Поняття законотворчості і законотворчий процес
В сучасному суспільстві люди та іх об'єднання постійно стикаються з правилами (нормами), зафіксованими в законах та підзаконних актах -з іх вимогами, заборонами, з необхідністю іх дотримання, виконання і застосування, з тими наслідками, які наступають при іх порушенні. Кожна держава встановлює в суспільних відносинах визначений порядок, який з допомогою законодавства і законності формулює іх в правових нормах, забезпечує, охороняє та захищає. Законодавство охоплює більшість сфер людськоі життєдіяльності, поширює межі свого регулюючого діяння на суспільні відносини по мірі ускладнення соціального буття, безпосередньо супроводжуючи людей в іх спілкуванні друг з другом.
Значна роль законодавства у житті особи і суспільства припускає знання, перед усім, того, яким образом воно створюється, формується та розвивається, в чому суть законотворчості.
Законотворчість, як всяка творчість, припускає у законодавців не тільки загальну культуру, але й потребує від них спеціальних знань, визначених навиків здобуття мистецтвом формування і формулювання законодавчих актів. Ці знання у світовій юридичній теоріі і практиці мають назву - законодавча техніка, яка представляє собою визначену систему вимог при створюванні нормативно-правових правил, законів і підзаконних актів, іх систематизаціі.
Успішна діяльність по створенню законів( інших правових нормативних актів) залежить насамперед від правовоі культури законодавця. Суть правовоі культури законодавця, як складовоі частини загальноі культури, в образі мислення і відповідноі діі, заснованого на визнанні та пізнанні загальнолюдських цінностей права, вимог законності І режиму правопорядку, у відповідності з якими здійснюється законотворча діяльність та правореалізуюча практика.
Правова культура законодавця тисячами ниток пов"язана з загальною культурою. Іі могутній добродійний вплив на правову свідомість, мислення, світогляд тих хто творить закони, на іх Ідінністні правові установки безпосередньо визначають характер законодавства, відповідаючого історичному та національному духу народа, його сподіванням, потребам і інтересам. Разом з тим правова культура законодавця назад впливає на загальну культуру, захищає і утворює умови іі вільного розвитку шляхом виробки прогресивних законів, встановлення режиму правовоі стабільності, послідовноі поведінки в життя потреб законності та встановлення режиму правопорядка.
У культурі законотворчості акумулюються: різнобічні знання дійсності, іі історіі та перспектив розвитку; спеціальні знання про право, закон і законодавчу техніку, вміле іх використання в практичній діяльності по створенню законів та іх реалізації. Опанування цими знаннями і іх використання в процесі законотворчості дозволяють створювати науково обгрунтовані і технічно досконалі акти, в повній мірі відповідаючі назрівшим і назріваючим потребам суспільного прогресу. Законодавець, отже, повинен володіти всебічними і глубокими знаннями, постійно поповнювати іх у спілкуванні з народом, збагачуватись його мудрістю. І для того, щоб перекласти всі ці знання, народну мудрість і свій власний життєвий досвід на мову закона, йому слід оволодіти майстерністю законотворчості, професійно використати заходи законодавчоі техніки.
Динамізм економічних, політичних і соціальне культурних потреб сучасного суспільства висуває все нові і нові задачі відповідаючих суспільних відносин. Багатогранність та глубока соціальна обумовленність цих задач виявляється вже простим перерахуванням проблем, які стають перед законотворчістю, а саме необхідністю:
- спостереження різних соціальних факторів обумовлюючих потребу в нормативно-правовому регулюванні відповідних суспільних відносин;
виявлення та старанного обліку при формуванні законів, інтересів соціальних та національних утворень, суспільних груп і суспільства в цілому, іх здібностей, звичаев, традицій;
використання в процесі створення закона відповідних досягнень науки, техніки і культури;
проведення порівняльного аналізу проектуючого закону не тільки з аналогічними правилами минулих і сьогодні діючих законодавчих систем інших держав, але і з іншими регуляторами суспільної життєдіяльності;
- постановки в доцільних і можливих випадках спеціальних експерементів для визначення оптимального варіанту правового регулювання відповідних груп суспільних відносин і виробки найбільш ефективної форми правового впливу на ці відносини;
- визначення зв"язку, відповідності та взаемодіі проектуючого зако'іпну з даною правовою системою в цілому і насамперед з Конституцією;
- вдосконалення організаційних форм, процедури створення закона.
