ТЕМА 5: ЕКОНОМІЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ РІШЕНЬ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ОПЕРАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВА
1. Концептуальні засади економічного обґрунтування рішень, пов’язаних з операційною діяльністю підприємства
2. Економічне обґрунтування рішень щодо обсягів виробництва продукції
3. Економічне обґрунтування рішень щодо політики ціноутворення підприємства
4. Економічне обґрунтування рішень щодо виробничих запасів на підприємстві
5. Економічне обґрунтування рішень щодо розмірів дебіторської заборгованості підприємства
6. Оцінювання ефективності господарських рішень, пов’язаних з операційною діяльністю підприємства
1. Концептуальні засади економічного обґрунтування рішень, пов’язаних з операційною діяльністю підприємства
Концепція – система взаємопов’язаних і таких, що випливають один з одного науково-обгрунтованих поглядів, уявлень про управління, наприклад, виробничо-збутовою діяльністю підприємства.
Обґрунтування прийняття рішення – підкріплення переконливими доказами відповідності передбачуваного рішення заданим критеріям і реально існуючим обмеженням.
В основу економічного обґрунтування господарських рішень мають бути покладені принципи:
1. врахування фактору часу;
2. врахування затрат і результатів за життєвого циклу товару;
3. застосування в розрахунках системного підходу;
4. застосування в розрахунках комплексного підходу;
5. забезпечення багатоваріантності технічних і організаційних рішень;
6. забезпечення співставності варіантів за вихідною інформацією;
7. врахування факторів невизначеності і ризику.
Необхідно правильно сформулювати господарське рішення.
Підготовчий етап обґрунтування рішення повинен здійснюватись в такій послідовності:
1. формулювання рішення з виділенням:
а) фіксованої (незмінної) частини,
б) варіативної частини;
2. визначення кінцевої мети рішення і обумовлення можливостей відхилення від неї;
3. визначення факторів ризику, пов’язаних з даним рішенням;
4. попереднє формулювання всіх можливих наслідків господарського рішення з встановленням залежності їх від варіативної частини господарського рішення.
5. формалізація і підготовка до кількісного обґрунтування господарського рішення.
Система операційних рішень включає господарські рішення щодо:
ресурсного забезпечення діяльності підприємства (персонал, капітал, виробничі фонди, нематеріальні ресурси і активи, оборотні кошти);
технічна база, організація і планування виробництва (інноваційні процеси, техніко-технологічна база виробництва, організація виробництва, система технічного обслуговування та соціальна діяльність);
результати і ефективність виробництва (формування програми випуску продукції, матеріально-технічне забезпечення виробництва, якість і конкурентоздатність продукції, продуктивність праці персоналу, мотивація трудової діяльності, оплата праці, витрати і ціни на продукцію, фінансово-економічні результати та ефективність діяльності).
Алгоритм економічного обґрунтування операційних рішень:
1. обґрунтування конкретного господарського операційного рішення;
2. розрахунок планового показника економічного результату від реалізації рішення;
3. розрахунок витрат на реалізацію обраного рішення (формування кошторису, прогнозування).
4. обчислення показників ефективності операційного рішення.
Перелік операційних господарських рішень, що потребують економічного обґрунтування:
виробнича програма підприємства;
потреба у виробничих ресурсах;
ефективність використання виробничих ресурсів;
продуктивність праці персоналу;
рівень витрат виробництва;
собівартість основних видів продукції;
розмір виробничих запасів і запасів готової продукції підприємства;
обґрунтування рівня ціни на окремі види продукції;
доцільність використання нових матеріалів;
виробництво нової продукції;
вибір раціональних методів і форм організації виробництва;
вибір оптимальних організаційних структур управління підприємством;
соціальні рішення.
Номенклатура продукції – перелік найменувань виробів, завдання з випуску яких передбачено планом виробництва продукції.
Асортимент – сукупність різновидів продукції кожного найменування, що різняться за відповідними техніко-економічними показниками.
