Перша третина ХІ ст. була ознаменована в Польщі різким загостренням станової боротьби. Закріпачення і закріпачуване селянство чинило запеклий опір стану феодалів, що переросло в 1037р. в масове антифеодальне повстання-виступ був підтриманий рабами. На масштаби руху і його тривалість серйозно вплинув той факт, що в 20х-30х рр. ХІ століття. Старопольска держава переживала глибокий внутрішньополітичний кризис, що почався ще за Болеслава Хороброго і досягнув найбільшої напруги за його наступників – Мешко ІІ і Болеслава Забутого.
Після смерті Болеслава Хороброго німецькі феодали почали готувати новий наступ на Польщу. Приводом до погіршення польско-німецьких відносин послугувала коронація Мешко ІІ королівською короною.
Оцінюючи особистість Мешко ІІ, Галя Анонім пише:”Був Мешко енергійним воїном і здійснив багато нецарських подвигів, розповісти про котрі потребувалось би надто багато часу. Всім сусідам він був, однак, ненависний із-за тієї ненависті, котру вони відчували до його батька. Але не відрізнявся він так багатством, ані звичаями, ані блиском життя, як його батько.
Мешко ІІ відмовився від Словакії і вступив в союз із Угорщиною. Одночасно він застосував енергійні засоби для укріплення внутрішнього стану Польської держави. Для цієї цілі Мешко намагався, частково, Використати католицьку церкву, щедро обдаровуючи її новими привілеями. на зміну ліквідованого за Болеслава І Колобжегського єпископства було установлено єпископство у Кригивіці. Поморський князь Дмитрих, що відмовився признати владу Мешка ІІ, платити йому данину був вигнаний із країни і втік у імперію.
Після смерті Мешко ІІ в 1034р. польський престол перейшов до його старшого сина Болеслава Забутого. Короткий період його правління ознаменований жорстоким конфліктом з тією частиною польської феодальної знаті, котра тяжіла сильною князівською владою і була представницею тенденцій феодальної роздробленості. У Великій і Малій Польщі вона користувалась очевидно, підтримкою католицької ієрархії. В Помор’ї місцева знать вдавалася до лозунгу реставрації язичництва.
Лозунг цей повинен був забезпечити її вступу в широку соціальну базу, привабити на її бік масу особисто вільних общинників, що притримувалися язичницьких вірувань і готових в будь-яку хвилину виступити проти католицької церкви як представниці феодального гніту. Очевидно в дещо іншій формі намагання використати народні маси для боротьби з центральною владою було застосоване і мазовецькою знаттю. Спираючись на народне ополчення – поморська і мазовецька знать зуміла добитися повного відокремлення Поморії і Мазовії від решти Польщі. В Помор’ї знову прийшла до владу місцева князівська династія, в Мазовії правив Маслав.
Боротьба в середовищі різних груп господарюючого стану, загальне виснаження країни в результаті довготривалих війн і занепад центральної влади було сприятливими умовами для переростання станової боротьби селянства в масове антифеодальне повстання у Великій і Малій Польщі.
Повстання набуло масового характеру.
В боротьбі проти церковних і світських землевласників об’єдналось вільне і феодально залежне селянство. В русі, повинні були взяти участь і раби. Антифеодальний рух розвивався під лозунгами реставрації язичництва і знищення християнської церкви.
Ось як описує повстання перший польський хроніст Анонім Галл:”...Раби повстали проти своїх панів, звільнені невільники проти “благородних мужів”, забирали їх жінок...і по злочинному захоплювали високі [державні] посади. Вони підняли бунт проти єпископів і священиків, деяких із них піддали кращій смерті, вбивали мечем, інших, достойних гіршої смерті, вбивали каменями”.
Руський літописець Нестор говорить про ці події наступне: “...І було велике заворушення в землі ляській, люди, повставши вбивали єпископів і священиків, і бояр своїх, і було в них хвилювання.”
