Уславлення в народному епосi iсторичного минулого українського народу (iсторичнi пiснi та думи)
Кожен народ iз давнiх-давен прагнув до поетичного осмислення власної iсторiї - минулого i сучасного, зазирнути у майбутнє. Це осмислення i вiдтворила усна народна творчiсть, що зберегла для нащадкiв дух i подiї далеких епох. Її краса i художня довершенiсть захоплює i дивує, викликає повагу i гордiсть за український народ, його славетну iсторiю. Не можна без хвилювання читати народнi балади, легенди, перекази, поринати у свiт казок, слухати героїчнi думи та чарiвнi пiснi.
До кращих iз них належать iсторичнi пiснi "Зажурилась Україна, що нiчим прожити", "Гей, не дивуйтесь, добрiї люди", "Чи не той-то хмiль". Не можна без гордостi й захвату читати рядки:
   Од нас, козакiв, од нас, юнакiв,    Нi один панок не вкрився    Ой чи бач, ляше, як козак пляше    На сивiм конi горою.    З мушкетом стане, аж серце в'яне,    А пан од жаху вмирає.
Iз рядкiв iсторичних пiсень постають перед нами славнi герої - самовiдданi сини України, що серцем i шаблею боронили рiдну землю, як казав М. Стельмах. Вони, цi непереможнi герої, i зараз наче серед нас, бо словом безiменних авторiв вони, як спалах, освiтлюють душу, сколихують високi громадськi почуття, наповнюють серце безмiрною любов'ю до рiдної землi. Ми не знаємо авторiв цих iсторичних пiсень, але низько вклоняємося їм за слово правди i пам'ятi, за те святе почуття, котре вклали вони в нашi душi, душi читачiв цих перлин народної творчостi.
Iсторичнi пiснi часто виступають як своєрiдний художнiй iсторичний документ окремої епохи, бо лише з нього можна скласти реальне уявлення про ту чи iншу подiю. Так, наприклад, пiснi про боротьбу з турками i татарами зримо i майже з лiтописною дбайливiстю змальовують перед нами картини лихолiття в Українi XV столiття ("Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш", "За рiчкою вогнi горять", "Ой, Морозе, Морозенку" тощо). Не менш майстерно складенi пiснi про боротьбу iз польською шляхтою, знайомлячи нас з уславленими iсторичними особами, героями: Максимом Кривоносом, Iваном Богуном, Данилом Нечаєм та iншими. Але з особливою любов'ю i повагою створили безiменнi пiснярi образ Богдана Хмельницького, що став символом визвольної боротьби українського народу 1648-1654 рокiв?
   Чи не той то хмiль, що коло тичин в'ється?    Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б'ється.    Гей, поїхав Хмельницький i к Жовтому Броду,    Гей, не один лях лежить головою в воду.
З iсторичної пiснi постає наша iсторiя. Iсторична пiсня сповнює серце кожного українця любов'ю i гордiстю, вчить нас повазi до сивої давнини. Тому, на мою думку, це - безцiнний скарб, який ми мусимо зберегти i передати нащадкам.
Звеличення нацiональних героїв в українському героїчному епосi
Сьогоднi, коли наша Україна стала на шлях незалежностi, ми з особливою повагою i шаною вдивляємося у постатi тих героїв, якi свого часу боролися i вiддавали життя за її свободу й сувереннiсть. Їх немало було в славнiй iсторiї нашої країни, iмена цих вiдважних синiв рiдної землi золотом вкарбованi в її пам'ять.
Український героїчний епос знайомить нас iз багатьма безсмертни ми постатями захисникiв народу України, яка зазнавала постiйних нападiв ворогiв:
   Зажурилась Україна,    Бо нiчим прожити,    Витоптала орда кiньми    Маленькiї дiти,    Котрi молодiї -    У полон забрато;    Як заняли, то й погнали    До пана, до хана.
Та на захист стають козаки, якi обороняють рiдну землю i волю свого народу; серед них - на почесному мiсцi Богдан Хмельницький, котрому присвячено багато дум та пiсень. Вiн оспiвується народом як досвiдчений полководець, мудрий воєначальник, який не боїться того, що "iде ляхiв сорок тисяч хорошої вроди". Адже за ним "велика потуга" - народ, що довiряє йому:
   А я ляхiв не боюся i гадки не маю,    За собою великую потугу я знаю,    Iще й орду за собою веду:    А все, вражi ляхи, на вашу бiду.
Ще двi iсторичнi постатi - Дорошенко та Сагайдачний - герої пiснi "Ой на горi та женцi жнуть", що змальовує картину козацьких походiв початку XVII столiття. Коли читаєш цю пiсню, переймаєшся гордiстю за iсторичне минуле Батькiвщини, за її синiв-героїв, один з яких:
   Веде своє вiйсько,    Веде запорiзьке    Хорошенько!
Постать одного iз керiвникiв Колiївщини - Залiзняка - оспiвана народом у творi "Максим козак Залiзняк". Ця пiсня, одна з багатьох, присвячених цьому героєвi, є продовженням народнопоетичної традицiї героїчного епосу. У нiй образ Залiзняка уособлює могутнi сили народу, його вiльнолюбний характер. Заради визволення свого народу з ярма Максим iде на кривавий двобiй i перемагає:
   Та вдарили з семи гармат    У середу вранцi    Накидали за годину    Панiв повнi шанцi…
Визволення українцiв iз турецької неволi породило великий цикл народних дум, яскравим прикладом яких є "Втеча братiв iз города Азова, з турецької неволi". Її тема - це показ трагiчної загибелi козака-українця через потурання його братами народної моралi. Сила народного таланту створила три рiзних образи наших полонених спiввiтчизникiв, але, видiляючи з-помiж них молодшого брата за його людянiсть i хоробрiсть, народ славить його як героя:
   I вже його слава не вмре, не поляже,    Буде слава помiж царями,    Помiж панами,    Помiж православними християнами.
Знайомлячись iз творами українського героїчного епосу, ми переконуємося, що вдячний народ завжди натхненно возвеличував своїх героїв. Про це свiдчать i легенди ("Як Сiрко перемiг татар"), i балади ("Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси"), i думи, i пiснi, i навiть казки ("Яйце-райце", "Iван-мужичий син"). Безперечно, всi вони є не лише джерелом iнформацiї про iсторичнi подiї, а одним iз найважливiших джерел iсторичної та нацiональної самосвiдомостi народу.
Вiдтворення героїчної i трагiчної iсторiї України та боротьби запорозького козацтва за волю i незалежнiсть у народних пiснях i думах
   Про нашi битви на паперi голо    Лише в пiснях вогонь отой пашить...    Лiна Костенко    Iсторiя України...
Це вiйни i повстання, це сльози i перемоги, це "тихi води, яснi зорi" i буруни бiля Днiпрових порогiв, це незламнiсь Байди i крилатi козацькi "чайки" серед хвиль розбурханого моря, буйнi веселощi на Сiчi пiсля перемог i плач полонянок у неволi, це ненависть i любов, вiрнiсть i зрада - це все, чим живе людина, чим живе народ, живе весь свiт.
Слухаю дзвiн бандури чи кобзи, слухаю пiснi-думи моєї України - i перед очима постають картини.
Спокiйно коливається ковила у степу, та раптом - пил, крики, свист татарського аркана. Палають хати, чути стогiн, зойки...
Не раз таке траплялося в Українi. Тодi на захист свого краю виступали козаки. Про це - у пiснях i думах:
   Бились з ранку козаченьки    До ночi глухої.    Козакiв лягло чимало,    А татар - утроє...    ("Ой, Морозе, Морозенку...")
Ось стоїть вiн перед нашими очима, як величний пам'ятник козацькому героїзму, людям, що здатнi загинути за рiдний край. Стоїть на Савур-могилi з раною у грудях (вороги в нього "живцем серце виривали") i прощається з Україною.
Та не тiльки турки i татари лiзли на родючi українськi землi, як сарана, приходили i польскi магнати. I знов на боротьбу вставали лицарi-козаки. Перебийнiс "лядськую славу загнав пiд лаву". Богдан Хмельницький... Погляньмо:
   Гей, поїхав Хмельницький iз Жовтого броду.    Гей, не один лях лежить головою в воду.    ("Гей, не той то хмiль...")
Та були i поразки. I панували в Українi польскi та литовськi поневолювачi. Тодi козаки ставали гайдамаками, брали до рук свяченi ножi.
   Ой ви, ляшки, та недовiрки,    Годi ж панувати,    Гей, недалеко iде Гонта,    Дась вiн вам взнаки.    ("Ой наварили ляхи пива...")
   Поруч з ним - його найближчий друг Максим Залiзняк.    Отак Максим Залiзняк    Iз панами бився    I за те вiн слави    Гарной залучився.    ("Максим козак Залiзняк")
Столiттями точилася боротьба. В народних пiснях ми знаходимо метафоричнi картини:
   Чорна рiлля зорана    I кулями засiяна, гей, гей!    ("Чорна рiлля зорана")
Хто ж оборонить цю землю? Хто стане на її захист? Козацькi лицарi - бiльш нiхто. Люди, що найбiльше в свiтi люблять Україну, готовi за неї життя вiддати, навiть пiсля смертi хотiли б залишитися в її пам'ятi. Нiякi тортури не можуть змусити козака зрадити рiдну землю i вiру християнську. В Царградi висить "за гак ребром зачеплений" Байда та стрiляє в турецького царя. "Ото ж тобi, царю, за Байдину кару", - закiнчує "Пiсню про Байду" сивий кобзар.
А ось закований у кайдани невiльник Самiйло Кiшка говорить ляховi Бутурлаку:
   Бодай же ти того не дiждав,    Щоб я вiру християнську пiд нозi топтав!    ("Самiйло Кiшка")
А коли i траплялася зрада, то вона безжально каралася. Як колись Тарас Бульба, дає благословiння на покарання свого сина Сави старий героїчний козак Чалий ("Ой був в Сiчi старий козак").
Героїчно гине у Варшавi посаджений на палю Гордiй Чурай ("Орлику Чураю"), вiдважно воює козак Нечай ("Ой, з-за гори високої"). Оспiвують пiснi та думи героїзм та лицарство вiдомих iсторичних осiб: Кривоноса, Богуна, Хмельницького, Супруна, Сiрка, Палiя та iнших - i маловiдомих козакiв.
I майже завжди це "вiльнi птахи", для яких "степ широкий" - "сват", "шабля й люлька - вся родина, сивий коник" - "брат" ("Там де Ятрань круто в'ється"). Такий i козак Голота, що полем гуляє "нi города, нi села не займає", але на пiдступнiсть татарина дає гiдну вiдсiч. Як мiфiчний Антей, вiн черпає сили у рiднiй землi.
Козаки вмiли i пити-гуляти, i воювати. Жили за принципом: "як бити, то бити, як пити, то пити". I часом необачними бували, як козак Нечай, що
   ...поставив...    Три сторожi в мiстi,    А сам пiшов до кумоньки    Щуку-рибу їсти.
Однак, насамперед, все ж таки була справа, заради цього розлучалися i з матiр'ю, i з жiнкою. Але й теплоти душевної не позбавленi цi нещаднi до ворогiв лицарi. Ось як зворушливо прощається iз земляками козак, що їде з України ("Ой гай, мати"):
   Виїжджавши, шапку знявши,    Низенько вклонився:    "Ой прощайте, слобожани,    Може з ким сварився".
...Замислююся над долею України та її лицарiв. Заплющую очi i знову бачу вечiрнє небо, яскравi зорi, Днiпровi пороги, вогнища... Лунає соковитий, глибокий, якийсь величний голос сивого кобзаря:
   Ей, пане Хмельницький, Богдане-Зиновiю,    Наш батю, полковнику чигиринський.    Дай, Господи, щоб ми за твоєї голови пили та гуляли,    А неприятеля пiд нозi топтали!    ("Хмельницький i Барабаш")
Спiває кобзар i про вiйсько Запорозьке, що "як мак процвiтає", але, на жаль, i про те, як Сiч руйнували. Думаю: це ж i мої предки, якась крапелька їхної кровi i в моїх жилах. I повторюю вiршi Василя Симоненка:
   Ви, байстрюки катiв осатанiлих,    Не забувайте, виродки, нiде:    Народ мiй є!    В його гарячих жилах    Козацька кров пульсує i гуде.
Байда - символ мужностi українського народу
Iсторiя часто буває несправедливою до людини, бо зафiксовує для нащадкiв не тiльки не найголовнiшi, а й подекуди зовсiм незначнi її риси чи епiзоди життя. I одним iз прикладiв цього може бути князь Дмитро Вишневецький, що увiйшов у народнi думи пiд iменем Байди - безтурботним гультiпакою, котрий тiльки й знає пити мед-горiлочку.
Нi, мав Дмитро Вишневецький серйознi справи! Цей мудрий, енер-гiйний чоловiк зумiв зробити те, що не вдавалося його попередникам. Вiн зiбрав у єдине цiле розрiзненi козацькi ватаги i 1552 року спорудив на островi Хортиця великий замок, що став першою козацькою фортецею. Байда вирiшив покласти край татарському та турецькому пануванню у пiвденних степах України: зiбравши чимале вiйсько, вiн орга-нiзовує смiливi походи на Крим, громить турецькi фортецi на Чорному морi. I вирiшив кримський хан знищити козацьку фортецю. 1556 року взимку ординцi взяли в облогу замок Вишневецького. Але козаки захищалися смiливо й майстерно, i, простоявши бiля стiн фортецi, татари вiдступили нi з чим.
Улiтку татари з допомогою туркiв знов напали на Хортицю. Але Байда змiг вивести людей i вiдпливти на човнах-чайках, а Хортицю зруйнували. Та даремно турки з татарами святкували перемогу. Гетьман знову збирає великi сили i завдає ворогам нищiвних ударiв. На Українi вже було регулярне вiйсько. Кидаючись на всi боки у пошуках спiльникiв для боротьби, Байда мав необережнiсть втрутитися у мiж-усобицi молдавських володарiв, виступивши на допомогу одному з них. Гетьмана зрадили, пiдступно взяли в полон i, як дорогий дар, вiдправи ли турецькому султановi.
За народними переказами, султан придумав для гетьмана мучениць ку смерть. Його зачепили гаком за ребро i чекали, що вiн благатиме, аби його зняли й помилували. Смерть Байди була великою втратою для козацтва, адже своїми перемогами, надiями вiн нiби поставив важливi завдання перед усiма наступниками, якi повиннi були шукати в Європi спiльникiв для боротьби з турками i об'єднувати сили всього козацтва в єдиний кулак, як це зробив вiн. I не випадково iсторики називали його духовним батьком Сiчi.
Вiдображення героїчної боротьби за волю запорозького козацтва у народних думах та пiснях
Хвилюється золоте збiжжя колосистого моря пiд високим склепiнням блакитного неба, хлюпочуть повноводнi рiки в зеленому вiнку кучерявих верб, медами пахнуть буйнi трави, великий шум iде тiнистими дiбровами… Та кожна п'ядь цiєї квiтучої землi щедро полита кров'ю, засiяна кiстками, скроплена дрiбними росами-сльозами. Iз давнiх-давен заздрiснi сусiди посягали на дивовижну красу цього замрiяного краю. I вставали на захист рiдної неньки України могутнi богатирi-герої, що їх зiбрала пiд своїми малиновими прапорами Запорозька Сiч. Вiдчайдуш но хоробрi, завзятi та дужi, вони, не шкодуючи сил i самого життя, невтомно воювали зi своїми одвiчними ворогами: то татарами й турками, то ляхами-католиками. Скiльки їх полягло на кривавих полях битв! I загубилися б тi славнi подвиги патрiотiв на далеких шляхах iсторiї, якби не увiчнив їх народ український у своїх безсмертних думах та пiснях.
Яким же вiн був, отой легендарний запорожець? Ось перед нами яскравий представник славного лицарства - козак Голота. Зневажив ши "шати дорогiї", байдужий до всякого зовнiшнього блиску, вiн сповнений гiдностi захисника Вiтчизни. Сам-один розгулює полем килиїм-ським i "не боїться нi огня, нi меча, нi третього болота", бо певний своєї козацької вiдваги. Хiба пiд силу здолати такого хвалькуватому татарину? Жоден ворог не мiг зрiвнятися з козаком могутньою силою духу та безмежною волелюбнiстю. Тривалий час пробув у турецькiй неволi Самiйло Кiшка, але зберiг вiдданiсть рiднiй землi й вiрi християнськiй. Даремно лукавий Лях Бутурляк намовляє його поламати на собi хрест, щоб заслужити милiсть Алкана-пашi:
   Хоч буду до смертi бiду да неволю приймати,    А буду в землi козацькiй    голову християнську покладати,
рiшуче вiдповiдає боягузу i зраднику безстрашний гетьман. Гiдно витримавши тяжкi випробування, Самiйло Кiшка здобуває собi та побратимам омрiяну волю й повертається до рiдних берегiв Днiпра - Славути.
Дума "Iван Богун" змальовує iншого народного героя, який теж потрапив у скрутне становище. Обороняючи Вiнницю вiд польських шляхтичiв та туркiв, вiн мужньо витримує облогу мiста i, дочекавшись загонiв Богдана Хмельницького, розбиває ворога. Такими вiдважними, волелюбними й нездоланними закарбованi улюбленi герої в українських думах - цьому своєрiдному фольклорному жанрi, якого не зустрiнеш бiльше нiде.
Своїм змiстом думи подiбнi до iсторичних пiсень, якi теж зображу ють тяжкий шлях нашої Вiтчизни у боротьбi з чужинцями. Тут тi ж герої - переважно вiдчайдушне й безстрашне запорозьке козацтво. Ось легендарний Байда, мужнiй i нескорений козацький гетьман, що не пiддався на спокуси влади й багатства. Адже найбiльше багатство - то вогонь його душi, що палає любов'ю до рiдної землi. Та любов додає йому сили й снаги, допомагає гiдно витримати жорстокi тортури й мученицьку смерть. В уявi народу Байда - казковий богатир, здатний не тiльки з честю вистояти в моральному двобої з ворогом, а й помститися за народнi кривди.
До улюблених героїв нашого народу належить i славний гетьман Богдан Хмельницький, возвеличений у багатьох думах та пiснях:
   Чи не той то хмiль,    Що коло тинiв в'ється?..    Ой той то Хмельницький,    Що з ляхами б'ється.
Хмельницький виступив на iсторичному теренi, щоб захистити уярмлений i знедолений український народ. Вiн правив Україною так, як самостiйний, незалежний вiд чужинцiв володар. За це народ i прославив мудрого гетьмана та його сподвижникiв у пiснях "Ой Богдане, батьку Хмелю", "Гей, не дивуйте, добрi люди", "Ой з-за гори чорна хмара" i в багатьох iнших.
   Гей, ну, козаки! Гей, ну у скоки    Та заберiмося в боки!    Загнали панiв геть аж за Вiслу,    Не вернуться i в три роки.
Проте не завжди народ оспiвував лише перемоги козацтва. Усього бувало в нашiй iсторiї, нерiдко траплялися поразки i смерть героїв. Сумним плачем за полеглим вiдважним лицарем звучить пiсня "Ой Морозе, Морозенку". Нерiвними були сили в цiй жорстокiй битвi з ворогом, та "нi один козак не здався живим у неволю". Може, саме тому й вирвали татари хоробре Морозенкове серце, що в ньому жила його люба Україна? Її дорогий образ освiтлює останнi хвилини життя героя:
   Поставили Морозенка    На Савур-могилу:    "Дивись тепер, Морозенку,    На свою Україну".
Та все ж крiзь плач i стогiн звучить у народних пiснях свята надiя на вiдродження рiдної Вiтчизни:
   А ми ж тую червону калину,    Гей, гей, та пiднiмемо;    А ми ж свою славну Україну,    Гей, гей, та розвеселимо!
Тi пiснi та думи вже цiлi столiття живуть на українськiй землi, бентежачи душi нащадкiв славного козацтва.
У них оживають трагiчнi й героїчнi сторiнки нашої iсторiї. Гордiстю сповнюється серце українця, що веде свiй рiд вiд такого мiцного кореня. А може, пече душу й сором за власну жалюгiднiсть? Може, час уже замислитися: чиїх батькiв ми дiти? Хiба такими безпорадними уявляли нас славнi предки? Чи в надiйних руках сучасне i майбутнє страдницi України? Задумайся над цим, дорогий мiй сучаснику!
"Слово о полку Iгоревiм" - велична пам'яка генiю нашого народу
Земле рiдна!
Скiльки разiв тобi доводилося стояти на смерть, захищаючи волю свою! та найбiльше твоє багатство - це люди, працьовитi, гордi, спiвучi. Не могли вони жити в неволi, вважали, що краще смерть стоячи, нiж життя на колiнах. I не витримували орди половцiв i турецького хана, i прибивали руськi князi свої щити "на вратах Цареграда", i гуляли козаки запорозькi у турецьких мiстах, визволяючи братiв своїх, бранцiв-невiльникiв - i тiкав Наполеон, i вiдступали фашисти.
Та не лише зброя i фiзична сила вирiшували справу. Неперемож ним був дух народу, що любить свiй край, свою iсторiю, свою мову i пiсню. Боян вiщий спiвав славу землi Руськiй, пiдтримували дух воїнiв запорозькi кобзарi, веде свою правдиву ´енiально-поетичну оповiдь про подiї 1185-1187 рокiв безiменний автор "Слова о полку Iгоревiм".
"Слово о полку Iгоревiм" - перша художня, поетична пам'ятка iсторiї i культури нашого народу. Написання "Слова..." датується 1187 роком. Згадаємо що передувало зображеному в ньому iсторичному епiзоду.
Майже за сто рокiв до зображуваних подiй почалися набiги половцiв на Русь, а мiж князями точилися суперечки, що дуже заважали цiй боротьбi. Спробу припинити їх робив князь Святослав, тому вiн спромiгся на перемогу над давнiми ворогами.
Князь Iгор теж не раз перемагав половцiв, але 1185 року вiн здiйснив невдалий похiд, бо не об'єднався з iншими князями. Про цей похiд i розповiдає нам автор "Слова...", але в творi багато роздумiв, лiричних та фiлософських, iсторичних та пейзажних вiдступiв.
Вiн - видатний публiцист, людина високоосвiчена, художньо обдарована, здатна подивитися на столiття назад i вперед. Побудова "Слова..." струнка, продумана, творчо обумовлена.
Вступ (роздуми про творчi пiдходи Автора та Бояна). Виступ у похiд. Перша битва (перемога). Друга битва (поразка, загибель Всеволода, полон Iгоря). У Києвi "Золоте слово" Святослава, "зi слiзьми змiшане". Далi - лiричний вiдступ: звернення Автора до князiв iз закликом до об'єднан ня. Йому на змiну йде неперевершений за своєю художнiстю "Плач Ярославни", про який О. С. Пушкiн писав, що росiйськi поети XVIII столiття "не мали всi разом стiльки поезiї, скiльки є такої в "Плачi Ярославни", в описi битви i втечi. I, нарештi, - втеча, погоня, повернення Iгоря на батькiвщину.
Твiр захоплює нас своїм патрiотичним змiстом, але чи не найбiльша його цiннiсть у його безсмертному художньому багатствi, що органiчно сплiтається з описом подiй i героїв. Адже про красивi вчинки не можна писати сухо.
Вiд "Слова..." вiє духом Київської Русi. Залишки язичества виявляються у зображеннi єдностi людини i природи, остання дiє як жива iстота: затемнення сонця застерiгає Iгоря вiд бiди, лисицi "брешуть на щити багрянi", "буря розбудила птаство, звiра в табуни iзбила свистом, див кричить поверху дерева". Природа хвилюється, переживає за хоробрих русичiв. А коли iгор тiкає з полону, то "дятли стукотом шлях до рiчки показували", Дiнець стелив трави берегами пiд ноги князевi, щоб не почули переслiдувачi тупоту його коня.
Ярославна звертається до сил природи, благаючи допомогти князевi i дружинi його. Так, вона зазом iз князем вiдчуває свою вiдповiдальнiсть за воїнiв, що пiшли з Iгорем у похiд, про них вона думає, дорiкаючи вiтру, що кидає стрiли "на вої любiї мої", а вже потiм - "на князя, ладо моє миле".
А от яким постає князь у походi: вiн бiльш за все хотiв
   Чи списа зломити    При полi Половецькому    Та й наложити головою,    Чи шоломом пити воду з Дону.
За допомогою прекрасних епiтетiв та порiвнянь автор творить скульп-турно виразний образ "буй-тура", "яр-тура" Всеволода:
   Славний яр-тур Всеволоде!    Стоїш ти на полi ратному...    Де тiльки тур виросте,    Золотим своїм шоломом посвiчуючи,    Там i лежать зiтнутi    Нечестивi голови половецькi.
Взагалi Автор часто використовує надзвичайно яскравi порiвняння:
   Риплять вози опiвночi,    Мов тi лебедi ячать сполоханi...
Надзвичайно цiкаве за неоднозначнiстю порiвняння з вовком. Гзак, як хижий вовк, женеться за Iгорем, але позитивно звучить порiвняння:
   А мої куряни - вправнi воїни,    Пiд сурмами сповитi,    Пiд шломом викоханi,    З кiнця списа годованi...    Самi скачуть, як вовки сiрi в полi,    шукаючи собi честi,    А князевi слави.
Епiтети "сповитi", "викоханi", "годованi" для нас звучать метафорич но, але в тi часи це було майже буквальним: адже брав Iгор з собою в похiд восьмирiчного сина. Дiтей навчали бути воїнами трохи не з колиски.
Про художнi засоби поеми (написана вона ритмiчною прозою) можна говорити без кiнця. Як емоцiйно звучить метафорична картина:
   Чорна земля пiд копитами    кiстьми засiяна,    Кров'ю полита -    Тугою зiйшли тi костi    На Руськiй землi!
Твiр, написаний староруською мовою, перекладався поетами всiх часiв i народiв. Ми знаємо принаймi 18 перекладiв повного тексту "Слова..." на українську мову, а "Плач Ярославни" перекладав мало не кожен поет.
Афористичними i часто вживаними словами стали вислови: "Лучче нам порубаним бути, нiж полону зазанати", "...растекашеся мислiю по древу" та iншi.
Якої ж сили талант треба мати, щоб написати твiр, що живе бiльш як вiсiм столiть i не втратив своєї актуальностi!
"Слово о полку Iгоревiм" - це пiсня слави, вiрностi i патрiотизму наших предкiв, це прославляння нашої iсторiї.
I як добре, що цей прекрасний твiр попри всi перешкоди: вiйни, стихiйнi лиха, пожежi - таки дiйшов до нас. Дiйшов i говорить до нашої душi, до нашої особистостi, показуючи, хто ми, яких батькiв дiти.
Князь Iгор - захисник руської землi у "Словi о полку Iгоревiм"
Найвидатнiшою пам'яткою лiтератури Київської Русi є "Слово о полку Iгоревiм". Сюжений змiст "Слова..." - змалювання походу князя Iгоря Святославовича проти половцiв 1185 року, що був одним з епiзодiв тривалої боротьби проти степових кочiвникiв.
Про цей похiд розповiдають також i лiтописи, додаючи подробицi, яких бракує в поемi. Але, як справжнiй художнiй твiр, "Слово о полку Iгоревiм" вирiзняється тим, що не просто розповiдає про перебiг подiй походу, а має чiтку, продуману побудову, що дозволяє невiдомому авторовi передати головну iдею й висловити власне ставлення до фактiв. Вiн обмiрковує цю iдею ще у вступi, а пiзнiше вiдверто звертається до найсильнiших володарiв Руської землi iз закликом об'єднатися.
Оборона Руської землi вiд половцiв була важливим завданням ХI-ХII столiть. Але вирiшити його князi не змогли, i не тому, що їм бракувало хоробростi, а тому, що не було мiж ними узгодженостi в дiях. Доля князя Iгоря, центральної постатi "Слова..." є чудовою iлюстрацiєю цього твердження.
