Серед моря пiсень (за оповiданням Степана Васильченка "Дитинство Шевченка")
Українськi народнi пiснi були популярнi серед народу в далекому минулому. У них народ розкривав свою душу, розповiдав про своє злиденне життя.
Звенигородщина — це спiвучий куток України. Там усi любили спiвати i слухати пiснi. Прийде вечiр — всi вулицi в селi гудуть пiснями. А ранком за селом чабан виспiвує про своє бурлацьке життя:
Та нема гiрш нiкому,
Як бурлацi молодому.
А на весiллi чути море пiсень: сумних i веселих. Безлiч пiсень знали та спiвали старi кобзарi, яких малий Тарас дуже любив. Коли Тарасовi було шiсть рокiв, як почує, де виспiвує кобзар, прибiжить, сяде поруч з ним i вслухається у слова пiснi. Придивляється, як пальцi старого спiвця перебирають струни кобзи.
Цi пiснi вчили Тараса ненавидiти панiв. Наслухавшись таких пiсень, Тарас бiгав на зарослi луки та в бур'яни. Серед таких високих бур'янiв вiн, зробленою з лозини шаблею, зрубував їм голови. Уявляв себе гайдамакою, а бур'яни — панами.
Тарас дуже любив пiснi. Почуту де-небудь пiсню, одразу всю запа-м'ятовував. I коли що робив — виспiвував. I не було тому краю: то з гори, то з бур'янiв линув той голос, сповнений жалю.
Робiнзонада головного героя роману Данiеля Дефо "Життя i незвичайнi та дивовижнi пригоди мореплавця Робiнзона Крузо"
Для багатьох поколiнь юних читачiв цей роман став настiльною книгою, його екранiзували багато разiв, до останнього часу пiдлiткiв приваблювали iгри "у Робiнзона", спроби пройти його шлях, випробувати свої сили у екстремальних ситуацiях.
Самотня людина на одинокому островi нiби повторює весь шлях, пройдений людством: мисливець, землероб.
Пiзнiше, коли на островi з'являється П'ятниця, — рабовласник i, нарештi, хазяїн маленької колонiї. З подробицями, точними цифрами, автор розгортає перед нами iсторiю зусиль свого героя.
Усi позитивнi риси Робiнзона у його попередньому життi — енергiйнiсть, цiлеспрямованiсть, пiдприємливiсть, знаходять тут справжнє втiлення. Вiн будує собi хижку, видовбує iз дерева човен, розширює печеру, приручає кiз, вирощує iз жменьки зерна свiй перший урожай.
Труднощi та небезпека пiдстерiгають його на кожному кроцi — сонце спалює його першi посiви, птахи i звiрi розтягують зерно, слiд людоїда на пiску нагадує про можливий жахливий кiнець. Та Робiнзон не падає духом, вiн твердо оцiнює кожну небезпечну ситуацiю i своєчасно запобiгає їй, його сильнi руки i практичний розум творять чудеса. Захоплююча розповiдь героя про робiнзонаду звучить як натхненний гiмн людськiй працi та людському розуму.
Уперше в лiтературi тема працi стала центральною у великому художньому творi, вперше так голосно прозвучала вiра в людину, її творчi можливостi, силу розуму та рук.
Роман було написано у XVIII ст., коли була популярною iдея "природної людини": повернення її до природи, розкриття у характерi людини нормальних, природних рис. Це протиставлялось тодiшньому панству — дворянам, з їх надмiрними уявленнями про себе, про свої права.
Саме трудовий подвиг Робiнзона принiс роману Д. Дефо свiтову славу. Вiн цiкавий та пiзнавальний для дiтей. Недарма один iз письмен никiв i фiлософiв XVIII ст. Жан-Жак Руссо вважав, що це перша книга, яку слiд прочитати пiсля букваря кожнiй дитинi.
Твiр-вiдгук. Як три грибочки... (за оповiданням Степана Васильченка "Дощ")
Я хочу подiлитися думками, якi з'явилися в мене пiсля прочитання твору С. Васильченка "Дощ". Це оповiдання викликало в моїй душi велике спiвчуття до нещасних дiтей. Мабуть, постiйно троє маленьких дiтей — "старша дiвчинка i троє малих хлопчикiв" залишалися на самотi вдома. Мати заробляла грошi в панських горницях. Так i цього разу, коли бушувала злива з грозою, матерi не було. Дiти залишилися самi. Маленькi хлопцi хотiли їсти, а старша сестра заспокоювала їх, як могла. Що вона могла їм дати ще? Вже з'їдено все. А на iншу їжу мати поки не заробила. Так i перебули грозу. Вийшло сонце, свiтиться проти нього весь у золотих краплях гай. Потяглися з базару люди. I дiти,
бажаючи ще бiльше їсти, вийшли на битий шлях просити "гостинцi". Хтось їх не помiчав, але помiтила одна бабуся, яка йшла, спираючись на костур, за возами.
Бабуся, як їй не було жаль дiточок, їсти не дала — не несла з собою. Але гарно розпитала, хто вони, де їхня мама. А на прощання погладила всiх, особливо маленьких, по голiвках. I так вiд цього дiтям стало радiсно, що на деякий час забули вони i голод, i вiдсутнiсть мами, а згадували добру бабусю.
Мене особливо вразив цей епiзод, де письменник дуже влучно змалював тонкi, вразливi i чистi душi дiтей, для яких звичайнi приємнi слова i ласкавiсть бабусi значили бiльше, нiж вгамування гострого голоду. Вони вiдчули, що у свiтi є добрi люди. А, отже, усе закiнчиться добре: повернеться мама, нагодує їх, приголубить, i стане всiм весело i гарно.
Так i залишилося троє дiтей пiд своєю землянкою, "як три прив'ялi квiтки", чекати на прихiд щастя в їхнє життя — мами.
Байка "Щука" Леонiда Глiбова - викриття несправедливого царського суду
Леонiд Глiбов був талановитим письменником, якого знали не тiльки в Українi та Росiї, а й у всьому слов'янському свiтi. Леонiд Iванович написав багато жартiвливих вiршiв, казок, загадок. Але найбiльшого успiху набули в читачiв його байки.
Саме байка "Щука" дає можливiсть побачити яскраву картину тогочасної дiйсностi:
На Щуку хтось бумагу в суд подав,
Що буцiмто вона такеє виробляла,
Що у ставу нiхто життя не мав:
Того заїла в смерть, другого обiдрала.
Цих рядкiв досить, щоб вiдчути i повнiстю повiрити у справедливiсть звинувачень Щуки у тяжких злочинах, за якi доведеться її покарати. Ми змушенi повiрити, що звинувачення цiлком слушнi i суддям нiчого не залишається, як винести справедливий вирок. А хто ж суддi? "Якiйсь два осли, одна нiкчемна Шкапа та два стареньких Цапа". Досить тiльки цих трьох означень, щоб читачi могли уявити обмежених, тупих i безпомiчних суддiв.
Автор подає нам ще одного персонажа — Лисицю, обов'язкового представника в iєрархiї царського суду. I одразу в нашiй уявi постає образ хитрої, пiдступної особи. Адже хитрою Лисичка виступає майже у всiх народних творах.
У своїй промовi Лисиця починає iз заперечення нiби занадто лiбераль ного вироку за вчиненi злочини Щуки-хижака. Тому, щоб її справедливо покарати i щоб це покарання мало виховний сенс i стало застереженням для iнших, стряпчий пропонує нiби "найжорстокiшу" кару — "у рiчцi вражу Щуку утопити!"
I так, щоб викрити несправедливий царський суд, який виправдову вав багатих, жорстоких кривдникiв, щоб засудити нiкчемних суддiв, обмежених, покiрних виконавцiв чужої волi, щоб викрити хабарництво, кругову поруку чиновникiв, автор створює алегоричнi образи, змальовує правдиву картину тогочасної дiйсностi. Хоч суддi i стряпчий рiзнi за характером, але вони мають одну мету —потурати панству, допомагати хижакам пригноблювати народ.
