з другого, території українського етносу, знищення останніх опор його державності супроводжувалося також і його русифікацією.

Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості укра­їнців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769 — 1838 рр.). Його пере­лицьована "Енеїда", без волі автора видрукувана 1798 р., була пер­шою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами мину­лої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.

Крім формальної сторони — літературного друкованого слова, писаного народною мовою, до того ж незвичайно легкою, вільною і культурною, — поема містила в собі справді дорогоцінний зміст. З-за ясартівливої форми талановитої пародії, що описувала нібито троян­ських гультіпак, проглядали інші образи й спомини. Українські ко­заки також часто блукали світами, не знаходячи собі притулку — й гіркі гадки мусили наводити спомини, що викликались цим опові­данням нібито про троянських бурлак. З-поза веселих і часом гру­буватих жартів і глузувань поставали образи "вічної пам'яті Геть­манщини". Поставало народне життя, змальоване з великою любо­в'ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем.

Славнозвісна "Енеїда" започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національ­не індиферентних людей.

І до сьогоднішнього дня ще не оцінений належним чином вне­сок "Енеїди" у скарбницю світової культури. Шведський дослідник А. Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд травестійно-пародійних обробок Вергілієвої "Енеїди" в історії європейської літератури, за­значає, що творіння Котляревського не просто виділяється своєю "са­мостійною оригінальною вартістю", а й перевищує "і культурно-історично, і мовно, та й естетично" всіх своїх попередників. Перевищує, бо в ній спостерігаємо "багатосторонній образ цілої України, народ­них звичаїв і соціальних обставин", бо українське народне життя в ній "так всесторонньо, а при тім артистично" опрацьоване. Переви­щує з погляду на її "реалізм, національний гумор і народну мову".

Процес українського національного відродження на першому етапі (приблизно до середини 40-х років XIX ст.) охопив найбільші куль­турні центри українських земель, що перебували під владою Росій­ської імперії, — Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії.

Як значний епізод з історії українського відродження, що мав місце біля самих витоків національної свідомості, постає нині зарубіжна поїздка 1791 р. українського поміщика і російського поета Василя Капніста та його переговори з канцлером Прусії про можливість одержання від цієї країни допомоги в тому разі, коли українці, "до­ведені до краю тиранією, що її російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними,... спробують скинути російське ярмо". Адже йдеться про діяча, якого сучасники залежно від їх поглядів поважали або ненавиділи за пристрасний український патріотизм, чию славнозвісну позацензурну "Оду на рабство" сприймали в тогочасно­му суспільстві як літературний виступ за "восстановление гетманського правлення", а самого його вважали таким, що "готовий бьіл пожертвовать всем своим имением для благополучия Малороссии". Представники наступного покоління родини Капністів також були безпосередньо причетні до національного руху. Вони підтримували зв'язки з членами Кирило-Мефодіївського братства, серйозно займа­лися українським мовознавством, поширювали рукописи пронизаних волелюбними ідеями поезій Т.Г. Шевченка.

Національно-визвольні сюжети з історії України привертали увагу й класиків російської літератури Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя, їхні твори української тематики, не тільки художньо роз­кривали освіченим російським читачам багатий віковічними тради­ціями український світ, а й сприяли піднесенню національної свідо­мості самих українців. Досить вагомий внесок у цю справу зробили декабристи, зокрема Кіндрат Рилєєв. У своїй поемі "Войнаровський" він створює художні образи реальних історичних діячів — україн­ського гетьмана Івана Мазепи та його небожа Андрія Войнаровського, яких зображує патріотами й героями національно-визвольної боротьби в Україні. Таке трактування цих образів не тільки повністю розхо­дилося з офіційною точкою зору російського царизму та його ідео­логів, але й було несподіваним для багатьох сучасників поета. Ще зовсім недавно воно з упередженням сприймалося і радянськими істориками та літературознавцями.

Та й інші його твори, в яких оспівувалася боротьба українського козацтва, козацьких героїв проти поневолювачів ("Наливайко", "Гай­дамак", "Палей", "Богдан Хмельницкий", "Петр Великий в Острож-ске"), цілком імпонували тоді тим, хто дбав про утвердження й по­ширення української національної самосвідомості в масах. Серед них був Микола Маркевич, який професійно займався вивченням історії України і став одним з перших авторів фундаментальної багатомовної узагальненої праці з цієї проблематики. У листі до К. Рилєєва, написа­ному за три місяці до повстання декабристів у 1825 р., Маркевич від себе та від своїх співвітчизників захоплено заявив: "Ви підносите цілий народ, — горе тому, хто йде на приниження цілих країн, хто наважуєть­ся покрити презирством цілі народи. Але слава тому, хто прославляє велич душі людської і кому цілі народи мають віддати подяку".

Вітчизняна війна 1812 р. безпосередньо зачепила й долю укра­їнського народу. Викликаючи хвилю патріотичних настроїв проти наполеонівського нашестя, вона дала значний імпульс піднесенню національної самосвідомості в Україні. А серед прогресивної росій­ської громадськості (незалежно від національності її діячів) пробуди­ла романтизований інтерес до мови, фольклору та побуту населення України. З цього інтересу народилися перші українознавчі лінгві­стичні та фольклористичні праці (у світ їх випустили видавництва Петербурга та Москви). Це — граматика української мови, складена вченим-мовознавцем із Сумщини Олексієм Павловським (1818 р.), збірники українського пісенного фольклору Миколи Цертелєва, гру-. зинського князя за походженням (1819 р.), та Михайла Максимови­ча — вихованця Московського і майбутнього першого ректора Київ­ського університету (1827 р.). Відомий російський учений-славіст Ізмаїл Срезневський розпочав свою викладацько-дослідницьку ді­яльність у Харківському університеті. Як збирач та видавець творів українського фольклору він цілком усвідомлював свою добровільну й благородну місію популяризатора масової української самосвідомо­сті. Його стаття "Взгляд на памятники украинской народной словес-ности" (1834 р.) — перший друкований публічний виступ на захист української мови, її права на необмежене використання в літературі й науці- "Надії на славу літературну" побачив Срезневський у твор­чості українських письменників, своїх сучасників — Івана Котлярев­ського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ'яненка.

Активним поширювачем української культури став Микола Кос­томаров — також вихованець Харківського університету. З перших кроків своєї вченої кар'єри він настільки досконало оволодів укра­їнською мовою, що писав нею художні твори й на основі українсько­го фольклору виконав два дисертаційні дослідження. Зі сторінок харківського українського альманаху "Молодик" (1843 р.) Костома­ров закликав своїх сучасників на Україні писати твори, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно вивчати духовну культуру укра­їнського народу, розширювати народознавчі дослідження, зробити українську мову знаряддям науки та мистецтва. "Конечно, Гоголь, — відзначав Костомаров, — много вьіразил из малороссийского бьіта на прекрасном русском язьіке, но, надо сознаться, знатоки говорят, что многое то же самое, будь оно на природном язьіке, бмло бьі луч-ше". І тут же вчений пророче визначив місце в розвитку української національної самосвідомості творчості тоді ще молодого поета — Тараса Шевченка: "Зто цельїй народ, говорящий устами своего позта".

І це, як зазначають дослідники, не випадковість, що в XIX ст. найб­ільше для утвердження національної самосвідомості зробив не держав­ний муж чи воїн, а поет Тарас Шевченко, його геніальна творча спад­щина. Вихід у Петербурзі 1840 р. збірки поетичних творів Т. Шев­ченка "Кобзар" був, безперечно, знаменною віхою в історії українського культурного відродження, а сама ця невелика тоді ще книжечка ста­ла могутньою рушійною силою формування національної самосвідо­мості багатьох українців. Відтоді в рукописних списках і духовних виданнях, у піснях, якими ставало чимало його віршів, творчість Шев­ченка почала проникати в саму гущу народних мас пригнобленої ца­ризмом України, пробуджувати національну гідність людей. Причо­му таку ж роль твори основоположника нової української літератури і реформатора української мови, яким по праву ввійшов в історію нашого народу Шевченко, відігравали й на українських землях по Другий бік російсько-австрійського державного кордону.

