Вступ
Приступаючи до розмови про український народний одяг, ми розглянемо ті фактори, що мали і мають вплив на формування народного побуту взагалі і зокрема одягу. Головніші з тих факторів такі:
Зовнішнє оточення або природні умови, де проходить життя нашого народу: добрий клімат, багатство землі, краса краєвидів-гаї, сади та широчінь степових просторів.
Культурна спадщина, що її ми дістали від своїх предків: матеріальні явища побуту та звичаї й обряди. Іншими словами–матеріальна і духовна традиція нашого народу.
Культурні зв`язки, взаємини, що складаються з іншими народами. Головніший момент тих взаємин–вплив сусідніх культур.
І, нарешті, останній, дуже важливий момент: мистецькі здібності народу. Цей фактор–логічний висновок від трьох попередніх.
Усе це разом являє собою могутню рушійну силу культурного прогресу народнього побуту.
Але не всі чинники впливають з однаковою силою по всій території України.
Якщо взяти народний одяг і розглядати його в окремих частинах нашої батьківщини, то перше враження буде – це одяг різних народів. Бож, гуцульські ногавиці і наддніпрянські шаравари, подільська сорочка і поліська сукня мають чимало відмін!
Ця відмінність залежить від двох причин: природні умови місцевості та запозичення від сусідів.
Одяг найрухливіший елемент з усього комплексу народного мистецтва, такий елемент, що не тільки легко сприймає зовнішні впливи сусідніх культур, а й моду, новини в одязію. Мода – вигадка міста, а місто – культурний центр. Це робить вивчення одягу цікавим і в той самий час складним. Український народний одяг вивчати тяжко ще тому, що народ наш живе на величезній території з різними природніми умовами та неоднаковим впливом сусідніх народів. Крім того, народ наш прожив складне історичне життя повне боротьби і неспокою. Все це не сприяло збереженню чисто національних прикмет по всій території України. Найбільше відмінностей у пограничних районах – вплив сусідів, а найменше у центральних місцевостях України, де національних прикмет збереглося найбільше.
Отже, приступаючи до розгляду українського народного одягу, ми зазделегідь сподіваємось, що той одяг в окремих частинах України має на собі вплив народів, з якими дана місцевість межує. Винятком є суміжні райони з Росією, бож, як відомо, Московщина не мала культурного впливу на Україну.
Таким чином: Київщина, Полтавщина,Чернігівщина та Запоріжжя являють собою частину, яка найменше відчула на собі впливів сусідів.Крім того, ця частина напротязі історичного життя нашої батьківщини мала найдовший період самостійного культурного розвитку.Розуміється, що й народний одяг тут зберігся найліпше. З цим одягом справедливо пов`язується поняття про національний одяг.
Національний одяг
Національний одяг – це вище поняття, ніж одяг регіональний. Якщи місцевий одяг репрезентує собою тільки одну частинуУкраїни, то національний одяг – всю Cоборну Україну, націю!
Під чужинецьним пануванням наш народ зберіг національний одяг – як символ, що його проніс через всі віковічні страждання й утиски, які довелося зазнати від окупантів. Національний одяг, мова, віра, звичаї – все це надійний захист від національного занепаду.
Основною мистецького стилю українського національного одягу є стиль барокко. Крім того, що національний одяг – це естетична база, на якій народні митці створили орнамент вишивок, мережива.
Артистичне багатство національного одягу ще виявляється у розвиненій гамі та мистецьких формах. Вишиття та мереживо на одязі – свідоцтво мистецького смаку, майстерності. Той факт, що національний одяг тепер, а особливо тут на еміграції, не модний, ще не визначає, що його естетична вартість не може бути належно оцінена не тільки нашими людьми, а й чужинцямиЗбереження національного одягу це глибоке почуття батьківщини та вірності традиції своїх батьків.
Національний одяг – це вияв святкового, врочисто піднесеного настрою. Це культурно-історична спадщина наших славних старокняжих і козацьких часів.
Матеріали з яких виготовляють народний одяг
Хутро
Клімат України, як відомо, досить суворий і теплий одяг нашому населенню завжди був потрібний не менше як на шість, а то й на сім місяців у році. Ось чому в Україні хутро завжди було найулюбленішим матеріялом для виготовлення верхнього теплого одягу, як для чоловіків, так і для жінок. Колись наші предки вживали для одягу хутро з диких, і свійських тварин. З свійських найбільше використовувались вівці, а з диких — ведмеді, лисиці та вовки, а на узгір'ї карпатських гір олені. Тепер здебільшого кожухи шиють з овечих шкір і тільки вельми заможні люди мають кожухи з лисиці. Вовки, ведмеді та олені вже рідко зустрічаються в українських лісах, а тому й не диво, що кожухи з хутра цих тварин стали великою рідкістю. На оздобу теплого верхнього одягу завжди використовувались хутра дрібних диких тварин, як ось куниць, соболів, горностаїв, бобрів та білок.