Твiр-роздум про лiрику Дмитра Павличка
Багато прекрасних поетичних рядкiв входить до нашого життя, та не кожен з них бринить пiснею у душi.
"Червоне — то любов, а чорне — то журба".
Цi слова прекрасною, журливою нотою лунають у пiсенному набутковi українського народу. Вони, як i вся iнтимна лiрика Дмитра Павличка, сповненi особливої задушевностi, щиростi, глибоких роздумiв про життя.
Вiдчутнi спорiдненiсть i спiвзвучнiсть цiєї поезiї iз вiдомою "Пiснею про рушник" Андрiя Малишка. Скiльки спiльного мiж цими перлинами, якi хвилюють серце i душу кожного, хто хоч раз торкнувся їх. Це нiби другий виспiв тiєї ж теми. Немало лiт спливло вiдтодi, як двома кольорами, червоними та чорними нитками, вишила мати сорочку для сина, який "малим збирався навеснi пiти у свiт незнаними шляхами". Немало тих шляхiв пройдено вiд тiєї весни, в яку проводжала мати сина до днiв передосiннiх.
Пронесенi крiзь роки, як заповiт, як материнська пiсня любовi й зажури, два кольори вийшли iз згорточка старого полотна, стали глибоко поетичним образом. Вони нiби символи самого життя, що водило поета свiтами i кликало додому, переплiтаючи сумнi й радiснi дороги, як узори на маминiм гаптуваннi.
Переплились, як мамине шиття,
Мої сумнi та радiснi дороги...
Два кольори — двi нитки душi, що переплiтають у одному вiзерунку пам'ять про батькiв i турботу про дiтей. Про сучасне й майбутнє. Вони, як живi джерела, що передають вiд поколiння до поколiння скарби й багатство пам'ятi свого роду, бо саме вони духовно єднують людину з рiдною землею.
Серед iнших творiв поета, покладених на музику, особливим лiризмом вирiзняються пiснi "Лелеченьки", "Впали роси на покоси", "Дзвенить у зорях небо чисте", "Вiконце", "Син", "Веснянка".
Полинули в далечiнь лелеченьки. Як то їм там — далеко вiд рiдної неньки-землi? Лелеченьки... Лелеченьки... Чи є ще куточок на планетi, де "бiлi роси на покосах", чи дзвенить де, "так, як вдома, у зорях чисте небо". Чи можна де-небудь стрiтися з такою великою любов'ю, як у рiднiм краї?
"Вiчна" тема Д. Павличка спонукає читача до роздумiв. Вiрш поета "Моя любов, ти як Бог?" — приклад цьому. Як Земля i Космос становлять Всесвiт, бо iснують за взаємозалежними законами буття, так само i земна любов сягає небесного високого почуття, i тому вона вже неземна.
Дмитро Павличко виспiвав свою "вiчну" тему нiби одним надихом, виливши у неї свiтлу радiсть, тиху печаль i тугу осяяного i збентежено го великим коханням серця лiричного героя. Будемо сподiватися, що й новi вiршi поета вiдгукнуться нiжним щемом у наших душах i серцях.
Твiр-роздум. Посмiшка
Посмiшка… Велику силу вона має у нашому життi. Буває, посваришся з кимось. I так тяжко на душi. А коли помиришся — обов'язково усмiхнешся. I наче гори звалились… Вiдкритий погляд i усмiшка — це вже настрiй. З людиною хочеться спiлкуватись. Вiриш у її доброзичливiсть. А коли хтось погляне на тебе спiдлоба — неприємно якось почуваєш себе.
Але усмiшки бувають рiзнi. Я читав книжку про мову жестiв. Там говориться, що бувають i посмiшки неприємнi…
Тiльки щира усмiшка — то твiй друг.
Твiр-роздум. Хлiб
Вiд зорi до зорi пливуть ланами країни комбайни, мчать тисячами дорiг колони автомашин, навантажених зерном, що ще зберiгає сонячне тепло. Жито i пшеницю приймають у трюми пароплави на рiках, мчать залiзничними магiстралями ешелони, вiд яких пахне полем, бо у вагонах хлiб нового врожаю. Вiстi з нив дорогi серцю не лише тим, хто безпосеред ньо причетний до збиральної, ними цiкавляться усi: i сталевари, i вченi,
i митцi, що дарують людям свої талант i працю. Хоч який би щедрий був наш стiл, коли на ньому немає хлiба, отже, не вистачає найважливiшого, без чого приготовленi страви здаватимуться не такими смачними.
Хлiб… Народ назвав його святим. Хвала тим рукам, що виростили повнозерний колос, зберегли вiд негоди, зiбрали. Хвала тим, хто, забуваючи про втому, за штурвалом трактора, комбайна, автомашини, дбав про родючiсть землi i силу пшеничних i житнiх ланiв.
Бережiмо та цiнуймо його, бо то не тiльки труд мiльйонiв. Хлiб — це життя.
Твiр-розповiдь. Українськi нацiональнi страви та напої
Важливою складовою частиною культури кожного народу є його нацiональна кухня. В українцiв страви завжди вiдрiзнялися багатством та рiзноманiттям.
У щоденному харчуваннi селян чiльне мiсце посiдав хлiб. Усi люди розумiли його важливiсть. Коли його обмаль — навiть золото не потрiбно. Одне пшеничне зерно переважить гори золота. Про це свiдчать прислiв'я: "Хлiб — усьому голова", "Як є хлiб та вода, то й нема голода". Недарма ж на Русi гостей зустрiчали хлiбом-сiллю! З хлiбом проводжали молодих на весiлля, приносили хлiб у дiм новонародженого.
В українськiй нацiональнiй кулiнарiї було багато варених страв iз борошна: вареники, лемiшка, затiрка, кваша тощо. До найпоширенiших з них в Українi здавна належали вареники, галушки та локшина, якi ми вживаємо й нинi. Робилися вони з пшеничного, гречаного або житнього борошна. Без цих страв не можна уявити нацiональну кухню українцiв.
Важливу роль у щоденному харчуваннi вiдiгравали кашi. Їх готували з гречаної, ячмiнної чи пшоняної крупи. Через поживнiсть кашi її подавали переважно на обiд.
З городини найчастiше вживали картоплю. Вона витiснила багато борошняних страв. Картопля була другим хлiбом. Їли її з капустою, огiрками, кислим молоком, мастили олiєю чи смаженим салом.
Багато страв готували з вареної картоплi: смажили на олiї картопляники, пирiжки, начиненi капустою, грибами чи квасолею. З тертої картоплi робили деруни, коржики, галушки.
Українцi споживали багато овочiв. Це — капуста, часник, цибуля та бобовi: горох, квасоля.
Квашену капусту тушкували, начиняли нею вареники та пирiжки, їли її з хлiбом.
Часник та цибуля були за приправу для багатьох страв. Улiтку разом iз хлiбом вони становили полуденок селянина в полi.
А найпоширенiшою стравою з овочами в українцiв був борщ. Про його значення говорять прислiв'я: "Як нема борщу, то нема й їжi", "Де в хатi борщ i капуста, там хата не пуста".
Борщ готували в кожнiй родинi. Залежно вiд достатку родини борщi були густими чи рiдкими, або майже порожнiми.
Найуживанiший в Українi є червоний борщ з капустою. Його заправляли, як правило, пiдсмаженим салом, часником, борошном. У зелений борщ додавали щавель, лободу, кропиву. Холодний борщ готували влiтку.
Напої також були рiзноманiтними. До найдавнiших належать молоко (солодке та кисле), квас, горiлка. Тiльки квасiв знали силу-силену! Був хмiльний квас, квас iз хрiном, яблучний квас, квас з груш, з малини, козацький квас та багато iнших.