Князь Iгор у "Словi..." зображений хороброю та благородною людиною. Для нього характернi сувора, спокiйна вiдвага та рiшучiсть. Вiн нехтує "знаменнями" так само, як будь-якою небезпекою взагалi. Головнi рушiї його поведiнки - честь i слава.
Князь Iгор має усi риси iдеалiзованого, справжнього оборонця рiдної землi - вiрнiсть, вiдданiсть Батькiвщинi, стiйкiсть, хоробрiсть, енергiйнiсть, мужнiсть тощо. Вiдступити перед небезпекою йому здавалося ганебним, коли висланi вперед розвiдники сповiщають йому про несприятливiсть становища для руського вiйська, Iгор каже: "Якщо так вернутися, не бившись, сором буде нам гiрше смертi".
Але попри все його чекає поразка. "Краще ж би порубаним бути, нiж полоненим бути" - говорить вiн, та саме це йому судилося - iз золотого сiдла вiн "пересiв у сiдло кощiйове" (рабське). "А Iгоревого хороброго полку не воскресити" - з болем повiдомляє автор.
То чому ж Iгоря спiткало таке лихо?
"О мої сини, Iгорю i Всеволоде! - каже про це "золоте слово, iз слiзьми змiшане", Святослав, довiдавшись про гiрку долю Iгоря та його вiйська. - Рано почали ви Половецьку землю мечами разити, а собi слави шукати".
Рано - тому що половцi були приборканi великим князем київським Святославом якраз перед походом Iгоря, а князi без упину сваряться мiж собою. Вирушати у новий похiд за таких умов було дуже нерозсудливим, тож i "засумували в городах заборола, а веселiсть поникла".
"Чорна земля пiд копитами кiстьми була засiяна, а кров'ю полита i тугою зiйшов (цей посiв) на Руськiй землi..."
Автор спiвчуває Iгоревi, та правда для нього важливiша - поряд з найкращими рисами поступово стають зрозумiлими й типовi недолiки цього хороброго князя: вiн надто необачний, надто запальний i надмiрно честолюбний.
То ж, з одного боку, в ролi захисника Iгор майже iдеальний, але з iншого - зовсiм нi. Беззаперечно, визначнi якостi його саме як воїна не збiгаються iз бажаними чеснотами полководця, адже останньому потрiбнi розсудливiсть i помiркована обережнiсть. Що переважить?
У Путивлi плаче жiнка полоненого князя, Ярославна. Вона закликає вiтер, рiки та навiть сонце допомогти Iгоревi визволитись з бiди. Заклики не лишаються марними - Iгор тiкає, i не можна не помiтити, з якою радiстю ставиться автор до цiєї втечi. Бог показує князевi напрямок втечi, рiчка Донець лелiє його на хвилях, стелить йому пiд ноги зелену траву. "Землi радi, города веселi", коли Iгор прибуває в Київ.
Тож його особистi якостi важливiшi для автора, нiж недостатня воєначальницька майстернiсть, що може прийти з досвiдом.
Вiра невiдомого автора саме у цi кращi сторони Iгоря цiлком ви-правдовується: пiзнiше, як вiдомо, князь не раз вiдплачував за свою поразку успiшнiшими походами на половцiв. Для автора князь Iгор лишається втiленням князiвських доблестей.
Образ Iгоря уособлює героїчний дух усього народу, сповнений пат-рiотизму i почуття воїнської честi, а цей дух неможливо знищити однiєю поразкою, чи забути про нього через окремi помилки.
Змальовуючи Iгоря з його доблестями та вадами, у стосунках з iншими князями та у боротьбi з ворожою навалою, автор зображує ще й узагальнений образ Руської землi, яку треба любити i берегти. Це й намагається робити Iгор.
Головним задумом автора було закликати Київську Русь до єдностi, особливо перед загрозою з боку давнiх ворогiв - половцiв. Образ головного героя теж слугує цiй метi.
Саме в цьому високому патрiотизмi полягає найбiльша цiннiсть високохудожньої найвидатнiшої пам'ятки давньоруської лiтератури - "Слова о полку Iгоревiм".
Князь Iгор - мужнiй воїн
   "Лiпше смерть, достойна слави,    анiж зганьблене життя"    / Шота Руставелi /
У поемi "Слово о полку Iгоревiм" невiдомий автор iз великою майстер нiстю змалював мужнiх захисникiв Руської землi вiд половцiв у XII столiттi.
Серед усiх персонажiв поеми на першому планi ми бачимо хороброго князя Iгоря та вiдважну дружину, з якою вiн вирушив у похiд проти ворогiв.
Iгор був новгород-сiверським князем. Iз перших рядкiв поеми вiн виступає перед нами як патрiот: мужньо обороняє рiдну землю вiд найлютiшого ворога Київської Русi - половцiв. Найсвятiший обов'язок для нього - залишитись вiрним своїй вiтчизнi, навiть вiддати за неї своє життя, але не зрадити її. Тому i говорить вiн такi глибоко патрiотичнi слова перед виступом у похiд: "Браття i дружино. Лучше ж би потятим бути, анiж полоненим бути".
Потрапивши у полон, Iгор не втрачає надiї повернутись на батькiвщину, думкою лине на рiдну землю: "Iгор спить, Iгор не спить, Iгор мислю поля мiрить од великого Дону до малого Дiнця".
Мужнiстю князiв Iгоря i Всеволода захоплюється навiть київський князь Святослав. Вiн говорить: "Вашi хоробрi серця в жорсткiм харалузi скованi, а в одвазi загартованi".
Крiм цього, автор пiдкреслює i благородство Iгоря. Князь розумiє, як потрiбнi в бою взаємодопомога i взаємовиручка, i тому не залишає в бiдi Всеволода. Вiн не кидає свого брата на поталу ворогам, коли той потрапив у скрутне становище, негайно поспiшає йому на допомогу: "Iгор полки завертає: жаль бо йому милого брата Всеволода".
Коли ж дружина Iгоря почала зазнавати поразки, то князь не залишає поля бою, а як буйний тур, б'ється разом iз воїнами до кiнця.
Але чому ж Iгор зазнав поразки? По-перше, тому, що дiяв нерозсуд ливо. Адже вiн виступив у похiд сам, не порадившись нi з ким, навiть iз київським князем Святославом. Та й похiд вiн мiг би вiдкласти, адже природа вiщувала йому невдачу, нiби попереджувала, щоб Iгор зачекав. Проте Iгор був занадто самовпевненим, i його необдуманi дiї призвели до поразки.
По-друге, Iгор був честолюбивою людиною. Його прагнення здобути собi славу дорого обiйшлося русичам. Зазнавши поразки у битвi з половцями, вiн вiдкрив нападникам дорогу на Русь. Саме за це Iгоря i його брата Всеволода гостро картає автор "Слова...", вкладаючи в уста Святослава такi слова: "Ви ж сказали: "Мужаймося самi - минулу славу самi заберем i прийдешню самi подiлим!", Без честi бо кров погану ви пролили".
Отже, прославляючи мужнiсть i патрiотизм князя Iгоря, автор засуджує його легковажнiсть, честолюбство, вiн пiдкреслює, що лише у спiльнiй боротьбi, об'єднаними зусиллями всiх князiв можна розгромити половцiв.
Образ Iгоря глибоко хвилює сучасного читача. Знайомлячись iз ним, ми переконуємось, що i в глибоку давнину нашi хоробрi предки були великими патрiотами i мужнiми захисниками рiдної землi вiд нападникiв, вiд тих, хто намагався посягнути на її свободу i незалежнiсть. Iгор близький нам своїм глибоким патрiотизмом, вiдданiстю рiднiй землi, своєю незламною мужнiстю i вiдвагою.
До тебе, князю, моє слово... (звернення автора "Слова о полку Iгоревiм")
Iгоре, князю мiй, чому так сталося? Втiш моє розбите серце мудрою вiдповiддю. Чому ти не зажив слави мудрого князя, який не буде нав-мання вирушати у похiд? Чому не слухав мудрої ради? Споконвiку нашi предки поважали вiщування, завжди пiдкорялися законам природи, бо почувалися її часткою. А ти не послухав...
Я, звичайно, висловлюю тобi подяку за те, що ти цiнував мене не лише за спiви для воїнiв, а й за те, що я теж воїн твоєї дружини. Як i ти, теж дiлив iз ними тяжкi буднi воєнних походiв, спав пiд вiдкритим небом, примостивши пiд голову сiдло. А якi воїни у нас! Про таких кажуть, що вони з кiнця списа годованi. I то так. Але зараз не можу змовчати, бо то мiй обов'язок - сказати тобi правду з великої поваги до тебе.
Iгоре, дужий мiй князю, як гiрко думати про тебе, що ти був таким мужнiм, а от мудростi тобi не вистачило. Тугою серце повниться, як i вся руська земля стогне вiд лютi до напасникiв наших, як гiрко й скорботно стискаються вуста, коли ми бачимо недалекогляднiсть князiв наших. Що з вами, оборонцi нашi? Чому розум повитий жадобою слави своєї власної, а не слави руської землi? Чому не думаєте про єднiсть нашу? Навiть ти, Iгоре, пiддався спокусi. Гiрко менi, жаль серце стикає чи то вiд болю за наш край, чи то вiд гнiву на тебе за твою нерозсудливiсть.
Менi було легко писати ранiше, слова нiби самi складалися у вiршi й пiснi. А зараз цього вже немає. Хто дасть менi мудру раду? Хто i чим утiшить моє серце? Сумно пишуться рядки про тебе. Думалося, що ось повернемося з походу i складу я на твою честь величальну пiсню для нащадкiв про славу мудрого воїна i славу дружини нашої. А замiсть цього я мережу рядки про смуток, який оповив землю, бо ж люблять тебе, князю, за мужнiсть i вiдвертiсть твою i переживають, що занапастив ти i себе, i землю нашу. I як всяке любляче серце прощають тобi i твою погорду, i необачнiсть.
Я був тобi порадником i другом, iнколи заступав старшого брата. I ти платив менi вiдданiстю й повагою. Бо хто я був? Юнак, який шукав пригод i випробувань, який став непокiрним сином, бо не послухав батька: брав до рук то меча, то перо, а батько хотiв, аби я примножував землi князiвства. Не подобалося це менi, бо вважав, що то нечесний шлях. Вбивати своїх сусiдiв заради наживи? Нi, це менi не пiд силу! Я готовий вiдстояти i захистити себе у чесному поєдинку.
У скрутi ти пригрiв мене, допомiг i пiдтримав. Тiльки ти i я знали моє справжнє iм'я, для iнших я був прийшлим княжичем, який втратив усю свою сiм'ю. Ми приховали моє минуле заради високих цiлей. Тому я тепер нiколи не пiдписую свої пiснi, хай краще я лишуся невiдомим автором, анiж вiд сорому ховатиму очi вiд ганьби за безчеснi вчинки свого батька.
Слава i багатство - ось цiлi нинiшнiх князiв. Ех, Iгоре, i ти теж став на таку стежку. Загальна пошесть якась! Мати всього бiльше, бiльше, бiльше! Одним хочеться мати бiльше землi, а тобi раптом захотiлося мати бiльше слави. Безумство якесь! I пророчим був сон Святослава. Та твоя вiдома впертiсть i бажання здобути славу не зважали нi на що! Слави тобi захотiлось? Слави? А про воїнiв своїх ти подумав? А про землю свою? Не про славу, Iгоре, слiд було дбати, а про землю нашу, про розбрат наш. Праведне дiло - здобувати славу для рiдної землi, а не для себе. Земля наша славна єднiстю нашою, а не окремою славою князiв. Та все ж я складу пiсню на твою честь. I не заради тебе, а заради Русi-матiнки нашої, людей наших, якi в любовi до землi й до тебе, Iгоре, - простять, але запам'ятають, щоб уберегти iнших вiд такої помилки, якої припустився ти.
Мiсце ратним подвигам було завжди ("Слово о полку Iгоревiм" та "Пiсня про Роланда")
Чи знайдеться у нас в Українi хоча б одна людина, яка не читала "Слово о полку Iгоревiм"? Мабуть, що нi. Належить ця пам'ятка давньоукраїнськiй лiтературi XII ст. "Пiсня про Роланда" зображує подiї VIII ст., але вперше була знайдена теж у XII ст., i належить до французького народного епосу. Перед нами - два факти з iсторiї рiзних країн. Але вони мають однакову основу. Що ж об'єднує цi двi пам'ятки, що у них спiльного, незважаючи на вiдстань у часi i в просторi?
Маю глибоке переконання, що подiбнi пам'ятки в рiзних народiв з'являються не випадково. Здавалося б, несхожi народи, рiзнi iсторичнi подiї, але все-таки вони в чомусь подiбнi. У чому? Найперше, подiбнiсть їхня в тому, що вони присвяченi уславленню ратних подвигiв простого воїнства, якi захищають свою землю. "Слово..." нам розповiдає про Iгорiв похiд проти половцiв для захисту Руської землi. "Пiсня" розповiдає про похiд Карла Великого на Iспанiю, i народне сказання пов'язало цей похiд з патрiотичною боротьбою французiв (франкiв) проти нашестя на Європу арабiв.
Але найбiльш вражаюча подiбнiсть у цих творах - це головнi iсторичнi персонажi. У "Словi..." автор засуджує вчинок Iгоря за те, що вiн заради своєї власної слави повiв свою дружину у похiд (хоча його й попереджали про неминучiсть поразки) замiсть того, щоб об'єднати зусилля всiх князiв i виступити проти ворога однiєю могутньою силою. Тому Iгор i зазнав поразки.
"Пiсня..." теж не оминула подiбного факту. Провина Роланда полягала в тому, що вiн у своєму прагненнi до власної слави i у своїй зарозумiлостi не захотiв просити допомоги у Карла Великого, i це призвело до загибелi найкращих його воїнiв.
На мою думку, поява таких творiв має двi мети. Перша - це прославити мужнiсть воїнiв на полi бою, що гинули за рiдну землю, незважаю чи на пихатi амбiцiї вельможних ватажкiв. Бо сила будь-якого вiйська не стiльки у майстерностi воєначальника, стiльки в особистих якостях воїна, який iде до бою за рiдну землю. Друга - це застереження для зарозумiлих i славолюбних майбутнiх полководцiв: свою особисту славу ви можете здобувати на змаганнях та турнiрах, у турботi про своє воїнство; коли ж мова йде про долю рiдного краю, - забудьте про власну славу, почестi, образу i зарозумiлiсть заради спiльної мети - захистити рiдну землю вiд нашестя ворога.
Тож i не дивно, що маючи багато спiльного в зображеннi подiй, цi твори схожi у найголовнiшому - у прагненнi авторiв пiдняти дух простого воїнства, виразити повагу до їхньої мужностi i застерегти воєначаль никiв. Такi твори виникають не через бажання описати в художнiй формi перебiг вiйни чи якоїсь сутички, а через потребу не повторити минулих помилок заради рiдної землi. Вони виникають на потребу часу - нинiшнього i майбутнього.
Iван Карпенко-Карий i його п'єса "Сто тисяч"
Вивчаючи творчiсть Iвана  Карпенка-Карого, ми знайомимося з розвитком української драматургiї й театру другої половини ХIХ столiття. Величезним творчим досягненням Карпенка-Карого є його комедiя "Сто тисяч".
Провiдною рушiйною силою подiй, зображених у комедiї "Сто тисяч", є гонитва за багатством. Це яскраво показав драматург на образi сiльського куркуля Герасима Никодимовича Калитки, сенсом життя якого було придбання землi: Калитка скуповував землю за будь-якої нагоди. Вiн купував її в селян, що розорилися. Не гребував i землею тих помiщикiв, якi не пристосувалися до нових умов, "промоталися" i змушенi були продавати свої маєтки. Герасим закоханий у землю, вiн обожнює її. "Ох, земелько, свята земелько - божа ти донечко!" Як розчулено звучать цi слова. Але тут же вiн "приземлює" свої думки: "як радiсно тебе загрiбати докупи, в однi руки... Приобрiтав би тебе без лiку. Легко по своїй власнiй землi ходить. Глянеш оком навколо - усе твоє, там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленiла пшениця i колосується жито: i все то грошi, грошi, грошi". Недоїдаючи, недосипаючи, купуючи шматочками, Герасим вже придбав двiстi десятин землi. Але все йому мало. Вiн знає, що поруч живуть Пузир, Чобiт, у яких десятини землi рахуються тисячами, i Калитка прагне порiвнятися з ними в багатствi. А крiм того, пiд боком живе панок, мотається i туди, й сюди, заложив i перезаложив - видно, що замотався: от-от продасть землю.
З якою радiстю купив би Калитка цей кругленький шматочок, але йому для цього не вистачає грошей. На все пiшов би, щоб дiстати цi грошi. Вiн нещадно експлуатує наймитiв i навiть членiв власної родини. В його ставленнi до них бачимо грубiсть, жаднiсть. Для нього кожна людина - зайвий рот, i вiн прагне на всьому економити, щоб все було по-хазяйськи. Йому шкода було шматка хлiба для наймита, який кожен день, з ранку до вечора працює на нього! "Один вiзьме, другий вiзьме, так i хлiба не настачиш!" I до власної дружини, яка теж день i нiч працює, "з дiжi рук не виймає", вiн ставиться, як до наймички. На прохання жiнки запрягти їй коней, щоб у недiлю поїхати до церкви, пропонує їй iти пiшки, незважаю чи на те, що до церкви три версти. На докiр дружини: "Що ж тобi, бiльше коней жаль, нiж жiнки?" Калитка вiдповiдає: "Скотина грошi коштує, вона цiлий тиждень робить на нас, а в недiлю, що мала б вiдпочити, гони в церкву. Це не по-божому i не по-хазяйськи". Калитка дуже примiтивний. Вiн вважає, що в хазяйствi головне - уникати усяких "панських примхiв". "Я не буду панувать, нi! Як їв борщ та кашу, так i їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так i мазатиму , а зате всю землю навкруги скуплю".
Але грошей все ж не вистачає. I тодi Герасим укладає угоду з невiдомим жидом, щоб за п'ять тисяч справжнiх грошей купити сто тисяч фальшивих. Це була велика спокуса, не змiг Калитка встояти перед великою жадобою легкої наживи. Вихваляючись, що вiн сам кого хочеш обдурить, вiн все ж таки сам залишився в дурнях, купивши чистiсiнький папiр. Калитка повiсився... i дуже шкодував, що його витягли з петлi: "Краще смерть, нiж така потеря!"
Згубний вплив грошей на персонажiв у комедiї Iвана Карпенка-Карого "Сто тисяч"
П'єса Iвана Карпенка-Карого "Сто тисяч", що була написана у 1890 роцi, слушно вважається однiєю з найкращих сатиричних комедiй в українськiй драматургiї. Письменник iз презирством i огидою завжди ставився до зажерливостi нових сiльських хазяїв, яких породили соцiальнi змiни на Українi у 80-90-х роках минулого столiття. Тому з такою силою талановитого сатирика, з таким сарказмом i гнiвом змальовує Карпенко-Карий хижакiв нового типу - Пузиря i Калитку, їхню нищiвну, жадiбну i примiтивну суть. I хоч сюжет комедiї побудований на фактi невдалого придбання нiбито фальшивих грошей, та, на мою думку, головним є показ руйнування людської особистостi, її єства пiд впливом грошей.
Жахливо дивитися, як людина перетворюється у суцiльне прагнення збагачення: "Я не буду панувать, нi! Як їв борщ та кашу, так i їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так i мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю", - каже Калитка, мрiючи про той час, коли Пузирi полопаються, а вiн безмiрно розбагатiє. Як же тiсно двом багатiям поруч, як же ненавидять вони один одного! Прагнення до збагачення, несамовита зажерливiсть, яка знiвечила в них кращi людськi якостi - ось те, що єднає характери двох глитаїв. Я думаю, що саме цi риси спiльностi в характе рах нових сiльських хазяїв i породили у Герасима Калитки намiр висватати своєму синовi одну iз дочок багатiя Пузиря. Та з яким же презирством цей Пузир поставився до сина Калитки, Романа! Для Пузиря Калитка - "голяк мастi, чирва свiтить". Калитка вибухає обуренням: "Ах ти ж погань! Мужва репана! Давно лизала панам руки, за верству шапку скидала, а тепер розжилася, кумпанiю з панами водить i зараз морду пиндючить перед своїм братом!"
Менi здається, Карпенко-Карий не змiг би краще дати характерис тику цим двом зажерам-хижакам, нiж вiн вклав її у цi слова персонажiв. Для мене вони - однаковi, незважаючи на рiзний рiвень економiчної могутностi, бо обидва становлять грубу, цинiчну i ненажерливу суспiльну силу. I у Калитки, i у Пузиря єдина мета - грошi, єдинi намiри - нагромадження багатства. Все iнше вiдступає на останнiй план у їхнiй свiдомостi: милосердя, людяне ставлення до родини, наймитiв, совiсть i поряднiсть. Може тому у мене i не викликає жалю Калитка, коли вiн мало не повiсився, вирiшивши, що життя без грошей не має сенсу.
Десь у глибинi душi по-людськи менi зрозумiлi мотиви, якими керувалися "хазяї нового суспiльного ладу" (мабуть, щось подiбне ми споглядаємо зараз, у сучаснiй Українi). Пiдкупає i любов Калитки до землi, його слова: "Ох, земелько, свята земелько, божа ти донечко!" Я теж дуже люблю землю i все живе на нiй. Розумiю i те, що не народилися ж i Калитка, i Пузир такими зажерливими хижаками, а тогочасна дiйснiсть вплинула на їхнi життєвi iдеали; може, колись першопричиною збагачення були цiлком зрозумiлi мотиви: кожна людина мрiє про добробут.
Та не можна виправдати способiв такого збагачення, коли руйнуються господарства бiдних селян, що через це мають тiкати iз села, i дрiбних помiщикiв: "...Пани горять, а мужички з пожару таскають..." Такi, як Калитка, йдуть напролом, пiдламуючи всiх, хто поруч, руйнують долi iнших, гублять останнi крихти совiстi.
Я вважаю, що п'єса, створена бiльше ста рокiв тому, ще довго буде актуальною для суспiльства, i її з цiкавiстю i задоволенням будуть перечитувати i дивитися у постановках митцiв поколiння моїх спiввiтчизникiв.
Грошi як мiра випробування людини (моя оцiнка образу Герасима Калитки у п'єсi Iвана Карпенка-Карого "Сто тисяч")
П'єсу Iвана Карпенка-Карого "Сто тисяч" було написано наприкiнцi вiсiмдесятих рокiв XIX столiття i з того часу є однiєю з найкращих сатиричних комедiй української драматургiї. У нiй автор яскраво i переконливо змалював тi суттєвi змiни в життi села, якi сталися майже через три десятилiття пiсля скасування крiпацтва. Щоб охарактеризу вати їх найбiльш стисло, я б використала слова головного персонажа комедiї Герасима Калитки: "Грошi - всьому голова". Саме викриттю, i засудженню цiєї життєвої настанови, цього гасла i присвятив Карпенко-Карий свою неперевершену п'єсу.
Новий час у пореформенiй Українi змiнив обличчя суспiльства: важко пристосовувались до нових умов помiщики, що втратили безмежну владу над селянами, занепадаючи i розорюючись. На їхнє мiсце приходили хазяйновитi "мужики" з їх безмежним прагненням всiма правдами й неправдами накопичити багатство: "Жолудь - десять тисяч десятин, Чобiт - п'ять тисяч десятин, Пузир - три тисячi".
За ними тягнеться й Герасим Калитка, що має вже двiстi десятин. Цей образ викликає у мене неоднозначнi почуття. Менi завжди хочеться бачити в людинi його кращi риси i через них будувати своє ставлен ня до неї. Тому i в Калитцi як особистостi я видiлила хоч i нечисленнi, але позитивнi якостi характеру.
Вiн - дiяльна i цiлеспрямована людина, в якiй пробудився "хазяїн" своєї землi, що до цього не мав на неї права. Не народився ж Калитка (i йому подiбнi) таким спотвореним грошима нелюдом! Мабуть, колись, мрiючи про добробут родини, вiн плекав у душi мрiю мати якнайбiльше землi. До цього часу зберiг Герасим перейняте вiд прадiдiв шанобливе i вдячне ставлення до неї: "Ох, земелько, свята земелько, Божа ти донечко!" Вiн - не шахрай, як деякi iншi персонажi, а набуває своє багатство важкою працею: "Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при днi працюєш..." Але нiяк не може вiн дотягнутися до бiльш заможних "хазяїв". Так зароджується у Калитки план шахрайсь кого злочину.
I ось Карпенко-Карий подає нам iншого Герасима - хижака, який проголошує: "Як їв борщ та кашу, так i їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так i мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю". Звiдки це? Що спотворило характер простого селянина? Грошi! Саме тi грошi, якi "всьому голова". I вже роботу вiн перетворює на знущання над наймитами, яких, на вiдмiну вiд коней, тримає напiвголодними. I земля, до якої вiн так трепетно ставиться, порiвнюється ним iз купчою на зеленому паперi. I, нарештi, - злочин задля власного збагачення. Але i на цьому вiн не спиниться! Карпенко-Карий нам доводить це, малюючи сцену, коли Герасим цiлує мiшок iз грошима, а на Параску кричить: "...Я ...я тебе уб'ю". Чи не є це найвищим рiвнем падiння людини, яка йде до мети злочинним шляхом?
Мiй розум диктує слова осуду i огиди до Калитки, але серце пiдказує: моральне падiння його не є випадковим, бо воно спричинене сус-пiльно-економiчними умовами. Цi умови потворно перетворювали моральнi настанови людини, калiчили їх душi й долi.
Наш час, висунувши перед суспiльством новi економiчнi умови, теж породив новий тип власника, бiльш обiзнаного, впевненого в собi, для якого знову - "грошi - всьому голова". Та на те i називаємо ми "Сто тисяч" шедевром драматургiї, що актуальнiсть не втратила свого значення i в наш час, застерiгаючи "нових хазяїв" вiд небезпеки "брудних грошей", що спотворюють мораль як особистостi, так i всiєї нацiї.
I щастя всiх прийде по наших аж кiстках (за твором Iвана Франка "Каменярi")
Iван Франко - новатор у галицькiй лiтературi. Не тiльки у формi, лiтературнiй манерi, а й у своєму ставленнi до фактiв життя, якi вiн змальовує.
Його цiкавлять соцiальнi й економiчнi сторони сiльського життя, гнiт, страждання i всяка кривда. Наскрiзь гуманний, людяний, Франко вiддає своє серце i всi свої симпатiї тим, хто "в потi чола" добуває хлiб не тiльки собi, але й iншим, тим, що самi не працюють... Разом з вiрою в людину у Франковiй душi живе вiра в свiтле майбутнє нашої землi. Воно прийде, те нове життя, прийде у свiт нове добро, треба тiльки розбити тверду скелю неправди i пробитись до свiтла, хоч би й довелось вкрити кiстками шлях до нового життя. Ця свята вiра лунає у Франковому вiршi "Каменярi". Iвана Франка ми називаємо Каменярем за його завзятiсть у боротьбi з вадами на шляху до прогресу, ´енiєм - за всеосяжнiсть охоплення життя, розмаїття поставлених проблем i думок, нашим нацiональ ним пророком, бо вiн звершував найкращий подвиг - вiв свiй народ до щасливої долi. Титаном працi ми величаємо Франка. Та справжнiм гiмном колективнiй працi, що прокладає дорогу в новий свiт, є твiр "Каменярi". Образ каменярiв, "в одну громаду скутих", озброєних важкими залiзни ми молотами, пiд ударами яких рушиться скеля старого задушливого свiту, виростає до узагальненого показу революцiонерiв, борцiв за нове життя, за добро i щастя. "Каменярi" - твiр величезної поетичної сили i вражаючої майстерностi. Перша строфа дає зорове уявлення про велич картини: на "безмiрнiй та пустiй i дикiй площинi", прикутий ланцюгом до височенної гранiтної скелi, стоїть каменяр. "А далi тисячi таких самих, як я", - говорить поет, - i зображує їх:
   У кожного чоло життя i жаль порили,    I в оцi кожного горить любовi жар,    I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,    I плечi кожного додолу ся схилили,    Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.