З старих літературних пам'яток відомо, що вже в ІХ-ХІІ століттях слов'янські племена платили данину своїм і чужим князям куничим і білячим хутром. Так, з Лаврентіївського літопису довідуємося, що хозари брали з полян, сіверян та в'ятичів по білячій хутрині з двору, а варяги брали з дерев'ян по одній чорній куниці. Наша княгиня Ольга теж наказала дере-в'янам платити їй данину хутром. У тому ж літописі говориться, що Ігор, Ольга і Святополк, коли сідали на княжий стіл, то роздавали хутряний одяг і шкіри куниць своїм дружинникам. Автор “Слова о полку Ігоревім”, що жив у XII-му столітті, нарікаючи на руських князів, писав:
“А князі самі собі крамолу кували,
а погание самі з побідами рискаючи по руській землі,
данину взимали: зо всякого двора, білку”.
У тій же старокняжій поемі, Ярославна, плачучи на путивлівській стіні, примовляє:
“Полечу я зузулею по Дунаю,
омочу рукав бобровий у Каял-ріку...”
З стародавньої народньої творчости довідуємось, що в стародавній Україні кількістю хутра та хутряного одягу визначалося багатство господаря. В одній колядці співається:
В тебе шуби соболеві,
Горностаї королеві...
А в галицькій щедрівці говориться про те, як багата ґаздиня, відправляючи свою челядь на лови, наказує їй:
Тур-оленя вбийте,
Роги зшибите, шубу здійміте,
Ой, принесіте та повісте,
Та повісьте в новій світлиці,
В новій світлиці та на стіночці,
Все ж то-то буде, гей, ґаздиночці.
І це, як видко із змісту щедрівки, є найбагат-ший подарунок ґаздині від її челяді.
У Лаврентіївському літописі під роком 1068-м читаємо таке: “Дворь жь княжь розграбиша, безчисленое множьство злата й сребра, кунами й бтЬлью ...” Як бачимо, в стародавній Україні-Русі хутро розцінювалось на рівні з сріблом і золотом.
Про стародавніх чинбарів та кожем'яків маємо багато згадок у народніх казках та переказах. Найстарша та, мабуть, і найцікавіша з цих казок е казка про Кирила Кожем'яку; тут Ко-жем'яка змальований як народній багатир-силач, бож “він шкіри м'яв, а тому й багато сили мав ... а сили мав так багато, що й лютого змія поборов таки того, що жив під Києвом та людей хапав”. Саме тому, що такому важливому героєві народньої казки приписується ремесло кожем'яки, ми можемо бачити, яке велике значення в стародавньому побуті мав одяг з вичинених шкір.
Весільні вінки
В українському народньому весіллі вінок відіграє ту ж ролю, яку в інших народів відіграє біле покривало: “фата” по-московському, чії “вельон” по-польському. Це покривало' повинно було охороняти “молоду” від “поганого ока”. У нашому звичаї цю ролю виконує вінок з “хре" щатим барвінком”, символом тривалого кохання.
Напередодні весілля у “Дівич вечір” дівчата сходяться на останню вечірку до хати “молодої”. Там вони співають ритуальних пісень, виплітаючи весільні вінки. Першою, від іменй “молодої”, (сама “молода” на весіллі не співає) співає старша дружка:
Вийте, дівоньки, собі й мені
Собі звийте з рути-м'яти,
Мені звийте з барвіночку...
Зелений барвінок — символ тривалого кохання. Навіть куповані на базарі “київські вінки” перевивалися зеленим барвінком.
Приступаючи до плетення вінка для “молодої”, дружки хором випрошують благословення.
В долину, дівчата, в долину
По червоную калину,
По хрещатий барвінок, —
“Молодій” на вінок...
Із руточки — дві квіточки,
Благослови, Боже,
І отець, і мати, —
Будемо вінок зачинати!..
На західніх землях України, в'ючи весільні вінки, дівчата співають:
Щаслива Маруся в Бога,
Стояли янголи у порога,
Просили панянок, просили,
Щоб їй віночок ізвили ...