Напередодні і в період демократичної революції 1848—1849 рр. У Західній та Центральній Європі українські прогресивні громадські Діячі Східної Галичини мали всі підстави проголошувати: "якщо хочемо озброїтись силою, давайте прислухаємося до громогласного Шевченка". У свою чергу, Шевченкові та його ідейним однодумцям були відомі імена і творчість таких видатних зарубіжних слов'ян­ських діячів культури, як Шафарик, Коллар, Міцкевич та ін. А такі слов'янознавці, як Ізмаїл Срезневський та Осип Бодянський, були осо­бисто знайомі з цими та багатьма іншими провідними представни­ками зарубіжного слов'янського світу. Здавалося, що визвольні ідеї створення всеслов'янського федеративного союзу носяться в повітрі, їх разом з ідеями соціального і національного розкріпачення укра­їнського народу, ліквідації самодержавного і встановлення демокра­тичного ладу, піднесення масової національної самосвідомості в Україні шляхом розвитку системи шкільної освіти та широкої куль­турно-освітньої програми було покладено в основу діяльності Кири-ло-Мефодіївського товариства — нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Косто­маров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Гулак. Шеф жан­дармів граф О.Ф. Орлов, підсумовуючи слідчі матеріали, зазначив, що члени товариства прагнули відновити колишню Гетьманщину по можливості "в независимости от других славянских племен", що "об-щество почти потеряло из виду обширную цель обт>единения всех сла­вянских племен й заботилось о Малороссии, ее народности, язьіке й даже независимости", що положення основного програмного докумен­та кирило-мефодіївців — "Закону Божого" викладені "в революцион-ном коммунистическом духе".

На сучасному етапі незалежного розвитку української державності заключне положення кирило-мефодіївського "Закону Божого" (себ­то "Книг битія України..." М. Костомарова) звучить як пророцтво, що збулося: "І встане Україна з своєї могили, знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хоруган, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде неподлег-лою Річчю Посполитою в Союзі слов'янськім". Михайло Грушевський в "Очерке истории украинского народа" так оцінив історичне зна­чення Кирило-Мефодіївського товариства: "...Здесь мьі впервьіе ви­дам шшьггші теоретического формирования украинскои идеи в поли-«гической й общественной сфере в духе прогресса й свободм". дай

Пропаганду своїх ідей колишні учасники Кирило-Мефодіївсько­го товариства відновили наприкінці 50-х — на початку 60-х років у Санкт-Петербурзі після відбуття десятирічного заслання. Звичайно, здійснювали вони її тепер обережніше й поміркованіше, та все ж досить виразно, безкомпромісно. Тоді в Петербурзі знаходилися най­важливіші організації загальноукраїнського національного руху, як от: гурток однодумців і послідовників Т. Шевченка, українська дрУ" карня Пантелеймона Куліша, нарешті, редакція першого українознавчого журналу "Основа", матеріали якого публікувалися російською та українською мовами і який фактично став трибуною пропаганди української національної самосвідомості.

Головним питанням, яке найбільше дискутувалося на сторінках "Основи", було національне. У полеміці з російською, польською, німецькою, єврейською реакційно-шовіністичною пресою "Основа" обстоювала програму всебічного розвитку національної культури, вимагала створення в Україні широкої мережі шкіл, запровадження в них навчання корінного населення рідною мовою, вказувала на пер­шорядне значення систематичного видання цією мовою науково-популярної літератури.

2. Роль творчості Т.Г. Шевченка у становленні української культури

Творчість Т. Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократич­ний напрям.

Ім'я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був ви­нятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового на­роду і здобув всесвітню славу.

Але саме походження ще не гарантує відданості людини своїй соціальній природі до кінця життя (відомий дворянський історик М. Погодін, наприклад, за походженням був кріпаком). Тарас Шевчен­ко був і залишався вірним народові, ніколи не розривав з ним зв'язку і в кінці життя з гордістю писав: "... я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу".

Природа дуже щедро обдарувала юнака — в нього було два покли­кання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було надано звання академіка. Проте переважало в ньому друге, основне й головне покликання — поета, мало сказати — новатора, а поета особливої, незви

Рядків і до останнього передсмертного вірша "Чи не покинуть нам, небого..." поет висловлював думи, почуття й прагнення свого народу. Слідом за "Кобзарем" з'являється альманах "Ластівка", де також ^аадруковано ранні твори Шевченка, які не ввійшли до збірки, зокре-**а балада "Причинна". (Тепер цією поезією відкривається "Кобзар".) Уже перші проби пера Шевченка зі своєю народністю, емоційністю були виключно новим явищем в українській літературі,

Прокладаючи нові шляхи в літературній творчості, молодий поет не поривав різко зі своїми попередниками й сучасниками. Навпаки, він підкреслював свій зв'язок, спадкоємність із тими, хто перший по­чинав нову українську літературу. Коли 1838 р. помер автор безсмер­тної "Енеїди", під враженням одержаної звістки Шевченко пише еле­гію "На вічну пам'ять Котляревському", в якій навіки визначив ва­гомість його внеску в культуру українського народу і всього людства. Так само високо оцінював молодий поет і першого прозаїка нової української літератури Г. Квітку-Основ'яненка. Він пише письмен­никові листа; прочитавши його нарис про А. Головатого, звертається до автора з віршовим посланням "До Основ'яненка". В. Жуковському присвячено ранню найкращу поему "Катерина", а Є. Гребінці — "Пе­ребендю".

Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи тощо.

Безперечно, у раннього Шевченка є дещо спільне з романтичною поетикою. Але ніколи, навіть у молоді роки, поет не втрачав своєї власної індивідуальності. Про це вагомо висловився І. Франко у статті про "Перебендю": "... геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілі­сність" — у той сплав, ім'я якому — Шевченко.

Весь "Кобзар" нерозривно зв'язаний з народною творчістю. Це цілком природно й зрозуміло. Поет виріс з українського фольклору й ніколи цих зв'язків не поривав. Один з істориків української літе­ратури ще в дожовтневі часи писав: "З Котляревським до літерату­ри увійшов народ і сів у ній на покуті, остаючись там і по сей день бажаним гостем". Якщо про літературу до Шевченка ще можна було висловитись в такий спосіб, то з приходом Кобзаря народ в україн­ській літературі став не гостем, а господарем.

Завжди відчуваючи нерозривний зв'язок з народом, поет сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку. Це не "вико­ристання", властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, це не стилізація під фольклор, до якої вдавалися численні поети до Шевченка, в часи його і після нього. Елементи усної народної твор­чості (певною мірою й несвідомо) впліталися у власні думи й слова поета. Інколи він міг запозичити з народної пісні навіть окремі рядки.

Надзвичайна близькість поезії Шевченка до фольклору, зокрема, до народної пісні, давала підставу деяким критикам вважати авто­ра "Кобзаря" водночас і народним співцем (творцем фольклору), і поетом. Аполлон Григор'єв — сучасник поета — так писав про нього: "... последний кобзарь й первьій великий позт новой великой лите-ратурьі славянского мира". Звичайно, вислів цей образний. Проте й у той час і значно пізніше можна зустрітись з аналогічним, вже об­разним, трактуванням Шевченка, особливо в зарубіжній критиці. Автор "Кобзаря" — поет народний у розумінні безмежної відданості інтересам народу, але не "простонародно-примітивний".

Засвоївши всі багатства передової людської думки, Шевченко під­нісся на таку височінь, з якої міг повести народ за собою, показати йому шлях до визволення. Слід нагадати, що це не були часи край­нього абсолютизму, коли в Російській імперії майже не було справж­нього політичного життя, часи, про які В. Бєлінський писав: "Тільки в одній літературі, незважаючи на татарську цензуру, є ще життя і рух вперед". У такі похмурі часи тільки прогресивні письменники могли своїм словом виявити настрої покріпачених селян, інтереси найширших мас населення в боротьбі за елементарні права. Таким першим виразником насущних народних інтересів в українській літературі став Тарас Шевченко. Уже в ранніх творах поета виявились провідні риси всієї його творчості. Автор "Кобзаря" — передусім поет сучасності, який живе інтересами народу, поділяє його горе й радощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі ("Катерина", "Причинна", "Тополя", "Утоплена", "Перебендя", ліричні поезії).

Невдоволення поета-патріота гнітючою дійсністю спонукало його звертатися думкою в минуле, до історичних тем.

Найвиразніше революційний характер романтизму поета виявився у поемі "Гайдамаки", що з'явилась через рік після виходу "Кобзаря". Поема була здійсненням велетенського задуму, про що свідчить філо­софський віршовий вступ і прозова передмова (фактично — після­мова). Назва говорила про те, що в ній буде оспівано широкі маси народних месників — борців проти феодально-кріпосницького й національного гніту. Хоча в поемі й змальовані криваві картини покарання шляхти гайдамаками, весь твір проймає глибока людяність, гуманізм:

_ Болить серце, як згадаєш: Старих слов'ян діти Впились кров'ю...

У ліричних відступах Шевченко нагадував читачам, що два братні слов'янські народи могли б жити в мирі й дружбі — "жити б та бра­таться". А в передмові він уперше висловив широку демократичну ідею єднання слов'янських народів: "нехай житом-пшеницею як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря до моря слов'янська земля".