Ці об"емні і трудомісткі задачі не можуть бути успішно здійсненні без творчого підходу і рішення іх законодавцем.
Законотворчість характеризується органічною єдністю трьох його основних компонентів: пізнання, діяльності і результату, які в своїх діалектичних взаемоперехідах складають відносно закінчений цикл раконотворчості, слідом за яким по висхідноі лініі прямують в тіеі ж послідовності аналогічні цикли, утворюючі у своій цілісності систему цього процесу. Насправді, для того щоб в законах адекватно відображались витікаючі в суспільстві процеси, потрібно весь час виявляти, вивчати і вправно використовувати об'єктивні закономірності, спрямовуючі ці процеси.
Саме тому предпосилкою створення закону е пізнання тих складних умов, факторів і обставин, тих розвиваючих суспільних відносин, правове регулювання яких диктується потребами соціального прогресу.
Однак обмеження законотворчості рамками "чистого" пізнання, не перехідного в "діячу сутність", приховує в собі небезпеку обмеження його пасивною умозрительності. За пізнанням іде діяльність. Цей перехід представляє собою трудомістке багатосхідне розгортання і конкретизацію знання в творчості необхідних суспільству законів. Лише після того, як усвідомлені подробиці і цілі правового регулювання тих чи інших відносин, законодавець приймає рішення про перехід від пізнання до діяльності. Настає період створення самого закону, поділений в свою чергу, на ряд стадій, регулюемих звичайно законом і регламентом, встановленими процедурами.
Якщо пізнання в законотворчості е процесом перетворення об"ективноі дійсності у факт законодавчої свідомості і прийняття відповідного рішення, то реалізація цього рішення в дійсності по створенню закона представляє собою обернений процес перетворення законодавчої свідомості в об"ективно існуючий закон. Тим самим, підсумком законотворчості, його продуктом, виступає результат -закон. Але цей підсумок - лише первинний результат, слід за яким настає дія самого закону, укладаюча в практичному регулюварнні відповідних суспільних відносин.
Вивчення діі закону дозволяє встановити його ефективність, доцільність, наукову обгрунтованість, що в свою чергу впливає в порядку оберненого зв"язку на законотворчий процес, дозволяє уточнити, откорегувати, доповнити існуюче законодавство, підняти його рівень, збагатити його практичним досвідом.
2. Стадіі і структура правотворчого процесу
Право, як будь-яке соціальне явище, має свою функцію. Народжене суспільними відносинами, тобто визначеними соціальними зв'язками, які по своій природі хаотичні, право звичайно виступає визначеним фактором стабільності. Звідси з очевидністю витікає той факт, що для нормального функціонування суспільства необхіден регулятор, який підтримував би визначений порядок в розрізнених суспільних відносинах і забезпечував іх взаємозв'язок і взаємодію. Таким регулятором, на наш погляд, е право. Виконуючи функцію стабілізаціі суспільних відносин, воно в той же час виступає сполученою ланкою між державою і суспільством, дозволяючи ім взаємодіяти один з одним. Звертаючись до проблеми соціальної обумовленості правових явищ, вчені запроваджують в оберт науки поняття "факторний аналіз". При цьому відмічається, що соціальна ефективність реалізації права залежить від повноти і точності виявлення, зміни і обліка факторів, відображаючих потреби в правовій регламентації. Це вказує на важливий взаємозв'язок, на суспільну обумовленість правових норм, первинність економічних і інших суспільних відносин в порівнянні з правовими нормами.
Сабо Імпре вважає, "що суспільство в визначений момент свого розвитку з неминучистю приходить до необхідності за допомогою загального правила внести лад і стійкість у повторюючі суспільні відносини. Тут виникає питання, усі відносини можуть бути врегульовані державою через право чи ні?
Правова діяльність держави в цьому зв"язку може бути названа трансформуючою діяльністю: економічні і інші суспільні відносини вона перетворює в правові відносини, які потім фіксуються в правових нормах".
З точки зору деяких авторів, сфера правового регулювання - це той соціальний простір, який схильний до діі права.
сфера верогідного (потенційного) регулювання;
сфера необхідного регулювання;
сфера законодавчого регулювання;
сфера правореалізуючого регулювання.
