Міжнародне положення СРСР після війни, у якій він переміг ціною великих утрат, було найвищою мірою парадоксальним. Країна була розорена. У той же час її лідери мали законне право претендувати на значну роль у житті світового співтовариства. Безперечно, на Радянський Союз тоді працював своєрідний "ефект Сталинграду" як у суспільній свідомості, так і серед еліти країн-союзників. Але усе ж співвідношення сил було для СРСР навряд чи не гіршим за увесь час його існування. Так, він покористувався з окупації великої території більшої частини Європи, і його армія займала по чисельності перше місце у світі.
У той же час в області військової технології і США, і Великобританія далеко обігнали СРСР, промисловий потенціал якого в західних регіонах до того ж поніс величезні втрати.
Таким чином, у наявності було гостре протиріччя між видимою ситуацією і реальним розкладом сил. Радянські керівники ясно усвідомлювали це положення, що змушувало їх відчувати сильне почуття уразливості, але в той же час вони вважали, що СРСР став однієї з великих держав. Тим самим умикання Радянського Союзу в міжнародну сферу характеризувалося великою нестабільністю. У цій ситуації можливі були два підходи: перший припускав зусилля по зберіганню "великого альянсу", створеного в роки війни, і одержання перепочинку для реконструкції і розвитки економіки; другий робив еквівалент військової противаги з придбання "застав безпеки" за допомогою розширення сфери радянського впливу. Ці два взаємовиключні підходи, що припускали протилежні сприйняття "інших", відбивалися в позиціях, що дискутуються в партійному керівництві. Перший, що захищався в 1945 р. групою Жданова-Вознесенського, виходив із традиційної тези про неминучість розвитки в мирний час "межімпериалистичених протиріч", насамперед між Великобританією і США, що дозволили б СРСР звістки, як і в довоєнні роки, витончену дипломатичну гру в багатополюсному світі і перешкоджати утворенню "єдиного імперіалістичного фронту". Другий підхід, підтримуваний Сталіним і Маленковим, виходив із припущень про неминучу кризу, що змете капіталістичну систему, але відсував його прихід у віддалене майбутнє, визнавав існування можливості врегулювання відношень у двухполюсному світі між соціалістичним табором на чолі зі СРСР і імперіалістичним табором на чолі зі США і підкреслював небезпеку швидкої конфронтації між ними.
Через деяку пасивність західних держав другий підхід, що безпосередньо виражався в політику придбання "застав безпеки", узяв гору в перші місяці, що пішли за Ялтинської конференцією, мабуть, при особистому сприянні Сталіна, що цілком підтримувало концепцію зон впливу, підбадьореного успіхами в Польщі, Румунії і Чехословаччини і що бажали домогтися остаточного визнання СРСР у якості наддержави.
У умовах усе світу, що більш поляризуєтся, ця політика призвела в наступні роки до утворення блоків, конфронтації, у першу чергу навколо німецького питання, і дійсній війні в Кореї. Після сутичок 1945-1946 р. "холодна війна" ввійшла у свою активну фазу влітку 1947 р., коли світ розколовся на два антагоністичних блоки. Втім, посилення напруженості завжди вміло дозувалося і з однієї, і з іншої сторони в залежності від того, як кожний табір бачив свою сферу впливу й оцінював свою волю до опору. Так, СРСР виявляв велику обережність і навіть боязкість (Сталін визнає це через декілька років) у своїй політика стосовно китайських комуністів у 1945-1948 р., вважаючи, що американці розглядають цей регіон як частину своєї сфери впливу. Ннаткнувшись на тверду позицію США й Англії, він відмовився від своїх претензій на Іран і Туреччину.
Навпроти, зрозумівши буквально заяву Рузвельта в Ялті про те, що американські війська протягом двох років будуть виведені з Європи, Радянський Союз пішов на ризик у Берліні і проявив непохитну рішучість строго контролювати, чого б це ні коштувало, режими, що він створив на своїх східноєвропейських рубежах.
На початку 1945 р., коли близькість перемоги над Німеччиною вже не викликала сумнівів, союзники вирішили зустрітися, щоб у світлі нової політичної і військової ситуації остаточно визначити основні риси повоєнного світового устрою. Ці питання стали предметом переговорів на Ялтинської конференції (4-11 лютого 1945 р.), під час якої, як і в Тегерані Сталін спритно грав на протиріччях між англійцями й американцями і на довірі, що харчував до нього Рузвельт. Протягом тижня був вирішений, частіше усього на користь СРСР, ряд фундаментальних питань, що насамперед торкаються принципи діяльності ООН, установча конференція якої повинна була відчинитися 25квітня в Сан-Франциско. Радянський Союз, що потребував для себе на всьому протязі попередніх переговорів, що проходили в Думбартон-Окс, про формування цієї міжнародної організації 16 місць (по числу союзних республік), заявив, що задовольняється чотирма, а потім і трьома місцями (РСФСР, Україна і Білорусія).
