Етюд. Краса поетичного слова
Багатьом людям подарував Шевченко цiлющий промiнь поезiї. Його iскра завжди освiтлює найзаповiтнiший куточок серця - куточок прекрасного. Люди не в змозi забути прекрасних рядкiв Шевченка, звернених до сучасника:
   Доле, де ти! Доле, де ти?    Нема нiякої!    Коли доброї жаль, боже,    То дай злої, злої!    Не дай спати ходячому,    Серцем замирати    I гнилою колодою    По свiту валятись.    А дай жити, серцем жити    I людей любити...
Життя iде розмiреним кроком назустрiч сонцю. I здавалося б, для чого людям поезiя, коли в них є снiг i гори, дощ i зiрки, сонце i хлiб. Але ж без поезiї гори перетворяться просто в кам'янi нагромадження, а сонце в небесне свiтило, яке випромiнює тепло, дощ - у неприємну воду i калюжi. Ось як чудово, образно малює танок весняного дощу поетеса Ганна Козаченко:
   А дощ не плаче - дощ смiється,    А дощ не смiється - спiва,    I пророста з земного серця    Зеленим пагiнням трава.    А дощ танцює по бруньках,    I бруньки лускають вiд смiху,    I листячко дощу на втiху    Тремтить-смiється на гiлках.
Уявляєш вiдразу радiсну картину весняного пробудження природи, яка спрагло ловить краплi дощу, п'є цiлющий сiк неба. Ось для чого поезiя в нашому життi.