Реве та стогне Днiпр широкий, щоб розбудити тих, хто спить
Люди - наче рiки.
Малi, ледь помiтнi серед очеретяних та верболозних берегiв. Або великi й величнi, що гордо несуть свої води до моря, зрошують поля, тримають на собi пароплави, дають енергiю для електростанцiй.
Однi легко всихають, лишаючи лише русла. Iншi живуть вiками, i здається, що вони вiчно молодi.
Чи не можна сказати те саме про творчiсть рiзних поетiв?
Кого нагадує Днiпро - символ України на всi часи, могутня i прекрасна рiка, джерело натхнення для митцiв, рiка хрещення Русi, свiдок героїзму народу з часiв його виникнення? Чи не славетного Великого Кобзаря українського народа, Тараса шевченка - людину високої культури i незламного духу, крiпака-академiка, нiжного тонкого лiрика i непримиримого борця проти будь-якого гноблення.
Вiн - вiчний.
Вiн - рiзний.
Зворушливий i лагiдний, коли оспiвує "карi оченята", свiтле i чисте кохання, працелюбних людей, "садок вишневий коло хати", коли вiн милується степами i ланами, над якими "тихесенько вiтер вiє", вербами, тополями, взагалi - красою людей, природи i України в цiлому.
Але, як Днiпро, буває похмурим i грiзним, коли "сердитий вiтер завива" (хоча i в гнiвi вiн прекрасний), так i Шевченко може викривати, обвинувачити, морально знищувати усе те, що заважає рiдному народу вiльно жити, i навiть бити на сполох, кликати до боротьби. i саме такого ми його знаємо i пам'ятаємо.
Чорнi хмари самодержавства нависали над гнобленими народами Росiйської iмперiї, в якiй "на всiх язиках все мовчить". Цар "приспав" "хиренну волю". Але гучнiше Днiпрових порогiв лунає голос Шевченка:
   Кайдани порвiте    I вражою злою кров'ю    Волю окропiте!    Била на сполох бунтiвна муза Кобзаря:    Схаменiться! Будьте люди,    Бо лихо вам буде.
Його чули. I боролися, i перемагали. Сонце проривало хмари над Днiпром. Працьовитий i мужнiй народ здобув свободу i незалежнiсть - хай через багато рокiв пiсля смертi самого Шевченка, що усi свої сили, усе своє натхнення вiддав визвольнiй боротьбi, за свiт, у якому:
   Врага не буде супостата,    А буде син, i буде мати,    I будуть люди на землi.
I сьогоднi актуальним є заклик Тараса Шевченка не бути байдужи ми до долi рiдної землi. I знову пiд час палких суперечок часом наводять як доказ рядки з його вiршiв.
Наприклад, таке складне питання, як пошук правильного ставлення до чужої культури, чужої мудростi. Хтось i досi чекає, що нас навчать якiїсь-то "нiмцi" - хтось з-за кордону. Iншi, навпаки, не бажають нiчого слухати про чуже, бачать у ньому лише зло. Але ж Шевченко ще у ХIХ столiттi закликав:
   ...Учiтесь, читайте.    I чужому научайтесь,    Й свого не цурайтесь.
Не вичерпати води з Днiпра. Невичерпна Кобзарева мудрiсть.
Багато його пророцтв i мрiй здiйснилося - чи не у цьому зайвий доказ глибини його розумiння свiту?
   I забудеться срамотна    Давняя година.    I оживе давня слава,    Слава України.
Оживає ця давня слава. "Ще не вмерла Україна, нi слава, нi воля" - спiваємо ми в державному гiмнi.
Живий Днiпро-Славутич. Живий великий Кобзар!
Житиме завжди i йтиме в свiтле завтра народ Ярослава Мудрого i Володимира Великого, Шевченка i Сковороди, Франка i Лесi Українки, Довженка i Стуса.