“Стадії, які пов’язані
з виконанням вироку”
ВСТУП
Виконання вироку, ухвали і постанови, які набрали законної сили, є завершальною стадією кримінального процесу. В ній реалізуються рішення суду про винність чи невинність підсудного, про обране винному покарання, про відшкодування завданої злочином шкоди інші рішення, сформульовані у резолютивній частині вироку. Суть і завдання виконання вироку як стадії кримінального процесу полягає, як правило, не у фактичної виконанні рішень суду, які сформульовані в резолюції ній частині вироку, зокрема: реалізації основних і додаткових мір покарання, стягненні завданих злочином збитків, судових витрат тощо. Виконання вироку здійснюється в основному виконавчою владою в особі або спеціально створених для цієї мети органів (виправно-трудові установи, інспекції виправних робіт органів внутрішніх справ, судові виконавці), або міліцією, адміністрацією підприємств, установ і організацій, і регулюється нормами кримінального, кримінально-виконавчого, цивільного процесуального, адміністративного та інших галузей права. Завданням цієї стадії кримінального права є організація процесуальної діяльності, спрямованої: 1) звернення вироку до виконання; 2) забезпечення встановлених законом випадках повної або часткової безпосередньої реалізації вироку; 3) вирішення встановлених законом питань, які виникають у ході фактичноговиконання вироку; 4) здійснення контролю за виконанням вироку.[3]
Правовідносини, які виникають год час реалізації цих завдань, регулюються переважно нормами кримінально-процесуального права і становлять зміст стадії виконання вироку. Суб'єктами цих правовідносин, крім суду, є: прокурор, засуджений, захисник засудженого, цивільний позивач, цивільний відповідач, представник органу, що відає виконанням покарання, а також спостережної комісії, служби у справах неповнолітніх при виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів та ін. Вирішальна роль у стадії виконання вироку належить судові. Тільки він звертає вирок до виконання, і тільки він вправі вирішувати всі важливі правові питання, які можуть виникнути в ході фактичного виконання вироку, шляхом розгляду і вирішення їх у судовому засіданні.
Таким чином, виконання вироку — це стадія кримінального процесу, в якій суд звертає вирок до виконання, здійснює контроль за приведенням його відповідними органами до реального виконання та вирішує у встановленому законом судовому порядку за поданням уповноважених законом посадових осіб і органів, клопотанням громадських організацій і громадян та за власною ініціативою передбачені кримінально-процесуальним законом важливі правові питання, які виникають у зв'язку і при виконанні вироків.[5]
Дана стадія кримінального процесу характеризується рядом важливих положень, до яких належать: а) обов'язковість виконання вироків для всіх державних і громадських структур, посадових осіб і громадян; б) оперативність звернення і приведення вироку до виконання; в) можливість зміни рішень суду щодо покарання в ході виконання вироку при наявності встановлених законом Для цього підстав; г) участь громадськості у вирішенні судом питань, пов'язаних з виконанням вироку.
Значення стадії виконання вироку визначається важливістю тих завдань, які в ній вирішуються. Вона створює необхідні передумови для безпосередньої реалізації прийнятих у вироку рішень, сприяє формуванню у громадян переконання у неминучості понесення покарання за вчинення злочинного діяння та недопущення покарання (виправдання) невинних, забезпечує охорону прав і законних інтересів потерпілого, засудженого, інших учасників процесу. Своєчасне і точне виконання вироку ефективно сприяє виконанню завдань кримінального судочинства зміцненню законності і правопорядку.

РОЗДІЛ 1
СУТЬ ТА ПОРЯДОК ВИРІШЕННЯ ПИТАНЬ СУДОМ,ПОВ'ЯЗАНИХ З ВИКОНАННЯМ ВИРОКУ
Питання, пов'язані з виконанням вироку, в залежності від його характеру вирішуються судом, який постановив вирок, або судами за місцем відбування покарання, роботи, затримання чи проживання засудженого та особи, яка відбула покарання. Відповідно до ст. 411 КПК їх розгляд відбувається в судовому засіданні за участю прокурора. Як правило, в судове засідання викликається засуджений, а за його клопотанням і захисник. Якщо питання стосується виконання вироку в частині цивільного позову, при необхідності викликаються також цивільний позивач і цивільний відповідач. Проте неявка цих осіб не є перешкодою для розгляду справи.
Вирішення судом питань про звільнення від відбування покарання в зв'язку з хворобою та інвалідністю, а також про застосування судом примусового лікування до засуджених, які є алкоголіками чи наркоманами, і його припинення обов'язково відбуваються за участю представника лікарської комісії, що дала висновок про стан здоров'я засудженого.[4]
Питання, які виникають у процесі виконання вироку, розглядаються в судовому засіданні, як правило, суддею Одноособово за поданням відповідних посадових осіб (прокурора, судового виконавця), органів, які відають виконанням вироку, та адміністрації місць відбування покарання (частіше спільного із спостережною комісією чи службою в справах неповнолітніх), за клопотанням громадських організацій або трудових колективів та засуджених осіб. Особи та органи і громадські організації, трудові колективи, які внесли відповідні подання чи порушили клопотання, повідомляються про день розгляду справи, їх представники також беруть участь у судовому засіданні.
У підготовчій частині судового засідання головуючий оголошує: про відкриття судового засідання; яке питання буде розглядатися; хто з викликаних і повідомлених осіб з'явився; склад суду та прізвища прокурора і секретаря судового засідання, перекладача, якщо він бере участь; роз'яснює учасникам судового засідання їх право на відвід та вирішує заявлені відводи.
Розгляд починається доповіддю головуючого, який викладає зміст подання чи клопотання, не висловлюючи при цьому своєї думки щодо його вирішення. Потім суд заслуховує пояснення осіб, що з'явилися в судове засідання. При цьому засуджений користується процесуальними правами, які надаються підсудному під час судового розгляду його справи (ст. 263 КПК). Особам, які дають пояснення, можна задавати запитання. Дослідивши докази, що підтверджують наявність обставин, які мають значення для правильного вирішення питань, що виникли в процесі виконання вироку, заслухавши думку прокурора, суддя виходить до нарадчої кімнати для винесення постанови. При розгляді справи ведеться протокол судового засідання.
Постанови суду виносяться в загальному порядку, повинні містити мотиви прийнятого рішення і точне його формулювання. Вони можуть бути оскаржені й опротестовані, за винятком випадків, спеціально застережених у кримінально-процесуальному законі (ст. 407, 408, 408 4083, 409', 410, 411і, 414 КПК), коли вони оскарженню не підлягають, але можуть бути опротестовані прокурором у порядку нагляду. Опротестування постанови суду про застосування умовно-дострокового звільнення від покарання і заміну покарання більш м'яким (ст. 407 КПК) зупиняє її виконання до розгляду справи вищестоящим судом.[8]
У стадії виконання вироку виникає ряд процесуальних питань, які вимагають судового вирішення. Розглянемо їх.
А. Питання, які виникають у процесі звернення вироку до виконання.
1. До таких питань насамперед належить відстрочка виконання вироку. Вона може бути застосована щодо засуджених до позбавлення волі або до виправних робіт при наявності однієї з встановлених кримінально-процесуальним законом (ст. 405 КПК) підстав, а саме: а) тяжкої хвороби, яка перешкоджає відбуванню покарання, — до його видужання; б) вагітності засудженої на момент виконання вироку — на строк не більше одного року; в) наявності у засудженої малолітніх дітей — до досягнення дитиною трирічного віку; г) коли негайне відбуття покарання може потягти за собою винятково тяжкі наслідки для засудженого або його сім'ї через особливі обставини (пожежа, стихійне лихо, тяжка хвороба або смерть єдиного працездатного члена сім'ї) — на строк, встановлений судом, але не більше одного року з Дня набрання вироком законної сили.
Пленум Верховного Суду України в постанові від 1 грудня 1990 року «Про практику застосування судами країни процесуального законодавства при вирішенні питань, пов'язаних з виконанням вироків роз'яснив судам, що перелік виняткових обставин, перелічених в п. 4 405 КПК, не є вичерпним, і суд може визнати такими підставами й інші обставини, які свідчать про те, що негайне відбуття покарання може спричинити виключно тяжкі наслідки для засудженого та його сім'ї.[5]
Проте відстрочка виконання вироку в зв'язку з наявністю перелічених підстав не допускається щодо: особливо небезпечних рецидивістів; осіб, засуджених за особливо небезпечні злочини проти держави; осіб, засуджених за інші тяжкі злочини до позбавлення волі на строк не менше п'яти років.
У процесі звернення вироку до виконання суд вправі надати засудженому відстрочку або розстрочку сплати штрафу, коли він не має можливості сплатити його негайно, але не більше як на один рік.
Відстрочку виконання вироку, передбачену ст. 405КПК, не слід змішувати з відстрочкою виконання, яка може бути надана засудженому до позбавлення волі на підставі ст. 46і КК. В останньому випадку відстрочка виступає кримінально-правовим засобом виправлення і перевиховання осіб, які вперше засуджені до позбавлення волі на строк до трьох років, і питання про неї обговорюється судом під час постановлення вироку, в суді воно і вирішується. Але звільнення від відбуття покарання такого засудженого при дотриманні ним належної поведінки та виконання покладених обов'язків (випробувальних умов) або, навпаки, приведення вироку до реального виконання у разі недотримання цих умов вирішується судом у процесі фактичного виконання вироку.[3]2. В процесі звернення вироку до виконання вирішується судом питання про застосування давності виконання обвинувального вироку щодо особи, засудженої до смертної кари (ч. З ст. 49 КК). Воно вирішується взалежності від ступеня збереження суспільної небезпекизасудженим. Крім того, судом вирішується ще питанняпро неприведення до виконання вироку, повністю або Ічастині засудження за діяння, караність якого на момент звернення до виконання була усунена нововиданим кримінальним законом (ч. 6 ст. 404, ст. 405і КПК).
