ВСТУП
Жодна держава ніколи не могла існувати ізольовано від інших. Через політичні, економічні, військові, культурні, наукові зв”язки держави завжди пов”язані між собою. Науково - технічний прогрес, виникнення глобальних проблем лише посилюють роль правових норм, які регулюють відносини між державами.
Напередодні третього тисячоліття і в подальшому розвитку багато держав світу активно розробляють взаємоприйнятні схеми розвитку глобального процесу інтеграції ,що включаютть як формування нових центрів геополітичного та геоекономічного впливів, так і моделі регіональної співпраці. Геополітичні чинники визначають своєрідне довкілля кожної країни, створене як нею, так і державами - партнерами і яке впливає на її зовнішньополітичний курс.
Після розпаду СРСР відбулася трансформація біполярної системи міжнародних відносин. Значного послаблення зазнала не тільки Росія, але спостерігалася невпинна девальвація ролей інших країн колишнього союзу. Це дуже швидко відбилося на скороченні поточних і потенційних можливостей республік впливати на розвиток міжнародних відносин.
Як молода незалежна держава, Україна прагне чітко визначитися в новому для себе геополітичному оточенні. І не викличе здивування орієнтація України саме на Європу. Сучасна Європа для України становить інтерес стратегічного порядку. Цінності розвитку науки, освіти, релігії. Мистецтва в Україні нерозривно пов”язані з розвитком європейської культурної традиції .
До стратегічних інтересів нашої держави належать: необхідність технологічної модернізації виробнитва, залучення західних інвестицій, розвиток зовнішньоекономічних відносин. Передусім ідеться про розвиток торгово - економічних зв”язків і виробничої кооперації, пошук перспективних ринків збуту. Водночас Україні все ще доводиться вирішувати проблеми, пов”язані з незавершеністю процесу політичної та економічної адаптації.Пошук Україною органічного місця в системі міжнародних відносин відбувається за умов зростаючого впливу європейських реалій. Це підверджує Постанова Кабінету Міністрів України “ Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського союзу”.
Розвиток окремих країн колишнього радянського блоку пішов різними шляхами. Більшість країн Центральної Європи здійснили спробу прискореного переходу до стандартів розвинутих європейських демократій, прагнучи якнайвидше подолати своє історичне та економічне відставання. Що стосується України, її перспективи все ще вкладаються в альтернативу польського або турецького сценаріїв. Впродовж 1995 - 1997 рр. Певні половинчасті кроки було зроблено в напрямку саме централоьноєвропейської моделі розвитку, проте з 1998 р. Стали переважати тенденції суспільно - економічної деградації, що неухильно призводять до втрати досі ще збереженого потенціалу розвиненої держави. З огляду на кризовий стан української економіки можна дійти висновку про поглиблення розриву між проголошеними стратегічними зовнішньополітичними орієнтирами та об”єктивними тенденціями розвитку країни. Це можна розглядати як реальну ознаку орієнтаційної кризи зовнішньої політики, усвідомлення недосяжності декларованих цілей внаслідок відставання України від країн Центрально - Східної Європи за темпами та рівнем розвитку.
Незважаючи на досить складне становище дев”ятирічна незалежна держава прагне досягти належного рівня розвитку та функціонування, яке можливе лише певній високорозвиненій правовій базі. Саме право має змогу показати зовнішньополітичну спрямованність держави та сприяти її здійсненню. Які чинники обумовлюють таку універсальну дію права розглянемо нижче.
Відомо багато теорій з приводу сутності та функціонального призначення права. Але викладемо такі спільні їх риси:
Право має вольовий характер ( право виражає загальну тта індивідуальну волю громадян держави, їх консенсус )
Є загальнообов”язковим (право - єдина система норм, яка обов”язкова для виконання для всього населення)
Право має двосторонній тісний зв”язок з державою (право охороняєтиься державою від порушень і держава може виявити свою волю тількиза допомогою права)
Формально визначене (встановлюються державою в офіційних актах обов”язково має бути чітко та однозначно сформульоване)
Системність права (право - це неякась одна певна норма, а їх система, логічна сукупність).
Право є регулятором найважливіших суспільних відносин ( на відміну від норм моралі, та інших соціальних норм, право регулює лише найважливіші для всього населення, держави, держав суспільні відносини).
Отже право є найважливішим і найбільш потрібним суспільству явищем., що спричиняє і актуальність визначення ролі права, як регулятора відносин міжнародних, тобто і як зближувальної сили. Тільки право має змогу впливати на найважливіші відносини в тому числі і міжнародні.