Серед хмiльних напоїв вирiзнялися вишнiвка, спотикач, цитрусiв ка та iншi.
Зараз старовиннi рецепти зберiгають, бо вони є цiкавими для знання культури українцiв.
Твiр з народознавства. "Коляда, колядки..."
Хто народився i вирiс у селi, тому добре вiдома простенька колядка:
Коляд, коляд, колядниця,
Добра з медом паляниця,
А без меду не така —
Дайте, дядьку, п'ятака!
Приємно її промовляти. I не тiльки тому, що пiсля неї на промовця чекають подарунки, а й тому, що тут безпосередньо згадується Коляда.
Що ж це за свято? Свято української Коляди вiдзначається протягом двох тижнiв — з 7 до 19 сiчня. Це перiод зимового повороту сонця. Люди казали: "Сонце на лiто, а зима на мороз". Коляда — свято народження Сонця. З прийняттям християнства його пов'язали з днем народження Iсуса Христа. Тому зараз ми називаємо свято, яке розпочинається опiвночi пiсля Святвечора мiж 6 i 7 сiчня, Рiздвом Христовим, або просто Рiздвом. А далi святкування продовжуватиметься наступнi два тижнi.
Свято Сонця — Коляда — це цiлий комплекс новорiчних обрядових дiй, що тривають вiд Рiздва до Водохрещя. День перед Рiздвом називав ся Святвечiр, Багатвечiр або Багата кутя. До нього слiд було впоратись
з усiма господарськими справами, натовкти зерна для кутi та приготува ти дванадцять пiсних страв, серед яких були гриби, риба, пироги з квасолею чи капустою, узвар i кутя.
На Святвечiр усi члени родини були вдома. Господар вносив у хату сiно для кубельця на покутi, встановлював Дiдуха. Їли передусiм головну страву — кутю, яку готували з пшеничних або ячмiнних зерен.
Горщик з кутею обов'язково ставили на покутi в кубельце, або ясла, оскiльки Мати Божа народила малого Христа в яслах.
Дiти вiдносили обрядову вечерю своїм хрещеним, бабусям i дiдусям, якi обдаровували дiтей яблуками, горiхами чи грiшми. А потiм усi гралися, ворожили. Так проходив Святвечiр. Надходило Рiздво Христове.
Тодi казали:
— Зi Святим Рiздвом будьте здоровi!
Їм вiдповiдали:
— I вас також вiтаємо й бажаємо здоров'я!
I декламували:
З Святим Рiздвом вiтаю,
Всiм здоров'я бажаю:
Господарю на воли,
Господинi на квочки,
Хлопцям-дiвчатам на гуляння,
Малим дiтям забавляння...
А меншi спiвали:
Я маленький хлопчик,
Iзлiз на стовпчик,
У дудочку граю,
Колядочку знаю.
Починалося колядування усiм загалом. Парубки вибирали Ватагу, тобто керiвника, Мiхоношу, Козу, Пастуха. Ще були Циган, Лiкар, Єврей, Смерть з косою. Завжди носили зiрку.
Дiставши дозвiл колядувати, ватага починала потiшну виставу з пiсень-колядок та жартiвливих сценок.
Ой сивая та i зозулечка
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на здоров'я!
Усi сади та i облетiла,
А в одному та i не була.
А в тiм саду три тереми:
У першому — красне сонце,
У другому — ясен мiсяць,
А в третьому — дрiбнi зiрки.
Ясен мiсяць — пан господар,
Красне сонце — жона його,
Дрiбнi зiрки — його дiтки.
Так святкували аж до 18 сiчня. А в цей день влаштовувалася Голодна кутя, коли спалювали Дiдуха, "щоб теплий дух накликав весну".
Пiсля цього починався iнший обряд — "проганяння кутi". Казали: "Геть, кутя, з покутя, а ти, узвар, iди на базар!"
Так закiнчувалися рiздвяно-новорiчнi свята. Селяни настроювува лися на веснянi польовi роботи.
Стояла я i слухала весну (пейзажний етюд)
Прийшла весна iз кобзою в руках. Спiвуча i весела. Повiяла вона на дерева i кущi зеленим тихим вiтерцем i заспiвала. Вона спiвала про щастя i радiсть, про духмяний вiтер, трави i квiти. Вона спiвала тисячами струмкiв, щебетом ластiвок, тьохканням солов'їв, куванням зозулi, шелестом дерев i трав, дзижчанням бджiлок.
А небо було блакитне-блакитне. То весна розкидала свої голубi стрiчки над квiтучими садами, лiсами i зеленими полями.
Ось пролетiла ластiвка. Вона трiпоче крилами, як рушниками. Пташка теж радiє чарiвницi.
А весна спiває ще голоснiше i голоснiше. I все ожило i зацвiло яблунево-вишневим цвiтом. Тихо шумiли гаї, весело щебетали пташки, а менi було радiсно i хотiлося спiвати пiсню весни-чарiвницi.
Твiр-опис за картиною М. Г. Дерегуса "Малий Тарас слухає кобзаря"
В Українi є багато видатних художникiв. Один з них Михайло Гордiйович Дерегус, що народився 1904 р. Вiн — вiдомий живописець i графiк, народний художник. Навчався Михайло Гордiйович у Харкiвському художньому iнститутi. Свою творчiсть вiн присвятив iсторiї українського народу, героїчному минулому рiдного краю, його пiсням та думам. М. Дерегус також проiлюстрував твори М. Гоголя, Т. Шевченка, I. Котляревського i iншi.
Одна з його картин — "Малий Тарас слухає кобзаря". Дивлячись на неї, ми яскраво уявляємо все змальоване художником: тихий лiтнiй вечiр, вiдблиски сонця, яке щойно сховалося, косарiв, що повернулися з поля. Ми бачимо, що вони погано одягненi та взутi. Це, мабуть, крiпаки, праця яких важка, а доля — гiрка. Тут, коло хатини, сидить старий кобзар та спiває пiсню. Старенька свитина i зношенi чоботи говорять про нелегку долю народного спiвця. Поряд стоять жiнки, дiти, косарi. Обличчя у них сумнi, зажуренi. Мабуть, та пiсня зовсiм невесела. Менi здається, що кобзар спiває про злиденне життя, тяжку працю, гiрку неволю. То пiсня про життя українського народу пiд панською владою.
Серед слухачiв ми бачимо малого Тараса, який глибоко поринув у свої невеселi думки.
Здається, цiєю пiснею старий кобзар нагадав йому тяжке дитинство та змусив замислитись над безрадiсним майбутнiм.
Ця картина справляє велике враження на глядачiв своєю реалiстич нiстю. Вона має пiзнавальне значення, бо змальовує iсторичне минуле нашого народу, його побут, культуру. Вона має виховне значення, бо викликає безлiч почуттiв: спiвчуття до знедоленого народу, ненависть до неволi, волелюбство, прагнення полiпшити життя свого народу.
Твiр-роздум. Перший подих осенi
Ось i пройшло лiто — прекрасна пора, коли можна купатися, ганяти на велосипедi, ходити з батьками на прогулянки в парк i ласувати морозивом. Настає iнша пора року — золота осiнь. Але я зовсiм через це не сумую. Щоправда, разом з лiтом минули i канiкули, тепер треба щоденно вчитися у школi, однак щодо цього я не проти: менi хочеться вчитися, дiзнаватися постiйно про щось нове й цiкаве. I, взагалi, труднощi мене не лякають.
Ще у серпнi я став помiчати, що люди менше купаються, та й вода в рiчцi постуденiшала. Ранки почали зустрiчати мене холодною росою i прозорим серпанком, а ввечерi зорi здавалися яснiшими вiд прохолоди.