Як і інші історичні твори Шевченка, поема "Гайдамаки" міцно пов'язана з сучасністю. Змальовуючи минуле, поет раз у раз нагадує про сьогодення, висловлює невдоволення пасивністю селянських мас,

тим, що нащадки не згадують про Ґонту й Залізняка:

Тяжко! Важко! Кат панує, А їх не згадають.

Тут спостерігається явний політичний підтекст, спрямований проти фамодержавства, Миколи І.

_ч Дедалі більше Шевченко стає відомим як поет і художник. Його твори друкуються в журналі "Маяк" та альманасі "Молодик", вихо­дять окремими виданнями: "Гамалія", "Тризна", "Чигиринський Коб­зар", "Живописная Украйна". Він ще пильніше приглядається до життя народу, наполегливо шукає нових шляхів у творчості, в боротьбі з суспільним лихом.

Шевченко виїжджає на Україну, де не був чотирнадцять років, і постійно подорожує. У 1845—1846 роках, перебуваючи в містах і селах Правобережної та Лівобережної України з власної ініціативи, а та­кож за дорученням Археологічної комісії, він замальовує історичні місця, старовинні церкви й монастирі, руїни, могили тощо. Його ма­люнки архітектурних пам'яток Переяслава, Чигирина, Суботова, Гу­стині, Полтави й досі зберігають не тільки мистецьку, а й наукову вартість.

До сприймання й узагальнення своїх спостережень поет був підго­товлений перебуванням у Петербурзі. Початок сорокових років І. Фран-ко в статті про Шевченка назвав "добою великого перелому" в дум­ках поета. Він нагадав про передову російську літературу тих часів (Пушкін, Грибоєдов, Лєрмонтов, Гоголь, Бєлінський, Герцен), про прагнен­ня показувати дійсність правдиво з усіма її хибами, будити в людей бажання виправляти ці хиби, вселяти віру в можливість їх подолан­ня. І. Франко нагадував про прогресивну західноєвропейську літе­ратуру (Гюго, Жорж Санд, Стендаль, Бальзак, Діккенс, Теккерей), про перехід до політичного радикалізму, про порушування суспільних питань у літературі, про поворот до реалізму. Свої аналітичні розду­ми над творчістю Кобзаря цього періоду Франко завершує відомим узагальненням: "Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею посту­пового руху, аби його гаряча молода душа не повернулась також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік".

Ще в Петербурзі Шевченко знав, що його чекає в Україні: "... там Ькрім плачу нічого не почую". Але те, що він побачив і почув, пере-:щило всі його побоювання. Страшне всенародне лихо вразило сер­іє поета, й у нього вирвались перші жагучі, пристрасні слова:

Світе тихий, краю милий, Моя Україно. За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?

Він не поспішає друкувати свої нові твори, але старанно перепи­сує їх в альбом "Три літа", ніби готуючи для прийдешніх поколінь.

Різкого зламу в світогляді Шевченка не сталося — поет був і зали­шався мужицьким демократом, але демократизм цей набув більш чітких, революційних рис. Так само він залишався народним поетом, виразни­ком дум і прагнень трудящого люду, але з'являється й дещо нове. Поет і раніше правдиво показував дійсність з її хибами, але тепер значно розширюється діапазон його узагальнень. Він по-новому переосмислює і минуле, і сучасне, вирізняє вже не поодинокі хиби, а невиліковні вираз­ки, страшні вади, які годі виправляти. У багатьох творах "трьох літ" важко відділити історичну тему від сучасної й навпаки. Все поєднуєть­ся в один комплекс, в один синтез. Так народжується новий поетичний жанр, про який влучно сказав І. Франко: "Перший Шевченко... в своїх поемах "Сон" і "Кавказ" показав у Росії образці політичної поезії, по­казав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід сту­пати на тім полі, та основу, з якої треба жити".

І це цілком справедливо. Поезія "трьох літ" — передусім поезія політична. Це викриття самодержавства й кріпосництва як системи в усіх без винятку її ланках, в усіх аспектах — державному, політич­ному, соціальному, національному, морально-етичному. Про друкуван­ня цих поезій в умовах царської цензури годі було й думати. Шев­ченко охоче читає нові вірші з альбому "Три літа", дає їх переписува­ти. Тому ми маємо численні списки революційних поезій, які поши­рювались протягом кількох десятиліть, хоча цей альбом був похо­ваний у III відділі. Шевченко сам переписав поему "Кавказ" для Адама Міцкевича. Цей текст був переданий у Париж через члена Кирило-Мефодіївського товариства М. Савича і вручений поетові.

Відомі різні підходи до оцінки творчості поета цього періоду, але ясною виглядає думка: Шевченко в ці роки є послідовним револю­ційним демократом, поетом-реалістом, хоча в його творчості й тепер, і навіть пізніше, зберігаються значні елементи романтизму.

Далі розвинув Шевченко також й ідею слов'янського єднання, вперше висловлену в ранніх творах. Він пише історичну поему "Єре­тик", або "Іван Гус", а до неї — посвяту "Шафарикові", де всупереч панславістам і слов'янофілам накреслює широку програму демо­кратичного єднання визволених народів:

Щоб усі олов'яне сіпали

Добрими братами,

І синами сонця правди...

Це послання Шевченко передав Шафарикові. Є різні думки про коли саме він його передав: чи до заслання, чи після заслання. відоме свідчення В. Білозерського, що послання потрапило до : "Оповідають свідки, що І. Шафарик, читаючи оце послан­ня Шевченкове, плакав вдячними сльозами".

Порушуючи й розв'язуючи широкі суспільно-політичні проблеми в поезіях "трьох літ", Шевченко, як і в ранній творчості, залишався ніжним ліриком. І в сатиричних творах, і в поемах, сповнених інвек­тив, революційного пафосу, є чимало ліричних відступів, у яких вияв­ляється щире серце поета, чистота його почуттів. Поруч з політич­ною поезією Шевченко створює ліричні шедеври: "Дівичії ночі", "Ма­ленькій Мар'яні", балади ("Лілея", "Русалка") і нарешті поему "Най­мичка". Характеризуючи літературні достоїнства останньої, І. Фран-ко підкреслив, що вона "... належить до найбільших тріумфів прав­дивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ великої гені­альності Шевченка".

Каменяр написав це 1895 р. Але ще за життя поета, в часи тво­рення поезій "трьох літ", сучасники відчували те ж саме. Цікавий з цього погляду лист В. Білозерського до М. Гулака 1846 р. з приводу поеми Т. Шевченка "Іван Гус": "Я поневоле приятно задумался над тем — какого гениального человека мьі имеем в Тарасе Григорье-виче; ибо только гений посредством одного глубокого чувства спо-собен угадьівать й потребности народа й даже целого века, — к чему ни приведут никакая наука, ни знання, без огня позтического".

Засланням у солдати в далекі оренбурзькі степи, забороною писа­ти й малювати царат намагався вбити в Шевченкові поета й худож­ника. Незважаючи на суворий присуд можновладців, Кобзар пише вірші і в казематі III відділу, і в Орській фортеці, адресуючи свої "за­халявні" книжечки грядущим поколінням. Поета-громадянина від­значала величезна сила переконаності у правоті своєї благородної справи, віра й певність у тому, що його "мережання" потрібне наро­дові, допоможе його визволенню.

Незважаючи на весь тягар заслання, принизливість миколаївської солдатчини, революційний дух Шевченка не був зламаний: "Караюсь, мучуся... але не каюсь". І він пише нові визначні твори, в яких далі викриває несправедливий кріпосницький лад, але в більш типізованих образах ("Княжна", "П. С."). Новою була поява образів народних месників ("Варнак", "Якби тобі довелося"). Ще з більшою пристрастю поет бореться проти царату, закликаючи до відплати усім вінце­носцям ("Царі").

Поруч з цими поезіями, сповненими революційного пафосу, Коб­зарем були створені найніжніші перлини лірики — "Г. 3." ("Немає гірше, як в неволі"), "За сонцем хмаронька пливе", "Зацвіла в долині", "У нашім раї на землі", "На Великдень на соломі", численні пісні, що стали потім народними. У каторжних умовах не скам'яніло чисте, щире серце поета.

Другий арешт, і друге, ще важче заслання не зламали Шевченка. Він не пише поезій, але з'являються російські повісті. Вони худояс-ньою силою не дорівнюють поетичним творам, проте лишаються цінним надбанням у спадщині Шевченка.