Образ каменярiв, який з надзвичайною силою втiлює красу i велич колективної працi, не втратив свого iдейного й художнього значення i для нас. Як каменярi падають на шляху до нового життя, знесиленi, так i iншi, що заступають на їхнє мiсце, йдуть, не збавляючи кроку, бо свiтить їм яснiсть iдеалу:
   I всi ми вiрили, що своїми руками    Розiб'ємо скалу, роздробимо гранiт,    Що кров'ю власною i власними кiстками    Твердий змуруємо гостинець i за нами    Прийде нове життя, добро нове у свiт.
Все життя i дiяльнiсть Iвана Франка були невтомним руйнуванням скелi капiталiстичних вiдносин i будуванням дороги до щасливого майбутнього рiдного народу-трудiвника. Щоб прийшло на землю сподiване щастя, треба великої працi. Щастя не дається задарма. Треба забути свої вигоди, свої дрiбнi iнтереси, треба загартувати в собi волю - зробити руки свої сильними, голову свiтлою, серце гарячим...
I взагалi, був нам Каменяр спiвцем вiдради, вiри, надiї, гартував своїм мiцним словом духовнiсть поколiння.
Символiка вiрша Iвана Франка "Каменярi"
Височить на Личакiвському кладовищi у Львовi на могилi Iвана Франка пам'ятник: могутнiй каменяр розбиває молотом гранiтну скелю. Так постать письменника символiчно злилася з образами створених ним будiвникiв нового суспiльства, яких вiн возвеличив у вiршi "Каменярi" (1878). Цей вiрш не можна читати без хвилювання: романтизм його захоплює i пiдносить, викликає глибоку повагу до тих, хто проголошує свою мету:
   ...своїми руками    Розiб'ємо скалу, роздробимо гранiт,    Що кров'ю власною i власними кiстками    Твердий змуруємо гостинець i за нами    Прийде нове життя, добро нове у свiт.
Та щоб прийшло це "нове життя", треба повнiстю зруйнувати старе, яке з рядкiв вiрша постає перед нами в образi височенної гранiтної скелi, кам'яного чола. I тiльки "кривавий труд" каменярiв спроможний знищити, розбити це чоло, щоб "в тисячнi боки розприскалися штуки та вiдривки скали". Франко змальовує фiзичнi страждання, якi супроводжують працю каменярiв, щоб "п'ядь за п'ядею" прокладати дорогу у свiтле майбутнє:
   Хоч не одного там калiчили тi скали,    Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.
Каменярi не чекають нашого спiвчуття за їх страждання, i я це зримо вiдчула, прочитавши:
   I кожний з нас те знав, що слави нам не буде    Нi пам'ятi в людей за сей кривавий труд.
Але в цьому менi не хочеться з ними погоджуватися, бо вдячна людська пам'ять возвеличила їх подвиг заради нащадкiв. Цей подвиг каменярi здiйснювали, потерпаючи вiд фiзичних i моральних втрат, коли доводилось поривати з минулим:
   ...i в нас не раз душа болiла,    I серце рвалося, i груди жаль стискав...
I хоч за ними "сльози ллють малi, жiнки i дiти", але каменярi свiдомо йдуть обраним шляхом, бо перед ними - свiтла мета: "i щастя всiх прийде".
Прочитавши вiрш уперше менi здалося, що вiн переобтяжений картинами виснажливої працi i фiзичних мук будiвникiв дороги. Та потiм я зрозумiла: в такий спосiб поет символiчно вказав на ту страшну цiну, якою добувається щастя, особливо, коли це щастя спiввiтчизникiв. А за нього можна "кров'ю власною i власними кiстками" виборювати нове життя, в якому "щастя всiх прийде по наших аж кiстках".
Iван Франко вiрить у це i переконує нас, читачiв сьогодення, що його каменярi, "не герої... i не богатирi", жили i виборювали майбуття iз щирою вiрою у те, що їх громадське призначення - "скалу сесю розбить" заради вiдродження рiдної землi.
Я впевнена, що "Каменярi" нiкого не залишать байдужим, бо вiрш цей (виражаючись символiкою мови Франка) написаний i пронизаний кров'ю i потом борцiв-патрiотiв, каменярiв нашого сучасного суспiльства.
I сьогоднi, коли наша Україна вiдзначила десятилiтнiй ювiлей проголошення своєї незалежностi, їх образи постають перед нами з новою силою, викликаючи глибоку повагу i вдячнiсть.
Трагiчна доля пiдгiрського селянина у творах Iвана Франка
   Пiдгiр'я, любов ненаглядна моя!    Ось ти, пеленою снiжною    Покрите, неначе красавицi труп,    Без руху лежиш предо мною.    / I. Франко /
Iвана Франка ми знаємо як великого українського письменника i громадського дiяча. Його життя i творчiсть були тiсно пов'язанi з життям народу, вiдображали його бажання i прагнення, вiдкривали рiдному народовi широкi обрiї свiтової культури. Наскрiзь людяний Франко оддає своє серце i всi свої симпатiї тим, хто "в потi чола" добуває хлiб не тiльки для себе, але й для iнших, тих, що самi не працюють. Разом iз вiрою в людину в душi Франка живе вiра у свiтлу будучнiсть нашої землi. Тема Пiдгiр'я у Франка розкрита у рiзних творах, таких як "По селах", "Пiдгiр'я взимi", у збiрцi "Борислав", "Трагiчна доля пiдгiрського селянина". У цих творах у поета виникає свiтлий сум, навiяний спогадами про зустрiчi з краєм свого дитинства, зеленим, до болю рiдним Пiдгiр'ям i його селами невеселими, рiчками, "маленьки ми хуторами серед лук i нив", простими хлопськими хатами, де вiн жив i переживав свої моменти осяйнi i першi розчарування. Iван Франко зображує не тiльки природу Пiдгiр'я, але й пише "про бiднiсть, голод, муку, про хворих дiтей, що тут сотнями мруть, про ту безпро-свiтну розпуку". Поет ставить собi таке болюче питання: "Невже-таки вимерло всяке життя... Пiдгiр'я моє ненаглядне?"
Оскiльки Франко завжди стояв за правду i проти кривди, у багатьох його творах розкрита ця тема. Твори про Пiдгiр'я не є винятком. Тема правди i кривди розкривається у нихз винятковою силою у таких рядках:
   Я думав про тисячi людських п'явок,    Що кров ссуть iз люду найлуччу,    Про тисячi кривд, i неправд, i оскорб,    Що рвуть i брудять його душу.
Цi роздуми також бентежать душу поета, коли вiн їде "в сумрачну нiч" у вiршi "Пiдгiр'я взимi".
У вiршi "По селах" Франко описує селянську хату, де "нiч трохи не в пiв кiмнати, iз зачiпком i припiчком iз глини". I де головне - це поїсти та вiдпочити вiд працi, "мов родивсь цей люд лиш для роботи, а на хлiб вся праця йде кривава". Про iнше люди i не думають. Не дбають навiть про одяг. У кожного по кожуху й по парi чобiт, на стiнi в кожнiй хатi "розвiшанi довкола дерев'янi давнi богомази: страшний суд, Варвара i Микола, чорнi вже вiд диму". Весь цей бiдний скарб передається вiд батькiв до дiтей та онукiв. Люди навiть звикли до злиднiв.
Iван Франко так правдиво описує життя народу, що аж сльози та бiль з'являються, жах за минуле нашого люду виникає у кожного з нас.
У творi "По селах" перед нами постають вражаючi картини з такого й жорстокого визискуваного життя робочого люду Галичини. Свою збiрку I. Франко не випадково назвав "Мiй Iзмарагд". У староруськiй лiтературi "iзмарагдами" називали збiрки статей та притч настановчо го характеру, в яких читач знаходив вiдповiдь на тi чи iншi питання повсякденного життя. Використовуючи теми й сюжети iз стародавнiх книг, вiн виступив з непримиренною критикою, як сам зазначив, "колiнопреклонної, поклонобiйної та черствосердої" моралi християнства.
Трагiзм становища розореного i зубожiлого селянства Галичини кiнця XIX столiття (за оповiднням Iвана Франка "Добрий заробок")
Кiнець XIX столiття позначився в iсторiї українського народу масовим зубожiнням i розоренням селянських мас, коли тисячi селян-бiднякiв, залишились без землi i домiвки i змушенi були шукати засобiв виживан ня в складних суспiльних умовах. Це явище майстерно втiлив Iван Франко в оповiданнi "Добрий заробок" (1881). Вже в самiй назвi твору зримо вiдчувається пiдтекст, гостра сатира на тогочасну дiйснiсть i уряд, який "добре" вiддячив за чесну працю свого громадянина.
Я читала це оповiдання легко i швидко. Але потiм раптом зрозумiла, що ця "легкiсть" - дуже вдалий мистецький прийом автора. Франко, змальовуючи трагiчний, фатальний для життя свого героя випадок, неначе навмисно уникає рiзких слiв гнiву й осуду в його оповiдi. Цим, на мiй погляд, письменник пiдкреслює типовiсть такого випадку: дiд Панько сприймає його як закономiрне явище, навiть iз гумором ставиться до здiйсненого над ним безправ'я. Цим тiльки посилюється наше спiвчуття до нього.
Але спочатку селянин розповiдає про причини, якi змусили його погодитися на "добрий заробок". Вiн - так званий "халупник", у якого нема землi, "всього-на-всього одна хатина та й та стара. А тут жiнка, дiточок двоє, коби здоровi, треба чимось жити, треба якось на свiтi держатися". Вiн весь час у роботi: то мiтли робить i продає їх у мiстi, то, коли приходить зима, дiстає "що вiд людей за роботу". "Але що дiяти, - каже вiн, - треба заробляти, треба як мож своїм свiтом токанити".
Таким постає перед нами цей працелюбний селянин iз високим почуттям порядностi й гiдностi. Хiба може вiн дозволити, щоб голодувала його сiм'я? Хiба може вiн не виконати обiцяного, повiривши у чеснiсть незнайомого панка у мiстi?
Правда, з перших же хвилин не лежала у Панька душа до цього пiдозрiлого незнайомця, який був "горбатий, головатий, як сова, а очi у нього сiрi та недобрi, як у жаби". Менi здається, що Франко недарма подає саме такий портрет цiсарського чиновника, бо в такий спосiб вiн намагається пiдкреслити всю потворнiсть й огиднiсть тогочасного уряду.
I ось ми знову бачимо Панька разом iз жiнкою у важкiй роботi, коли за тиждень вони зробили сто мiтел. Ледве дихаючи, пiд глузливi питання людей принесли вони їх до мiста, а панок вклав у їх зраненi роботою руки квиток замiсть грошей, за яким вони, як з'ясувалося пiзнiше, повиннi були сплачувати податок.
Та хоч i терпить Панько лихо, але не втрачає почуття гумору - i в цьому його моральна перевага й перемога над цiсарським урядом. Вiн насмiхається над вiйтом - адже за чотири роки вiн завинив владi 60 ринських, а хату продали лише за 15!
Так, ситуацiя, на думку Панька, смiшна. Але це - смiх крiзь сльози. Таким сумним гумором лише пiдсилюється трагiзм бiдного селянина, який позбувся власної хати.
...Оповiдання прочитано до кiнця. Та мене не залишає почуття гiркоти i жалю, навiяне трагiчною кiнцiвкою: мрiя про "добрий заробок" перетворилася у зароблене нещастя. Глибоко жаль цього довiрливого, працелюбного i щирого селянина, бо вiн дуже сподобався менi. Але над цими почуттями теплоти i прихильностi стоїть гнiв i огида до цiсарського уряду з його свавiллям. Саме в цьому, напевно, i полягає неперевершена майстернiсть I. Франка - лiтописця своєї сучасностi.
Наш земляк Борис Грiнченко ("Сам собi пан")
Зараз, у наш час, людство не уявляє розвитку суспiльства без громадянських свобод: свободи слова, друку, пересування. Розвинутi країни дбають про такий громадський порядок, де кожна людина почувала б себе Людиною, незалежно вiд вiросповiдання, кольору шкiри тощо. Звiсно, i зараз є люди рiзної забезпеченностi, але цивiлiзованi суспiльства прагнуть надання мiнiмального людського прожиткового рiвня всiм громадянам без винятку.
Не так було в Українi в XIX столiттi за часiв нашого земляка, вiдомого українського письменника Бориса Грiнченка. Нещодавно я про читав його оповiдання "Сам собi пан". Твiр вразив мене своїм незвичним i захоплюючим сюжетом.
Автор, який їхав у вагонi з купою селян, розговорився з ними i почув чудну iсторiю про "пригоди" селянина Данила.
Данило вирiшив "панського права добувати" або, як вiн думав, "щоб сам собi пан був!"
Iз чого почати? Як вiдчути себе справжньою людиною? Данило знайшов собi доступний йому спосiб: поїхати до мiста у вагонi не третього класу, де їздять "мужики-мушряки", а першого - де їздять "пани".
Купивши дорогий бiлет, селянин опинився у респектабельному, затишному купе.
I тут починається найцiкавiше. "Пани", якi звикли до свого оточення, дуже здивувались, побачивши мужика-чумачину, який з достойнi стю вiдповiдав кондуктору i присутнiм. Пани всiлякими способами намагались вигнати "мужика", але той спокiйно показував купленого бiлета. А "пани" - вище "сословiє", тiльки i спромоглися висловити свої погляди, хто тут має їхати: "То ти, а то я! - навчає. - Ти не рiвняй, а коли вже сiв тут, сиди тихо та чорт зна чого не розказуй".
"Пани" запалили, запалив люльку i Данило. Виявляється, йому забороняється палити. Чому? "Пани" ж палять! Все одно забороняється. Де це написано? - питає Данило. "Пани" i кондуктор стоять нi в сих нi в тих. Вони навiть i не уявляють, якi хибнi думки закоренились у їхнiх головах.
Приїхавши до мiста, Данило вирiшив ще раз спробувати ввести в дiю формулу "сам собi пан". Вiн пiшов у дворянське собранiє на концерт. Звичайно, купив бiлет у перший ряд, але там йому менше пощастило. Незважаючи на бiлет, лакеї i охоронцi виштовхали Данила, а хваталь ний наказав вiдвести того переночувати в полiцiю. Мало того - Данило дiзнався про завтрашнє биття "морди". За що?! "Зроду мене не бито…" - клекоче принижена Данилова гiднiсть.
Вiдкупившись вiд солдата, Данило бiжить через усе мiсто на станцiю, заскакує у вагон i летить додому.
"Отак я того права добувався... та й не добувся..." - сумно закiнчує Данило розповiдь. Замiсть пожалiти, селяни смiялись з нього, а вiн усе ж наполягає на своєму: не панського права добувався Данило, а все-таки людського.
Знайшовся один смiливець серед десяткiв тисяч, який почав доступними йому способами добиватися звичайних, природних для людини прав. Але врештi-решт зазнав невдачу, бо все суспiльство роздiлене навпiл. Мiж цими половинами страшна iдеологiчна перепона, з'єднати яку Данило, звiсно, не мiг. Вiн тiльки показав проблеми, що потребують негайного вирiшення. А для цього потрiбнi наступнi роки, а може, й десятилiття, бо нiхто, насправдi, Данила не зрозумiв - нi "пани", нi його односельцi - селяни. Данило - це поки що провозвiсник суспiльних зрушень у майбутньому.
Доля сiльського вчителя у творах Бориса Грiнченка
Борис Дмитрович прожив неповнi 47 рокiв i залишив прекраснi твори iз життя українського народу. Його спадщина - це поезiя, драматичнi твори, переклади, фольклорнi та етнографiчнi твори, збiрки, iсторико-педагогiчнi теоретичнi працi про школу та виховання. Взагалi, все, що стосувалося життя дiтей, вчителiв, було близьким письменни ковi. Працюючи на нивi народної освiти, вiн вiддавав свої сили її розвитковi. Багато молодих, освiчених людей того часу пiшли "у народ", заснували школи для бiдних дiтей, лiкарнi, лiкбези. Все це не схвалював царський уряд, бо вважав, що бiдноту не треба навчати. Працюючи у земськiй управi, Грiнченко писав про проблеми вчителiв того часу.
В оповiданнi "Екзамен" описав нелегке життя вчителя. Вiн мусить давати знання, але в школi немає найпотрiбнiшого: парт, стiльцiв, книг. "I молодий вчитель працює понад свої сили. Ще вчора маленька, що волость вiддала пiд школу, хатка завбiльшки сорок квадратних аршин, почала чепуритися". У цих умовах i навчаються дiти, але вони люблять свого вчителя i дуже стараються. А що з того? Приїздить до них на екзамен обмежений чиновник, який не знає нi арифметики, нi правопису. "...До цього треба додати хiба ще те, що, силкуючись удавати iз себе пана, вiн без жалю нiвечив i українську, i росiйську мови, нехтуючи першу i не знаючи другої". Ось цього "великоважного пана" з такою тривогою чекали дiти та вчитель. Звичайно ж, вiн не оцiнив нi старань дiтей, нi працi вчителя. Дуже неприємне враження справив вiн на дiтей.
Але для учнiв їхнiй вчитель залишився справжнiм другом, став найсвiтлiшою часткою їхнього життя. Тяжкою працею, зовсiм не дитячими турботами сповнене воно. Мабуть, школа для них - єдина свiтла надiя i вiдрада, а вчитель - не тiльки друг, але й помiчник i захисник у їхньому тяжкому життi. Це дуже яскраво показано у творi "Украла". Дiвчинка вкрала хлiб у своїх товаришiв, щоб вiднести його додому, бо нiчого їсти в цiй сiм'ї. Крадiжка сама по собi неприємна рiч, а коли вкрадеш у своїх друзiв - це ще бiльший сором. Учитель повiв себе дуже мудро, захистив Олександру. Тим самим дав зрозумiти, що не можна так чинити. Вiн зробив крок назустрiч дитинi, i як результат - чесне життя цiєї дiвчинки. Страшно подумати, що було б, якби вчитель дозволив учням побити її, осоромити. Вiн не тiльки зберiг душу дитини, а й навчив своїх учнiв прощати та спiвчувати iншому.
Свiт дитинства в оповiданнi Бориса Грiнченка "Каторжна"
Перу Бориса Грiнченка належить чимало творiв для дiтей i про дiтей. Орiєнтуючись, насамперед, на творчiсть Л.  Толстого та I.  Франка, знавець дитячої психологiї написав ряд оповiдань, серед яких i "Каторжна", в яких вiдображено духовний свiт селянської дитини.
Тема природного, нiчим не скутого розвитку особистостi належить до тих, якими постiйно цiкавився Борис Грiнченко. У своєму оповiданнi "Каторжна" письменник розкриває беззахистнiсть та вразливiсть людської душi: напiвсирота Докiя пiсля того, як у дiм увiйшла мачуха, ураз i до кiнця свого короткого життя замкнулася у собi, перетворила ся на "каторжну". Це була реакцiя на вiдсутнiсть ласки, доброти, причому сама Докiя могла б надiлити цими якостями багатьох.
Дiвчинка не знаходить подруг i серед селянських дiвчат. Улюбленою її подругою стає червона калина, з якою вона розмовляє, розповiдаючи про свої бiди та нещастя. Тiльки їй вона довiряє свої дитячi таємницi. I тут Грiнченко вирiшує показати пiдлу жорстокiсть мачухи. Не залишає вона дитинi навiть цього маленького щастя. Епiзод рубання мачухою червоної калини, взятий Грiнченком з усної народної творчостi, став у творi символом ненавистi.
Докiя, зовсiм позбавлена дитинства i єдиної "приятельки" в образi калини, стала здаватися гнiвною, жорстокою i замкненою дiвчинкою. Селянськi дiти тiльки розпалювали її ненависть до людей. Але душа маленької героїнi таїла у собi стiльки любовi, спiвчуття i доброзичливостi, що при найменшому натяку на спасiння людського життя, Докiя не замислюючись, з радiстю вiддає своє. Такого вчинку нiхто не сподiвався, але героїчна модель поведiнки закладена була у Докiї ще з дитинства.
Зовнiшня краса i розум перетворюють з роками маленьку дiвчинку у прекрасну молоду дiвчину, яка, як i всi дiвчата, чекає свого наречено го. I ось вiн з'являється. Шахтар Семен заполонив усi її думки, пробудив почуття кохання, що дрiмало в її душi, змусив захвилюватися її юне серденько. Докiя за кiлька тижнiв настiльки змiнилася, що пiзнати її було неможливо. Але не судилося їй щасливого подружнього життя, бо людська злiсть i заздрiсть нiколи не переведуться на землi. Зневажена Семеном, вона леститься вiдступниковi i гине. Гине тiльки тому, що у фатальну мить свого життя пройнялася уболiванням за людей, котрi виявили до неї таку черствiсть. "…Палахкотiв у мареннях дiвчини вогонь, а вона кричала: "Санька, голубонька згорить!.."
"За що?" - таке останнє запитання, з яким помирає Докiя i яке рефреном повторює також автор, спонукаючи читачiв замислитися над тим, чому стiльки муки, горя та слiз додають iнколи люди та чому душа не завжди вiдкрита щирому спiвчуттю.
Оповiдання "Каторжна" не дарма називають лiтературознавцi психологiчним. У ньому головне - не подiї, а психологiя вчинкiв людини. Зважаючи на вчинки лiтературних героїв, маленькi читачi повиннi замислитися над своєю поведiнкою, бо головна мета Грiнченкових оповiдань для дiтей - виховання почуттiв добра, любовi та гуманiзму.
Наталя - жертва суспiльства (за оповiданням Бориса Грiнченка "Дзвоник")
Оповiдання "Дзвоник" належить до дитячих оповiдань Б.  Грiнченка, у яких письменник змальовує дiтей, що занадто рано стали дорослими, їм довелося стати працiвниками та няньками рiдних та нерiдних малят. У них немає щасливого дитинства, iграшок, дитячих забав. Увесь час поглинають турботи дорослого жорстокого життя, точнiше боротьби за це життя.
Така страшна сирiтська доля випала й героїнi оповiдання "Дзвоник" - Наталi. Вся увага письменника зосереджена на показi моральних страждань дитини, що опинилася в незвичайних умовах, у зовсiм незнайомому середовищi, серед людей, якi не хочуть i не можуть зрозумiти її душi. Здавалося б, тепер Наталi стало краще: вона нагодована й одягнена, спить у теплому лiжку, начальниця її не б'є i не лає. Та все ж дитинi неймовiрно тяжко: щоденне глузування з "селючки", обзиван ня нестерпним прiзвиськом, вiдторгнення вiд iнших, вiдчуженiсть тяжким гнiтом притиснули її.
Головне непорозумiння, яке i стало причиною трагедiї маленької дiвчинки, полягало у тому, що Наталя не знайшла тут привiтного ставлення до себе, не могла почути нi рiдної мови, нi рiдної пiснi, нi необхiдної для дитини приязнi та теплоти. Це не могло сприяти розвитковi того доброго, що десь глибоко жеврiло в душi нiкому не потрiбної сироти.
Наскрiзний образ дзвоника, створений Грiнченком, виявився тiєю характерною реалiєю, яка напрочуд зримо пiдсилює i довершує вiдчуття нестерпностi казарменого режиму. Дзвоник паралiзує волю дитини, сковує її думку. Вiн здається Наталi живою iстотою, яка за всiма наглядає, несподiвано вривається в її спогади.
Через роздуми маленької дiвчинки Грiнченко показує, як її внутрiшнiй бiль переростає у вiдчай i в самотнiй душi з'являється думка про самогубство. Страшним акордом у цьому психологiчному процесi постає прохання Наталi, звернене до начальницi дитячого притулку: "Олександро Петрiвно, дозвольте менi втопитися у дворi в колодязi!" Повторене тричi, воно з винятковою силою художньої правди розкриває трагедiю маленького самотнього серця.
Начальниця не зрозумiла її трагедiї, не захотiла навiть дiзнатися про причини, що пiдштовхнули дитину, добре виховану, тиху i сором'язливу , просити дозволу померти. Зневажання дорослими дитячих проблем призводить до страшних людських трагедiй. Наталя нiколи не зможе забути цього дня, свого прохання, зневажливої вiдповiдi начальницi.
Оповiдання "Дзвоник" за темою i характером розгортання конфлiкту не має аналогiв в українськiй лiтературi. Воно позначено глибиною проникнення у внутрiшнiй свiт дитини та великою любов'ю до неї.
Iдучи вiд конкретних життєвих випадкiв, Борис Грiнченко майстер но узагальнював їх, а довголiтня вчительська праця допомагала йому розкривати поведiнку дiтей у найрiзноманiтнiших ситуацiях. Вiн, насамперед, прагнув пiднести високi гуманiстичнi iдеали, навчити юних читачiв гуманностi.
Мотиви громадянської лiрики Бориса Грiнченка
Щоб визначити важливiсть внеску Б.  Грiнченка в українську поезiю, варто спiввiднести його доробок з тими невiдкладними завданнями, якi постали перед поезiєю у перiод розквiту критичного реалiзму. Це - боротьба за подолання "псевдошевченкiвських шаблонiв", орiєнтацiя поетичного слова на пряме "втручання" у суспiльне життя, що спонукало до наростання у поезiї "енергiйної дикцiї", заснованiй на "живiй кровi i нервах" автора, на його вiдвертому, беззастережному служiннi визвольним прагненням трудящих.
Про характер власної поетичної творчостi Борис Грiнченко зауважував: "Я нiколи не належав до тих поетiв, що увесь свiй час можуть оддавати пiснi. На поезiю завсiгди я мав тiльки короткi хвилини, вiльнi вiд працi - часом любої, дорогої, здебiльшого - нудної, наймитської. Моя пiсня - то мiй робiтницький одпочинок i моя робiтницька молитва - надiя".
Цiлий ряд поезiй Грiнченка побудовано за принципом конфлiктно го протистояння: почуття, вiльна творчiсть - i вимоги розуму, громадянського обов'язку. I дарма, що в конкретних життєвих обставинах Борис Грiнченко, напрочуд цiлiсна особистiсть, не допускав i найменших вагань щодо вiдзначеної альтернативи, - у якiсь митi щемливi поривання до "вiльної творчостi" знову й знову озивалися у його вiршах, щоразу наштовхуючись на опiр практичної розсудливостi. Власне, на те вони й з'являлися у вiршах, цi чуття, щоб бути безкомпромiсно, хоч i не без жалю, вiдкинутими. Так "розправляється" Б.  Грiнченко з принадами "природи… кохання… душi раювання" у поезiї "Блискучiї зорi, небеснi свiтила", де остаточний його вибiр не має вагань:
   "О зорi, трояндо i мила єдина! Все серце в кровi:    В неволi ще досi вся наша країна, - Невiльницi й ви!"
I все ж мотиви лiрики Грiнченка патрiотичнi, соцiальнi. Розвиток лiтератури письменник неодмiнно зiвставляв iз завданнями соцiально го i нацiонального визволення народу, у досягненнi чого покликане було вiдiграти значну роль - як трибуна, як мобiлiзуюча сила - i художнє слово. Не може бути, пiдкреслював Б.  Грiнченко, вищої та почеснiшої мети для письменника, нiж ця, неможливий якийсь iнший напрям, на якому його творчiсть ще повнiше виправдала б своє призначення. Українська книжка, доводив поет в однiй iз статей, лише тодi сповна виконує своє призначення, коли вона "виробляє народну свiдомiсть, пiднiмає, змiцнює, а не пригнiчує дух, пособляє нашому народовi ставати народом мужнiм, смiливим, свiдомим своїх сил, певним у своїх надiях на гiдну будущину".
Цим пояснюється те, що, пiдтримавши новаторськi пошуки молодих українських письменникiв, котрi внесли у рiдне письменство на зламi столiття свiжий дух оновлення, Б.  Грiнченко разом з тим рiзко засудив хворобливо-декадентську тенденцiйнiсть у лiтературi. "Я ненавиджу всi тi твори, - пiдкреслював письменник, - якi пригнiчують нам дух, псують нам яснiсть душевного погляду, убивають надiю й бажання боротися". Вiдтворю вати "радостi й болi, що хвилюють душу сучасної людини", - в цьому вбачає Грiнченко першочергове покликання письменника.
