Образ України в поезiї Володимира Сосюри
Поетами славна наша Україна - всi вони її дiти, вiд Шевченка до Стуса, серед них i мужнiй Каменяр, i Леся Українка, i Тичина, i Рильський, i Бажан, i Малишко, i нашi сучасники. Всi вони - наша гордiсть, всi вони оспiвували рiдний край, нашу Україну.
Особливо виразно ми бачимо це у творчостi "кароокого солов'я" Володимира   Сосюри. "Особливо" , бо тематика його поезiй не така рiзноманiтна, як, скажiмо, у Рильського або Тичини. Вiн - поет Вiтчизни i кохання, що злилися у його душi в одне цiле.
   I в очах твоїх, кохана,    Мiниться i лине,    Сонцем щастя осяяна,    Моя Україна.     ("Українi")
Саме слово "Україна" лише в одному томi з трьохтомника В. Сосюри вживається понад 150 разiв. А якщо додати слова "Батькiвщина" i "рiдний край"... Проте це не свiдчить про якусь одноманiтнiсть.
Для юнака з Донбасу, воїна i поета В. Сосюри, Україна - це солов'ї i журавлi, золотi жоржини i "васильки у полi", це конвалiї i пролiсок, багрянi маки серед жита i "розривiв грiзнi маки", вишнi у цвiту i навiть "дими вишневi"... Ми знаходимо у поета опис всiх пiр року i часiв доби, "червону зиму", "осiнь златокосу на баскiм конi", "ночi солов'їнi" та "вiтер молодий свiтання".
Стиль Сосюри - акварельна виразнiсть, його улюбленi тропи: епiтети i порiвняння, вiн сприймає i передає свiт через нюанси кольорiв.
   Не зiв'януть квiтки, не погаснуть огнi,    шле привiт нам весна солов'їна,    I як сад навеснi, i як зорi яснi,    Розцвiтає моя Україна.     ("Мрiйний вечiр")
Наче символи високого людського духу, змальованi Лавра i злато-глава Софiя. Взагалi, архiтектурнi пам'ятники i просто пам'ятники часто згадуються у вiршах Сосюри.
   Унизу Днiпровi хвилi    плачуть на зорi...    На Аскольдовiй могилi    Сплять богатирi...    Сплять визвольники Вкраїни    непробудним сном...     ("Аскольдова могила")
Зворушливi рядки присвячує поет описам природи.
Та не лише природа i пам'ятники постають у вiршах поета. Україна для Сосюри - це й прекраснi її дiти. Вiн зображує цiлу галерею синiв та дочок України. Це швець i лiсоруб, ковалi i шахтарi (їм присвячено навiть десятки вiршiв), мулярка й одкатниця, вчителi, комбайнери... Не забуто й видатних людей, i безiменних, трудiвникiв i воїнiв. Ось як оспiвує Сосюра юнака, що кинувся на ворожий кулемет:
   Сiяли очi, як живi,    Якоюсь дивною красою.    I сонце сходило в кровi,    благословляючи героя.
Зрештою, це весь народ України, i для кожної людини поет намагається знайти тепле поетичне слово.
Україна для Сосюри - це її славетна iсторiя, вiн згадує i "воїнiв суворих Святослава", i Богдана Хмельницького, i лицарiв, що "Карла i Наполеона прогнали з рiдної землi".
Не забута i мова - "душа голосна України". Лiрик i патрiот, Сосюра закоханий у "мову матерi своєї", вiн чудово розумiє, що "без мови рiдної... й народу нашого нема", що людина, яка забула рiдне слово, перетворюється на перекотиполе, на листок "що вiтер з дерева зрива" i несе у безвiсть.
   О мiсячне сяйво i спiв солов'я,    Пiвонiї, мальви, жоржини!    Моря брилiантiв - це мова моя,    Це мова моєї Вкраїни.     ("О мова моя!")
Свiй рiдний край закликає любити Сосюра. Любити всiєю душею, як матiр, як все найдорожче, що має людина у цьому свiтi:
   Любiть Україну, як сонце, любiть,    як вiтер, i трави, i води,    в годину щасливу i в радостi мить,    любiть у годину негоди...
Цей заклик прозвучав у тi роки, коли любов до рiдної української (а не росiйської великодержавної) Вiтчизни вважався трохи не злочином.
Тож хай вiн звучить у наших серцях сьогоднi, а не лишається порожнiм звуком. Бо про нашу вiльну державу йдеться у цьому заклику:
   Для нас вона в свiтi єдина, одна    в просторiв солодкому чарi...    Вона у зiрках, i у вербах вона,    i в кожному серця ударi.     ("Любiть Україну")