Таку функцію виконує міжнародне право. Міжнародне право є не тільки сукупність принипів і норм, е є відображення міжнародної форми правосвідомості. В міжнародно - правових нормах знаходять своє вираження процес взаємодії держав, міжнародних відносин, які саме через право закріплюються та забезпечуються. Міжнародне право встановлює загальноприйнятні стандарти поведінки в самих різних сферах відносин: економічній, політичній, науковій, культурній та ін.
Регулююча функія проявляється в прийнятті державами встановлених правил, без яких неможливе спільне існування та належне функіонування. Право також містить норми, які забезпечують виконання певних правил поведінки.
Але міжнародне право є “добровільним” - в разі необхідності держави, вільно об”єднавшись, забезпечують підримання міжнародного правопорядку.
Отже, враховуючи надзвичайну актуальність інтеграції України, її співробітництва з іншими державами та призначенням права (зокрема міжнародного) випливає актуальність даної теми.
Для дослідження такого досить складного питання в роботі будуть використтані такі методи як: аналізу, синттезу, формально - юридичний, порівняльно - правовий. Робота містить в собі теоретичну та практичну інформацію. Теоретична - поняття та визнічення суті самого права, його ролі, місце в державі та взаємодія з різними сферами діяльності; практична частина втілює використання права, його роль та взаємодія конкретно на Україні та у відносинах з іншими державами.
Багато праць можна знайти по філософії права, його призначенню в суспільстві взагалі, але конкретно його роль в міжнародній сфері та в різних її виявах знайти нелегко. Окрім загальної ролі права, його функціонального призначення , я вважаю, доцільно буде розглянути питання практичної дії права, тобто вже відносин, які є показником, “обличчям” права.
Оскільки розглядатиметься як міжнародне публічне так і приватне право, то обов”язковим є, на мою думку, визначення меж втручання права в відносинах,його доцільність та необхідність.


Розділ 1
Місце та роль права в міждержавних відносинах. Історія розвитку міжнародного права
Існує велика кількість підходів до розуміння права, наприклад: нормативний підхід (найбільш поширений в сучасній теорії), який розглядає право тільки як “суху” сукупність (систему) певних правил поведінки, норм, які встановлюються, санкціонуються державою...
Генетичний підхід розглядає право, як регулятор тільки матеріальних суспільних відносин.
Соціологічний підхід розуміє право, як обов”язкова реалізація нормативно-правових актів у суспільних відносинах, тобто виходить з тлумачення нормативного підходу в якості недійсного, якщо все це писане право не втілюється в житті, суспільстві.
Є також моральна теорія, яка пояснює право як уособлення справедливостті, захисту честі, гідності та інших важливих моральних якостей.
“У будь - якому суспільстві (безкласовому) знайдуться егоїсти. Навіть шляхетні люди розрізняються за своїми моральними поглядами і потребують керівництва у поведінці. Вони можуть бути не схильні до крадіжок, але їм потрібна інформація про те , що вважається за власність. Вони можуть твердо дотримуватися ідеї охорони навколишнього середовища, але хтось має обирати найкращі шляхи запобігання забрудненню і координувати зусилля людей у цьому напрямку. Потрібна влада, а отже право.” Тоні Оноре Про право:короткий вступ .-К.-1997
Отже, в стислому вигляді ми визначили, що право розглядається з різних підходів, точок зору. На мій погляд таке унікальне та універсальне явище повинно втілювати всі вищезазначені властивості та вимоги. Тепер час розглянути право з боку його взаємодії з головним його “сусідом” - державою, оскільки від типу одного чи іншого залежить становище не тільки другого але і суспільства в цілому та міждержавних відносин.
Держава разом з правом, як продукт цивілізації, являє собою найбільш впливову та міцну силу, тобто організовану політичну владу, яка має як позитивний так і негативний аспекти.
1 - Політична державна влада необхідна для координування розвитку населення, його захисту та певної впорядкованості.
2 - Оскільки державна влада здійснюється через особливий апарат примусу, то існує можливість того, що цей апарат із знаряддя права, населення перетвориться на знаряддя держави в гіршому її прояві - авторитарному режимі. Співвідношення держави та права можна розглядати з різних точок зору. В першій з яких держава виступає в безпосередній залежності від права ( правова держава, як найвищий прояв верховенства права). В другому аспекті уявляється опосередкований зв”язок держави з правом в їх взаємозв”язку.
