Вступ
Суспільно небезпечні діяння роблять конкретні люди. Кожен випадок здійснення злочину має свої індивідуальні риси, у тому числі стосовні до характеристики особи, винного в цьому злочині. Кожна особистість має специфічними, тільки їй властивими ознаками, що складають її індивідуальність.
Всі індивідуальні характеристики не можуть знайти відображення в теоретичних і законодавчих конструкціях складів злочинів. У теорії карного права обрані найбільш типові властивості особистості злочинця, вони знайшли відображення в поняттях ознак суб'єкта злочину.
Суб'єкт злочину – це мінімальна сукупність ознак, що характеризують особу, що зробила злочин, що необхідна для залучення його до кримінальної відповідальності. Відсутність хоча б одного з цих ознак означає відсутність складу злочину.
Основними проблемами навчання про суб'єкта злочину на сучасному етапі розвитку законодавства залишаються питання осудності і встановлення ознак спеціального суб'єкта. Окремо варто виділити відповідальність осіб із психічними аномаліями, що не виключають осудності.
Аналіз вітчизняного карного законодавства дозволяє зробити висновок про те, що законодавці протягом всієї історії України постійно зверталися до кримінально-правових норм, що визначають ознаки суб'єкта злочину. При цьому перелік злочинних діянь постійно мінявся, а питання, зв'язані з кримінальною відповідальністю і покаранням суб'єкта злочини деталізувалися й уточнювалися на різних етапах розвитку держави, виходячи з задач, що коштують перед ним в області боротьби зі злочинністю.
Розвиток нових економічних відносин, становлення інституту державної служби, військова реформа й інші перетворення, що відбуваються в нашому суспільстві, вимагають переосмислення багатьох понять. зв'язаних із кримінальною відповідальністю за скоєння злочинів, склад яких розрахований на спеціального суб'єкта.
Багато статей присвячено конкретним складам злочинів, насамперед посадовим.
При написанні даної курсової роботи широко використовувалися нормативно-правові акти різного рівня, а також матеріали слідчої і судової практики.
На даний час Україна знаходиться на етапі розвитку та становлення. Одним із головних завдань держави є встановлення законності та правопорядку.
Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 року новий Кримінальний кодекс України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 року, є знаменною віхою в становленні України як правової держави. Кримінальний кодекс поділено на Загальну і Особливу частини. Загальна частина включає норми загального характеру, до якої входить і розділ про суб'єкта злочину.
Питання про суб'єкта злочину є одним з головних в кримінально-правовій науці. Адже суб'єкт входить до складу злочину як один з його елементів. Характеристика суб'єкта злочину та його ознак з прийняттям нового кримінального закону стала більш конкретною. Взагалі у кримінально-правовій теорії під суб'єктом визначається особа, яка володіє сукупністю ознак, що дають підстави для притягнення її до кримінальної відповідальності.
Знання поняття та головних ознак суб'єкта злочину є досить потрібним та вагомим. Кожному, хто має юридичну освіту це потрібно. Визначаючи особу, що підлягає кримінальній відповідальності, потрібно враховувати критерії осудності цієї особи, її вік. Також важливим є врахування службового становища, виду діяльності, якихось родинних відносин особи при кваліфікації суб'єкта. Все це нам дає визначити точний статус суб'єкта злочину для того, щоб в правильній мірі призначити покарання за скоєний злочин.
Отже потрібно розкрити та проаналізувати поняття суб'єкта злочину з точки юридичного аспекту та як законодавчої моделі, та дати характеристику кожній з його ознак, розібрати все до найменших дрібниць.
1 Поняття суб'єкта злочину
Суб'єкт злочин – це особа, що зробила суспільно небезпечне діяння і здатне відповідно до закону понести за нього кримінальну відповідальність.
Відповідно до принципу провини до кримінальної відповідальності не можуть бути притягнуті неживі предмети, тварини, юридичні особи. Карний закон зв'язує відповідальність зі здатністю особи, що скоїли злочин, віддавати звіт у своїх діях і керувати ними, а такою здатністю володіють тільке люди. При залученні до кримінальної відповідальності юридичних осіб мети покарання (виправлення засудженого і попередження здійснення їм нових злочинів) виявилися б недосяжними, оскільки карне покарання покликане впливати лише на людей.
Суб'єктом злочину можуть бути тільке люди, що володіють здатністю усвідомлювати фактичний характер своїх дій (бездіяльності) і керувати ними, тобто тільки осудні особи. Провина, як у формі наміру, так і у формі необережності виключається у всіх випадках, коли особа в момент здійснення суспільно небезпечного діяння в силу свого психічного стану не усвідомлювало характеру своїх дій (бездіяльності) чи не могло ними осмислено керувати. Суб'єктом злочину не можуть бути померлі особи, які перед тим вчинили злочин, тварини, предмети чи сили природи.
Суб'єктом злочину може бути лише "осудна особа, тобто як під час вчинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними". Неосудні особи позбавлені такої здатності і тому не можуть бути суб'єктами злочину. Згідно з КК особи, які визнані судом обмежено осудними, підлягають кримінальній відповідальності, тобто є суб'єктами злочину (ч. 1 ст.20).
Навіть у психічно здорової людини зазначена здатність свідомості і волі виникає лише при досягненні певного віку. Саме тому КК встановлює конкретний вік, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а особи віком від 14 до 16 років можуть бути суб'єктом злочину лише у разі вчинення ними злочинів, що перелік яких є вичерпним і зазначений у законі. Діти до 14 років не підлягають кримінальній відповідальності.
Виходячи з усього сказаного, можна зробити висновок, що суб'єкт злочину це конкретна особа, якій притаманні певні соціальні властивості, їх сукупність утворює індивідуальний образ людини, який охоплюється поняттям "особа, яка вчинила злочин".
