Політичні партії і партійні системи. Виборчі системи

1. Основні причини та способи утворення політичних партій.
Термін „партія" (від лат. - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти.
Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, можна визначити наступні:
наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;
різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;
незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;
наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.
Виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю за діяльністю уряду, розвитку демократії, громадянського суспільтва, формування громадської думки. Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію, яка для досягення своєї мети йде шляхом розгортання політичної дільності.
Свого часу М.Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Але такий шлях пройшли тільки ангілйські партії лібералів і консерваторів.
Політичні партії утворюються:
1. внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, які виникли та існували в різних місцях країни;
внаслідок розколу партії на дві та більше чи об'єднаня двох та більше партій в одну;
2. у надрах масових рухів;
3. під впливом міжнародної партійної системи;
4. як своєрідне віджродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;
5. внаслідок діяльності лідерів, які організували партії під себе;
6. ініціативи профспілок.
Крім того, залежно від того як ініціюється створення партії, виділяють:
шлях „зверху" — це коли члени партії рекрутуються з чиновників державного апарату, членів політичної еліти, з парламентських груп або партійних фукціонерів після розколу якої-небудь партії.
шлях „знизу" — суттєву роль відіграють маси, які орієнтуються на ту чи іншу доктрину або лідера;
комбінований шлях.
2. Сутність політичних партій, їх ознаки, структура та функції.
Ставлення до такого суспільного явища як партія протягом історії змінювалось від позитивного до негатичного і навпаки, і навіть сьогодні не дивлячись на наявність значної літератури, присвячної партіям, єдності в розумінні їх сутності немає.
Найбільш поширеними є такі підходи:
Класовий. Становлення партії пов'язується з виділенням великих соціальних груп (класів), а самі партії є найбільш активною і організованою частиною якого-небудь класу, що виражає його інтереси. (Маркс, Енгельс, Ленін). Сьогодні цей підхід зустрічає найбільше критики.
Ідеологічний. Ставлення партій пов'язується з виділенням груп, заснованих не стільки на спільності соціально-економічного становища, скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж ідею.
Інституційний. Партія розуміється як організація, діюча в системі держави. (Дюверже).
Функціонально-прагматичний. Становлення партій пов'язується з метою завоювання влади, самі вони трактуються як групи людей, що ставлять перед собою завдання приходу до влади. Саме даний підхід домінує в сучасній ідеології.
Загалом політичну партію можна визначити як добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.
Ознаки політичних партій:
наявність певної ідеології;
певна тривалість існування у часі;
наявність організаційної структури;
прагення влади;
пошук підтримки у народу.
У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:
вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;
бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.
Члени партії:
активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять до складу бюрократії;
пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть участі у житті організації, не сприяють реалізації партійної програми;
соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної бази партії, яка не тільки підтримує її програму, але постійно голосує за неї на виборах, називається електоратом даної партії.
Інколи виділяють, крім цього, ідеологів партії. Крім того, істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграють: симпатики і меценати.
Основна мета діяльності політичної партії - здобути політичну владу в державі та реалізувати свої програмні цілі: економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні, за допомогою законодвачої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) дільність, виробляючи стратегію і тактику своєї поведінки на різних етапах розвитку і за різних політичних умов.
Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які вони виконують стосовно суспільства і держави:
артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог і їх озвучення, та агрегація інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;
представництво зазначених інтересів в державної влади та місцевого самоврядування;
активна політична діяльність для реалізації та захисту цих інтересів, в тому числі завоювання влади;
активізація та інтеграція великих суспільних верств (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм окремої особистості, примирення конфліктуючих соціальних класів) з метою згладити соціальні суперечності, не допустити розвитку конфліктів до точки вибуху всієї політичної системи суспільства;
політична соціалізація.
6. формування суспільної думки;
розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;
політичне рекрутування — підбір і висунення кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять в політичнй систему, в тому числі для державних органів;
мобілізація виборців на виборах;
10.здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади.
3. Класифікація політичних партій. Партії як носії різних ідеологій.
Світ партій багатогранний, вони відрізняються не тільки назвами, але й більш суттєвими ознаками, що дозволяє виділити різні їх типи. Залежно від соціальної бази розрізняють:
партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось окремих груп, верств, класів (наприклад, партії жіночі, націоналістичні, робітничі, буржуазні);
партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних груп, верств, класів;
партії універсальні, які об'єднують все суспільство незалежно від наявності групових і класових перешкод;
• корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих верств бізнесу, робітничого класу тощо). Загальною тенденцією розвитку партій є розмивання моносередовищних партій і перетворення їх або в універсальні, або в більш вузькі, корпоративні.