Важливим є дослідження не тільки обсягу виробництва, а і обсягу реалізації.
Плановий (очікуваний) показник реалізованої продукції визначають, виходячи з передбаченого виробничою програмою підприємства на відповідний рік обсягу товарної продукції, з урахуванням зміни залишків не реалізованих на початок і кінець розрахункового періоду.
Фактичний показник реалізованої продукції визначають після оплати споживачем вартості продукції та надходження на банківський рахунок постачальника відповідних грошових сум.
Господарські рішення стосовно обсягу виробництва і асортименту продукції приймаються на основі інформації фінансового звіту. Інформаційні ресурси: дані бухгалтерського і внутрішньогосподарського обліку та дані фінансової і статистичної звітності.
Враховуючи, що підприємство випускає продукцію в широкому асортименті, виникає необхідність окремих звітів про доходи, які отримують за видами продукції і за сегментами ринку.
Використання повної фінансової інформації про фінансово-збутову діяльність підприємства дозволяє аналізувати і оцінювати ефективність роботи підприємства і приймати господарські рішення щодо підвищення її ефективності.
2. Економічне обґрунтування рішень щодо обсягів виробництва продукції
Одним з найважливіших питань господарської діяльності і розвитку будь-якого підприємства є його виробнича програма(план виробництва продукції) – це конкретна сукупність завдань щодо обсягу виробництва продукції, визначеної номенклатури асортименту, а також належної якості на певний календарний період.
Основна продукція завжди відтворюється в натуральній і вартісній формах, то виробнича програма підприємства має 2 складові:
обсяг виробництва в натуральних вимірниках.
вартість обсягу виробництва продукції.
Виробнича програма розробляється на основі такої інформації:
вихідні дані про виявлений в процесі вивчення ринку попит;
портфель замовлень на продукцію і послуги інших споживачів;
державні замовлення.
Виробничу програму підприємства потрібно економічно обґрунтувати, тобто узгодити з необхідними виробничими потужностями цього підприємства, трудовими, матеріальними та інвестиційними ресурсами.
Інколи виникає потреба розширення виробничої потужності підприємства за рахунок технічного переозброєння, реконструкції або розширення підприємства.
Ресурсне забезпечення(обґрунтування) виробничої програми
Економічне обґрунтування виробничої програми зводиться до визначення потреби в ресурсах та ефективного їх використання.
Персонал (склад, чисельність, продуктивність праці), матеріальні ресурси і їх потреба, технічні ресурси – їх кількість визначається епізодично.
Як забезпечити найбільш ефективне використання виробничих ресурсів – це ключове питання.
Обґрунтування рішень щодо використання ресурсів дає змогу підприємству використовувати ресурси до раціональної межі, не здійснювати їх марне витрачання, вміло комбінувати різні види ресурсів, знаходити ресурси, що дозволяють випускати найдешевшу продукцію.
Види рішень щодо використання ресурсів:
«ресурс-продукт»
«ресурс-ресурс»
«продукт-продукт»
«ресурс-продукт-ресурс»
Рішення «ресурс-продукт». Технічний аспект – знайти межу доцільного використання ресурсу (це значить обґрунтувати рішення «ресурс-продукт»). Технічно обґрунтованими є ті варіанти, де спостерігається ріст випуску продукції.
Для економічного обґрунтування рішення «ресурс-продукт» розраховують граничну вартість граничного продукту.
Гранична вартість фактора – це додаткові витрати ресурсу на виробництво додаткової продукції, виражені у вартісній формі.
Вартість граничного продукту – ринкова вартість додаткової кількості продукції, що отримується завдяки додатковим витратам ресурсу.
Додаткове споживання ресурсу є доцільним до тих пір, поки отримуємо прибуток.
