Іван Драч
План
1. Балада почата баладно з кін ця
2. Життєвий шлях
3. Газета день
4.Думки видатного діяча




«Балада почата баладно з кін ця...»
Кого не проймав дивний трепет перед лицем чистого аркуша? «З чого почати?» — ледь не вічне запитання на білому тлі берести... пергамену... паперу. Одвіку ж і етилом, і пером, і кулькою водить настійлива потреба передати нащадкам пам'ять про свій час, його боріння, його неповторність. Зупинити, невпинну мить, закарбувати її радощі й болі, здобутки і втрати,— що може бути почеснішого й відповідальнішого?
«Чую вже — тне мене аркуш паперу»,— так починає Іван Драч недавно написану «Білу баладу». Від митця, свідомого свого покликання, чистий аркуш вимагає щоразу високої духовної, психологічної, моральної самовіддачі. І на оте сповідальне зізнання теж уточено крові, чим, власне, його заперечено. Є для кого жити й творити, бо «ген в заметілі — діти в снігу... Бавляться, як на початку світу...».
Вступ до нарису творчості поета в кращому разі перебігають очима... Та й написано ці рядки по тому, як у нарисі було поставлено останню крапку. Автор прислухався до порад спочатку розіставити всі крапки, а тоді вже переходити до всіх «і». А втім, є й інший хід: додати в преамбулі кілька нових штрихів,які, можливо, доповнять раніш довірене білому аркушеві.
Критика, як відомо, не оминала увагою творчих шукань І. Драча. Швидше навпаки — протягом чверті віку вони були чи не завжди в епіцентрі багатьох суперечок — про шляхи розвитку естетичної свідомості суспільства в добу науково-технічної революції, про взаємодію традицій і новаторства, ліричного й епічного, думки і почуття, біографії й характеру ліричного героя, реалістичного і романтичного начал у мистецтві соціалістичного реалізму, умовно-метафоричної і конкретно-реалістичної манери письма, складності й простоти тощо. І цей кількісний показник — своєрідний вимір якості духовної віддачі поета. У різний час ті чи ті грані його художнього світу аналізували провідні наші критики (хай буде дозволено тут обійтися без традиційної «обойми»).
Охоче пишуть про нього і в братніх республіках, що теж не випадково. Адже І. Драч—один з представників надзвичайно.цікавого і своєрідного творчого покоління. Досить згадати імена А. Вознесенського і Є. Євтушенка, Р. Барадуліна і Г. Буравкіна, О. Вацієтіса і М. Чаклайса, Ю. Марцінкявічюса й А. Балтакіса, П. Севака, О. Чіладзе, А. Абдулли... А в українській радянській літературі — Д. Павличка, М. Вінграновського, Б. Олійника, Ліни Костенко, В, Симоненка та ін. Незважаючи на незначну вікову та дебютну різницю (Є. Євтушенко і Д. Павличко, наприклад, видали перші збірки ще на початку 50-х), на ще більші відмінності в манері письма, цих поетів об'єднували «прагнення до вияву здорового особистого начала, енергійність художнього пошуку, неприйняття шаблону та художньої нівеляції» 1.
Їх об'єднував час великих зрушень в економічному, соціально-політичному й духовному житті суспільства, завершення етапу повоєнної відбудови народного господарства і початку епохи науково-технічної революції, космічної доби в житті людства, їх єднала активна громадянська позиція, широта світобачення, непідробна тривога за долю планети і віра в торжество ленінських ідей.
Нині особливо виразно постає не тільки ця спільність ідеалів і прагнень творчого покоління, яке ніби перейняло свого часу естафету художнього пошуку з рук радянських майстрів-класиків, ай — що надзвичайно важливо — актуальність подальшого розвитку й поширення цих ідеалів, дійового втілення їх у життя. В новій редакції Програми Комуністичної партії Радянського Союзу, зокрема, зазначається: «КПРС бережно, шанобливо ставиться до таланту, до художнього пошуку. Водночас вона завжди боролася і боротиметься, спираючись на творчі спілки, громадську думку, на марксистсько-ленінську художню критику, проти проявів безідейності і світоглядної всеїдності, естетичної сірості» 1.
Палке, пристрасне обстоювання високомуністичних ідеалів, органічне не-прийняття славослів'я, сірості й безликості в мистецтві, прагнення не спрощувати драматичних колізій і конфліктів, які відтворюють неминучі в нашому про-І'стуванні вперед суперечності,— ці та інші риси справжньої партійності, громадянськості, художності притаманні багатьом радянським митцям, зосібна й творчій індивідуальності І. Драча в її характерних, істотних виявах.