Рання осiнь — цiкава пора року. Найбiльше я полюбляю ходити в лiс за грибами. Вiзьмемо ми з батьками кошики — i мерщiй до лiсу. I вже без щедрого врожаю опенькiв, жовтих лисичок i рижикiв ми не повертаємося. А разом з ними ми, овiянi лiсовими ароматами, мов дикi квiточки, виносимо i зливу вражень вiд осiннiх змiн лiсу. Дерева, наче модницi, мiняють лiтнi шати на iншi. Стоять пожовтiлi клени, тендiтних берiзок теж помiтно торкнувся жовтуватий колiр. Час вiд часу окремi деревця гублять жовтi чи пурпуровi листки, нiби роняють сльозинки за райдужним лiтом, що минуло. Не чути птахiв: деякi вже вiдлетiли у вирiй, iншi — напоготовi. Лiс i його мешканцi готуються зустрiти осiнь.
Восени у мене бiльшає обов'язкiв. Разом з батьками я збираю картоплю на дачi й також допомагаю у вихiднi бабусi в збираннi городини, за що вона менi дуже вдячна.
Але найбiльший мiй обов'язок — це вчитися, займатися громадсь кими справами. Через це я вiдчуваю себе дорослiшим i потрiбнiшим людям.
Сидячи на уроцi за партою, я бачу, як у вiкно до мене зазирає пожовтiлий клен. Вiн шелестить листочками, нiби бажає успiхiв у навчаннi та життi.
Твiр-опис за картиною М. П. Глущенка "Вiдлига"
Сонце починає перемагати зиму. Крихкий, сипучий снiг вже не той, що був взимку — здає. Його колiр — то ознака наближення весни. З дахiв звисають крижанi бурульки, блищить, струменiє пiд ними вода — i крапає, крапає... I знову ожила, заграла природа пiсля довгої зими. Скресла крига на рiчках, озерах. На галявинi стоїть берiзка-царiвна, а неподалiк дуб-лицар. Усi дерева пiдняли своє гiлля, неначе вiтаючи сонце i свiтлий день. А день став довшим вiд ночi, вiдчутно стало теплiше. Усе навкруги радiє. У лiсi пахне весною. Усе оживає: тварини, рослини, комахи виповзають зi своїх нiрок-схованок. Пташки спiвають дзвiнко i весело. Прилетiв дятел i своїм довгим дзьобом почав стукати по дереву. Ось здивований зайчик роздивляється все навкруги. З барлогу вилазить все ще сонний ведмiдь. Бiлка весело стрибає з гiлки на гiлку. Їжачок теж прокинувся: вилiз iз своєї нiрки, згорнувся клубочком i покотився з гiрки. Горобцi лiтають зграями у пошуках їжi.
Нарештi закiнчилася зима i настала весна. Усi радiють цiй подiї.
Твiр з народознавства. Любисток
Донедавна, а в деяких мiсцевостях i нинi, у селах важко було вiднайти бодай одну хату, коло якої не красувався б високий кущ любистку.
Як калину та явiр, любисток оспiвано в пiснях про кохання, що з рiзних причин не стало щасливим.
Рослина має своєрiдний специфiчний запах, який нагадує запах селери. Через цей запах любисток i використовують як приправу до нацiональних страв. Смак рослини гострий, солонувато-гiркий.
Ця рослина вiдома та вживається по свiй Українi. Iснує безлiч своєрiдних i нiжних назв цiєї рослини: любця, любець, любчик, приворот не зiлля, зоря, каштанчики.
Любисток має неабияке значення як лiкарська рослина. Найчастi ше використовують корiнь любистку. Узваром кореня користуються при випадiннi волосся та для полiпшення його росту, а також при головних болях.
За народним повiр'ям маленьких дiтей купають у любистку, щоб були щасливi, а дiвчата миють волосся любистком, щоб хлопцi любили.
Зоряна нiч
Коли йдеш вночi вулицями свого села, та раптом пiднiмаєш голову — й таке вiдчуття вiд безмежної кiлькостi золотих роїв угорi, наче очi твої, душа твоя залетiли до їхнього бджолиного зорiння i вже там лишились.
Чим довше дивишся на зорi, тим бiльше набуваєш упевненостi, нiби тi зiрки стають для тебе близькими, що мiг би й рукою дiстати.
I коли маєш отакий небуденний настрiй, то буває болiсно дивитися, як падає зiрка. I ти стоїш, вражений, наче сподiваєшся, що не вмерла ще зiрка, що спалахне вона в iншому мiсцi… Але ж нi, не спалахнула. Тiльки слiд її якийсь час наче тлiв ще на холоднiй щоцi нiчного неба.
Нiч… Зорi… Тихо…
Твiр-розповiдь. Поїздка до Карпат
Я нiколи не забуду тих днiв, коли ми усiм класом разом з класним керiвником Галиною Василiвною їздили до Карпат. Хто хоч раз побував у Карпатах, той нiколи не забуде побаченого. Я запам'ятав i тi прекраснi узгiр'я, що спускають рiзнокольоровi килими до шумливих рiк, спокiйних верховин, де бродять тiнi забутих предкiв. А найголовн iше довго вчувається карпатський шум. Цей шум не схожий нi на кавказький, нi на кримський.
Деколи, як пройдуть верховинами грози, шум стає голоснiшим, але не лякає вас диким ревом, навпаки, — то гудуть гiрськi потоки, свiжi та запашнi, як самi травневi грози. I саме в ту мить почуваєш себе мiцнiшим, стрiмким, як гiрськi потоки.
Люди тут стрункi, з вiдвертим обличчям. Як всi чеснi та невтомнi трударi, люблять довго на самотi мрiяти. А мрiяти їм допомагає природа. У красивому краю i мрiяти хочеться…
Твiр-розповiдь. Косовиця
Пiд час лiтнiх канiкул я люблю вiдпочивати у дiдуся та бабусi в селi, розташованому на березi Кременчуцького водосховища. Дiдуся звати Олексiй, бабусю — Ганна.
Хочу розповiсти, як ми з дiдом заготовляємо сiно на зиму.
Коли буваю у дiдуся, дивлюся на його роботу, думаю — не все вимiрюється користю, є на свiтi й мистецтво — мистецтво працi. Працю, яку любиш до нестями. Моєму дiдусевi 75 рокiв, але косар вiн вiдмiнний. Ми разом заздалегiдь готуємося до косовицi — точимо власнi коси. Такою косою нi з ким не подiляться в селi, нiкому не довiрять. Я придивляюся до дiдуся: вiн iде вiльно, наче гуляє косою, нiякого напруження у його руках не видно, а косить швидко. Я стараюся iти поряд, щоб наче однiєю косою косимо. Оце i є мистецтво працi. Пiт виступає на обличчi. Руки трохи втомилися, але я не здаюсь, соромно перед дiдусем, тримаюсь. Шовкова трава лягає нам пiд ноги.
Яке щастя вiдчути, що ти працюєш, що в тебе теж виходить. А ось i бабуся з теплим молоком i свiжим, тiльки-но спеченим хлiбом.
Твiр-розповiдь. Мої друзi
Кажуть, що справжнiх друзiв не може бути багато. Я вважаю, що це правильно. У мене є безлiч знайомих, проте справжнiх друзiв — лише двоє. Це мої однокласники — Iгор i Андрiй.
Чому саме їх я вважаю моїми друзями? Вiдповiдь проста: менi з ними цiкаво, приємно. I, головне, вони завжди допоможуть у скрутну хвилину порадою i дiлом. Вони доводили це неодноразово.
Так сталося, що ми троє живемо поруч, в одному мiкрорайонi. Тому немає особливих проблем iз зв'язком. Ми бiгаємо один до одного в гостi, разом робимо уроки, ходимо гуляти. Оскiльки ми вважаємо себе справжнiми друзями, то намагаємося зацiкавити i розважити один одного. У мене вдома є безлiч книжок та iграшок, тому я часто запрошую Андрiя та Iгоря до себе в гостi. Поки ми граємося, мама готує нам смачний обiд. А потiм, буває, усi разом робимо деякi складнi завдання. Iнодi ми ходимо додому до Андрiя грати на комп'ютерi. Я хочу в майбутньому серйозно зайнятися програмуванням, i в цьому менi допомагає Андрiїв батько — Олексiй Миколайович. Вiн працює програмiстом у фiрмi й досконало знає свою справу.