Від того, який зв”язок беде між державою та праваом залежать шляхи впливу держави на суспільне життя:
Вплив шляхом надання певним нормам, принципам, положенням власттивості юридичних впровадженням їх просто через дозволи або заборони (з цього способу впливу випливає статистична функція права, як різновид регулятивної).
Другий спосіб я вважаю не демократичним, який впроваджує правові норми через прямі державні приписи, тобто шляхом наказу здійснювати чи не здійснювати ті або інші вчинки ( з цього шляху впливу випливає динамічна функція , як різновид регулятивної).
Велика роль у обумовленні права належить політичному режиму. Від виду політ. Режиму (авторитарний, демократичний) залежить межі впливу та функції права.
При авторитарному режимі правомає дуже вузьке та стисле поле діяльності, межі свободи. В даному випадку право буде виступати тільки як інструмент держави і не дуже поблажливий. В такому вигляді діє не права, а “юридизована” воля держави.
При демократичному режимі право поширюється на всі сфери життя, виявляє свій власний потенціал та свої власні ресурси:
Режим демократичний базується на виссокорозвинених саморегульваних механізмах, передусім в економіці. Але жоден економічний закуон не матиме сили, якщо не буде для нього підстави у вигляді правового закону. Саме право забезпечує необхідний простір та юридичну для функціонування та захисту економіки. При демократичному режимі пріорітет надається приватному праву. В той же час тільки окрім правового, не існує інших соціальних регульторів, які б всім своїм змістом були спрямовані на захист прав людини як автономної особистості. В демократичній країні держава поступово перетворюється з “ юридизованого” в органічне поєднання з вільними процесами, розвитком цивілізації, затвердженні в суспільстві свободи.
Держава виступає також безпосередньою рушійною силою в формуванні та розвитку права,яке в цілому обумовлене економікою. Держава може підкорити собі право. Отже розвиток і дія права може розглядатися як взамодія з державіаою але також і як протиріччя державі.Оскільки згідно з принципами демократії правао вирає волю всього населення і є його захисником, одним із завдань якого є недопущення свавілля державаи, тобто її обмеження. Право встановлює для діяльності державних оргіанів послідовно дозволяючий порядок, впорядковує здійснення влади через розробленіматеріальні та процесуальні форми на створення яких самостійно, держава права не має. Тобто право, як специфічне явище цивілізації виступає з позиції головного інститута цивілізації, здатного обмежити державний вплив.
Піком розвитку права в його співвідношенні з державою є правова держава. В правовій державі сама держава на певному ступіні соціального прогресу становиться явищем права. За допомогою права в правовій державі здійснюється надання державній владі рис цивілізованості, її включення в усю систему інститутів розвиненої демократичної держави, коли знімаються та долаються негативні вияви влади коли стає можливим в повній мірі розкрити позитивний потенціал держави як форми управління, його ролі в закріпленні та розвитку відносин в різних сферах життя суспільства, включаючи економіку, культуру, науку, політику та ін.
Найбільш суттєва риса правової держави полягає не тільки в пропагуванні та використанні принципу “ дозволено все, що прямо не заборонено законом”, в якому встановлюється принцип жорсткої регламентації дії державних органів та державних службовців, згідно з якою вони мають право чинити лише такі діяння, які прямо дозволяються законом, правом. Тобто принципом правової держави є також принцип верховенства прав і свобод громадян, які визначають діяльність держави. Для правової держави характерна також деформація “головних”, немов би невід”ємних принципів держави, державної влади. Одним з таких перетворених принципів є принцип насилля, або присилювання - правове присилення має законну нормативну основу, будується на засадах формальних вимог законів та реалізується в передбачених законом процедурах. Але ж, звичайно, не потрібно забувати, що відповідальність має бути взаємна: громадянин ? держава.
Існують також точки зору на правову державу, тільки лише як на “пом`якшену” форму держави, не віддаючи праву настільки велику роль в державі, як своєрідного диктатора для держави.
Найвищим ступенем розвитку права є не просто правова держава, а її похідна - правове суспільство. В ньому встановлюється беззаперечне панування, верховенство права, правозаконність. Важливим показником верховенства права є стрімкий прогресивний розвиток природніх прав людини, які в правовому суспільстві набувають безпосередньо юридичне значення. В правовому супільстві згідно з принципами панування права, правозаконності, безумовного верховенства права, дуже великий вплив мають права людини, які закріплені перш за все в міжнародно - правових документах і це забезпечується відповідними органами правосуддя.