Коли “молода” вперше кладе на голову весільний вінок, тоді дружки співають:
Ой, чи вогонь, чи полумен палає,
Чи на Марусі золотий вінець сяє?
А на неї і матінка зглядае:
“Ой, не зглядай, моя матінко, на мене —
Не сходила я кращого вінка у тебе.
Ой, не рік — не два, як ся Івась залицяв,
Ой, він мені золотий вінок обіцяв ...”
Пригадуючи чарівну красу весільних вішав, я неодин раз ставив перед собою питання: що примушує наших дівчат нехтувати своїм, кращим, а перехоплювати чуже, гірше? Я маю на увазі той сумний факт, що наші дівчата, беручи шлюб, нехтують традиційний український вінок і напинають собі на голову чужі, зовсім не наші “вельон”, чи “фату” — шматок білої прозорої тканини! На превеликий жаль, найбільше захоплюються наші дівчата “вельонами” тут на еміґрації, де навпаки треба шанувати звичаї свого народу.
Вінки з пташиного пір'я
Колись в Україні, крім вінків з живих квітів, дівчата плели собі вінки з пташиного пір'я. Найкращим пір'ям для вінка е пав'яче пір'я. В одній старовинній колядці ми знаходимо такі слова:
По горі-горі павоньки ходять . . .
За ними йшла ґречная панна ...
Ой, ходить, ходить — пір'ячко збирає ...
Віночок вине, на голову кладе.
Очевидно і весільні вінки в стародавній Україні плелися з пір'я. В одній з весільних пісень на Київщині дружки співають:
Летів горностай через став,
Золотії пір'ячка попускав;
Та підіть, дружечки, позбирайте,
Марусі віночок звивайте ...
Дівчата на Бойківщині ще й досі вплітають до вінків з квітів пав'яче пір'я. У Старобіль-ському повіті на Харківщині молодиці застромлюють пав'яче пір'я під хустку навколо свого обличчя.
Дівоче намисто
Паничі —
Дукачів,
А поповичі з міста
Навезли намиста...
Т. Шевченко
Звичай оздоблювати жіночу шию можна простежити ще з доісторичних часів. Вже в могилах зі спаленими трупами, що стосуються до т. зв. доримської епохи, в місцях, які були заселені слов'янами, археологи знаходять металеві та мінеральні шийні оздоби у вигляді окремих намистин, або й цілих разків. Одна з таких знахідок трапилася Хвойкові поблизу Києва, а це свідчить про те, що жінки і дочки наших предків уже в той час носили намисто.
В староукраїнських літературних пам'ятках намисто під назвою “бисьрг” або “биср'ь” зустрічається вже в Х-му столітті. На території нашої батьківщини в похованнях, що датовані ХІ-м століттям, археологи знаходять срібні або й золоті намистини продовгастої форми; ті намистини виготовлялися з прозорого скла, на поверхню клали срібну або золоту платівку, а потім знову заливали скляною масою. Цей вид намиста був найбільше поширений у княжій Україні-Русі. Бурштинові намистини також не були рідкістю в той час, бо бурштин добувався не тільки на побережжі Балтійського моря, а і в середній течії Дніпра. Із стародавніх намистин княжого періоду відомі ще металеві, характеристичні для Волині, Київщини та Галичини, — це т. зв. намистини минського типу, що мають вигляд малинових ягід.
В археологічних знахідках серед намиста часто трапляються нанизані на нитку маленькі раковинки типу “Сургеа ліопеіа” і “Сургеа рап-Огегіпа”, що були в той час предметом торгівлі. Це ще, між іншим, свідчить про те, що княжа Україна-Русь мала торговельний зв'язок з людьми, які жили на побережжі Чорного моря та Індійського океану.
Не тяжко догадатися, що всі ці намиста та привізні матеріяли для намиста були в той час коштовною річчю і для широких мас населення були недоступні. Та навколишня природа, така багата і різноманітна в Україні, давала багато доброго матеріялу для намиста сільського населення; гарні овочеві коробочки, зерна, кісточки ягід, або й самі ягоди — це намисто, яке ще й досі не вийшло з ужитку сільських дівчат, а особливо дітей в Україні. На Гуцульщині дівчата й молодиці ще й тепер носять намисто з овочевих коробочок рослини клокічки. Восени по всій Україні діти, бавлячись, роблять собі червоне намисто з ягід шипшини, чи свербиусу.