Викладений підхід до визначення раціональної межі використання ресурсу можна узагальнити таким правилом: збільшуйте витрачання ресурсу на додаткову одиницю продукції до тих пір, коли вартість граничного продукту від додатково одержаної продукції перевищує граничну вартість фактора від додатково можливого ресурсу.
Рішення «ресурс-русурс» - це рішення про те, як правильно комбінувати взаємозамінні ресурси з метою досягнення максимального ефекту в заданих умовах. Технічний аспект – економічному обґрунтуванню підлягають лише технічно прийнятні варіанти, тобто завжди існують такі варіанти комбінування ресурсів, які забезпечують однакову кількість продукції.
Економічне обґрунтування передбачає розрахунок таки показників:
гранична норма заміни – визначається як співвідношення заміни споживання ресурсу, який заміщається до заміни споживання ресурсу, який додається:

співвідношення цін:

Гранична норма заміни показує скільки натуральних одиниць одного ресурсу заміщується іншим з технічної точки зору.
Співвідношення цін показує скільки одиниць одного ресурсу заміщується іншим в умовах ринку.
Є правило: збільшується використання одного ресурсу за рахунок іншого до тих пір, поки його гранична норма заміни перевищує співвідношення цін на ці взаємозамінні ресурси.
Обґрунтування рішення «продукт-продукт» дає змогу обрати ті види продукції, виробництво яких за певних умов є найбільш прибутковим. Вибір оптимального варіанту комбінування кінцевої продукції залежить від економічних чинників. Крім того, з технічної точки зору, між певними видами продукції існує певний взаємозв’язок:
компліментарними видами продукції (зв’язкого) називаються такі види продукції, коли ріст обсягу виробництва одного виду продукції сприяє росту обсягу виробництва іншого виду продукції;
доповнюючий зв’язок – коли виробництво одного виду продукції не впливає на величину виробництва іншого виду продукції;
конкуруючий зв’язок – коли збільшення виробництва одного виду продукції зменшує виробництво іншого виду продукції.
Графічно дані залежності мають вигляд:
Б
2
1 3
А
З технічної точки зору збільшення виробництва продукції типу А не має сенсу,якщо види продукції стають конкуруючими.
В обґрунтуванні рішення «продукт-продукт» використовується показник гранична норма трансформації – це відношення (зі знаком «-») зміни обсягу продукції, яка замінюється до зміни обсягу продукції що замінює:

За умов обмеження ресурсу, технічне обґрунтування рішення не дає змогу виробляти оптимальний варіант.
Економічне обґрунтування рішення «продукт-продукт» потребує визначеного функціонального зв’язку між видами продукції і побудови кривої виробничих можливостей.
Вибір варіанту здійснюється на основі порівняння граничної норми трансформації і співвідношення цін. Існує правило: збільшуйте обсяг виробництва одного виду продукту за рахунок іншого доти, поки гранична норма трансформації не перевищить співвідношення цін на ці види продукції.
Обґрунтування господарських рішень щодо обсягу і асортименту продукції на основі маржинального аналізу.
Важливим господарським рішенням є правильне обґрунтування виробничої потужності підприємства і встановлення при яких обсягах випуску виробництво буде рентабельним, а при яких воно не буде давати прибуток.
З цією метою розраховують:
беззбитковий обсяг продажів;
обсяг продажів, що гарантує підприємству необхідну суму прибутку;
зону безпеки підприємства(запас фінансової стійкості).
Для визначення цих показників можна використовувати графічні і аналітичні способи.
Вр,С
Вр П

Пр Сзм.
у= а + в*х
Спост. С
Зб

Окр.
Беззбитковий обсяг продажів і зона безпеки залежить від суми постійних і змінних витрат, а також від рівня цін на продукцію. Тому кожне підприємство прагне до зниження постійних витрат.
Резерви росту обсягу виробництва і реалізації продукції поділяються на :
резерви росту виробництва продукції за рахунок:
а) покращення використання трудових ресурсів;
б) покращення використання основних фондів;
в) покращення використання сировини і матеріалів.