Суб'єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб'єктом злочину. Окрім загального суб'єкта злочину існує і спеціальний суб'єкт.
Здатність усвідомлювати свої дії і керувати ними виникає в психічно здорових людей не з моменту народження, а по досягненні визначеного віку, оптимальною величиною якого є 16 років. До цього віку в людини накопичується визначений життєвий досвід, визначаються критерії сприйняття навколишнього світу, з'являється здатність усвідомлювати характер свого поводження з погляду корисності для навколишніх.
Дія КК України поширюється на громадян України, осіб без громадянства, іноземних осіб . Дипломатичні представники й інші особи, що користаються імунітетом, у випадку здійснення ними злочину в Україні, несуть відповідальність у відповідність з нормами міжнародного права. Однак імунітет зазначених осіб від карного переслідування не означає, що у випадку порушення ними кримінально-правових норм, вони не є суб'єктами злочинів. У цьому випадку має місце лише звільнення від кримінальної відповідальності по не реабілітують підставам.
Таким чином, до основних ознак суб'єкта злочини відносяться: фізичну особу, осудність і досягнення визначеного віку. Ці найбільш істотні ознаки всіх суб'єктів злочинів складають наукове поняття загального суб'єкта злочину. Факультативними ознаками суб'єкта злочини є ознаки спеціального суб'єкта.
3 Вікові ознаки суб'єкта
Досягнення визначеного віку – одне з необхідних умов залучення особи до кримінальної відповідальності.
В основі визначення віку, по досягненні якого особа може бути притягнуте до кримінальної відповідальності, знаходиться рівень свідомості неповнолітнього, його здатність усвідомлювати що відбувається й у відповідність з цим осмислено діяти. Малолітні особи, не можуть бути суб'єктами злочину, тому що в силу свого віку не мають можливості в достатній мері усвідомлювати свої дії і керувати своїми вчинками.
Здатність усвідомлювати небезпека свого поводження складається поступово, у результаті виховання і життєвих спостережень. До визначеного віку в підлітка вже накопичується життєвий досвід, з'являється можливість усвідомлювати свої вчинки і більш-менш правильно вибирати варіанти свого поводження.
Мінімальний вік, по досягненні якого можливе залучення особи до кримінальної відповідальності, здавна служив інструментом карної політики держави. Уперше установлений Військовими артикулами Петра I (1715 р.) у 7 років, він протягом усієї наступної історії постійно мінявся в широких межах. Так, в епоху воєнного комунізму він був встановлений у 17 років, у Керівних початках по карному праву України (1919 р.) – 18 років, у першому радянському кримінальному кодексі (1922 р.) – 14 років.
Кримінальний кодекс України диференційовано підходить до віку, при досягненні якого неповнолітній може бути визнаний суб'єктом злочину, прямо вказуючи на дві вікових ознаки суб'єкта.
Повна відповідальність за більшість злочинів можлива з 16 років. А за за окремі злочини.
– з 14 років. До таких злочинів відносяться: убивство зґвалтування, крадіжка, грабіж, розбій, вимагання, тероризм і інші – всього двадцять видів складів. Усі зазначені злочини є навмисними. Установлення зменшеного віку залучення до кримінальної відповідальності викликане тим, що небезпека цих злочинів уже повинна бути очевидна і доступна розумінню підлітка.
Проявом принципів справедливості і гуманізму) варто вважати норму, відповідно до якого не підлягає кримінальної відповідальності неповнолітній, що досяг установленого віку, але унаслідок відставання в психічному розвитку, не зв'язаному з психічним розладом, під час здійснення суспільно небезпечного діяння не міг повною мірою усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними.
Третя вікова ознака суб'єкта – 18 років. Такий висновок дозволяє зробити те, що суб'єктами ряду злочинів, зв'язаних з особливим характером чинених діянь, можуть бути тільки повнолітні особи. Наприклад, суб'єктами залучення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність, відхилення від проходження військової й альтернативної цивільної служби), злочинів.
Ряду окремих складів злочинів відповідає старший вік, залучення до відповідальності. Усі вони є складами зі спеціальним суб'єктом. Так, суб'єктом винесення свідомо неправосудного вироку, чи рішення іншого судового акта може бути тільки суддя, тобто особа, крім іншого, що досягло, як мінімум, 25 років. Безумовно, тільки зрілий вік характерний для таких суб'єктів, як лікар, капітан судна.
Визначаючи вік неповнолітнього, суд зобов'язаний точно установити число, місяць і рік народження, прибігаючи в необхідних випадках до допомоги судово-медичної експертизи. При цьому підліток вважається що досягли установленого віку, виходячи з пропонованого експертизою мінімального віку, а якщо дата народження відома точно – на інший день після дня народження. Якщо експертами буде названий тільки рік народження, то вдень народження варто вважати останній день названого року.
Кримінальний кодекс, указуючи вік, з якого особа може нести карну відповідальність, установлює спеціальні правила відповідальності і покарання неповнолітніх (осіб у віці від 14 до 18 років), а у виняткових випадках – осіб, що не досягли 20 років .
3.1. Осудність і неосудність
Понести кримінальну відповідальність за зроблене суспільно небезпечне діяння можуть лише осудні особи.
Особа, що зробила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, не може бути притягнуте до кримінальної відповідальності. Таким особам можуть бути призначені примусові міри медичного характеру, що не є покаранням.
Осудність – це такий стан психіки людини, при якому він у момент здійснення суспільно небезпечного діяння був здатний усвідомити характер свого поводження і керувати ім. Мається на увазі не тільки розуміння фактичної значимості своїх учинків, але і їхню соціальну значимість і при цьому свідомо керувати своїми діями, що властиво тільки психічно здоровим і розумово повноцінним людям.