3авдання цієї книжки — не повторюю-'чи, наскільки змога, зробленого раніше, але й спираючись на досвід попередників, полемізуючи з ними (адже в суперечках, як відомо, й народжується істина),— розкрити джерела світовідчуття митця, спадкоємність і новаторство, розвиток, збагачення основних мотивів, тем, ідей, образів його творчості, особливості художньої манери та її еволюції, рух поетики в дедалі місткішій поліфонічності, в щільному взаємозв'язку з життям, явищами
реальної дійсності. Така бага-тоаспектність розмови диктувала необхідність зосереджуватись на етапних або показових у певному плані творах, відмовившись від намагання охопити увесь дотеперішній доробок митця. Прагнулось поєднати наукове розкриття суті досліджуваного з образним осягненням глибин поетового слова, тайнощів його художнього почерку. Якщо це допоможе викликати повторні спалахи вогню поезії, якщо читачеві захочеться знову (чи й уперше) зануритись у багатобарвний, розмаїтий і не простий світ митця, автор нарису вважатиме, що не марно брався за перо. Як своєрідну «фотоанкету» розглядаймо ілюстративний матеріал, що доповнює видання ще й автокоментарем — часом гумористичним, подекуди сумним, просто інформативним — у такому супроводі стисла «фотобіографія» була люб'язно подана І. Драчем, за що висловлюємо йому щиру подяку.
Ну от, що ближче до кінця «початку», то традиційнішим він вимальовується. А тим часом нарисам серії літературних портретів не обов'язково бути стереотипними, надто коли сам матеріал спонукає до пошуків. І все ж навряд чи обійдемося тут без бодай побіжного переліку тих першоджерел, у мандрівку до яких вирушаємо. Звичайно, буде цей невеликий потік «сухої інформації» не зовсім повним (адже поки нарис вийде в світ, чимало води спливе, додасться щось новіше), проте є потреба попереднього ознайомлення з «картою» майбутнього маршруту.
Отже, «вихідний пункт» — село Телі-жинці Тетіївського району на Київщині. Час—17 жовтня 1936 року. А невблаганна й проста собі арифметика виводить на те, що минуло вже Іванові Федоровичу Драчеві 50. І понад чверть віку— активної, напруженої, різнорідної (а при тому — цілеспрямованої) —літературної праці.
Чимало й зроблено. Самостійне трудове життя почалось одразу ж після закінчення середньої школи: викладач російської мови та літератури в семирічці села Дзвінячого на рідній Тетіївщині, далі — інструктор Тетіївського райкому комсомолу, воїн Радянської Армії. Філологічний факультет Київського університету, співробітництво в «Літературній газеті», навчання на Вищих сценарних курсах у Москві, робота в сценарній майстерні Київської студії художніх фільмів імені О. П, Довженка, у редакції журналу «Вітчизна», у правлінні Київської організації Спілки
письменників України, яке віднедавна йому довірено очолювати. За цими етапами трудової біографії стоїть уже й неабиякий творчий доробок. Перша поетична збірка І. Драча «Соняшник» побачила світ 1962 року. Далі йшли «Протуберанці серця» (1965), «Поезії» і «Балади буднів» (обидві — 1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976), «Сонячний фенікс» (1978), «Сонце і слово» (1979), «Американський зошит» (1980), «Шабля і хустина» (1981), «Соняшник» (вибране) і «Теліжинці» (обидві—1985); окремо видавалися драматична поема «Дума про Вчителя» (1971), а згодом — збірка «Драматичні поеми» (1982), куди, крім названої, увійшли «Соловейко-Сольвейг» та «Зоря і смерть Пабло Неруди»; кіноповісті надруковано в збірках «Іду до тебе» (1970 — однойменна та «Криниця для спраглих») і «Київський оберіг» (1983 — однойменна та «Київська фантазія на тему дикої троянди — шипшини»); літературно-критичні статті й есе — в книжці «Духовний меч» (1983); у співавторстві написана біографічна повість «Григорій Сковорода» (1984). До 50-річчя І. Драча вийшов двотомник «Вибраних -творів» (1986).