У школi приятельськi щирi стосунки мiж нами не зникають. Навпаки, ми намагаємося триматися разом, не давати ображати жодного з нас. Якщо сталася з кимось з нас неприємнiсть чи в чомусь непотала нило, то ми робимо усе, щоб допомогти чи заспокоїти товариша.
Ми товаришуємо вже два з половиною роки. Бували й суперечки,
i непорозумiння, i розрив стосункiв. Але через певний час усi ми намагались їх вiдновити. I це нам вдавалося. Я думаю, що товаришами ми залишимося на все життя.
Твiр-опис процесу працi. На збираннi картоплi
Одного разу ми з класом поїхали на збирання картоплi. Ми, шестикласники, вже дорослi люди, i нам просто необхiдно допомагати своїм батькам не тiльки по господарству, а й у зовсiм серйознiй роботi.
Автобус привiз нас на неозоре картопляне поле, на якому де-не-де стирчали соняхи. Був жовтень, i стебла картоплi давно вже були не зеленими, а буро-коричневими. Це означало, що там, у землi, визрiли клубнi i можна їх збирати.
Трактор, який з'явився iз-за пагорба, за наказом бригадира в'їхав на поле i своїми лемехами почав перевертати рядки з картоплею.
Машина поїхала далi, вивертаючи великi скиби землi, а ми з нашою вчителькою жваво кинулись збирати клубнi. Її було багато — рiк видався врожайним. Картопля виявилася крупною, коричнево-роже вою. Iнодi траплялася збоку зеленкувата. Невдовзi бiля дороги утворилися двi великi купи.
Хтось принiс мiшки, i ми зсипали зiбраний врожай у них. А робiтники вантажили цi мiшки на причепи i вiдвозили до овочесховища.
Настав полудень, сонце почало сильно припiкати. Ми, потомленi, зiбралися докупи пiти вiдпочити в посадцi на обочинi дороги. I тут нарештi дали сигнал обiдати. Їли ми пiд навiсами на вiдкритому повiтрi. Як же смачно їлося! Те, на що в мiстi ми i дивитися не хотiли, зараз поглинали всi. Пшеничну кашу, огiрки, помiдори, яйця їли ми з великим задоволенням. А потiм, спiтнiлi i втомленi вiд працi, всi ми тут же прилягли вiдпочити. Кожен обмiнювався враженнями з учителькою i один з одним. Ми були настiльки натхеннi нашою корисною i цiкавою працею, вирiшили i завтра так само плiдно попрацювати.
Твiр-розповiдь. Вербова гiлка любовi
У Стрийському парку м. Львова зiбранi рiдкiснi представники флори всього свiту. Росте тут i верба. Пiд час урочистого святкування 110-ої рiчницi з дня смертi великого Кобзаря України — Тараса Григоровича Шевченка у парку було посаджено гiлку верби. А привезено її з далекого Казахстану, з пiвострова Мангишлаку.
З бiографiї народного поета довiдуємось, що Тараса Шевченка перевели з Орської фортецi на Мангишлак. Дорогою на пристанi в Гур'євi, вiн знайшов гiлку верби i взяв її з собою. На Мангишлаку посадив її на солдатсько му городi. Прийнялася гiлочка i бiльш як за сто рокiв розрослася у велику вербу наперекiр гарячому диханню пустелi. А привезена з Казахстану гiлочка цiєї верби стала деревом пам'ятi Кобзаревi у Стрийському парку.
Ми з класом вiдвiдували цей парк, коли були на екскурсiї у м. Львовi. Розрослася гiлочка — зустрiчає усiх своєю красою i зеленню пишна верба.
Твiр-роздум. Безсмертя
"Завдання дуже важливе, i щоб виконати його, треба пожертвувати своїм життям. Я люблю життя, я ще дуже молодий. Але тому, що Вiтчизна, яку я люблю, як свою рiдну матiр, вимагає вiд мене пожертвувати
життям в iм'я визволення її вiд нiмецьких окупантiв, я зроблю це. Хай я помру, але в пам'ятi мого народу я буду безсмертний".
Герой, якому належать цi слова, загинув. Та ворог дорого заплатив за кожну краплю його кровi.
У самому ворожому лiгвi мужнiй патрiот виконував винятковi за смiливiстю i вiдвагою завдання. Це нашому командуванню вiн надавав надзвичайно важливi полiтичнi та воєннi вiдомостi. Це з його допомогою було розкрито змову фашистiв, що мали намiр вчинити терористичний напад на учасникiв наради в Тегеранi.
Таким був легендарний розвiдник Микола Iванович Кузнецов. Людина, яка славним життям своїм удостоєна безсмертя.
Твiр-роздум. Людина, на яку я хочу бути схожим
Людина, на яку я хочу бути схожим — це моя мама. Вона завжди добра, ласкава. Моя мама дає менi хорошi поради. I якщо мами немає вдома i нi з ким подiлитися своїм горем чи радiстю, в мене нiби камiнь на душi. Але, коли прийде мама, то горе, роздiлене з нею, — пiвгоря, а радiсть — подвiйна радiсть.
Iнколи мама накричить на мене за погану оцiнку в школi або ще за якусь шкоду — я ображаюсь i, бувало, навiть не розмовляю. Але частiше я був неправий. А коли розумiв це, йшов до мами i перепрошував. I мама мене завжди вибачала, як би я не провинився.
Одного разу я уявив, що мами немає. Як тодi склалося моє життя? Про це страшно навiть подумати. I я зробив висновок, що мама — це все: i радiсть, i доброта, i розумiння, i все-все на цьому свiтi.
Я хочу бачити свою маму завжди щасливою, радiсною, нiжною i доброю. А по-iншому не може й бути.
Твiр-роздум. Що робить людину великою
Чомусь всi ми думаємо, що людину робить великою посада, яку вона займає. Але я думаю, що це помилка. Насправдi, великою є людина, яка сумлiнно i чесно виконує свiй обов'язок. Найголовнiше — щоб людина любила свою професюi. Бо ж хто до чого покликаний, той i буде старанно й сумлiнно робити свою справу. А якщо всi з любов'ю будуть працювати, то недалеко й до добробуту в життi, якого прагне кожна людина.
Усе це зближує людину з природою. Бо ж маленький кущ бузку аж нiяк не зарадить велетенському дубовi. Бо вiн пiдсвiдомо вiдчуває щастя, що саме вiн є тим, ким вiн є. Напевне, люди мають не зраджувати своєї сутностi, й тодi, можливо, всi будуть задоволенi собою ї щасливi.
Але, мабуть, перш за все, велич людини виявляється не в тому, ким вона є, а в тому, як вона ставиться до своїх товаришiв, i до незнедоле них людей.
Велич людини в тому, що вона нiколи не зраджує своїх друзiв, а крiм того, знаючи вади товаришiв, любить їх такими, якi вони є. А найвелич нiша та людина, яка з гумором умiє сприймати свої недолiки.
Замiтка до стiнгазети. Спортзал став кращим, нiж новий
Останнiм часом змiнився вигляд шкiльного спортзалу. Старшоклас ники разом з батьками встановили грати на вiкнах — це рятує скло вiд неслухняного м'яча. Учнi 6—8 класiв самотужки полагодили спортивнi мати, хоч довелося докласти неабияких зусиль. Поштукатурено й пофарбовано стiни примiщення.
Значну роль у ремонтi спортзалу вiдiграла рада школи. Це вона розшукала спонсорiв-батькiв, за чиї кошти було придбано усе необхiдне для роботи.