Законодавче визначення поняття неосудності: “Не підлягає кримінальної відповідальності особа, що під час здійснення суспільно небезпечного діяння знаходилося в стані неосудності, тобто, не могло усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними внаслідок хронічного психічного розладу, тимчасового психічного чи розладу іншого хворобливого стану психіки”.
Розкриваючи поняття неосудності, наука карного права користається двома критеріями: медичним (біологічним) і юридичним (психологічним).
Юридичний критерій визначає суд, коли дає оцінку особі, що зробила суспільно небезпечне діяння, як не здатному усвідомлювати характер своїх дій і керує ними.
Медичний критерій розкриває причини цієї нездатності: хворобливий стан психіки чи людини відставання в психічному розвитку особи, що скоїли суспільно небезпечне діяння. При цьому не усякий хворобливий стан психіки дозволяє визнати його несамовитим, а тільки те, що заважало йому правильно оцінювати свої вчинки. Осудність може бути присутнім при наявності будь-якого їхнього психічного розладів, перерахованих у законі. Так, у Л., засудженого, виявлені ознаки розумового недорозвинення (олігофренії) у стадії легкої дебільності. Зазначене психічне захворювання, як відбито у висновку судово-психіатричного експерта, не виключало для Л. можливості усвідомлювати фактичного характеру і суспільної небезпеки своїх дій і керувати ними, що і визначило висновок експертів і суду про його осудність у відношенні інкримінованого діяння.
Сучасна формула неосудності передбачає погодженого застосування юридичного і медичного критеріїв при рішенні питання про неосудність.
Неосудність установлюється ретроспективно і співвідноситься згодом здійснення суспільно небезпечного діяння. Наступне видужання особи не є підставою для залучення його до кримінальної відповідальності.
3.2. Поняття обмеженої осудності
Інститут обмеженої осудності є новелою українського кримінального законодавства. Обмежена осудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та /або керувати ними. Обмежена осудність не виключає кримінальної відповідальності: "підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною...".
Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома критеріями - медичним (біологічним) і юридичним (психологічним), сукупність яких і дає підстави для визнання особи обмежено осудною.
Медичний критерій обмеженої осудності вказує на наявність у винного певного психічного розладу: різного роду психопатії, невротичні розлади, розлади особистості, залишкові явища черепно-мозкових травм, розумова відсталість.
Юридичний критерій обмеженої осудності складається із двох ознак -інтелектуальної (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії чи бездіяльність та вольової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними). Наявність такого психопатологічного стану, як обмежена осудність, безумовно, значно ослаблює здатність особи до розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю поведінкою.
Особа визнається судом обмежено осудною з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи. Згідно із законом: "визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру" . Очевидно, це означає, що вчинення злочину у стані обмеженої осудності може пом'якшити покарання.
Положення щодо можливості застосування примусових заходів медичного характеру до особи, яка визнана судом обмежено осудною, не поширюється на випадки, коли винний вчинив злочин у стані осудності, але до постановлення вироку або під час відбування покарання у нього стався вказаний психічний розлад і він фактично набув ознак, що характерні для обмеження осудності. Адже у п.З ст.93 КК йдеться про осіб, які захворіли на психічну хворобу, а психічні розлади, що можуть становити медичний критерій обмеженої осудності, не є психічними хворобами у вузькому розумінні цього слова.
Такі суспільно-небезпечні захворювання, як хронічний алкоголізм, наркоманія і токсикоманія, також здатні викликати стан обмеженої осудності, але в цьому разі суд не може визнати особу обмежено осудною. Цей висновок випливає із положень ст.96 КК, яка передбачає можливість застосування, незалежно від призначеного покарання, примусового лікування до осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. На відміну від них, до обмежено-осудних осіб (і неосудних) застосовуються примусові заходи медичного характеру, а не примусове лікування, що вказує на різний правовий статус цих осіб. Відповідно до закону хронічний алкоголік чи наркоман за певних умов можуть бути визнані судом неосудними (якщо, наприклад, наркологічно-хворий у стані абсистенції не здатний керувати своїми суспільно-небезпечними діяннями), але при цьому за будь-яких умов відсутні правові підстави для визнання таких осіб обмежено осудними.
Виходячи зі змісту закону, можна зробити такі висновки:
обмежена осудність пов'язана з наявністю в суб'єкта певного психічного розладу, психічної аномалії;
внаслідок цього психічного стану особа не повною мірою здатна усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого діяння. Однак, на відміну від неосудної особи, здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними не виключається;
3) обмежена осудність не виключає осудності як обов'язкової ознаки суб'єкта, а отже, не виключає і кримінальної відповідальності за вчинене.
3.3. Медичний критерій неосудності
Медичний критерій встановлює експерт, за допомогою прийомів і методик, розроблених наукою психіатрією.
Законодавцем в узагальненому виді даний вичерпний перелік різні форми хворобливих розладів психічної діяльності, що можуть супроводжуватися втратою здатності особи усвідомлювати свої чи дії керувати ними: хронічні психічні розлади, тимчасові психічні розлади, слабоумство, інший хворобливий стан психіки.
Хронічні психічні розлади є наслідком невиліковних чи тяжко хворих щиросердечних хвороб, що носять тривалий характер і мають тенденцію до наростання хворобливих явищ. Такими хворобами прийнято вважати: шизофренію, маніакально-депресивний психоз, параною, прогресивний параліч, як наслідок сифілісу мозку, що прогресує старече слабоумство й інші хвороби.