Межі державноі діі можуть бути розглянуті з двох боків: його можливості і його необхідності. Верхній край правового регулювання суспільних відносин е крайом можливого відношення, які находяться за ним, знаходяться поза досяжністю державноі влади, і регулюються іншими, не правовими нормами (природні фактори, закономірності суспільного розвитку, рівень економіки).
Нижній край (необхідність втручання) визначається важливістю для держави тих чи інших суспільних відносин. Ця межа е найбільш хибною. Існує багато суспільних відносин, ефективність яких підтримується шляхом саморегуляціі, за допомогою взаемодіі норм моралі, звичаів та інших не правових регуляторів. Слід мати на увазі, що порушення порушення державою кордонів, меж правового регулювання призводить в кінці до порушення еквівалентного характеру відносин, рівності всіх учасників.
Говорячі про правотворчю діяльність держави, слід звернути увагу на те, що вона е частиною процеса правоутворення. Характеризуючи цей процес, слід відмітити, що е перед усім, переклад об'єктивних законів суспільного розвитку на мову рішень, облічену у відповідну юридичну форму. "Звичайно норма поведінки яка склалася в житті передує правовим приписам. В законі частіше закріплюється те, пише В.Н.Кудрявцев,- що вже виправдало себе на практиці, сформувалось як оптимальна форма поведінки".
Закономірніше було б розглядати правотворчість як частину процеса правоутворення. Правотворчість - складне соціальне явище, яке має управлінську природу. Це одна з форм державного керування суспільством. Як любий соціальний процес - це свідома, цілеспрямована діяльність, здійснювана через право і правові норми. Говорячі про правотворчість як про явище соціальне і юридичне, неможливо обмежати лише виданням нормативних актів. Воно охоплює більш широке коло процесів: підготовка нормативного акта, виявлення потреб в правовому регулюванні тих чи інших правоутворюючих суспільних відносин, направленість і характер регулювання. Існують фактори, які оказують вплив на формування права і які знаходяться поза кожний окремий закон і передуючий йому. Е певне джерело, яке лежить поза понятійне право, як сукупність факторів, які е зовнішніми у відношенні до правової діяльності, орієнтують, необмежуючи діяльність законодавця визначеними рамками, додають ій науковий характер. "Комплексний підхід до правотворчості потребує розвитку реальних зв'язків між різноманітними явищами, які приймають участь у формуванні права, здійснюючих перехід до матеріальних факторів до свідомості і від неі - до правових норм", вважає А.Нашиц. Правотворчість - основна начальна ланка механізму правового регулювання. Вона починається тоді, коли необхідність нововведень вже назріла і іх напрям вже визначено суспільним розвитком. На цьому етапі у процес правоутворення вступають компетентні державні органи. Згідно традиційної точки зору, правотворчість - це діяльність держави, спрямована на створення юридичних норм. РЛукич визначає "правотворчість як комплексну діяльність, яка складається з операцій, які е різновидом розумовоі діяльності, і кожна з яких, виконується різноманітними способами і методами". В цьому випадку правотворчість тлумачиться як юридичне неформалізована діяльність людського розуму, бо вона так чи інакше спрямована на створення юридичних законів. По визначенню А.С. Пріголкина правотворчий процес представляє собою "порядок здійснення юридичне вагомих дій по підготовці, прийняттю і опублікуванню нормативного акту, які процесуальне оформлені і мають офіційний характер".
На засадах викладеного спробуємо дати визначення правотворчості. На мій погляд, це організаційно-оформлена діяльність держави по возведенню, закону державноі волі шляхом виявлення потреб у нормативно-правовому регулюванні суспільних відносин і створення відповідності з потребами нових правових норм, заміна і відміна діючих.
Будь-який процес, в тому числі і правотворчий, проходить в визначених формах і може бути поділений на стадіі.
Встановлення правової системи - це довгий процес, який відбувається поступово, тобто через створення окремих нормативних актів. Нормативний акт - це завершальна ланка і безпосередній результат правотворчоі діяльності. Відповідно правотворчий процес е порядок послідовних операцій, в результаті яких в правову систему потрапляє новий елемент.