За козацьких часів були поширені справжні коралі, а в дочок козацької старшини та шляхти не бракувало й перлів. В описі майна полковника Перехреста в році 1705-му записано біля двох фунтів “жемчугу” — перлів4). Це крім коралів та всіх інших видів намиста. Тож: не дарма, що, згадуючи ті часи, збідніле тепер населення України, каже: “Були коралі та пішли далі, були перли та ся стерли!”
Про коралі часто згадують гуцулки у своїх співаночках:
Ой, вийду я за ворота та ще трохи далі,
Питається богацький син, чи маю коралі.
Або:
Було тобі, нихтолице, другій не хвалити,
Думав тобі на Рахмана коралі купити.
По всій Україні справжні коралі ще й тепер під назвою “доброго намиста” вважаються великою цінністю. В поезії Т. Шевченка ми часто зустрічаємо згадки про “добре намисто”, як ось:
У доброму намистечку
В садочку гуляє ...
Або:
Ой, надіну я сережки
І добре намисто ...
Було колись поширене в нас і гарне гранатове намисто, що пізніше замінилося скляним на-подоблгованням природної Гранатової барви.
Намисто, як й інші предмети національного одягу, найкраще збереглося на колишній Гетьманщині та в населення українських Карпат. На Гуцульщині ще й досі поширені великі круглі намистини з венеційського скла, що своєю формою дуже нагадують археологічні знахідки.
В будні дні при роботі дівчата одягають не багато намиста, бо бояться, що нитка розірветься і не тільки пропаде намисто, від цього велика шкода, а й треба сподіватися якогось лиха, бож за народнім віруванням розсипане намисто накликає біду. Про це згадується і в народ-ніх піснях:
Попід гаєм зелененьким дівчина ходила,
Сумна вона, невесела — коралі згубила.
Коралики утонули, а хусточка плавле,
Ходить дівка попід воду, білі руки ломле.
Про це ж саме і в Т. Шевченка:
Уночи,
Ходячи,
Намисто згубила .. .
Але зовсім без намиста бути дівчатам не можна і в будень, бо існує повір'я, що намисто оберігає дівчину від застуди, а тому завжди треба мати бодай один разок намиста на шиї.
Колись бувало в разок намиста засиляють ще один або два вовчі зуби, “щоб берегли від злої напасти”. В неділю або в свято, йдучи до церкви, в сусіднє село, чи до міста, дівчата колись
рясно оздоблювали себе намистом. Про це співається і в пісні:
Якби мені, мамо, намисто,
То пішла б я завтра на місто.
Із стародавніх часів на Україні існує добрий звичай у наших хлопців дарувати своїм дівчатам намисто. Про це часто згадується в піснях і співанках, як ось:
Ой, поїде мій миленький до Турки, до Турки,
Купить мені коралики двадцять штири шнурки..
Серед народніх приповідок про намисто е такі:
“Тряси мене, парубче, щоб намисто бряжчало”,
“Намисто — не тісто, в печі не спечеш” — мовляв, треба купити за гроші.
Намисто в Україні тепер, як і колись, служить оздобою не тільки дівчат, а й молодих заміжніх жінок; лише бабусі, якщо й носять на-' мисто, то дуже небагато — один, два разочки, та й то темних кольорів. Дівчата ж: і молодиці навпаки, захоплюються зеленим, блакитним, а найбільше червоним намистом. Якщо молодиця має, бувало, багато гарного намиста, то це одна з прикмет, що вона тішиться пошаною у свого чоловіка. Про це знаходимо в Т. Шевченка:
А жіночку свою любив —
І Господи єдиний!
Як те паня, як ту дитину,
У намистечках водив.
ОЙ, ХУСТИНА, ХУСТИНОЧКА!...
Хустина в побуті
Ой, хустина, хустиночка!
Мережена, шита...
Т. Г. Шевченко
Дівчатам належиться ходити з відкритою головою, але це не завжди можливо. Стужа взимку та спека влітку змушують їх покривати голову хусткою.
На Лівобережжі влітку дівчата складають хустку навкісь трикутником і обмотують її навколо голови, а тім'я залишають відкритим, “щоб волосся видко ...” З лівого боку до хустки пришпилюється квітка рожі або гілочка зеленого барвінку. Зимою дівчата, якщо беруть хустку, то так нею закутуються, як молодощі.
