Рух за права людини у світі, не залишаючи поза увагою правового статусу пацієнта, набув свого значення з 1945 року, коли Хартія країн членів ООН підтвердила віру в ці фундаментальні права.
Взаємини медичних фахівців і пацієнтів, включно до початку 70-х років 20 століття, в основному були визначені правилами медичної етики. Проте, в подальшому спостерігається зміщення акценту в сторону правових положень та зростанням уваги до цієї проблеми з боку міжнародної спільноти.
Міжнародне регулювання в галузі правового статусу пацієнта у цей період часу здійснювалося таким законодавством: Загальна Декларація прав людини 1948, Міжнародна Конвенція громадянських і політичних прав 1966, Міжнародна Конвенція економічних, громадянських і культурних прав 1966, Європейська Конвенція по захисту прав людини та основних свобод 1950, Європейська соціальна Хартія 1961.
Поштовхом для розвитку в цій сфері послужила Європейська Нарада по правах пацієнтів Європейського Регіонального офісу, що зібралася за сприяння ВООЗ в Амстердамі (1994), яка прийняла Європейську Декларацію про політику в галузі дотримання прав пацієнтів у Європі, яка не втратила свого значення навіть сьогодні і яка встановила загальноєвропейську схему дій та загальну стратегію по дотриманню прав пацієнтів у Європейському регіоні.
Закладені на нараді принципи, що торкаються правового положення пацієнта (повага прав людини і людських цінностей в охороні здоров'я, інформація про медичну допомогу і як нею найкраще скористатися, згода, конфіденційність і приватність лікування та організація медичної допомоги) служить орієнтиром для країн, які приводять національне законодавство у відповідність до європейських стандартів.
Конституція України 1996 року врахувала основні принципи міжнародного права в цій сфері, що відповідно знайшло своє відображення в її положеннях [1,ст.ст.27, 49].
Приєднавшись до міжнародної угоди по уніфікації законодавчих актів та рухаючись в цьому напрямку, в Україні була проведена велика робота з гармонізації законодавства відповідно до міжнародних правових норм і з урахуванням досвіду європейських країн.
В Україні з 1993 року діє закон «Основи законодавства України про охорону здоров'я», у якому в дуже загальному вигляді змальовується правовий статус пацієнта.
Після майже десятилітнього періоду пошуків правильного напрямку реформи охорони здоров'я в 2001 році була прийнята "Концепція реформи охорони здоров'я", яку хоча і не можна вважати досконалою, але це, безсумнівно, рух вперед.
Про актуальність і необхідність розбудови цього напрямку реформування галузі свідчать і три документи, які оприлюднені лише в першому півріччі 2004 року, а саме: доручення Президента України від 05.01.04 № 1-1/22 "Здійснити заходи з реформування системи охорони здоров'я … та поступового досягнення загальноєвропейського рівня соціального забезпечення і захисту населення", Програма діяльності Кабінету Міністрів України „Послідовність Ефективність. Відповідальність", затверджена постановою Верховної Ради України від 16.03.04 № 1602-ІV та Стратегія економічного та соціального розвитку України „Шляхом європейської інтеграції", затверджена Указом Президента України від 28.04.04 № 493/2004.
Правовий статус пацієнтів, як особливих суб’єктів договірних правовідносин з надання медичних послуг, залишається одним із специфічних та малодосліджених, водночас актуальних питань цивільно-правової доктрини.
Не входячи в дискусію, залишаємося солідарними з тими дослідниками (Савицька А.М., Малеїна М.Н., Шевчук С.С. та ін.) [2, с.31; 3, с.29; 4, с.14-17.], які вказують на те, що визнання договірного цивільно-правового характеру відносин типу “лікувальна установа - пацієнт” в більшій степені забезпечує реалізацію права громадян на здоров’я, демократизацію відносин в сфері охорони здоров’я перетворює громадян із безправних прохачів в повноправних суб’єктів відносин, підвищує відповідальність лікувальних установ за здоров’я пацієнтів.
Визначаючи правовий статус пацієнта, аналіз чинного законодавства, дає змогу виокремити кілька груп прав та обов’язків пацієнта.
До першої групи відносяться основні права та обов’язки договірного правовідношення: право на забезпечення кваліфікованою медичною допомогою, сюди ж можна віднести право повідомити необхідні відомості про стан свого здоров’я, право на лікарську таємницю, право вимагати роз’яснення діагнозу, методів лікування і можливих наслідків, право інформованої згоди, обов’язок в певних випадках оплатити надану медичну послугу.
