Вступ
Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства, здійснюваний шляхом утвердження гідності кожної особи, нації, а також політично плюралізму як найвищих суспільних цінностей.
Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни “демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні виходять з бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала й демократичною правовою державою, а інші – з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.
Насамперед дамо коротке тлумачення терміна “правова держава “. Це поняття з’явилося в 19 столітті, коли внаслідок Великої Французької революції 1789 року монархічний, абсолютистський режим було замінено режимом законності, що стало подією не лише для Франції, а й для усього людства. З цього моменту практично розпочався поділ влади, народилася ідея правової держави. До того ж часу влада правителя над підданими була безмежною. Про це, зокрема, свідчить й відома формула Людовіка 14 : “Держава – це я “.
Взагалі ж, як ідея, концепція, теорія, а потім і практика поняття правової держави бере свій початок ще з античних часів. Воно виникло як контрбаланс автократії та свавіллю. Ще Платон зазначав, що він передбачає близьку загибель держави, де закон не має сили і перебуває у чиїсь владі. Панування ж закону над владарями – це шлях рятування держави. Цю ж ідею поділяв і розвинув Арістотель, який зазначав, що там, де немає влади закону, немає місця для жодної форми державного режиму і що закон має панувати над усім.
З часом подібні ідеї дістали розвиток у працях Ш.Монтеск’є, Дж.Локка, І.Канта та інших філософів. І.Кант сформулював філософські основи теорії правової держави; суть цієї концепції зводиться до кількох основних положень. “Кожний громадянин повинен бути паном сам собі“. “Чого народ не може вирішити відносно себе, того і законодавець не може вирішити відносно народу“. В цих положеннях йдеться по суті про юридичне закріплення прав і свобод людини. Ш.Монтеск’є обгрунтував в своєму творі “Про дух законів“ головний стрижень законності – відому формулу поділу влади. Він вважав, що в державі існують три гілки влади – законодавча, виконавча і юридична. Політична свобода може мати місце лише в тих державах, де ці гілки не сконцентровані в одних руках.
З 18 століття ідея правової держави становить головну гарантію прав і свобод громадян. Філософська, а потім і юридична доктрина про “Природні і невід’ємні права людини“ (як зазначено в статті 2 програмного документа Великої Французької революції – Декларації прав людини і громадянина) являє собою головне джерело принципів правової держави. Особливо стисло обриси останньої були представлені у німецькій доктрині другої половини 19 століття.
Принципи, на яких грунтується правова держава, найбільш повно охарактеризовані в політології. У теоретико-методологічному плані вони являють собою найважливішу частину концепції правової держави. Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим, що вона концентрує, втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій сфері. Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення і розвитку сучасної демократичної держави; спрямовує відповідним чином основні напрямки діяльності різноманітних державних органів. Цією концепцією можуть послуговуватися громадяни як ідеологічним джерелом своїх очікувань і сподівань стосовно держави, для обгрунтування своїх побажань , рекомендацій, вимог щодо її політики. До поняття і концепції правової держави звертаються і у таких ситуаціях:
- при організації політичних партій, інших громадських об’єднань, при формулюванні їхніх політичних вимог, розробці програмних документів;
- при проведенні публічних політичних акцій виборів, мітингів, демонстрацій, заснуванні друкованих органів тощо;
- при виданні та застосуванні законів.
Приоритетна роль в концепції правової держави належить принципу верховенства закону в усіх сферах життєдіяльності держави і суспільства.
Зміст цього принципу охоплює дві сторони. Перша полягає в тому, що дозволено все, що не заборонено законом. Дія цієї сторони насамперед поширюється на відносини держави з особою, яка стає найвищою цінністю. Ці відносини мають визначатися тенденцією до самообмеження влади держави над особою, пріоритетом її інтересів перед усіма іншими цінностями.
Друга сторона верховенства закону полягає в тому, що в правовій державі найвищим принципом є безумовне підкорення усього і всіх закону. Логічним продовженням цієї мети стає принцип, згідно з яким держава, її органи і посадові особи зобов’язані діяти у повній відповідності з законом. Відступ від приписів закону має тягнути за собою як визнання нечинними правових рішень або вчинених дій, так і персональну відповідальність винних у цьому, застосування юридичних санкцій.