Тимчасовий психічний розлад – це розлад психіки людини, що протікає відносно швидкоплинно і, як правило, що закінчується видужанням. До таких розладів відносяться всі так називані виняткові стани: алкогольний психоз, біла гарячка, патологічне сп'яніння, реактивні симптоматичні стани (патологічний ефект, тобто розлад психіки, викликаний важким щиросердечним потрясінням).
Під слабоумством (олігофренією) розуміються різні форми стійкого, малообратимого упадку психічної діяльності з поразкою інтелекту і необоротних змін особистості людини.
Слабоумство укладається в значному зниженні розумових здібностей і носить постійний характер. Воно може бути уродженим чи здобувається в перші три роки життя в результаті перенесених важких неврологічних захворювань (наприклад, менінгіту). Розрізняють три ступені поразки психіки людини при слабоумстві: дебільність (легкий ступінь), імбецильність (середній ступінь), ідіотія (найглибший ступінь поразки розумової діяльності).
3.4. Юридичний критерій неосудності
Безпосередньо відображаючи юридично значимі властивості психічних розладів, юридичний критерій підводить усе різноманіття психопатологічних проявів до єдиного знаменника і робить цей клінічний по змісту матеріал порівнянним із правовими поняттями і придатним для рішення правових задач. За допомогою юридичного критерію судово-психіатричні терміни “переводяться” на мову права, зрозуміла судовим органам.
Юридичний критерій неосудності укладається у відсутності в особи здатності усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) – це інтелектуальний момент, або керувати своїми вчинками – вольовий момент.
Зміст інтелектуального моменту свідчить про те, що особа не розуміє небезпеки свого поводження для суспільства.
Розлад інтелекту, як правило, викликає і розлад волі – особа не може керувати своїми вчинками. Однак бувають випадки, коли особа віддає особа у своїх діях, тобто усвідомлює характер свого поводження, але в силу хворобливого стану не може керувати своїми діями. Наприклад, такі стани виникають у людей, що страждають наркоманією в період наркотичного голодування. Особа гарна усвідомлює злочинність свого поводження при чи розкраданні вимаганні наркотичних коштів, але при цьому не здатно стримати себе внаслідок глибокої поразки сфери волі, викликаного наркотичною залежністю.
Уведення мнестичної ознаки юридичного критерію (здатність до запам'ятовування сприйнятих обставин) у теорії карного права не знайшло широкого поширення. Відсутність цієї ознаки не означає неможливості визнання особи суб'єктом злочину, хоча зазначена ознака буде істотною характеристикою обвинувачуваного в карному процесі.
Для визнання особи несамовитим потрібно наявність одного з ознак юридичного критерію в сполученні з одним з ознаки клініко-психологічної реальності у виді широкої поширеності в сфері права осіб із психічними аномаліями (прикордонними психічними розладами), що лімітують, але не позбавляють суб'єкта злочину цілком можливості регулювання свого поводження. Поняття “обмежена осудність” адекватно відображає і фіксує цю реальність для диференційованої правової оцінки дій суб'єкта злочину.
Загальна кількість осіб, визнаних судово-психіатричною експертизою обмежено осудними, у 2001 році склало 2,9 тисяч, а 2002 року – більш 3 тисяч чоловік. Однак застосування норми викликає значних труднощів. Відзначено багаторазові розбіжності експертних і судових оцінок.
Осудна особа, що під час здійснення злочину не могло повною мірою усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, підлягає кримінальної відповідальності. Юридичний критерій обмеженої осудності – неповна міра усвідомлення фактичного характеру і суспільної небезпеки дій (бездіяльності) і керувати ними.
Наявність юридичного критерію обмеженої осудності, як і у випадку встановлення неосудності, цілком залежить від наявності медичного критерію.
Медичний критерій обмеженої осудності утворять, насамперед, порушення в інтелектуальній і емоційно-вольовій сфері, що не дозволяють повною мірою усвідомлювати свої вчинки і керувати ними.
Головною відмітною ознакою обмеженої осудності є можливість особи усвідомлювати свої дії, керувати ними, але в силу психічного захворювання в нього обмежена здатність до повноцінної психічної діяльності. Наявність медичного критерію обмеженої осудності як психічного захворювання і юридичного критерію як здатності хоч і не повною мірою, але усвідомлювати свої дії (бездіяльність), керувати ними обумовлюють можливість залучення особи до кримінальної відповідальності.
Концепція обмеженої осудності зв'язана з відносно неглибокими психічними розладами суб'єкта злочину (іменованими часто психічними аномаліями). У відмінності від розладів, характерних для несамовитих, психічне розлад, що не виключає осудності, не носить патологічного характеру, тобто не є хворобою. Зазначені аномалії характеризуються дисбалансом сил порушення і гальмування.
Психічні розлади, що не виключають осудності, до впливають над інтелектуальними можливостями особи, унаслідок чого протиправний спосіб зняття емоціогенної напруженості в конкретної емоціогенної ситуації стає для нього значно більш ймовірний і полегшений.
Аномалії психіки характерні для різних психічних конституцій і являють собою зовні велика розмаїтість. Однак, незважаючи на різноманіття психічних аномалій, вони можуть бути підрозділені на аномальні стани й аномальні процеси. Аномальні стани визначаються відносною сталістю психофізіологічних реакцій. На відміну від них процеси носять тимчасовий, непостійний характер і залежать від визначених біологічних факторів.
У силу різноманіття аномальних процесів і станів законодавець відмовився від їх перечневого методу, прийнятного для опису медичного критерію неосудності. Хворобливі стани, що характеризують неосудність, цілком конкретні і чисельно обмежені відомими в психіатрії хворобами.