Він також погодився з американським пропозицією про те, що "ніякий постійний член Ради Безпеки не може користуватися правом вето при розгляді конфлікту, у якому він бере участь". На думку Рузвельта, радянська позиція "була великим кроком уперед, що буде позитивно сприйнятий народами усього світу". У обмін на ці поступки, незначні в очах Радянського Союзу, але важливі для американського президента, що бажав до кінця довести свій проект ООН, як найважливішого елемента нової рівноваги, реалістичного і мирного, для повоєнного світу, радянська сторона домоглася бажаних результатів майже по всіх інших пунктах:
Східна межа Польщі пройде по "лінії Керзона".
Люблинський комітет, до якого будуть додані "інші демократичні польські лідери в Польщі і за межею", складе ядро майбутнього уряду національної єдності. Цей уряд займеться якнайшвидшою організацією вільних виборів.
Весь процес буде здійснюватися під наглядом із Москви коміссії, що включає в себе Молотова і послов США і Великобританії в СРСР.
Не викликав великих суперечок принцип військової окупації Німеччини. За пропозицією Черчілля Сталін погодився на виділення французької зони за рахунок англійської й американської окупаційних зон. Навпроти, питання про майбутнє Німеччині, про її можливе розчленовування, по якому були розбіжності між Рузвельтом(за поділ) і Черчіллем(проти поділу), був переданий на розгляд спеціальної комісії.
Побоюючись можливого затягування війни з Японією, Рузвельт запропонував Сталіну дуже вигідні умови в обмін на відкриття СРСР військових дій проти Японії через трьох місяця після капітуляції Німеччини: приєднання до СРСР Курильськ^ островів і південного Сахаліну, право на оренду Порт-Артура, інтернаціоналізація порту Дайрен і експлуатація залізничного комплексу Маньчжурії.
Нарешті західні союзники визнали обгрунтованість пред'явлених СРСР вимог по репараціях: $10 млрд.,(половина загального обсягу репарацій із Німеччини), одержання яких складалося б у вивозі товарів і капіталів, використанні робочої сили.
Проте надалі міжсоюзницька комісія, що працювала в Москві, не змогла дійти згоди на цій основі.
Незабаром після Ялтинської конференції Захід був поставлений радянською стороною перед декількома фактами, що збулися: у Польщі "поляки з Лондона" одержали в "коаліційному уряді" лише другорядні міністерські портфелі; передбачені ж рішеннями конференції вибори проведені не були. У Румунії король Михай був змушений створити уряд, у якому домінували комуністи. У Чехословаччині Бенешу, після його візиту в березні 1945 року в Москву, прийшлося включити в уряд декілька комуністів.
На що відбулася 17 липня - 2 серпня 1945 року Потсдамської конференції західні учасники уступили спільному тиску СРСР і Польщі і погодилися, що польсько-німецька межа пройде по лінії Одер-Нейсе. Питання про репарації був вирішений також на користь СРСР, що одержав право вивозити не тільки усе, що побажне, із своєї окупаційної зони, але і забрати чверть устаткування в західних зонах. США і Великобританія з подивом виявили появу нових радянських вимог: перегляд укладеної в Монтре конференції про режим чорноморських проток; повернення СРСР Карського й Ардаханського округів, що граничили з Радянської Вірменією й отошедших у 1921 р. Туреччини; одержання військово-морської бази Дедеагаче (Фракія) на Егейському море.
Лондонська нарада міністрів закордонних справ п'ятьох країн-членів Ради Безпеки ООН у вересні 1945 року виявила нові джерела напруженості між СРСР і Заходом. Західні країни поставили Радянський Союз у популярність, що вони не підпишуть мирні договори з Румунією і Болгарією до проведення там вільних виборів. Радянська сторона обгрунтувала цю позицію як відмову від угод, укладених із Черчіллем у жовтні 1944 року, про сфери впливу в Східної Європі. До того ж СРСР продемонстрував на цій нараді новопридбаний "комплекс великої держави", вимагаючи виняток Китаю і Франції з усіх переговорів про мирні договори і надання собі протекторату над Тріполітанією з тим, щоб, як личить великій державі забезпечити свою присутність у Середземному море. Після 3-х тижнів переговорів СРСР і Західні учасники були змушені констатувати свою незгоду по більшості питань і домовилися знову зустрітися в грудні в Москві.
У Москві міністри закордонних справ трьох великих держав прийшли до поступки по питанню про Болгарії і Румунії після те, як СРСР погодився на проведення там нових виборів, тим самим неявно визнавши, що попередні, що дали "вітчизняним фронтам" більшість у 90%, були фальсифіковані. Радянський Союз погодився також на участь "малих країн" у Мирній конференції, що повинна була відбутися в Парижі влітку 1946 року.