Додаймо до цього зняті за його сценаріями художні фільми, дослідження творчості та переклади з багатьох пое тів— як класиків (Дайте, Шекспір), так і сучасників, переважно представників свого покоління, з братніх літератур (ок ремими книжками видані переклади з П. Севака, О. Чіладзе, О. Вадгетіса), численних зарубіжних авторів. У свою чергу, твори І. Драча виходили російською, білоруською, латиською, литовською, естонською, азербайджанською, грузинською, вірменською, чеською, словацькою, польською, румунською, болгарською, німецькою, англійською та іншими мовами.
За збірку «Когинь і крона» в 1976 році поет був удостоєний Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, а в 1983, за збірку «Зеленьїе врата» (1980, переклад колективу авторів),— Державної премії CPCP. І. Драч нагороджений орденами „Знак Пошани” і Трудового Червоного ГІрапора. Тож можна говорити про заслуже визнання здобутків українського радянського поета в контексті нашої багатонаціональної літератури.
Особливо показово, що це визнання збігається з початком нового, історично закономірного й необхідного етапу в житті суспільства — взятого партією, державою, всім народом курсу на перебудову економічного, соціально-політичного, духовного життя країни.
Активна громадська діяльність, робота у складі різних редколегій, комісій Спілки письменників України, виступи по радіо і телебаченню, зустрічі з трудовими колективами, поїздки у складі літературно-мистецьких делегацій по нашій країні та за кордон,— це далеко не повний перелік тих важливих і відповідальних турбот і клопотів, які сьогодні, в пору громадянської і творчої зрілості митця, вимагають дедалі більшої самовіддачі, забира'ють час у власне літературної праці, але й живлять її сторицею з нових і нових джерел.
Життєвий шлях
На початку свого творчого шляху, понад тридцять років тому, в одному з віршів він заявив про свій намір говорити “на рівні вічних партитур”. І з перших же кроків у літературі талановито реалізував цей намір, а далі, про що б не писав, неодмінно висвітлює складні проблеми сучасного йому життя в контексті вітчизняної і світової історії, у взаємозв”язках нинішнього дня з давно минулим і грядущим днем.
Диво поезії І.Драча полягає в тому, що в його експресивному слові, освітленому неповторним баченням світу, кристалізується досвід минулого, незнищенне духовне життя наших попередників зливається з сучасним життям, його больовими точками, а в завжди молодій, свіжій своїми засобами поетиці, кажучи рядком із вірша “Київська легенда”, - кожне слово має сотні літ.
Іван Федорович Драч народився 17.Х.1936 р. в с.Теліженці Тетіївського р-ну Київської обл. Вчився в Київському державному університету ім.Т.Г.Шевченка та на Вищих сценарних курсах Держкіно в м. Москві. Освіта вища. Почесний доктор Львівського держуніверситету ім.І.Я.Франка.
В 1964-1974 р.р. І.Драч вчителював у школі, проходив службу в армії, працював у райкомі комсомолу, журналістом в “Літературній газеті” (нині – “Літературна Україна”), сценаристом на Київській кіностудії ім.О.Довженка.
   З 1974 до 1987 року – на творчій роботі. Обирався секретарем, членом правління Спілки письменників України, а в 1986-1992 р.р. – першим секретарем правління Київської організації Спілки письменниківУкраїни. Один із чільних ініціаторів створення Народного Руху України і перший його Голова (1989-1992 р.р.).
   Двічі обирався народним депутатом України (1990-1994 р.р., 1998-2000 р.р.) Склав депутатські повноваження, коли прийняв пропозицію Президента України Леоніда Кучми очолити Держкомінформ України. Разом з тим І. Драч – Голова товариства “Україна – світ”, тривалий час був на чолі Української Всесвітньої Координаційної Ради та Конгресу української інтелігенції. Член Центрального Проводу Народного Руху України.
   Видатний поет і політик Іван Драч живе і трудиться, щоб рано чи пізно в Україні восторжествували цінності вічні і сьогочасні, національні й загальнолюдські, і щоб вони розвинулись та продовжились в реальному, а не декоративному житті народу:
Народ – це всі. Це місто і село.
Це люд, який мізкує й форму носить,
Голубить ноти й цифри плодоносить,
Хто нянчить слово й творить чересло.
Талант поета продовжує розвиватися, залишається незмінно змінним, оновлюється і самостверджується. Поет живе в політику, а політик розбурхує поета.
Iван ДРАЧ: «Известия в Украине»? Хай виходять українською мовою!»