До психічних станів аномального типу випливає, зокрема, відносити типи характеру – холеричний і меланхолійний, а також неврози, психопатії. До аномальних психічних процесів відносяться тимчасові психічні розвитку, що, однак, порушують баланс процесів порушення і гальмування. Деякі з таких аномальних процесів знайшли відображення в переліку обставин, що зм'якшують покарання. Це, наприклад, вагітність, при якій жінка найчастіше буває агресивна, протиправність чи аморальність поводження потерпілого, що може викликати стан афекту й інші.
Прикладом аномалій можуть служити акцентуалізації характеру, що представляють собою посилення окремих рис характеру до такого сильного ступеня, при якій адаптаційні можливості суб'єкта значно знижуються в умовах емоціогенної ситуації. Так, наприклад, у результаті судово-психіатричної експертизи К., обвинувачуваного, були встановлені такі його особистісні особливості, як демонстративність, егоцентричність, зневага загальноприйнятими нормами і цінностями, перевага зовнішньообвинувачуванувих форм емоційного реагування, підвищена дратівливість, уразливість, помисливість. Було констатовано, що у випробуваного мається психопробний синдром, що не дозволяє К. повною мірою керувати своїми діями.
Психічний розлад, що не виключає осудності, враховується судом при призначенні покарання і може служити підставою для призначення примусових мір медичного характеру.
3.5. Поняття неосудності та її критерії
Неосудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення суспільно-небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Неосудність виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності, що прямо зазначено в законі: "не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру".
Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як медичні, так і юридичні ознаки. У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності. Поєднавши в цій формулі медичні та юридичні ознаки, законодавець у такий спосіб увів поняття неосудності в чіткі, суворо окреслені законом рамки. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про неосудність конкретної особи. Відповідно до ст. 19 неосудність визначається щодо часу вчинення особою суспільно-небезпечного діяння і тільки у зв'язку з ним. Неприпустимо за межами діяння порушувати питання про неосудність особи.
Медичний критерій неосудності характеризується навністю в особи одного із чотирьох видів психічних захворювань.
Хронічне психічне захворювання - це розлад психічної діяльності, що має тривалий перебіг і тенденцію до наростання хворобливих явищ. В окремих випадках спостерігаються періоди тимчасового покращення стану хворого, так звані ремісії, але це не означає видужання. До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч, тощо.
Тимчасовим розладом психічної діяльності визначається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів. Це захворювання раптово виникає, часто як наслідок тяжких душевних травм, і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та інші.
Недоумство (олігофренія) — це стійкий і такий, що характеризується неповноцінністю розумової діяльності, хворобливий стан психіки. Розрізняють три ступені недоумства: легкий (дебілізм), середній (імбецильність) і глибокий, тяжкий ступінь розумової недорозвиненості (ідіотія).
Під іншим хворобливим станом психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абсистенції при наркоманії (наркотичне голодування) та інші. Це не психологічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівнені до них.
Передбачені законом в альтернативі ознаки медичного критерію охоплюють всі можливі випадки хворобливого стану психічної діяльності людини. Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільно-небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із зазначених захворювань. Медичний критерій виражено, таким чином, у діагнозі захворювання. Інші можливі психічні стани, які негативно впливають на поведінку особи, наприклад фізіологічний афект, не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом'якшують відповідальність (наприклад, стан сильного душевного хвилювання при умисному вбивстві - ст. 116).
Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільно-небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність цього критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності.
Юридичний критерій неосудності виражається в здатності особи під час вчинення суспільно-небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного.
Юридичний критерій неосудності включає в себе дві ознаки: інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна ознака вказує на нездатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своєї дії (бездіяльності) на момент вчинення нею конкретного суспільно-небезпечного діяння. Вольова ознака полягає в нездатності особи керувати своїми діями (бездіяльністю), передбаченими законом як суспільне небезпечні.
Інтелектуальна ознака критерію неосудності знаходить свій вияв, по-перше, в тому, що особа не здатна усвідомлювати фактичну сторону, тобто не розуміє справжнього змісту своєї поведінки (не розуміє, що скоює вбивство, підпалює будинок і т.ін.), а тому не може розуміти і його суспільну небезпечність. Так, душевнохвора мати під час купання своєї малолітньої дитини вводила їй в тіло звичайні швейні голки, думаючи, що таким чином вона вилікує її від тяжкої недуги. Зрештою це призвело до смерті дитини, а в її тілі було знайдено понад сорок голок.
По-друге, інтелектуальна ознака знаходить свій вияв ще і в тому, що особа не здатна усвідомлювати того, що її дія має суспільно-небезпечний характер. У ряді випадків це не виключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторону своєї поведінки. Так, хворий, який страждає на олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити вулицю, де розважалася молодь. Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, однак внаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності.
Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю), передбаченими законом як суспільне небезпечні.
Відомо, що вольове сфера людини завжди органічно пов'язана зі сферою свідомості. Тому у всіх випадках, коли особа не усвідомлює своїх дій (бездіяльності), вона не може і керувати ними.
Однак можливі й інші ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх наслідків, проте не може керувати своєю поведінкою. Такий стан спостерігається в піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абсистенції. Ці хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторону діяння, що вчиняється, і навіть розуміти його суспільну небезпечність, ознак вони втрачають здатність керувати своїми вчинками. Піроман, наприклад, під час підпалу житлового будинку розуміє фактичну сторону своєї поведінки, правильно оцінює суспільну небезпечність діяння і його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може утримати себе і клептоман, коли трапляється нагода, від спокуси вчинити крадіжку чужого майна.
Зазначені особливості інтелектуальної і вольової ознак зумовили те, що в кримінальному законі (ч.2 ст.19) вони розділені між собою сполучником "або". У такий спосіб законодавець підкреслив не тільки їх відносну самостійність, але, головне, він закріпив їх рівне значення при визначенні неосудності особи.