Ось так Грiнченко визначав роль своєї громадянської лiрики та молодої поезiї. Грiнченка називали поетом-патрiотом, палким прихильником української мови та лiтератури. Кращi здобутки великої поетичної працi Грiнченка - невiд'ємна частина класичної спадщини українського народу.
Маленька господарка (за оповiданням Бориса Грiнченка "Сестриця Галя")
Дитячi оповiдання Бориса Грiнченка мають велику пiзнавальну та виховну цiннiсть. Як I.  Франко та Панас  Мирний, Б.  Грiнченко акцентує увагу на глибокiй порядностi дiтей iз селянських родин, показує, що навiть найсуворiшi життєвi обставини не можуть зруйнувати тих високостей душi, якi успадкованi вiд народу, прищепленi одвiчними традицiями, щоденною працею.
Дуже цiкавим психологiчним дослiдженням дитячої душi виявилось оповiдання Б.  Грiнченка "Сестриця Галя". Залишившись напiвси ротою, дванадцятирiчна Галя стає меншим дiткам за матiр. I тут роз-кривається благородне серце малолiтньої трудiвницi, яка в екстремальнiй ситуацiї розгубилася менше, нiж старий батько, i взяла на свої дитячi плечi турботи по господарству та вихованню братика та сестрички.
Поведiнка Галi у скрутний час не є випадковою. Батьки виховали її порядною людиною, i це дало свої результати. Незважаючи на свiй вiк, маленька дiвчинка вже є справжнiм педагогом. Вона чутливо постави лась i до маленького братика, який плакав i кликав маму, i до сестрички, яка хотiла їсти. Маленька Галя зумiла стримати свої почуття, затаїти своє горе всерединi дитячої душi i не дала волю сльозам, якi пiдступали до горла. Вона теж дуже страждала вiд утрати найдорожчої людини - мами, але, дивлячись на пригнiченого горем батька, Галинка не дозволила собi теж впасти у вiдчай.
В оповiданнi "Сестриця Галя" Грiнченко виявив себе справжнiм знавцем дитячої душi, особливо такої вразливої i чутливої, як Галинчина. Поведiнка Галi зовсiм не типова для дiтей її вiку, бо вони самi ще дiти i їм властива любов до iграшок, пiсень, дитячих розваг. Дiтям у цьому вiцi дуже потрiбна любов батькiв, бабусь та дiдусiв, яку вони потiм здатнi будуть повернути своїм дiтям. Але це станеться з часом. Галя ж зробила це, незважаючи на нестачу батькiвської любовi та ласки. Її старий батько, побачивши Галю за роботою, дуже здивувався i, засоромившись своєї бездiяльностi, пiшов допомагати дочцi. Галя ж, бачачи батька, пригнiченого смертю коханої дружини та втомленого многолiтньою важкою працею, залишила його, щоб той вiдпочив. Вона вирiшила впоратись сама. I саме в цю мить батько зрозумiв, що на старшу доньку вiн може покластися будь-якої митi. Галя не пропаде навiть тодi, коли його вiк на цiй землi скiнчиться. I найголовнiше, вона нiколи не залишить свого братика та сестричку напризволяще. Галя стала їм замiсть матерi зараз, у скрутний час, i вони цього нiколи не забудуть. Брат та сестра Галi ще дуже малi, але, коли вони виростуть, цi дiти, напевно, так i будуть вважати Галю своєю мамою, а не сестрою. I, таким чином, цi двi маленькi живi iстоти не залишаться сиротами, i Галя нiколи не буде вiдчувати себе самотньою.
Дiвчатка-сироти виступають героїнями багатьох оповiдань Грiнченка. Саме до них письменник виявляє велику батькiвську любов, бажаючи довести важливiсть цiєї любовi дорослим, яким вiн радить частiше звертатися до його дитячих оповiдань i бiльше уваги придiляти своїм власним дiтям.
Художнє вiдображення волелюбностi трудового народу в оповiданнi Михайла Коцюбинського "Дорогою цiною"
В оповiданнi М.  Коцюбинського "Дорогою цiною" письменник опоетизував волелюбний дух трудящих України. Та його оповiдання вражає читача трагiчнiстю долi головних героїв.
Остап Мандрика був вихований на оповiданнях дiда, "який ходив у Сiч, а потiм рiзав панiв в Уманi". Тi розповiдi розбуркували в дитячiй головi химернi мрiї, вояцький запал. Остап не хотiв миритися з тим, що вiн, Соломiя, дiд - не бiльше, нiж худоба у пана. Остап любив кожну стежечку, кожний горбочок рiдної землi, але з рiдним краєм, з коханою його розлучає панщина. Вiн, молодий, смiливий, одарований життєвою силою: "Стрункий, мiцний, з чорними очима, темним молодим вусом" i жити в неволi для нього - гiрше смертi, "лiпше загинути в багнi, нiж жити в неволi". Цiєю вiдчайдушнiстю в своєму прагненнi до волi вiн нагадує казака Голоту, Миколу Джерю, героїв Шевченка.
Та справжнiм вiдкриттям в лiтературi було створення письменником образу жiнки, не тiльки покривдженої, страждаючої, а й сильної, смiливої, здатної до боротьби за свою долю. "Ваша Соломiя - то джерело пiд час спеки... то завдаток типу жiнок, що умiють боронити себе", - так визначала цей образ вiдома громадська дiячка того часу Н. Кобринська. Рiшуча i любляча, Соломiя зiбрала всю свою енергiю, всю силу волi, всю мiць тiла i йшла вперто i завзято з вiрою, що зламає всi перешкоди. Щоб бути справжнiм товаришем Остаповi, вона жертвує своєю красою, чудовими косами: "Дивнi косми чорних кiс, мов мертвi гадюки, тихо зсунулись по плечах додолу i лягли по землi дивними покосами". Засмученi очi Соломiї не покидають з того часу нашу уяву. Бачаться вони, коли з жахом слiдкує Соломiя за високими вогняними горами палаючих плавнiв, в останньому вiдчаї кличе тяжко пораненого Остапа, на човнi разом з Iваном готує напад на турецьких козакiв, щоб звiльнити свого коханого. Прощаються цi очi з надiєю на волю, з небом, з радiстю, з життям, коли чорна безодня дунайської води заковує тiло.
"Остапе!", - з розпукою кличе її душа.
"Соломiє!" - доноситься до неї крик його серця. Дорогою, найвищою цiною заплатила Соломiя за жадання бути вiльною, гiрку цiну дав за волю Остап: все життя списане на спинi, а половина душi навiки залишилася в Дунаї. Такий трагiчний кiнець оповiдання ще раз пiдкреслює нескоренiсть, волелюбнiсть українського народу.
Проблема iсторичної пам'ятi народу в поемi Миколи Вороного "Євшан-зiлля" (I варiант)
Не раз закликали митцi (вiд безiменних кобзарiв та лiтописцiв до вiдомих письменникiв i поетiв) не вiдриватися вiд рiдної землi, не забувати, "яких батькiв ми дiти". Здавна проблема збереження iсторичної пам'ятi бентежила серця - про це свiдчать старовиннi легенди. Людина не може не належати до певного народу з його традицiями, а втративши їх - залишатися повноцiнною людиною.
Про це йдеться у поемi Миколи Вороного "Євшан-зiлля", в основi якої лежить стара легенда.
Вперше цю легенду було записано у старовинному лiтописi. У цьому вихiдному варiантi розповiдається iсторiя про двох братiв - половецьких ханiв Отрока i Сиргана, один з яких пiсля поразки забiг у гори Дагестану i зажив там розкiшно. Коли можливим стало його повернення додому, виявилося, що Отрок забув рiдний народ i не бажає повертатися. Лише євшан-зiлля повернуло йому пам'ять.
У поемi Вороного, на вiдмiну вiд легенди, йдеться не про братiв, а про малого сина половецького хана. Це не випадковiсть. Для дорослої людини з характером, що вже встановився, пам'ятати рiдний край, чи зрiктись його - свiдомий вибiр. Дитинi, яка не має досвiду, легше призвичаїтись у чужому мiсцi, пiддатися впливу чужої сильної волi та часом i справдi забути те, що вiддалилося, перестало бути актуальним. Це швидше її нещастя, нiж провина.
Iнколи для цього навiть не треба опинятися "десь" - достатньо розриву в часi. Те, що було безпосереднiм життям одного поколiння, для наступного вже просто звичайна розповiдь, а для iнших - казка, легенда, щось далеке, вiдчужене вiд його власного життя. Подiї i традицiї вiддаляються, перестають хвилювати - i настає втрата пам'ятi. Наприклад, чи можемо ми назвати напам'ять хоча б п'ятьох найвидатнiших гетьманiв українського козацтва? Нашi далекi предки, може, воювали пiд їх проводом, i для них це питання було легким. Але поступово приходили новi провiдники, з'являлись новi герої, затьмарюючи колишнiх, змiнювались традицiї, цiнностi... Сильнi почуття викликають близькi подiї. Саме тому М. Вороний вводить символiчний розрив мiж поколiння ми: батьком i сином.
Сюжет у поеми наступний. Хлопчика захопив у полон Володимир Мономах i був вражений його вродою настiльки, що залишив при собi:
   Оточив його почотом    I розкошами догiдно.
Батько страждає, мучиться, втративши дитину, а син розкошує i забуває поступово рiднi степи та батька. А хан наказує спiвцю ("гудцевi") Ору покликати хлопця назад. Нелегкою виявляєься ця справа: юнак байдуже ставиться до розповiдей про тугу вiтця, славу половець кої землi або до пiсень, що мали бути йому рiдними. Та чи не тому, що слова, на вiдмiну вiд розкошi, що його оточує, є чимось нематерiаль ним? Слова можуть брехати... Тодi гудець дає понюхати євшан-зiлля з рiдного степу, i юнак:
   Затремтiв, очима блиснув    I зiрвавсь на рiвнi ноги.    Рiдний степ, широкий, вiльний,    Пишнобарвний i квiтчастий    Раптом став перед очима -    З ним i батенько нещасний!    Воля! Воленька кохана...
Але на цьому поема не закiнчується. Навпаки, попереднiй змiст лише поступово пiдводить читача до головної iдей, що розкривається в останнiх рядках:
   Україно моя люба!...    Чи синiв твоїх багато    На степах твоїх зосталось?    Чи вони не вiдцурались,    Не забули тебе, неньку? -
перекидає автор мiсток iз давнини у сучаснiсть. Тут йдеться i про колишнiх наших спiввiтчизникiв, i про тих, хто забув iсторiю i традицiї, залишившись на Батькiвщинi (не випадково ми бачимо два питання, а не одне).
До речi - тих, хто втратив пам'ять, М. Вороний (на вiдмiну вiд бiльшостi письменникiв та поетiв, що зверталися до цiєї теми) вiдверто не засуджує. I звертається з болем саме до України, нiби бажає вiд неї якихось дiй для повернення пам'ятi дiтям, що заблукали (не випадково ж вiн для розкриття своєї iдеї "перетворив" брата на сина). Свiдомiший має допомогти менш свiдомому.
Природно жити в ногу з часом, спиратися на реальнiсть, а не на далекi мрiї. Але бiда, якщо сьогодення затуляє собою усе минуле. Це слiд виправляти, але не словами чи нотацiями, а чимось бiльш вiдчутним.
   Де ж того Євшану взяти,    Того зiлля-привороту,    Що на певний шлях направить -    Шлях у край свiй повороту?! -
гiрко запитує М. Вороний наприкiнцi поеми.
I справдi - де? Та щоб знайти вiдповiдь, треба спочатку правильно поставити питання, а це вже зроблено. Отже - є надiя!
Проблема iсторичної пам'ятi народу в поемi Миколи Вороного "Євшан-зiлля" (II варiант)
Батькiвщину не обирають. Вона, як i мати, у людини одна, куди б не закинуло нас життя. Це вона, Вiтчизна, вибрала нас i сповнила душу дивними пiснями, напоїла чар-зiллям широких степiв та буйних лiсiв i полонила цiлющими пахощами землi своєї. I все це живе в нас змалку, успадковане вiд далеких пращурiв. Часом людина вiдривається вiд рiдного корiння, мандрує в далекi свiти, переймає чужi звичаї, заглушуючи в собi голос родової пам'ятi. I ось уже забуто i рiднi мелодiї, i давнi традицiї, i тихi води, i яснi зорi. Чужина зловила душу у свої сiтi, вiдлучила вiд рiдної матерi й потiм зловтiшається вiд тiєї зради. Та чи можна безслiдно стерти iсторичну пам'ять людини i цiлого народу? Роздумам про це присвятив свою поему "Євшан-зiлля" палкий патрiот України Микола Вороний.
На перший погляд здається незвичним, що мова йде про давнiх ворогiв слов'янського люду, половцiв, у позитивному планi. Виявляєть ся, вони такi ж люди, як i ми, у них теж є свої цiнностi й святинi, серед яких найвище стоїть Вiтчизна. I чому б тому хлопчинi не прирости серцем до iншої землi, де його люблять, оточують розкошами, нi в чому не вiдмовляють? Здається, так воно i є: половчанин забув свiй край, звик до чужих людей, чужої мови й того золотого ланцюга, яким прикули його споконвiчнi вороги рiдного народу. Як часто люди дають одурити себе, мiняючи святу волю й дорогоцiнну отчу землю на сите, бездумне життя! Зачерствiло, оглухло серце, мовчать його струни, байдужi до спiву гудця, що щиро прагне пробудити в юнаковi давнi спогади, оживити в його душi образ рiдного краю. Безнадiйнi старання... Тiльки чому ж раптом так затремтiв i зблiд обличчям юнак? То посланець вiд батька дав понюхати половчанину сухої степової трави - зiлля євшану. I той гiркий рiдний запах пiдняв з глибини серця цiлу бурю спогадiв i полум'яних патрiотичних почуттiв:
   "Краще в рiднiм краї милiм    Полягти костьми, сконати,    Нiж в землi чужiй ворожiй    В славi й шанi пробувати!"
Отже, невмирущий той дух святої любовi, i жодним недругам не викоренити його, бо вiн є часткою самої людини. Треба тiльки вiдшукати його в глибинах своєї пiдсвiдомостi, в найпотаємнiших куточках душi. Та люди рiдко зазирають углиб себе. Їх цiлком влаштовує спо-кiйне, безтурботне життя, чужа ласка, чужi думки i навiть тi тонкi сiтi, що сплетено на людську душу чужим лукавством. Простодушнi, обiкраденi й нещаснi! Вони навiть не помiчають, що стали рабами, бо втратили найдорожче в життi - Вiтчизну й волю.
   Україно! Моя люба!    Чи не те ж з тобою сталось?    Чи синiв твоїх багато    На степах твоїх зосталось?
Як болiсний зойк, вирвалися цi слова з поетового серця. Чому так зневажено українським народом почуття нацiональної гiдностi? Хiба йому нема чим гордитися у своїй iсторiї? Чому так швидко забулася слава дiдiв-прадiдiв? Нашi предки не блукали мандрiвцями без дороги. Свята любов до матерi України горiла в їхнiх серцях, пiднiмала бойовий дух, гартувала волю й завзяття в лютих сiчах за незалежнiсть Вiтчизни. А сивi кобзарi несли в народ свої тужливi, бентежнi пiснi, заповiда ючи нащадкам ту любов i ту славу. Що ж сталося з нащадками? Чому так змiлiли їхнi душi? Поетовi гiрко усвiдомлювати, що його народ перетворився на раба, якiй покiрно несе на згорблених плечах свою недолю. Приборкано його вiльнолюбну душу, пiдрiзано крила, позбавлено слова й пiснi. Нiмий, немiчний, жалюгiдний, вiн принишк, понурив голову i змирився. То як же розбудити в ньому приспане почуття власної гiдностi, повернути втрачену iсторичну пам'ять, пiдняти дух, запалити в серцi святу iскру любовi до рiдної землi?
   Де ж того євшану взяти    Того зiлля-привороту,    Що на певний шлях направить, -    Шлях у край свiй повороту?
Як би хотiлось поетовi, щоб його палке слово стало тим чудодiйним зiллям, що лiкує хворi душi, повертає їх до життя, нагадує про те, чиї ми дiти! Щоб блуднi сини повернулись у свiй ясний край, до рiдної матерi Вiтчизни i примножили славу своїх далеких предкiв!
Пошук того євшан-зiлля триває й донинi. Бо й досi зрадливi сини України блукають чужими свiтами, загубивши стежку до отчих порогiв. Зажурилась Україна без рiдних дiтей, без їхньої любовi. Втомилася вiд гучних слiв, пустих обiцянок, фальшi, лицемiрства й холодної байдужостi. Здається, й вiльна, а не злетить до сонця на знесилених крилах. Незалежна, а не вихлюпне з душi радiсної пiснi. Їй потрiбна справжня синiвська любов, яка б пiдтримала матiр у тяжку годину, повернула б її до життя. Час повернутися обличчям i серцем до своєї Вiтчизни, до її славного минулого, бо тiльки вiд нього можна прокласти мiсток у щасливе майбутнє.
Україна в серцi i поезiї Олександра Олеся
Олександр Олесь творив у складних умовах пiднесення визвольної борнi рiдного народу, що завершилася 1917 року проголошенням державностi України та її трагiчного краху. На його творчiсть вплинула трагедiя україн-ського народу, який не знайшов у собi сили визволитися з-пiд колонiаль ного ярма, i болiснi переживання серця, вiдкритого до краси i любовi, але змушеного постiйно сприймати удари зла. М. Грушевський зазначив, що в поезiї О. Олеся вiдбилися настрої передових кiл громадянства: "Україна дiстала поета-лiрика, котрого виглядала вiд часiв Шевченка! "
Поет прагнув поетичним словом виховати нацiональну гiднiсть українцiв, тому у його творчiй спадщинi так багато мiсця вiдведено Українi. Вiн постiйно шукав таких виражальних засобiв, якi з найбiльшою точнiстю могли б вiдобразити любов i захоплення Україною:
   Жита з волошками, i луки, i гаї,    I всi розкошi веснянi,    Всю вроду, всю красу безкраю,    В словах, в пiснi мої.
Доля України весь час хвилювала Олеся, не давала його серцю спокою. На її степах та луках розквiтали йому квiти щастя, спiвали i плакали солов'ї, оживала казка дитинства. Тому так болiла його душа, коли перед ним поставала тогочасна дiйснiсть. 1906 року вiн написав:
   Прокляття, розпач i ганьба!    Усю пройшов я Україну,    I сам не знаю, де спочину    I де не стрiну я раба.
1903 року поет побував на вiдкриттi пам'ятника Котляревському, i саме тодi вiдбувся його остаточний вибiр - усвiдомлення свого нацiонального покликання. Вiдтодi в кожному вiршi билося переповнене любов'ю до України поетове серце. У поезiях "Для всiх ти мертва i смiшна…", "Ой не квiтни, весно - мiй народ в кайданах…", "Садок. Пани. Московська мова…", "О правда! Мiй народ смiшний безкрає…" знайшло своє вiдображення осмислення поетом-патрiотом долi рiдної землi, її минулого i сучасного:
   Нi! Хочу лiру я розбити,    Узяти сурму мiдну    Iз нею з гiр мерцiв будить    I Україну бiдну.
Та ось наступають передреволюцiйнi роки - i у поезiях 1916-1917 рокiв звучать i надiї, i заклики, i докiр, i сподiвання. Ми нiби стаємо свiдками оновлення духовних сил митця, його оптимiзму. Олесь палко бажає побачити свiй край нарештi вiльним, розкутим i спроможним творити власну долю. Цими сподiваннями пронизанi його вiршi "Про свiт ви марили, i ось - свiтає…", "Воля!? Воля!? Сниться, може?", "Схiд сонця зустрiти я вийшов у поле…".
   Але цi сподiвання не справдилися… поетове серце сходить кров'ю вiд муки, вiдчаю i безнадiї:    Над краєм дим пожеж i мла…    Внизу страшне криваве море…    На хвилях плавають тiла…    Орач ланiв своїх не оре.
Тяжко читати цi рядки… може, тому розумiєш причини того кроку, вiд якого для Олеся почалося трагiчне життя на чужинi. Трагiчне - бо його серце, обезсилене вiд споглядання страшних картин громадянсь кої вiйни, страждало вiд трагедiї України, вiд розриву з нею. Вiн звертався до образу Т. Шевченка, сповiдуючи йому свої болi. Вiн пише вiршi, лейтмотивом яких звучить сумний бiль: "Душа розiрвана, як рана… Бальзам далеко так, як сонце…"
…Сьогоднi, у час становлення своєї державностi, патрiотичнi твори О.  Олеся зазвучали з новою силою, сповнюючи серця читачiв, спiввiтчиз никiв вдячнiстю i шаною.
Багатогранна лiрика Олександра Олеся
   О слово! будь мечем моїм!    Нi, сонцем стань! вгорi спинися,    Осяй мiй край i розлетися    Дощами судними над ним.    / О. Олесь /
Повертаються до нашої рiдної землi, до нашого народу забутi iмена. Чим завинили вони, визнанi майстри слова, перед своїм народом? Переконанi: нiчим, народ їх не карав осудом, не обiйшов забуттям. Намагався покарати їх сталiнiзм, вiдлучаючи їхню творчiсть вiд iсторiї української лiтератури, але дзвони пам'ятi стоголосi, вони щедро викресують iмена: Микола Хвильовий, Богдан Лепкий, Валер'ян Полiщук, Григорiй Косинка, Олександр Олесь...
О. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, що не роздiлив iз ним страхiття голоду 1932-1933 рокiв, жахiв сталiнського беззакон ня, ненависної фашистської окупацiї. Та вiн себе жорстоко i покарав. Покарав тим, що 1919 року залишив рiдний край i опинився на чужинi:
   Чужина - могила, чужина - труна,    Душа на чужинi, як чайка сумна, -    Лiтає i квилить в сльозах без гнiзда:    Навiк його змила бурхлива вода.
Так писав поет, якого ще знали на Українi в першi пореволюцiйнi роки, якого захоплено читали, адже вiршi були мелодiйними, народнопоетичними. Митець зумiв з особливою експресивною напругою "переплавити" народнi переживання i сподiвання в болiсно-вразливiй своїй душi i емоцiйно сильно вилити це в безсмертних поетичних рядках своїх поезiй. Вiн, знаходячись за межами рiдної України, переживав i свiтлi надiї рiдного народу на визволення, i трагiчнi поразки першої росiйської революцiї, оплакував у своїх поезiях загиблих та загорявся новим, зiгрiтим революцiйними загравами гнiвом проти насильства i зла:
   Ми не зложимо зброї своєї...    Дужi в нас i бажання, i гнiв,    Ми здобудемо землю i волю.    I загоїмо рани вiкiв.
Високопатрiотичне слово поета порiвнюють iз Шевченковим: у Шевченка поезiї високохудожнi, закличнi, вогненнi, такi ж риси мали i поезiї О.  Олеся, який талант свiй присвятив революцiї - її переможно-величнiй увертюрi та її трагiчному фiналовi. Вiн вболiває щиро, глибоко, спiвчуває голодним, знедоленим:
   Вони - обiдранi, розбутi,    Слiпi, голоднi i нiмi,    В кайдани, в сталь мiцну закутi,    В кривавих ранах i ярмi, -    Сьогоднi бiльше не раби:    Лунають гасла боротьби!
Схвалювали всiх i вiтали збiрки поезiй "З журбою радiсть обнялися", а потiм iще декiлька збiрок, але вже шостої книги поезiй О. Олеся читач не отримав, хоча i називав М. Грушевський О.  Олеся "Найбiль шим з нинi живущих поетiв на Українi".
В душi у поета гули буревiї розчарувань, нерiвноваги, незгоди, але ж вiн був переконаний:
   Хто я? Я козак -    З вiльним духом, з нiжним серцем,    З iскрами в очах.
Скiльки громадської мужностi i вiдвертостi треба було мати, щоб затаврувати емiгрантiв, якi не зумiли по-справжньому смiливо боротися за щасливе майбутнє свого народу:
   Вони зiйшлися, неборать,    В iм'я найвищої мети,    Щоб всiм єдиним фронтом йти,    I перегризлись, як собаки,    Пересварились, як коти,    I розповзлися знов, як раки.
О. Олесь не шкодує i себе, розчарованого, зневiреного, - то намагається виправдати свiй крок, хоча б перед своєю совiстю, то впадає у вiдчай:
   О, недурно в скорботах ми плачемо    На вигнаннi в холодних свiтах,    Ми своєї землi не побачимо...    Тiльки, може, у мрiях, у снах.
Неодноразово поет поривався на Україну, жив надiєю на повернен ня, але його стримували сумнiви. Знав вiн про немилосердний голод 33 року, знав, що один за одним зникали у безвiстi письменники, а роки Великої Вiтчизняної переживав особливо боляче - сам хворiв, приголомшений був смертю свого сина О. Ольжича у концтаборi Заксенхау зен. Iз глибини душi рвалися слова:
   О принесiть як не надiю,    То крихту рiдної землi:    Я притулю до уст її    I так застигну, так зомлiю...
Вдячнi нащадки - письменники, поети, лiтературознавцi повертають поета О. Олеся i його класичнi шедеври на Батькiвщину, до рiдного народу. I ми вiримо, що доля творчої спадщини О. Олеся буде щасли-вiшою, нiж його особиста доля.
Правдивi картини життя трудового народу у творах Архипа Тесленка
Коли дивишся на портрет Архипа Тесленка, бачиш засмучене обличчя, очi, сповненi журби. Згадуєш його трагiчне, сповнене поневiрянь життя, його слова: "Життя моє справдi таке, що треба звiрячого органiзму, щоб я перетяг за тридцять рокiв". Багато його оповiдань носять автобiографiчний характер. Це правдивi картини його життя. Життя письменника-iнтелiгента, вихiдця з простого народу. Це справжнi художнi, правдивi документи тiєї епохи, епохи першої росiйської революцiї, епохи розшарування села, зубожiння та спролетаризування селян.
Правдиве змалювання тяжких картин тогочасного життя ми знаходимо в його оповiданнях "Хуторяночка", "За пашпортом", "Немає матусi", "Любов до ближнього", "У схимника" та iн. Кожне з них, лаконiчне, виконане в простiй задушевнiй розповiдi очевидця. Оповiдач - людина добра, гуманна, проста. Вiн добре знає життя простих людей i глибоко спiвчуває їм.
Перед нами трагiчна доля дiвчини - хуторяночки Марини, яка оповiдає, як тяжко довелося їй працювати в наймах. Її праця, чесна, добросовiсна, часто дуже тяжка, зовсiм не цiнилась. Працювала з ранку до ночi за копiйки. Та все ж стягнулась на кожушину якусь i матерi допомагала. Почала вже мрiяти i про свою сiм'ю. Та нема худiбки - i нiхто замiж не вiзьме. Кинулась худiбку заробити, а тут пан зi своїми домаганнями. Всi грошi, зiбранi на придане, до суду вiднесла, якби тiльки "спекатися панської любовi". Та й у вiдчаї втопилась. Ось одна з трагiчних картин життя молодої дiвчини. Нi праця, нi врода, нi великi чесноти - нiщо не має значення, якщо ти наймичка. Селянин, поставлений у таку залежнiсть вiд пана, що всi його намагання вирватись iз неволi, зажити вiльно, мати хоч якийсь достаток - марнi. Ось герой оповiдання "За пашпортом". Вiн, як i Марина, вирiшив змiнити своє життя, спробувати заробити бiльше грошей, нiж тi кривавi копiйчини, якi платив йому пан. Та й образи пана терпiти вже не мiг. Вирiшив податись до Одеси на заробiтки. Але паспорта не отримаєш, бо пани з владою заодно. Їхнi iнтереси вона захищає, бiдняковi ж правди нiде не знайти.