Кримська війна, смерть Миколи І спричинили певну відлигу в суспільному житті Російської імперії. Звільнений із заслання завдя­ки клопотанням російських друзів, Шевченко відновлює поетичну діяльність. У нових поемах та інвективах заяснів усіма барвами давній, уже широковідомий геній. Пантелеймон Куліш надрукував у "Записках о Южной Руси" поему "Наймичка" і першим у пресі назвав Шевченка генієм: "У його віршах мова наша зробила той великий крок, який робиться тільки спільними зусиллями цілого народу протягом тривалого часу або чарами генія, що в своїй особі втілює вроджену художність рідного племені". В іншій статті той же автор, пишучи про світове значення Шевченка, вже просто називає його ім'я поруч із Шекспіром, Шіллером, Міцкевичем, Пушкіним та Гоголем.

Тарас Шевченко стає відомим поза межами Російської імперії, передусім серед своїх краян за кордоном. Уже в сорокових роках твори поета потрапили в Галичину, тут знали про арешт членів Ки-рило-Мефодіївського товариства. Через польську пресу Шевченко стає відомим у Франції. Важливим і знаменним фактом є вихід у Лейп­цигу 1895 р. книжечки, в якій надруковано революційні поезії: "Кав­каз", "Заповіт", "Розрита могила", "Холодний яр" таін.

В ореолі слави повернувся поет із заслання до Петербурга. Він вживає енергійних заходів до надрукування великої книги "Поезія Т. Шевченка, т. І", але цензура дозволила видати тільки ранні, вже друковані твори під традиційною назвою "Кобзар". Проте поет не­втомно працював для майбутнього.

Творчість останнього періоду життя стала найвищим етапом в розвитку поета. Як і раніше, жагуча революційна пристрасть поєднуєть­ся в ньому з особливою, надзвичайною ніжністю, ліричною емоційні­стю ("Посажу коло хати", "Над Дніпровою сагою", "Тече вода з-під явора"). Як і раніше, безцензурні твори поета поширюються в числен­них списках, потрапляють за кордон і друкуються там. Безсмертя твор­чості Шевченка полягає в тому, що найпередовіші для того часу рево­люційні ідеї було втілено в геніально просту поетичну форму.

В останні роки свого життя Шевченко не міг не відчувати, що вагомі зерна, посіяні ним, уже давали паростки ("Орю свій переліг — убогу ниву! Та сію слово. Добрі жнива колись-то будуть!"). Він бачив, як росте коло його соратників і однодумців, читав у пресі про визнання своїх заслуг перед народом. М. Добролюбов у рецензії на "Кобзар" назвав його першим справжнім народним поетом, а М. Чернипіев-ський вважав Шевченка непохитним авторитетом, довів його світове значення.

Сама смерть Кобзаря і поховання його на Чернечій горі біля Ка-нева стали фактором революційного руху. Він був основоположни­ком нової української літератури, нової української культури в ціло­му. Але значення Шевченка далеко переросло межі літератури й культури. Спадщина поета, яка друкувалася посмертно у вітчизня­них видавництвах і за кордоном, ставала чинником революційно-визвольної боротьби в усій Російській імперії, у країнах слов'янського світу. Революційні демократи використовували твори Шевченка в боротьбі проти царату, ними захоплювалися учасники польського січневого Повстання 1863 р., їх переспівували болгарські революціо­нери — борці проти турецького ярма.

Твори Шевченка перекладаються на російську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, німецьку, французьку, англійську та інші мови. Заслуговує на увагу видана французькою мовою доповідь про творчість Кобзаря та її визначальний вплив на розвиток української літерату­ри, переслідуваної царським урядом, котра була підготовлена для учасників Європейського літературного конгресу (1878 р.).

Високу оцінку творам поета дали польський поет В. Сирокомля, болгарський поет Л. Каравелов, сербський поет В. Николіч, французькі вчені Е. Дюран і Л. Леже, шведський вчений Л. Єнсен, чеський уче­ний 3. Неєдли й багато інших. У статті І. Франка "Тарас Шевченко", що була надрукована, крім української, ще й польською, німецькою та англійською мовами, розкрито велич і геніальність народного поета, рівного якому ще не знав світ. До таких висновків прийшов і сучас­ний дослідник академік О.І. Білецький, який, порівнявши автора "Кобзаря" з багатьма зарубіжними поетами, писав: "В історії світо­вої літератури першої половини XIX ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висло­вив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова".

Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розви­ваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою Думку, і як би вірно не зрозуміла вона їх, але завжди зали­шить наступній епосі сказати щось нове й вірніше, і жодна не висло­вить усього остаточно.

3. Українська суспільна думка; розвиток науки і філософії

У другій половині XIX ст. виникли нові фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку України. Потреба у спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури ви­вела на соціальну сцену інтелігенцію, близьку до визвольних праг­нень, чутливу до інтересів народних мас. Поступальним, хоча і склад­ним, суперечливим, був розвиток науки в Україні, що, починаючи з другої половини XIX ст. зосередився переважно в університетах та спеціальних вищих учбових закладах. Уряди царської Росії та Ав-стрО'Угорщини недостатньо асигнували проведення наукових До­сліджень, мало дбали про практичне використання досягнень науки, підозріло ставилися до прогресивних учених. Особливо тяжко відби­валась офіційна ідеологія на розвиткові суспільних наук. Однак ба­гато талановитих вчених плідно працювали на науковій ниві і до-сягли великих здобутків.

Значну роль координації творчих пошуків між ученими відігра­ли численні наукові товариства, які виникли у 70—90-х роках: Хар­ківське математичне товариство, Київське фізико-математичне това­риство, історичне товариство Нестора Літописця, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університетах, Ні­жинському історико-філологічному інституті та ін. Усі вони видава­ли свої періодичні органи, які читали не лише науковці, а й широкі кола громадськості.

Значне пожвавлення бачимо в усіх галузях наукової творчості, зокрема, в суспільствознавстві. Розвиток економічної думки в Україні в середині XIX ст. та у пореформений період зумовлювався передусім станом економічного та політичного життя у країні в цілому, а та­кож впливом ідей західноєвропейських шкіл.

Визначне місце у розвитку демократичної думки в Україні посідав М.П. Драгоманов (1841—1895), видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик.

У галузі розробки економічних проблем він приділяв велику увагу пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. розглядав як позитивний акт, в цілому корисний для суспільства, але водночас підкреслював її антинародну спрямованість. Він зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали так звану волю "без землі". Реформа, писав він, не лише не дала селянам землі, "а й відібрала ту, яка у них була".

На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечу­вав капіталістичного розвитку країни, а й вважав, що Росія вже ста­ла на цей шлях. Він зазначає, що розвиток капіталізму сприяє роз­виткові продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму — кризу, безробіття, що вже почали з'являтися в Росії, хоча майбутнє суспільства М. Драгоманов пов'я­зував із соціалізмом (громадівством) як досконалішим, ніж капіталізм, ладом. Під соціалізмом (громадівством) він розумів такий спосіб виробництва, в якому фабрики, заводи й продукти праці належати­муть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподар­ського виробництва — сільським громадам. Перехід до новбго ладу він мислив як еволюційний, проте не заперечував і можливості рево­люційних виступів, повстань, "без яких інколи не можна обійтись", про що писав у 1878 р. на сторінках української збірки "Громада".

Разом з тим М. Драгоманов, який був обізнаний з працями Мар­кса і Енгельса, був противником марксистської теорії класової бороть­би, теорії соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм він вважав справою віддаленого майбутнього. На його думку, першо­чергове завдання соціалістів (а себе М. Драгоманов називав соціалі­стом) полягає в задоволенні політичних свобод і вже на їхній основі — проведення соціально-економічних реформ. Тепер можна з упев­неністю сказати, що М. Драгоманов у розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його критики.

Значні зрушення відбулися в історичній науці завдяки публікації архівних матеріалів, літописів, мемуарів та інших матеріалів. Розши­рилась їх джерельна база, зріс обсяг наукової продукції, зміцніли творчі зв'язки істориків, посилився інтерес до історії України. Комісією для розгляду давніх актів у Києві продовжувалось видання багатотом­ного "Архива Юго-Западной России" — капітального зібрання істо­ричних документів і літературних пам'яток Правобережної і Захід­ної України XIV—XVIII ст. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі у 1863— 1892 рр. 15-томні "АктьІ Южной й Западной Руси". Важливу роль у пожвавленні історичних досліджень відіграв щомісячний журнал "Киевская старина", заснований 1882 р. у Києві.