Логічно було б зробити висновок у тому, що в процесі правотворчості не слід включати організаційні діі, сприяючі безпосередньоі правовій роботі над нормативним актом. До правотворчості не відноситься діяльність по обліку, аналізу і узагальненню речень про вдосконалення законодавства, організаційні заходи по вдосконаленню роботи правотворчих органів і таке інше. Власне правотворчість - це діяльність по підготовці, обговоренню, затвердженню та опублікуванню нормативних актів, учинена компетентними органами.
Як будь-яка процесуальна діяльність правотворчість являє собою офіційний порядок здійснення юридичне значимих дій. Відповідно виникає ряд взаємопов'язаних взаємовідносин, наприклад, правовідносини за привідом підготовки і прийнятгя нормативного акта, тобто відповідні права і обов'язки. Це обов'язок підготувати і обговорити законопроект, право внести його на розгляд правотворчого органу, право цього органа розглянути проект і винести по ньому рішення. Винекнені правовідносини носять як державно-правовий (законодавча ініціатива, прийняття закона і таке інше), так і адміністративний характер (дача доручення підлеглому органу підготувати проект).
Як будь-яка процесуальна діяльність правотворчість лише за наявністю відповдного юридичного факта. Підставою винекнення правотворчого процесу е прийняття офіційного рішення о підготовці проекта нормативного акту.
В якій би формі це рішення не виявлялось, воно е юридичним актом, який створює права та зобовязання. Необхідно обмежити діі, передуючі правотворчоі діяльності від процесуального початку ціеі діяльності, так як матеріали друку, виказування політичних діячів і наукових робітників, пропозиціі державних і суспільних організацій по вдосконаленню законодавства ще не свідчать про початок правотворчого процесу, тобто процесуальні відносини не виникають. Подібні пропозиціі е соціально-політичними предпосилками і підставами правотворчоі діяльності.
Саме з моменту прийняття офіційного рішення про підготовку проекта нормативного акту виникає визначене правовідношення, і з цього моменту всі діі по створенню нормативного акта якісно відрізняються від дій, вчинюваних раніше і уявляючих собою не процес правотворчості, а передуючі йому умови і предпосилки.
Не дивлячись на різні види і особливості правотворчого процесу можна виділити загальні стадіі і принципи.
Говорячи про стадію правотворчого процеса, визначимо іі як самостійний етап процедурних дій по формуванню державноі волі, організаційно відокремлений комплекс тісно пов"язаних між собою дій, які направлені на створення даного нормативного акту. Стадія правотворчої діяльності завжди виступає етапом процесу по підготовці і приданню офіційного значення нормативному акту. Визначення кількості стадій залежить від розуміння сутності правотворчого процесу. Деякі вчені, визначаючи правотворчість як процедуру офіційного походження проекта нормативного акту в правотворчому органі, наповнюють стадіі законодавчоі ініціативи, обговорення законопроекта, його прийняття і опублікування.
Інші, наприклад, А.Г. Братко і В.В. Лазарев, крім стадіі законодавчоі ініціативи виділяють і такі стадіі, як "рішення компетентного органу про необхідність вивчення акту, розробка його проекту, включення в план законопроектних робіт і таке інше; розробка проекту норматиного акта і його попереднє обговорення; розгляд проекта нормативного акту у тому органі, який уповноважений його прийняти; прийняття нормативного акту; доведення змісту прийнятого акта до його адресата".
На думку Ісакова В. "прблему підготовки і прийняття законів в правовій державі можна розділити на три предметні сфери:
Проблема законодавчоі політики.
Проблеми організації законодавчого процеса.
Проблеми юридичної техніки".
Цілковита очевидно, що потерпіли крах обмеження політичних свобод і цензура друку. В колишньому виді вони наврядчи коли-небудь відродяться. Але з іншого боку, право і правосуддя не зайняли в Украіні подобаюче місце. Система розподілу влад, закріплена Конституцією, проходить важко. Виявляється, що поділити владу -далеко не все, потрібно забезпечити співпрацю і взаємодію влад між собою на основі закона. На практиці ми бачимо частіше суперничиство.
В наш час якоі-небудь концепціі розвитку законодавства нема. Воно розвивається методом спроб і помилок, а також за рахунок механічного копіювання західних образців. Зрозуміло, що рух на цьому шляху має своі межі і рано чи пізно встане питання: яку правову систему бажаємо у себе мати.