Хочеться щиро подякувати школярам та їхнiм батькам за добре виконану роботу. Така праця є дуже корисною для школи, адже вiд можливостi повноцiнно навчатися на уроках фiзкультури та тренува тися пiсля урокiв залежить здоров'я школярiв. Отже, кожному з нас надано чималу послугу .
Члени ради школи теж попрацювали на славу. Сучаснi за дизайном та охайно виконанi грати на вiкнах аж нiяк не зiпсували iнтер'єру, а штучна шкiра, якою обновлено мати, як не дивно, зробила їх кращими, нiж вони були колись. Без фарби, шкiри i особливо грат про переобладнання спортзалу на такому рiвнi годi було б мрiяти. Таким чином, робота мала величезне значення та гiдна щиросердої дяки вiд учнiв та працiвникiв школи.
Твiр-роздум. Прощавай, золота осене!
За вiкном сутенiє. Ще й не пiзня пора, а голий, безлистий присмерк сповив наше мiсто, мою вулицю.
Якось сумно… Але чому? Чому так важко на серцi?
Дивлюсь у вiкно, i лише голе вiття видзвонює якусь тужну пiсеньку i ще робить якийсь нерозгаданий рух. Синьою плямкою визирнуло небо з-за хмар, нiби перед грозою, i знову сховалось у сиву куряву, не бажаючи бачити голої землi.
А отой ключик лелечий… Не надiялась його побачити сьогоднi, зовсiм не надiялась. А вiн пролетав спокiйно, не поспiшаючи, в останнє прощаючись з казковою долиною, у якiй сховано нашу вулицю. Як нiколи, в таку пору на вулицi тихо, наче трохи задушно. А лелеки летять
i летять, помалу щезаючи з виду, лишаючись тiльки цятками на небi. Ой, як тяжко покидати рiдну землю!
Стало шкода менi лелек. Адже їм так далеко летiти. Я б до хати їх всiх запросила. З ними разом чекала б весну. I чомусь захотiлося заспiвати отiєї тужливої пiснi про лелек.
Так шкода менi золотої осенi, що швидко втекла до лiсу, затрiпотiла золотим листом, струсила його i заснула. Заснула на рiллi. Чекає, поки бабуся-зима пухнатою ковдрою вкриє, розкаже зимову казочку…
Прощавай, золота осене!
Твiр-роздум. Софiйський собор
Це визначна пам'ятка архiтектури перiоду Київської Русi, споруджена за часiв Ярослава Мудрого (за одними джерелами — 1017 р., за iншими — 1037 р.). Собор був громадсько-полiтичним i культурним осередком Київської держави, головним митрополичним храмом. Тут було створено найкращу на той час бiблiотеку. У соборi вiдбувалися урочистi церемонiї посадження князiв на київський престол, прийоми iноземних послiв. Протягом багатьох рокiв собор був мiсцем поховання великих князiв i митрополитiв. Тут похованi Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та iншi вiдомi особистостi.
Софiйський собор — перлина свiтової архiтектури. Донинi тут збереглося понад 250 м2 мозаїки, яка налiчує 177 вiдтiнкiв кольорового каменю i смальти (особливого виду скла). Стiни собору розписанi фресками. Особливу цiннiсть має фресковий груповий портрет сiм'ї Ярослава Мудрого пiд самою банею собору — велична постать слов'янської богинi Оранти (давньохристиянська Богоматiр, заступниця людей, покровителька бiдних). Зараз собор — державний архiтектурно-iсторичний заповiдник.
Подiї, пов'язанi з будiвництвом собору, i стан його у ХХ ст. зобразив письменник П. Загребельний у романi "Диво". Образ української святинi вiдтворено на стогривневiй купюрi сучасних українських грошей.
Крамниця "Усе для щастя"
Зайшла я одного разу до крамницi "Усе для щастя". З подивом розглядала усiлякi товари, що тiснилися на її полицях, i нарештi, вибрала собi аж чотири речi. Зараз я розповiм вам про них.
Перша рiч — це "Елiксир здоров'я, любовi i щастя". Той, хто вип'є хоч ковток цього елiксиру, завжди буде здоровим, любитиме людей i житиме мирно та щасливо! Менi сподобалось те, що цей елiксир нiколи не закiнчу вався, i чим бiльше людей вип'є його, тим бiльше наповнюється пляшечка з елiксиром. А ще сподобалась сама пляшечка — кришталева, з рiзними вiзерунками, невелика, квадратна, з круглою кришталевою кришечкою. Крiзь її прозорi стiнки яскраво зеленiв елiксир. Я дам ковтнути його всiм своїм рiдним, щоб нiхто з них нiколи не хворiв, не помирав i щоб ми жили дружно i щасливо. А ще я напою цим елiксиром своїх однокласникiв, щоб ми не пропускали занять через хворобу i нiколи не сварилися мiж собою.
А ще я вибрала в крамницi пiч, звичайну на вигляд пiч, таку, яка є на кожнiй кухнi. Але це була чарiвна пiч, що сама пекла печиво, пирiжки, тiстечка i торти.
Навiть продуктiв для неї не потрiбно, варто лише попросити спекти наприклад, улюблене тiстечко, i за п'ять хвилин усе готове.
Третьою була золота скринька. Вона невеличка — розмiром з мою долоню, але важкенька. Сама скринька довгаста, кришка на нiй напiвкругла, вирiзьблена, з фiгурною ручкою. На переднiй стiнцi замок i маленький золотий ключик до нього. Яку б рiч не попросив, i якою б великою не була рiч, вiдкривши скриньку, отримаєш її. Але просити треба лише потрiбнi речi. Жадiбним скринька нiчого не дарує i навiть не вiдчиняється для них.
Потiм я вибрала крейду — бiлу шкiльну крейдочку, довгу i гладеньку, тонко застругану на кiнцi, як олiвець. Ця крейда пише грамотно, не припускається жодної помилки. З такою "розумною" крейдою не страш
но виходити до дошки, з нею не дiстанеш низької оцiнки i не осоромиш ся перед учителем i класом. А ще — ця крейда нiколи не списується.
Мабуть людина i без такої крамницi може почувати себе щасливою чи нещасною. Це залежить вiд ставлення до життя. Та нам усiм хочеться чогось чарiвного. Тому я й придбала цi речi.
Твiр з народознавства. Українська писанка
Знаменитi в усьому свiтi українськi писанки беруть свiй початок вiд прадавнiх вiрувань нашого народу.
Найперше яйце — за легендою — мало всерединi не жовток з бiлком, а зародок цiлого свiту. Розмальованi яйцi — писанки — присвячувалися сонцевi й веснi, а розписували їх напередоднi свята Весни. З тiєї хвилини, коли на яйце наносився орнамент, воно переставало бути простим яйцем, а ставало святою писанкою. Бо ж були цi орнаменти не простими малюнками, а таємничими знаками, пов'язаними з магiчними обрядами.
Сьогоднi ми вже розучилися "читати" писанки, i навiть не здогадуємось, про що нам може розповiсти той чи iнший малюнок. А писанки були вiрними помiчниками й захисниками наших пращурiв, символом добра, сонця i весни.
З прийняттям християнства писанки стали символом Великодня — свята воскресiння Iсуса Христа. Пiсля того, як писанки разом iз великодньою паскою освятять у церквi, їх дарують родичам, знайомим i друзям iз словами: "Христос воскрес!". У вiдповiдь кажуть: "Воiстину воскрес!" i щиро дякують.
Дарувати писанку — означає бажати щастя, здоров'я, добра.
Твiр-опис за картиною Катерини Бiлокур "Напровеснi"
Чарiвна природа рiдного села, розмай дерев, квiтiв, зеленого руна трав стали для Катерини Бiлокур академiєю мистецтв. Вона у природи навчалася поєднувати кольори та їхнi вiдтiнки, передавати на полотнi свiтло-тiньовi переходи.