Історична наука характеризувалась різними напрямками і течія­ми. Свою діяльність продовжували дворянські історики. Проте домі­нуючою була буржуазна історіографія, яка відзначалася широким спектром ідеологічних установок і поглядів. Праці істориків другої половини XIX ст. містили багаті та різноманітні фактичні матеріали, детально опрацьовані й систематизовані, хоча в них нерідко робили­ся тенденційні висновки, оцінки.

Своєю плідною діяльністю виділявся М.І. Костомаров. З-під його пера з'являються все нові й нові праці — "Богдан Хмельницький", "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Руи-на", "Мазепа", "Павел Полуботок" та ін. У численних дослідженнях він намагався вирішити ним же поставлене завдання — висвітлен­ня історії широких народних мас як основного предмета історичної науки. Вагомим був творчий доробок О.М. Лазаревського (1834— 1902), присвячений історії Лівобережної України другої половини XVII—XVIII ст. у працях "Малороссийские посполитьіе крестьяне" (1648—1783), "Описание старой Малороссии", "Люди старой Малорос-сии" та інших. Він розробив значною мірою нові питання: форму­вання на Лівобережжі феодального землеволодіння, перетворення козацької старшини на поміщиків та закріпачення нею селян і ко­заків. Помітну роль відігравав В.С. Іконников (1841—1923), автор фундаментального "Опьіта русской историографии". Численні праці з історії, археології та етнографії України написав В.Б. Антонович (1834—1908). Серед них — "Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432—1500—1798", "Дослідження про ко­зацтво за актами 1500—1648", "Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії".

З 80-х років дослідження історії України розпочала історик та етнограф народницького, а згодом буржуазно-ліберального напрям­ку О.Я. Єфименко (1848—1918). їй належать, зокрема, праці "Исто-рия украинского народа", "Конньїе суди в Левобережной Украине", "Турбаевская катастрофа", "Дворянское землевладение в Южной Ру-си", "Очерки истории Правобережной УкраиньІ" та ін.

З революційне-демократичних позицій історію України висвітлю­вали І.Я. Франко, С.А. Подолинський, П.А. Грабовський та ін. їхнім творам притаманні співчутливе змалювання тяжкого становища народних мас, підтримка визвольної боротьби трудящих.

Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (мається на увазі Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 р., згідно з якими заборонялося друкувати літера­туру українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П.Г. Житецький (1837—1911) — "Очерк звуковой истории малорусского наречия", "Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в." та ін.

Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О.О. По­тебня (1835—1891). Вони знайшли відображення в його фундамен­тальних працях: "Из записок по русской грамматике", "Мьісль й речь", "Заметки о малорусском наречии" та ін. Мова, за Потебнею, є проце­сом постійного тривалого творчого зусилля духу (і в цьому плані вона ніколи не завершується, не "застигає" як готовий результат).

О. Потебня рішуче засуджував горезвісний Емський указ про за­борону української мови і ввезення українських видань в Україну з-за кордону, різко критикував "інтелігентних" представників панів­ної нації, які вважали, що перехід поневолених націй на мову гноби­телів ніби "залучає" перші до культури та цивілізації. "Взагалі де­націоналізація, — писав Потебня, — зводиться до поганого вихован­ня, до моральної хвороби; до неповного користування наявними за­собами сприйняття, засвоєння, впливу, до ослаблення енергії мислі; До мерзоти запустіння на місці витиснутих, але нічим не замінених форм свідомості; до ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з Дорослими, що замінюються лише слабким зв'язком з чужими; до Дезорганізації суспільства, аморальності, підлоти... Іншомовна шко­ла, чи то буде школа у тісному розумінні, чи солдатчина, чи взагалі Школа життя, має приготувати з свідомості учнів щось подібне до палімпсесту". При цьому Потебня наголошував на моральній ви­правданості недовіри поневоленої нації до нації гнобителів, наводячи Українське прислів'я: "Може ти, москалю, і добрий чоловік, та шине­ля твоя злодій".

Потебня відстоює "право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток".

У галузі фольклористики й етнографії плідно працювали М.Ф. Сум-цов, П.П. Чубинський, М.П. Драгоманов та ін.

Розвиток юридичних наук в Україні пов'язаний з іменами таких учених, як М.Ф. Владимирський-Буданов (історія російського, україн­ського, литовського і польського права), О.Ф. Кістяківський (кримі­нальне право, історія права і судочинства в Україні), В.А. Незабит-ковський (міжнародне право).

Філософська думка 60—70-х рр. в Україні найяскравіше репре­зентована своєрідною гуманістичною концепцією, котра набула на­зву "філософії серця", її автор — Памфіл Юркевич (1827—1874).

Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж — основа неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. "У серці людини, — зазначає мислитель,

— лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, не ви­пливають з жодного поняття чи закону". Звичайно, розум, "голова" керує, планує, диригує, але серце — породжує.

Класична доба української філософії, представлена творчістю Г. Ско­вороди, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша, П. Юркевича тощо, яскраво демонструє нам основні риси українського світоглядного менталітету в їх суттєво зрілій формі. *»

4. Література

В 50—60-ті роки XIX століття українська література йшла, в ос­новному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л, Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-по­бутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції літератури ЗО—40-х років.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жан­рово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вов­чок, пізніше з'являється соціальна її повість "Інститутка". Значне місце займають її антикріпосницькі оповідання соціальної та сімей­но-побутової тематики ("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, пись­менниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся, Горпина, Одарка доносить до чи­тача весь жах безправного становища жінки-кріпачки.

Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федьковича ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий").

Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту. У його прозі переважають теми з жовнірського та селян­ського життя, і всі вони здійснені в оповідній манері. Але особа опові­дача в них не є сталою. Часто вона переходить у постать самого пись­менника ("Люба-згуба", "Кобзар і жовніри"). Залежно від особистості оповідача стиль оповідань Ю. Федьковича набуває певного забарвлен­ня: якщо це селяни ("Хто винен?"), то в творі переважають глибо­кий ліризм і особливості усного мовлення.

Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50—60-х років продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вов­чок і Ю. Федькович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями, герої оповідань "Максим Гримач", "Побратим", "Люба-згуба" — це романтичні характе­ри, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди мину­лого ("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" П. Ку-ліша).

Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 року, коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість ко­зацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає наста­новою для Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещасли­ва доля"), Олекси Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої тво­рів змальовані як зразки моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються, проповідується мир між селянами й панами.

Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально-побутового реалістичного роману.

Досить часто в літературі цього періоду зустрічається такий жан­ровий різновид, як оповідання-казка. Твори Марка Вовчка "Невіль­ничка", "Кармелюк", "Дев'ять братів і десята сестриця Галя" поети­зують волелюбні народні характери. У них частково використано умовний елемент, прийом казкової оповіді, основну увагу тут несе життєвий матеріал.

Поширюється також в літературі художній нарис з елементами публіцистики, етнографії. У деяких нарисах відображались економі­ка і відносини пореформеного села ("Розмова в клуні" С. Войтока, "Заметки о нашей сельской жизни" О. Кониського), інші мали суто етнографічний характер ("Великдень у подолян" А. Свидницького, "Різдвяні святки" М. Номиса).

У 70—90-ті роки XIX століття в українську літературу вступають чимало нових прозаїків — Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Фран-ко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Значних художніх результатів досягли у своі'х творах також Б. Грінченко, Н. Кобринська, М. Павлик, Т. Бордуляк, О. Маковей. Помітно змі­нюється форма оповіді — від усної до об'єктивно-побутової, соціально-психологічної, соціально-філософської.

Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували найгостріші питання суспільного життя — безземелля, солдатчину, бурлакування. Зокрема, у творах І. Нечуя-Левицького, присвячених показу селянського життя, охоплено широкий історичний проміжок, починаючи від панських часів й закінчуючи розвитком капіталістич­них відносин на початку нового століття.

"Микола Джеря" (1876) несе гострий соціально-викривальний зміст, зображує жах часів кріпацтва, умови й характер праці втікачів-кріпаків, висуває, за словами І. Франка, "лицарський тип, що втілює невмирущість вільнолюбства українського народу".

Повість "Бурлачка" відображує період першого пореформеного деся­тиріччя. Центральний жіночий образ допомагає авторові провести чи­тача шляхом знедоленої жінки-покритки: бурлакування, безпритуль­ність, експлуатація на заводі. Засобами внутрішньої мови, точними пей­зажними замальовками, асоціативними паралелями повно й багатогран-но розкривається у творі характер головної героїні Василини.

Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових по­вістей І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я" насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкрива­ють егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей. Широко використано у творі арсенал фольклорних засобів, який до­помагає глибшому розкриттю художніх образів.