Для ранньофеодальної Польщі перш. пол. ХІ ст. був не раб, а феодально залежний або вільний селянин. Селянство могло бути головною силою дійсно масового руху.
Інша справа, що в русі цьому могли прийняти і взяли участь раби і частина селянського населення.
Найбільш точні свідчення про сили, що рухали повстанням дає руський літопис, в котрому говориться:”В цей же час помре Болеслав Великий в лісах І бисть заколот в землі лядській”.
Так, повстання 1037-1038рр. було дійсно масовим, широким народним рухом. Джерела дають основу вважати що в ньому взяло участь вільне і невільне феодально залежне селянство, обездолене населення підміст і раби.
Що стосується характеристики дій повсталих, то всі три джерела яскраво характеризують антифеодальну направленість. Повсталі громили садиби феодалів (“бояр”), вбивали їх самих між іншим, в розповіді про Мойсея Угрина йде мова про загибель в час повстання його господині, в котрої він знаходився в період свого полону в Польщі.
З особливою ненавистю повсталі громили, очевидно монастирі і церкви, вбиваючи єпископів і священиків. Про жорстоку розправу з християнським кліром цілком приділено говорить Галл Анонім.
Зрозуміло, що антифеодальне повстання е з однаковою інтенсивністю проходило на всій території Давньопольскої держави. Головним вогнищем руху була Велика Польща і Сілезія, в меншій мірі воно стосувалось Малої Польщі, де християнство мало міцні і давні традиції, і , видимо, зовсім не зачепило Мазовїї куди християнство ще не встигло проникнути і де тому й не було такого важливого соціального ферменту як християнська церква.
Мазовецька знать зуміла, очевидно, використати в своїх цілях невдоволеність народних мас збільшуваними князівськими поборами, не вдаючись до виступу проти християнської церкви. Разом з тим, що в силу свого географічного середовища Мазовія була найменш розореною частиною країни. Про те, що в Мазовії повстання не відбулося, свідчать слова хроніки Галла Аноніма, який повідомляє про втечу сюди тих, кому загрожувало в інших місцях антифеодальне повстання (очевидно, тих самих єпископів, “попів” і “бояр”). Антифеодальне повстання нанесло вирішальний удар польській ранньофеодальній державі, котра прийшла до повного занепаду лише в Кракові, Познані, Гнезно і деяких інших містах, де ще якось тримались залишки державного апарату.
Перед лицем великого антифеодального руху, що охопив велику територію, повинні були змовкнути всі ті противоріччя, котрі роз’їдали табір малопольскої і великопольської феодально знаті. В боротьбі проти повстання світські і духовні землевласники об’єднали свої сили. Політичне подавлення вільного і залежного населення не безпосереднього виробники – общинника було необхідною умовою для подальшого розвитку феодальних відносин і завершення процесу формування феодальної монархії. Однак власних сил польського пануючого стану для досягнення перемоги над повсталими було недостатньо. На допомогу польським феодалам прийшли німецькі феодали, що побоювалися, щоб антифеодальний рух в Польщі викличе загострення боротьби проти німецьких феодалів. З боку підкореного ними полабо – прибалтійського селянства. З іншого боку, допомагаючи Казіміру І і польським феодалам придавити антифеодальне повстання у Вел. і Мал. Імперія виходила також із розрахунку, що встановлена монархія П’ястів буде противагою посиленій Чехії.
Звичайно, план встановлення монархії своїх противників. Вони об’єднувались навколо магдебурзького архиєпископства, що прикладав усі зусилля до того, що ліквідувати провінцію і підкорити своїй владі польські землі.
Подібно до всіх інших селянських рухів середньовіччя антифеодальне повстання 1037-1038рр. носило стихійний характер і складалось із ряду локальних виступів більш чи менш великого масштабу. Але не дивлячись на поразку, це повстання зіграло видатну прогресивну роль в історії польського народу. Воно було важливим фактором у створенні традицій антифеодальної боротьби польського селянства. Разом з тим воно нанесло нищівний удар реакційному відмираючому рабовласницькому устрою.