Б. Питання, які вирішуються судом у процесі фактичного (реального) виконання вироку.
І. Про застосування умовно-дострокового звільнення від покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 52, 53 КК, ст. 407 КПК). Це питання розглядається суддею районного (міського) суду за місцем відбування покарання засудженим за спільним поданням органу, що відає виконанням покарання, і спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх при виконкомі місцевої Ради народних депутатів (державній адміністрації). Коли йдеться про умовно-дострокове звільнення осіб, умовно засуджених до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці й умовно звільнених з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, то це питання вирішується за спільним поданням адміністрації і громадських організацій за місцем роботи засудженого.
Щодо осіб, які відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, то їх умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням застосовується суддею військового суду гарнізону за місцем знаходження засудженого за поданням командування дисциплінарного батальйону.
Питання про застосування умовно-дострокового звільнення від покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким вирішується судом за участю прокурора, представника органу, що відає виконанням покарання, і, як правило, засудженого в порядку, встановленому ст. 407 КПК.[2]
2. Про застосування умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до "Раці (ч. І, 2, 3 ст. 52 КК; ст. 407іКПК). Це питання вирішується в розглянутому вище порядку при наявності зобов'язання засудженого зразковою поведінкою і чесною працею довести своє виправлення.
З. Про звільнення від покарання і пом'якшення покарання, що вже реально виконується, у випадках засудження особи за діяння, караність якого нововиданим законом усунена або пом'якшена (ст. 54 КК; ст. 405і КПК). Звільнення від покарання або його пом'якшення здійснюється судом негайно після набрання відповідним законом чинності за місцем відбування покарання засудженим за його заявою або поданням прокурора чи органа, який відає відбуванням покарання. Ухвала суду або постанова судді про звільнення від покарання або його пом'якшення повинна грунтуватися тільки на обставинах справи, встановлених судом при постановленні вироку, та їх юридичній оцінці, яку дано цим судом.
4. Про звільнення від відбування покарання засудженого, який захворів на тяжку хворобу (ст. 109; ст. 408КПК). У випадку, коли засуджений до позбавлення волі захворів під час відбування покарання на хронічну душевну або іншу тяжку хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання, суддя районного (міського) суду заподанням адміністрації виправно-трудової установи і напідставі висновку лікарської комісії, а у випадку виникнення у судді сумнівів щодо його правильності — на підставі висновку судово-медичної (психіатричної) експертизи, яку він призначає, має право вирішити питання про звільнення такої особи від дальшого відбування по карання, про що виносить постанову. При цьому суддя вправі застосувати до засудженого примусові заходи медичного характеру або передати його на лікування органам охорони здоров'я.
Суд обов'язково звільняє названих засуджених від дальшого відбування покарання у вигляді виправних робіт абоштрафу.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, доподання судові про звільнення від відбування покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу, адміністрація місць їх утримання має обов'язково додати копію вироку, особову справу засудженого та висновок спеціальної лікарської комісії. На вимогу суду можуть направлятись також інші матеріали, які мають значення до вирішення питання про звільнення засудженого.[5]
5. Про звільнення від відбування покарання осіб, умовно засуджених до позбавлення волі або умовно звільнених з місць позбавлення волі, у зв'язку з визнанням їх інвалідами першої або другої групи (ст. 408і КПК)- Це питання вирішується суддею районного (міського) за місцем роботи особи, умовно засудженої до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці або умовно звільненої з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, яка під час такої праці дістала інвалідність першої або другої групи, на підставі подання органу, що відає виконанням покарання, та висновку лікарсько-трудової експертної комісії (ЛТЕК).
Якщо інвалідність названих осіб настала з причин, не пов'язаних з їх трудовою діяльністю, суд може або достроково звільнити таку особу від дальшого відбування покарання, або направити її для відбування позбавлення волі.
6. Про скасування умовного засудження і відстрочки виконання вироку (ч. 5, 6 ст. 45; ч. 5 ст. 46і КК; ст. 4082 КПК). Дане питання вирішує суддя районного (міського) суду за місцем проживання засудженого при наявності підстав, указаних у зазначених нормах кримінального закону, за поданням органів внутрішніх справ, а щодо неповнолітнього — за спільним поданням органу внутрішніх справ і служби у справах неповнолітніх, або за клопотанням громадської організації чи трудового колективу, яким засудженого було передано на перевиховання і виправлення чи покладено обов'язок здійснювати нагляд за засудженим і проводити з ним виховну роботу.
7. Про звільнення від покарання засудженого, щодо якого виконання вироку відстрочено (ч. 6 ст. 46і КК; ч. З ст. 4082 КПК). Це питання вирішується суддею у порядку, охарактеризованому в п. 6. При цьому необхідно зазначити, що при розгляді цих питань (п. 6, 7) у судовому засіданні беруть участь представники всіх названих органів, громадських організацій і трудових колективів.
8. Про застосування і скасування відстрочки відбування покарання вагітним жінкам та жінкам, які мають Дітей віком до трьох років (ст. 462 КК; ст. 4083 КПК). Питання про застосування відстрочки відбування покарання виникає і вирішується судом в процесі реального виконання вироку, яким жінка засуджена до позбавлення ?9лі за нетяжкий злочин або за тяжкий, але на строк не більше п'яти років, і вона під час відбування покарання завагітніла або народила дітей (дитину). За таких обставин відстрочка відбування покарання застосовується суддею районного (міського) суду за місцем відбування покарання засудженої за поданням органу, що відає виконанням покарання, письмово погодженим з прокурором. Разом з поданням в суд направляються матеріали, які підтверджують наявність підстав та умов для надання відстрочки (засудження за злочин, що не є тяжким або хоч і є тяжким, але міра покарання не перевищує п'яти років позбавлення волі; вагітність в межах строку, на який за діючим законодавством (ст. 179 КЗП) жінка може бути звільнена від роботи у зв'язку з вагітністю і пологами; народження засудженою дитини (дітей); вік дітей не перевищує трьох років; наявність у засудженої сім'ї чи родичів, які дали згоду на спільне з нею проживання, або ж наявність у неї можливості самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини).
Питання про скасування відстрочки відбування покарання щодо названих категорій засуджених жінок вирішується суддею районного (міського) суду за місцем проживання засудженої за поданням органу внутрішніх справ, який здійснював контроль за її поведінкою під час відстрочки. При цьому згоди прокурора для внесення такого, подання не вимагається. До подання мають бути додані матеріали, які підтверджують підстави скасування відстрочки.[3]
Подання про застосування відстрочки відбування покарання, а так само про скасування відстрочки розглядається суддею в десятиденний строк з моменту надходження його до суду. Судовий розгляд відбувається з обов'язковою участю прокурора, представника органу, що відає виконанням покарання або здійснює контроль за поведінкою засудженої під час відстрочки покарання, і, як правило, з участю самої засудженої. За результатами розгляду суддя виносить постанову.
9. Про направлення осіб, умовно засуджених до позбавлення волі і умовно звільнених з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, в місця позбавлення волі відповідно до вироку (ст. 409і КПК).
В разі ухилення особи, яка умовно засуджена до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, вія виконання вироку питання про її направлення в місце позбавлення волі відповідно до вироку вирішується суддею районного (міського) суду за місцем затримання засудженого на підставі матеріалів органу внутрішніх справ.
В разі ухилення особи, умовно засудженої до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, або особи, умовно звільненої з місця позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці в місці, яке визначається органами, що відають виконанням вироку, або систематичного чи злісного порушення ними трудової дисципліни, громадського порядку чи встановлених для них правил проживання, питання про направлення їх для відбування позбавлення волі вирішується суддею за місцем роботи названих осіб за спільним поданням органу, який відає виконанням покарання, і спостережної комісії при органах місцевої виконавчої влади.[6]
В разі самовільного виїзду названих осіб за межі адміністративного району за місцем їх роботи питання про направлення їх в місця позбавлення волі відповідно до вироку вирішується суддею районного (міського) суду за місцем затримання засуджених на підставі матеріалів органу внутрішніх справ.
10. Про зміну призначеного засудженому виду виправно-трудової установи з відповідним режимом (ст. 410 КПК). В разі наявності підстав, передбачених ст. 26, 46, 47 Виправно-трудового кодексу, зміна призначеного вироком засудженому виду виправно-трудової установи з відповідним режимом шляхом переведення його з однієї виправно-трудової чи виховно-трудової колонії в колонію іншого виду режиму, з виховно-трудової колонії у виправно-трудову колонію, з виправно-трудової колонії в тюрму, з тюрми у виправно-трудову колонію здійснюється суддею районного (міського) суду за місцем виконання вироку за поданням адміністрації виправно-трудової установи, погодженим із спостережною комісією або службою у справах неповнолітніх.
11. Про заміну виправних робіт та штрафу (ч. 2 ст. 410 КПК).
Відповідно до умов, передбачених ч. З ст. 29 КК, призначені засудженому виправні роботи без позбавлення волі можуть бути судом замінені штрафом або громадською доганою. При наявності підстав, зазначених у ст. ЗО КК, виправні роботи без позбавлення волі з відбуттям за місцем праці можуть бути замінені судом виправними роботами з відбуванням їх в інших місцях, зазначених органами, що відають застосуванням виправних робіт (але в районі проживання засудженого), або навіть позбавлення волі на невідбутий строк виправних робіт.