«День» останнім часом не раз підкреслював свій інтерес до призначення головою новоствореного Державного комітету з інформаційної політики, телебачення та радіо Івана Драча. Адже зрозуміло, що особливо після відставки з посади заступника секретаря РНБО(У) Зиновія Кулика, та в умовах, коли і досі ще непрацездатна Національна рада з питань ТБ і РМ, саме в руках Івана Федововича зараз сконцентровані і можливості, і проблеми, і спокуси, і відповідальність за багато з того, що відбуватиметься надалі в нашому інформаційному просторі. І хоч би як ми не мали ілюзій відносно самодостатності і самостійності в рішеннях тих людей, які керували нашою інформполітикою раніше, все ж таки не можна применшувати ролі конкретної особистості на впливовому чиновницькому кріслі. Тим більш, що Іван Драч — знакова фігура і для національної культури, і для національної політики. Власне, саме це, насамперед, і підкреслюється як тими, хто схвально сприйняв це призначення, так і тими, хто ставиться до нього з певною пересторогою. По суті, вперше в країні таку посаду зайняла людина, у якої є сталі і публічно проголошені ідеологічні засади, які можуть комусь подобатися, а комусь — і ні. І які, як вважає дехто, можуть стати на заваді у обов’язку держслужбовців дотримуватися одного з головних принципів нашої Конституції: жодна ідеологія не може бути в Україні визнана обов’язковою.
З іншого боку, вперше таку посаду обійняв саме політичний діяч, а не номенклатурний фахівець, і в цьому теж є як свої плюси, так і мінуси. Так, у такої особистості і самостійність у рішеннях, і мотиви власної діяльності можуть бути якісно вищими, ніж було до цього. Але в той же час ми знаємо, що саме мало обізнаних зі всіма тонкощами галузі іменитостей апарат найбільш вправно і швидко «обламує» і перебирає процес прийняття рішень виключно у свої руки, дозволяючи першим грати лише роль весільного генерала. І, нарешті, вперше нашим інформаційним простором буде керувати людина, яка була призначена за ініціативою саме Кабміну, а не Президента або його оточення. Отже, доля і час перебування Івана Драча в його новому кріслі дуже пов’язані зі сталістю та самодостатністю Кабінету. Ну і, безумовно, врешті-решт в успіху Івана Драча як голови Держкомінформполітики зацікавлена — також уперше відкрито — конкретна політична сила — Рух.
Іван Драч - постать певною мірою символічна. Перший лідер Руху. Народний депутат Верховної Ради 12-го скликання. Поет. Людина, відома серед українців у всьому світі. І не тільки за посадою (голова Української всесвітньої координаційної ради та голова ради товариства "Україна"), а й за широкою громадською діяльністю. Зараз - розмова з дуже конкретної нагоди.
Думки видатного діяча
Кілька аспектів. Я хочу, щоб оце праве чи державницьке крило діяло активніше Дивіться, що останнім часом у нас відбувається. Хто займається в основному на державному рівні цими стосунками Україна-Росія? То займався О.Мороз, постійно їздив туди-сюди. Зараз їздить О.Ткаченко до Санкт-Петербурга, а наші праві сили все зробили, щоб навіть жодного чоловіка в ту делегацію не попало. Принципово кажучи, не треба було всього цього робити.
Мені здається, що майбутнє України великою мірою залежить від контактів і стосунків між народами, етносами, громадами, духовностями тощо. Це основа основ. Президент товариства "Україна-Росія" повинен постійно займатися питаннями, які ми сьогодні розглянули на "круглому столі". На майбутнє нам треба проводити конференції і присвячувати їх якимось конкретним питанням. От, наприклад, військовим проблемам України - Росії, а також розглянути, наскільки вони є реальні. Бо І.Заєць їде на саміт, де обговорюються питання з НАТО, а О.Кузьмук відразу ж з генералами їде до Москви. Громадськість дивиться за всім цим і не розуміє, що відбувається. Та якби у нас було справді серйозне громадянське суспільство і ці всі державницькі структури працювали, то негайно розібралися б, що там і як. Ми весь час хляпаємо вухами. Відбувається все це поза нами. Ми тільки починаємо вчитися, як реагувати на всі суспільні і державні речі і т.д.
Мені здається, що започаткована сьогодні розмова свідчить про те, що такі зустрічі треба проводити частіше і окремо розглядати питання, присвячені проблемам історичним, гуманітарним, стосункам у військовій галузі тощо.
Думаю, що від того всього виграють не лише наші держави, поліпшаться стосунки між нашими народами.