На Правобережжі хусткою дівчата користуються лише у випадку крайньої потреби. Коли вже беруть хустку, то і літом, і зимою обгортають нею голову так самісінько, як і жінки, але ззаду на спині, з-під хустки повинна визирати коса.
У галицьких селах, понад річкою Опір, ще й досі збереглося старослов'янське дівоче вкриття голови — луб'яний віночок, обгорнений хусткою, а зверху покритий білою прозорою тканиною, ніби денце шапки. З-під вінка на спинуспускаються кілька кольорових стрічок та волосся, заплетене у дві коси.
На всьому півдні України, в степах, де немилосердно пече сонце і “запалює” обличчя, дівчата, боронячись від “запалу”, замотуються білою хусткою так, що ледве визирають очі.
На Херсонщині, під час роботи, і дівчата, і молодиці “вив'язуються” білими хустками. Цей звичай, імовірно, запозичений від сусідів.
Жіноча сорочка
Жіноча сорочка належить до найстаршої одежі наших предків. Можна припускати, що закняжих часів на Україні-Русі в теплий період року довга сорочка, підперезана поясом, була єдиним одягом жінок і дівчат. У південних слов'ян ще й тепер можна бачити жінок у такому одязі. На пам'ятнику в Адамкліссі4) жінки “вар>-варів” зображені в довгій, підперезаній сорочці, що біля шиї мас багато дрібних складок. Ті сорочки зі складками дуже подібні на лемківські та бойківські сорочки, що існують і понині.
За козацьких часів в Україні жіночі сорочки мали приблизно такий самий вигляд, як і сучасні жіночі сорочки Київщини та всього Ліво" бережжя. Про це ми знаємо не тільки з малюнків Ріґельмана, а й з окремих експонатів сорочок, що збереглися ще й до наших днів. Ті рідкісні екземпляри жіночих сорочок козацького періоду потрапили разом з нами і на еміґра-цію. Наприклад, у Німеччині на виставці на-роднього мистецтва (м. Авґсрубґ, липень 1945) серед виставлених експонатів були дві жіночі сорочки: одна з них мала вже понад сто п'ятдесят років, а друга трохи менше. “Старша” сорочка була вишита намиттям чорними і червоними нитками. Рослинний орнамент на поликах нагадував квітку соняшника з навколишнім листям. “Молодша” була вишита тими де кольорами, але вже “зірочками”, що теж нагадували стилізовані квіти.
В травні 1947 року, в таборі міста Ділінґен була виставлена гаптована золотом сорочка, яка колись належала Мотрі Кочубеївні — це був експонат-унікат, що йому тепер вже не можна скласти ціни, а тим більше за межами України. Усі ці сорочки походили з Лівобережжя, вони були без коміра, лише з вузенькою лямівкою по краю зібраного на нитку полотна навколо вирізу для шиї. Такі ж самі жіночі сорочки ми зустрічаємо і на Київщині, на правому березі Дніпра. На іншій території Правобережжя (крім Київщини) крій жіночих сорочок дещо інший; тут жінки шиють сорочки з коміром стоячим або відкладним, а рукава з манжетами та з оборкою на кінцях біля зап'ястків. Обидва типи жіночих сорочок, Ліво- і Правобережжя, шиються з розрізом посередині грудей. В лівобережній сорочці пазуха не вишивається, а в правобережній майже завжди вишита.
У всіх українських жіночих сорочках рукава є широкі і довгі; звичайно ширина рукава до-рівнюеться двом третім довжини. Цікаво, що в Х-ХІ-му століттях широкі рукава жіночих сорочок були поширені у всіх мешканців захід-ньої Европи і цю моду Европа запозичила від південних та південно-східніх слов'ян.
Звичайна довжина українських жіночих сорочок, що носяться з плахтою або запаскою, повинна сягати по “кісточки”. Сорочки до спідниці шиються трохи коротші. З-під плахти чи запаски повинен визирати долішній вишитий край сорочки, що називається “поділ” або “по-долик”.
пошитою підтичкою. У бойків і лемків е ще жіночі сорочки з великою кількістю складок Українські жіночі сорочки у всіх місцевостях України діляться ще на два типи: “додільна сорочка”, яка шиється з одного шматка полотна і “сорочка з підтичкою” — горішня частина сорочки шиється з тонкого полотна, а долішня з грубілого. У бойків і лемків е сорочки, що їх горішня частина шиється окремо від долішньої, тобто сорочка шиється окремо від підтички. Цікаво, що в бойків існує відповідна паралеля і в чоловічому одязі; там чоловіки мають або дуже довгі, по коліна, сорочки, що відповідають додільним жіночим сорочкам, або дуже короткі, до пупа, сорочки, що відповідають коротеньким жіночим сорочкам з окремою біля коміра. Розріз у такої сорочки е не посередині грудей, як це ми бачили в інших місцевостях України, а збоку. Чоловічі сорочки лемків мають розріз ззаду, на спині.
