Державний комітет лісового господарства України Березнівський лісовий коледж



Реферат на тему:
УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО
ПЕРІОДУ КОЗАЧЧИНИ
Підготував студент
групи ЛГ – 11
Вознюк Роман В.

2006 р.
Могутність війська за княжих часів була зумовлена в першу чергу його зв'язком з державою. Татарська навала у ХШ—XIV ст. призвела до занепаду української держави і її війська. Землі України потрапляли під литовські, польські, угорські, молдавські прапори.
XV—XVIII ст. в історії України — це період козаччини. Основною причиною зародження козацтва була небезпека з боку орд кочівників, які грабували, нищили, брали у полон український люд. У цей час визріває національна свідомість народу, міцніє його бажання здобути свободу і незалежність.
Слово «козак» тлумачать по-різному. За однією з версій, це слово — турецького походження, означає «вільна, відважна, войовнича людина».
Козаками ставали вихідці з прикордонних замків і містечок, які йшли в степи, ловили звірів, билися з татарами. Спочатку вони не мали ніякої військової організації, а збирались у ватаги по кілька десятків чоловік, обирали отаманів з числа тих, хто мав воєнний досвід. Зброя їх була простою: луки, списи, сокири, шаблі, примітивні рушниці. Такі козацькі ватаги діяли в степах незалежно одна від одної, зрідка об'єднуючись для спільної боротьби, їхньою тактикою була локальна війна, а метою — здобич. Лише у першій половині ХУІ ст. козаки освоїли простори нижче Дніпрових порогів — так званий Низ, або Запоріжжя, і почали будувати козацькі укріплення — січі (від слова «сікти»), У 1553 р. волинський князь Д. Вишневецький (?—1563) зібрав першу ватагу козаків (понад 300 чоловік), озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. На островах козаки знаходили для себе захист від татар, полювали, ловили рибу. Завзята боротьба козаків з татарами принесла Україні славу.
У 1568 р, польський король Сигізмунд Август (1520—1572) найняв козаків на організовану військову службу для захисту земель Польщі від кочівників. Утворилося реєстрове козацьке військо; козаки отримували платню, мали однаковий одяг, зброю, вправлялись у військовій майстерності. За реєстровими козаками залишалися права на волю.
На зразок організації реєстрових козаків почала перетворюватися решта козацького війська. Козаки поділялися на «зимівників», які зимували і постійно про-
живали в Січі, та паланкових козаків, які мешкали у поселеннях поза межами Січі, а для бойових походів чи боїв приходили до війська. Порівняно з простим людом козаки мали цілий ряд привілеїв: вибори військової старшини (командирів), звільнення від податків, власний незалежний суд, безкоштовне утримання під час походів, право полювати і ловити рибу на Низу та ін.
Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі важливі політичні й організаційні питання (вибори старшини, гетьманів, згода на військові походи, судові справи, поділ угідь, укладання угод з іншими державами) вирішувалися на раді (мал. 6). Залежно від її учасників рада поділялася на повну, військову, генеральну, старшинську, чорну.
Командування військом здійснювала військова старшина різних ступенів. На чолі війська стояв гетьман. Він був головою козацької держави, мав повну адміністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності, судовій справі. Приймаючи рішення з основних питань, гетьман враховував думку генеральної та старшинської рад.
До генеральної старшини входили: обозний, судді, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Генеральний обозний займався військовим обозом, організовував оборону табору в походах, заправляв військовою артилерією. Йому підпорядковувалися полкові обозні. Генеральні судді розглядали справи у генеральному суді. Генеральний підскарбій (скарбник) відав державною казною. Генеральний писар очолював генеральну військову канцелярію козацької держави, вів найважливіші внутрішні та закордонні справи. Генеральні осавули керували окремими частинами козацької армії, проводили огляд військ. Генеральний хорунжий (хоружий) відповідав за військові прапори, керував «придворним» гетьманським військом. Бунчужний носив перед гетьманом бунчук (відзнаку гетьмана), допомагав гетьманові у походах.
Аналогічну структуру управління мав і полк. Адміністративна і військова влада у полку належала полковникові. Кожний полк (500—1000 чоловік) поділявся на сотні (роти) і курені (батальйони). До сотенного уряду входили: сотник, сотенний осавул, хорунжий і писар. У курені командував курінний отаман, або десятник (міський, сільський).
Усім військом керував кошовий отаман із суддями, осавулами, писарем; паланками — полковник з осавулом і писарем.
Козаки офіційно титулували один одного товаришем, а гурт козаків — «товариством».