В разі злісного ухилення засудженого від сплати штрафу, призначеного судом як основне покарання, суд може замінити несплачену суму штрафу виправними роботами без позбавлення волі (ч. З ст. 32 КК).
Питання про заміну перелічених видів покарання іншими вирішується суддею районного (міського) суду за місцем виконання вироку за поданням відповідних органів, що відають виконанням покарання, або за клопотанням громадської організації чи трудового колективу в порядку, передбаченому ст. 410 КПК.[2]
12. Про тимчасове залишення засудженого в слідчому ізоляторі чи в тюрмі і про переведення його з виправно-трудової установи в слідчий Ізолятор чи тюрму (ст. 410і КПК). Це питання вирішується судом у тому випадку, коли таке залишення чи перевід засудженого необхідні в зв'язку з розглядом іншої справи в цьому ж суді.
13. Про застосування до засуджених, які є алкоголіками або наркоманами, примусового лікування та його припинення (ст. 411і КПК). Застосування судом примусового лікування засуджених до позбавлення волі від алкоголізму чи наркоманії може мати місце в процесі виконання вироку, коли таке лікування не було призначене під час розгляду і вирішення справи. Це питання вирішується суддею у місці відбування засудженим покарання за поданням адміністрації виправно-трудової установи на підставі висновку лікарської комісії.
Питання про припинення примусового лікування від алкоголізму чи наркоманії, призначеного судом, вирішується суддею за місцем знаходження виправно-трудової установи або медичного закладу, де засуджений перебуває на лікуванні, за поданням адміністрації цієї установи чи закладу на підставі висновку лікарської комісії.
14. Питання про застосування до засудженого покарання при наявності двох невиконаних вироків (ст. 413 КПК) виникає і вирішується судом у випадку, коли виявиться, що стосовно засудженого ще є вирок, який не виконано і про який не було відомо суду, що постановив останній за часом вирок. У такому разі це питання вирішує суддя районного (міського) суду своєю постановою, якшо всі вироки постановлені суддями одноособово. Якщо хоча б один вирок постановлено районним (міським), окружним (міжрайонним) чи військовим судом гарнізону, обласним і відповідним йому судом у колегіальному складі, порядок застосування покарання визначається ухвалою відповідного колегіального суду за всіма невиконаними вироками відповідно до вимог ст. 43 КК.[2]
15. Питання про всякого роду сумніви і суперечки, які виникають при виконанні вироку і пов'язані з його недоліками, можуть вирішуватися судом при умові, що їх вирішення не торкається суті вироку і не погіршує становища засудженого. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в постанові «Про практику застосування судами України процесуального законодавства при вирішенні питань, пов'язаних з виконанням вироків» від 21 грудня 1990 р., суди вправі вирішувати при цьому питання про: застосування акту амністії, якщо його застосування є обов'язковим і суд при постановленій вироку не обговорював цього питання; звільнення з-під варти засудженого до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, якщо він знаходився під вартою, але суд не вирішив питання про зміну запобіжного заходу; скасування запобіжного заходу при виправданні підсудного чи звільненні його від покарання, якщо суд не вказав у вироку про його скасування; зарахування попереднього ув'язнення в строк відбуття покарання, якщо суд цього не зробив у вироку або допустив неточність при його обчисленні; скасування заходів для забезпечення цивільного позову чи можливої конфіскації майна, якщо відпала потреба в цих заходах, але суд вироком їх не скасував; застосування відстрочки виконання вироку щодо додаткової міри покарання, якщо суд застосував ст. 46і КК, але її не конкретизував; виключення з акта опису майна, на яке за законом не допускається звернення стягнення, якщо у вироку не вирішено питання про це майно; долю речових доказів, якщо у вироку вона не вирішена; визначення розміру і розподілення судових витрат, якщо суд не вирішив цих питань; оплату праці захисника; долю неповнолітніх дітей засудженого, які залишилися без догляду, якщо суд не вирішив цього питання у вироку; уточнення посади чи виду діяльності, якщо суд, застосувавши покарання у вигляді позбавлення права посідати певні посади або займатися конкретною діяльністю, допустив у вироку неточні і неконкретні формулювання; призначення громадського (судового) вихователя неповнолітньому, коли його засуджено умовно, надана відстрочка виконання вироку або застосовано покарання, не пов'язане з позбавленням волі; усунення неточностей, допущених у вироку при написанні прізвища, Імені, по батькові чи інших біографічних даних засудженого; усунення описок та арифметичних помилок, які були допущені при постановленні вироку, за умови, що вони є очевидними, а їх виправлення не торкається суті вироку і не тягне погіршення становища засудженого.
Питання про визначення виду виправно-трудової колонії засудженим до позбавлення волі може вирішуватися судом у процесі виконання вироку у випадках: а) коли суд не визначив у вироку виду колонії, але при цьому він не має права визначити його з більш суворим режимом; б) коли вирок щодо виду виправно-трудової колонії скасований у касаційному порядку або в порядку нагляду в зв'язку з неправильним визначенням виду колонії судом і справа в цій частині повернута на новий розгляд.[4]
Крім того, суди вправі і зобов'язані усунути й інші сумніви та невизначеність, які можуть виникнути після винесення вироку в зв'язку зі зміною обставин на момент його виконання. До них, зокрема, судова практика відносить питання про: невиконання вироку в частині конфіскації майна, якщо актом амністії або помилування засуджений повністю звільнений від покарання і якщо до дня видання акта амністії або помилування вирок у частині конфіскації не був виконаний; розмір стягнення відшкодування шкоди із солідарних боржників, що залишалися після звільнення у порядку помилування одного з них; звернення за поданням прокурора або судового виконавця конфіскації на додатково виявлене майно засудженого, яке придбане до винесення вироку і підлягає за законом конфіскації або придбане хоча б і після винесення вироку, але на гроші чи за рахунок майна, які підлягають конфіскації за вироком за умови, що не закінчився строк давності виконання вироку; передачу осіб, які засуджені умовно чи до мір покарання, не пов'язаних з позбавленням волі, або яким надана відстрочка виконання вироку, на перевиховання і виправлення громадській організації чи трудовому колективу, якщо клопотання про це надійшло до суду після винесення вироку.
В. Питання, які вирішуються після відбуття засудженим призначеного покарання.
1. Про погашення судимості або дострокове її зняття (ст. 55 КК, ст. 414 КПК). Питання про погашення судимості розглядається за клопотанням осіб, які відбули покарання, а про дострокове зняття судимості — за клопотанням громадських організацій чи трудового колективу суддею районного (міського) суду за місцем проживання особи, що відбула покарання в порядку, передбаченому ст. 414 КПК.[4]
2. Про зарахування часу роботи в колонії-поселенні і відбування виправних робіт без позбавлення волі до загального трудового стажу (ч. 2 ст. 33, ч. 2 ст. 103 ВТК; ст. 414і КПК). Це питання вирішується суддею районного (міського) суду за місцем проживання особи, яка відбула покарання, за спільним клопотанням органу, що відає виконанням покарання, і спостережної комісії. Коли йдеться про зарахування часу відбування виправних робіт до загального трудового стажу, то воно вирішується за клопотанням особи, яка відбула покарання. До клопотання додаються такі документи: копія вироку, довідка про відбуття покарання, характеристика про роботу і поведінку особи в період відбування нею покарання. Клопотання розглядається судом у порядку, передбаченому ст. 414і КПК.

РОЗДІЛ 2. СУДОВИЙ ВИРОК ТА ЙОГО ВИКОНАННЯ
Судовий Вирок -- акт правосудця, який містить висновок про винність або невинність обвинуваченого (підсудного) та розв'язує справу по суті. Через вирок суд вирішує завдання правильного застосування закону, з тим щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності та жоден невинний не був покараний.
Згідно з Конституцією України ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину інакше як за обвинувальним вироком суду (ст. 62); правосуддя здійснюється виключно судом; судові рішення виносяться іменем України (ст. 124).
Враховуючи значимість вироку як акту правосуддя, закон передбачає чітку систему гарантій його законності та обґрунтованості, а саме: незалежність судців та підпорядкованість їх тільки закону; недоторканність суддів, їх службових та житлових приміщень; здійснення правосуддя тільки судом та заборона делегування повноважень суду іншим органам; винесення вироку в нарадчій кімнаті, присутність в якій інших осіб не допускається; недопущення будь-якого впливу на суддів під час прийняття ними рішення у справі; таємниця наради суддів; особливий порядок обговорення питань, які розв'язуються судом, та прийняття за ними рішення; право судді на окрему думку; підписання вироку всім складом суду; публічне проголошення вироку відразу ж після його прийняття.
Згідно із вимогою ст. 322 КПК України вирок виноситься в окремому приміщенні - нарадчій кімнаті. Під час наради та постановления вироку в нарадчій кімнаті можуть бути тільки судці, які входять до складу суду у даній справі. Присутність тут секретаря судового засідання або будь-яких інших осіб не допускається.
З настанням нічного часу суд має право перервати нараду для відпочинку. Судді не мають права розголошувати міркування один одного, які висловлювалися у нарадчій кімнаті.
Відповідно до Закону України «Про статус суддів» судці здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади (ст. 1); судці у здійсненні правосуддя незалежні, підпорядковуються тільки закону та нікому не підзвітні (ст. 3); забороняється будь-яке втручання у здійснення правосуддя (ст. 11); суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення по суті розглянутих ним справ або справ, що розглядаються (ст. 12); судді недоторканні (ст. 13). Недоторканність суддів поширюється на їх житло, службове приміщення, транспорт, засоби зв'язку, кореспонденцію, майно, яке їм належить, та документи. Судді не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності та взяті під варту без згоди Верховної Ради України. Проникнення в помешкання або службове приміщення судді, в його особистий або службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку або виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, виїмка його кореспонденції, речей та документів можуть проводитися тільки з санкції Генерального прокурора України за наявності порушеної кримінальної справи.