Страшне зубожiння селянства, велика смертнiсть дiтей, тяжке знедолене життя дорослих - все це правдивi трагiчнi сторони тогочас ного суспiльного устрою. Та в цьому страшному моторошному свiтi простi селяни зберегли у своїх душах iскорки великої любовi, доброти, порядностi. Зовсiм нестерпним пiсля смертi матерi стає життя героя оповiдання "Немає матусi". Але згадка про матiр, її велику святу любов до своїх дiтей, її вмiння знайти для кожної дитини ласкаве слово, її по-стiйна турбота про них - все це додає йому сили жити i перемагати труднощi.
Любов'ю до знань, прагненням до чесного трудового життя сповнене серце i головної героїнi повiстi "Страчене життя" Оленки. Здається, всмiхнулась доля бiднiй дiвчинi. Може, "вийде в пани" колись i селянська дочка. Великi здiбностi, чиста нiжна душа, наполегливiсть i працелюбнiсть дали можливiсть їй здобути знання, спецiальнiсть учительки. Та жорстока дiйснiсть призводить i цю дiвчину до самогубства. У тогочасному суспiльствi не бачив Тесленко жодної можливостi для простих трудiвникiв села. Страчено життя ще однiєї хорошої людини.
Багато оповiдей Тесленка iз сiльського життя, iнтелiгенцiї того часу мають трагiчне звучання. Якщо й змальовує вiн борцiв за права народу, то й їхня доля - це поневiрення, арешти, тюрма. Гiрка правда про життя людей тогочасної України звучить у кожному словi творiв цього своєрiдного талановитого письменника.
Мої роздуми над повiстю Архипа Тесленка "Страчене життя"
Повiсть "Страчене життя" одностайно вважається вершиною творчостi Архипа Тесленка, видатним явищем в усiй українськiй прозi 10-х рокiв ХХ столiття. Вона створювалася тодi, коли в країнi, здавалось, усе завмерло пiсля бурхливих подiй 1905-1907 рокiв. Автор подає картину суспiльного життя на селi в перiод урядової реакцiї, але за цими художнiми узагальненнями стоїть реальне життя конкретних людей. Так, в образi головної героїнi повiстi Тесленко показує трагедiю двоюрiдної сестри Зiнаїди Строй, котра покiнчила життя самогубством, не знайшов ши виходу iз приниженого становища.
Оленка Панасенко викликала в моєму серцi глибоку повагу до себе своїм прагненням здобути освiту, стати вчителькою, жити багатим духовним життям. Над усе її душа сповнена бажанням вирватися з безпросвiтнього селянського побуту, допомогти батькам, якi ледве зводили кiнцi з кiнцями: "Я з грязi вилiзти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськостi, правди в життi..."
Та реальнiсть виявилася жорстокою й немилосердною. Ми бачимо, як вiдбувається поступовий крах надiй головної героїнi. Я читаю сторiнку за сторiнкою - i в душi наростає вiдчуття трагiчної розв'язки, бо вiдчуваю, як наростає вiдчай в Оленчинiй душi. Не може така дiвчина змиритися з приниженням своєї гiдностi! Хай вона прощає матерi штовхання у спину перед суддею i жорстокiсть батькiвського докору - у неї моральнi борги перед батьками. Але дiвчина не може пробачити собi того, що власноручно переписала ту кляту заяву i тим самим проявила легкодухiсть. Вона з вiдчаю свiдомо обирає смерть, бо її чиста i свiтла душа не може змиритися з дiйснiстю. Менi дуже важко погодитися з таким рiшенням Олени, яка стала для мене близькою, бо ж її життєвi принципи i настанови багато в чому збiгаються з моїми. Хочеться зупинити її, допомогти, коли чуєш її слова: "А жить так бажається... жить, працювать, робить щось гарне, велике". I поруч iз цiєю жадобою до життя стоїть гiрке розчарування Олени: "Де ж те гарне, велике? У мрiях, надiях, у книгах!.. А в життi? Нiкчемнiсть, нiсенiтниця, зло…"
Та я розумiю, що смерть Оленки - це протест проти суспiльства, яке пригнiчує особистiсть, руйнує волю i душу людини. Життя дiвчини не "втрачене", а "страчене" тими суспiльними умовами, в якi вона потрапляє, закiнчивши навчання. Мрiї про працю на користь народу розбиває жорстока дiйснiсть. Тут, на мiй погляд, криється глибокий задум автора: Оленка - символ високої духовностi, що з давнiх часiв є невiд'ємною i виразною рисою характеру українського народу. Але в умовах злочинної дiйсностi, тогочасного безправ'я царського самодержавства їй не вистачає сил, щоб побороти зло. I тодi вона кидає виклик усiй системi, що гнобила цю духовнiсть, своїм самогубством.
Однак автор спрямовує читача до думки, що цей вчинок не є виходом iз становища. Вiн подає надiю: варто перечекати найважчу бiду, як чорну нiч - i сонце зiйде! (Недаремно Тесленко повiдомляє, що запрошення на роботу надiйшло Оленцi одразу пiсля її похорону).
...Повiсть вже прочитана, але ще надовго залишає по собi глибокi почуття, роздуми про добро i зло, про те, як i навiщо жити. Власне, мене ця повiсть навчила однiєї важливої iстини, яку я вiзьму iз собою у подальше життя: якщо твоє серце сповнене добром, то його треба вмiти зберегти i вiдстоювати до останнього подиху! Нашi мудрi пращури заповiдали нам: "Правдою життя стоїть".
Якi настрої i почуття викликає оповiдання Євгена Гуцала "Хто ти?"
Євген Пилипович Гуцало - письменник з Подiлля. Багато писав про дiтей i для дiтей.
В оповiданнi "Хто ти?" вiн знайомить нас iз Галею, котра приїхала до матерi. Галя - гарна дiвчина. Ось як письменник змальовує її зовнiшнiсть: "Дiвчина була вогнисто-руда, її коси роздимались хвилями тугого полум'я. Пiд тим полум'ям свiтилось чистою бiлизною напрочуд вродливе обличчя, на якому особливо вирiзнялись брови та очi - глибокi й блакитнi".
Читаємо оповiдання далi - i жах охоплює серце. Виявляється, Галя приїхала до матерi, котра її покинула ще маленькою. Вiдцуралась!
Дiвчина виросла i все ж таки захотiла побачити свою матiр, позна-йомитись з нею. Вона дiстала адресу. Приїхала...
Але мати її навiть не впiзнала, бо лежала хвора. Коли дiвчина навiдалась до лiкарнi, хвора виснажена жiнка лише запитала: "Хто ти?"
Дуже сумне оповiдання. Я читала його з болем у серцi - так шкода було Галю. Але ж у неї, виявляється, є братик i сестричка, Галя-молодша.
Дiвчинка, ображена матiр'ю, могла б поїхати кудись якомога далi вiд свого болю... Але вона йде до маленьких дiтей своєї хворої матерi, котра лежить у лiкарнi i, мабуть, вже не повернеться додому...
Галя розумiє, що повинна потурбуватись про цих дiтей. Вона сама пережила суворе дитинство - без тепла i турботи материнської... Тому й хоче зiгрiти Iлька та Галю-молодшу.
Ось таке оповiдання написав Євген Гуцало: воно сумне, аж до слiз... I все ж хочеться сподiватись, що Галя-старша залишиться з маленьки ми дiтьми, зiгрiє їх. Бо вона цього хоче...
Твiр з народознавства. Оберiг
Нашi давнi предки обожнювали природу i вiрили в iснування добрих i злих сил у нiй. Намагаючись захиститися вiд зла, люди створили для себе цiлу систему оберегiв. Що це таке? Берегиня, обереги - це давнi добрi символи. З їхньою допомогою народ зберiг свою родовiдну пам'ять, iсторiю, культуру.
За давнiми уявленнями предкiв, свiт складався з трьох частин: небесна частина з божествами, що жили на нiй, а також свiтилами - сонцем, мiсяцем i зорями; земна - з людиною i землею, на якiй вона жила; пiдземна - з духами зла, смертю, душами померлих родичiв.
За цими ж принципами людина збудувала своє житло. Дах - небесна частина, середня частина - власне житло i нижня, яка мiстилася в землi. Вiкна - це очi хати, через якi людина пiдтримувала зв'язок з божеством, а порiг - це межа мiж людським свiтом i свiтом померлих.
Людський свiт має потужну добру силу - вогонь у печi, який iде вiд сонця.
Щоб зло не проникло в людський свiт, над вхiдними дверима вирiзували символи-обереги: кола, розетки, хрести.
Люди мали й iншi обереги. Наприклад, рушник. На ньому вишивали магiчний знак - Дерево життя. Над ним зображувалися зiрки, символiзували зоряне небо. Вiд Дерева життя чiтко вiдмежовується лiнiєю пiдземний свiт, у якому все зображалося в перевернутому виглядi (квiти голiвками донизу). На рушник наносили обереги: ромби, квадрати, якi символiзували безперервнiсть iснування людського життя i природи.
Наступний оберiг - це хлiб. Вiн має круглу форму - форму сонця. Як сонце дає життя всьому, так i хлiб живить усiх людей.
Жодне свято не проходило без хлiба. При вiдвiдуваннi новонародже ного йшли з хлiбом, на весiллi не обходилися без хлiба-солi, благослов ляли молодих хлiбом, проводжали в останню путь знову ж таки хлiбом.
Завжди людину, яка приходила до хати, пригощали хлiбом. Це означало, що вона вже не має морального права приносити цiй хатi зло.
Крiм хлiба-солi, велику магiчну силу, як вважали, мала вода. Особливо шанували i користувалися непочатою водою з криницi. Дiвчата використовували її для чарiв, немовлят купали саме в такiй водi.
У християнських вiруваннях вода також посiдає чiльне мiсце. Особливо цiлющою вважають воду, освячену на Водохрест (йорданську воду). Нею виливали хворих, кропили всi кутки хати, щоб не пiдступало зло.
Оберегом в усi часи для людини був одяг. Вiн захищав як вiд холоду, так i вiд злого ока. Вишивалися комiр сорочки, манжети рукавiв. Вишивка служила оберегом. У дiвчат оберiг - це вiнок, у жiнок - хустка, очiпок, намiтка. А чоловiки носили пояси - знак, що людина, захищена, готова до боротьби зi злом. Всi цi елементи нiби обрамляли тiло людини, не допускали до нього злих духiв.
Навколо людини також знаходилося багато оберегiв. Це часник, осика, верба, полин.
Часник розкладали по кутках столу на свят-вечiр. У весiльний вiнок вплiтали часник, щоб нiяке зло не брало дiвчину. А напередоднi Iвана Купала ним натирали вим'я корови, щоб вiдьма молоко не випила.
Осику використовували як засiб для боротьби з вiдьмами та упирями. В огорожу ставили осиковi кiлки, щоб уберегти корову вiд зазiхань вiдьми. Оберегом вiд хвороб i зла служила верба, освячена у Вербну недiлю. Нею жартiвливо били зустрiчних, бажаючи успiху в усьому.
Полин - теж оберiг. За тиждень до Зелених свят дiвчата робили клечальний вiнок. Його носили цiлий тиждень, а потiм вiн висiв над дверима, захищаючи вiд злих сил. Використовували його i в народнiй медицинi.
Але найсильнiшим оберегом було слово. Були складенi тисячi замовлянь i молитов, якi оберiгали людину. Це своєрiдний код, який давав доступ до таємної потужної енергiї. Вона зв'язувала людину з вищим, духовним свiтом. Тiльки словом лiкували пристрiл, переполох, крикливицi. Слово допомагало в сiмейному життi.
Щоб бути духовно чистими, схожими на Божi створiння, люди промовляли i промовляють молитви, якi є духовною наснагою для кожної душi. Слово, вимовлене з любов'ю i вiрою, оберiгає i самого промовця, i його рiдних, i того, на кого звернена молитва.
Щоб жити щасливо, у спокої, давайте триматися наших оберегiв! I тодi прийде гармонiя в нашi душi.
Твiр-розповiдь. Найкращий урок
Уроки бувають рiзнi: цiкавi i не дуже, нуднi (буває й таке) i не дуже.
Я спробую розповiсти про урок, який запам'ятався на все життя. Як говорять педагоги, за методикою - це урок-вертеп. Що це таке? Уявiть собi, що в клас заходить цiла ватага колядникiв, наряджених у костюми (тут були i Коза, i Чортеня, i Меланка - хлопець, переодягне ний дiвчинкою). Iншi колядники - в українських нацiональних костюмах. I ось вони спiвають: "Ой, чи є, чи нема пан-господар вдома…".
Цей урок був присвячений зимовим святам i обрядам. "Господиня" розповiла про виникнення вертепу на Українi, про язичницьке походження обрядовостi, про сучасне тлумачення свят - Рiздва, старого Нового року, Водохрещi. Обряди ж, якi супроводжували цi свята, були продемонстрованi учнями. Це були колядки i щедрiвки, посiвалки, всiлякi магiчнi ворожiння. Учнi спiвали, танцювали, загадували загадки. Гостей пригощали обрядовими стравами: кутею, узваром, варениками.
Цей урок запам'ятався менi на все життя. А у вас було щось таке цiкаве, що не забувається?
Твiр-роздум з народознавства. Батькiвська хата
Кожна людина починається зi знання свого родоводу. А її корiння закладене в батькiвськiй домiвцi, в материнськiй пiснi.
Батькiвська хата - це те, що завжди згадується, сниться, що нiколи не забувається i грiє теплом спогадiв.
Усiх членiв сiм'ї завжди об'єднував живильний родинний вогник. Вiд матерi до доньки передавалися старанно вишитi рушники, сорочки; вiд батька до сина - земля, любов до неї, вмiння вiдчувати її бiль, чути її голос.
I до сьогоднi зберiгаються цi родиннi традицiї. Сiм'я, що не вберегла вогника, накликає на себе бiду. Вогонь здавна оберiгав оселю, бiля нього росли дiти, вiн вважався священним.
Ранiше бiля вогню довгими зимовими вечорами збиралися за вишиванням чи куделею. Тут, бiля родинного вогнища, навчали поважати свiй рiд, розповiдали про його старiйшин, про те, як вони жили, що робили, як спiвали пiснi. Тут навчали поважати людей, бути добрими, чуйними до своїх близьких, навчали дiтей допомагати один одному, любити одне одного. Зiбравшись усiєю родиною, вирiшували, як мають вiдзначати свята, як мають жити, щоб не було соромно перед людьми.
Хата дає селяниновi надiйний захист, оберiгає вiд негараздiв, дарує свiт.
Такi спiльнi зiбрання бiля родинного вогнища залишались у па-м'ятi людини на все життя як найсвiтлiша згадка про своє дитинство, про свою сiм'ю, про родиннi традицiї. Про це так гарно написав Андрiй Малишко:
   Та де б не ходив я в далекiй дорозi,    В чужiм чи у рiднiм краю,    Я згадую вогник у тихiй тривозi    I рiдну хатину свою.    Бо дивляться в далеч засмученi очi,    Хоч тiнь там моя промайне.    Бо свiтиться вогник у темнiї ночi,    Мов кличе додому мене!
Твiр з народознавства. Щоб велося од хлiба до хлiба
Початок жнив - зажинки - в усi часи були подiєю урочистою. Ряд магiчних дiй та обрядiв, якi при цьому виконувалися, мали забезпечи ти успiх у роботi, зiбрати урожай без втрат.
Зажинки починали у легкий день - вiвторок, п'ятницю. Колоски, скошенi першими, клали навхрест. Коли йшли додому, збирали їх i робили квiтку або хрест, який на Спаса освячували в церквi. Зерно берегли для засiву пiд наступний урожай. Вiдвар iз цих колоскiв вважався цiлющим при гоєннi ран вiд порiзiв. Жнива в давнину проводилися толокою, тобто кiлька сiмей об'єднувались, щоб спiльно по черзi обробити свої поля.
Цiкаво вiдбувалися зажинки у нас на Слобожанщинi. Спочатку стелили на полi скатертину, клали хлiбину - щоб велося од хлiба до хлiба. А тодi вже починали жати.
Закiнчувалася толока обiдом у господаря, жниварськими пiснями, в яких господарю дякували за шанобливе ставлення до працiвникiв, щедрий обiд i бажали щастя, благополуччя.
Твiр з народознавства. Про квiтку папоротi
Легенда розповiдає, що квiтне папороть тiльки одну мить опiвночi на Iвана Купала. Маючи цю квiтку, можна вiдшукати всi скарби, як би глибоко пiд землею вони не знаходилися. Правда, знайти у лiсi таку квiтку набагато важче, нiж самi скарби.
За розповiдями, опiвночi iз широких листкiв папоротi несподiвано з'являється пуп'янок, який на очах починає зростати i пiднiматися вгору, а потiм з нього з'являється червоно-вогненна квiтка, така яскрава, що боляче дивитися. У цю мить треба квiтку зiрвати. Але людинi дуже рiдко вдається це зробити. Нечиста сила не хоче допустити її до чудової квiтки, яка має дорогоцiннi властивостi. Пiд час квiтування папоротi начебто чути якiсь голоси та гуки (це нечиста сила так лякає людей, щоб не втратити чарiвну квiтку).
Хто ж розшукає квiтку папоротi i заволодiє нею, той набуде неабиякої влади над усiма. Вiн знатиме, де захованi скарби у рiзнi скарбiвницi, якими б замками вони не були замкненi, вiн може зайти як господар, бо дверi самi розчиняться перед ним - треба тiльки прикласти цю чудесну квiтку. I взагалi, немає нiчого неможливого для володаря цiєї квiтки. Таку вона має силу i владу.
Саме тому було багато бажаючих розшукати квiтку папоротi. Небагатьом пощастило здiйснити свою мрiю, тому вважають, що папороть взагалi не має цвiту. Але я вiрю, що ця легенда має життєвi реальнi коренi. Спробуйте i ви пошукати цю магiчну квiтку. Може, вона принесе вам щастя. Хай щастить!
Бiрчанськi конвалiї в бабусиному саду
Моя бабуся живе неподалiк Харкова в мальовничому примiському селищi. Тут бiля кожної оселi - квiтник. У саду моєї бабусi милують людське око червонi тюльпани i блiдо-рожевi пiвонiї, нiжнi троянди i п'янкий жасмин, темно-синiй бузок i жовтогаряча красоля. Є тут i м'ята, любисток, нагiдки та чорнобривцi. Ще й барвiнок зеленiє в квiтнику.
...Пiд старою грушею знайшла притулок лiсова квiтка конвалiя. Як i чому потрапила вона сюди?
- Посадила я її тут давно - накопала в Бiрчанському лiсi. Кажуть, що конвалiя - символ прихованого кохання. Ще в дитинствi почула я таку легенду, - почала свою розповiдь бабуся. - Жила в нашому селi красива дiвчина-наймичка. Закохалася вона в панича. Вiн теж її палко покохав. Коли дiзналися про це старi пани, наказали знищити дiвчину. Схопили її панськi прислужники, повели до лiсового озера. Вона, бiдолашна, плакала: де падали її сльози, виростали конвалiї. Та не допомогли сльози - втопили нещасну в озерi. I на тому мiстi з'явились прекраснi бiлi лiлеї. Панич, коли дiзнався про це, прокляв своїх батькiв, пiшов до озера i довго-довго дивився на чудовi квiти. Так i сидiв там, доки не перетворився на зелений дуб, котрий i зараз росте бiля озера...
Бабуся посадила конвалiї у своєму саду, щоб цi нiжнi бiлi квiти нагадували їй рiдне село, дитинство, Бiрчанський лiс.
Твiр-розповiдь. Пишаюсь братом
Мiй брат - студент. Вiн не тiльки навчається, а ще й активно займається туризмом, грає на гiтарi, сам складає пiснi. Разом iз друзями вiн ходить у походи. Намет, рюкзак, фотоапарат i гiтара - це те, без чого не може жити мiй брат. Коли вiн повертається з походу, то так цiкаво розповiдає, що я теж хочу швидше пiдрости i вирушити з ним у похiд.
Костянтин (так звуть мого брата) вже побував у Карпатах i в Криму, ходив на байдарцi по Пiвденному Бугу.
У нас вдома дуже багато фотокарток, якi зберiгаються у величезно му альбомi. Я iнколи прошу брата, щоб розповiв щось цiкаве. Але вiн тiльки посмiхається й говорить: "Пiдростеш - я тебе неодмiнно вiзьму iз собою: природу треба бачити очима i вiдчувати душею".
Тодi я беру альбом i сам розглядаю фотознiмки. Ось водяний млин, схожий на палац. А ось - група туристiв, яка розбиває наметове мiстечко. Ще кiлька знiмкiв - здається, я теж разом iз туристами пливу на байдарцi. А якi хвилi!
Мiй брат побував навiть на найвищiй горi Карпат - Говерлi. Туди не кожен може пiднятись, адже це найвища точка України: 2061 метр над рiвнем моря.
- Важко було в походi - погода нас не пестувала: йшов дощ. Але все ж таки ми дiстались вершини, - розповiдає брат. А очi його свiтяться радiстю: ще одну вершину пiдкорено!
У Криму Костянтин бував кiлька разiв: i влiтку, i восени.
- Крим - то перлина України. I гори тут якiсь незвичайнi. У Прикарпаттi своя краса: Яремча, Яблуневе, Ворохта. А в Криму - зовсiм iншi гори, iнший рослинний свiт, iншi звичаї i пiснi, але тут дуже цiкаво i красиво...
Я пишаюсь своїм братом, його неспокiйним характером i хочу швидше вирушити з ним у похiд. Будь-куди!
Твiр-лист. Навiки залишився у Тобольську
Люба Галино!
Я часто згадую тi днi, коли була у твоєму мiстi. Тобольськ знаходиться так далеко вiд Харкова: мiж нами зараз тисячi кiлометрiв. Чотири доби на поїздi - це й цiкаво, бо навiть у вiкно потяга побачила пiвсвiту. Але по-своєму й важко: чотири доби на колесах...
Коли я повернулась до Харкова, розповiла у школi про Сибiр, про Тобольськ. Дуже допомогли листiвки - мої друзi-однокласники нiби побували разом зi мною на березi Тоболу. Ще я розповiла їм про Iртиш, про пам'ятник Єрмаку, котрий встановлено в Тобольську. Зацiкавило моїх товаришiв i те, що у сибiрському мiстi народився Д. Менделєєв...
До тебе звертаюся iз проханням надiслати менi, якщо це можливо, ще декiлька комплектiв листiвок. I головне - надiшли менi, будь ласка, фотознiмки, котрi я в тебе забула. Перш за все, мене цiкавить знiмок будинку, де жив Павло Арсенович Грабовський. Я вже вирiшила для себе - пiсля закiнчення школи навчатимусь у педагогiчному унiверситетi на фiлологiчному факультетi. Може буду своїм учням розповiдати про Грабовсь кого i про свою поїздку до Тобольська, де вiн залишився навiки.
Павло Арсенович - наш земляк. Навчався в Харкiвськiй духовнiй семiнарiї. За зв'язки з народовольцями, поширення забороненої лiтератури був арештований i ув'язнений (перебував у Iркутську, Вiлюйську, Якутську, Тобольську).
Коли помирав, попросив поховати його поряд iз декабристами.
Галинко! Якщо можеш, надiшли менi й листiвки, на яких зображенi могили декабристiв та П.  А.  Грабовського.
Вiн помер далеко вiд України. Але думав про неї, писав про неї i для неї.
Менi спало на думку: якщо я поверталась до Харкова чотири доби потягом, то скiльки ж iшли в Сибiр закованi в кайдани люди? Уявляєш, Галинко!
До побачення. Твоя подруга з України.
Твiр-мрiя. "Софiївка" - це вже iсторiя
Є у м. Уманi (на Черкащинi) дендрологiчний заповiдник. Створено його на замовлення графа Ф. Потоцького i названо так на честь його вродливої дружини Софiї. Десятки тисяч крiпакiв працювали на будiвництвi цiєї визначної пам'ятки українського садово-паркового мистецтва.
Чим же вона така визначна? Чому ще й зараз їдуть туди люди, щоб подивитись на диво, створене людськими руками?
Будувалась "Софiївка" двiстi рокiв тому: у 1796-1800 роки. Крiпаки рили канали, штучнi озера, глибокi гроти. А потiм насаджували дерева.
Я не була в Уманi, не бачила "Софiївки", але читала про неї i тому дуже хочу там побувати. Хочу побачити i вхiднi ворота парку, ´роти Венери та Дiани, Критський лабiринт, рожевий павiльйон на островi кохання. Є там ще Амстердамський шлюз, Китайська альтанка, Мертве озеро...
Я бачила рiзнокольоровi листiвки iз зображенням цього заповiдни ка. На художньому фото - численнi скульптури за античними сюжетами. Там є статуя Еврипiда, якiй уже 500 рокiв!
Але на фото не побачиш фонтанiв, водоспадiв, шлюзiв... Має "Софiївка" навiть свою пiдземну рiчку Стiкс.
I все це побудовано руками крiпакiв!
Як розповiли менi книжки, 1831 р. цар Микола I вiдiбрав парк у Потоцького i передав його у власнiсть своєї дружини. Вiдтодi парк називався "Царициним садом".
У "Софiївцi" росте понад 400 видiв кущiв та дерев, серед яких є рiдкiснi (тюльпанне дерево, болотяний кипарис та iншi).
Дуже хочу побачити все це на власнi очi.
Твiр-мiнiатюра. Мати героя
Недалеко вiд пам'ятника сидить старенька жiнка. Глибокi зморшки лягли на її колись миле i нiжне обличчя. Карi ласкавi очi сьогоднi дивляться сумно. Скiльки з тих очей слiз вилито, коли чекала сина, виглядала з далекого фронту. Сидить матуся, маленька, засмучена важкою працею i довгими роками життя, сидить, поклавши працьовитi руки з твердими долонями на колiна. Цi руки доглядали сина, коли вiн був зовсiм маленьким, цi руки гладили, нiжно обiймали синову чорняву голiвку, коли той iшов на фронт. А зараз вони трiшечки тремтять.
Уважно слухає мати людей, що промовляють бiля пам'ятника, дякуючи їм в душi за те, що не забули, що пам'ятають її сина...
А потiм - квiти... квiти лягали до її нiг, на руки, пестячи своїми пелюстками материне обличчя. А їй здавалось, що це син гладить матусю кiнчиками пальцiв. Вона посмiхалась, щаслива i радiсна.
Тихо шелестiли бiлоснiжнi берези, навколо запала тиша, i всi завмерли, щоб вшанувати пам'ять дорогого земляка.
Мати встала i, взявши в руки великий букет квiтiв, пiшла до па-м'ятника, до сина, що так недалеко був вiд неї. Вона стала перед ним на колiна i заплакала, не соромлячись слiз.
Твiр-опис картини. Рiдна земля (На привалi)
Художник-харкiв'янин А.  М.  Константинопольський пройшов тяжкий воєнний шлях вiд рядового бiйця до офiцера-артилериста. Вiсiмнадцятирiч ним юнаком вiн пiшов на фронт, а вже пiсля вiйни закiнчив Харкiвський художнiй iнститут. Звiдтодi тема вiйни стала провiдною у його творчостi, своєрiдною даниною шани його полеглим товаришам. Це велике полотно належить до кращих творiв українського батального жанру. У багатьох своїх картинах художник зобразив нелюдську напругу моральних i фiзичних сил солдата, вiйну, як важку, виснажливу роботу. А тут - на узбiччi курного шляху зупинилась на вiдпочинок група солдатiв. Позаду тяжкий шлях, попереду - Європа i така жадана, перемога. Цю сцену художник побачив навеснi 1944 року. I хоча ще попереду нелегкi воєннi буднi, багато людських втрат, полотно викликає оптимiстичний, бадьорий настрiй. У ньому є дещо вiд роману "Прапороносцi" Олеся Гончара - i легка весняна курява, що здiймається над дорогою, i лiтнiй боєць iз лагiдним селянським обличчям, що нагадує нам невмирущий образ Хоми Хаєцького, цього виразника народної мудростi та житейської розважливостi. На вишитiй хустинi вiн тримає грудочку рiдної землi - цей вiковiчний талiсман, який завжди брали воїни iз собою. Тiльки очевидець мiг так передати подробицi вiйськового побуту - зброю, гiмнастерки, котушки телефонного зв'язку, вже засмаглi вiд весняного сонця обличчя i руки бiйцiв. Дар майстра багатофiгурної композицiї виявився i в передачi великої кiлькостi людей, їх розташуваннi групами, своєрiдної "хорової" картини, де кожен персонаж має свiй "голос".