У першій половині XVII ст. запорізьке козацтво піднеслося до рівня кращих європейських армій. Особливо відзначалася військовою майстерністю піхота, яка була головним видом козацького війська і вважалася найдосконалішою в Європі. Козацька піхота героїчно билася з ворогом, використовуючи особливу тактику: шикувалась у три шеренги (перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя їх заряджала). Піхота козаків уміло штурмувала ворожі фортеці, а також сміливо воювала на морі на вітрильно-веслувальних дерев'яних човнах (мал. ). Козацькі човни (чайки) мали довжину 20 м, ширину — 3—4 м, глибину — 2,5 м. На основу з липового і вербового пня набивали дошки, робили вітрила. На одному човні було 20—30 веслярів, 50—70 воїнів, 4—5 легких гармат. Швидкість чайки — 15 км/год. Козацькі чайки охороняли береги, ходили в походи проти Туреччини. Є відомості про те, що й підводний човен запорожці стали використовувати в бойових діях набагато раніше, ніж у Західній Європі. За не зовсім точними даними, він являв собою два накладені один на одного, скріплені і просмолені звичайні човни з пристосуванням для руху та системою забезпечення повітрям через очеретяні трубки.

Кіннота козацького війська у першій половиш XVII ст. була менш чисельною, ніж піхота, й відзначалася високою військовою майстерністю. Вона вела наступ так званою лавою: шикувалася півколом, атакуючи таким чином противника з флангів, з фронту і з тилу одночасно.
Найвищим зразком військового мистецтва козаків був бій у так званому таборі — рухомій фортеці. Це було чотирикутне рухоме укріплення з возів, усередині якого знаходилося військо. Піхота виходила для бойових дій із-за возів, а в разі небезпеки замикалась у щільну фортецю.
На високому рівні у запорожців була розвідувальна та сторожова служба. Створювалася ціла система вишок із відповідною сигналізацією (вогнем, рухами) — прообраз світлового телеграфу. Сигнал про небезпеку від самого кордону послідовно передавався до козацького війська. Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога.
Чисельність козацького війська значно змінювалася протягом століть. Наприкінці XVI ст. козацьке військо налічувало 10—12 тисяч чоловік. У 1621 р. у війську було понад 40 тисяч козаків. У Богдана Хмельницького (1595—1657) в різні часи військо мало від 100 до 300 тисяч козаків. Вони були озброєні шаблями, рідше — короткими списами, стрілами, а також вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. Запорожців називали «рушничним військом», бо рушниця була найважливішою козацькою зброєю. У козаків були також бойові молотки (келепи), якірці, рогульки, що застосовувались у боротьбі проти ворожої кінноти. Порох, кулі, зброю запорожці виготовляли самі або ж діставали в бою. Крім того, кожний козак повинен був мати сокиру, косу, лопату, шнури та інші матеріали для будівництва укріплень і перешкод. Козаки першими використали метод окопування в землі, який виявився надійнішим засобом захисту під час перестрілки в степовій місцевості, ніж важкі панцир і кольчуга.
У козацькому війську була тверда військова дисципліна. Найбільше козак боявся осуду своїх товаришів. Суворо каралися такі злочини, як убивство, бійки між козаками, крадіжка приватного та громадського майна, невиконання обов'язків, засуджувались аморальні вчинки: неповернення позичених грошей і речей, дезертирство. За пияцтво під час походу козаків карали на смерть. Зрада козацтва, батьківщини вважалася найтяжчим злочином.
Козаки суворо дотримувалися розпорядку дня. За сигналом (церковним дзвоном) вони вставали до сходу сонця, молилися і йшли, незважаючи на пору року, на річку купатися. Потім снідали в куренях. Після сніданку — спільна молитва у церкві, прання білизни, лагодження одягу, зброї, човнів, укріплень, інші роботи. Щодня проводилася бойова підготовка: змагання на конях, стрільба з вогнепальної зброї, долання ровів і загорож, бій на шаблях «до першої крові» та ін. За сигналом (постріл фортечної гармати) козаки йшли обі-
дати. Після обіду співали пісні та думи, слухали розповіді старших, гру кобзарів. Частина козаків готувалася до служби у наряді (охорона фортеці, шляхів, переправ). Військовий осавул разом із курінним отаманом проводив огляд підрозділів, що заступали на чергування, відправляв на виконання бойового завдання. Надвечір дзвони скликали козаків на молитву. Після вечері хто грав на скрипці, сопілці, бандурі, хто співав пісень, хто брав участь у козацьких танцях. Згодом уся Січ, крім вартових, поринала у сон.
