Твiр-роздум. Звертаюся до Вас... (пiсля ознайомлення з творчiстю Тараса Шевченка)
Уже стiльки про Вас сказано, стiльки написано, що моє слово буде лише моїм бажанням показати, що Ви для мене - це мiрило мого власного сумлiння i бажання довести своє право на самобутнiсть i бути особистiстю. Я маю свою особисту думку щодо багатьох питань сучасностi i, зокрема, щодо ставлення до Вас i до Вашої творчостi.
Менi дуже жаль, що Вас перетворили в певний iдеал чи еталон (воно-то так i є певною мiрою, але ось така незаперечна iдеалiзацiя пiдносить Вас на таку височiнь, що часом думаєш про певну недосяжнiсть). Для чого це було зроблено? А ми не вмiємо iнакше! Ми повиннi комусь поклонятися. Ми без цього не можемо, не могли i нашi батьки (бо їх до цього призвичаїли), а тепер вони i нас до цього схиляють. А як же iнакше? Раптом усi усвiдомили, що Шевченко - генiй! Пророк! Таке враження, що хтось донедавна сумнiвався в цьому. I не маємо щонайменшого бажання зiставити свiй свiтогляд з тим, чому присвятили Ви своє життя. Нi, нам набагато легше створити новий пам'ятник й урочисто вiдкрити його, час вiд часу покладаючи туди квiти. Чи не ховається в цьому якась доля лицемiрства, бо пам'ятники вiддаляють вiд нас iсторiю, вони слугують лише нагадуванням про iсторичнi вiхи, а не вбирають у себе весь той суспiльний дух, що створює свої високоморальнi цiнностi i дбає про їх збереження.
Тарасе Григоровичу, пробачте за наше лицемiрство, за створення кумира (бо ж про це i в Бiблiї сказано: "Не сотвори собi кумира"). По-моєму, єдиний, хто зрозумiв Вас, i вiдчув Вашу потребу в розумiннi нащадками тих iдеалiв, вiд яких Ви не вiдреклися, - це був Симон Петлюра. Вiн єдиний це помiтив, i я теж зрозумiв, наскiльки ви були самотнiм тодi. Iнколи здається, що зараз Ви теж були б самотнi. Але то тiльки здається... Ви писали про дуже важливi речi, якi й сьогоднi здаються такими сучасними, наче щойно народженi рядки. Але суспiль-ство вiдвертається вiд тiєї правди, яка болiла Вам, яка щодень нагадує про себе сьогоднi. Я часто мiркую ось про такi речi: а якби Ви жили у нашому столiттi, як би склалося Ваше життя? Менi здається, що Ви були б поруч iз тими, хто не зраджував iдеалiв, а заради них iшов у Сибiри i на Соловки, вiдбував свiй термiн ув'язнення i, так само, як i Ви, робив це для майбутнiх поколiнь, щоб не заснули онуки, заколиханi облуднiстю красивих слiв, що не збiгаються з реальнiстю.
Можновладцi б Вас не любили. Я маю на увазi сучасних "царкiв" i "царiв". Але Ви не були б самотнi... Обов'язково знайшлися б однодумцi, для кого було б принциповим Ваше твердження: "Караюсь, мучусь, але не каюсь..." Говорити правду в усi часи було непросто i часто небезпечно. Ви говорили правду заради нас, щоб ми не виросли такими байдужими, про що ви застерiгали в "Гайдамаках": "А онуки? Їм байдуже, панам жито сiють..." Я не хочу бути "байдужим онуком", хочу мати свою думку. Я заперечую фальшивi святкування з нагоди якоїсь дати, пов'язаної з Вашим життям. Вважаю, що кращим пам'ятним вшануванням була б щоденна турбота про тих дiтей, хто мов одiрвались вiд гiлля, про жiнок, якi виють совою вiд горя й нестаткiв. Тодi це дiйсно була б "сiм'я вольна, нова" - нове суспiльство, де на першому мiсцi були б високоморальнi загальнолюдськi цiнностi. А що може бути вищим за людину та її iдеали?