Матеріялом для всіх жіночих українських сорочок завжди було. і є біле лляне, чи конопляне, полотно домашньої роботи або купована біла бавовняна матерія. Білий колір українських сорочок — це найстарша, й найхарактери-стичніша їх особливість.
Другою особливістю української жіночої сорочки є вишивка. За вишиттям жіночі сорочки можна поділити на три типи, а саме: наддніпрянські, галицькі та поліські. Наддніпрянський тип сорочки вишивається червоними і синіми або чорними нитками, а також сірими або білими нитками по білому полотні; характеристичним орнаментом тут є рослинний. Галицьке вишиття поширене майже по всьому Поділлі та в мешканців Карпат; характеристичним орнаментом для цього типу е геометричний і багатокольоровий; тут для вишиття вживаються сині, червоні, зелені, жовті та оранжеві кольори ниток. На Поліссі жіночі сорочки або цілком не вишиваються, або вишиваються тільки червоною заполоччю та й то дуже простеньким орнаментом. Вишивками оздоблюються горішні частини рукавів, що називаються “вуставками” або “поликами”; вузенькою смужкою вишиваються рукава біля зап'ястків, комір, якщо він є; часом вишивають пазуху, і завжди вишивається долішній край сорочки “поділок”. Інші частини української жіночої сорочки ніколи не вишиваються.
Найбільше та найкраще вишиття на сорочках мають дівчата, молодиці вже скромніше вишивають свої сорочки, а старші жінки та бабусі найчастіше задовольняються лише вирізуванням або скромною однокольоровою, здебільшого чорною або синьою, вишивкою на поликах, а пазуха та комір е не вишиті. Найбільше праці та мистецького хисту вкладається на полики, бо то е найважливіша частина вишиття жіночої, чи дівочої сорочки. На Наддніпрянщині полики вишиваються або вирізуються (гаптуються) негустим рослинним орнаментом. На Поділлі та в Галичині полик зашивається суцільною широкою смугою поперек рукава різнокольоровим геометричним орнаментом. Про жіночу сорочку є такі народні приповідки:
“Рукава як писанка, а личко як маків цвіт”;
“Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті”;
“У наших хазяйок та по сто сорочок, а у уіє-не одна та й та біла щодня”.
Щодо крою, то жіночі сорочки, призбирані коло шиї, можна поділити на дві основні групи: сорочки до уставок і сорочки без уставок. Уставка — це вшиване плічко, що з'єднує передню і задню частини сорочки і призбирується коло шиї разом із станком сорочки. Типовий крій української сорочки з уставками подаємо на схемі 1. Варіянтом цього крою є сорочка, де рукав і уставка викроюються з суцільного шматка полотна. Рукава в сорочок з уставками вшиваються під прямим кутом до станка “по підканню”. Вишивка звичайно кладеться на уставку, рукава і поділок; часом вишивається і комір, чохли і пазуха.
Другий тип сорочки, без уставок, має суцільні рукава, вшиті паралельно до станка сорочки “по основі”. Горішній край рукава призбирується разом із станком, утворюючи шийний викот. Ці сорочки іноді не мають окремого пришивного коміра; рукава в них закінчуються призбиранням над зап'ястком руки, як показано на схемі 2. Крім рукавів, чохол та коміра, в цих сорочках вишиваються ще “погрудки”; 2-4 подовжні смуги, розташовані по обидва боки пазухи. Вишиваються відповідно до “погрудок” і поздовжні смуги на спині сорочки.
Крім цих основних кроїв українських жіночих сорочок, на західніх українських землях існує кілька місцевих кроїв. Наприклад, бойківська сорочка Довжанської долини (схема 3). У сорочки Яворівського району під Львовом уставки вшиваються до скошених горішніх ріжків станка (схема 4).
На Буковині, крім сорочки призбираної біля шиї, шиються ще “хлоп'янки”, які за кроєм мало чим відрізняються від чоловічих сорочок “вперекидку” (схема 5). В Тячівському районі Закарпаття останнім часом поширилася сорочка румунського крою “волошка”, в якій станок