Для правової держави характерна кардинальна зміна відносин між нею і особою, громадянином. Зміст цього принципу охоплює такі складові: непорушність прав і свобод людини, широка система їх гарантій, соціально-правова захищеність особи, усіх її цінностей, реальність судового захисту прав та інтересів людини.
Отже, найголовнішою рисою правової держави є справжнє забезпечення верховенства закону. Ні державний орган, ні офіційна особа , ні організація, ні людина не звільняються від обов’язку підкорятися закону. Громадяни несуть відповідальність перед державою, а державна влада – перед громадянами. Права громадян надійно захищені від будь-якого свавілля влади та її представників. Тільки держава, яка здатна максимальною мірою реалізувати задачу захисту прав людини і зробити це своєю основною функцією, може називатися правовою. Отже, правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загально-людських політико-юридичних ідеалів.
Концепція правової держави спирається також на теоретичне розрізнення права і закону. Існують два типи праворозуміння – позитивістський, або легістський, і непозитивістський, або юридичний. Позитивісти вважають, що правом є будь-які закони, адміністративні акти, судові рішення і взагалі будь-які накази державної влади незалежно від їх змісту. Така позиція називається ототожненням права і закону. Мається на увазі закон в широкому розумінні – будь-який владний акт, виданий компетентним органом влади з дотриманням встановленої процедури, тобто акт, правильний за формою.
Протилежний тип праворозуміння – юридичний - містить в собі різні напрями правової думки, в яких наводиться розрізнення права і закона, пояснюється пріоритет права над законом. Право істинне не тому, що воно записано в законі і існує в офіційній формі, а через свій зміст. Закони повинні бути правовими, містити правові норми, але насправді закони можуть бути і не правовими. З давніх часів в розумінні людей та в різних теоріях існує представлення про справедливе природне право, яке передує законові. Одні вважають, що природне право іде від Бога або витікає з природи людини, природи речей, інші – що воно міститься в об’єктивних дозаконотворчих і позазаконотворчих суспільних відносинах. Природнє право, тобто сукупність дозаконотворчих і позазаконотворчих принципів, норм, потреб і закономірностей, називають по-різному: ідея права, природні права людини і, нарешті, просто право .
Легісти не признають ніякого природнього права і взагалі ніякого права поза законом. Вони визнають закон правом незалежно від того, як оцінюється його зміст з моральної, етичної, релігійної, теоретико-пізнавальної або якоїсь іншої позиції. Але якщо вважати, що право являє собою лише ті норми, які записані в законі, то виходить, що право - це виключно продукт діяльності державного законодавця. Саме він, законодавець, робить норми правовими. Інакше кажучи, право – це те, що хоче законодавець, влада. Але в такому випадку, що таке свавілля і чим воно відрізняється від права?
Існує лібертарна концепція розрізнення права і закону, яка пояснює, що право – особливий соціальний регулятор, який діє поряд з моральними, етичними, релігійними, політичними та іншими соціальними нормами . За своєю суттю право – історично обумовлена форма, загальна і рівна міра свободи. Правові норми і вимоги описують свободу людей, ступінь, кількість їх свободи. Тому вони повинні формулюватися в законі, закріплюватися його силою, оберігатися державою. Закон повинен служити свободі, праву. Держава і її закони необхідні для права. Але якщо закони не захищають свободи, якщо влада встановлює їх свавільно, то такі закони не є правовими, правом. Сутність права – свобода, а не насилля. Примус в суспільстві необхідний заради захисту прав від порушень, а не для придушення свободи. І закони є правом не тому, що це формально коректні акти, а тому, що вони містять правовий зміст, гарантують свободу людей. Звідси, верховенство, або господство, права передбачає державу, яка дає потрібні гарантії свободи, безпеки і власності, гарантії від свавілля, зокрема, публічно-владного.