Проте декількома тижнями пізніше Радянська дипломатія підтвердила свій намір вирішувати значні міжнародні проблеми тільки зі США (показово, що з кінця 1945 року контакти між Сталіним і Эттли, що перемінила Черчілля на посаді прем'єр-міністра Великобританії, ставали усе більш епізодичними). У лютому 1946 року Молотів зокрема, заявив, що СРСР - одна з двох найбільших країн світу і ніякого міжнародного питання не може бути вирішений без її участі.
Зберігаючи свою схильність до політики поділу сфер впливу, що протистояла американському проекту колективної безпеки, що відводив ООН центральне місце у врегулюванні конфліктів, СРСР постарався усталити свої позиції в Ірані, тому що до цього моменті політика одержання "застав безпеки" приносило свої плоди.
З 1941 року Іран знаходився під спільною окупацією Великобританії і СРСР, що зобов'язалися вивести свої війська протягом шести місяців після закінчення війни. Проте Радянський Союз висловлював явний намір надовго улаштуватися в Ірані. У вересні 1944 року він безуспішно намагався створити змішану радянсько-іранську нафтову компанію. У той же час Радянський Союз підтримував партію Туде, що об'єднувала значну частину супротивників режиму, і сепаратистські прямування Курдів і Азербайджанців, маючи через або послабити центральну владу в Тегерані і поставити її в повну залежність від Туде, або анексувати межующі з Радянським Азербайджаном північні провінції. У грудні 1945 року при радянській підтримці на півночі Ірану були проголошені Автономна Республіка Азербайджан і Курдська Народна Республіка. Не домігшись у Раді Безпеки, де розглядалося це питання, прийнятного для себе рішення Великобританія направила додаткові військові контингенти на південь Ірану. У обмін на створення змішаної радянсько-іранської нафтової компанії Радянський Союз погодився вивести свої війська (травень 1946). Наприкінці 1946 року Іран денонсував договір про нафтовидобуток, відновив контроль над північною частиною своєї території, подавивши курдських і азербайджанських сепаратистів, на що СРСР віддав перевагу не реагувати, щоб не втягуватися в цьому районі в силовий конфлікт із США й Англією.
Коли іранська криза досягла своєї кульмінації (початок березня 1946 року), Черчілль вимовив у Фултоні (Міссурі) при президенті Трумані свою знамениту промову про "залізну завісу".
Ця промова, основні положення якої розділялися на Заході не всіма, що особливо находилася тоді у влади англійськими лейбористами, проте свідчила про початок нового і важливого етапу в усвідомленні Заходом реальності погрози "радянського експансіонізму". Перед особою цієї небезпеки тільки тверда політика - така, до якого Великобританія прибігла в наступні тижні в Ірані, - мала шанси виявитися результативної.
Парижскьі конференції квітня 1946 року і Мирної конференції, що проходила у французькій столиці з 29 липня по 15 жовтня 1946 року, були присвячені головним чином врегулюванню німецької проблеми. Вони не призвели ні до якого зближення західних і радянських позицій, за винятком питання про репарації. Тим часом держсекретар США Бирнс оголосив у Штутгарте, що, на думку американського уряду, настав момент передати німецькому народу відповідальність за ведення своїх власних справ, надати Німеччини можливість знаходити самостійність в економічній області. Бирнс, далі, навіть заявив, що "велика трійка" не приймала на себе в Потсдамі ніяких остаточних зобов'язань про східну межу Німеччини.
З своєї сторони СРСР приступив до активного "денацифиіцкації" своєї окупаційної зони, аграрній реформі, націоналізації промислових підприємств і створенню змішаних германськ-радянсько-німецьких підприємств, що працювали винятково на СРСР(після плутанини, створеної вивозом устаткування з німецьких заводів, превага було віддано цьому варіанту). Хоча СРСР незмінно підтверджував свою схильність ідеї возз'єднання демократизованої і демілітаризованої Німеччини, що росте невідповідність політичних і економічних структур у західних і радянської окупаційних зонах робило цю ідею усе більш ілюзорної.
Після провалу Мирної конференції відношення між західними країнами і СРСР ще більш погіршилися через пряму поміч, що надавалася Югославією, Болгарією й Албанією, що знаходились у зоні Радянського впливу, комуністичному партизанському прямуванню в Греції, і через тиск СРСР на Туреччину, від котрої Радянський Союз потребував разом із ним взяти участь в охороні проток, "щоб перешкоджати їхньому використанню іншими державами з метою, ворожим причорноморським державам". США енергійно відреагували на це, направив вражаючу військово-морську армаду в східний сектор Середземного моря. Рішучість Трумена, підтримана Парижем і Лондоном і опиравшаяся на американську атомну монополію, зробила той же ефект, що і жорстка позиція Великобританії в іранському питанні. У кінцевому рахунку грецький і турецький кризи зіграли в історії "холодної війни" роль , що далеко перевершила ті ставки, що були зроблені сторонами, що конфліктовали. По істоті, вони послужили джерелом доктрини Трумена, що стала першим кроком до оформлення американських зобов'язань у відношенні Європи, до створення НАТО.