Неповторний дух часу, iсторична достовiрнiсть, оптимiстичнiсть, життєрадiснiсть звучання притаманнi цьому монументальному полотну, своєрiдному гiмну подвигу простого солдата.
Твiр-опис картини Т. Н. Яблонської "Весiлля"
До теми народних звичаїв та обрядiв часто зверталися художники дореволюцiйного часу. Видатна українська художниця сучасностi Тетяна Яблонська зумiла по-новому, яскраво вiдтворити цей стародавнiй звичай, побачений нею в одному iз сiл Київщини. Живописна основа картини - улюблений художницею зимовий день, лагiдний i хмарний, коли на тлi перлисто-сiрого снiгу дзвiнко звучать фарби червонi, синi, бiлi. Дивлячись на картину, виникає враження, що художниця "лiпить" кольором, що вiн звучить на повну силу: такими яскравими i барвистими є одяг учасникiв весiльної процесiї - великi хустки на головах жiнок, вiнок i стрiчки нареченої, її бiле весiльне плаття, заквiтчане рослинними узорами, червонi кролевецькi рушники, якими перев'язанi свати. Сам весiльний похiд показано на фонi сiльських будинкiв iз фарбованими вiконницями, голубувато-жовтими обiйстями вiд тiней дерев.
Весiльна процесiя зображена художницею по дiагоналi, що завжди надає картинi вiдчуття динамiки, руху. Нам здається, що кожен її учасник не йде, а пританцьовує, що у цiлому створює враження яскравого, темпераментного вихору. Панує атмосфера пiднесеностi, веселощiв, завжди притаманна народному гулянню. А сама картина нагадує вiнок - яскравий, декоративний, рiзнобарвний.
Твiр-опис картини. На ярмарку побувати - людей побачити i себе показати
Картина "Ярмарок" (1898) М.  К.  Пимоненка (1864-1912) розповiдає про одне з яскравих явищ народного життя України. Це було багатоденне, багатолюдне, багатобарвне видовище, не лише мiсце купiвлi-продажу, але й усiляких розваг. Побувати на ярмарку означало "вийти на люди". Тож не дивно, що український ярмарок знайшов широке вiдображення у творчостi i письменникiв, i художникiв. Неодноразово звертався до цiєї теми i Микола Пимоненко. Як майстер побутового жанру, вiн у полотнi "Ярмарок" вдається до поширеної в таких сюжетах оповiдностi, де сам ярмарок - тло, на якому подано сповненi гумору життєвi сцени. Головнi персонажi вправно грають свої ролi, викликаючи веселе зацiкавлення глядачiв. Лiтнiй чоловiк вже добре випив, ноги погано його слухаються, i гарна здорова молодиця - дочка чи невiстка - веде його з доброзичливою усмiшкою пiд руку. Позаду лайкою i штурханами пiдганяє жiнка.
Ярмарок дiйшов уже свого апогею - полуденне сонце кидає короткi, позбавленi прохолоди тiнi на розпечену, втоптану землю. Натовп на другому планi вирує, здiймаючи гарячу куряву, водночас утворюючи необхiдне тло для головних дiйових осiб, якi є смисловим центром картини. До них спрямовано погляди усiх присутнiх, i це створює вiдчуття живої динамiки, невимушеної дiї. Живопис картини соковитий, барви повнозвучнi, фарба лягає гармонiйно, тiнi легко протерто по грунту полотна. Артистизм полотна засвiдчує високу професiйну майстернiсть автора, його прекрасне знання народного побуту. Картина насичена сонцем, викликає почуття пiднесеного настрою та дотепного гумору.
Замiтка до стiнгазети. Знищити легше, нiж створити
Мабуть, кожен учень погодиться, що найбiльш затишним з-помiж навчальних кабiнетiв нашої школи був кабiнет української мови. Оформлений з великим смаком, обладнаний найновiшими технiчними засобами, з куточком етнографiї та народознавства, завжди чисто прибраний та доглянутий, вiн справдi тiшив око.
Жаль, але про це доводиться говорити в минулому часi. Трапилося так, що Марiя Iванiвна протягом мiсяця не працювала у школi - вона лiкувалася. Такого, здавалося б, недовгого термiну вистачило, щоб майже повнiстю знищити її зусилля.
Протягом мiсяця учнi 8-Б класу, якi вiдповiдають за порядок у кабiнетi, жодного разу як слiд його не прибрали. Кутки засновано павутин ням, технiчнi засоби вкрито пилом i брудом. Неполитi квiти зiв'яли.
Прикро й сумно бачити, як недбальство, лiнь та безвiдповiдальнiсть нищать багатолiтню наполегливу працю.
Твiр-розповiдь. Материнська любов - найсвятiша
Материнство… Святе i красиве, оспiване поетами, увiчнене художниками.
Мамо… У тебе на обличчi - терпiння, вимога, щастя. Ти ждеш тiєї митi, коли дитя вимовить перше своє слово. Ти вiдчуваєш усю планету, тримаючи дитину на руках, ти держиш усю землю на своїх руках. Ось чому ми матiр називаємо святою.
Материнське серце здатне перейматися болем дитини на вiдстанi, все життя вболiвати душею за дiтьми. Якби могла, то й сонце прихилила б…
Мамина пiсня, мамина колискова завжди звучить у серцях навiть тодi, коли вже i нашi скронi посрiбляться.
Хочеться низько вклонитися матерi, цiлувати її руки. Хочеться, щоб здiйснювалися материнськi мрiї, щоб їх оточувала турбота дiтей. Любов дiтей… Про це прекрасно сказав В.  Сухомлинський: "Берегти матiр - означає пiклуватися про чистоту джерела, з якого ти пив з першого свого подиху й питимеш до останньої митi свого життя: ти живеш людиною i дивишся в очi iнших людей як людина лише остiльки, оскiльки ти назавжди залишаєшся сином своєї матерi".
Твiр-роздум. Життя i надiя
Де є життя, там є надiя. Життя… Надiя… Менi здається, що це якесь абстрактне поняття. А ось коли цi слова та поняття об'єднати разом, то це i буде змiст iснування людини, її присутностi на Планетi. Не буду вдаватися в iсторичнi фактi i подiї. Вiзьму за приклад своє життя. Менi вже 14 рокiв. Але жодного разу я не жив без надiї i, звичайно, прагнення. Коли я був ще зовсiм маленьким, то надiя на мене, на моє майбутнє жеврiла у моїх батькiв. А ось коли я став пiдлiтком, тобто сам почав розумiти i прагнути побудувати змiст свого життя, - я живу надiєю на майбутнє. Менi i моїм однолiткам, молодому поколiнню жити в iншому тисячолiттi, а значить будувати своє майбутнє. Я дедалi частiше задумуюся над змiстом слiв Павки Корчагiна: "Життя треба прожити так, щоб не було боляче за марно прожитi роки…" Думаю, тобто сподiваюся побудувати своє життя так, щоб воно було i цiкавим, i корисним для мене i для моєї держави. Хочу залишити по собi хороший слiд присутностi на Землi.
Твiр-опис. Степ
На пiвднi нашої країни простяглись широкi степи. Рослиннiсть степу вiдрiзняється вiд рослинностi лiсу. Степовi грунти дуже родючi. На них вирощують пшеницю, кукурудзу, технiчнi культури, кавуни, динi, виноград. Культурнi рослини дають добрi врожаї. Дика степова рослиннiсть збереглася тiльки в заповiдниках, у гаях, у балках, уздовж дорiг, на незораних курганах.
Незоранi острiвцi українського степу навеснi дуже красивi. Тут з'являється рiзноманiтна рослиннiсть. Зацвiтають пiвники, тюльпани, гiацинти. Цi рослини мають яскравi квiти. Подекуди промайне горицвiт. Буває, що його яскраво-жовтi квiтки утворюють жовтi килими.
У травнi степ змiнюється. На зеленому тлi степових трав де-не-де з'являються нiби зiрочки, бiлi анемони, синiють незабудки. На узбiччях дорiг бiлiють ромашки, серед них - i лiкарська. У червнi зацвiтає полин, а в липнi - шавлiя.
Гарно в степу: i коли вiн цвiте, i коли збирають щедрий врожай.
Твiр-роздум. Моє щастя
Щастя… Старовинна мудрiсть говорить, що людина - творець свого щастя. З цим, мабуть, можна погодитися тому, що справжнє щастя - це, передусiм, умiння прекрасно любити життя i людей. Щастя - це горде вiдчуття своєї вагомостi в суспiльствi, але, мабуть, чи не найголовнiше - це вмiння вiддавати всi свої сили, своє душевне тепло, полум'я свого серця служiнню людям.
Щастя… У кожної людини воно своє. У мене теж є iдеал щастя. Менi хочеться жити вiдкрито, не ховаючись, не тiкаючи вiд труднощiв… Я впевнений, що зумiю саме так прожити своє життя, бо мрiю стати справжньою людиною в широкому розумiннi цього слова.
Наше дитинство починається з мами. Вона - найдорожча та найрiднiша в цiлому свiтi людина. Кожне її слово, мудрi поради i добрi дiла - це книга життя, з якою вирушаємо в далекi свiти. I тiльки гортаючи сторiнку за сторiнкою, ми стаємо дорослими, стаємо людьми. Серед усiх премудростей життєвої науки є найважливiша - навчитися любити людей. Без цього нiхто не зможе пiднятися на крилах своєї мрiї.
Мiй родовiд
Мене назвали Олександрою на честь обох моїх бабусь: з боку мами i з боку тата. На жаль, однiєї з них вже немає, вона померла рiк тому у вiцi шiстдесяти семи рокiв, це мамина мати - моя бабуся Олександ ра Михайлiвна. Народилася вона 1932 року в сiм'ї селян, пiд Воронежем. Усi страхiття голоду, вiйни, усi людськi страждання дiсталися на її долю. З дитинства вона назавжди запам'ятала жах вiйни - як фашисти прийшли до села, де мешкала бабуся, зiбрали бодай усiх жителiв у стару хату, зачинили дверi i пiдпалили хату… Усiх, хто спробував якось вибратися, наздогнала автоматна черга. Як вона з такими ж за вiком дiтьми, ходила пiзньої осенi на прибранi вже колгоспнi поля i, розриваючи мертву землю руками, викопувала мерзлу картоплю, бо їсти дуже хо-тiлось. П'ятеро її братiв i сестер померли. У матерi залишилась тiльки вона. Батько бабусi загинув на фронтi ще у сорок першому.
У шiстнадцять рокiв бабуся приїхала на Україну, та так i залишилась тут до кiнця свого вiку у шахтарському мiстечку на Донеччинi. Тут вона вийшла замiж, народила сина та дочку. Все своє життя працювала на шахтi на тяжкiй роботi, ростила дiтей, хазяйнувала у своєму домi; вона була лагiдна, весела i дуже мене любила. Менi прикро, що добре серце моєї бабунi зупинилося так рано. Я вдячна їй за любов до мене i за те, що вона народила мою маму, а мама - мене. Свого дiдуся з боку мами я нiколи не бачила, вiн помер за чотири роки до мого народження. Народився вiн пiд Харковом, у селi Огульцi, мама розповiдала, що дiдусь був освiченою людиною, багато читав, працював головним механiком на шахтi, але вiн був дуже суворою, навiть, жорсткою людиною i свою родину iнодi доводив до вiдчаю. Мама зiбрала у своєму характерi щось вiд бабунi - вона буває i лагiдною, i веселою, i щось вiд дiдуся - вона може бути суворою i категоричною. Матуся приїхала до нашого мiста у п'ятнадцять рокiв, а зараз їй уже сорок вiсiм. Спочатку вона працювала на фабрицi, а потiм у iнститутi. Там вона зустрiла татка, i вони побралися.
Мiй татко, Вiталiй Iванович, народився у Харковi. На вiдмiну вiд мами, його батьки живi, хоч уже й не зовсiм здоровi. Його татовi, а моєму дiдусевi вже вiсiмдесят п'ять рокiв. Дитинство у нього було тяжке, знедолене, а коли вiн став дорослим, почалася вiйна. Дiдусь дiйшов аж до Берлiна, але вiн кiлька разiв був тяжко поранений, i до сьогоднiш нього дня шматочок кулi носить у своєму плечi, як тяжку пам'ять тих страшних днiв. На свято Дня Перемоги ми завжди всiєю родиною їдемо до дiдуся, щоб поздоровити його з цим святом i подякувати за все, що вiн для нас зробив. Дiдусь згадує минуле й iнодi, коли розповiдає про те, що було у його життi, скупа сльоза навертається на старенькi очi. Тодi бабуся Олександра Петрiвна зараз же починає змiнювати тему розмови, щоб дiдусь не переймався ще i ще раз тими жахливими хвилинами стрiляни ни, вибухiв, страшних боїв не на життя, а на смерть… Бабуся молодша вiд дiдуся на цiлих дев'ять рокiв, але вона теж старенька i дуже хвора. Вона вже кiлька рокiв не виходить iз двору. У неї хворi ноги i дуже слабке серце. I не дивно, бо у неї було теж тяжке життя i тiльки праця, праця, праця. Народилася вона на Сахновщинi. Бiдкалася з матiр'ю, а потiм пiшла у найми. Коли трохи пiдросла, їй пощастило - її забрала до себе тiтонька. Бабуся навчилася грамоти, потiм пiшла працювати i за-кiнчила вечiрню школу, а пiсля неї - технiкум. Працювала бухгалте ром на заводi, виховувала трьох синiв, а потiм i онукiв.
Я пишаюся своєю родиною. Головне у нiй - людянiсть, чеснiсть i поряднiсть.
Твiр-опис народного звичаю. Щедрий вечiр
У календарi кожного народу багато свят - урочистих днiв, присвячених видатним подiям або пам'ятi людей. У цi днi люди вiд малого до великого прикрашають вулицi, будинки, наряджаються, готують смачнi страви, грають, розважаються. Найцiкавiше у цей день - обряди, казковi чарiвнi дiйства, в яких беруть участь i дорослi, i дiти. Кожен нiби перетворюється в актора, митця, який виконує встановленi народними звичаями дiї, говорить казковi слова, танцює та спiває, по-особливому розповiдає про змiст свята.
Одне з найдавнiших найпопулярнiших календарних свят, яке в Українi вiдзначається ще з кiнця XIV столiття - Щедрий вечiр. Святкували його останнього дня старого i в перший день нового року.
На Щедрий вечiр готували багатий святковий стiл, який символiзу вав щастя, добро, багатий врожай нового року. У новорiчних святах традицiйно брали участь ряженi, що змiнювали свою зовнiшнiсть за допомогою незвичайного одягу або масок. Вони ставили веселi театра-лiзованi дiйства, наприклад, "Козу". Парубок одягався у вивернутий кожух, а зверху чiпляв дерев'яну голову тварини. Танок, який вiн виконував, символiзував замирання та воскресiння природи, тобто цик-лiчний коловорот часу й прихiд Нового року. Вiн супроводжувався пiснею:
   Де коза ходить, там жито родить,    Де не буває, там вилягає,    Де коза - ногою, там жито - копою,    Де коза - рогом, там жито - стогом.
Спочатку танець Кози мав магiчну функцiю, а згодом перетворився в народну гумористичну виставу з такими персонажами, як Коза, Дiд, Баба, Лiкар, Жандарм та iншi побутовi маски.
Новорiчне свято вважалося чарiвним, люди вiрили, що в цей час присутнi душi померлих родичiв, небо вiдчинено i до Бога можна звертатися з будь-яким проханням. Вони були впевненi, що характер новорiчного свята впливає на долю всього року. В перший день Нового року i дорослi, i дiти ходили вiд хати до хати, символiчно засiваючи хлiбнi зерна, та бажали господарям щастя, здоров'я, щедрого врожаю.
Твiр-опис. Захiд сонця на морi
Цього лiта я вiдпочивав у дитячому оздоровчому таборi на березi Чорного моря у м. Євпаторiї.
Скiльки вражень я привiз iз цього чудового мiста! Не вистачило б цiлого зошита, щоб описати чарiвне море, гарячий цiлющий пiсок, нових друзiв, наш веселий вiдпочинок.
Але одне враження було найяскравiшим. Спробую розповiсти вам про нього. А було це так.
Щовечора в таборi демонструвався якийсь дитячий фiльм i гримiла навкруги дискотека. Кожен обирав заняття до душi. А одного вечора вихователька сказала: "Дiти, ви майже всi живете в мiстах i не дуже часто спiлкуєтесь iз природою. Отже, сьогоднi у нас подорож у природу. Ми спробуємо побачити захiд сонця на морi".
Ми вийшли з табору веселою галасливою юрбою. Та, наближаючись до моря, поволi притихали, заспокоювались, мимоволi вiдчуваючи, як завмирало, заспокоювалось все навкруги. Вже не чути було щебету пташок, не шелестiв вiтер у кронах дерев, а найдивнiшим було те, що не чутно було шуму моря. Щоранку воно зустрiчало нас шурхотом хвиль i плескотом води. А зараз навкруги панувала тиша, яка змусила замовк-нути i нас. Нарештi з-за дерев i кущiв, показалось море. Воно й насправдi було тихим i лагiдним i, здавалось, що то якийсь велетенський звiр вмощувався на вiдпочинок, поволi затихаючи i засинаючи.
А до моря, майже торкаючись його, посилаючи на поверхню води сяючу, грайливу прощальну дорiжку, спускалось червоне втомлене сонце.
Як гарно було! Сонце поволi ховалось у море, поринаючи у його глибочiнь, занурюючись у ласкаву прохолодну воду, зливаючись iз морем, нiби хотiло умитись, трохи охолонути перед сном. Ось блиснув останнiй промiнчик, але темрява не охопила виднокiл. Нiби змiнюючи на посту сонце, на небi вже висiв не помiчений нами доти величезний срiблястий мiсяць. А замiсть золотої сонячної дорiжки срiблилась на поверхнi моря, поблискувала сяйвом, мiсячна дорiжка.
Це величне видовище зачарувало нас, примусило замислитись. Нiхто не промовив нi слова, нiби боялись розплескати переповнюючi душу почуття. Повертались мовчазнi, сповненi вдячностi за незабутнє враження. I тодi я зрозумiв, що спiлкування з природою наповнює людину добром i нiжнiстю, щастям i милосердям, любов'ю до всього живого.
Твiр-вiдгук на прочитану книгу. Дивосвiт Василя Скуратiвського
Не можу не написати про чарiвну книжку "Святвечiр", якою користуюсь досить часто. Це моя помiчниця.
Автор двотомника - вiдомий український письменник, етнограф Василь Скуратiвський. До книжки увiйшло понад сто грунтовних описiв свят та обрядiв.
Вiд хати до хати його зошит повнився записами пiсень, прислiв'їв, приказок, притч, звичаїв.
Оповiдi автора написанi образною мовою, пересипанi пiснями, прислiв'ями, приказками. Навiть оформлена книга дуже вдало: вся обкладинка обрамлена українським орнаментом. А в центрi обкладин ки, наче у вiкнi пiд Рiздво, - три свiчечки, i рушники, й колосся житнє…
Книжка дуже корисна - вона допомагає менi вивчати народознав ство. Скiльки нового я дiзнався iз цих нарисiв Василя Скуратiвського. Тепер для мене зрозумiлими стали слова "дiдух", "покуть", "клечання", "полазник".
Автор розповiдає про свята так, нiби сам був учасником дiйства. Вiн не просто дає iнформацiю - порiвнює, зiставляє, доповнює. Наприклад, одне й те ж свято по-рiзному святкують у рiзних регiонах України.
Побудова книжки дужа зручна - користуватися нею легко, бо тут свята описанi в хронологiчному порядку.
Прокинувся, згадав, який день сьогоднi, яке число. А яке свято? Загляньмо в чарiвну книжку Скуратiвського…
Iз того часу, як у мене вдома з'явилось це видання, нема проблем нi на уроках, нi на диспутах: менi завжди є що сказати i є про що розповiсти.
Спасибi письменниковi за його працю.
Що ми знаємо про Роксолану?
Кожен великий народ має своїх знаменитих народних героїв, серед них є i жiнки. Так, скажiмо, французи шанують i майже обожествляють свою Жанну д'Арк, з єгипетської iсторiї нам зараз дуже знана цариця Клеопатра, росiяни мають образ бунтiвницi - бояринi Морозової.
Наша, українська iсторiя теж має у своїй скарбницi цiлу галерею iсторичних постатей вiдомих жiнок. Це Євпраксiя, Анна - королева Францiї, Маруся Чурай, Роксолана.
Може, цi образи не такi вiдомi, як постатi королiв, царiв i архiєпископiв, але вони надають той неповторний колорит епосi, в якiй жили цi легендарнi жiнки. А ще вони, незважаючи на досить нелегке життя, багато працювали i допомагали близьким i незнайомим, одновiрцям i людям iншої вiри. Без таких постатей iсторiя не склалася б так, якою ми знаємо її зараз.
Отже, одна з найчарiвнiших i найвiдомiших жiнок - Роксолана. Це донька попа з українського мiстечка Рогатин Анастасiя Лiсовська, яку п'ятнадцятирiчною захопили в полон татари. Анастасiю продали в рабство, а потiм вона потрапила в гарем турецького султана Сулеймана I. Там за рiк iз звичайної рабинi-одалiски стала улюбленою жiнкою султана. Взагалi, в епоху Османської iмперiї через дивну красу руських, грузинських i черкеських дiвчат в першу чергу брали в султанський палац. Сулейман був вражений її мудрiстю, впертiстю розуму, волею i характером. Через це вона набула широких повноважень вiд султана.
Середньовiчний автор Михалон Литвин називає Роксолану "найулюбленiшою жiнкою теперiшнього турецького iмператора", а коментатор повiдомляє, що "Роксолана ... українка, жiнка турецького султана Сулеймана I Пишного, мала великий вплив на державнi справи". I потiм майже сорок рокiв керувала i самим Сулейманом, i Османською iмперiєю, бажаючи все життя хоч на хвилину побачити ще раз рiдний Рогатин.
Справдi, якщо подивитися на її портрет, побачимо витончену красу i розум в очах цiєї жiнки.
У сучаснiй Туреччинi теж поважають Роксолану - єдину султаншу в тисячолiтнiй iсторiї Османської iмперiї.
У центрi Стамбула зараз стоїть гiгантська мечеть Сулеймана I, збудована в серединi XVI столiття. Поруч iз нею - кладовище, на якому, як вважається, серед iнших похованi в усипальницях сам Сулейман I i його руська жiнка Роксолана. I досi пам'ятають знамениту українську жiнку Роксолану, яку самi турки звуть Хуррем. А ще вона вiдома свiту пiд iменем Хасекi.
Тiльки пiсля смертi змогла потрапити душа Роксолани на рiдну Україну, хоча її мавзолей стоїть у султанськiй садибi в Стамбулi - Топкапа.
Омар Хайям - неперевершений майстер рубаї
"Захiд є Захiд, а Схiд - це Схiд, i разом їм не зiйтись", - так писав колись вiдомий англiйський поет Редьярд Кiплiнг, автор славнозвiсно го оповiдання "Мауглi". Дiйсно, для європейця Схiд - це загадкова, барвиста, яскрава країна. Схiд - це Аладiн зi своєю лампою, старий Хотабич, Сiндбад-мореплавець, Алi-баба i сорок розбiйникiв. З дитинства ми любимо i знаємо цих героїв, фантастичний, несхожий на наш, свiт схiдної казки. Та подорослiшавши, ми вiдкриваємо для себе свiт мусульманського Ренесансу - глибокий, змiстовний, фiлософський, науковий. Яскравим представником його був Омар Хайям - не тiльки, як вважає широкий загал, спiвець вина i радощiв життя, а енциклопе дично освiчена людина, астроном, математик, фiзик, фiлософ. I - поет. На вiдмiну вiд свого попередника Фiрдоусi, який писав двовiршами (бейтами), Хайям створив i вiдшлiфував найскладнiший жанр персько-таджицької лiтератури - рубаї. У таких вiршах три або навiть чотири рядки римуються мiж собою. Кожен чотиривiрш поета - це маленька поема. Сходознавцi-перекладачi об'єднали їх у збiрку "Рубайят", що нинi вiдома у всьому свiтi. Кожен вiрш - це своєрiдна фiлософська притча, повчання, вiдповiдь i запитання на проблеми нашого буття. У нашiй мовi та лiтературi з ними перегукуються прислiв'я i приказки, що теж мають виховний i повчальний змiст.
Серед рубаї Хайяма значне мiсце посiдають вiршi про Всесвiт i буття у ньому людини:
   Коли у небуття i ймення наше кане,    Не згасне сонечко у свiтi полум'яне,    Нас не було, та свiт не був вiд того гiрший,    Вiн не погiршає й тодi, як нас не стане.
До питання вiчностi Всесвiту i життя людини у ньому поет пiдходить по-фiлософськи, як науковець: "того, що суджено, боятися не треба", але прожити свiй недовгий вiк треба за законами доброти, любовi та людяностi.
У деяких вiршах поет стверджує, що вiн - не аскет, не святенник, вiн - звичайна, грiшна людина, але, знову ж таки, визнає одну iстину:
   Хоч я не шлiфував покiрностi перлину,    I тягаря грiхiв з плечей своїх не скинув,    Все ж не пускаюся я берега надiї,    Бо тiльки iстину я визнаю єдину.
Ця iстина - пiзнання, але, чим бiльше знає людина, тим бiльше вона переконується у своєму незнаннi: "Я знаю, що нiчого я не знаю". Хайям не був кабiнетним вченим - iнакше як би вiн мiг так образно i яскраво описати насолоди життя - кохання, дружнi застiлля, прекрасну у всiх проявах природу. А нам вiн нагадує ще й наших козакiв - характерникiв, бо дуже багато спiльного у мовi i культурi Сходу i України: навiть смерть свою вiн зустрiчає так, як наш Григорiй Сковорода, який так само був Людиною i фiлософом.
Вiчна тема кохання у поемi Гянджевi Нiзамi "Лейла i Меджнун"
Ця поема є вершиною лiрики найславетнiшого азербайджанського поета середнiх вiкiв - Гянджевi Нiзамi . Вiн, як i iншi його сучасники мусульманського схiдного ренесансу - Хайям, Рудакi, Фiрдоусi, був не тiльки поетом, а й фiлософом, астрономом, математиком, фiзиком, географом. Цi знання Нiзамi використовував у своїй творчостi.
Поема "Лейла i Меджнун" - гiмн чистому i величному коханню, яке є запорукою щасливого життя на землi.
Цей твiр було замовлено поету ширван-шахом Ахсатаном як вiршовану обробку перською мовою старої арабської легенди про чарiвне кохання юнака Кейса до дiвчини Лейли, яке стало трагiчним для них обох.
Нiзамi творчо пiдiйшов до написання поеми, змiнивши деякi деталi, не повторюючи попередникiв.
Але не це стало визначальним, а сама трактовка кохання як iдеального почуття.
У поемi ми бачимо, що воно дано не кожному, що це - великий дар долi:
   I не збагнули їх товаришi    Науки щастя, пристрастi душi.
Кохання стає для Меджнуна усiм - навiть самим життям. I це, незрозумiле для iнших, велике почуття, робить Меджнуна в очах iнших безумцем.
Батько Меджнуна - дуже заможна людина, здавалось, нерiвнiсть у походженнi та багатствi не є перешкодою. Та суворi закони життя кочовикiв-арабiв, поняття про честь, стриманiсть i своєрiдний кодекс поведiнки юнака йдуть врозрiз iз поведiнкою Меджнуна-поета. Тому й батько Лейли вiдмовляє сватам Меджнуна.