На картинi "Напровеснi" художницею зображено ранню весну. Природа пробуджується вiд довгого зимового сну. Затрiпотiли вiд лагiдного подиху теплого весняного вiтерця гiлочки молодих верб, що виросли зi старого пня. Непереможний закон природи: старе вiдживає, даючи життя новому, молодому!
Переконливо тонко вимальована кожна гiлочка. Так вiдчувати i так любовно передавати красу природи могла лише добра i щедра людина.
Такою i була майстриня Катерина Бiлокур. Картина "Напровеснi" милує око нiжнiстю кольорiв. Здається, що на цей пейзаж дивишся з розчинено го вiкна. Шорсткий стовбур бiлокорої берiзки, гнучке вербове гiлля, торiшня пожухла трава — все виписано до найдрiбнiших деталей, справляє враження живого. А далина повита прозорим нiжним серпанком вранiшнього туману. Нiби вiдчуваєш вологiсть i свiжу прохолоду. I над усiм — високе блакитне небо, чисте й безхмарне. Вiд небесної блакитi пiдсинилась i вода у рiчцi, що вийшла зi своїх берегiв од весняної повенi.
Картина викликає радiсть вiд спiлкування з рiдною природою, будить щедрiсть у людському серцi.
Твiр за картиною "Їхав козак на вiйноньку" М.I. Кривенка.
Важкий час змальовує художник у своїй картинi. Це було коли українськi козаки боролися з Кримським ханством. Тодi скрутно жилось українському народовi.
На картинi вiдобразив художник лiто, навкруги зеленiє степ, цвiтуть квiти. Десь далеко горить багаття i йде дим — це були сигнали тривоги. Таким був своєрiдний телеграф у козакiв. За короткий час у всiх полках знали про напад ворога. Так художник показав козакiв готовими до бою.
Засмучена дiвчина стоїть бiля дороги. Вона прийшла провести на вiйну коханого.
Стоїть дiвчина гарна, статна, у бiлiй вишитiй сорочцi, кольоровiй плахтi та зеленiй керсетцi. У руках дiвчини хустка, яку вона подарує козаковi.
У той час козак надовго залишав свiй рiдний край, а хустка завжди нагадувала йому про кохану дiвчину.
Їхав козак на вiйноньку,
Сказав: "Прощай, дiвчинонько,
Прощай, дiвчино чорнобровонько.
Їду в чужу сторононьку".
Зарубiжна лiтература
Iндiанськi мiфи та легенди у "Пiснi про Гайавату" Генрi Лонгфелло
Ця поема принесла авторовi, Генрi Лонгфелло, свiтову славу. Вiн написав iї пiсля поїздки до Європи, де ознайомився iз фiнським епосом "Калевала". Центральний образ поеми — вождь племенi оджибуеїв, благородний i мудрий Гайавата. Нащадок Мiсяця i син Захiдного вiтру, Гайавата мав здатнiсть спiлкуватися не тiльки з людьми, але й iз силами природи. Вiн став достойним вождем племенi тому, що завжди дотримувався заповiту Владики Життя, Гiтчi-Манiто, якого обоготворяли iндiанцi. Гiтчi-Манiто закликав покiнчити з кровопролиттям, забути звичай кривавої помсти, мирно працювати i жити:
Дав я землю вам для ловiв,
Дав вам води для рибальства,
Дав ведмедя i бiзона,
Дав вам оленя i сарну,
Дав бобра вам i казарку,
Напустив я риби в рiки,
На болота — диких птахiв,
Що ж примушує вас нищить,
Убивати один другого?
...Ваша сила тiльки в згодi,
А безсилля — в ворожнечi!
Гiтчi-Манiто закликав запалити люльку згоди. Усi iндiанськi племена: команчiв, гуронiв, делаверiв, оджибуеїв, до яких належав i Гайавата. У поемi ми бачимо, як всi, хто прийшов iз нанесеними на тiло фарбами
бою (такий був звичай у iндiанцiв, коли вони виходили на стежку вiйни), пiсля заклику Гiтчi-Манiти запалити люльку згоди i жити як брати, змивають бойову фарбу — фарбу кровi, закопують сокиру вiйни i запалюють люльку згоди.
Цiкавими та пiзнавальними у поемi є також змалювання картин первозданної природи Америки, свiту звiрiв, риб i птахiв.
Звуки старовинного романсу (за повiстю Олександра Пушкiна "Заметiль")
Повiсть О. С. Пушкiна "Заметiль" входить до складу циклу "повiстей Бєлкiна", написаного пiд час розквiту творчостi цього видатного росiйського письменника — у знамениту Болдiнську осiнь.
О. С. Пушкiн вiдомий усьому свiту насамперед як поет. "Заметiль" та iншi повiстi циклу доводять, що вiн водночас є i талановитим прозаїком, але не дивно, що у його прозi вiдчувається багато вiд поезiї. Можна ще сказати — вiд пiснi. Взагалi на слова його вiршiв написано багато романсiв та пiсень.
У повiстi "Заметiль" з самого початку вiдчувається спорiднений з музикою настрiй. Не випадково О. С. Пушкiн помiстив як епiграф вiршi iншого вiдомого росiйського поета — Жуковського, що теж був автором текстiв багатьох романсiв.
Сюжет "Заметiлi" також має багато спiльного зi старовинними романсами, у яких часто згадувалося i нерiвне кохання, i примхи долi
й навiть просто заметiль, як така.
Дочка дрiбного помiщика, Марiя Гаврилiвна, закохалася у звичайного прапорщика i змовилася з ним утекти та обвiнчатися потай вiд батькiв. Через заметiль, що почалася, та хвилювання вона знепритомн iла — її обвiнчали помилково з iншою людиною. Про це вона дiзналася лише через кiлька рокiв, а Володимир Миколайович заблукав i приїхав до церкви запiзно. Повернувшися додому, Марiя Гаврилiвна захворiла. Батьки зглянулися на її вмовляння й дали свою згоду на шлюб з Володимиром, але її коханий, пiсля пригоди iз заметiллю, вже сам одружуватись не схотiв i поїхав у армiю, де потiм загинув. Нещасна наречена довго сумувала, але, зрештою, закохалася знов у полковника Бурмiна, який, виявляється, випадково одружився з незнайомкою через ту саму заметiль, тож насправдi саме вiн виявився її законним чоловiком. Отак пожартувала з героями повiстi примхлива доля!
Отже, i настрiй повiстi, i сюжет, i навiть романтичнiсть iсторiї, що сталася з героями твору, спорiднює з романсами пушкiнську "Заметiль".
Коли цю повiсть читаєш, може здатися, що за рядками її сторiнок звучить чарiвна музика — звуки старовинного романсу.
Поетичне змалювання давньоруської минувшини у баладi Олександра Пушкiна "Пiсня про вiщого Олега"
Колись у давнину балада була однiєю з головних форм розповiдей про певнi подiй або вiдомих людей. Навiть про деякi iсторичнi факти ми можемо дiзнатися лише з балад, народних дум або iнших подiбних творiв. Сама минувшина живе у них. Але й пiзнiше поети намагалися вiдтворю вати дух давнини, звертаючись до старовинних поетичних форм. Так виникла лiтературна балада.
Однiєю з найвiдомiших лiтературних балад є "Пiсня про вiщого Олега" вiдомого росiйського поета Олександра Пушкiна, у якiй розпо-вiдається про загибель князя Київської Русi Олега, якiй передувало пророцтво чарiвника. Баладу написано образною, поетичною мовою, завдяки якiй можна не лише побачити картини подiй минувшини, а й довiдатися про цiнностi та характер епохи.
Головний герой балади, князь Олег, є втiленням князiвської доблестi, але на його прикладi ми бачимо, чим жили тодi люди, що цiнували. Ось що каже про нього чарiвник:
i хвилi, i землю скорив ти в бою,
I недруги заздрять на долю твою.