Отже, активна роль права в закріпленні, забезпеченні, охороні прав людини (природніх, культурних, наукових, економічних та політичних та ін.) визначає його роль в наближенні держав по цих сферах взаємодії.
Головним виявом права є правові норми, в яких і міститься його завдання і завдання держави. Правові норми, як засіб захисту інтересів суспільства в цілому, являють собою потрібний, необхідний регулятор різноманітних відносин, які виникають в повсякденній діяльності державних органів та недержавних органів, їх посадових осіб, а також окремих громадян для вирішення вирішення найбільш важливих економічних, соіальних та політичних задач важливих для суспільства. За допомогою норм права відбувається регулювання економічними процесами, розвитку соціальної сфери. Досягається створення необхідних умов для реалізації прав і свобод громадян, які проголошені в конституції України. Також саме норми права являютиь собою необхідну основу діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади, основних гарантів та уповноважених здійснення прав, свобод і потреб людей. Регулююча здатність правових норм виражається в наділенні учасників суспільних відносин відповідними правами та обов”язками.
Але справа з міжнародним правом зовсім інша оскільки там не має прямих норм - санкцій, якіб забезпечили обов”язковість виконання затверджених правил.
Хоча не існує конкретних каральних суб”єктів міжнародного права існують такі чинники, які мають саме зазначені функції. Адже неможливо приховати акт злочину на рівні держави. Розпочати війну навіть для наймогутнішої держави не принесе позитивних наслідків, що є свого роду обмежуючим, регулюючим фактором. Існує загальний тиск, щоб забезпечити виконання цих норм; на них грунтуються претензії та визнання, а порушення цих норм вважається законною підставою не лише для вимог компенсації, а й для репресалій та контрзаходів. В міжнародно - правових нормах знаходить своє вираження складний процес взаємодії держав, постійного перетворення суспільних відносин. Правосвідомість, яка склалася на основі цих відносин виражається в міжнародному праві, яке є об”єктивним чинником суспільного розвитку.
Якщо підходити до визначення права тільки з класової позиції, тоді міжнародне право не розглядається як об”єктивна форма суспільної свідомості, а лише як засіб, інструментт, за допомогою якого здійснюється вираження інтересів певної верстви, класа, держави.
Кінець II тисячоліття нашої ери в історії людства збігається з початком нового етапа розвитку міжнародного права. Якщо раніше велася полеміка про корисність міжнародного права, про його необхідність, то тепер таке право загально прийнято і визнано за правову систему, яка існує та розвивається незалежно від суб”єктивної волі людей. Хоча у Х.Л.А. Харта в “Концепції права” ще можна знайти судження і сперечання з науковцями щодо “повноцінності” міжнародного права. З точки зору позитивізму міжнародне право - це не національна система, а примітивна правова система, в якій існують основні зобов”язувальні норми, але немає допоміжних норм, що дозволяли б ефективно творити, визнавати основні норми, і забезпечувати їх додержання. З моєї точки зору є не припустимим вважати міжнародне право на рівні сукупності зобов”язальних норм, які існують окремо від національного права, оскільки тільки від націоеальної системи права залежить і міжнародне право. Питання лише в тому, хто диктує ту чи іншу позицію міжнародного права ,в залежності від економічного лідерства та спільноти держав. Але таке право набуло вже таких масштабів, що функціонує та регулює відносини самостійно.
Закономірності розвитку міжнародного права в принципі відповідають закономірностям міжнародних відносин. Формуючись під впливом міжнародних відносин, міжнародне право водночас активно впливає на самі міжнародні відносини.
На міжнародні відносини справляють вплив різноманітні об”єктивні та суб”єктивні чинники. Серед них: рівень економічного розвитку держав, суспільна мораль, національні інтереси, екологія, глобальні проблеми, науково - технічний прогрес...Міжнародне право також відноситься до цих факторів. При цьому роль міжнародного права постійно зростає, воно стає домінантою серед зазначених факторів.
Важливим засобом здійснення політики держав є дипломатія, як офіційна діяльність держав, урядів, закордонних відомств щодо здійснення мирними способами цілей та задач зовнішньої політики держав. В свою чергу, під правом зовнішніх зносин розуміють систему міжнародно - правових норм, які визначають статус та функції органів зовнішніх відносин держав. Це можна охарактеризувати як дипломатичне право, яке є одним із найголовніших засобів впливу та “спілкування” держав. Отже звідси можна починати отримувати уявлення про роль права, міжнарождного права в зовнішніх відносинах.
Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах координуючу функцію. За допомогою його норм держави встановлюють загальноприйняттні стандарти поведінки в найрізноманітніших галузях відносин.
Регулююча функція міжнародного права виявляється в прийнятті державами вердо встановлених норм поведінки, при відсутності яких стає неможливим спільне існування та функціонування, відносини.
Міжнародне право містить норми, які спонукають держави слідувати певним правилам поведінки, в яких концентрується забезпечуюча функція міжнародного права.
Також в міжнародному праві створилися механізми, важелі, які захищають законні інтереси держав та здійснюють охоронну функцію міжнародного права.
Особливістю М. П. Є те, щов міжнародних відносинах не існує наддержавних механізмів примусу. В разі необхідності держави самі колективно забезпечують підтримання міжнародного порядку.
Рзглянемо ж, що яаляє собою міжнаролне право, з яким пов”язана активна роль права в наближенні України до інших держав, детальніше.
Міжнародне право виникає під час завершення родоплемінних відносин. Внаслідок цього вже формувалися відносини між племенами, та родами, які отримали закріплення в звичаях, як найперших джерелах та формах вираження права. З часом такі відносини, регульовані звичаєм перетворилися на міжнародне право. В такому вигляді право було слабо розвиненим, воно не мало чіткої системи, хоча вже тоді роди та племена вели між собою війни, а отже посилали один до одного представників, здійснювали товарообмін, “укладали” “угоди”. Таким чином можна простежити вже паростки норм права: війни та миру, посольського права, права угод тощо...
Отже виникають держави і вже на базі зародків права виникає і “міжнародне” (поки ще в лапках) право. В Стародавньому Римі, батька права, виникає Ius Gentium - право народів, міжнородне право. Таке правао являє собою сукупність норм, які регулювали відносини з приводу ведення війн, заснування імперій, розподілу власності, встановлення кордонів, побудови будівель, торгівлі, угод купівлі - продажу. “Право народів” регулювало як державні так і міждержавні відносини, але зпочатку не було затвердженого розподілу на внутрішнє та зовнішнє право. З появою вищезазначеного розподілу права, з”являється міжнародне право. Цьому подальшому розподілу сприяв розподіл відносин на державні та міждержавні. Другі в свою чергу були зумовлені: міжнародним розподілом праці, об”єднанням зусиль держав для вирішення спільних проблем характеру політичного, економічного, воєнного та демографічна ситуація, час становлення, формування та розвитку держав, рівень знань, ступінь розвитку комунікаійних зв”зків, ремесел, промисловості, сільського господарства, релігії, ідеології, культури, військового потенціала...
Історія має свою періодизацію, яка в значній мірі є умовною. Періодизацію розвитку міжнародного права, умовно, можна поділити на чотири періоди, виділені на основі суспільно - економічних формацій  Такий критерій запропонований з точки зору марксистської теорії , яка використовувалась на протязі довгого часу, але має певні недоліки, оскільки розглядає розвиток лише з позиції вирішальної ролі економічного базису.
(формаційний підхід), та перехідними етапами від однієї формації до іншої. В основі кожної формації лежить певний спосіб виробництва, тобто пануючим критерієм є виробничі відносини та спосіб виробництва. Також суспільно - економічна формація охоплює і відповідну надбудову (державу, право, міжнародне право, мораль, свідомість, правосвідомість, науку, тип сім”ї, буття та ін.)
Виходячи з цього, утворюються наступна періодизація історії міжнародного права:
Міжнародне право стародавнього світу (4 тис. до н.е. - 476 р. н. е.). Цьому періоду відповідає рабовласницький лад суспільно - економічної формації.
476 - 1648 рр. - міжнародне право середніх віків - феодальна суспільно - економічна формація.
1648 - 1917рр. - класичне міжнародне право, характерне становленням капіталістичного способу виробництва.
Міжнародне право ХХ століття : 1917 - кін.ХХ ст.
а) Міжнародне право давнього періоду
Міжнародне право почало складатися на Близькому Сході. Саме там в 4 тис. до н. е. утворилися давні держави, в процесі взаємодії між якими, і формувалися перші міждержавні правові норми.
Найдавнішим міжнародно - правовим актом вважається договір, укладений між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма в 3100 році до н. е. Договір фіксував державний кордон та його недоторканість. Згідно цієї угоди, суперечності повинні були розв”язуватися мирним шляхом на основі арбітражу. Обов”язковість виконання гарантувалася клятвами Богам.