Вплив на суддю у будь-якій формі з метою перешкоджання встановленню істини або домагання винесення незаконного вироку тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 176і КК України.
Погроза щодо судді, образа його у зв'язку із здійсненням ним правосуддя караються у відповідності із ст. 1762, 1763 Кримінального кодексу України.
Разом з тим, винесення суддями з корисливих мотивів або іншої особистої заінтересованості завідомо неправосудного вироку карається позбавленням волі на строк до восьми років (ст. 176 КК України).
Виносячи вирок у нарадчій кімнаті, суд обґрунтовує його тільки на тих доказах, які були розглянуті у судовому засіданні.
Кожний вирок має бути законним і обгрунтованим.
Законність вироку означає, що вирок за своїм змістом грунтується на неспростовних доказах, а за формою та характером прийнятих рішень відповідає вимогам Конституції України, кримінального, кримінально-процесуального законодавства та інших нормативних актів.
Під обгрунтованістю вироку розуміють відповідність висновків, які викладені у вироці, фактичним обставинам справи, фактам, які мали місце в дійсності та встановлені сукупністю доказів у справі.
Головуючий ставить усі ці питання на розв'язання суду. При цьому кожне питання він повинен ставити у такій формі, щоб на нього можна було дати тільки позитивну або негативну відповідь.
Під час розв'язання кожного окремого питання ніхто з суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий голосує останнім. Усі питання вирішуються простою більшістю голосів.
Суддя, який залишився у меншості, має право викласти письмово свою окрему думку. Окрема думка при проголошенні вироку не об'являється, але приєднується до справи. Після набрання вироком законної сили окрема думка разом із справою направляється голові вищого суду для вирішення питання про необхідність перегляду справи у порядку нагляду.
Розв'язавши в нарадчій кімнаті всі питання правосуддя, суд складає вирок. Вирок повинен бути написаний одним із суддів, який брав участь у його постановленні, і підписаний усіма суддями.
Вирок може бути обвинувальним або виправдувальним.
Будь-який вирок складається із вступної, мотивувальної та резолютивної частин.
Обвинувальний вирок виноситься тоді, коли зібраними та дослідженими в залі суду доказами з беззаперечністю та неспростовно встановлено вину підсудного у вчиненні злочину, за яким йому було пред'явлено обвинувачення. «Обвинувальний вирок, - визначає ст. 327 КПК України, - не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише при умові, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена». При цьому суд не має права вийти за межі пред'явленого обвинувачення, і в разі, якщо в ході судового слідства будуть виявлені більш тяжкий злочин або нові епізоди злочинної діяльності підсудного, - виносить не обвинувальний вирок, а повертає справу на дослідування.
У вступній частині вироку вказується, що він постановляється ім'ям України (держави), зазначаються найменування суду, який виніс вирок, місце та час його постановления, склад суду, секретар суду, учасники судового розгляду, повні дані про підсудного, кримінальний закон, за яким він був відданий до суду.
Обвинувальний вирок може бути кількох видів:
з призначенням покарання;
без призначення покарання;
із звільненням від покарання;
з умовним застосуванням покарання.
Цими обставинами визначаються особливості описово-мотивувальної та резолютивної частин вироку.
Мотивувальна (описово-мотивувальна) частина обвинувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини та мотивів злочину. В цій частині вироку наводяться обставини, які визначають ступінь винності, та докази, на яких грунтується висновок суду щодо кожного підсудного, із зазначен--ням мотивів, за якими суд відкидає інші докази; обставини, пом'якшуючі або обтяжуючі відповідальність; мотиви зміни обвинувачення; у разі визнання частини обвинувачення безпідставною - підстави для цього.
Суд зобов'язаний мотивувати призначення покарання у вигляді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі; застосування умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці; призначення покарання нижче найнижчої межі, передбаченої кримінальним законом за даний злочин; перехід до іншого, більш м'якого покарання; призначення покарання у вигляді направлення до виховно-трудового профілакторію; розв'язання питань, пов'язаних з відстрочкою виконання вироку у відповідності із ст. 46і Кримінального кодексу України; звільнення підсудного від покарання.
Якщо суд визнає підсудного особливо небезпечним рецидивістом, у мотивувальній частині вироку вказують підстави такого рішення.
У мотивувальній частині обвинувального вироку суд у випадках, передбачених ч. 7 та 8 ст. 25 Кримінального кодексу України, зобов'язаний навести мотиви застосування до засудженого до позбавлення волі певного виду виправно-трудової або виховно-трудової колонії або призначення йому позбавлення волі у вигляді ув'язнення в тюрмі.
За наявності клопотань громадських організацій або трудових колективів про умовне засудження та про передачу їм підсудного для перевиховання та виправлення суд у мотивувальній частині вироку вказує мотиви задоволення або відхилення цих клопотань, а за відсутності таких клопотань - мотиви покладення на певний трудовий колектив або особу, з їх згоди, обов'язку по нагляду за умовно засудженим та по проведенню з ним виховної роботи (ч. 6 ст. 334 КПК України).
Якщо суд у відповідності із ст. 14 Кримінального кодексу України визнає необхідним вжити щодо підсудного примусове лікування або встановити над ним піклування, в мотивувальній частині вироку вказуються мотиви такого рішення.
Якщо підсудний обвинувачується у вчиненні кількох злочинів, передбачених різними статтями кримінального закону, але обвинувачення у вчиненні деяких з них не підтвердилося, в резолютивній частині вироку вказується про визнання підсудного винним за одними статтями та про виправдання за іншими.
В резолютивній частині вироку мають бути зазначені вид та розмір як основного, так і додаткового покарання, призначеного засудженому за кожний злочин, визнаний доведеним, основна та додаткова міри покарання, що підлягають відбуванню засудженим за сукупністю злочинів.
Міра покарання повинна бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникало ніяких сумнівів щодо виду та розміру покарання, призначеного судом.
Резолютивна частина вироку повинна грунтуватися на описовій його частині та випливати із неї. Неприпустимі протиріччя між описовою та резолютивною частинами вироку.
Якщо підсудного визнано особливо небезпечним рецидивістом, про це теж вказується в резолютивній частині вироку.
Щодо засуджених до позбавлення волі зазначається вид виправно-трудової або виховно-трудової колонії, в якій засуджений повинен відбувати покарання.
У випадках, передбачених ст. 14 КК України, в резолютивній частині вироку вказується рішення суду застосувати до підсудного примусове лікування або встановити над ним піклування.
Якщо підсудний визнається винним, але звільняється від відбування покарання, суд вказує про це в резолютивній частині вироку.
Якщо призначається покарання нижче найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, в резолютивній частині вироку робиться посилання на ст. 44 Кримінального кодексу України та вказується вибрана судом міра покарання.
У резолютивній частині обвинувального вироку можуть також викладатися рішення з питань влаштування неповнолітніх дітей засудженого, які залишилися без нагляду, забезпечення збереження майна засудженого тощо.
Якщо суд визнає можливим застосувати відстрочку виконання вироку, в резолютивній частині вироку визначаються тривалість відстрочки, обов'язки, покладені на засудженого, а також трудовий колектив або особа, на яких, з їх згоди, суд покладає обов'язок по нагляду за засудженим та проведенню з ним виховної роботи.
Призначаючи покарання у вигляді громадської догани, суд, якщо визнає необхідним поінформувати про це громадськість, у резолютивній частині вироку вказує спосіб доведення вироку до її відома.
Якщо суд визнає за можливе застосувати умовне засудження з передачею засудженого для перевиховання та виправлення громадській організації чи трудовому колективу, суд в резолютивній частині вироку вказує, якій саме громадській організації або трудовому колективу передається засуджений на перевиховання та виправлення або на який трудовий колектив або особу, з їх згоди, покладається обов'язок по нагляду за умовно засудженим та проведенню з ним виховної роботи (ст. 335 КПК України).
Виправдувальний вирок постановляється у випадках, коли:
не встановлено подію злочину;
в діянні підсудного немає складу злочину;
не доведено участі підсудного у вчиненні злочину. Якщо при постановленні виправдувального вироку за недоказаністю провини підсудного особа, яка вчинила злочин, залишається не встановленою, суд виносить ухвалу про вжиття заходів до її встановлення (ч. 5 ст. 327 КПК України). На наш погляд, у такій ситуації завдання процесу залишаються взагалі не вирішеними, крім одного - правильного застосування закону щодо одного з тих, хто, на думку слідства, причетний до вчинення злочину. Сам злочин залишився не розкритим, а істина не встановленою. В такій ситуації суду було б доцільним виділяти щодо самої події злочину кримінальну справу в окреме провадження та направляти її на додаткове розслідування.
Зауважимо, що КПК Росії (ст. 309) щодо такої ситуації взагалі вимагає, щоб суд направляв усю справу прокурору для вжиття заходів до встановлення особи, яка підлягає притягненню як обвинуваченого.
На нашу думку, у разі постановления виправдувального вироку мало б сенс вручати зацікавленим особам копію вироку та роз'яснювати їм право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконним притягненням до відповідальності. При цьому суд повинен винести постанову про розв'язання даного питання.
Виправдувальний вирок має таку ж структуру, як і обвинувальний.
Вступна частина виправдувального вироку аналогічна відповідній частині обвинувального вироку.
Мотивувальна частина виправдувального вироку містить формулювання обвинувачення, пред'явленого підсудному та визнаного судом не доведеним, а також підстави для виправдання підсудного із зазначенням мотивів, за якими суд відкидає докази обвинувачення.