Розмірковування про правову державу неможливі з позиції легістського праворозуміння. Позитивісти не визнають природні і невід’ємні права людини і говорять лише про даровані основні права і свободи громадян. Тому для них поняття правової держави виявляється безглуздним: влада, що дарує права, не може бути обмежена цими правами.
На думку кандидата юридичних наук, старшого наукового співробітника Інституту держави і права РАН Четверніна В.О. ідеальна правова держава – це держава ліберальна, або “держава – нічний сторож“. Її протилежність – авторитарна, або поліцейська, держава.
В будь-якому ліберальному варіанті розрізняються дві відносно самостійні сфери суспільного життя – держава і громадянське суспільство. Останнє являє собою сферу вільної активності, в якій людина виступає як автономний індивід, що переслідує свої автономні цілі і інтереси. У відносинах суб’єктів громадянського суспільства діє принцип: “що не заборонено правом – дозволено“. В ідеалі ліберальна держава може лише мінімально втручатися в сферу громадянського суспільства, наприклад в економіку, - в разі порушення правових заборон.
Ідеальна поліцейська держава, навпаки, повинна максимально контролювати вільну соціальну активність громадян – регулювати, ліцензувати, квотувати, а також “допомагати“ громадянському суспільству вирішувати його проблеми. Поліцейська держава обмежує права і свободи людини законами, прийнятими з міркувань спільного блага, економічної доцільності, моралі, соціальної справедливості, боротьби з злочинністю, охорони державної таємниці, державної безпеки тощо.
Насправді , як зазначає далі Четвернін, не існує ні ідеальної правової (ліберальної), ні ідеальної поліцейської держави (остання перетворилась би в тоталітарну, що знищує всілякі прояви свободи). Реальні держави або ближче до правової, або до поліцейської.
Виходячи з усього вище сказаного, зрозуміло, що суттєвою рисою правової демократичної держави, покликаної виконати свою загально-людську місію, є безумовність свободи особи. Здається, нарешті людство повністю усвідомило актуальність положень Загальної декларації прав людини про те, що ігнорування і нехтування правами людини призвели до актів варварства, які збуджують людську свідомість, і що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї, їх рівних і невід’ємних прав становить основу свободи, справедливості та миру на землі.
Така зміна позиції відображає мудру переоцінку ролі та місця людини в суспільстві, визнання її права на життя, свободу і пошуки щастя як природного і невід’ємного.
Важливо, щоб права і свободи людини були не тільки проголошені, а й надійно захищені. Паризька Хартія для нової Європи ( 1991 рік ), визначаючи обов’язки держав і урядів щодо прав людини, встановила, що їх захист і підтримка є найголовнішим обов’язком урядів, додержання цих прав – це істотна гарантія недопущення зловживань владою, основа свободи, справедливості та миру .
Досвід засвідчив, що демократична правова держава може бути створена на основі принципу відокремлення державної законодавчої влади від виконавчої та судової. З точки зору логіки правової держави перевага має віддаватися законодавчій владі, оскільки саме вона формулює стандарти права та юридичні норми життя держави і суспільства, визначає основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики.
Однак зверхність заканодавчої влади не має абсолютного характеру. Законодавець обмежений правовими конституційними принципами, а також правами людини. До того ж він перебуває під контролем народу ( демократичні вибори, проведені народом ). Правова держава передбачає й суворий контроль за конституційністю законів, здійснюваний спеціальним органом - Конституційним Судом, який має забезпечувати реалізацію принципу поділу влади.
Вимоги до виконавчої влади добре відомі. Її функціонування має грунтуватися на законі й обмежуватись законом. Ця влада не має права присвоювати собі повноваження, не передбачені законом, і вимагати від громадян виконання обов’язків, не закріплених у законі.
Гальмом на шляху прагнення до зловживань і ексцесів, що часто виявляється виконавчою владою, є безумовне забезпечення права громадян звертатися зі скаргами на її дії до юридичних інстанцій. Інакше зловживання з боку виконавчої влади, залишаючись безкарними, відкриватимуть шлях до тиранії.