Уявляється, що найбільш вдалим е широке розуміння правотворчості, тобто включення в цей процес діяльності по підготовці і обговоренню проектів нормативних актів, в якій приймають участь державні органи, суспільні організації, широкі кола громадськості. На основі такого розуміння більш розвернутою е класифікація стадій правотворчого процесу, запропонована І.Л. Дюрягіним і А.С. Приголкіним. Автори виділяють стадіі двух основних етапів правотворчості:
"Перший - попереднє формування державноі волі, зовні виявляється в складанні проекта нормативного акту. Дана ситуація носить підготовчий характер і складається з дій, які безпосередньо не породжують правових норм. Вона створює основу для послідуючих стадій, являючись предпосилкою прийняття акта. Тут можна виділити ряд самостійних етапів: прийняття рішення про розробку проекта акта, підготовка проекта, його обговорення, погодження і допрацювання.
Другий - офіційне возведення державноі волі в норму права, тобто видавництво нормативного акта. На цьому етапі правотворчого процесу рішуче значення має діяльність самого правотворчого органа. Сюди ми відносимо внесення проекта на обговорення правотворчого органа, безпосереднє обговорення проекта, прийняття нормативного акта і його публікація".
Перелічені стадіі належать всім видам правотворчості. Найбільш повно вони проявляються при видавництві законів вищіми законодавчими органами держави. Ця діяльність найбільш повно моделює правотворчий процес, і хотілося б зупинитися на ній з точки зору стадійності, як одного з видів правотворчості.
Правотворчий і законотворчий процес, як ми вже переконались, співвідносяться як загальне та особливе. Але, пом"ятаючи про те, що закони займають у правовій системі особливе становище, ми виділяємо в законотворчому процесі ряд характерних признаків. Саму процедуру прийняття законів регулюють правила, закріплені конституційно.
Слід розглядати кожну стадію законотворчого процесу більш докладно.
Отже, першим етапом законотворчого процесу е підготовка проекту закона. Це найбільш складний і відповідальний момент створення правового акту. Як вже говорилось, потреба в регулюванні суспільних відносин може виникнути з появою нових або суттєвою зміною старих суспільних відносин, що може бути пояснено змінюючоюся соціально-економічною ситуацією в державі.
"Як відомо, воля законодавця, як би широко не трактувалося це поняття, формується під впливом об'єктивних закономірностей. Тому свідомість об"ективноі необхідності того чи іншого явища або процеса, його оцінка в суб'єктивній свідомості, співвідношення з віддаленими і близькими цілями, виявлення можливості впливу права на прояв об'єктивних законів, застосування відповідних - правових форм для реалізаціі прийнятого рішення - все це основні етапи прийняття правотворчого рішення", так вважають автори підручника "Научні основи правотворчості".
Приняття рішення про підготовку законопроекта знаменує собою початок законотворчого процесу. З прийняттям такого рішення визначається тема майбутнього акта, загальна направленість. Дуже багато залежить від того, який законопроект спочатку, як подана його основна ідея і наскільки він відповідає реальним суспільним потребам.
По запропонованому до розробки законопроекту попередньо складається його концепція. У змісті концепціі законопроекта включаються такі параметри як основні ідеі, характеристика і загальний план. В залежності від науковоі обоснованості у концепціі визначають строки прийняття акта, перевіряється його якість і ефективність. У концепціі нормативного акту вказується також і віднесення до відповідного ієрархічного рівня правової системи, що е особливо важливим на даному етапі іі формування.
Природньо важливим е питання про те, хто готує законопроект. Склавшася юридична практика іде "відомственим" шляхом, тобто правопідготовча діяльність здійснюється міністерствами і відомствами. Основні адресати у планах законопроектних робіт - Міністерство фінансів, Прокуратура Украіни, Міністерство юстиції. Основна тяжкість роботи покладається на працівників апарату цих державних структур, що тягне ряд негативних наслідків. Проект закона розробляється, як правило, в поспішності через велику завантаженість спеціалістів апарату, під час як правило низький іх професійний рівень, крім того, вони так чи інакше, знаходяться в полоні у відповідного стереотипа правового мислення. Іншою негативною рисою, на наш погляд е деперсоніфіцированість проекту, коли офіційним автором е відомство, а конкретні творці невідомі І не нисуть за свій витвір ніякої відповідальності. Ситуація, яка склалася природньо привертає увагу вчених-прововедів. Більшість склоняеться до того, що підготовкою законопроектів апарат займатися не повинен. В часності С.С. Алексіів виступив з пропозицією передати роботу по складанню законопроектів групі спеціалістів, вчених, практиків, володіючих компетентністю у тому чи іншому законодавче вирішаемому питанні. "Закон як винахід, як всяке досягнення людського розуму повинен створюватись талановитими особистостями. Справжні закони неможливо створювати великими колективами. Необхідно залучати до вироблення законів людей з консруктивним
мисленням".