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1880) Панаса Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соці­ально-економічних змін і оновлень. "Будинком з багатьма прибудо­вами й надбудовами" — так назвав композицію цього роману 0.1. Бі-лецький. Через складну архітектоніку глибоко і всебічно розкри­ваються внутрішні закономірності народного життя, підіймаються його глибинні пласти. Головний сюжетний стрижень твору пов'яза­ний з образом селянина-бунтаря Чіпки Вареника. Із психологічною достовірністю Мирний розгортає ретроспекцію біографії героя, підво­дить нас до причин, які зробили з нього "пропащу силу".

Ще одна жіноча доля постає в романі Панаса Мирного "Повія" (1883). Христя, пройшовши всі кола поневірянь, повертається до рідно­го дому, щоб померти там на порозі... У творі органічно поєднані нищівна соціальна критика пореформеної дійсності і тонкий психо­логічний аналіз. Особливо виразно звучить у творі ліричний струмінь, що проймає авторську мову при зображенні поведінки персонажів, описі їх зовнішності, зокрема Христі, де часто авторська мова непо­мітно зливається з її думками, мріями, переживаннями.

Соціально-філософську тенденцію в прозі представляють повісті Панаса Мирного "Лихі люди", "На дні", а також "Борислав сміється" І. Франка, "Пропащий чоловік" М. Павлика. Ці твори, викриваючи існуючий лад, у романтично піднесеному плані малювали окремі риси суспільного майбутнього.

"Борислав сміється" І. Франка присвячений спробі першого органі­зованого страйку в Галичині. Тут широко змальовано робітниче життя, побут, умови важкої праці. Через художні образи й сюжетні перипетії І. Франко на локальному матеріалі доносить до нас думки із своєї статті "Мислі о еволюції в історії людськості".

Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багат­ство реалістичної прози 70—90-х років. Поряд з традиційними те­мами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духо­венства, солдатчина), розгортаються нові. Згадана повість І. Франка "Борислав сміється" висунула нову для української літератури тему робітничого руху.

Такою ж новою темою стало змалювання життя інтелігенції. Пер­шими ще в 60-ті роки до проблеми "нових людей" звернулись О. Ко-бинський, І. Нечуй-Левицький, О. Пчілка, І. Франко, М. Коцюбин­ський. Тип діяча-культурника, який виступає за національну освіту, представляють твори О. Кониського ("Семен Жук і його родичі", "Непримиренна"), Б. Грінченка ("Сонячний промінь", "На розпутті"), І. Нечуя-Левицького ("Хмари"). Реалістичні образи українських інте­лігентів в цих творах розгортають свою діяльність, незважаючи на урядові заборони, розвивають культуру, несуть в народ ідеї національ­ної самосвідомості.

У повісті "Лихі люди" та оповіданні "Народолюбивець" Панас Мирний виводить ще один тип "нових людей" — борців за соціальне та національне визволення. Ці люди — діячі часів народництва. Вони прихильники не тільки освіти серед народних мас, але й пропаган­дисти методів революційної боротьби, ідеалів нового суспільного ладу.

Романтична традиція також продовжується багатьма авторами в 70—90-ті роки. Події далекого минулого стають для письменників основним матеріалом, що дозволяє говорити про насущні національні проблеми сучасності. Герої повістей Є. Грушкевича ("Марія, княжна руська"), І. Грабовича ("Марта Борецька") виступають носіями над­звичайних пристрастей, їхні пригоди змальовано в романтичному дусі. Художньо довершеним твором цього ряду є повість І. Франка "За­хар Беркут". Скрупульозно і детально письменник передає дух, настрій Древніх часів. Захар Беркут і Максим виступають як справжні на­родні герої, вони не протиставлені народу, а є його живою, органічною часткою.

У романтичному руслі писали свої твори також І. Нечуй-Леви-Цький ("Запорожці"), Б. Грінченко ("Галіма", "Олеся").

Стильова розмаїтість української прози другої половини XIX століття відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гу­мористичного та сатиричного стилів. Продовжувачем традицій Г. Квіт-ки-Основ'яненка був І. Нечуй-Левицький. Гумор в його повістях та оповіданнях "Кайдашева сім'я", "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі" не стільки розважає читача, скільки примушує його замис­литись над життєвими проблемами та конфліктами, що викликають цей "сміх крізь сльози". У сатиричному світлі змальовує І. Нечуй-Левицький численних представників духовенства, викриваючи їхню убогість та бездуховність ("Афонський пройдисвіт", "Старосвітські батюшки та матушки", "Поміж ворогами").

Чимало зразків гострої соціальної сатири є також у прозі І. Фран­ка. Його гнівний погляд було звернуто до вищих верств суспільства — польської шляхти, духовенства, буржуазії. Нищівно викривав він також політику уряду Австро-Угорщини ("Свинська конституція", "Опозиція", "Звірячий бюджет", "Свиня").

Творчі здобутки українських прозаїків другої половини XIX сто­ліття стали якісно новим етапом в літературі, збагативши її новими темами, стильовими напрямами. Кращі зразки творів П. Мирного, І. Франка, І. Нечуя-Левицького сягають світового рівня.

Розвиток української поезії в другій половині XIX століття теж ніс могутній імпульс традицій Т, Шевченка. З цього приводу І. Франко писав: "Зі смертю Кобзаря закінчився цілий один період нашої літе­ратури, вичерпалася ціла окрема манера поетичної творчості. 50— 60-ті роки висунули ряд багатьох послідовників і продовжувачів Шевченка. Гуманістичні мотиви звучать в байках Л. Глібова і співо­мовках С. Руданського, викривальний пафос проймає лірику Ю. Федь-ковича, М. Шашкевича. Патріотичні ідеї висловлював у своїх пое­зіях П. Куліш.

У творчості Л. Глібова вміло трансформовано давній байкарський жанр, його насичено глибокою ліричністю, подано зразки різноскла­дової строфічної байки. Всього ним створено понад сотню творів цього жанру, яким притаманний яскраво виражений український колорит. Критичне звучання байок Глібова спостерігається вже в їх назвах періоду реформи ("Вовк та зозуля", "Квіти", "Хмара", "Ведмідь-пасічник"); викриваються влада грошей ("Торбина", "Скоробагатько"), марнотратство та невміння господарювати ("Мірошник"). Порушено також важливі морально-етичні проблеми ("Цуцик", "Лев та Миша", "Коник -стрибунець").

Вірші-медитації, вірші-заклики громадського спрямування склали творчу спадщину С. Руданського. Новим в українській літературі був і жанр його співомовок. Талановито опрацьовуючи фольклорні дже­рела, використовуючи бурлеск, створюючи гострі комедійні ситуації, автор розкривав народне ставлення до панства, попівства, чиновників.

Пантелеймон Куліш активно виступив як поет вже по смерті Т. Шевченка. У його першій збірці "Досвітки" (1862) домінуючими були романтичні теми та настрої. Туди увійшли історичні вірші та поеми — "Кумейки", "Дунайська дума". Друга збірка, "Хуторна поезія" (1882), стала підсумком двадцятирічних пошуків, розчарувань, роз­думів. У ній передусім пропагується ідея національного просвітян­ства, заперечення революційного шляху визволення народу. Перу П. Куліша належать також поеми "Маруся Богуславка", "Сковорода", "Куліш у пеклі".

Талант Ю. Федьковича, що розцвів у цей час, І. Франко визначив як "переважно ліричний". Розпочавши писати німецькою мовою, поет справжній хист розкрив лише в творах, написаних українською мо­вою. Побут гуцулів у його віршах змінюється картинами природи, переходить в мотиви кохання ("При відході", "Думки", "До неї"). Особливе місце посідає в поетичній спадщині Ю. Федьковича анти-мілітарна тема. У таких творах, як "В арешті", "Трупарня", "Дезер­тир" зображено нестерпні муки жовніра, відірваного від сім'ї, мушт­ру, каліцтво і смерть людини.

Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70— 90-х років. Поряд з громадянською ширше розвинулась у цей час лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтим­на. Передові поети спрямовували свій погляд на зображення життя селянина, робітника, інтелігента.

Глибокий ліризм і громадянська пристрасність відзначають пое­тичні твори П. Грабовського, Б. Грінченка, І. Манжури, в них знай­шли відображення людські страждання й найтонші ліричні почуття.

М. Старицький у творах "Темрява", "Швачка", "До Шевченка" засобом контрасту протиставляє поневіряння бідних розкошам ба­гатих. Тема поета і його місця в суспільстві розробляється у віршах "Поету", "В грудях вогонь, холодне повівання", "На спомин Котлярев­ського". М. Старицький урізноманітнює лексичні засоби поезії, збага­чує поетичний словник.