Щоб спробувати врегулювати не вирішені Мирною конференцією проблеми, нове нарада міністрів закордонних справ зібралося в Москві 10 березня 1947 року, напередодні виклада Труменом конгресу своєї доктрини економічної помочі "вільним народам, що пручаються спробам закабалення з боку збройної меншості, або зовнішньому тиску". (Першими одержали американську поміч Туреччина і Греція). У Москві дискусія розгорнулася по декількох фундаментальних питаннях німецької проблеми. Молотів відкинув американську пропозицію про висновок договори про нейтралітет Німеччини. Генерал Маршалл, котрого Трумен тільки що поставив на чолі держдепартаменту, відхилив нове радянське прохання про репарації. Америка, заявив він, проти політики перетворення Німеччини в "притулок для бідних у центрі Європи". Сторони не прийшли до згоди і по питанню про державний устрій майбутньої Німеччини. З провалу московської конференції американці зробили для себе явний висновок про необхідність без зволікання зв'язати західні окупаційні зони з західноєвропейськими державами економічними і навіть політичними угодами. 5 червня Маршалл виклав у Гарварді основні напрямки економічного плану, покликаного "допомогти європейцям знову знаходити економічне здоров'я, без якого неможливі ні стабільність, ні світ". У липні в Парижі була призначена конференція, відкрита для всіх країн, у тому числі і СРСР. Цілком зненацька для всіх 26 червня у французьку столицю прибув Молотів на чолі делегації, кількість членів котрої і їхній ранг давали їжу для оптимістичних прогнозів. Проте через трьох дня представники висловили свою принципову незгоду з американським проектом: вони погоджувалися на двосторонню поміч без попередніх умов і контролю, але заперечували проти колективного підприємства, спроможного поставити під сумнів винятковий вплив СРСР у Східної Європі і збільшити спроможність Західної Європи до опору. У той же час вони постаралися зменшити психологічний ефект, зроблений пропозицією Маршалла, шляхом порівняння величезних потреб повоєнної Європи й обмежених можливостей США. Зрештою 2 липня Молотів перервав переговори, заявивши, що "поставлені під контроль" європейські країни загублять заради задоволення "потреб і бажань деяких великих держав" свої економічні і національні незалежності.
Тим часом деякі східноєвропейські країни, у тому числі Польща і Чехословаччина, прийняли запрошення брати участь у міжнародній конференції, що скликається 12 липня в Парижі для обговорення плану Маршалла. Проте через декілька днів під тиском СРСР спочатку Польща, а потім і Чехословаччина оголосили, що вони не будуть подані в Парижі. У Чехословаччині комуністи вже контролювали, крім посади голови Ради Міністрів, Міністерство Внутрішніх Справ і Національної Оборони і могли в будь-який момент захопити усю владу в державі. Та й суспільна думка в країні після Мюнхена більше довіряло слов'янському старшому брату, чим західним демократіям. 10 липня чехословацький уряд пояснив, що його участь у конференції могло бути витлумачене "як акт, спрямований проти СРСР". 11 липня Румунія, Угорщина, Албанія і Фінляндія також заявили про свою відмову; таким чином, саме липнем 1947 року варто датувати розкол Європи: з однієї сторони-клієнти США, з іншого боку - сателіти Радянського Союзу.
Погіршення міжнародного клімату продовжувалося протягом усього 1947 року, відзначеного усе більш помітним утягуванням східноєвропейських країн в орбіту СРСР. У 1947 році оформлення режимів "народної демократії" вступило у свою другу фазу: після інтермедії "коаліційних урядів" (1945-1946 р.) влада переходила до комуністів. У Румунії в грудні король Михай зрікся від престолу на користь народної республіки. У Болгарії, що де був керівник Комінтерну Димитров, повернувшись із СРСР, створив у листопаді 1946 року уряд із комуністичною більшістю, улітку 1947 років була прийнята Конституція, скопірована з радянської. Наприкінці серпня був страчений лідер Партії болгарських селян Н. Петков, герой антифашистського Опору. У Польщі сформоване в 1945 році коаліційний уряд пішов у відставку після виборів у січні 1947 року; комуніст Беруть став Президентом республіки, а Гомулка займала посаду Генерального Секретаря Комуністичної партії. Вибори в Угорщині (серпень 1947 року), мистецьки проведені комуністом-міністром внутрішніх справ Л.Райком, завершилися поразкою селянської партії. Комуністи вирішили, що отримані на виборах 22% голосів, що зробили їхньою першою партією в країні, дали їм право захопити всі ключові посади в уряді, що вони і зробили. Тільки Чехословаччина, хоча яка поступилася радянському тиску по питанню про план Маршалла, продовжувала, здавалося, пручатися встановленню комуністами свого повного контролю над державою.