Корисною була б практика підготовки проектів законів спеціально створеними науково-дослідницькими, творчими групами, і об"ява відповідного конкурсу авторских колективів. Ще один момент, на якому хотілося зупинитися. Це законотворча діяльність парламента. Европейська практика показує, що такого поняття нема взагалі, депутати працюють з готовим проектом, який створюється спеціалістами. Статус депутата в Украіні дозволяє Верховній Раді звертатись з законодавчою ініціативою, внести обгрунтовану пропозицію про законодавче нововведення і відстоювати його.
Сам процес підготовки проекта законодавчого акта складається з ряда стадій, серед яких можна виділити:
1. Створення концепції майбутнього закона;
2. Аналіз існуючих норм, регулюючих дані відносини і вивчення відповідного світового досвіду;
Безпосередня робота над текстом проекта;
Експертиза готового законопроект.
Важливу увагу, на наш погляд, слід приділяти розробці концепції майбутнього закона - іі економічному, соціально-політичному контексту. Знайти об"ективно необхідне поєднання юридичного і практичного змісту акта, що потребує залучення, як юристів, так і спеціалістів в конкретно необхідних областях знаній ( економістів, социологів, психологів). Безумовно, важливо при розробці проекта закона використовувати світовий досвід правового рішення даного питання. Але тут слід уникати копіювання іностраних законів або міжнародних договорів, що і трапляється. Зміст закона повинен відповідати об'єктивним потребам часу і економічним умовам, враховуючи національний менталітет і особливості українського правозастосування.
В процесі складання проектів деяких законів виникає необхідність підготувати інші акти, розвиваючі і конкретизуючі закон. Звичайно в тексті основного закона вирішується питання о підготовці і прийнятті таких актів, передбачається пункту з відповідним дорученням о порядкі його видання. Але це ще не гарантує своєчасну підготовку всього комплекса норм для вирішення конкретного питання. Гадається, доцільно було б прийняття пакета необхідних документів по даному питанню, що прийнято в законотворчій техніці інших краін. Одночасно розробка комплексів документів від закона до інструкції міністерств і відомств попереджало б непорозуміння і неясності, виникаючі при застосуванні основного закона у відсутності пояснюючих нормативних актів, а також виключило б протиріччя між ними.
Обговорення, доробка і согласовання проекту - ця стадія , завершуюча підготовчий етап. Суть процедури - обговорення проекта робочою групою з залученням спеціалістів-експертів. Пропозиції і зауваження, висказані при обговоренні, узагальнюються, і у відповідності з ними проект остаточно відроблюеться і редагується.
Потім він надходить на розгляд того органу або комісіі, якій доручена підготовка проекта і внесення його на затвердження.
Ряд проектів проходить особливі, додаткові стадії підготовки, що обумовлено іх виключною важливістю і значимістю для регулювання суспільних відносин. На практиці підготовки законопроекта нерідко використовується його всенародне обговорення.
Основним інструментом втраження поглядів громадськості е преса, яка все активніше включається до процесу законотворчості. Таку тенденцію відмічають і юристи, підкреслюючи, що "потік" пропозицій у друці і, особливо, влистах громадян про необхідність прийняття того чи іншого закона. Таким чином, ми маємо справу з феноменом ініціювання законодавчих пропозицій у пресі не тільки на стадіі обговорення висунутих законопроектів, але і виявлення і аналіза законодавчих проблем. Задача суспільноі дискусіі у друці складається в тому, щоб вияснити многообразіе альтернативних поглядів, вибрати оптимальні пропозиції, які послужили б базой для ефективного рішення. Нажаль, для ряда сучасних видавництв характерні низька культура дискусій по важливим державно-правовим питанням, нетерпимість до інших позицій. Важливим залишається питання про порядок обліка висказаних у пресі законодавчих пропозицій. Аналіз показує, що лише невилика частина пропозицій і зауважень до законопроектів використовується у іх остаточному варіанті. Судьба інших залишається невідомою, як і мотиви, за якими були відкликані ті чи інші зауваження. У звязку з цим, необхідно придати каналам громадських поглядів велику упорядочність і ефективність, в часності, виділити у банку даних парламента блок "пропозиції громадськості" для іх автоматизованоі обробки і використання. Тоді по кожному законопроекту можна буде давати концентровано оброблену і досить об'єктивну інформацію.