Ще одним з перших договорів є договір хеттського царя Хаттушиля ІІІ з єгипетським фараоном Рамзесом ІІ. Цей договір містив в собімір та братерство обох народів, взаємопідтримку одного одним у війні проти загарбників та видачу рабів - втікачів.
В період зародження норм міжнародного права його суб”єктами в Стародавньому Єгипті були фараони, царі, та інші правителі, що було обумовлено формами держав. В Індії ж взагалі не було рівності суб”єктів міжнародного права. Внаслідок цього з”явився інститут визнання, і держава, яка отримувала такий інститут, визнавалася незалежною у внутрішніх та зовнішніх справах. В Стародавній Греції суб”єктом міжнародного права був кожний поліс, оскільки це були міста - держави, які володіли виключною автономією. Поліс мав право вести дипломатичні стосунки, оголошувати війну та укладати мир.
Головним засобом ведення зовнішньої політики були війни. В Єгипті під час війни панувало юридично необмежене свавілля. Переможені та їх власність, як здобич, переходили до власності переможця. В Індії звичаї та права війни були найбільш розвиненими, вони були закріплені в законах “Ману” та “Артхашастра”. Але якщо війна і рахувалася за правомірну дію, вона всеж не вважалася бажаною. Саме в Індії виникли перші юридичні правила про ведення війнина морі. Аналогічно складалися норми в Китаї , але вони мали свою специфіку. Принцип “поїдання земель сусідів” отримав тут найрозповсюдженіше використання.
Стосовно Греції, вона сприймала війну як боротьбу всьіх громадян одного поліса з усіма громадянами іншого. Вбивство мирного населення було законним, не існувало також принципів утримання військовополонених. Але греки вже використовували сан нейтралітету (тільки під час війни) та невтручання ( і в мирний час).
В Римі ж, давній фортеці права, всі війни вважалися справедливими. Війни, вважалося, велися по волі Богів. Внаслідок цього, війни не були обмежені якимось юридичними обмеженнями. З цього пішла жорстокість риської армії, яка не жаліла нікого. Навіть храми підлягали нападам та спустошенням.
Стародавні греки не мали інститута постійного дипломатичного представництва і частіше за все посольства носили разовий характер. Посли отримували документи, які підтверджували їх офіційний статус та уповноважували на право ведення переговорів. Документ мав вигляд подвійних, натертих воском дощечок та називався дипломом.
Недоторканість послів була загальнооприйнятою, її порушення моогло призвести до віійни. Посли “знаходилися під охороною Богів” та також мали недоторканість. Від послів вимагалося вміння вести переговори та укладати угоди про мир, об”єднання та взаємодопомогу.
Пізніше зустрічаються договори проо торгівлю та права іноземців, безправне становище яких було значною перешкодою в розвитку торгівельних відносин. Найяскравішим прикладом тут була Греція. Греки мали інститут проксенів (покровителів), який на початку свого розвитку мав особистий характер. Згодом цей інститут набув державні ознаки . Проксен був захисником іноземців у власному полісі. В Римі була створена посада praetor peregrinus, який визначав принципи та норми, що пов”язані з статусом іноземців та їх перебуванням в Римі. Він також вирішував спори між ними. З вищезазначених інститутів і сформувалося пізніше консульське право.
В цей же час в Китаї та Індії були відомі різноманітні форми посередництва тта арбітражних судів. В 546 р. до н. е. був скликаний загальнокитайський конгрес, згідно з яким було ухвалено договір про ненапад - мирне вирішення спорів, шляхом звернення сторін до арбітражу.
Завершується період міжнародного права Стародавнього світу падінням Західної Римської імперії в 476 р. н.е. До цього часу Рим увібрав у себе всі існуючи тоді інститути міжнародного права та доповнив їх своїми специфічними рисами. Наприклад, договір про пІклування, що передбачав завчасне віддавання зброї, вождів та заручників. Переможена сторона залишалася разом з тим суб”єктом міжнародного права. З подальшим розвитком, такий договір укладався і в мирний час. Держави, які отримували його, ставали союзниками Риму. Існував також договір перемирря, який підписувався командуючим армії, консулом або легатом та вступав у силу одразу, але тільки умовно. Для реальної дії договір підлягав подальшій ратифікації.
Таким чином закінчується перший і головний період становлення міжнародноо права.