Така фаза формування блоків пройшла наприкінці вересня 1947 року, коли представники шести компартій країн Східної Європи і двох самих потужних західноєвропейських комуністичних партій (Франція й Італія) зібралися з ініціативи СРСР у замку Шклярска Пореба (Польща), щоб створити Комінформ -спільною інформаційне бюро зі штаб-квартирою в Белграді, покликане забезпечити обмін досвідом і, у разі потреби, координацію діяльності компартій на основі взаємної згоди. На Заході звістка про створення Комінформа було, природно, сприйнято як відродження Комінтерну. На ділі ж є серйозні підстави думати, що, за задумом Сталіна, цей крок уже тоді підготовляв і "відлучення" Югославії, сіючи насіння розбрату між її представниками, спеціально поставленими на друге місце в ієрархії міжнародного комунізму, і всіма іншими.
Як би те ні було, Радянський блок виглядав вражаючим монолітом, а народження Комінформа -оголошенням війни західної цивілізації. До речі, саме в такий спосіб заява, опублікована по закінченні зустрічі і що повторила основні тези доповіді Жданова, подавало міжнародне положення. Відповідно до нього у світі сформувалися два табори: з одного боку, імперіалістичний і антидемократичний табір, з інший, антиімперіалістичний і демократичний табір, основна ціль якого полягає в ослабленні імперіалізму, у посиленні демократії і ліквідації залишків фашизму. Заява різко критикувала тих комуністичних лідерів, що "приховували розбійницький характер імперіалістичної політики під маскою соціалістичної фразеології". Теорія "двох таборів" поховала спроби Бенеша і Масарика зберегти добрі стосунки з обома.
Парламентські вибори в Чехословаччині повинні були відбутися в травні 1948 року. Усе очікували відступи комуністів, на яких частина суспільної думки покладала відповідальність за важку продовольчу кризу. Усвідомлюючи навислу над ними погрозу, комуністи постаралися ще більш усталити своє панування в профспілках, армії і поліції. На початку лютого 1948 року міністр внутрішніх справ комуніст Нозек призначив декількох комуністів на вищі посади в державній безпеці. У знак протесту і бажаючи змусити уряд провести дострокові вибори 12 міністрів із помірних подали у відставку. Голова Ради Міністрів комуніст Готвальд звернувся по допомогу, погодивши цей крок із заступником міністра закордонних справ СРСР Зориним, що находились тоді в Празі, до збройної робочої міліції, чий виступ забезпечив остаточну перемогу комуністів. 25 лютого Бенеш уступив тиску вулиць,віддавши комуністам усі важливі посади в уряді, за винятком портфеля міністра закордонних справ, залишеного за Масариком (але той покінчив життя самогубством 10 березня). На минулих 30 травня по єдиному списку виборах перемогли комуністи. 8 червня Бенеш подав у відставку. Хоча "празька операція" і не внесла яких значних змін у сформовану геополітичну ситуацію, вона одержала величезний резонанс у світі. 5 березня 1948 року генерал Клейй відправив із Берліна телеграму, дуже характерну для тривожної обстановки, що царювала в той момент: "Вже декілька тижнів я почуваю, що в радянській позиції відбуваються приховані зміни, що змушують мене думати, що війна може вибухнути з драматичною раптовістю. " Центральному розвідувальному керуванню США треба буде 10 днів, щоб підготувати для Трумена доповідь із висновком про неможливість виникнення війни в найближчі 60 днів.
Конфронтація СРСР і Заходу піднялася ще на один щабель улітку 1948 року через події, пов'язаних із блокадою Берліна. Провал конференції "останнього шансу" по німецькій проблемі (Лондон, листопад-грудень 1947 року) прискорив процес створення Західної Німеччини. У знак протесту проти рішення Західних держав про організацію виборів у західнонімецькі установчі збори маршал Соколовський, радянський представник у міжсоюзницькій Контрольній Раді по керуванню Берліном, 20 березня вийшов із цього органа, що призвело до ліквідації чотирибічної адміністрації Берліна. Була збережена тільки комендатура, що управляє муніципальною діяльністю. 31 березня радянська сторона встановила контроль за комунікаціями між Західним Берліном і Західної Німеччиною, щоб змусити західні держави лишити колишню столицю.