Не допускається включення до вироку формулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого.
У мотивувальній частині вироку викладаються підстави для задоволення або відхилення цивільного позову, а також підстави для відшкодування матеріальної шкоди (ст. 334 КПК України).
В резолютивній частині виправдувального вироку називаються прізвище, ім'я та по батькові виправданого; зазначається, що підсудний у пред'явленому обвинуваченні визнаний невинним і по суду виправданим; вказується про відміну запобіжного заходу, про відміну заходів до забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна, про речові докази, судові витрати та про порядок і строки оскарження вироку (ст. 335 КПК України).
У разі виправдання підсудного за недоведеністю його участі у вчиненні злочину або за відсутністю події злочину суд відмовляє у цивільному позові.
Якщо підсудного виправдано за відсутністю в його діях складу злочину, суд залишає позов без розгляду (ст. 328 КПК України).
Проголошення вироку. Після підписання вироку судді повертаються до зали засідання, де головуючий або один з суддів проголошує вирок.
Всі присутні в залі судового засідання, в тому числі і склад суду, заслуховують вирок стоячи.
Головуючий роз'яснює підсудному, його законному представникові, а також потерпілому, цивільному позивачу, цивільному відповідачу та їх представникам зміст вироку, строки та порядок його оскарження.
Підсудному, засудженому до смертної кари, головуючий роз'яснює його право клопотати про помилування.
Якщо підсудний не володіє мовою, якою постановлено вирок, то після його проголошення перекладач зачитує вирок підсудному його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє.
Реалізуючи ідеї гуманізму та принцип презумпції добропорядності громадянина, ст. 342 КПК України вводить особливий порядок звернення до виконання виправдувального вироку або вироку, не пов'язаного з позбавленням волі: при виправданні підсудного або звільненні його від відбування покарання або при засудженні його до покарання, яке не пов'язане з позбавленням волі, суд, якщо підсудний перебуває під вартою, негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання.
При постановленні обвинувального вироку та призначенні покарання, пов'язаного з позбавленням волі, суд обговорює питання про запобіжний захід. Він має право вибрати будь-який запобіжний захід, у тому числі й узяти засудженого під варту безпосередньо в залі суду, якщо до того є законні підстави.
З метою забезпечення права на захист та можливості оскаржити винесений вирок засудженому в триденний строк після проголошення вироку вручається копія вироку, а якщо засуджений не володіє мовою судочинства, то ще й письмовий переклад вироку його рідною мовою.
Якщо стосовно слідства закон, піклуючись про з'ясування істини, встановлює заходи щодо захисту таємниці слідства та визначає можливість побачення з арештованим тільки з дозволу слідчого, то після проголошення вироку суд, у відповідності з вимогою ст. 345 КПК України, зобов'язаний дати дозвіл близьким родичам засудженого за їх проханням на побачення з засудженим, який перебуває під вартою.
Вирок може бути оскаржений протягом семи діб з моменту проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, -протягом такого ж строку з моменту вручення копії вироку.
У відповідності з ч. 1 ст. 401 КПК України вирок набирає законної сили після закінчення строку на оскарження, якщо його не було у цей строк оскаржено, а в разі оскарження - з дня закінчення розгляду справи касаційною інстанцією.
Вирок Верховного Суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Таким самим чином набирає законної сили і виправдувальний вирок суду будь-якої інстанції, а також вирок, який звільняє підсудного від покарання.
Виконання вироку - це діяльність суду та інших державних органів і посадових осіб по реалізації рішень суду, які виражені у вироці, що набрав законної сили.
Вирок, що набрав законної сили, звертається до виконання судом, який його постановив, але не пізніше трьох діб з дня набрання ним законної сили. Для цього суд направляє своє розпорядження про виконання обвинувального вироку разом з копією самого вироку тому органу, на який покладено обов'язок привести вирок до виконання.
У відповідності із ст. 405 КПК України виконання обвинувального вироку про засудження особи до позбавлення волі або до виправних робіт може бути відстрочене:
1) при тяжкій хворобі засудженого, яка перешкоджає відбуванню покарання, - до його видужання;
при вагітності засудженої на момент виконання вироку - на строк не більше одного року;
при наявності у засудженої малолітніх дітей - до досягнення дитиною трирічного віку;
коли негайне відбування покарання може потягти за собою винятково тяжкі наслідки для засудженого або його сім'ї в силу особливих обставин (пожежа, стихійне лихо, тяжка хвороба або смерть єдиного працездатного члена сім'ї) – на строк, встановлений судом, але не більше одного року з дня набрання вироком законної сили.
Відстрочка виконання вироку не допускається щодо особливо небезпечних рецидивістів, а також щодо осіб, які засуджені за особливо небезпечні державні злочини, незалежно від строку покарання, та щодо осіб, засуджених за інші тяжкі злочини до позбавлення волі на строк не нижче п'яти років.
Сплата штрафу може бути відстрочена або розстрочена не більше як на один рік у тому разі, коли засуджений не може сплатити його негайно.
Всі суперечки та сумніви, які виникають при виконанні вироку, та питання відстрочки виконання вироку вирішуються судом, який постановив вирок, а якщо вирок виконується в іншому місці - відповідним районним судом, який діяв на даній території.
Фактичне виконання вироку залежить від виду та характеру покарання, визначеного судом, та провадиться такими органами:
а) адміністрацією місць ув'язнення (слідчих ізоляторів, тюрем, виправно-трудових та виховно-трудових колоній) -щодо позбавлення волі;
б) районними інспекціями виправних робіт - щодо виправних робіт без позбавлення волі;
в) державною виконавчою службою - в частині конфіскації майна (відшкодування шкоди), штрафу;
г) різними адміністративними органами - щодо заборони займати певні посади, займатися певною діяльністю; щодо позбавлення орденів, медалей, воїнських, почесних та інших звань;
д) громадськими та профспілковими організаціями – з виправлення та перевиховання умовно засуджених, а також осіб, яких взяли на поруки;
е) органами народної освіти у межах їх компетенції. Адміністрація місць позбавлення волі повинна сповіщати
суд про місце відбування покарання засудженим, а також про його звільнення після відбування покарання.
З метою підвищення виховного впливу вироку суд може направити його копію за місцем роботи, навчання або проживання засудженого.
Для виконання вироку в частині конфіскації майна або відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, суд виписує виконавчий лист, який направляється державній виконавчій службі за місцем знаходження майна засудженого.
Закон встановлює крайні строки давності, протягом яких обвинувальний вирок має бути виконано (ст. 49 КК України). Після закінчення цих строків вирок вважається таким, що втратив силу, і виконанню не підлягає.
Розвитку юридичного процесу сприяв би такий підхід, за якого всі питання виконання вироку регламентувалися б кримінально-виконавчим законодавством.


РОЗДІЛ 3.
ІНШІ РІШЕННЯ СУДУ.
ПРОТОКОЛ СУДОВОГО ЗАСІДАННЯ
Крім винесення вироку в стадії судового розгляду судом можуть бути прийняті також інші рішення, а саме: 1) ухвала про порушення кримінальної справи за новим обвинуваченням та направлення її для провадження розслідування; 2) ухвала про порушення кримінальної справи щодо нової особи; 3) ухвала про порушення кримінальної справи за заздалегідь неправдиві показання (невірний переклад або невірний висновок); 4)ухвала про направлення справи на додаткове розслідування; 5) ухвала про закриття справи.
Розглянемо докладніше кожний з випадків, за яких суд приймає зазначені рішення.
Суд порушує кримінальну справу за новим обвинуваченням, якщо в ході судового слідства отримані дані, які вказують на те, що підсудний вчинив ще й інший злочин, за яким йому обвинувачення не було пред'явлено, а сам такий злочин тісно не пов'язаний з тим, за який він переданий до суду. Таке рішення суд може прийняти у відповідності із ст. 276 КПК України лише у випадках, коли без шкоди для вирішення завдань кримінального процесу можливий окремий розгляд двох кримінальних справ щодо однієї і тієї ж самої особи. Суд не має права вийти за рамки пред'явленого обвинувачення, а зміна обвинувачення судом допускається лише у випадках, якщо цим не погіршуєтьсястан обвинуваченого. Якщо ж виявиться, що окремий розгляд справ не можливий, суд виносить ухвалу про повернення справи на додаткове розслідування, де обвинуваченому треба буде пред'явити нове обвинувачення у повному обсязі за всіма встановленими фактами вчинених ним злочинів.
У відповідності із ст. 278 КПК України, якщо в ході судового розгляду будуть встановлені обставини, що вказують на вчинення злочину особою, яка не притягнута як обвинувачений, суд порушує щодо такої особи кримінальну справу та направляє необхідні матеріали для провадження попереднього слідства.При цьому суд має право обрати щодо такої особи один з передбачених у законі запобіжних заходів, включаючи і тримання під вартою. У разі якщо справа щодо нової особи нерозривно пов'язана із справою, яка розглядається в суді щодо підсудного, і окремий розгляд таких справ неможливий, суд направляє все провадження у справі на додаткове розслідування.
Порушення кримінальної справи щодо свідка, потерпілого, експерта або перекладача за завідомо неправдиві показання, висновок або невірний переклад у відповідності із ст. 279 КПК України може мати місце лише одночасно з постановлениям вироку у справі. Подібний підхід законодавця виправданий такими міркуваннями.