Існує також багато негативних моментів. Іноді сусапільна думка буквально запитує усі фази підготовки прийняття законів. Стихійно взриваюча суспільна думка нерідко заважає підготовити проект на добротній научній основі, зважити всі варіанти і прорахувати наслідки.
Вагомість суспільного погляду підсилюється від сочитання з іншими видами інформації. На кожному етапі законодавчого процеса доцільно користуватись"інформаційна комбінація", тобто уміло поєднувати всі види та джерела інформації.
Для майбутнього закона важливо, якщо преса, наукові працівники, а також соціологічні опитування і публічні дискусіі спокійно і компетентне викривають проблеми, які потребують законодавчого рішення.
В підготовці законопроекта ведуча роль, безсумнівів, належить спеціалістам і депутатам. Суспільний погляд може краще виразити себе в альтернативних проектах. Гадається, що доцільно було б готовити і вносити такі проекти раніше, бачучи за ними визначені суспільні слоі з іх запросами, інтересами, потребами, сопостовляючи варіанти проектів і обираючи найкращій.
Підготовка рішення закінчується рікщо проект готується в апараті цього органа або комісіями Верховноі Ради, то ця стадія законотворчості закінчується рішенням комісіі представити проект на розгляд Верховній Раді.
Факт внесення розробленого проекта у законотворчий орган має офіційне юридичне значення. З цього момента закінчується перший етап законотворчості - попереднє формування державноі волі, і починаетья новий етап - закріплення цієї волі у нормах права. Правовідносини по розробці первісного текста закона на цьому етапі вичерпується, але виникають нові, пов"язані з розглядом проекта в офіційному порядку і винесенням рішення.
Затвердження законопроекта е центральною стадією законотворчого процеса, так як саме на цьому етапі виникає надання правилам юридичного значення, які знаходяться у тексті законопроекта.
Можна виділити чотири стадіі офіційного проходження закона: внесення проекта на обговорення законотворчого органа, безпосереднє обговорення проекта, прйняття закона, його оприлюднення (публікація).
Стадія офіційного внесення законопроекта у законотворчий орган зводиться до напряму повністю готового проекта у законотворчий орган.
В юридичній літературі прйнято виділяти два вида офіційного винесення проекта на розляд.
Перший - кооператине внесення, коли законотворчий орган зобов'язаний розглянути поставлене питання, так як пов"язаний волевиявленням ініціатором проекта. Другий - факультативне внесення, коли від керівництва законотворчого органа залежить, поставити на повістку дня внесений проект або залишити його без розгляда, направити для доопрацювання або для редагування.
Така традиція необхідна для характеристики права законодавчоі ініціативи входять слідуючі елементи: дія виконувати яку воно представляє можливим, правомочні здійснювати його суб"екти, наслідки реалізації цих дій.
По першому елементу права законодавчоі ініціативи у спеціальній літературі приводяться дві точки зору: згідно з однією з них, під правом законодавчоі ініціативи слід розуміти можливість вносити проект на розгляд представницького органа влади. Представники іншоі точки зору дають більш широке тлумачення. Воно включає сюди "право вносити готові законопроекти і пропозиції про розробку і прийняття нових законів, відміні і зміні діючих".
По суті широка трактовка права законодавчої ініціативи витікає з Конституції України.
Визначаючим елементом змісту права законодавчої ініціативи е суб"ектний склад. Встановити носія права неважко. Ним може бути будь-яка особа, орган чи організація, наділені правом вносити законопроекти у вищій представницький орган влади і реалізуючі це право. Складніше встановити, хто е еуб"ектом у відношенні права законодавчої ініціативи. Правовідношення законодавчоі ініціативи як суб"ективне право і кореспондуюче йому зобов'язання виникає лише у тому випадку, якщо внесений законопроект і якщо до нього прикладена, потрібна документація.