В другу групу входять права та обов’язки, які закріплені за окремими категоріями пацієнтів (право матері на перебування в стаціонарі з дитиною, яка потребує догляду, право на участь в медичному експерименті тощо).
Третю групу складають права та обов’язки, які в договорі про надання медичних послуг є додатковими, виконують допоміжну функцію по відношенню до головного змісту зобов’язань (зберігання речей, харчування в стаціонарних лікувальних установах).
Детальний аналіз всіх прав та обов’язків пацієнта не може бути даний в межах даного дослідження, тому слід зупинитися на найбільш дискусійних та актуальних питаннях правового статусу пацієнта.
Виходячи із змісту ст.ст. 6, 34, Основ законодавства про охорону здоров’я, пацієнт має право на кваліфіковану медичну допомогу. В зв’язку з цим виникає необхідність розглянути саме поняття “кваліфікована медична допомога”.
Поняття “кваліфікація” визначається як ступінь і вид професійної підготовки працівника, наявність у нього знань, навичок необхідних для виконання певної роботи і як характеристика певної роботи в залежності від її складності, точності, відповідальності [5, с.568].
Таким чином, поняття кваліфікації характеризують і працівника і його роботу.
У відношенні медичних працівників встановлені чіткі вимоги: наявність відповідної спеціальної освіти та відповідність єдиним кваліфікаційним вимогам [6, ст.74].
Поняття якості медичної допомоги поки що в літературі не знайшло чіткого визначення.
В міжнародному Пакті про економічні, соціальні і культурні права проголошено право кожної людини на вищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я. В ідеалі медична допомога може рахуватися кваліфікованою, якщо вона відповідає найвищому передовому рівню світової медичної науки та практики, при умові, що цей критерій застосовується у всіх випадках захворювання і по відношенню до кожного хворого, проте існує ряд об’єктивних причин економічного, організаційного, демографічного, територіального та іншого характеру від яких залежить рівень медичного обслуговування.
Тому кваліфікованою слід вважати таку медичну допомогу, яку зобов’язана надати і (або) організувати конкретна лікувальна установа у відповідності з її профілем і спеціальністю персоналу, за ненадання якої (неналежне надання) вона несе відповідальність.
Актуальним для цивільно-правової науки та медицини залишається питання інформованої згоди.
Ще в 1914 р. Верховний Суд США підтримав визначення про те, що хірург, який виконує операцію без згоди хворого здійснює “фізичне насилля”, а тому зобов’язаний відшкодувати шкоду . В 1947 Нюрнберзький Кодекс встановив, що експериментальне лікування людей без їх згоди є злочином. В основних кодексах норм поведінки і майже у всіх Європейських правових системах згода є обов’язковою вимогою [7, с.35].
В повсякденній медичній практиці під інформованою згодою розуміється добровільне прийняття пацієнтом курсу лікування або терапевтичної процедури після надання лікарем адекватної інформації. В практиці біомедичних дослідів інформована згода - можливість вибору між прийняттям пропозиції, зробленої дослідником або відмовою від неї. В обох випадках відповідь на пропозицію про згоду передбачає, дійсну здатність розуміти дану інформацію і компетентність зі сторони особи, якої це стосується [7, с.37].
При цьому суттєво дотримання таких принципів як персональної автономності, приватності, конфіденційності та кількість і час наданої інформації.
Слід визнати, що поняття інформованої згоди знайшло своє відображення в Основах законодавства України про охорону здоров’я [5, ст.43] та ЦК України [8, ст.285], а принципи почали застосовуватися у відповідних законах (Про трансплантацію органів, Про боротьбу з туберкульозом, Про попередження захворювання на СНІД та ін.), проте вона ще нестала основним принципом повсякденної медичної практики, про що свідчать відповідні соціологічні дані.
Про плановані медичні втручання і їхні можливі впливи на організм пацієнта повідомлялося тільки 50,4 % опитаним, іншим 49,6 % респондентів це не повідомлялося взагалі, або не завжди, що відповідно суперечить законодавству України та міжнародним принципам [9, с.45].
Досі залишається дискусійним питання інформації про стан здоров’я та її об’єму.
Своє законодавче закріплення дані положення знайшли в ЦК України (ст.285) та Основах законодавства про охорону здоров’я (ст.39).
На протязі десятиліть це право не гарантувалося законом, і серед медичних працівників склалось стійке переконання, що у всіх критичних ситуаціях від хворого слід приховувати правду або повідомляти її лише інтелігентним, мислячим, думаючим [10, с.147].