Західні країни відповіли на це випуском нової марки загальної для їх трьох зон. У свою чергу СРСР через декілька днів увів нову грошову одиницю у своїй зоні, заявивши, що вона буде мати ходіння у всім Берліні. Наступного дня (24 червня) радянська сторона цілком блокувала західні зони в Берліні. Маршал Соколовський відкрите заявив, що "технічні трудності" у пересуванні між Берліном і Західної Німеччиною збережуться доти, поки Вашингтон, Лондон і Париж не відмовляться від свого проекту створення "трьохзонного" уряди. Захід був змушений організувати "повітряний міст", що постачав місто біля року, до 12 травня 1949 року, коли блокада була нарешті знята. На Раді чотирьох міністрів закордонних справ, що проходили в Парижі з 22 травня по 20 червня 1949 року, що замінив Молотова на посаді керівника радянської дипломатії Вишинский відкинув проект самостійності трьох західних зон. У відповідь на створення 23 травня Федеративної Республіки Німеччини скликане в Східному Берліні народні збори прийняло конституцію "демократичної неподільної Німеччини.
Через кілька місяців, 7 жовтня 1949 року, була проголошена Німецька Демократична Республіка, котрої Радянський Союз передав усі цивільні правомочності.
У світі, що розвивався, здавалося, убік створення монолітних "блоків", раптове розірвання між СРСР і Югославією, про яке стало відомо навесні 1948 року, виявив наявність сильної напруженості і розбіжності інтересів усередині "соціалістичного табору". Радянсько-югославська згода, дуже тісне в момент закінчення війни, що символізувалося Договором про дружбу і взаємодопомогу від 11 квітня 1945 року, із кінця 1947 року початок давати тріщини. Сталіна дратувала незалежність Тито, чия сильна індивідуальність контрастувала із сірою безликісттю інших комуністичних лідерів Східної Європи. Не був позбавлений Тито і визначених амбіцій. Він не тільки оспорював приналежність Трієста Італії, півдня Каринтії--Австрії і частини Македонії--Греції, але і домігся того, що Албанія майже цілком знаходилася під його впливом. Тито розраховував на створення балканської федерації, що об'єднала б для початку Югославії і Болгарію. У випадку успіху задуму і приєднання інших країн до федерації виникнула б реальна можливість того, що Тито стане її явним лідером. Все це викликало підозри в Сталіна. Наприкінці 1947 року Тито і Димитров оголосили в Бледе про своє рішення почати поетапне здійснення ідеї федерації.
28 січня 1948 року "Правда" опублікувала статтю, де затверджувалося, що вищезгаданим країнам не потрібна ніяка, у будь-якому випадку помилкова і штучна федерація. 10 лютого Сталін скликав радянсько-болгарсько-югославську нараду, на котрому, зайнявши позицію, протилежну висловленому два тижні тому "Правдою" думці, наполягав на створенні болгарсько-югославської федерації, безсумнівно розраховуючи, що за допомогою більш піддатливих болгар він одержить можливість краще контролювати дії Белграда. 1 березня Югославія радянська пропозиція про створення федерації з Болгарією. З березня по червень криза, що супроводжувалася обміном секретними нотами, продовжував загострюватися: Тито вивів з уряду двох прорадянських міністрів і відмовився стати в якості обвинувачуваного перед Комінформом; Сталін у свою чергу обізвався з Югославії своїх спеціалістів і пригрозив припинити економічну поміч. Нарешті, 28 червня був опублікований документ, у якому інші члени Комінформа, зібравшись у Бухаресті, засуджували Комуністичну партію Югославії. Спільна заява особо підкреслювала нетерпимість "ганебного, чисто деспотичного і терористичного режиму" Тито і закликалася "здорові сили" КПЮ змусити своїх керівників "вікрито і чесно визнати свої помилки і виправити їх", у випадку ж відмови--"перемінити їх і висунути нове інтернаціоналістичне керівництво КПЮ". Проте Югославські комуністи зберегли єдність і пішли за своїм лідером. Наслідки розірвання були важкі для Югославії, тому що усе її економічні угоди зі східноєвропейськими країнами були анульовані і вона виявилася в блокаді. Проте на відбувшомося в липні 1948 року V з'їзді КПЮ радянські обвинувачення були одностайно заперечені, а політика Тито одержала повну підтримку. Бачачи, що його надії на капітуляцію не виправдуються, у серпні 1949 року Сталін вирішив денонсувати договір, укладений у квітні 1945 року. Тепер югославський уряд на чолі з "гітлеровсько-троцькистским агентом" розглядався як "супротивник і ворог". 25 жовтня 1949 року дипломатичні відносини між СРСР і Югославією були розірвані.
Обвинувачення в "титоизме" зіграли -- як і "холодна війна"--важливу роль у зімкненні радянського блока, рості винятків і процесів проти комуністів, багато хто з який були учасниками прямування Опору, обвинувачених у націоналізмі.