Висновки слідства мають попередній по відношенню до судового розгляду характер та остаточно не визначають, які докази істинні, а які невірні; тільки суд має право своїм вироком визнати підсудного винним або ж виправдати його і тим самим надати встановленій зусиллями слідства та суду істині юридичної сили - значення встановленого судом факту; у відповідності із встановленим фактом винності або невинності підсудного вирішується питання про неправдивість або правдивість показань того або іншого учасника процесу; було б передчасним говорити про неправдивість або правдивість показань свідка або потерпілого, не визначившись до кінця, де ж неправда, а де правда; насамкінець, передчасні висновки про неправдивість будь-чиїх показань або висновків можуть найнегативніше вплинути на інших учасників процесу та спонукати їх до зміни своїх показань, давання показань, «бажаних» слідчому або суду, а це в кінцевому підсумку зробить встановлення істини неможливим. Безперечно, що в логіку даних міркувань важко вписується положення про порушення кримінальної справи за заздалегідь невірний переклад. Факт неправильного перекладу однозначно може бути встановлений на будь-якій стадії процесу. Очевидно, що невиправданим буде відкладати порушення справи за даними обставинами до винесення судом вироку, але іншого рішення закон поки що не передбачає.
4. Кримінальна справа підлягає поверненню на додаткове розслідування з огляду на неповноту або неправильність попереднього слідства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні; у разі суттєвого порушення вимог кримінально-процесуального закону органами дізнання та попереднього слідства; за наявності підстав для пред'явлення підсудному іншого обвинувачення, тісно пов'язаного з раніше пред'явленим, або для зміни обвинувачення на більш тяжке або на таке, яке суттєво відрізняється від обвинувального висновку, а рівно в разі необхідності пред'явлення обвинувачення новій особі. Попереднє слідство визнається неповним, коли:
а) не з'ясовані будь-які з обставин, що входять до предмета доказування у кримінальній справі;
б) не перевірено доводи обвинуваченого на свій захист або не досліджено алібі обвинуваченого. Не можна відкидати зроблені обвинуваченим повідомлення, доводи та заяви тільки лише тому, що він не зміг нічим їх підтвердити. Обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинність. Усі сумніви, які виникли у справі, повинен дослідити та розв'язати слідчий, а за неможливості їх розв'язати він має витлумачити їх на користь обвинуваченого;
в) не з'ясовано роль кожного з обвинувачених, якщо злочин вчинено за попередньою змовою групою осіб;
г) не встановлені та не допитані особи, чиї показання мають суттєве значення для справи;
д) не проведені обшук, виїмка або інші необхідні слідчі дії для отримання документів, речових доказів, інших об'єктів, які мають суттєве значення для справи;
е) не вжито заходів до знайдення майна, нажитого злочинним шляхом, знарядь злочину, до накладення арешту на цінності обвинуваченого;
ж) не проведено експертизу, коли її проведення було необхідним та обов'язковим.
Неповнота попереднього слідства, за умови, що її не можна усунути в судовому розгляді, є підставою для повернення кримінальної справи на додаткове розслідування.
Неправильність попереднього слідства означає: слідство було проведено не тим органом, до підслідності якого належить кримінальна справа, або проведено особою, яка підлягає відводу; в ході слідства невірно були кваліфіковані дії обвинуваченого, а також дії інших причетних до злочину осіб; висновки слідства протирічать зібраним доказам; за наявності суперечливих доказів висновки недостатньо мотивовані та переконливі або декотрі висновки слідчого протирічать іншим; у ході слідства безпідставно припинено кримінальну справу щодо будь-яких осіб.
Суттєві порушення вимог кримінально-процесуального закону - це такі порушення приписів процесуального законодавства, які ставлять під загрозу забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу, вирішення завдань кримінального судочинства та правильне використання закону, а саме:
а) незабезпечення обвинуваченому права мати захисника;
б) ненадання перекладача особі, що не володіє мовою, якою велося судочинство;
в) провадження слідчих дій без санкції прокурора, коли отримання санкції обов'язкове;
г) участь у процесі осіб, які підлягають відводу;
д) неприйняття заходів до роз'яснення учасникам процесу їх прав; незадоволення їх обгрунтованих клопотань;
е) несвоєчасне пред'явлення обвинувачення; порушення строків слідства та тримання під вартою;
ж) неознайомлення зацікавлених осіб з матеріалами справи;
з) невручення обвинуваченому копії обвинувального висновку.
Несуттєві процесуальні порушення - такі порушення, які не позбавляють суд можливості перевірити достовірність отриманих при цьому доказів, поправні в судовому розгляді, не заважають суду встановити істину та винести справедливий і законний вирок.
У відповідності із ст. 232 КПК України у разі встановлення порушень закону, від кого б вони не виходили, суд виносить окрему ухвалу з вимогою прийняття відповідних заходів.
5. Згідно із вимогами закону суд закриває справу за наявності підстав, передбачених п. 5-11 ст. 6 КПК України: якщо підсудний не досяг 11 років; за примиренням потерпілого з обвинуваченим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім справ, перелічених у ч. 2-5 ст. 27 КПК України: за відсутністю скарги потерпілої у справі про зґвалтування; щодо померлого; якщо у справі є рішення, що набрало законної сили, а також за наявності підстав для закриття справи із звільненням підсудного від відповідальності. При цьому дане положення не має категоричного характеру, оскільки у суду є й інше право, наприклад, винести вирок та звільнити підсудного від відповідальності тощо. На наш погляд, суд повинен намагатися вирішити справу винесенням публічного вироку (обвинувального або виправдувального) після судових дебатів та останнього слова підсудного. Дебати сторін - важливий засіб захисту учасниками процесу своїх прав, а вирок суду - більш ефективний засіб впливу на правосвідомість громадян.
Протокол судового засідання - єдиний процесуальний акт, який фіксує та засвідчує протягом усього судового провадження хід і результати розгляду справи, доводить, що було та чого не було в судовому засіданні. Протокол судового засідання забезпечує ефективність судового слідства, закріплюючи та засвідчуючи фактичні дані, які тут отримуються, забезпечуючи їх перевіряємість і достовірність; виконує пізнавальну, комунікативну та засвідчувальну функції; слугує гарантом захисту прав і законних інтересів учасників процесу та здійснення правосуддя, утворює необхідні умови для прийняття правильних рішень при перегляді справи в касаційній або наглядній інстанції або у зв'язку з нововиявленими обставинами.
Враховуючи важливість даного документа, закон визначив, що він складається окремим не зацікавленим у результаті справи учасником процесу - секретарем, який несе відповідальність за відповідність записів у протоколі фактичним обставинам судового розгляду. Крім того, існує особливий порядок ознайомлення з протоколом та засвідчення його правильності:
а) протокол має бути складений та підписаний головуючим та секретарем протягом трьох діб після закінчення судового розгляду та проголошення вироку (ч. 2 ст. 87 КПК України);
б) обвинувач, підсудний, потерпілий та його представник, цивільний позивач, цивільний відповідач або їх представник, захисник протягом трьох діб з дня складання та підписання протоколу мають право ознайомитися з ним та зробити свої письмові зауваження (надавши або подавши свої письмові зауваження, доповнення або уточнення) - ст. 88 КПК України;
в) судця (головуючий у суді), розглянувши зауваження, у разі згоди з ними засвідчує своїм підписом їх вірність. Подані зауваження приєднуються до протоколу. У разі незгоди із заявленими зауваженнями виноситься мотивована ухвала (постанова судці) про відмову у задоволенні зроблених заяв. Зауваження та ухвали приєднуються до справи.
У протоколі судового засідання описується все, що відбувалося, і все, що було знайдене, у тій послідовності, як це відбувалося, і в тому вигляді, в якому знайдене вивчалося.
У вступній частині протоколу зазначаються: місце і час початку та закінчення судового засідання; найменування і склад суду; справа, яка розглядається; секретар, перекладач, підсудний, захисник, обвинувач, потерпілий та інші учасники розгляду; докладні дані про особистість підсудного.
Описова частина охоплює значне коло питань, які умовно можна поділити на чотири групи:
а) питання послідовності та загальної процесуальної форми (процедури) судового розгляду;
б) питання збирання, дослідження, оцінки, перевірки та використання доказів - встановлення істини;
в) відомості про судові дебати та останнє слово підсудного;
г) питання, пов'язані з рішеннями, які приймаються.
До першої групи фіксованих у протоколі питань (обставин) належать: фіксація часу та самого факту об'явлення судового засідання відкритим, об'явлення складу суду, роз'яснення прав учасникам процесу та права на відвід суду; вияснення явки учасників та можливості розгляду справи за відсутності будь-кого з них; з'ясування часу вручення копії обвинувального висновку обвинуваченому; визначення порядку дослідження доказів; фіксація факту проголошення обвинувального висновку; заходи до порушників громадського порядку та ін.
До другої групи питань належать: хід судового слідства, зміст показань свідків, потерпілих, підсудних; порядок і результати дослідження предметів, документів, речових доказів, проведення експертиз та здійснення інших дій, спрямованих на отримання, дослідження, перевірку та оцінку доказів.
До третьої групи питань належать: послідовність і стислий зміст промов та реплік учасників судових дебатів; зміст останнього слова підсудного.
До четвертої групи належать усі ухвали та рішення суду, винесені в процесі судового розгляду; вказівка про вихід суду до нарадчої кімнати після останнього слова підсудного; проголошения вироку та роз'яснення строків та порядку його оскарження; роз'яснення засудженому права на подання клопотання про помилування у разі засудження його до смертної кари; ухвала про порушення справи щодо свідків, які дали за-відомо неправдиві показання.
Всі суттєві для справи обставини повинні фіксуватися в протоколі повно, всебічно, конкретно, з додержанням вимог логіки, офіційно-ділового стилю мови юридичних документів.