Пацієнти (не дивлячись на однозначне вирішення цього питання в законі) до цих пір не знають, як повинен поступати лікар, якщо ним встановлений діагноз невиліковної хвороби. За даними соціологічних опитувань 44% респондентів вважають, що лікар зобов’язаний повідомити про це родичів, 27% - хворого, 11% - лікар сам може прийняти хворого, 11% - не визначились, 7% - лікар не повинен повідомляти про це нікому [11, с.31].
Думається, пацієнту повинен надаватися повний об’єм інформації про стан його здоров’я і не обмежуватися ніякими факторами (такими наприклад, які знайшли своє відображення в п.3 ст. 285 ЦК України ).
Дана позиція пояснюється тим, що між лікарем і пацієнтом існують особливі довірчі відносини, які несумісні з приховуванням інформації чи обманом хворого; вираження пацієнтом згоди на проведення певних дій (медичне втручання); необхідністю активного і свідомого союзу лікаря і пацієнта в боротьбі з хворобою; наявність бажання пацієнта здійснити певні дії щодо свого майна (заповіт, продаж та ін.), оформлення шлюбних відносин, усиновлення тощо; не можна ігнорувати також стійку тенденцію у поглядах населення знати повну правду про своє захворювання (навіть в тяжких випадках).
Суттєвому обов’язку лікувальної установи – збереження професійної таємниці, кореспондує відповідне право пацієнта на лікарську таємницю. Дане положення міститься як в Основах законодавства про охорону здоров’я (ст. 40) так і в ЦК України (ст.286), проте законодавчим визначенням проблеми пов’язані із збереженням лікарської таємниці не вичерпується.
Виникає питання про збереження лікарської таємниці після смерті особи. У зв’язку з цим цікавою представляється точка зору відповідно до якої всі дані про хворобу, сімейне та інтимне життя померлого залишаються об’єктом лікарської таємниці з метою забезпечення охорони його доброго імені і репутації його родичів, проте можливе надання окремих даних, якщо це викликано інтересами рідних, близьких, спадкоємців померлого [2, с.167-168]. Такої ж позиції дотримується, зокрема, судова практика Німеччини [12, с.189-190]
Обов’язок лікувальної установи (лікаря) берегти лікарську таємницю не повинен бути перепоною гласності з метою розвитку медичної науки [3, с.67] .
Досліджуючи питання правового статусу пацієнта, не можна залишати поза увагою права на відшкодування лікувальною установою шкоди завданої життю та здоров’ю.
Цивільно-правовий (договірний) характер відносин, які складаються між пацієнтом та лікувальною установою робить можливим застосування до вказаних відносин глави 63 ЦК України “Послуги. Загальні положення”. Даний факт послужив поштовхом для думки , що висловлюється в літературі деякими авторами [4, с.17], про можливість застосування до даних відносин Закону України “Про захист прав споживачів”.
Неприйнятність даної позиції зумовлюється тим, що предметом медичних послуг є такі особисті немайнові блага як життя і здоров’я, а тому застосування Закону України “Про захист прав споживачів”, предметом регулювання якого є відносини, що виникають з приводу придбання, замовлення, використання товарів (робіт, послуг) для власних побутових потреб [13, ст.3], вважається неможливим.
Неприпустимо, “юридично не коректно” застосовувати одні і ті ж норми до регулювання відносин по наданню медичних послуг та, наприклад, послуг зв’язку, цієї ж позиції дотримуються суди, яка знаходить своє відображення у відповідних рішеннях [14, с.93].
Відносини, які виникають при наданні медичних послуг вимагають спеціального, особливого окремого регулювання.
Доцільно правовий статус пацієнта визначити спеціальним законом про права пацієнтів, на зразок того, що є в країнах європейського співтовариства та з урахуванням усіх європейських стандартів в цій сфері.
В Україні активно обговорюється питання прийняття даного закону, існує його проект, та вже зараз можна вказати на існуючі в ньому недоліки.
Висловлюється думка, що цей закон повинен прийматися тільки в комплексі із захистом прав медичних працівників. Бажання мати в Україні об’єднаний закон про захист прав пацієнтів і медичних працівників, чого немає в жодній країні світу, яка прийняла закони і хартії про права пацієнтів, сам по собі характерний факт.
Однак, самі великі труднощі чекають в майбутньому, якщо, звичайно закон про права пацієнтів в Україні буде все-таки прийнятий, – це реалізація його принципів у системі охорони здоров'я й українському суспільстві.
На жаль, демократизація охорони здоров'я в Україні йде складно, і поки ще перебуває в зародковому стані. Але від того, залежить майбутнє всієї охорони здоров'я, якщо виходити з того, що Україна прагне стати демократичною, правовою державою, а відповідно і повноправним членом Європейського співтовариства.