"Відношення до СРСР--пробний камінь для кожного комуніста",--заявив у грудні 1949 року Сланський, генеральний секретар Компартії Чехословаччини. С1949 роки по 1952 рік у країнах народної демократії під контролем або при прямій участі "радників" із сталінського МГБ пройшли дві хвилі чищень. Перша була спрямована проти "національних" політичних лідерів, замінених "москвичами"--людьми, своїм минулим більш тісно пов'язаними зі СРСР. Друга, у якій "космополітизм" був головним критерієм для осуду й арештів, ударила по комуністах переважно єврейської національності; їхній основний злочин складався в тому, що, будучи в минулому членами інтербригад або працюючи в Комінтерні, вони були свідками сталінських методів "чищення" кінця 30-х років, застосованих тепер у комуністичних партіях східноєвропейських країн.
Під час першої хвилі (літо 1948-1949) були "вичищені": у Польше--Гомулка, замінений на посаді першого секретаря компартії Берутом; у Угорщині--Райк (страчений) і Кадар (укладений у в'язницю); у Болгарії--Костов (страчений); у Словаччині--Клементис (страчений). Друга хвиля "вичистила": у Чехословаччині--Сланского (страчений із тринадцятьома іншими обвинувачуваними, із котрих одинадцять були євреями, після відкритого процесу, що нагадував московські); у Румунії--видатну діячку Ганну Паукер, єврейку по національності, незважаючи на те що в попередні роки вона користувалася активною підтримкою Москви і зіграла важливу роль у боротьбі проти Тито. Щоденна критика "гітлерівсько-фашістського титоизма", полювання за ухильниками всіх мастей, що велися з таким же істеричною жорстокістю, що і боротьба з троцькізмом у 30-х роках, повинні були показати неможливість будь-якого іншого шляху до соціалізму, крім обраного СРСР.
1949--1950 р. стали, безсумнівно, кульмінацією "холодної війни", ознаменованої підписанням 4 квітня 1949 року Північноатлантичного Договору, чий "вікрито агресивний характер" невпинно викривався СРСР, війною в Кореї і переозброєнням Німеччини. 1949 рік був "украй небезпечним" роком, оскільки СРСР уже не сумнівався, що американці надовго залишаться в Європі. Але він же приніс радянським керівникам і задоволення: успішний іспит першої радянської атомної бомби (вересень 1949 рік) і перемога китайських комуністів.
На відміну від своєї політики, що проводиться в інших районах світу, на Далекому Сході СРСР із 1945 року діяв вкрай обережно. Вступ Червоної Армії у війну проти Японії в серпні 1945 року дозволило йому відновити в цьому регіоні позиції, втрачені в 1905 році царською імперією. 15 серпня 1945 року Чан Кайши погодився з радянською присутністю в Порт-Артурі, Дайрене і Манчьжурии. При радянській підтримці Манчьжурія стала автономною комуністичною державою, очолюваним Као Каном, що, певне, був тісно пов'язаний із Сталіним. Наприкінці 1945 року останній закликав китайських комуністів знайти загальну мову з Чай Канши. Ця позиція була декілька разів підтверджена в 1946-1948 роках. Той факт, що починаючи з літа 1947 року політична і військова ситуація змінилася на користь китайських комуністів, у цілому не змінив стримане відношення радянського керівництва до китайських комуністів, що не були запрошені на нараду, присвячена підставі Комінформа. Цієї стриманості можна дати декілька пояснень: розуміючи американські наміри у відношенні Японії, радянське керівництво розглядало Далекий Схід як переважну сферу впливу США (на відміну від Європи). Але чи не побоювалося воно також, що у випадку перемоги китайських комуністів виникне новий полюс комунізму? У цьому змісті варто визнати непослідовність політики, що боровся проти Тито, але дозволяла зміцнювати свою незалежність Маа Цзедунові. Показово що радянська преса майже не зауважила вирішальне настання китайських комуністів улітку 1949 року, оскільки була занадто зайнята звітами про викриття незліченних "гітлерівсько-троцькістсько-титоистських" змов у Східної Європі.
Ентузіазм СРСР із приводу "китайських братів по зброї" проявився тільки після остаточної перемоги Маа Цзедуна. 23 листопада1 949 року СРСР установив дипломатичні відносини з Пекіном, і Вишинский заявив в ООН, що тепер його країна не визнає націоналістичний Китай. Після важких двомісячних переговорів 14 лютого 1950 року в Москві Маа Цзедун підписав із Сталіним Договір про взаємодопомогу терміном на 30 років. Радянський Союз зобов'язався відмовитися в дворічний термін від усіх своїх прав у Манчьжурії і повернути Дайрен і Порт-Артур, надати Китаю позику у $300 млн. на 5 років, засвоїти Синьцзян силами змішаних фірм із радянським фінансовим і технічним переваженням. Тривалість переговорів, скромна сума кредиту, термін, передбачений для передачі манчьжурскої залізниці і портів, підкріплюють гіпотезу, відповідно до якої Москва, перед тим, як прийняти на себе більш серйозні зобов'язання, хотіла побачити, яку політику вибере Маа. Загальна ворожість стосовно США була одним з основних чинників згоди. Це було відкрито підтверджено декількома тижнями пізніше: коли Рада Безпеки відмовився виключити націоналістичний Китай з ООН, СРСР вийшов із усіх її органів (до серпня 1950 року).