У неухильному забезпеченні вказаного права полягає одне з найвищих призначень третьої, судової влади. А щоб виконати таку місію, судові установи повинні бути незалежними. На цьому постулаті грунтується одна з основних гарантій забезпечення прав і свобод громадян – існування правової держави. Необхідність же додержання принципу поділу влади є першочерговою й основною умовою забезпечення незалежності судової влади у правовій державі. Без цього судова інстанція обов’язково буде відчувати тиск з боку інших двох гілок влади. А без її незалежності не може бути й мови про зверхність права.
Такий зв’язок випливає з ролі арбітра, яку судова інстанція відіграє в суспільстві. Існування такої ролі визначається тим, що судова влада не тільки застосовує закони, а й активно, у різних формах бере участь у їх створенні. До того ж вона часто вдається до їх інтерпретації, грунтуючи свої рішення на дусі закону, а не тільки на його букві. Тому незалежність дозволяє судовій владі вирішувати деякі справи, виходячи зі змісту, смислу закону, якщо законодавцем ті або інші правові відносини не врегульовані.
Однак головне полягає в тому, щоб судова інстанція не перетворилась на інструмент реакції та зловживань.
Враховуючи все вище сказане можна чітко визначити ознаки правової держави, які, до речі, можна розділити на дві групи: соціально-змістовні і формальні. Причому обидві групи настільки тісно пов’язані між собою, що утворюють певну цілісність, розчленувати яку можна у чистому вигляді лише теоретично, в абстракції.
Отже, соціально-змістовними ознаками правової держави є:
Закріплення в Конституції та інших законах основних прав людини;
Верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави і її органів;
Панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали;
Урегулювання відносин між особою і державою на основі загально-дозволеного підходу, принципу “громадянину дозволено робити все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам – лише те, що дозволено;
Взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;
Притаманна усім громадянам висока культура права, зокрема їх обізнаність з життєво необхідними юридичними законами, а також уміння і навички їх використання у практичному житті .
Формальні ознаки правової держави:
Чіткий розподіл функціональних повноважень між певними
спеціалізованими системами її органів – законодавчої, виконавчої, судової на основі підпорядкуванню саме закону як волевиявленню народу або вищого представницького органу державної влади;
Юридичне закріплення основних прав і свобод людини, юридична захищеність особи;
Високозначуще становище у суспільстві і державному житті судових органів як, у певному розумінні, вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини;
Неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними та громадськими органами.
Наша держава, Україна, теж встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави. В зв’язку з цим перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичноі розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства.
Важливим критерієм якості теоретичного підгрунття реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати “ дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє, а майбутнє в основному визначається минулим, то підходи до створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому.
Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних із державно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного, усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують її історично посталі – національні чи регіональні – моделі. Але, незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії державного буття, визначаючи відмінність між бажаним та реально досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж, порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межах одного історичного періоду.
Таким чином, об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності. Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо).
Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена І.С. Нарським: “сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими цілями“ історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку історії“. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіософську концепцію, головна теза якої полягає в тому, що “в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і небажаних“.
У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей, проголошених Будівничими нового суспільства, і засобів, обраних ними для досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави в ім’я примарного “світлого майбутнього“.
Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися щонайменше двох важливих засад:
- визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку, його деталізація мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;
- узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.
Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже важливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо експериментувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького її впровадження “згори “.
З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності“ як суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги слова К.Маркса про те, що теорія втілюється в кожному народові лише настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб. Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне.
Висновок
Отже, нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави, для якої головним є захист особи, свободи і прав людини, у тому числі національних меншин, додержання законів і державності. Характер цієї держави мають визначати такі принципи:
верховенство закону в усіх сферах соціального життя;
обов’язковість закону для всіх державних органів, громадських організацій, офіційних осіб і громадян;
захист і гарантії свободи особи, її прав, інтересів, честі й гідності;
взаємна відповідальність особи і держави;
контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших нормативних актів.
Здійснення усіх накреслених заходів, спрямованих на побудову правової держави, стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії, найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.