2. резерви скорочення нереалізованої продукції.
Операційний леверидж характеризує приріст прибутку на одиницю приросту обсягу реалізації продукції:

3. Економічне обґрунтування рішень щодо політики ціноутворення підприємства
Цінова політика – це діяльність підприємства, спрямована на досягнення його головної мети за допомогою цін; це сукупність організаційних та економічних заходів, спрямованих на досягнення за допомогою цін кращих результатів господарської діяльності, забезпечення стійкого збуту продукції, отримання достатнього прибутку.
Основні напрямки цінової політики – це дії підприємства, спрямовані на завоювання певної долі ринку для своїх товарів і на швидке отримання виручки від продажу товарів з метою повернення понесених витрат.
Розглядають 2 альтернативні шляхи до ціноутворення:
Витратний: продукттехнологіявитратицінацінністьпокупець.
Ціннісний: покупецьцінністьцінавитратитехнологіяпродукт.
Етапи формування ЦП:
- становлення задач ціноутворення;
- визначення попиту;
- оцінка витрат;
- аналіз цін і товарів конкурентів;
- вибір методу ціноутворення;
- встановлення остаточної ціни.
Інформаційне забезпечення процесу ціноутворення:
система інформації про ринок в цілому;
система інформації про урядову політику;
система інформації про витрати;
система інформації про конкурентів;
система інформації про покупців;
система інформації про обсяги збуту і прибутку підприємства.
При формуванні цінової політики підприємства необхідно проводити аналіз таких факторів:
- зовнішні;
- внутрішні.
У практиці ціноутворення використовують різноманітні методи визначення вихідної ціни на товари, які можна об’єднати у 3 базові моделі, що відображають цінову політику підприємства:
1) Модель ціноутворення, що базується на витратах підприємства: метод надбавок, метод забезпечення цільового прибутку на інвестований капітал.
2) Модель ціноутворення: метод максимізації поточного прибутку, аукціон.
3) Модель ціноутворення, що базується на конкуренції: метод ціноутворення на основі поточних цін, метод визначення ціни за рівнем конкурентоспроможності товару, метод встановлення ціни на підставі торгів.
Розробка цінової політики підприємства має передбачити проведення досліджень щодо наслідків зміни ціни залежно від ситуації на ринку. Методичною базою таких досліджень є аналіз умов беззбитковості, в основу якого покладено поділ витрат на постійні і змінні.
Проведення аналізу беззбитковості дає можливість відповісти на такі питання:
Чи приведе зміна ціни до поліпшення фінансової ситуації на підприємстві.
На скільки потрібно збільшити обсяг продажу, щоб компенсувати втрати виручки внаслідок зменшення ціни.
Обґрунтування рівня ціни за умов активного і пасивного ціноутворення
За умов активного ціноутворення можливі такі варіанти:
1. Варіант доцільності зменшення ціни виробу (зменшення ціни доцільне тільки в разі, коли сума маржинального доходу після зміни ціни буде не меншою від його величини за попередньою ціною).
2. Варіант, коли змінюється як ціна, так і змінні витрати (для досягнення беззбитковості втрати маржинального доходу внаслідок зменшення ціни мають компенсуватися його збільшення як за рахунок збільшення кількості реалізації продукції, так і завдяки зменшенню змінних витрат).
3. Варіант зміни постійних витрат.
За умов пасивного ціноутворення – підприємство змушене змінювати ціни на свою продукцію у відповідь на зміни цін у конкурентів.
Цілі ціноутворення:
- основана на збуті;
- основана на прибутках;
- основана на існуючому становищі.
Цінова стратегія – це основні напрямки, заходи та методи, за допомогою яких може бути досягнута визначена мета цінової політики – це обґрунтований вибір ціни із декількох варіантів, спрямованих на досягнення максимального прибутку для діяльності підприємства.