Але найпомітніше місце на цьому етапі належить, безперечно, І. Франку. Збірка його поезій "З вершин і низин" (1887) відзначилась новим поглядом на суспільні проблеми. У розділах "З глибин", "Осінні думи", "Скорбні пісні" постає образ поета-громадянина, що підносить­ся над буденним, прославляє все прогресивне і засуджує потворне. Справ­жніми шедеврами вважаються його "Вольні сонети" і "Тюремні соне­ти". Невідповідність змістового наповнення традиційній формі загос­трила і з більшою силою підняла важливі проблеми сучасності. *

Ліричною драмою назвав Франко поетичну збірку "Зів'яле лис­тя" (1896). У ній розкрито глибоку інтимну драму людини, широку гаму почуттів, переживань, роздумів і мрій. Від пробудження почут­тя герой проходить по життю шляхом відчаю, надії, розчарувань. Надзвичайна музикальність Франкових поезій перетворює їх у ши­роковідомі пісні ("Ой ти, дівчино, з горіха зерня", "Чого являєшся Наступна збірка — "Мій ізмарагд" — продовжила виступ поета-демократа з питань громадянського обов'язку людини, патріотизму ("Україна мовить", "Редоленсія", "Сідоглавому"). Різножанрове спря­мування мають поеми І. Франка: сатиричні ("Дума про Наума Безу-мовича", "Лис Микита"), соціально-побутові ("Наймит", "Панські жар­ти"), філософські ("Смерть Каїна", "Іван Вишенський", "Мойсей"). Останні з названих творів на високому художньому рівні піднімають важливу для поета проблему вождя і народу, героя і маси.

Поезія І. Франка, П. Грабовського, М. Старицького, Я. Щоголіва збагатила українську літературу розмаїттям тем, мотивів і ритмів, глибиною філософської думки, жанровою багатоплановістю.

Широтою охоплення життя, рівнем художньої майстерності, но­ваторством українське письменство другої половини XIX ст. посіло помітне місце у світовій літературі.

5. Образотворче мистецтво, музика, театр

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, на­родності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок ("передвиж­ники"), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його були багато україн­ських митців. Високої професійної майстерності українські худож­ники набували в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товари­ство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об'єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфіч­них ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у роз­витку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жан­ру розширюються, він збагачується на нові сюжети й міцніше по­в'язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть ос­мислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в су­спільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної темати­ки зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті "батьківщина було основою формування пейзажного жанру, який набуває само­стійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а во­лоділи багатьма з них.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на ви­сокий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т.Г. Шев­ченка — Л.М. Жемчужников, І.І. Соколов, К.О. Трутовський. Творча діяльність Л.М. Жемчужникова (1828—1912) пройнята щирою лю­бов'ю до українського народу, його історії та культури. Він створив проникливі картини "Кобзар на шляху", "Козак їде на Січ", "Чумаки в степу" та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам'ять шевченківського, названого також "Живописною Україною". Найвище піднесення мистецьких здібностей І.І. Соколова (1823— 1918), про якого Шевченко відгукнувся як про людину, що "любить наш народ і нашу країну", виявилося в картинах "Повернення з яр­марку", "Проводи рекрутів", "Погорільці", "Ніч напередодні Івана Купала", "Ранок після весілля в Малоросії", "Українські дівчата во­рожать на вінках". До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К.О. Трутовського (1826—1893). Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї україн­ського і російського народів ("Хоровод у Курській губернії", "Весіль­ний викуп", "Колядки на Україні", "Сорочинський ярмарок" та ін.), гостро засуджував суспільні порядки ("Збирання недоїдок на селі", "Рекрутський набір", "У судді" та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т.Г. Шевченка, М.В. Гоголя та інших письмен­ників.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва ("Сторожа запорозьких вольностей", "Козачий пікет" С.І. Васильківського, "Проводи на Січ" О.Г. Сластіона, "Запорожці викликають ворога на герць" А.І. Кандаурова, "Тривога" Г.С. Кру-шевського, "Похорон кошового" О.О. Мурашка та ін.).

Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатно­го українського художника-реаліста С.І. Васильківського (1854— 1917). Найцікавіше у його доробку — твори, присвячені рідній при­роді, — "Козача левада", "Залишки вікового лісу", "Степ на Україні", "Ранок" та ін. Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пей­зажах К.Я. Крижицький (1858—1911) — "Хутір на Україні", "Пе­ред грозою", "Лісові далі", "Косарі на Україні", "Жнива".

У творчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно виявлявся вплив акаде­мічних традицій. Поступово їхній живопис набуває все демоісратич-ніпіого характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К.М. Устиянович (1839—1903) — "Бойківська пара", "Гуцулка біля джерела", "Шевченко на засланні" та ін.; Т.Д. Копи-стинський (1844—1916) — "Гуцул з Липовиці", "В селянській хаті", "Погорільці".

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Л.В. Позен ("Коб­зар", "Переселенці", "Жебрак", "Оранка в Малоросії", "Запорожець у розвідці"), П.П. Забіла (бюст М.В. Гоголя, мармуровий портрет Т.Г. ченка), Б.В. Едуарс ("Катерина", "Життя невеселе", скульптурний" портрет Луї Пастера) та ін. 1888 р. в Києві було відкрито пам'ятник Б. Хмельницькому (скульптор М.Й. Микешин). На західноукраїн­ських землях працювали скульптори Т. Баронч, К. Островський, О. Се-верин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Рігер та ін.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О.Я. Шілле), готелю "Кон-тиненталь", політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.В. Бе-ретті), театру Соловцова та ін.

На західноукраїнських землях з'явилося чимало примітних спо­руд: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю.О. Заха-ревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгород­ської синагоги, комітатський будинок у Береговому. Отже, в архі­тектурі України другої половини XIX століття разом із поглиблен­ням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.

Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких по­штовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музи­ки, самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М.Л. Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня "Со­ловейко" та дует "Де ти бродиш, моя доле"). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М.В. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролю­вали в Україні.

Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С.С. Гулак-Артемовський (1813—1873) завер­шив створення першої української опери "Запорожець за Дунаєм", яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви україн­ського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Композиторові належать також відомі пісні "Стоїть явір над водою" і "Спать мені не хочеться".Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя "Вечорниці" П.І. Ніщинського (1832—1896). Цен­тральна частина її — знаменитий чоловічий хор "Закувала та сива зозуля", в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень: "Про козака Софрона", "Про Байду", романси "Порада", "У діброві чорна галка". Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М.М. Аркаса (1853—1909) "Ка­терина" на текст однойменної поеми Т.Г. Шевченка. Вона відзнача­лася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.

Головне у творчому доробку П.П. Сокальського (1832—1887) — опери "Мазепа" (за поемою О.С. Пушкіна "Полтава"), "Майська ніч", "Облога Дубна" (обидві за М.В. Гоголем), фантазії "Українські вечо­ри", "На берегах Дунаю" та інші фортепіанні твори, а також романси і хори. Його перу належить капітальна теоретична праця "Русская народная песня, великорусская й малорусская в ее строєний мелоди-ческом й ритмическом...", в якій проводилась думка про зв'язок національних особливостей мелодики народної пісні з мовою даної національності. М.М. Калачевський (1851—1910) написав відому "Українську симфонію", в основу якої ліг народнопісенний матеріал ("Віють вітри", "Дівка в сінях стояла", "Побратався сокіл с сизокри­лим орлом", "Ой джиґуне, джиґуне" та ін.). Переважаючий настрій симфонії — світла лірика, лагідний гумор.

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В. Ли-сенка (1841—1912) — великого українського композитора, блиску­чого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напря­му. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Починаючи з 70-х років М. Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий Цикл "Музика до "Кобзаря" Т.Г. Шевченка", який включає понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями, дуети і хори написані на тексти І.Я. Франка ("Безмежнеє поле"), Є.П. Гребінки ("Човен", "Ні, мамо, не можна..."), С.В. Руданського ("Ти не моя"), Г. Гейне ("Коли розлучаються двоє") та ін. Зразком націо­нальної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна му­зична драма Лисенка "Тарас Бульба". На сюжети повістей М.В. Го­голя написані також опери "Різдвяна ніч", "Утоплена". Композитор створив музику до п'єси І.П. Котляревського "Наталка Полтавка", оперету "Чорноморці", дитячі опери "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна".

Розвиток музики на західноукраїнських землях також значною ^МІРою стимулювався драматичним театром. У багатьох п'єсах му­зичні номери були органічною часткою спектаклів, які називалися "комедіо-опера", "мелодрама", "оперета". Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і му­зично-видавничих організацій. Діяли хорові товариства "Торбан", "Львівський Боян". Масовими стали збирання і вивчення музично­го фольклору.