Право законодавчоі ініціативи виникає тільки з моменту внесення законопроекта. Цьому праву відповідає зобов'язання законотворчого органа прийняти внесений проект і включити його розгляд у повістку дня найближчого засідання, розглянути його і прийняти рішення.
Необхідно враховувати, що законодавча ініціатива не припускає зобов'язання законотворчого органу прийняти запропонований проект, тим більше у тому вигляді, в якому він показаний. Наявність такого зобов'язання було б замахом на верховенство представницькоі влади. Але при використанні права законодавчоі ініціативи законотворчий орган пов'Язаний волевиявленням суб"екта, маючого таке право, отже, повинен розглянути проект і прийняти по ньому рішення. Цим законодавча ініціатива відрізняється від інших видів законотворчих пропозицій.
Наряду з обов'язковими, але все ж таки додатковими компонентами як додержання законопроекта, його реєстрація і інформація про нього на сесіі, головним все ж таки е зобов'язальний розгляд внесеного законопроекту чи законодавчої пропозиції в результаті здійснення права законодавчої ініціативи. В даному випадку Верховна Рада пов"язуе себе своім же рішенням, закріпленим конституційне.
Проекти законів і законодавчих пропозицій представляються до розгляду разом з обгрунтуванням необхідності іх розробки, розгорнутою характеристикою цілей, задач і основних положень майбутніх законів і іх місцем в системі законодавства, а також очікуемих соціально-економічних наслідків іх застосування. При цьому вказуються колективи і особи, приймавші участь в підготовці законопроекта, реалізація якого буде вимагати додаткових і інших затрат, додається його фінансово-економічне обгрунтування.
Проекти законів і інші законодавчі пропозиції підлягають розгляду Верховною Радою, рекомендуються у комітети і комісіі або іх головам. Рекомендовані пропозиції належать обов'язковій реєстрації. Якщо форма запропонованого проекта не відповідає основним вимогам Регламенту Верховноі Ради і законодавчим актам про порядок підготовки проектів законів Украіни або проект поданий без обгрунтувань, він може бути повернений ініціатору законопроекта.
Зареєстрований законопроект або законодавча ініціатива для попереднього розгляду і підготовки пропозицій про подальшу роботу над ним, як правило, направляються у відповідні комітети Верховноі Ради і одночасно у комітет по законодавству.
Тут необхідно відмітити, що деякі вчені включають ще дві додаткові стадії офіційного проходження проекта нормативного акту в законотворчому органі. Цей розгляд і доробка проекта у допоміжному апараті законотворчого органа розглядання внесеного проекта.
Вважається, що таке розширення ціеі стадіі правотворчоі діяльності е логічним, так як безпосередньому розгляду проекта законотворчим органом передує його розробка комісіями і комітетами, пов"язана з підготовкою заключення по законопроекту.
У складі підготовчих комісій і робочих груп можуть включатися депутати, які не входять у склад комісій і комітетів. А також в їх роботі можуть приймати учась ініціатори законопроекта з правом дорадчого голоса. Що стосується альтернативних проектів, то вони розглядаються разом з основним.
Підготовча комісія має право прийняти рішення про поведінку попереднього обговорення на місцях: в трудових колективах, наукових установах, громадських організаціях, на зборах громадян. Законопроекти можуть направлятися на наукову експертизу, по ним можуть запитуватись висновки Уряду Украіни. Існує ряд законопроектів, які вносяться тільки коли е висновки Уряду.
Наступна стадія - це внесення законопроекта на повістку дня засідання законотворчого органа. Затвердження повістки дня -прерогатива самого законотворчого органу, який вирішує, які питання і в якій послідовності повинні бути розглянуті на засіданні.
Обговорення проекту закона на засіданні законотворчого органу дає можливість повністю і всебічно ознайомитися з проектом, висказати по ньому своі думки і міркування, внести всі необхідні зміни і поліпшення і в результаті сформувати найбільш доцільний і оптимальний варіант законодавчого акта.
Обговорення проекту починається з доповіді по ньому. В якості доповідача, як правило, виступає ініціатор законопроекту. Розгляд проектів і законодавчих пропозицій запропонованих Президентом, а також звернень Президента починається з виступу офіційного представника Президента з обгрунтуванням необхідності іх прийняття.
У доповіді когось з ініціаторів проекта освітлюються питання про необхідність прийняття розглядаемого проекта, в цілях, які стоять перед