Розрізняють цінові стратегії, які об’єднані в три групи:
стратегія «низьких цін»;
стратегія «високих цін»;
стратегія нейтральних цін.
Ефективність стратегії низьких і високих цін залежить від 3 чинників: еластичність попиту, структура витрат на виробництво, рівень конкуренції.
Політика ціноутворення – набір конкретних практичних способів управління цінами на продукцію підприємства, які використовуються для вирішення задач, поставлених перед спеціалістами з ціноутворення. До таких способів належать різні види цінових знижок і надбавок до цін.
4. Економічне обґрунтування рішень щодо виробничих запасів на підприємстві
Оцінка стану виробничих запасів
Управління запасами охоплює виконання таких етапів робіт:
1) аналіз запасівТМЦ у попередньому періоді;
2) визначення цілей формування запасів;
3) оптимізація розміру основних груп поточних запасів;
4) оптимізація загальної суми запасів ТМЦ, які включаються у склад оборотних активів;
5) забезпечення високої оборотності і ефективних форм руху запасів;
6) обгрунтування облікової політики запасів;
7) побудова ефективних систем контролю за рухом запасів на підприємстві.
Аналіз стану виробничих запасів необхідно починати з вивчення їх динаміки і перевірки відповідності фактичних залишків їх плановій потребі.
Розмір виробничих запасів у вартісному виразі може змінитися як за рахунок кількісного, так і вартісного (інфляційного) чинників.
Період оборотності запасів (сировини і матеріалів) дорівнює часу зберігання їх на складі від моменту вступу до передачі у виробництво.
На багатьох підприємствах велику питому вагу у поточних активах займає готова продукція. Значну питому вагу в поточних активах на багатьох підприємствах займає незавершене виробництво.
Нормування виробничих запасів
Потреба в матеріально-технічних ресурсах визначається по-різному, залежно від їх призначення. Кількість технічних засобів (машин, устаткувань) обчислюється епізодично в процесі проектування виробничих систем. Розрахунки потреби в матеріалах є регулярними і здійснюються на єдиній методичній основі.
За своїм економічним змістом виробничі запаси розподіляються на:
- елементи, що їх відносять до оборотних фондів (сировина, матеріали, паливо);
- ті елемементи, що тяжіють до основних фондів (запасні частини для ремонту, інструменти, інвентар і ін. малоцінні предмети);
Норматив оборотних коштів у виробничих запасах, що їх відносять до оборотних фондів, визначається як добуток середньо-добового споживання матеріалів у вартісному виразі на норму їх запасу в днях: Н=Ві*Д
Види запасів:
транспортний запас;
підготовчий (технологічний) запас;
поточний запас;
- резервний (страховий) запас.
Методика нормування оборотних коштів у елементах виробничих запасів, що тяжіють до основних фондів (наприклад, потреба у запасних частинах для ремонту) визначається на основі норми запасу деталей на одиницю ремонтної складності відповідно машин і устаткування.
Розрахунок величини виробничих запасів
Інтервали поставок матеріалів на підприємство та інтервали їхнього використання, як правило, не збігаються, тому виникає потреба в запасах матеріалів. Важливе значення для підтримання поточних запасів мають заходи системи регулювання запасів.
На вибір системи регулювання впливає ряд факторів:
- величина потреби в матаріалах;
- регулярність запуску у виробництво;
- форма постачання і ін.
Регулювання запасів може здійснюватися за системами:
- «максимум-мінінімум» (згідно з якою запаси поповнюються до рівня не нижчого за їхню мінімальну величину, а після надходження чергової партії не бувають більшими за встановлену максимальну кількість. Для забезпечення цих умов замовлення на чергову поставку матеріалів видається за такої величини поточного запасу, якої вистачить для роботи аж поки замовлений матеріал надійде);
- «стандартних партій» (жорстко регламентують величини партій поставок);
- «стандартних інтервалів» (жорстко регламентують величини інтервалів між партіями поставок).