Із народнопісенними джерелами пов'язана творчість одного з пер­ших українських композиторів-професіоналів Галичини М.М. Вербиць-кого (1815—1870). Йому належать хорові твори "Заповіт" на вірші Т.Г. Шевченка, "Поклін" на вірші Ю. Федьковича, музика до театраль­них вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Зразки професійної на­ціональної музики створив І.А. Лавровський (1822—1873) — автор багатьох хорів ("Козак до торбана", "Осінь", "Руська річка", "Заспівай, мій соловію" та ін.), пісень, музики до драматичних спектаклів.

Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Північній Буковині, користувалася музика 1.1. Воробкевича (1863— 1903). Серед його хорових творів — композиції на слова Т. Шевчен­ка, І. Франка, Ю. Федьковича. Знаними були його пісні "Над Пру­том у лузі", "Заграй ми, цигане старий", "Сонце ся сховало", "Сині очі", вальси, мазурки, польки, музика до спектаклів.

Важливою сферою діяльності західноукраїнських композиторів слід вважати їх активну участь в громадсько-культурному житті, видавництві підручників з музики тощо.

Таким чином, в другій половині XIX ст. українські композитори створили чимало безцінних музичних скарбів, вивели національну музику на новий щабель поступу.

Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уря­ду, українська драматургія і театральне мистецтво також досягли ^високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени.

Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобут­ки усієї літератури, на драматургічні традиції І.П. Котляревського, Т.Г. Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Цей розви­ток нерозривно пов'язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп. Оста­точно утвердившись на позиціях реалізму, українська драматургія зба­гатилася десятками нових п'єс (нерідко першорядної суспільно-куль­турної та художньої цінності), в яких порушувалися важливі пробле­ми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу-

Драматургічна спадщина М.Л. Кропивницького (1840—1910) — це понад 40 п'єс. Серед них: "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки 'сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж павук", "Дві сім'ї", водевіль "По ревізії", жарт "Пошились у дурні" та ін. У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характе­ристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості» розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати й майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побу­тові сцени, малювати драматичні картини народного життя.

Багатогранним був і талант письменника, драматурга М.П. Ста-рицького (1840—1904), автора численних історичних романів (три­логія — "Перед бурею", "Буря", "Біля пристані", "Руїна", "Молодість Мазепи", "Розбійник Кармелюк"). Дбаючи про розширення репертуа­ру українського театру, Старицький вправно обробив ряд малосце-нічних п'єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських, зарубіжних письменників — "За двома зай­цями", "Різдвяна ніч", "Тарас Бульба", "Сорочинський ярмарок", "Утоп­лена", "Юрко Довбиш", "Циганка Аза" тощо. Переосмислені та знач­но художньо ускладнені, ці обробки стали по суті новими самостійни­ми творами. Серед власних п'єс Старицького найвідоміші соціаль­но-побутові драми "Не судилось", "Ой не ходи, Грицю, та й на вечор­ниці", "Талан", історичні драми "Богдан Хмельницький", "Маруся Бо-гуславка", "Остання ніч", низка дотепних водевілів. В основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спряму­ванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої по­ловини XIX ст. є І.К. Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845—1907). Його драми та комедії поряд із п'єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного теат­ру. У драмі "Бурлака" змальовано глибоко правдиві картини при­ниження і визискування селянства багатіями, подано образ шукача правди, що утверджував ідею непримиренності до будь-якої соціаль­ної несправедливості. Комедія "Розумний і дурень" показує переро­дження прошарку "хазяйновитих мужиків", які перетворились в нову експлуататорську силу. У плані психологічної соціально-побутової драми написані відомі п'єси "Наймичка", "Безталанна". Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії "Мартин Бору-ля", "Сто тисяч", "Хазяїн", у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п'єс Кар­пенко-Карий присвятив історичному минулому України ("Бондарів­на", "Сава Чалий" та ін.). Творам драматурга притаманні незвичай­на емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв'язків людини з її оточенням. "Я взяв Життя", — говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Драматичні твори писали також прозаїки І.С. Нечуй-Левицький ("Маруся Богуславка", "На Кожум'яках"), Панас Мирний ("Лимерівна", "Перемудрив"), Б.Д. Грінченко ("Степовий гість", "Ясні зорі") та ін.

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила Реалістичного проникнення в суспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби — все це свідчило про новаторський ха­рактер української драматургії другої половини XIX ст.

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з горезвісним Емським указом 1876 р. зовсім не допускалися "різні сценічні вистави на малоруському наріччі". 1881 р. царат дозволив ставити п'єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично забо­ронялося створювати "спеціально малоросійський театр". Цензура обмежувала тематику українських п'єс мотивами побуту або ж ко­хання. Не дозволялося відображати колишні "вольності" українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п'яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Таким чином, театральним діячам України "дозволялося" діяти у надзвичайно важких умовах.

1882 р. М. Кропивницький створив першу українську професій­ну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали й аматори К. Сто-ян-Максимович, І. Бурлака, М. Садовський, Н. Жаркова, О. Маркова, М. Заньковецька, Л. Манько, О. Вірина, Л. Максимович. До її ре­пертуару увійшли "Наталка Полтавка" І. Котляревського, "Назар Стодоля" Т. Шевченка, "Чорноморці" М. Старицького, "Сватання на Гончарівці" й "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка та ін. М. Кропивницький поповнив його своїми п'єсами "Глитай, або ж Павук", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", етюдом "По ревізії". Виста­ви трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кожна трупа утримувалась лише з касової виручки. Колектив не мав стаціо­нарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

У 1883 р. директором трупи став М. Старицький, а М. Кропив­ницький залишився режисером і актором. Об'єднання найвидат-ніших діячів українського театру благотворно відбилося на творчо­му зростанні трупи, її склад поповнився новими талановитими акто­рами (М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Сак-саганський, І. Карпенко-Карий, В. Грицай, Ю. Косиненко, М. Мань-ківський та ін.), а репертуар — новими постановами ("За двома зай­цями" М. Старицького, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемов-ського та ін.). Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М. Лисенко. Вона могла ставити й оперні спектаклі. 1885 р. трупа, яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві — під керівництвом М. Кропивницького та під керівництвом М. Ста­рицького.

1864 р. у Львові було засновано український професійний театр "Руська бесіда", який очолив О. Бачинський. Його репертуар складався з творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому сприяв М. Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомили­ся з новими п'єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори — І. Гриневицький, М. Романович та ін.

Загалом український театр другої половини ХІХ ст. досяг глибо­кої народності, національної своєрідності, змістовності, великої кри­тично-викривальної сили і високої художньої довершеності.

Розвиток суспільно-політичного і культурного життя України другої половини ХІХ ст. свідчив про зростання національної само­свідомості, яке, з одного боку, було найсуттєвішим проявом інтенси­фікації процесу становлення української нації, а з другого, й саме впливало на цей процес у сфері такої важливої ознаки будь-якої нації, як спільність її психічного складу, національного характеру.

З цією історичною добою пов'язана стадія українського відроджен­ня, коли національний рух переводить українську справу з утопіч­ної всеслов'янської федерації на грунт реальних відносин по всій території проживання українського народу (під владою обох імперій — Російської й Австро-Угорської).

Духовна культура українського народу у ХІХ ст. досягла значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для дальшого розвитку української культури як непересічного утворен­ня, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином як про класичну добу, коли риси національно­го характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу.

Запитання для самоконтролю

1. Що означає поняття "національна самосвідомість"?

2. Яких визначних діячів української науки XIX ст. ви знаєте?

3. Чому ми вважаємо Тараса Шевченка засновником сучасної культури українського народу?

4. Охарактеризуйте здобутки української суспільної думки ст.

Література

1 • Грушевський С. Духовна Україна: 36. творів. —•• К., 1994. 2. Драгоманов М. Вибране. — К., 1996.

 3. Забужко О.С. Філософія української ідеї: Франківський період. — К., 1993.

4. Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. — К., 1994.

5. Історія української літератури: У 2 т. — К., 1987. — Т. 1.

6. Історія українського мистецтва: У 6 т. — Т. 4. — Кн. 1. — К., 1969; Кн. 2. — К., 1970.

7. Історія української музики: У 6 т. — Т. 2. — К., 1990; Т. 3. — К., 1990.

8. Костомаров М. Вибране. — К., 1997.

9. Лобачевський Б.Б., Говдя П.І. Українське мистецтво другої половини XIX ст. — поч. XX ст. — К., 1989.

10. Семчишин Мирослав. Тисячоліття української культури. — К., 1993. ,   

11. Українська художня культура: Навч. посіб. — К., 1995.