Звiсно, це поетичне перебiльшення, але воно є типовим саме для народної творчостi.
Захист рiдної землi був одним з найголовнiших завдань князiв. Олег добре показав себе у цiй справi:
За напад — мечам i пожарам прирiк
Вiн ниви хазарськi i хати.
Тож Олег цiлком заслуговував на оспiвування своїх чеснот. Але не лише про його доблесть на вiйнi ми можемо дiзнатись з балади, а й про iншi подробицi з його життя: вiн шанує предкiв, у нього є друзi, сам вiн з нiжнiстю ставиться до свого коня, який за пророцтвом повинен стати причиною його загибелi.
Олег бенкетує мiж друзiв своїх
В гаю на зеленому схилi;
Їх кучерi бiлi, як ранiшнiй снiг,
На предкiвськiй славнiй могилi.
Навiть за рiк потому розставання з конем, Олег згадує чотириногого друга. Ставлення до тварин також характеризує i князя, як людину, i деякi особливостi тодiшнiх звичаїв: князь хотiв, щоб кiнь супроводжував його навiть пiсля смертi, що свiдчить про вiру предкiв у загробне життя.
Отже, хоча в баладi розповiдається про окремi подiї (зустрiч з чарiвником i смерть Олега), можна стверджувати, що читаючи її ми знайомимося з усiєю давньоруською минувшиною. А знати минуле цiкаво i корисно, бо, як кажуть, без минулого немає i майбутнього.
Зображення iдеалiв добра i справедливостi в романi Жуля Верна "Дiти капiтана Гранта"
Жуль Верн створив новий тип пригодницького роману — роман про науку та її безмежнi можливостi. Вiн показав себе винахiдником не тiльки щодо наукової фантастики, а й у доборi сюжетiв, якi вiдзначаються невичерпним розмаїттям, оригiнальнiстю, новизною. Яскравим прикладом цього є найвiдомiший твiр письменника "Дiти капiтана Гранта".
Герої твору Жуля Верна — мандрiвнi вченi, винахiдники, дослiдни ки — завжди розумнi, вольовi, шляхетнi люди. Вони не знають, що таке вагання, суперечностi, сумнiви. Обравши цiль, вони йдуть до неї, долаючи всi труднощi й небезпеки.
Герой роману "Дiти капiтана Гранта" безкорисливий лорд Гленарван разом iз своїми вiрними супутниками вiдправляється на пошуки нескореного шотландця Гранта, який мрiяв про заснування на далеких островах колонiї вiльних людей. Члени експедицiї — однодумцi Гранта, тому назва роману — символiчна.
Смiливцям, що вiрять в успiх своєї справи, пiдкоряються будь-якi труднощi. Вони визволяють один одного з бiди. Сильний приходить на допомогу слабкому. Дружба змiцнюється суворими випробуваннями. Злодiї й негiдники будуть покаранi, справедливiсть переможе, мрiя здiйсниться. Цим пафосом пройнятий роман вiд першого до останнього рядка. Образи головних героїв вилiпленi так рельєфно, що запам'ято вуються на все життя.
Хто не знає неуважного дивака — вченого Жака Паганеля? Фанатик науки, "ходяча енциклопедiя", вiн завжди поєднує серйознi роздуми iз дотепними жартами i смiшними вчинками. Йому притаманне нездоланне почуття гумору. Разом з тим вiн приваблює смiливiстю, добротою, справедливiстю.
Пiдбадьорюючи своїх супутникiв Паганель не припиняє шуткувати навiть пiд час рiшучих випробувань на межi життя i смертi.
Поруч iз ним — шотландський патрiот лорд Гленарван робить усе можливе i неможливе, щоб розшукати невидимий слiд свого вiльнолюбного спiввiтчизника капiтана Гаррi Гранта.
Сильним i мужнiм характером, який розкривається у дiї, загарто вується у суворих випробуваннях, надiленi юнi герої Жуля Верна. Один з них — Роберт Грант. Для гiдного сина вiдважного шотландця цiлком природним є душевний порив — накликати на себе переслiдування зграї вовкiв, щоб врятувати вiд загибелi своїх друзiв.
Романи Жюля Верна служили справi цивiлiзацiї й поступу в усьому свiтi. На його творах виховувались поколiння юних читачiв. Окрилена наукою фантазiя будила їхнiй розум для майбутньої дiяльностi. Вченi, винахiдники, мандрiвники з вдячнiстю згадують, що юнацьке захоплення романами Жуля Верна допомогло їм знайти своє покликання, а iнодi давало поштовх до вiдкриття.
Вiдтворення просвiтницького iдеалу людини в романi Данiеля Дефо "Життя i незвичайнi та дивовижнi пригоди мореплавця Робiнзона Крузо"
Коли у побутi згадують iм'я Робiнзона, то найчастiше мають на увазi людину на безлюдному островi чи, у непрямому значеннi, самотню людину, вiдрiзану вiд усього свiту. У такий спосiб зазначають ситуацiю, де визначаючи її особливостi, можна видiлити романтику, пос-тiйно вiдчутну поезiю обставин.
Ця сувора поезiя збуджує особливе почуття причетностi до всього, що робить Робiнзон. Спочатку вiн з метою самозбереження, а потiм i самоствердження перетворює острiв Вiдчаю на острiв Надiї. Робiнзон зосереджує всi духовнi та фiзичнi сили на подоланнi несприятливих обставин. Вiн дiє у надзвичайних умовах, i в той же час кожнiй людинi цi умови здаються чимось знайомими.
Ситуацiя вимагає вiд Робiнзона повної зосередженостi всiх його духовних i фiзичних сил, натхнення думок i дiянь, тверезого погляду, точного розрахунку, швидкостi мислення й кмiтливостi. Переживан ням героя є чужими в'ялiсть, аморфнiсть, невизначенiсть. Навпаки його почуття насиченi живою силою i гостротою. Кожна мить для нього — сповнена сенсу реальнiсть.
Лишившись самотнiм на безлюдному островi, герой Дефо у тяжкому душевному станi впадає у вiдчай, тремтить вiд страху. Але, якi б
тяжкi почуття вiн не вiдчував, вiн не втрачає душевної рiвноваги i здатностi до активної цiлеспрямованої дiяльностi.
Було щось у характерi Робiнзона, що дозволило йому гiдно витримати почуття самотностi та не втратити потребу спiлкуватися з людьми. У характерi героя Дефо вiдбився досвiд трудового люду i концепцiя людини, притаманна демократичному свiтогляду епохи Просвiтницт ва. "Якi б тяжкi не були мої роздуми, розум мiй починав помалу брати верх над вiдчаєм", — оповiдає про себе Робiнзон. Почуття дiйсностi, твереза оцiнка обставин, усвiдомлення того, що якщо людина пережила катастрофу, то вона мусить жити i шукати достойний вихiд iз будь-якого тяжкого становища. Коли Робiнзон веде записи в журналi, пiдраховуючи позитивнi й негативнi сторони ситуацiї, що склалася в логiцi його мислення не можна не вiдзначити тверезого розрахунку, холодного спокою.
Вiн дiє як справжнiй син своєї країни, свого часу та середовища, коли з корабля, який затонув, поряд iз практично необхiдними предметами бере три примiрники Бiблiй та перетворюється на проповiдника, прагнучи "цивiлiзувати" дикуна П'ятницю. Практична розсудливiсть Робiнзона поєднується з релiгiйно-фiлософською думкою про волю Божу, в якiй вiн шукає пояснення усiм життєвими контрастам, трагiчним долям.
"Життя та надзвичайнi пригоди мореплавця Робiнзона Крузо" — перший класичний англiйський роман, який можна назвати "iсторiєю сучасника". Перемога героя над усiма перешкодами i негараздами закарбовує в мозку читача силу й велич людської природи, глибоку вiру в працю, розум i доброчиннiсть, — цi рушiйнi сили людського життя i щастя.