Саме через відсутності СРСР Рада Безпеки зміг 27 червня 1950 року прийняти резолюцію про запровадження американських військ у Корею, де північні корейці за два дні до цього перетнули 38-у паралель. Коли Китай вступив у війну на стороні Північної Кореи, СРСР, наткнувшись на тверду позицію США, постарався зберегти локальний характер конфлікту. Після зсуву войовничого генерала Макартура напруженість навколо корейських подій зменшилася. 23 червня 1951 року постійний представник СРСР в ООН Малик продовжив, щоб "воюючі сторони почали дискусію про припинення вогню і досягненні перемир'я". Переговори по цьому питанню увінчаються успіхом тільки через два роки, після смерті Сталіна.
У більшому ступені, чим конфлікт у Кореї, "головною біль" радянського зовнішньої політики на початку 50-х років було питання про інтеграцію ФРН у західну політичну систему і її переозброєння. Використовуючи глибокі розбіжності між західними державами по цій проблемі, радянська дипломатія мала можливість спритно маневрувати. 23 жовтня 1950 року ті, що зібралися в Празі міністри закордонних справ східноєвропейського табору запропонували підписати мирний договір із Німеччиною, що передбачає її демілітаризацію і висновок із її всіх іноземних військ. У грудні західні країни в принципі погодилися на зустріч, але зажадали, щоб на ній були обговорені всі проблеми, по яких мало місце протистояння Заходу і Сходу. Що продовжувалася з 5-го березня по 21-ое червня 1951 року в Парижі переговори не призвели сторони до угоди. Причиною неуспіху стало дуже другорядне питання: Радянський Союз наполягав на тому, щоб мова йшла і про Атлантичний пакт, чому противилися країни Заходу. На такий рік СРСР почав ще одну спробу. 10 березня 1952 року, через декілька днів після Лісабонської конференції керівників країн НАТО, на якій був прийнятий план переозброєння Європи, у тому числі і ФРН, Радянський Союз направив західним державам ноту, що містить пропозицію укласти мирний договір із демілітаризованої і нейтральної Німеччиною. У порівнянні з попередніми проектами -- як радянськими, так і західними --цей план містив нові моменти, що повинні були спокусити німців (дозвіл Німеччини мати необхідні для оборони національні збройні сили, загальна амністія для всіх офіцерів вермахту і функціонерів НСДАП, за винятком винних у військових злочинах). Проте, щоб спокусити німців у 1952 році Москві випливало заплатити більше: насамперед відмовитися від вимоги визнати в якості попередньої умови межу по Одеру-Нейсе і погодитися з утворенням нового загальнонімецькому уряду за підсумками вільних виборів. У сформованій ситуації західні держави не приминули скористатися з нагоди, щоб заявити, що висновок мирного договору припускає колись створення уряду, повноважного його підписати, і що, отже, для початку необхідно домовитися про організацію вільних виборів.
У інтерв'ю, опублікованому 24 грудня 1952 року в "New-York Times" Сталін висловив готовність до співробітництва в можливій дипломатичній акції, "виходячи з того факту, що СРСР бажає, щоб Корейській війні був призначений кінець", і до зустрічі з Эйзенхауером. Проте Эйзенхауер дочекався смерті Сталіна, щоб, говорячи словами президента США, "зробити перші кроки до створення взаємної довіри, заснованого на спільних зусиллях".
Протягом таких декількох років відношення між Радянським Союзом і західними країнами досягли великої напруженості. 14 червня 1955 року, у відповідь на дії Заходу, Болгарія, Угорщина, Чехословаччина, СРСР, Польща, Румунія, НДР, Албанія підписали Варшавський договір "із метою забезпечення безпеки країн учасниць і підтримки світу в Європі". Серйозну небезпеку для світу подавала усе гонка озброєнь, що розширюється. Як США, так і СРСР із року в рік збільшували свої військові бюджети, тисяча вчених і інженерів трудилися над створенням самих зроблених видів зброї масового знищення.
Починаючи з 1958 року проводилися спроби покласти початок скороченню озброєнь, але вони надавалися невдалими. Отже, до кінця 50-х світ став значно більш полярним, і ніхто не бачив виходу з "холодної війни".