   Прощати похибок араб не звик    Тому, хто сам себе на глум прирiк.
Вражає своїми почуттями i лист Лейли до Меджнуна, насичений порiвняннями та образами, притаманними схiднiй поезiї. I з нього ми дiзнаємося про силу, глибину почуттiв Лейли, її людянiсть. Наприклад, глибину її скорботи, коли помер батько Меджнуна.
Таким же благородством почуттiв пронизано i лист-вiдповiдь Меджнуна:
   Любов без вiдгуку, любов смутна    Не варта i найменшого зерна.    Хай буде так. В кровi душа моя,    А ти живеш - i тим щасливий я.
Здається, Лейла i Меджнун можуть бути щасливими, зникають перешкоди на їхньому шляху. Та вогонь пристрастi, напруженiсть i страждання, якi їм довелося пережити, передчасно зводять Лейлу в могилу, а Меджнуна - з розуму. Так доля i життєвi обставини вирiшують долю великого почуття. Але рядки поеми:
   Не владнi над коханням смерть i час,    I вiдстанi немає помiж нас
свiдчать про всеперемагаючу силу кохання, над яким не владна навiть смерть.
Дружба i любов у поемi Шота Руставелi "Витязь у тигровiй шкурi"
Цi почуття лейтмотивом проходять через усю поему Шота Руставелi "Витязь у тигровiй шкурi". Для грузинського народу ця книга стала народною релiквiєю, основою для створення народних пiсень, переказiв. Це така ж пам'ятка грузинської лiтератури, як "Слово о полку Iгоревiм" для українцiв чи "Божественна комедiя" Данте для iталiйцiв.
Перед нами виникають картини придворного життя, що пов'язане iз бiографiями героїв - Автандiла, який закоханий у доньку арабсько го царя Ростевана Тарiела, що дiстав прiзвисько "Витязь у тигровiй шкурi" i прагне любовi доньки iндiйського царя Фарсадана - Нестан-Дареджан. Допомагає обом лицарям у борнi їхнiй друг - царевич Нурадiн-Фрiдон, володар Мулгазанзару.
Навiть враховуючи нинiшнi засоби пересування, важко уявити цi вiдстанi - Аравiя, Iндiя, Грузiя, Персiя.
Та, виявляється, героям поеми вони до снаги, як i подвиги заради кохання i дружби. Саме дружба є одним iз положень морально-етично го кодексу лицарства, створеного Руставелi:
   Та коли тобi помоги    Я не зможу появить,    Хай нiколи супокою    Не зазнаю i на мить.
Герої проходять у своїй боротьбi за кохання тяжкi випробування. Визволено iз каджетського полону наречену Тарiела, Нестан-Дареджан, Фрiдон справляє їм пишне весiлля, обдаровуючи щедро i багато. Автандiл допомiг Тарiеловi, тож i Тарiел горить бажанням:
   Ти ж бо знаєш, як завзято    допомiг нам Автандiл,    I йому взамiну прагну помогти я,    скiльки сил, -    йди спитай у нього - може,    просить помочi для дiл.    Вiн мiй пал згасивши,    гине сам у полум'ї горнил.
Та для Автандiла святою справою є утвердження Тарiела як володаря царства, а вже потiм - уладнання своїх особистих справ:
   Я одне бажання маю, - i тобi б я побажав,    Щоб ти в Iндiї на тронi над народом владував,    Щоб сидiло поруч тебе сонце в сяйвi цнот i слав,    Щоб злочинцiв супротивних ти дощенту подолав.    Лиш тодi, коли звершиться прагнення моє святе,    Я в Аравiю поїду, стрiну сонце золоте.
Але Тарiел благородно вiдкидає це бажання Автандiла, i тiльки пiсля його одруження приймає його допомогу, що пiдтверджують i слова українського поета Микола Бажана: "не визнаючи переваг чи неперебор них перетинок мiж расами й племенами, почуття братньої самовiдда ної дружби об'єднує своїх героїв".
Стверждення величi i краси справжнього кохання у п'єсi "Ромео i Джульєта" Вiльяма Шекспiра
Тема кохання - одна з вiчних тем в лiтературi. Кожен письменник висвiтлює її по-своєму, але є твори, що стали зразками розкриття цiєї теми. Коли йдеться про кохання молодих людей з родин, що ворогують мiж собою, ми вiдразу згадуємо шекспiрiвських героїв - Ромео i Джульєту.
Кохання та ворожнеча - двi одвiчнi протилежностi. Їх зiткнення призводить до великих трагедiй. Одну з них i зобразив славетний англiйський драматург i поет Вiльям Шекспiр, великий майстер слова i гуманiст.
Кохання Ромео i Джульєти, свiтле, чисте та жертовне, розквiтло у часи феодальної ворожнечi. За тих умов воно було викликом усьому суспiльству, без перебiльшень його можна назвати навiть героїчним.
Роди Монтеккi та Капулеттi були непримиренними супротивника ми, поколiння за поколiнням брало участь у боротьбi, коли раптом сама природа подарувала їхнiм нащадкам несподiване диво: двоє зустрiлися i покохали одне одного. Тодi усi умовностi, стара мораль, навiть небезпека виявилися вiдкинутими. Саме таким i має бути справжнє кохання, саме в цьому i ховається його переможна сила.
Ллється кров, обставини змушують Ромео стати проти власної волi вбивцею, вiн має тiкати, взагалi усе темне та зле протистоїть цьому почуттю, усе нiби покликане заважати закоханим. Але Ромео здатен ризикнути життям лише заради того, щоб побачитися з Джульєтою, зумисне затягуючи зустрiч. Джульєта також ладна пiти на ризик в iм'я кохання, приймаючи зiлля, що допоможе їй зiмiтувати власну смерть: лише так вона дiставала змогу вирватися з павутиння умовностей i зовнiшнiх обставин.
Кохання має бiльшу цiннiсть, нiж життя, на думку обох закоханих. Життя нiчого не варте, якщо не можна бути разом.
Так, їхнє почуття виявляється сильнiшим за смерть, хоча лише смерть дозволяє їм об'єднатися. Герої гинуть, але насправдi це не поразка, а перемога кохання. Програє стара мораль ворожнечi: трагiчна розв'язка особистої долi Ромео i Джульєти примиряє старше поколiння Монтеккi та Капулеттi.
"Немає повiстi сумнiшої на свiтi, нiж повiсть про Ромео i Джульєту", - стверджує наприкiнцi п'єси Шекспiр. Але цей сум - свiтлий, а трагедiя в цiлому - оптимiстична. Обставини не знищили кохання, не роз'єднали Ромео i Джульєту. Мораль кохання - а кохання завжди символiзувало саме життя - приходить у свiт i утверджує новi цiнностi, хай настiльки дорогою цiною, дарує надiю на краще. Попри все, життя перемагає смерть, а любов - ненависть.
Конфлiкт мiж iдеалом та дiйснiстю - центральна проблема роману Мiгеля Сервантеса де Сааведра "Премудрий гiдальго Дон Кiхот Ламанчський"
Найкращий iз романiв iспанського письменника Мiгеля Сервантеса де Сааведра, що звiковiчив його iм'я в лiтературi "Премудрий гiдальго Дон Кiхот Ламанчський" був задуманий як пародiя на середньовiчнi лицарськi романи, але дуже швидко перерiс вихiдне завдання автора, який пiднiсся до рiвня спроби вирiшення "вiчних" фiлософських питань i складних морально-етичних проблем. Але й первiсне завдання вже мiстило в собi зародки майбутнього "перетворення": бажання написати пародiю було викликане величезним розривом мiж тематикою й зображенням життя в популярнiй тодi лiтературi та власне дiйснiстю. Вiд такої постановки питання лише пiвкроку до iдеї, що стала головною в романi: конфлiктом мiж iдеалом i дiйснiстю.
Комiчнi ефекти роману викликанi зiткненням ситуацiй, узятих iз романтичного середовища лицарських романiв i повсякденнiстю тодiш-ньої Iспанiї. Замiсть лицаря-красеня, сильного та непереможного, головним героєм стає другорядний ламанчський гiдальго, напiвбожевiль ний Алонсо Кехано. Вiн - карикатура на книжкового лицаря.
"Його уява переповнилася рiзними химерами, вичитаними iз тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зiтханнями та коханням, розлуками та муками i всякими такими штуками", - iронiзує щодо його поглядiв Сервантес. Проте не лише посмiшку викликає у читачiв його образ: поряд iз смiхотворними "подвигами" на кшталт боротьби з вiтряками, важко не помiтити шляхетнiсть його намiрiв. Навiть така чудернацька боротьба проти зла варта краплi поваги, смiх зумовлений невдалими методами. "...Заради свободи так само, як i заради честi можна й потрiбно ризикувати життям, i, навпаки, неволя є найбiльшим з усiх нещасть, якi лише можуть статися з людиною", - з цими словами Дон Кiхота важко не погодитися. Герой Сервантеса кидає виклик усiй несправедливостi свiту. У романi є епiзоди, сповненi справжньої трагiчностi, де горе-герой майже впритул наближається до героїзму справжнього. Iнша рiч, що знову-таки невдало, але такої помилки, як зi спробою захистити хлопчика-пас тушка, мiг припуститися будь-хто. В цьому епiзодi Дон Кiхот бореться не з уявним злом, тут йдеться про невмiння передбачати наслiдки своїх дiй на кiлька ходiв уперед, тобто про явище досить розповсюджене. Дещо схоже вiдбувається i в iншому епiзодi, коли вiн визволяє засуджених неправим судом каторжникiв. Описане судочинство викликає настiльки сильне обурення, що вже не розрiзнити, якi розповiдi каторж-никiв були вигадкою, а якi - правдою. Але схильнiсть Дон Кiхота плутати одне з iншим призвела до того, що вiн не дiстав вдячностi вiд врятованих: знову при кращих намiрах зовнiшня поведiнка його була недоречною, подiбною до божевiлля. Наявнiсть в романi таких ситуацiй мимоволi викликає думку про те, що, можливо, вони i є головни ми, тодi як вiдверто комiчнi - лише антураж.
Зовсiм iнший ракурс - конфлiкт мiж iдеальним i реальним розкривається в ситуацiї, коли задля розваги герцога зброєносця Дон Кiхота Санчо Пансу роблять на короткий термiн нiби справжнiм губернато ром. Звичайний селянин, людина iз народу, Санчо Панса в цiй ролi виявляється значно мудрiшим суддею i кращою посадовою особою, нiж справжнi губернатори: безкорисливим, милосердним i справедливим. Саме це й поклало край жарту: подiбнi iдеальнi посадовцi були непотрiбнi реальному устрою.
До речi, Санчо Панса вiрить деяким обiцянкам свого господаря не через вичитану iдеалiстичнiсть, а швидше через звичайну неосвiченiсть. У повсякденних справах вiн постає розважливою та тверезою людиною. Отже, до розриву з реалiзмом призводить не лише надмiрна романтичнiсть, але й брак освiти.
А загалом, обидва герої Сервантеса викликають щиру симпатiю. Образ Дон Кiхота став прозивним для всiх проявiв кращих намiрiв i прагнень за вiдсутностi вiдчуття дiйсностi. Утворилося навiть нове слово: "донкiхотство", що має конкретний змiст, i прояви названого ним явища можна зустрiти й у приватному, i в суспiльному життi. Усiм варто час вiд часу замислюватися над тим, чи не розходяться бажання з методами, а реальне - з iдеальним. Тому роман Сервантеса цiлком заслужено пережив столiття.
Демократизм i гуманiзм у п'єсi Фрiдрiха Шиллера "Розбiйники"
Видатний нiмецький поет, драматург, естетик доби Просвiтництва написав чудову п'єсу "Розбiйники". Це перша його п'єса, що написана пiд враженням тиранiї принца Карла Євгенiя. Епiграф драми прямо вказує на її соцiальне призначення: "in Tiranos!" ("Проти тиранiв"). Суспiльне звучання п'єси було великим! У Францiї в перiод революцiї вона ставилась у театрах Парижа.
Протест героя драми проти всiх несправедливостей соцiального свiту має анархiчний характер.
Герой п'єси Карл Моор читає Руссо, захоплюється героями Плутарха. Йому не подобається його епоха, де немає нiчого героїчного, в якому життя нудне, як болотна грязюка, що все затопила. "Людцi мудрять, наче щури, якi скребуть по палицi Геркулеса… Французький абат пресерйозно доводить, що Олександр був боягузом; хирлявий професор, що при кожному словi нюхає нашатирний спирт, читає лекцiю про силу. Пани, якi вiд кожної дрiбницi непритомнiють, критикують тактику Ганнiбала. Хай же вiн пропаде, кволий час кастратiв, який спроможний лише тiльки пережовувати дiї вiддалених часiв i калiчити коментарями героїв давнини".
Перед нами типовий герой "Бурi й натиску", який вiдкидає мiщансь ку впорядкованiсть, розумну врiвноваженiсть, який протестує проти тиранiї заради свободи особистостi, але розумiє свободу як повну розкутiсть, незалежнiсть вiд будь-яких суспiльних норм.
Герой Шиллера вiдкидає всi закони зовсiм. Вiн самовпевнено вiрить у силу особистостей, яка спроможна вчинити найграндiознiшi змiни в суспiльствi.
Молода людина заявляє: "Дайте менi декiлька таких смiливих голов, як я, i Германiя стане республiкою, перед якою Рим i Спарта, здаватимуться жiночими монастирями".
Спочатку протест Карла Моора проти моральних норм мав характер вiльного життя гультяя, пiдкреслюючи своє презирство до моралi "благомислячих" людей. Одного разу, схаменувшись, вiн, як блудний син, пише лист розкаяння своєму батьковi, але його брат Франц, особистiсть, змальована чорними фарбами, заважає примиренню батька iз сином. Карл iде в богемськi лiси, назбирує собi хлопцiв i стає розбiйником. Карл благородний i чистий у своїх переконаннях, мрiє про те, щоб перебудувати суспiльство. Стає месником тиранiв. Вiн рiзко засуджує продажнiсть, егоїзм панiвних класiв. "Вони ламають собi голови над тим, як могла природа створити Iскарiота, а мiж iншим далеко не гiршi з них продали б триєдиного бога за десять срiбникiв…"
Це не простий розбiйник - це бунтар, полiтичний заколотник.
Однак його пiдлеглi i товаришi не хочуть рахуватися з гуманними i благородними iдеалами. Вони грабують, вбивають дiтей, жiнок, i Карл врештi-решт з жахом вiдсахнувся вiд них: "Пiдло вбивати дiтей! Пiдло вбивати жiнок! Пiдло вбивати хворих!" I, впевнившись у своєму безсиллi, вiдмовляється вiд бунту.
П'єса закiнчується страшною картиною: горить i руйнується замок Моорiв, помирає старий Моор, кiнчає життя самогубством Франц, Карл вбиває Амалiю. Зiштовхуються два зла - тиранiя (Франц) i насильство (Карл). Карл уособлює собою стихiю народного гнiву, енергiю бунту, але бунту слiпого, анархiчного. Драма була написана за вiсiм рокiв до французької революцiї, але в нiй, особливо в останнiй сценi - катастрофи i пожеж, згодом деякi французькi автори побачили майбутню картину французької революцiї в усiх її аспектах.
Вiдтворення поглядiв Фрiдрiха Шиллера на роль мистецтва за баладою "Iвiковi журавлi"
Безсмертя творчостi Ф. Шиллера зумовлене, за словами його славетного спiввiтчизника Генрiха Гайне, тим, що Шиллер "руйнував бастiлiї духу" та будував храм Свободи - той величезний храм, що має вмiстити, як одну велику братерську громаду, всi нацiї..."
Поет мрiяв про перебудову суспiльства шляхом естетичного перевиховання людей. Саме тому велику увагу вiн придiляє ствердженню самоцiнностi людського життя.
Шиллерiвськi балади пройнятi драматизмом дiї, пластичнiстю мови, живописною виразнiстю зображуваних картин життя. У багатьох баладах майстерно втiлюється талант Шиллера-драматурга. Вiн виявляєть ся в майстерному вiдтвореннi конфлiкту, у веденнi дiалогу, в афористичностi окремих реплiк.
Класичним взiрцем цього є балада "Iвiковi журавлi". В її основi античний сюжет - переказ про грецького поета Iвiка, що був убитий розбiйниками, коли вiн iшов на Iстмiйськi iгри - змагання поетiв та бiгунiв. Самовиявлення убивць за iнтерпретацiєю Шиллера не є дивом. Звичайний випадок пояснює катастрофу. Самi собою журавлi не викрили вбивства, якби їх поява не була поставлена поетом у зв'язок з iншим, значно важливiшим мотивом - змiстом страшної пiснi, яку виконував хор, та всiм сценiчним дiйством.
Враження, яке справила театральна вистава на всiх глядачiв, - ось справжнє пояснення цього дива. П'єса нагадує вбивцям про їх злочин, i в час появи журавлiв iз вуст грiшникiв зривається хибне слово, яке викриває їх.
У поета одна зброя - пiсня. Вона бореться за нього, виявляючи всю свою невидиму, однак, невiдворотну силу. Поезiя - караюче божество, месниця. Мистецтво, над яким здiйснили наругу в особi його жерця, жорстоко карає вбивцiв, викриваючи їх i вiддаючи на загибель.
У цiй баладi повною мiрою виявився погляд поета на перетворюючу роль мистецтва в суспiльствi. У цьому високий пафос твору - велич балади i велика сила її впливу на читачiв.
Мiстична атмосфера у повiстi-казцi Гофмана "Малюк Цахес на прiзвисько Цинобер"
Видатний нiмецький письменник - романтик, художник, музикант Ернст Теодор Амадей Гофман створив чимало оповiдань i повiстей. Живописнiсть i музикальнiсть його прози, романтична iронiя, химерна вигадка i переконливо реальне в описах його фантазiй беруть за душу i сучасного читача.
Сам Гофман, наприклад, розглядав своє оповiдання "Малюк Цахес на прiзвисько Цинобер", як щось значно бiльше, нiж гра романтичної фантазiї. У художнiх образах оповiдання вiн розкрив основний порок капiталiстичного суспiльства, де труд i нагорода за нього розподiленi всупереч здоровому глузду. В той час як один працює, грошi i слава дiстаються iншому.
В оповiданнi Гофман показує життя невеликого мiстечка i двору князя Пафнутiя, при якому з'являється потворний карлик - Цахес. Маленький Цахес викликає жалiсть феї Розабельверде i отримує вiд чаклунки магiчний дар, який робить його всесильним: силою чарiв цiєї феї зла потвора Цахес, якого прозвали Цинобер, отримує нагороди за заслуги iнших. Всi хорошi вчинки, усi таланти iнших приписуються йому. Три волосинки, якi Цахес отримав вiд феї в дар, нiби втiлюють у собi фетишизм золота, який вiддає свiй блиск, свою цiннiсть його власнику. У той час, як студент Бальтазар, закоханий у дочку професора Моша Терпина Кандiду, декламує вiршi, успiх отримує Цахес. Навiть любов Кандiди, яку викликав Бальтазар, переноситься на Цахеса. Жалюгiдна нiкчема i неук Цинобер-Цахес стає наближеним князя i вагомим чиновником у карликовiй державi Пафнутiя. Сенс образiв, створених Гофманом, помiтний: хоч який огидний Цахес, але ще бiльш огиднi тi суспiльнi вiдносини, якi чiтко виступають у казцi Гофмана, не дивлячись на її фантастичну форму. Князiвство, у якому жалюгiдний Цахес стає мiнiстром i першою людиною, схоже на божевiльню, люди, якi захоплюються Цахесом - на одержимих.
Гофман iз великою iронiєю малює весь устрiй життя Пафнутiя, "придворне" життя карликового князiвства, тупе i раболiпне чиновництво, задушливий фiлiстерський побут, жалюгiдну бюргерську iнтелiгенцiю.
Однак i тут, у казцi, Гофман потворному князiвству протиставляє лише свiт "ентузiастiв", у якому розпоряджаються фея Розабельверде i чарiвник Альпанус. Романтик i мрiйник, студент Бальтазар у кiнцi казки одружується з коханою дiвчиною i торжествує над ворогом Цахесом. Згубивши чудодiйнi волосинки, якi надавали йому фальшивого блиску, Цахес постає у своєму справжньому виглядi, викриваючи нiкчемнiсть, потворнiсть i безсилля. Однак, це торжество Бальтазара показано Гофманом як "грiхопадiння": одружившись iз коханою Кандiдою, Бальтазар занурюється у фiлiстерський свiт, iронiчно представ лений даром Проспера Альпануса - вогнищем, в якому нiколи не згасає вогонь.
Отже, чари феї Розабельверде зруйнувалися, коли проти них були спрямованi чари iншого, бiльш сильного чарiвника Проспера Альпануса. Цахеса знищено, але не в результатi боротьби, а за допомогою надзвичайних сил. Реальна дiйснiсть у зображеннi Гофмана не має нiякого виходу. Тупий, огидний свiт, в якому панували подiбнi Цахесовi, може бути перебореним лише чарами чарiвникiв i тiльки у мрiї "ентузiастiв" - такий пiдсумок казки, як i всiєї творчостi Гофмана.
Потворне i прекрасне у повiстi-казцi Гофмана "Малюк Цахес на прiзвисько Цинобер"
Великий нiмецький романтик Гофман розглядав свою долю як частку загальної долi "маленьких людей", що стояли на порозi подвiйного буття: мiж мiзерними справами i великими iлюзiями. Порятунок вiд духовно обмеженого, порожнього, сiрого життя автор знаходить у романтичних мрiях, у мистецтвi, що є суверенною частиною людського духу.
У казцi-новелi "Малюк Цахес на прiзвисько Цинобер" дiйснiсть постає в образi країни, де введено "просвiтництво". Гофман викриває за допомогою всевладної iронiї химерну велич великих князiв, гофмаршалiв, використовуючи засоби фантастичного гротеску. Це лялькова держава, де все схоже на безглуздий маскарад, всi ниточки якого тримає потвора - карлик Цахес. Народившись потворою, вiн, завдяки милостi феї, має три магiчнi волосинки, якi роблять його в очах iнших людей мудрим i прекрасним. Присвоївши собi чужу працю, славу, кохання, вiн стає першою особою у країнi. Це всевладний мiнiстр, кавалер ордена зеленого тигра з двадцятьма гудзиками. Отже, духовна i фiзична потвора Цахес є представником фiлiстерського свiту. Гофман i подає його в карикатурно-комiчному, зниженому планi.
Фiлiстерство в нацiї символiзує комiчна постать професора Моша Герпiна, "апостола механiзацiї життя", що вивчає "птахiв i тварин у смаженому виглядi".
Механiчному свiту ляльок протистоїть романтичний мрiйник Бальтазар, який шукає порятунок вiд порожнечi фiлiстерського iснування в поезiї, в радiснiй симфонiї природи. Це iдеальний свiт, де живуть гармонiя, свобода. Бальтазар уособлює митця, а не фiлiстера, на яких Гофман подiлив свiт. I саме йому вiдкриває таємницю влади жахливої потвори Цахеса мудрий Проспер Альпанус. Тiльки Бальтазар може звiльнити свiт вiд ницостi, бо вiн "обдарований внутрiшньою музикою". Саме вiн розповiдає свiтовi про кохання солов'я та червоної троянди, бо здатен бачити таємницi природи.
Тут перемагає добро, як у справжнiй казцi. Цахес гине, опинившись у срiбному горщику. У чому ж загадка його долi?
Фея жорстоко помилилася, вважаючи, що "зовнiшнiй прекрасний дар проросте i в твоїй душi. Але внутрiшнiй голос не прокинувся. Твiй застиглий, життєво неспроможний дух не змiг пiднестися, ти не вiддiлив ся вiд ницостi".
Iз цiєї казки ми можемо зробити такий висновок: життєтворчий дух - це дух митця, а фiлiстерство є лише потворнiсть справжнього життя. Саме це доводить нам казка-новела великого романтика, який став одним iз провiдникiв людства в його духовних блуканнях.
Неприховане обличчя Нiмеччини в "Дорожнiх картинах" Генрiха Гайне
Нiмецький поет i прозаїк Генрiх Гайне створив новаторську лiро-фiлософську прозу "Дорожнi картини", що мала великий вплив на свiтову есеїстику i художньо-документальнi жанри. Перша частина "Дорожнiх картин" - "Подорож на Гарц" (1824).
"Подорож на Гарц" є розвитком i доповненням "Книги пiсень" - книги про почуття i думки. За змiстом "Подорож на Гарц" - дорожнi замiтки, якi змальовують нiмецьку дiйснiсть середини 20-х рокiв. Написанi вони у формi лiтературно-полiтичного фейлетону. Опис подорожi i краси нiмецької природи переплiтається з дотепною та їдкою критикою суспiльних вiдносин та порядкiв у Нiмеччинi. Автор поєднує жанровi сцени i суспiльно-полiтичну сатиру. Картини моралi, судження про полiтичнi подiї, спостереження типових явищ дiйсностi переплiтаються iз казковим видiннями i старовинними легендами.
В основi твору - тонка iронiя. Тут немає виразного позитивного iдеалу Гайне. Немає прямого заклику до боротьби, програми цiєї боротьби. Чим глибше вдивляється Гайне в картину суспiльного життя Нiмеччини, тим бiльш уїдливою стає його iронiя. Вiн ненавидить класи, якi пригноблюють народ i не менше ненавидить тупих мiщан, якi пiдкорюються цiй владi.
"Дорожнi картини" показують убогiсть Нiмеччини, подiленої на десятки карликових князiвств. Вони передають задушну атмосферу нiмецької дiйсностi з її феодальними, майже середньовiчними забобонами: "Повiтря в Нiмеччинi дуже сперте й гаряче, i я iнколи боюсь задихнутися в ньому чи бути задушеним у пекучих обiймах моїх побратимiв-мiстикiв".
Духовний застiй, безпросвiтна вульгарнiсть, тупе самозадоволення, типове для нiмецького бюргерства 20-х рокiв, вiдбилися на сторiнках гнiвної i дотепної книги "Дорожнiх картин" Гайне.
Змальовуючи мiсто чи село, описуючи ту чи iншу випадкову зустрiч пiд час подорожi, Гайне передає риси, типовi для всiєї нiмецької дiйсностi того часу. Так, опис мiста Геттiнгена, що є володiнням короля Ганно-верського i мiстить 999 будiвель, "прославилося своїми ковбасами та унiверситетом", переростає в сатиру на десятки iнших спорiднених мiст в 36 нiмецьких князiвствах.
Самозадоволену обмеженiсть нiмецького фiлiстера-тевтомана, який добровiльно погоджується з iснуючими порядками, Гайне iлюструє невеликими замальовками "з натури", у яких типове передається рисами загостреного гротеску. Наприклад, на одному з етапiв своєї подорожi письменник зустрiчається "з товстим громадянином iз Гослара". У бесiдi з "освiченим" бюргером-рацiоналiстом Гайне показує безпро-свiтну вульгарнiсть i самовдоволену тупiсть нiмецького бувальця.
Гайне не проходить повз робiтничий клас рiдної країни. Поет бачить його страждання, жорстоку експлуатацiю з боку хазяїв. Спустив шись до шахти i поговоривши тут з рудокопами, Гайне вiдмiчає покiрне сприйняття нiмецькими робiтниками тих тяжких умов, у яких вони працюють. "Мiй чичероке виявився чесним нiмцем собачо-вiдда ної породи… Показав менi довгий дерев'яний стiл iз високим стiльцем iз руди, на якому сидiв герцог… Нiмецька вiрнiсть!"
"Ваш народ, - з гiркотою звертається Гайне до "панiв нiмецьких", - найвiрнiший, i ви помиляєтесь, вважаючи, що розумний старий вiрний пес сказився раптово i вишкiря зуби на священнi вашi литки".
Таким чином, автор у своїй книзi точно i вiрно подає спостереження реалiстичного життя, сатирично змальовує окремi огиднi явища дiйсностi.