У літературі зазначається, що юридичний критерій неосудності відіграє подвійну роль: 1) визначає справжній зміст неосудності, бо тільки він дозволяє визначити, чи усвідомлювала особа в момент вчинення суспільно-небезпечного діяння своєї дії (бездіяльність) і чи могла вона в цей момент керувати ними; 2) встановлює межі дії медичних критеріїв і таким чином проводить межу між осудність і неосудністю.
Для визнання наявності юридичного критерію достатньо встановити одну із названих його ознак -- інтелектуальну чи вольову. Сукупність медичного критерію (одного із чотирьох видів психічних захворювань) і юридичного критерію дає підстави для визначення особи неосудною, і вона у зв'язку з цим не підлягає кримінальній відповідальності.
Неосудність, так само, як і осудність, - юридичне поняття. У зв'язку з цим висновок про осудність чи неосудність особи по конкретній справі робить суд (а в процесі попереднього розслідування орган дізнання, слідчий чи прокурор), спираючись на результати судово-психіатричної експертизи. Згідно з кримінально-процесуальним законодавством: "для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого за наявності у справах даних, що викликають сумніви стосовно їх осудності, обов'язково призначається експертиза". Однак цей висновок, як і будь-який висновок експерта взагалі, не є обов'язковим для органів попереднього розслідування, прокурора і суду, а підлягає оцінці. "Вони можуть не погодитися з висновком судово-психіатричної експертизи, але така незгода має бути вмотивована у відповідному процесуальному документі".
Стан неосудності особи визначається лише на момент вчинення нею суспільно-небезпечного діяння. Відповідно до закону особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно-небезпечного діяння. До такої особи за рішенням суду, на підставі ч.2 ст. 19, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, які не є покаранням. Передбачені такі види примусових заходів медичного характеру: "надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним, посиленим чи суворим наглядом". Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держава від можливого повторення ним нових суспільно-небезпечних діянь.
"Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одержання така особа може підлягали покаранню"10. Застосування покарання до такої особи одразу, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання.
4. Кримінально-праве значення стану сп'яніння в момент здійснення злочину
КК України розглядав здійснення злочину особою, що знаходилася в стані сп'яніння, як обставина, що обтяжує відповідальність. Хоча суд міг не визнавати його таким.
Новий карний закон не містить цього правила. Однак здійснення злочину в стані сп'яніння може бути враховано судом при призначенні покарання як одну з характеристик особистості злочинця. Особа, що зробила злочин у стані сп'яніння, викликаній вживанням алкоголю, наркотичних чи коштів інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальної відповідальності. Конкретний вид “інших одурманюючих речовин” у даному випадку значення не має. Дана норма не має на увазі виняткові стани, зв'язані з патологічним сп'янінням, що є тимчасовим психічним розладом і утворить один з ознак медичного критерію.
Стан сп'яніння збільшує психічну і рухову активність, утрудняє концентрацію уваги, у людини відбувається переоцінка своїх можливостей, знижується самоконтроль. У стані сп'яніння розгальмовуються інстинкти і виявляються сховані особливості особистості і переживання, контрольовані у тверезому стані (ревнощі, марнославство, образи й інші).
Алкоголь, поряд з іншими одурманюючими речовинами, має першорядне значення в порушенні балансу сил порушення і гальмування, що створює в підсумку психічні аномалії, що обумовлюють агресивні реакції. У цьому стані домінують зовнішньо обвинувачувані самозахистні форми реагування, кращими стають більш легені, примітивні, не потребуючих зусиль способи досягнення цілей.
Сп'яніння утрудняє усвідомлення соціальної значимості поводження й аналіз виниклої емоціогенної ситуації, що свідчить про свій рід психічної аномалії. Відповідальність осіб, психічні аномалії, яких не виключають осудності, і характеризується таким же дисбалансом фізіологічної системи, що властивий суб'єктам у стані сп'яніння.
Існують два підходи до оцінки стану сп'яніння. З одного боку, сп'яніння викликає психічну аномалію, що фатально визначає конкретну спрямованість поводження, змінити яку людина вже не може. У зв'язку з цим принцип справедливості вимагає обліку стану сп'яніння в якості зм'якшуючого покарання обставини. З іншого боку, людина приймає рішення самостійне, і ця обставина дезавуює стан сп'яніння як зм'якшуюче покарання фактор.

5.1 Поняття спеціального суб'єкта
Спеціальний суб'єкт – це особа, що володіє поряд з осудністю і віком кримінальної відповідальності також іншими додатковими ознаками, зазначеними в чи законі прямо випливають з нього, що обмежують коло осіб, що можуть нести відповідальність за дане суспільно небезпечне діяння.
Суспільно небезпечне діяння буде визнано злочином тільки тоді, коли в діянні будуть установлені всі ознаки складу злочину, у тому числі ознаки спеціального суб'єкта.
Ознаки спеціального суб'єкта – це конкретні особливості суб'єкта даного злочину, що виходять за рамки загальних вимог до суб'єктів інших злочинів. Вони характеризують дуже різноманітне коло властивостей суб'єкта.
При цьому законодавець не випадково встановлює кримінальну відповідальність стосовно до кожного конкретного складу. По-перше, у реальній дійсності злочину відбуваються саме тими особами, з якими зв'язана можливість залучення до кримінальної відповідальності. Наприклад, військовий злочин. По-друге, деякі діяння досягають того ступеня суспільної небезпеки, що викликає необхідність установлення кримінальної відповідальності, лише коли вони зроблені особою, що володіє ознаками спеціального суб'єкта. Наприклад, хабар може одержати й особа, що не є посадовим. Однак суспільну небезпеку хабар здобуває тільки тоді, коли вона прийнята посадовою особою, оскільки вона порушує нормальну діяльність державного органа і дискредитує його в очах суспільства.