Козаки відзначалися розумом, хитрістю, умінням виграти бій, раптово напасти на ворога, заманити його в пастку. Українські козаки вражали ворогів відвагою, витривалістю, здатністю зносити нестатки, терпіти муки, не боятися смерті. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600—1673) в опублікованому у 1650 р. «Описі України» зазначав, що козаки «дуже міцні тілом, легко зносять спеку і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, хоробрі, а навіть легкодушні, бо не цінять свого життя. На зріст гарні, повороткі, сильні, люблять гарно вбиратися... Від природи мають добре здоров'я... Від хвороби вмирають дуже рідко, і хіба в глибокій старості. Здебільшого кінчають життя на ложі слави, вбиті на війні».
Особлива роль у формуванні таких людей належала Січі. Саме Січ дала Україні видатних полководців, мудрих державних діячів, організаторів народного війська: Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Максима Залізняка, Семена Палія, Петра Калнишевського та ін.
За часів козацької держави XVI—XVII ст. в Україні не було власних нагородних знаків. Натомість роль нагород виконували речі бойового призначення — холодна та вогнепальна зброя, обладунки, одяг, кінська збруя, які видавали козакам за виявлену особисту хоробрість, спритність, відвагу.
Стати козаком у ті часи мріяв кожний юнак. Батьки самі хотіли віддати своїх дітей у навчання до козаків. Крім бідних хлопців, ішли до козаків, щоб «вишколитись у порядку і чуйності лицарській», і сини з багатих родин України, Росії, Польщі.
Спочатку поповнення козацького війська відбувалося стихійно, неорганізоване. Буваючи в походах, козаки прагнули залучити до війська молодь. Крім того,
щовесни у Січ зараховували тих, хто прийшов сам, щоб стати козаком. Кошовий отаман влаштовував відбір і випробування добровольців. Приймали навіть десятилітніх хлопчиків, але до війська, до товариства записували тільки тих, кому сповнилося 20 років. Молодші ж мали пройти серйозні випробування — показати своє вміння володіти зброєю, орієнтуватися на місцевості, виявляти дотепність. Однак для прийому не було спеціальних приписів, чітких нормативів. Є свідчення істориків, що до навчання і до війська у Січ брали тільки тих, хто міг переплисти Дніпрові пороги, і то проти течії. Кожний досвідчений козак навчав до десяти новобранців — джур. Після тривалого навчання та першого бою юнаки ставали справжніми козаками.
На початку XVII ст..„для підлітків і юнаків при церквах почали створюватися січові та козацькі школи. Вони стали осередками військового, фізичного вдосконалення, сприяли духовному і культурному розвитку. Чіткого терміну навчання у цих школах не було встановлено; воно тривало від 10 до 18 років. Дітей навчали веслувати і кермувати човном, плавати на воді і під водою, їздити верхи, орудувати шаблею, стріляти з вогнепальної зброї, долати перешкоди. Молодь на свята брала активну участь у різних змаганнях на силу, спритність, точність, витривалість, швидкість.
У XVIII ст. настав період занепаду козацької держави. Україна потрапила у залежність від Росії. Після того як цариця Катерина II у 1764 р. скасувала гетьманство, козацьке військо ще проіснувало двадцять років. На початку літа 1775 р. була ліквідована Запорізька Січ. У 1783 р. козацькі полки, що залишились, були приєднані до регулярного війська Росії, а частина козаків переселилася на Кубань та організувала Задунайську Січ.
ПЛАСТУНСЬКИЙ І СІЧОВИЙ СТРІЛЕЦЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ
Кінець XIX — початок XX ст. ознаменовано новим піднесенням національно-визвольної боротьби укра-: їнського народу. Центром її стала Західна Україна (Галичина). Там зародився січовий стрілецький рух. Ця назва свідчила про його зв'язок з традиціями січового козацтва. Січовий стрілецький рух об'єднував у свої товариства радикально настроєних селян, інтелігенцію, пізніше — студентську й учнівську молодь. Стрілецькі товариства («Січ», «Сокіл» та ін.), до яких увіходили й дорослі, і юнаки, поповнювалися за рахунок пластунів — членів дитячих таємних гуртків «Пласт». Перший такий гурток створив Іван Чмола (1892—1939) з учнів шкіл і гімназій Львова у 1911 р.
Члени «Пласту» і «Січі» об'єднувались у курені, сотні, чоти, гурти. Керівництво ними здійснювала виборна старшина: курінний, суддя, писар, скарбник. Ці товариства навчали своїх членів військового ремесла, теоретичних військових положень, організовували вишкіл, тренувальну стрільбу. Розроблялася українська військова термінологія, створювалася література, випускалися підручники з військової справи (наприклад, «Правильник піхотинця»), видавалися журнали і газети. Проте діяльності цих товариств, створенню чіткої військової організації в Галичині перешкоджали політика Австрії та Росії, відсутність досвідчених військових спе-ціалістів-інструкторів, матеріальна скрута, брак зброї, приладдя, одягу, взуття.