РОЗДІЛ 4
НАБРАННЯ ВИРОКОМ ЗАКОННОЇ СИЛИ І ПОРЯДОК ЗВЕРНЕННЯ ЙОГО ДО ВИКОНАННЯ
Необхідною умовою виконання вироку є набрання ним законної сили. Це означає, що вирок у відповідності із законом є обов'язковим для всіх державних і громадських органів, підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України.
Вирок, на який може бути подана касаційна скарга або внесено касаційне подання прокурора, набирає законної сили після закінчення строку на подання касаційної скарга чи внесення подання, в разі ж їх внесення —після розгляду їх касаційною інстанцією і оголошення касаційної ухвали, якщо нею вирок не буде скасовано. Вирок Верховного Суду України оскарженню в касаційному порядку не підлягає і на нього не може бути внесено касаційне подання прокурора. Він набирає законної сили з моменту його оголошення (ч. 5 ст. 347 КПК).
У випадку оскарження вироку чи внесення на нього касаційного подання прокурора лише в частині або щодо окремих засуджених, якщо їх декілька, він не набирає законної сили до моменту оголошення касаційної ухвали (ст. 401 КПК).
Виправдувальний вирок, а так само обвинувальний, але без призначення покарання, із звільненням засудженого від покарання, чи з призначенням покарання, не зв'язаного з позбавленням волі, частково приводиться до виконання негайно після проголошення вироку. У цих випадках підсудний, який знаходиться під вартою, звільняється з-під неї у залі судового засідання. Суд з урахуванням особистості та обставин справи вправі звільнити з-під варти також умовно засудженого до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці (ст. 342 КПК).
Ухвали суду першої інстанції і постанови судці набирають законної сили після закінчення строку на касаційне оскарження чи внесення прокурором окремого подання, а в разі подання на ш« окремої скарги чи внесення окремого подання прокурору — після залишення їх без задоволення касаційне інстанцією. Ті ж ухвали і постанови, які оскарженню не підлягають, набирають законної сили і виконуються негайно після їх винесення. Ухвали і постанови касаційної та наглядної інстанцій оскарженню не підлягають і законної сили набирають після їх оголошення (ст. 402 КПК).
Звернення вироку до виконання здійснює суд, який постановив вирок. Відповідно до ст. 404 КПК не пізніше трьох діб з дня набрання ним законної сили або повернення справи з касаційної інстанції суддя або толова суду направляє розпорядження про виконання обвинувального вироку разом з копією останнього органу, на який законом покладено обов'язок привести його до виконання. У випадку зміни вироку касаційною або наглядною інстанцією до копії вироку додається також копія ухвали чи постанови названих контрольних інстанцій.[7]
Кримінально-процесуальний закон не регламентує змісту розпорядження суду про приведення вироку до виконання. Проте судова практика виробила і дотримується такого змісту: найменування органу, ЖОМУ адресується розпорядження; основні відомості про засудженого; яким вироком і до якої міри покарання він засуджений. Якщо справа розглядалась касаційною або наглядною інстанцією, то в розпорядженні зазначаються результати цього розгляду стосовно міри покарання. Завершується розпорядження пропозицією привести вирок до виконання та негайно повідомити про це суд, що зобов'язані вчинити органи, які виконують вирок або ухвалу (ч. 7 ст. 404 КПК). У випадку, коли засуджений позбавляється волі, в Розпорядженні міститься також пропозиція повідомити сім'ю засудженого, в яке місце він направлений для відбування покарання.
Розпорядження про виконання вироку підписує суддя (голова суду чи його заступник), воно скріплюється гербовою печаткою суду і надсилається разом з копіями зазначених раніше судових документів до відповідного органу.
Якщо засудженому обрано міру покарання у вигляді позбавлення волі, то вирок звертається до виконанні! шляхом направлення названих документів начальнику місця ця попереднього ув'язнення, в якому утримується засуджений, що перебуває під вартою. Коли ж останній гад вартою не перебуває, то ці документи направляються органу внутрішніх справ за місцем проживання засудженого. На цей же орган покладається обов'язок привести: вирок до виконання, коли особа умовно засуджена дві позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці.[3]
У випадку засудження винного до виправних робіт без позбавлення волі розпорядження про виконання вироку направляється до інспекції виправних робіт районного!(міського) відділу внутрішніх справ.
Якщо мало місце умовне засудження до позбавлення волі чи виправних робіт (ст. 45 КК) або засудженому до позбавлення волі надана відстрочка виконання вироку (ст. 46і КК), суд надсилає розпорядження і копію вироку органу внутрішніх справ, а щодо неповнолітнього - також і службі у справах неповнолітніх за місцем проживання засудженого для здійснення контролю за його поведінкою. Коли суд своїм вироком поклав обов'язок нагляду за засудженим і проведення з ним виховної роботи на відповідну громадську організацію або трудовий колектив за їх згодою або на їх клопотання, то останні також обов'язково надсилається копія вироку.
Звернення до виконання вироку, яким засудженому призначено покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, штрафу, громадської догани, конфіскації майна, позбавлення військового чи спеціального звання і позбавленні батьківських прав (останні три міри як додаткові покарання), детально регулюється Положенням про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не зв'язаний із заходами виправно-трудового впливу на засуджений, затвердженим Указом Президії Верховної Ради України від 22 червня 1984 р, і полягає у нижчевикладеному.
При призначенні покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю як основного покарання або як додаткового покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, чи при умовному засудженні або при наданні відстрочки виконання вироку, копія вироку надсилається судом адміністрації підприємства, установи, організації за місцем роботи засудженою для виконання, а також органові внутрішніх справ за місцем проживання засудженого для здійснення контролю за виконанням зазначеної міри покарання. . Звернення до виконання вироку про призначення штрафу полягає в тому, що суд, який постановив вирок, пропонує засудженому добровільно внести до ощадного банку суму штрафу протягом місяця і попереджає його, що в разі несплати штрафу його буде стягнуто в примусовому порядку судовим виконавцем відповідно до ст. 362 Цивільного процесуального кодексу.[4]
Як уже зазначалося, покарання у вигляді громадської догани виконується безпосередньо судом, який постановив вирок, і полягає у публічному висловлюванні осуду засудженому від імені держави. Але якщо вироком передбачено довести громадську догану до відома громадськості через пресу чи іншим способом, суд надсилає копію вироку органові преси для опублікування повідомлення або адміністрації підприємства, установи, організації, громадській організації за місцем роботи, навчання чи проживання засудженого для обговорення на зборах колективу.
Звернення до виконання додаткового покарання у вигляді конфіскації майна полягає в тому, що суд надсилає виконавчий лист, копію опису майна (якщо опис було здійснено) і копію вироку для виконання до державної виконавчої служби і сповіщає про це відповідному фінансовому відділу державної адміністрації або виконкому міської і районної у місті Ради народних депутатів.
У випадку, коли засудженого вироком позбавлено військового або спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу (категорії), незалежно від того, ким вони були присвоєні, суд надсилає в п'ятиденний строк копію вироку органові, який присвоїв ці звання. Таким же чином вирішується питання і про рішення суду внести подання Президентові України про позбавлення засудженого державної нагороди України або почесного звання.
Якщо суд постановив позбавити засудженого батьківських прав, після набрання вироком законної сили його копія надсилається судом органу опіки і піклування за місцем проживання неповнолітньою (ці органи передбачені ст. 129 Кодексу про шлюб та сім'ю), а також органу РАГСу за місцем його народження. Коли ж засудженому; позбавленому батьківських прав, виплачуються призначені дітям пенсії, допомога або інші платежі (у тому числі і стягнеш на його користь аліменти), суд надсилає копію вироку ще й органу, який проводить зазначені платежі, або в суд за місцем винесення рішення про виплати для обговорення питання про перерахування їх на користь дитячого закладу або особи, яким передано дитину для виховання.[6]
Якщо засуджений за тяжкий злочин має наукові ступені або вчені звання, суд з огляду на міру дискредитації ним звання вченого може повідомити про засудження». Вищу атестаційну комісію України, Міністерство освіти України або Вчену раду установи, що присудила і присвоїла наукові ступені і звання, для вирішення ним питання про їх позбавлення засудженого, додавши № повідомлення копію вироку. Аналогічно має діяти суд при засудженні особи, що має почесне звання, присвоєну уповноваженим на це відомчим органом .
З виховною метою суд вправі направити копію вироку на підприємство, в установу та організацію за місцем роботи засудженого (ч. З ст. 404 КПК). В окремих випадках, коли суд визнає доцільним, він доводить вирок або його суть до відома громадськості через засоби масової інформації: пресу, телебачення, радіо.
Звернення до виконання виправдувального вироку ( звільнення з-під варти підсудного, що провадиться негайно після його проголошення), а також ухвали (постановил про закриття кримінальної справи полягає в тому, що після набрання ними законної сили суд направляє копію вироку відповідним органам для повернення вилучення документів, цінностей та інших предметів і зняття арешту з майна, якщо він був накладений (ч. 5 ст. 404 КПК).
Після набрання законної сили виправдувальним вироком чи ухвалою (постановою) про закриття справи за реабілітуючими підставами суд зобов'язаний направити виправданому (реабілітованому), а у випадку його смерті — спадкоємцям та утриманцям спеціальне повідомлення про порядок відновлення його порушених законних інтересів (ст. 53і КПК).