Неприховане обличчя Нiмеччини в "Дорожнiх картинах" Генрiха Гайне
Нiмецький поет i прозаїк Генрiх Гайне створив новаторську лiро-фiлософську прозу "Дорожнi картини", що мала великий вплив на свiтову есеїстику i художньо-документальнi жанри. Перша частина "Дорожнiх картин" - "Подорож на Гарц" (1824).
"Подорож на Гарц" є розвитком i доповненням "Книги пiсень" - книги про почуття i думки. За змiстом "Подорож на Гарц" - дорожнi замiтки, якi змальовують нiмецьку дiйснiсть середини 20-х рокiв. Написанi вони у формi лiтературно-полiтичного фейлетону. Опис подорожi i краси нiмецької природи переплiтається з дотепною та їдкою критикою суспiльних вiдносин та порядкiв у Нiмеччинi. Автор поєднує жанровi сцени i суспiльно-полiтичну сатиру. Картини моралi, судження про полiтичнi подiї, спостереження типових явищ дiйсностi переплiтаються iз казковим видiннями i старовинними легендами.
В основi твору - тонка iронiя. Тут немає виразного позитивного iдеалу Гайне. Немає прямого заклику до боротьби, програми цiєї боротьби. Чим глибше вдивляється Гайне в картину суспiльного життя Нiмеччини, тим бiльш уїдливою стає його iронiя. Вiн ненавидить класи, якi пригноблюють народ i не менше ненавидить тупих мiщан, якi пiдкорюються цiй владi.
"Дорожнi картини" показують убогiсть Нiмеччини, подiленої на десятки карликових князiвств. Вони передають задушну атмосферу нiмецької дiйсностi з її феодальними, майже середньовiчними забобонами: "Повiтря в Нiмеччинi дуже сперте й гаряче, i я iнколи боюсь задихнутися в ньому чи бути задушеним у пекучих обiймах моїх побратимiв-мiстикiв".
Духовний застiй, безпросвiтна вульгарнiсть, тупе самозадоволення, типове для нiмецького бюргерства 20-х рокiв, вiдбилися на сторiнках гнiвної i дотепної книги "Дорожнiх картин" Гайне.
Змальовуючи мiсто чи село, описуючи ту чи iншу випадкову зустрiч пiд час подорожi, Гайне передає риси, типовi для всiєї нiмецької дiйсностi того часу. Так, опис мiста Геттiнгена, що є володiнням короля Ганно-верського i мiстить 999 будiвель, "прославилося своїми ковбасами та унiверситетом", переростає в сатиру на десятки iнших спорiднених мiст в 36 нiмецьких князiвствах.
Самозадоволену обмеженiсть нiмецького фiлiстера-тевтомана, який добровiльно погоджується з iснуючими порядками, Гайне iлюструє невеликими замальовками "з натури", у яких типове передається рисами загостреного гротеску. Наприклад, на одному з етапiв своєї подорожi письменник зустрiчається "з товстим громадянином iз Гослара". У бесiдi з "освiченим" бюргером-рацiоналiстом Гайне показує безпро-свiтну вульгарнiсть i самовдоволену тупiсть нiмецького бувальця.
Гайне не проходить повз робiтничий клас рiдної країни. Поет бачить його страждання, жорстоку експлуатацiю з боку хазяїв. Спустив шись до шахти i поговоривши тут з рудокопами, Гайне вiдмiчає покiрне сприйняття нiмецькими робiтниками тих тяжких умов, у яких вони працюють. "Мiй чичероке виявився чесним нiмцем собачо-вiдда ної породи… Показав менi довгий дерев'яний стiл iз високим стiльцем iз руди, на якому сидiв герцог… Нiмецька вiрнiсть!"
"Ваш народ, - з гiркотою звертається Гайне до "панiв нiмецьких", - найвiрнiший, i ви помиляєтесь, вважаючи, що розумний старий вiрний пес сказився раптово i вишкiря зуби на священнi вашi литки".
Таким чином, автор у своїй книзi точно i вiрно подає спостереження реалiстичного життя, сатирично змальовує окремi огиднi явища дiйсностi.
Природа i людина в "Кримських сонетах" Адама Мiцкевича
Я знаю, що сонети писали Петрарка, Шекспiр. Та ось ми ознайоми лися на уроцi зарубiжної лiтератури iз сонетами Адама Мiцкевича.
Потрапивши на чужу землю, спостерiгаючи багатства чужої йому природи в оточеннi недругiв, Адам Мiцкевич зумiв зберегти в уявi красу рiдної землi, яка пiдсвiдомо проявляється в сутностi єства лiричного героя його "Кримських сонетiв":
   Я так напружив слух, що вчув би в цiй землi    I голос iз Литви.    ("Акерманськi степи").
До кримського циклу ввiйшли вiсiмнадцять сонетiв А. Мiцкевича. "Кримськi сонети" - особливi твори. Особливi за своїм звучанням i глибиною думки, за мелодiйнiстю i тематичною розмаїтiстю.
Вони уособлюють внутрiшнiй порив автора до рiдної землi, вiд якої був силомiць вiдiрваний царською охранкою:
   О мисле! Спогадiв є гiдра мовчазна,    Що спить на днi твоїм пiд зливами-дощами,    А в супокiйну мить рве серце пазурами.    ("На верховинi Тарханкут").
Мiцкевич був самотнiм, незважаючи на те, що його супроводжува ли п'ять супутникiв, бо двоє з них були служаками вищих щаблiв царської таємної полiцiї, єдина присутня там жiнка, Катерина Собанська - коханка одного з цих посiпак, ще двоє - багатi одеськi вельможi. Сонет про яструба - це твiр, який вiдбиває почуття автора пiд час перебування в такому ворожому гуртi. Цей твiр Мiцкевич не закiнчив. Але вiн є ключем до розумiння того ганебного середовища, в якому опинився польський поет. Автор порiвнює себе з пiдбитим птахом, наче зливається з яструбом, вiдчуває страшну загрозу вiд перебування у ворожому середовищi. Становище яструба - це становище висланого з рiдної землi Мiцкевича:
   Нещасний яструб! Бурi його збили    З небес, в чужi закинувши краї;    Вiн мокрi пера розгорнув свої,    На щогли сiвши, зморений, безсилий.    ("Яструб").
В усiх сонетах Мiцкевича висновок криється в останнiх двох - трьох рядках. В останньому сонетi кримського перiоду висновок не завершено, неначе автор дає змогу читачевi домислити його.
Менi здається, що сонет "Руїни замка в Балаклавi" перегукується з твором Лесi Українки "Царi". Певно, в душi кожного поета є нотки єдностi з народом i вiдповiдальностi за його долю.
Мiцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була нетрива лою i нiяк не позначилась на творчостi поета. А друга подорож подарувала свiтовi чудовий цикл "Кримських сонетiв".
Яскраво i образно розповiдає поет про красу кримської ночi. Читаючи цi рядки, проймаєшся єднiстю людини i чаруючої природи, вловлюєш навiть звуки i запахи, прагнеш дихати одним iз поетом повiтрям i вiдчувати те, що вiдчув вiн, проте Мiцкевич невiддiльний вiд своєї рiдної землi. I тому чари Криму блiднуть, коли автор згадує свою батькiвщину:
   Далекої Литви природа непочата -    Грузька драговина, незайманi лiси…    Менi любiший тут шум сосон, дзвiн коси,    Нiж солов'ї Байдар, салгiрських лук дiвчата.    ("Мандрiвник")
Але призначення поета, i це вiдчувається в його вiршах, у тому, щоб служити людям i не ламатися вiд бурi та негоди.
Жага до життя (за однойменним оповiданням Джека Лондона)
Нещодавно ми увiйшли до нового столiття, а разом iз ним - i до нового тисячолiття. Кожного разу такий рубiж важко давався людству, йому було нелегко звикати до нових ритмiв iсторiї, думок, почуттiв. Зараз космiчнi кораблi покоряють Всесвiт, долетiти до Америки є справою кiлькох годин. А на початку нашого, тепер уже минулого столiття, ця країна була "краєм свiту" i багатьом здавалася таємничою. Особливо пiсля вiдкриття великих запасiв золота на Алясцi у Клондайку, та i саме це слово, - назва мiста, стало означенням великих багатств, часто - невичерпних.
Природно, що пiдкорювати пiвнiч з її суворими законами виживан ня "Вiчного холоду" та "Бiлого мовчання" було пiд силу тiльки людям фiзично витривалим, сильним духовно i морально загартованим. Саме таким є герой оповiдання "Жага до життя" Джека Лондона, який пiд час важкого переходу вивихнув ногу i потрапив у скрут.
Напарник Бiлл кидає його напризволяще, але й сам терпить поразку у життєвiй боротьбi - кiлька тижнiв потому Том знаходить його кiстки, обгризенi вовками. Том виживає не тому, що вiн фiзично сильнiший за Бiлла, а тому, що виявляє закладенi в ньому i притаманнi всiм лондонiвським героям мужнiсть, велику силу волi, пристрасну жагу до життя. Саме воно виявляється сильнiшим за смерть i перемагає її.
Томовi притаманнi риси, характернi для всiх героїв "пiвнiчних" оповiдань Джека Лондона - всi вони сильнi, смiливi люди, якi не вiдступають перед труднощами i небезпекою. Тверда воля, наполегливiсть у досягненнi мети - ось їхнi характернi риси. А людянiсть допомагає не переродитися у хижакiв, що приїхали на Аляску тiльки за золотом. Пiвнiч приваблює Тома, як й iнших, можливостями виявити свої енергiю, здiбностi, мужнiсть. I вiн, герой оповiдання "Жага до життя", здобуває свою першу перемогу. Впевненi, що пiсля неї йому будуть не страшнi усi випробування та незгоди.
Жага до життя героїв Джека Лондона (на прикладi вивчених творiв)
Джек Лондон прожив коротке, всього 40 рокiв, але дуже напружене життя й залишив велику спадщину. Героїв його творiв майже неможливо вiдокремити вiд особи автора, тому що бiльшiсть iз них мають автобiогра фiчний характер i вiдбивають особистiсть письменника. Доля його складалася нелегко. Батьки розiйшлися ще до народження письменника, i виховувався Джек у сiм'ї вiтчима, прiзвище якого вiн зробив своїм лiтературним псевдонiмом. Сiм'я жила бiдно, i Джек рано почав працювати, був робiтником на джгутовiй фабрицi, консервному заводi, матросом на суднi, що добувало морських котикiв. Зазнав i безробiття, i ув'язнення за бродяжництво. У пошуках кращої долi, як i тисячi iнших, вирушає на Аляску, де вiдкрили золото, але розбагатiти йому не поталанило. Єдиний скарб, що вивiз Джек Лондон з Аляски, - це глибокi враження вiд природи пiвночi та характерiв людей, з якими звела його доля. З дитинства Джек  Лондон був жадiбний до читання, мрiяв стати письменником. Досвiд життя в умовах пiвночi дав йому нову i самобутню тему. Лондон пише першi оповiдан ня, та надрукувати свої твори йому не вдається.
Письменнику виповнилося 23 роки, коли його оповiдання "За тих, хто в дорозi" пробилось до читача. Уже в цьому першому надруковано му творi визначилась головна тема його творчостi: боротьба за життя як сенсу iснування. Ця тема об'єднує у творчiй спадщинi навiть, на перший погляд, дуже рiзнi творi: такi, як оповiдання збiрок "Бог його батькiв", "Дiти морозу", повiстi про тварин "Бiле Iкло", "Поклик предкiв", романи "Морський вовк", "Залiзна п'ята", "Маленька господарка великого дому", автобiографiчний роман "Мартiн Iден". У цих творах письменник змальовує героїв, що шукають своєї долi, вiдстоюють свою життєву позицiю, приходять на допомогу один одному навiть цiною свого життя. Вони простi й суворi, сильнi й щирi у проявi своїх почуттiв. Природу i людину автор сприймає як суцiльне. Вiддаючи данину людському розуму i вмiнням, розкриває мудрiсть одвiчних природних стосункiв, вiн засуджує людський iндивiдуалiзм, прагнення до панування над природою i людьми. Цю позицiю автора вiдчувають читачi повiстi "Бiле Iкло" на прикладi головного героя - собаки-вовка. Бiле Iкло стає на захист людини, тому що розумiє любов i справедливiсть, з якими ставиться до нього його господар. Вiн перемагає свiй страх перед смертю, iнстинктом, щоб врятувати життя людям.
В автобiографiчному романi "Мартiн Iден" жага до життя головного героя розкривається своєрiдно. Молодий моряк, що знав лише темнi сторони життя, пияцтво, бiйки та брутальнi лайки, випадково розкриває зовсiм iнший свiт. Одного вечора вiн стає на захист молодого шляхетно го Артура Морза. Артур запрошує його в гостi, знайомить зi своєю родиною, сестрою Руфь. Мартiн закохується в дiвчину, вона здається йому взiрцем всiх найкращих рис. I Мартiн хоче бути гiдним її. Вiн починає багато читати, i згодом йому спадає на думку самому стати письменни ком. Вiн прагне до нового життя, i ця жага робить його невтомним i самовiдданим, та Руфь i Артур - люди, яким властивi всi забобони їхнього оточення. Вони не вiрять у можливостi Мартiна, а Руфь лякає сила його кохання. Мартiн надсилає свої нариси i оповiдання в газети i журнали, та жоден з них не друкується, але Мартiн не здається. Визнання приходить до Мартiна, вiн стає дуже популярним письменником, i тепер Руфь готова пов'язати з ним своє життя. Мартiн досяг своєї мети - i його залишила жага життя, тепер йому все байдуже, навiть кохання Руфь. Розчарований , вiн закiнчує життя самогубством.
Джек Лондон образом свого героя доводить читачам, що людина сильна своїм прагненням до мети, але суспiльнi умови знесилюють людину в боротьбi за неї. Людина може перемогти природу, вижити навiть у жорстоких умовах Пiвночi, якщо в неї є мета.
Найглибше бачиш тiльки серцем (за казкою Антуана де Сент-Екзюперi "Маленький Принц")
"Маленький Принц" - це казка, хоча в нiй порушуються i розкриваються дуже важливi i цiкавi питання. Цей твiр - неповторний гiмн свiту дитини, яка є справжнiм чарiвником i можновладцем нашого життя. Справдi, дорослi вже давно забули гостроту i чистоту вражень вiд навколишнього, їхня фантазiя вже вкрилася памороззю цинiчної реальностi. Тiльки дитина зi своєю безпосереднiстю здатна сприйняти свiт по-своєму або й створити свiй власний.
Деякi дорослi iнодi зустрiчаються зi своїм дитячим життям. Так i в казцi. Герой, що потрапив в аварiю в пустелi, раптом зустрiчає дивного хлопця - Маленького Принца. Спочатку свiт дорослого чоловiка i свiт хлопця не можуть знайти спiльної мови, але далi, в розмовах, вiдчуваєш, нiбито дорослий свiт переймається дитячими нотками, асоцiацi ями, свiтосприйняттям дитини.
Мандруючи з планети на планету в пошуках друга, принц потрапляє на Землю i одразу зустрiчає лiричного героя.
Важливе не те, щоб завiвся лiтак, а встановлення стосункiв мiж людьми, - так вважає хлопець.
Що означає "приручити"? - задається питанням Маленький Принц. I дiстає вiдповiдь, а точнiше, починає розумiти стан "приручення". Це щасливе хвилювання i занепокоєння вiд радостi зустрiчi з кимось, це розрiзнення крокiв iз ста тисяч iнших. Але чоловiковi треба ремонтува ти лiтак, скоро вони можуть загинути вiд спраги. Маленький Принц не переймається цим, а просто швидко знаходить колодязь iз питною водою в пустелi. Бо якщо свiт сприймаєш як свiй маленький улюблений будинок, можна досягти чого завгодно. Важливiше знайти незрадливо го друга, - думає Маленький Принц. Лiричний герой, який уже дивується могутностi i мудростi маленького хлопчика: "Йому досить трiшки сонця". Все ж i Принцу потрiбна вода, вiн вiдчуває спрагу. Але: "Вода буває потрiбна i серцю...", - каже вiн зачудованому героєвi.
Вода, народжена пiд зiрками, вiд рипiння корби, здалася дивно смачною. Приходять спогади про дитинство - так приємно i радiсно було приймати рiздвянi подарунки. Герой i не пiдозрює, що став полоненим тендiтного хлопця. Лiричний герой проникся ним.
Принцевi треба було повертатися на свою зiрку. "Я не покину тебе…" - вiдказує герой. Але повертатися необхiдно. До того ж на Принца чекає троянда, за яку вiн вiдповiдає! Принц плакав.
Минуло з часу розставання шiсть рокiв. Герой вже заспокоївся. Майже. Бо що означає раптова любов до зiрок, що означає слухання ночами зiрок? Чи не Принца чекає герой, чи не повернення свого власного дитинства, коли людина - Бог своєї планети?
Б'ється серце, рветься кудись... Маленький хлопчик - Маленький Принц навчив людину бачити свiт серцем.
Iстина людини - те, що робить її людиною (за казкою Антуана де Сент-Екзюперi "Маленький принц")
Вiдомий французький письменник весною 1943 року опублiкував один iз найпоетичнiших творiв, який пiдводить до своєрiдного пiдсумку творчих шукань художника - казку "Маленкий принц". Андре Моруа писав: "Ця дитяча книга для дорослих має багато символiв, i символи прекраснi, тому що вони здаються водночас прозорими i туманними. Головна гiднiсть твору мистецтва в тому, що вiн виражає, незалежно вiд абстрактних концепцiй".
Як у кожнiй казцi, у "Маленькому принцi" розповiдається про дивнi i фантастичнi подiї. Маленький мешканець далекої планети пiсля мандрiв астероїдами потрапляє на Землю. I хоча Земля прекрасна, та його владно кличе до себе рiдна планета, на якiй росте випещена ним, маленьким принцем, прекрасна Троянда.
Та у казцi прихованi, як це часто буває у Екзюперi, його глибокi роздуми про свiт, про людей, про майбутнє планети. "Я не хочу, щоб мою книгу читали просто, заради забави", - зiзнавався письменник, нацiлюючи читача на серйозне ставлення до сприйняття "Маленького принца".
Саме ця серйознiсть зумовлює появу тих глибоких i важливих думок, якi не можуть не прокинутись у головах дорослих, якi теж колись були дiтьми.
"Є таке тверде правило, - казав менi пiсля Маленький принц. - Встав уранцi, умийся, наведи порядок на своїй планетi. Неодмiнно треба кожен день прополювати баобаби, якщо їх уже можна вiдрiзнити вiд трояндових кущiв: молодi паростки у них майже однаковi".
Цiнна сама по собi щирiсть, яку дарує свiтовi дорослих Маленький принц: турбуйся про порядок на планетi, звiльняй її вiд сил, якi загрожують зруйнувати твою колиску. I це першочергове завдання, яке не можна вiдкладати. Це повсякденна робота тих, хто не згубив не тiльки чистоту свого власного дитинства, але i любов до тих маленьких принцiв, що мешкають на нашiй планетi.
Так у дитячiй казцi народжується пафос вiдповiдальностi за долi близьких, рiдних нам свiтiв, який дозволяє говорити про "Маленького принца" як про один з кращих i актуальних творiв сучасної лiтератури.
Мандри Маленького принца чужими планетами знаходять особливий сенс i тому, що на жоднiй iз планет вiн не знайшов щастя. Його владно кличе крихiтна, загублена в космiчних далях невелика планета, на якiй живе його Троянда.
Важко робити якiсь висновки, та ностальгiчна туга Маленького принца за своєю планетою не може не викликати асоцiацiю: Земля - є дiм землян. I хоча людство намагається розкрити таємницю космiчної далини, туманних галактик, чужих зiрок, воно завжди буде повертатися до своєї колиски з особливою радiстю. Бо дiм людський є тiльки дiм земний.
Мудрiсть змiї полягає в розумiннi того, що "серед людей теж самотньо". Мудрiсть Маленького принца i дорослого льотчика, з яким зустрiвся Маленький принц, iнша: серед людей не може бути самотньо, якщо людськi серця горять свiтлим вогнем любовi до всього навколишнього, якщо любов до ближнього не затьмарена ненавистю, деспотизмом i неосвiченiстю тиранiв. I цю чисту любов неможливо знайти очима, її "шукати треба серцем".
Головне у казцi полягає в тому, що Маленький принц лише тодi вiдкриває свої таємницi, коли людина знаходить у собi те прекрасне, що глибоко заховане в ньому чи заснуло в його серцi пiд тягарем "дорослих" рокiв. Збудити це згасле чи заснуле прекрасне у дорослої людини, примусити її пильнiше вдивитися у свiт, щоб i свiт цей зробити кращим, - такий задум "Маленького принца".
Тонке сприйняття барв i звукiв життя (у танках Iсiкави Токубоку)
В усьому свiтi люди мають однаковi почуття, досить часто розмiрко вують над однаковими "вiчним" проблемами, але лiтературнi та взагалi мистецькi твори представникiв рiзних культур, якi вiдображують цi проблеми й почуття можуть бути дуже несхожими. Особливо це помiтно, коли йдеться не про спорiдненi культури географiчно близько розташованих країн, що мали багато спiльного в iсторiї, а про такi, так би мовити, "надкультури", як Схiд i Захiд. Європейське мистецтво тяжiє до масштабних полотен i соковитих барв. Далекий Схiд - до графiчної точностi. Це стосується не лише живопису: в лiтературi помiтний такий самий пiдхiд. У японськiй традицiйнiй поезiї здавна виникли особливi дуже короткi форми вiршiв: танка i хоку.
Слово "танка" перекладається як "коротка пiсня". Танка - одна з найулюбленiших поетичних форм в Японiї, що виникла ще у VIII сторiччi, але досi не втратила популярностi. У п'яти рядках, у тридцять одному складi, найталановитiшi японськi поети можуть вмiстити стiльки думок, що представниковi європейської лiтератури вистачило б на цiлу повiсть. Ось як, наприклад, пише про швидкоплиннiсть життя та вiчнiсть кохання один з найкращих поетiв Країни Сонця, що Сходить Iсiкава Токубоку:
   У синє небо    ти злiтаєш, диме!    I так самотньо    гаснеш-танеш, диме!    На мене ти подiбний, правда?    Так, це вiн,    незабутнiй той поцiлунок!
Жорсткiсть форми вимагає добирати найточнiшi з можливих образи. але, щоб знайти саме найпотрiбнiшi, треба бути дуже спостережливим, вмiти вловлювати сутнiсть речей i явищ, про якi згадуватиметься у вiршах, взагалi - вiдокремлювати головне вiд другорядного i при цьому вiдчувати внутрiшню гармонiю свiту. Характерно, що до цiєї поетичної форми часто зверталися монахи, що роки проводили в медитацiї.
   В пухнасту    снiгу кучугуру -    гарячими щоками!    Отак би покохати... -
пише Iсiкава Токубоку в ХХ столiттi тими простими, але напрочуд точними словами, як це колись робили його попередники. Передане у вiршi почуття вiдверто не названо, але читач його може зрозумiти краще, нiж якби це було висловлено прямим текстом. Для того, щоб досягти такої майстерностi, потрiбне дуже тонке сприйняття дiйсностi, за якого частинами цiлiсного образу стають i барви, i звуки, i будь-якi вiдчуття, але на перше мiсце цього комплексного сприйняття у вiршi вийде щось найголовнiше, те, що передасть головну сутнiсть.
   Дивлюсь    на замурзанi руки,    а нiбито бачу,    що сталося    з серцем моїм.
У цьому вiршi Токубоку стан душi зображується через зовнiшнiй, зоровий образ, а цiлому знову виникає цiла картина, що має свої власнi барви. Це ми можемо побачити в будь-якому його вiршi: кожен має свiй неповторний вiдтiнок, який тому й кидається в очi, що не мiшається з iншими кольорами.
   Я аж завмер -    листочком платана    вiтер торкнувся губи.
Тут уже iншi барви та звуки, але знову так само прозорi та чистi. Щось дуже проникливе i хвилююче ховається в цiй зовнiшнiй простотi. Навiть для людини, що належить до iншої культури. I не дивно, що спiввiтчизниками Iсiкави Токубоку його творчiсть була оцiнена настiльки високо, що iм'ям цього поета названо мiсяць.
Ствердження у образi Андрiя Соколова перемоги людяностi та вiдповiдальностi за долю Батькiвщини (за повiстю Михайла Шолохова "Доля людини")
"Доля людини" - роздуми автора над людською долею в зв'язку з трагiчними подiями, вiйною, що була тяжким випробуванням в життi цiлого народу. З цiєю метою Шолохов добирає епiзоди, що краще за iншi дозволяють зрозумiти цю проблему. Чи витримає Андрiй Соколов, головний герой твору, важкi втрати, чи збереже вiру в життя й людей, чи пройде вiн iспит на людянiсть, i взагалi, що виявиться сильнiшим: обставини чи його характер, - це питання стає наскрiзним в повiстi. Низка епiзодiв об'єднується не тiльки образом Соколова, а "круговою" композицiєю i прикутiстю уваги до цього питання, а ще окремими образами-лейтмотивами, такими як образ дороги, що переростає у образ складного життєвого шляху взагалi. Багато разiв повторюється у цьому лейтмотивi слово "тяжко": "Тяжко менi, братцю, згадувати, а ще тяжче розповiдати про те, що довелося пережити..." Окремої iсторiї або окремої пригоди в повiстi немає, життя Андрiя Соколова осмислюється автором як явище епохи.
У чужiй землi Андрiй "поховав останню свою радiсть i надiю" - свого сина. Це було лише одним з випробувань, що випали на його долю. Вiн знав й iншi втрати, пережив полон, витримав майже неможливе, з того, що взагалi може довестися витримати людинi. Хоча Андрiй Соколов нiби не здiйснював особливих подвигiв, у розказаних автором епiзодах достатньо свiдчень про його мужнiсть. Вiн - герой, хоча герой непоказний, один з мiльйонiв подiбних "непомiтних героїв".
Здавалося б, ненависть до ворогiв мала б витiснити з його серця будь-якi iншi почуття: таке нерiдко трапляється саме з сильними людьми. Схоже, що почуття трагiчної безнадiйностi зачепило-таки глибиннi шари його особистостi. Але доля зводить його з сиротою Ванюшею, дитиною, в якої вкрали дитинство, i втрати якої були не меншими, нiж у нього, дорослої людини. Й ось вже емоцiйна тональнiсть оповiдi змiнюється: "Вночi то погладиш його сонного, то волоссячко на чупринцi понюхаєш, i серце вiдходить, стає м'якiшим, а то воно ж у мене скам'янiло вiд горя", - зiзнається Андрiй Соколов.
Отже, вiн не втратив здатнiсть до спiвчуття й доброти. Бiльш того, через наступне всиновлення Ванюши, Шолохов розкриває iдею непереможностi людяностi. Вiра та надiя звучать у цих рядках повiстi: попри все, Андрiй Соколов лишився людиною. Повiсть названо не просто "долею", або "долею Андрiя Соколова" - узагальнене слово "людина" пiдкреслює важливiсть саме цього моменту. У його ставленнi до дитини ховається перемога доброти над жорстокiстю, над утратами та загальною руїною: це бiльше, нiж вiйськова перемога над ворогом, це перемога iншої моралi - гуманiзму та вiдповiдальностi за долi iнших.
Але знову ж таки вiдповiдальнiсть Андрiя не обмежується вiдповiдальнiстю за малого сирiтку, вона нерозривна з вiдповiдальнiстю за долю Батькiвщини. У кiнцi повiстi це звучить вiдкритим текстом: "I хотiлося б думати, що ця росiйська людина незламної волi, витримає, i коло батькiвського плеча виросте той, хто, подорослiшавши, зможе все витерпiти, усе подолати на своєму шляху, якщо до цього покличе його Батькiвщина".
Отже, повiсть про долю Андрiя Соколова - розповiдь про перемогу людини над нелюдськими обставинами, надiї над вiдчаєм, мирного iснування над страхiттям вiйни.