З початком першої світової війни Головна Українська Рада Стрілецтва проголосила «Звернення до українського народу», в якому закликала молодь, громадськість об'єднатися під жовто-блакитним прапором Українського Січового Стрілецтва (УСС), незалежно від політичних поглядів, для збройної боротьби з царською Росією, за визволення України. Молодь масово поповнювала лави Січового Стрілецтва в Галичині. Розпочалося створення Легіону українських січових стрільців на засадах офіційних збройних сил. Народ підтримував цю справу матеріально і морально. Командування першим Легіоном очолив Теодор Рожанковський (1875— 1970), пізніше — Михайло Галущинський (1878—1931). У вересні 1914 р. з дозволу австрійського уряду Легіон з 2500 добровольців прийняв присягу на вірність Україні. Кілька тисяч добровольців залишилися поза офіційною реєстрацією і тільки після звільнення Галичини влились у лави Стрілецтва. Австрійське командування направляло Легіон УСС на найскладніші ділянки фронту. Високий героїзм показали стрільці в боях за Маківку, Галич, Бережани, Лисоню. У важких боях Легіон УСС зазнавав втрат, поповнювався новобранцями, а тому його чисельність коливалася — від кількох сотень до 7 тисяч чоловік. Складався Легіон з одного піхотного полку, що ділився на 2—3 курені. Кожний курінь (батальйон) мав чотири сотні (роти). Сотні складалися з 4 чот (взводів), чоти — з 4 роїв (відділень) по 10—15 чоловік. До сотні (100—150 чоловік) входили бойовики, 2 ремісники (кравець, швець), писар і його помічник, 2 телефоністи, кілька санітарів, обслуга сотенного обозу (господарська частина). Командирами сотень були сотники-поручники (молодші лейтенанти), рідше чотарі.
Січові стрільці були погано озброєні. Австрійський уряд передавав УСС старі зразки зброї: гвинтівки системи Верндля, німецькі автоматичні гвинтівки системи Маузера. Зброї не вистачало, вона була не укомплектована (не було ременів, набійниць, багато іншого). Мало було одягу і взуття.
З весни 1916 р. Легіон УСС мав у своєму складі кулеметну сотню, озброєну легкими і важкими кулеметами (скорострілами) системи Шварцльозе. Скорострільна сотня (до 80 чоловік) мала 12 в'ючних коней під кулемети та боєприпаси, віз-кузню, віз-слюсарню та ін. Крім того, були взводи з «боротьби зблизу», які мали відділення легких і важких мінометів, гранатометів і світильників-вогнеметів. Для підтримання зв'язку у відділеннях УСС були піші та кінні вістові (зв'язківці). Лише в середині 1915 р. сотні одержали по 1—2 телефонні апарати. У 1917 р. при Легіоні було створено відділення протигазової служби, земляних і будівельних робіт, технічну сотню. У жовтні 1914 р. до складу Легіону ввійшов кінний загін, який згодом переріс у сотню. В Легіоні УСС були допоміжні служби: санітарна, господарський відділ, обоз. Для підготовки поповнення в Легіоні було організовано військову школу (вишкільну групу), що складалась із кількох сотень і мала власне господарство. Школа ділилася на 2—3 курені по 8—10 сотень. Навчання проводили спочатку австрійські, потім українські інструктори, які мали певний воєнний досвід. Новобранці жили у селянських хатах, потерпали від злигоднів, холоду, голоду. Це заважало підтримувати високу дисципліну, неможливо було забезпечити добру якість навчання. Школа намагалася навчати юнаків самостійних бойових дій, індивідуальної підготовки. Заняття тривали по 6—7 годин щодня. Кожна хвилина використовувалася продуктивно. Наприкінці навчання в полі проводився підсумковий огляд — іспит з усіх дисциплін військового ремесла. Щоб стати командиром, треба було додатково пройти двомісячний курс навчання. За два роки військова школа Легіону УСС підготувала 7 тисяч чоловік. Січове Стрілецтво виростило славних синів України: Кирила Трильовського, Костя Левицького, Михайла Волошина, Дмитра Вітовського та ін. Серед січових стрільців було багато талановитих людей — художників, поетів, журналістів: Юрій Шкрумеляк, Мирослав Ірчан, Левко Лепкий, Роман Купчинський та ін. Січових стрільців як українську військову одиницю цінувала австрійська влада і боялась російська. Метою УСС було звільнення та об'єднання українського народу, створення незалежної соборної України. Чотири роки збройної боротьби Легіону УСС з могутньою Росією не принесли успіху, однак ця боротьба вплинула на рух українського народу за свою державність.