Голодний 1933 рiк в українськiй лiтературi та в документальних спогадах
Достоєвський сказав: "Друга половина життя людини визначається звичками, набутими за першу його половину". Дiйсно, сьогоднiшнiй наш вибiр зумовлює наступнi. Всi знають прислiв`я про те, як вчинок перетворюється на людську долю. Тому справа совiстi, вiри, моральних iдеалiв людини i спiльноти, до якої вона належить - зовсiм не приватне, особисте питання. Дехто скаже: "Хiба велике значення мають власнi переконання? Головне ж, як кажуть, бути людиною". Так, але уявлення про "людину" саме вiд наших переконань i залежить. Наприклад, Гiтлер кiлька разiв наголошував на тому, що його нищiвна полiтика щодо неарiйцiв грунтується на еволюцiйнiй теорiї Дарвiна. Якщо можна вивести кращу породу коней, казав вiн, то чому не можна вивести кращу породу людей?
Але якщо настiльки важливий особистий вибiр, то вибiр народу зумовлює його iсторiю на незрiвнянно бiльший час. Розмiрковуючи над трагедiєю голодомору 1933-го року, ставиш собi питання: якi причини призвели до цього? Найлегше сказати - виннi комунiсти. Але не забуваймо вислову: кожна країна має правителiв, гiдних себе. Все почалося з того, що народ вiдважився на цей експеримент з соцiалiзмом. Дуже спокусливо: землю отримує той, хто хоче не працювати, а панувати. Куркулiв (пiдприємцiв i трударiв) до Сибiру! Дiставай обрiза i полюй за людьми. Хтось скаже: "Народ був обдурений". Можливо. Але чому мовчала влада? "Вона була молодою й не мала авторитету у селянства". Добре. Але чому мовчала iнтелiгенцiя? Бо вся її "духовнiсть" та iнтелект не змогли розпiзнати небезпеки. Бiльше того, вона була на перших мiсцях революцiйної працi! I хоч багато хто з її представникiв розчарувався в марксизмi (Iван Франко у своїй працi "Що таке поступ?" зрiкся вiри у прогрес, атеїзм та iгнорування релiгiйної спадщини), їхнi голоси потонули в оптимiстичних демонстрацiях. Нарештi: чому мовчала церква? Може тому, що її роль зводиться до зовнiшнiх обрядiв, не поширюючись на виховання суспiльної думки? Чому атеїзм пустив найбiльшi коренi в країнах, де вiрять не в особистiсть, а в масу: православних i католицьких?
На цi болючi запитання намагалися вiдповiсти українськi письмен ники, зображуючи голодомор 1933 року. Вони бачили рiзнi аспекти цього лиха, i воно вiдбивалося у калейдоскопi їх внутрiшнього свiту.
Першим твором про голодомор був роман Уласа Самчука "Марiя" (1933). Написаний "по-гарячому", вiн весь складається iз сердечного болю. Самчук прагне не пояснити, а просто розповiсти свiтовi про страшне лихо власного Народу. Тому оповiдь ведеться через свiтобачення звичайної селянки, не обтяженої фiлософськими теорiями. Вона вiрить тiльки в те, що треба терпiти, а суд довiрити Всевишньому: "Бог не прийде києм карати", - такий лейтмотив твору. Задача письменника - констатувати факт: проти народу здiйснено кривавий злочин.
Iнакше пiдходить до цiєї теми Аркадiй Любченко в нарисi "Його таємниця" (1943). Нарис - частина його спогадiв про Миколу Хвильового. Тут голод розглядається з точки зору освiченого представника письменницької богеми. Хвильовий i Любченко дiстають дозвiл поїхати по селах i на власнi очi перевiрити жахливi чутки: "Їдемо, зачить, вивчати новий кардинальний процес соцiалiстичного будiвництва - голод". Безпосередньо не загроженi цим лихом (без зайвих зусиль беруть квитки, їдуть в окремому купе, в областi живуть у секретаря райкому), вони глибоко переймаються чужими стражданнями: селянцi-жебрачцi, стрiченiй у Харковi перед вiд`їздом, вони вiддають усi грошi, якi мають при собi; знайшовши в потязi хлопчика, який втратив батька, вони розшукують по вагонах його сiм'ю, забороняють кондукторовi виганяти цих людей з їхнього купе, оплачують їм подальшу дорогу, допомагають харчами.
Любченко наводить факти про спроби опору з боку селян: самочиннi виступи проти влади, спроби захоплювати насiннєвi фонди, грабувати перше-лiпше майно, вбивства представникiв влади, тероризм, людожерство, втечi. "Було неймовiрне безладдя, безнадiя, вiдчай. Був жах".
Любченко пiдхопив плямистий тиф i надовго захворiв, а Хвильовий покiнчив життя самогубством. З точки зору Хвильового, програма виходу зi страшного глухого кута української iсторiї - обов'язково вижити: "I якраз ми, а також всi тi, що з нами, мусимо жити. Жити i дiло робити. Сьогоднi зокрема обставини склалися так, що треба перш за все зберегти себе фiзично. От найголовнiше завдання".
Третiй текст про голодомор, який ми розглянемо - поема Iвана Багряного "Антон Бiда - Герой труда" (1955). Тут автор застосовує гiркий сарказм в зображеннi цiєї трагедiї:
Повимирало геть пiдряд Населення Цiлих сiльрад! Колгоспи ж мерли взагалi Iз ланковими на чолi! - Немов виконували план, Немов угноювали лан, - Органiзовано, мовлiв! У стилi директивному! У стилi ери соцзмагань! У дусi колективному!
Кульмiнацiя оповiдi - протиставлення радiсної "показухи" "комунiстичного будiвництва" i матерiв, якi їдять дiтей:
А по шляхах повзли чутки Тривожнi й неймовiрнi, Що дiточок десь матерi З'їдали, Божевiльнi. В такiй от радiснiй порi Дiтей з'їдали матерi! Якраз як "квiтнула" земля У сяйвi "сонечка" з Кремля! Коли ревли, щоб знали ви, Пiсень "братерства" iз Москви!
Нарештi, для Василя Барки, автора повiстi "Жовтий князь" (1963), голодомор 1933-го - явище релiгiйне. Вiн постiйно наголошує, що голод - наслiдок вибору народом сатанинської влади. Тут знову вжито протиставлення: сите життя комунiстичної мiської верхiвки та приреченiсть безпритульних, гнаних селян, якi вмирають прямо на вулицях.
Таким чином, тема голодомору займає значне мiсце в українськiй лiтературi ХХ столiття. Страшна бiда змусила багатьох письменникiв замислитись над її причинами. I хоча в творах переважає описовiсть над аналiзом, головний висновок такий: ми вiдповiдальнi за життя своє i свого народу. Наш вибiр матиме наслiдки на багатьох людей. Робити власний вибiр релiгiї, нацiонального обов'язку, громадської позицiї, полiтичної орiєнтацiї - наш обов'язок сьогоднi.