Правове значення загальних і спеціальних ознак суб'єкта злочину неоднаково. Відсутність хоча б одного з загальних ознак суб'єкта означає разом з тим і відсутність складу злочину. При відсутності ознак спеціального суб'єкта злочину виникає інша ситуація: в окремих випадках відсутність цих ознак цілком виключає кримінальну відповідальність, в інші – міняється лише кваліфікація злочину.
При визначенні ознак спеціального суб'єкта важливе значення мають положення, що містяться у відомчих нормативних актах: статутах, положеннях, інструкціях і наказах, що визначають службові повноваження тих чи інших працівників підприємств, установ, організацій. Суд при кваліфікації суспільно небезпечного діяння зобов'язаний розглянути власне кажучи й обговорити характер тих спеціальних обов'язків, повноважень, що покладені на відповідного працівника. При цьому дані відомчих нормативних актів повинні прийматися судом як один з аргументів того чи іншого рішення питання. Не виключена можливість, що суд, оцінивши власне кажучи ті дії, що робив винний, у якійсь частині не погодитися з відомчою кваліфікацією працівників підприємства, установи, організації і, результату з оцінки чинених особою дій, чи не визнає, навпроти, не визнає його спеціальним суб'єктом злочину.
Ознаки спеціального суб'єкта в теорії карного права одержали назва факультативних ознак у загальному понятті складу злочину, оскільки вони не є обов'язковими для всіх конкретних складів злочинів.
Ознаки спеціального суб'єкта можуть бути класифіковані по наступним підставах:
1) по половій ознаці: чоловік
2) по державно-правовому положенню: громадянин, іноземний громадянин, особа без громадянства;
3) по родиний стані: чи батьки особи, їх що заміняють, діти;
4) стосовно військового обов'язку: призовник, військовослужбовець);
5) по посадовому положенню: посадова особа, дізнавач, слідчий, суддя, прокурор, працівник міліції, механік, командир повітряного судна;
6) по професійних обов'язках: лікар, інші медичні працівники;
7) по особливому положенню особи, зв'язаному зі здійсненням злочину: особи, що відбувають покарання, раніше суджені, рецидивісти , засуджені за тяжкі злочини, обличчя, що знаходяться під стражів;
8) по характері виконуваної роботи: особа, якій зведення, що складають державну таємницю, були довірені по чи службі роботі, член виборчої комісії, працівник торгівлі і інші.
Протягом всієї історії карного законодавства проглядається стійка тенденція до збільшення кількості складів зі спеціальним суб'єктом. Діючий КК містить близько 40 % складів зі спеціальним суб'єктом.
В Особливій частині КК України виділені дві глави, що містять цілі системи норм зі спеціальним суб'єктом: злочину проти державної влади, інтересів державної служби і служби в органах місцевого самоврядування злочину проти військової служби.
Вищі судові органи неодноразово звертали увагу на необхідність встановлення ознак спеціального суб'єкта.
В даний час у практиці судових і слідчих органів виникають труднощ при кваліфікації посадових злочинів, зв'язані з мінливістю нормативних актів, що регулюють правовий статус державних службовців. Крім того, маються неясності в питанні пр тім, кого вважати посадовою особою. Для рішення зазначених проблем необхідно залучати велика кількість нормативних актів, у тому числі відомчих.

5.2 Суб'єкти посадових злочинів
Кримінальний кодекс України містить двох груп злочинів, зв'язаних з виконанням управлінських функцій: злочину проти державної влади, інтересів державної служби і служби в органах місцевого самоврядування і злочину проти інтересів служби в комерційній і іншій організаціях. Критерієм їхнього розмежування є організаційно-правова форма організації, у якій особа виконує управлінські функції.
Посадовими особами визнаються особи, постійно, чи тимчасово по спеціальному повноваженню здійснюючі функції представника влади або виконуючі організаційно-розпорядницькі, адміністративно-господарські функції в державних органах, органах місцевого самоврядування, державних і муніципальних установах, а також у Збройних Силах України, інших військах і військових формуваннях України.
Виконуючим управлінські функції в комерційній чи іншій організації визнається особа, постійно, чи тимчасово по спеціальному повноваженню здійснюючі функції представника влади або виконуючі організаційно-розпорядницькі, адміністративно-господарські функції в комерційній організації незалежно від форми власності, а також некомерційної організації, що не є державним органом, органом місцевого самоврядування, державною чи муніципальною установою. Легальні дефініції комерційних і некомерційних організацій містяться в цивільному законодавстві.
Під організаційно-розпорядницькими обов'язками варто розуміти функції по здійсненню керівництва трудовими колективами, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників (підбор і розміщення кадрів, планування роботи, організацію праці підлеглих, підтримці трудової дисципліни і т.п.). Такі функції виконують, зокрема, керівники міністерств і відомств, державних, кооперативних, суспільних підприємств, установ, організацій і їхніх заступників, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідувачі лабораторіями, кафедрами, їхні заступники) керівники ділянок робіт (майстра, бригадири, виконроби), учасники господарських товариств і суспільств, що керують товариств власників житла.
Адміністративно-господарські обов'язки варто визначати як повноваження по керуванню і розпорядженню державним майном, установленню порядку його збереження, переробки, реалізації, забезпеченню контролю за цими операціями, організації побутового обслуговування населення і так далі. Такими повноваженнями володіють начальники планово-господарських, постачальницьких, фінансових відділів і служб і їхніх заступників, завідувачі складами, магазинами, майстернями, ательє, відомчі ревізора і контролери. Зазначені роз'яснення застаріли. Необхідні нові роз'яснення.