ВИРОК
ВИРОК — рішення суду першої чи апеляції інстанції про винність або невинність підсудного у скоєнні злочину і застосування або незастосування до нього покарання. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана крим. покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним В. суду (ст. 62 Конституції України). Саме через це В. є найважливішим актом правосуддя. В., що набув законної сили, — обов'язковий для виконання навої тер. України. В. повинен бути законним і обґрунтованим. Суд обґрунтовує В. лише ти-ми доказами, які були розглянуті в суд. засіданні. Всі висновки і рішення, які викладаються у В., мусять бути мотивовані. Призначене судом покарання повинно бути справедливим і відповідати тяжкості злочину та особі засудженого. В. може бути обвинувальним або виправдувальним. Обвинувальний В. не може грунтуватися на припущеннях і постановляється лише тоді, коли в ході суд. розгляду винність підсудного у скоєнні злочину доведена. Забезпечення доведеності вини є однією з осн. засад правосуддя (ст. 129 Конституції України). Виправд. вирок постановляється у випадках, коли: а) не встановлено події злочину, тобто діяння, у скоєнні якого обвинувачувався підсудний, взагалі не мало місця або відсутній причинний зв'язок між діянням підсудного і негативними наслідками, настанням яких обумовлюється злочинність діяння, зокрема, коли вони настали внаслідок дій особи, якій завдано шкоди, або дії природ, сил; б) у діянні підсудного немає складу злочину, тобто встановлено, що діяння, яке ставилось у вину підсудному, ним учинене, але крим. законом воно не визнається злочинним; в) не доведена участь підсудного у скоєнні злочину, тобто факт суспільне небезпечного діяння встановлено, але досліджені судом докази виключають або не підтверджують скоєння йога підсудним.
В. складається із вступної, мотивувальної та резолютивної частин. У вступ, частині зазначається, що В. постановлено ім'ям України, вказується назва суду, який виносить вирок, час і місце постановления вироку, склад суду, секретар суд. засідання, учасники суд. розгляду, перекладач, прізвище, ім'я п по батькові підсудного, рік, місяць, день і місце його народження, місце проживання, заняття, освіта, громадянство, сімейний ' стан та ін. відомості про особу підсудного, що мають значення для справи, і крим. закон, що передбачає злочин, у вчиненні якого обвинувачується підсудний. Мотивувальна частина обвинувального В.
повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини, мотивів і кваліфікуючих ознак злочину, вказувати причини, з яких злочин не було доведено по кінця, якщо мали місце замах на вчинення злочину чи приготування до його вчинення, форми співучасті, якщо злочин скоєно групою осіб. Наводяться обставини, які визначають роль і ступінь винності у злочині кожного з підсудних, докази, на яких ґрунтуються висновки суду щодо южного підсудного, мотиви, з яких суд не враховує інші докази; обставини визначення крим. правової кваліфікації діяння; підстави для зміни обвинувачення або визнання частини його необґрунтованою. Суд також наводить: мотиви призначення виду і міри покарання або звільнення від нього чи від його відбування; підстави визнання підсудного особливо небезпечним рецидивістом; мотиви призначення примус, лікування; підстави для задоволення чи відхилення позову, залишення його без розгляду та рішення з ін. питань. Мотивувальна частина виправдувального В. повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред'явлене підсудному і визнане судом недоведеним, а також підстави для його виправдання із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. Не допускається включення у виправдувальний В. формулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого. У резолют. частині обвинувального В. зазначаються: прізвище, ім'я та по батькові засудженого; крим. закон, за яким підсудного визнано винним; рішення щодо визнання його винним та крим.-правова кваліфікація його діянь; вид і міра покарання, призначені підсудному за кожною статтею, частиною чи пунктом статті Кримінального кодексу України, остаточна міра покарання за сукупністю злочинів, обрана судом; початок строку відбування покарання; тривалість іспитового строку, якщо застосовано умовне засудження; рішення про визнання підсудного особливо небезпечним рецидивістом, призначення примус, лікування, про цив. позов та ін. майнові стягнення, про речові докази і процес, витрати, про запобіж. захід до набуття В. закон, сили; вказівка про порядок і строк оскарження В. Резолют. частина виправдувального В. містить прізвище, ім'я та по батькові виправданого; рішення про визнання підсудного невинним у пред'явленому обвинуваченні і судом виправданим; рішення про скасування запобіж. заходу, заходів до забезпечення цив. позову і можливої конфіскації майна та штрафу, про речові докази, суд. витрати. Вказується порядок і строк оскарження В. та роз'яснюється право виправданого на відшкодування шкоди, завданої внаслідок необґрунтованого притягнення його до крим. відповідальності.
В. може бути змішаним (обвинувально-виправдувальним), коли підсудний обвинувачувався у скоєнні кількох злочинів і за частиною з них його засуджено, а за рештою — виправдано. В. постановляється у нарадчій кімнаті, підписується усіма суддями чи одним суддею, якщо справа розглядалася ним одноособове. В усіх випадках В. проголошується головуючим або одним із суддів публічно, навіть якщо справа повністю або частково розглядалась у закритому суд. засіданні. Див. також Виконання вироку, Виправдувальний вирок.


ВИСНОВОК
При розгляді протестів у порядку нагляду повною мірою зберігає свою силу ревізійне начало: суд не зв'язаний доводами протесту і перевіряє справу в повному обсязі за наявними в ній і додатково поданими (витребуваними) матеріалами та щодо всіх засуджених, у тому числі і тих, щодо яких протест не принесено. Встановивши підстави для скасування або зміни вироку, суд наглядної інстанції зобов'язаний скасувати його або змінити щодо всіх засуджених, яких стосуються допущені порушення, незалежно від того, чи опротестовано щодо них вирок. Він може скасувати або змінити вирок, ухвалу чи постанову як на підставах, викладених у протесті, так і у зв'язку з допущеними у справі порушеннями, які не зазначені в протесті, але були виявлені самою наглядною інстанцією.
Проте повноваження наглядного суду обмежені дією заборони «повернення до гіршого, яка в даній стадії процесу проявляється в тому, що: 1) суд наглядної інстанції не вправі прийняти рішення, яке погіршувало б становище засудженого в порівнянні з вироком або касаційною ухвалою. Він також позбавлений права посилити покарання або застосувати закон про більш тяжкий злочин; 2) наглядна інстанція не вправі прийняти рішення, Що погіршує становище засудженого (виправданого), щодо якого протест не було принесено; 3) суд наглядної інстанції не може також винести постанову (ухвалу), що погіршує становище засудженого, виправданого або особи, справу щодо якої закрито з підстав, не зазначених у протесті; 4) при розгляді справи, в якій одну й ту саму особу за одним (чи кількома) законом було засуджено, а за іншим виправдано, за наявністю протесту лише на вирок суду в частині засудження суд наглядної інстанції позбавлений права, скасовуючи вирок в частиш засудження такої особи, скасувати вирок і в частиш її виправдання; 5) перегляд у порядку нагляду обвинувального вироку, ухвали і постанови суду в зв'язку з необхідністю застосування закону про більш тяжкий злочин, за м'якістю покарання або на інших підставах, які погіршують становище засудженого, а також виправдувального вироку або ухвали чи постанови суду допускається лише протягом року після набрання ними законної сили (ст. 385 КПК).
Визнавши за відповідним протестом неправильним виправдання підсудного чи закриття справи в суді першої інстанції або призначення засудженому покарання, яке за своєю м'якістю не відповідає вчиненому, наглядна інстанція скасовує вирок чи ухвалу за умови, що з часу їх вступу в законну силу не пройшов рік, і направляє справу для нового розгляду відповідно до суду першої або касаційної інстанції. При поверненні справи до суду першої інстанції суд наглядної інстанції має вказати стадію, з якої справа повертається на новий розгляд. Повернути справу на нове розслідування наглядна інстанція вправі лише при наявності підстав, зазначених в ст. 246 КПК.
Відповідно до ч. 5 ст. 394 КПК, коли безпідставне закриття справи або незаконне пом'якшення покарання засудженому відбулося при розгляді справи в порядку нагляду, вищестояща наглядна інстанція вправі скасувати ухвалу чи постанову нижчестоящої наглядної інстанції і залишити в силі вирок суду чи касаційну ухвалу зі зміною їх або без зміни.[4]
Направляючи справу на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд, суд наглядної інстанції вправі дати вказівки про те, які обставини підлягають з'ясуванню, і процесуальні дії, які для цього необхідно виконати. Вони є обов'язковими для виконання. Проте він
не вправі: 1) встановлювати або вважати доведеними факти, які не були встановлені у вироку або відкинуті ним; 2) вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обвинувачення, достовірність чи недостовірність того або іншого доказу або про переваги одних доказів над іншими, про застосування судом першої інстанції того або іншого кримінального закону та міру покарання.
Скасовуючи касаційну ухвалу, суд не повинен визначати наперед висновки, які можуть бути зроблені касаційною інстанцією при повторному розгляді справи (ст. 395 КПК). Перелічені і подібні їм вказівки і висновки наглядної інстанції суперечать принципу оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів та правилу про те, що постановлений судом вирок має грунтуватися на доказах, які безпосередньо ним досліджені.
Повторне попереднє розслідування та розгляд справи після скасування вироку здійснюються в загальному порядку. Проте посилення покарання або застосування закону про більш тяжкий злочин після скасування вироку наглядною інстанцією допускається за умови, що перший вирок був скасований за м'якістю покарання, за необхідністю застосування закону про більш тяжкий злочин або коли при новому розслідуванні будуть встановлені обставини, що свідчать про вчинення обвинуваченим більш тяжкого злочину.[2]
Постанова (ухвала) суду наглядної інстанції складається з вступної, мотивувальної та резолютивної частин і має відповідати вимогам ст. 378 КПК. У разі виявлення наглядною інстанцією обставин, зазначених у ст. 232 КПК, вона вправі винести окрему ухвалу (постанову).