Оптимізація розміру виробничих запасів
Для оптимізації розміру поточних запасів ТМЦ використовується ряд моделей, зокрема «Модель економічно-обгрунтованого розміру замовлення (EOQ)». Розрахунковий механізм моделі EOQ базується на мінімізації сукупних операційних витрат із закупки і зберігання запасів на підприємстві.

5. Економічне обґрунтування рішень щодо розмірів дебіторської заборгованості підприємства
Під поточною дебіторською заборгованістю розуміють заборгованість юридичних та фізичних осіб, певних сум грошових коштів і їх еквівалентів підприємству, яка виникає в ході нормального операційного циклу чи передбачена до погашення в період до 1 року.
Необхідно розрізняти: нормальну і прострочену дебіторську заборгованість. Наявність остатньої створює фінансові проблеми для підприємства.
Оцінювання рівня дебіторської заборгованості здійснюється на основі таких показників:
- коефіцієнт відволікання оборотних активів в поточну дебіторську заборгованість за товари, роботи, послуги;
- коефіцієнт можливої інкасації поточної дебіторської заборгованості за товари, роботи, послуги.
В процесі аналізу потрібно вивчати динаміку, склад, причини і давність утворення дебіторської заборгованості.
Оцінюючи стан поточних активів важливо вивчити якість і ліквідність дебіторської заборгованості. Одним із показників, які використовуються з цією метою є період оборотності або період інкасації боргів.
Для характеристики якості дебіторської заборгованості визначається і такий показник як доля резерву по сумнівних боргах в загальній сумі дебіторської заборгованості. Якість дебіторської заборгованості оцінюється також питомою вагою в ній вексельної форми розрахунків.
Вибір типу кредитної політика підприємства
В процесі формування принципів кредитної політики по відношенню до покупців продукції приймаються господарські рішення щодо:
- щодо форм здійснення реалізації продукції в кредит;
- щодо типу кредитної політики підприємтсва в кожній із форм реалізації продукції кредиту.
Форми реалізації продукції в кредит: товарний (комерційний) кредит та споживацький кредит.
Тип кредитної політики характеризує принципові підходи до її здійснення з позицій співвідношення рівнів доходності і ризику кредитної діяльності підприємства.
Розрізняють три типи кредитної політики підприємства:
консервативний (жорсткий) тип;
помірний тип;
- агресивний (м’який ) тип.
Розрахунок необхідної суми оборотного капіталу, що спрямовується в дебіторську заборгованість, враховує:
обсяг реалізації продукції в кредит, що планується;
коефіцієнт співвідношення собівартості і ціни продукції;
середній період надання кредиту покупцям в днях і середній період розстрочки платежів за наданий кредит.
До складу системи кредитних умов входять такі елементи:
строк надання кредиту (кредитний період);
розмір наданого кредиту (кредитний ліміт);
вартість надання кредиту;
система штрафних санкцій за прострочку виконання зобов’язань покупця.
6. Оцінювання ефективності господарських рішень, пов’язаних з операційною діяльністю підприємства
Розрахунок економічного результату від реалізації операційних рішень:
1) заходи щодо підвищення якості входу системи – якості сировини, матеріалів, комплектуючих виробів; 2) заходи щодо підвищення якості процесу в системі – удосконалення технології виробництва, підвищення рівня автоматизації; 3) очікуваний економічний ефект розробки і впровадження заходів щодо підвищення якості товару (підвищення продуктивності праці, надійності, екологічності).
Основні концепції і резерви зменшення собівартості продукції:
- основні (прямі) витрати;
- непрямі витрати.
Основні резерви зниження собівартості продукції:
1) збільшення обсягу її виробництва за рахунок повнішого використання виробничих потужностей підприємства;
2) скорочення витрат на її виробництво за рахунок підвищення рівня продуктивності праці, ощадливого використання сировини, матеріалів, електроенергії, палива, обладнання, запобігання невиробничим витратам тощо.