Незважаючи на досить чітке розмежування злочинів проти інтересів служби в комерційній і іншій організаціях і злочинів проти інтересів служби в державних органах, на практиці розмежування суб'єктів даних злочинів викликає складності. Так, директор муніципального підприємства жиліщно-комунального господарства за одержання двох хабарів визнаний суб'єктом посадового злочину і засуджений. Викладені в касаційній скарзі доводи про те, що підприємство жиліщно-комунального господарства є комерційною організацією, визнані судом необґрунтованими.
Здійснення суспільно небезпечного діяння особою, що займає державну посаду Російської Федерації, розглядається як кваліфікуючу ознаку в злочинах, передбачених статтями. Як суб'єктів злочинів згадуються державні службовці.
У Російській Федерації встановлений спеціальний правовий статус державних службовців і осіб, що займають державні посади. Не всі особи, що займають посади в державних органах, є державними службовцями.
Правові основи організації державної служби основи правового положення державних службовців установлені законом України “ Про державну службу”. У ньому дане визначення поняття “державний службовець” і викладені вимоги, пропоновані до них. У зазначеному законі відбулося нормативне закріплення відмовлення від розширювального тлумачення поняття “державний службовець”, що панувало в юридичній науці і правозастосувальної практиці радянського і першого років пострадянського періоду державного будівництва.
У ст. 1 зазначеного закону визначено, що державна посада – це посада у федеральних органах державної влади, органах державної влади суб'єктів Російської Федерації, а також інших органах, утворених відповідно до Конституції РФ, із установленим колом обов'язків пір виконанню і забезпеченню повноважень даного державного органа, грошовим змістом і відповідальністю за виконання своїх обов'язків.
Кримінальний кодекс і закон “Про державну службу ” по-різному підходять до визначенню поняття “державний службовець”. Державним службовцем є громадянин України, що виконує в порядку, установленому федеральним законом, обов'язку по державній посаді державної служби за грошову винагороду, виплачувана за рахунок коштів бюджету. Кримінальний кодекс не передбачає як головну умову визнання людини державним службовцем заміщення їм державної посади. Суди в практиці своєї діяльності дотримують визначення, даного у законі “Про державну службу ”.
Закон поділяє державні посади на три категорії: “А”, “Б”, “У”. Державними службовцями є лише особи, що заміщають посади категорій “Б” і “У”. Наприклад, Президент України, депутати Верховної Ради (категорія “А”) не є державними службовцями.
Державні службовці поділяються на державні органи виконавчої влади, що служать, службовців територіальних органів виконавчої влади.
У практиці слідчих і судових органів допускаються помилки, зв'язані з неправильною кваліфікацією діянь осіб, що не заміщають державні посади, і навпаки.
Так, у справі старшого слідчого прокуратури Г., обвинувачуваного в одержанні хабара , суд першої інстанції необґрунтовано кваліфікував його діяння, як зроблене особою, що займає державну посаду. Відповідно до Зведеного переліку державних посад,слідчі прокуратур у їхнє число не входять.









Висновок
Розглянута в даній курсовій роботі тема суб'єкта злочину займає важливе місце в навчанні про склад злочину.
Суспільно небезпечне діяння може зробити тільки людина. Однак для залучення конкретної людини до кримінальної відповідальності необхідна наявність у нього ряду ознак, що характеризують його як суб'єкта злочину: осудності, досягнення визначеного віку, ознак спеціального суб'єкта.
У роботі почата спроба найбільш повного і, у той же час, лаконічно розкрити зазначені ознаки. Особлива увага приділена проблемам обмеженої осудності і спеціального суб'єкта, зокрема, суб'єктам посадових злочинів. Ці проблеми викликають найбільше число труднощів на практиці. При цьому якщо застосування норми про обмежену осудність утруднене тим, що вона включена в карний закон тільки в 1996 році, то неясності в питанні встановлення ознак спеціального суб'єкта злочини зв'язані з великою кількістю нормативних актів, що регулюють правовий статус конкретних суб'єктів. Особливо яскраво це виявляється в складах посадових злочинів.
Можна сказати, що визначення особи, що підлягає кримінальній відповідальності у кримінальній науці та процесі має вагоме значення. Кожен суддя повинен, і це є вимогою, враховувати особу винною при призначенні покарання; окремі властивості особи, що вчинила злочин, відображені у переліку обставин, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Дані про особу мають також юридичне значення для вирішення інших кримінально-правових питань, наприклад питання про звільнення від кримінальної відповідальності.
Проте на відміну від ознак суб'єкта злочину, що закріплені в законі, інші дані про особу перебувають за межами складу злочину, а тому не можуть бути покладені в обґрунтування поняття особи, яка підлягає кримінальній відповідальності. По цьому видно, що характеристику ознак суб'єкта злочину побудовано не принципі кримінального права - принципу гуманізму.
Також характеристику суб'єкта злочину побудовано на принципі особистої відповідальності особи за вчинений злочин. Тобто кримінальна відповідальність юридичних осіб відсутня.
З метою удосконалювання і додання стабільності слідчій і судовій практиці по посадових злочинах необхідно виробити більш точні, що логічно випливають із закону визначення суб'єктів даних злочинів.
Торкаючись правове значення стану сп'яніння в момент здійснення злочину, виділені два підходи до оцінки даної обставини. На основі представлення про психічні процеси, що відбуваються у свідомості людини, що знаходиться в стані сп'яніння, установлено, що воно може бути як зм'якшуючим, так і обтяжуючим провину обставиною.