Відомі й інші типології політичних партій, найпопулярніша з них була розроблена М.Дюверже, який звернув увагу на особливості інфраструктури партії і характер членства. Значною мірою спираючись на його порівняльний аналіз партій, політологи виділяють такі їх типи:
Прямі і непрямі партії. У перших (більшість соціалістичних і комуністичних партій) індивід безпосередньо пов'язаний з партійною спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації У других (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої організації (профспілки, кооперативу).
Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших партій не регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку - структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом побудовано більшість соціалістичних, комуністичних, християнсько-демократичних партій. Централізм і жорсткість структури часто є причиною олігархізації партії, зміцнення панування вождів над рядовими членами партії.
Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій суттєво обмежена (британська Консервативна партія), децентралізовані партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах. Високий рівень децентралізації характерний і для демократів, і для республіканців у США. Для них притаманне більш терпиме ставлення до прояву різних поглядів у своїх рядах, а регіональні організації незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів членів Конгресу.
"М'які" і "жорсткі" партії. Подібна типологія відноситься до парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти незалежно від партійної парламентської фракції, наприклад, демократи і республіканці в Конгресі США можуть голосувати на власний розсуд. Американський президент не завжди може бути впевненим, що за його програми члени його партії, котрі засідають у Конгресі, будуть голосувати як один. Консервативна партія Великобританії "Єдність" і Народна партія Росії, навпаки, - приклад "жорстких" партій, які вимагають дотримання дисципліни голосування.
Залежно від організаційної структури, кількості і характеру членства партії можуть бути поділені на такі:
Кадрові парти, які є об'єднанням невеликої за кількістю групи значних людей (політтехнологів, фінансистів, популярних особистостей) навколо конкретних політиків, для такого типу партій характерне вільне членство (немає системи реєстрації членів), відсутність регулярних внесків і нестабільність складу. Активність кадрових партій проявляється переважно під час виборів і направлена на організацію підтримки виборцями своїх кандидатів. Прикладом подібних партій, як правило, наводять Республіканську і Демократичну партії США (правда, сам М.Дюверже відносив їх до напівмасових). Кожна з цих партій нараховує дві-три тисячі професійних партійних функціонерів.
Масові партії відрізняються від кадрових набагато більшою кількістю членів; більш високим ступенем організованості; наявністю певної партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членством. Ці партії, що працюють на постійній основі, мають розгалужений управлінський апарат і численну мережу місцевих організацій, партія орієнтується на рекрутування нових членів, вирішуючи тим самим фінансові (внески) і політичні проблеми, демонструючи під час виборів свою незалежність від грошових мішків.
Відкриті і закриті партії. Подібний поділ акцентує увагу на різних способах рекрутування нових членів. У перших партіях вступ до неї нічим не регламентується, у других - передбачається дотримання певних умов і формальностей: рекомендації, анкети, кінцеві рішення місцевого підрозділу партії. У минулому жорстка регламентація прийому була характерна для КПРС, а також інших комуністичних і соціалістичних партій але сьогодні, коли партії зіткнулися з проблемами звуження своєї соціальної бази, більшість партій стали відкритими.
За ступенем причетності індивіда до партії. М.Дюверже запропонував розрізняти тоталітарні і спеціалізовані партії. У перших (фашистські партії, КПРС) партійність стає своєрідним способом життя, все життя людини ставиться на службу партії, сама ж вона виходить за межі власне політичної сфери і поширює свій вплив на сімейне життя і дозвілля індивіда. Тоталітарні партії завжди носять закритий характер, забороняють фракційність. Спеціалізовані партії не передбачають такого ступеня злиття індивіда з партією. В них можливі різноманітні погляди, які оформлені у фракції і течії.
Залежно від місця, яке займає партія в політичній системі, виділяють: плавлячі партії - партії, що отримали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізувати політичну програму розвитку суспільства відповідно до своїх завдань. Правлячих партій може бути одна або декілька. В останньому випадку вони об'єднані в коаліцію.
Опозиційні партії - партії, що потерпіли поразку на виборах, або такі, які не допускалися до виборів правлячим режимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці альтернативних програм. Опозиційні партії, у свою чергу, можуть бути поділені на такі, що відіграють суттєву роль у суспільстві і не відіграють. Наприклад, після президентських виборів 7 листопада 2001 р. в США республіканці стали правлячою партією, демократи - опозиційною партією, яка відіграє суттєву роль, а більше 20 інших партій залишаються опозиційними і не відіграють суттєвої ролі, крім цього, опозиційні партії можуть бути легальними, тобто зареєстрованими і діючими в межах закону; не зареєстрованими, але й не забороненими; нелегальними.
Нарешті, залежно від ставлення до ідеології і й спрямування виділяють такі типи партій:
ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські;
проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навколо однієї проблеми або групи проблем (партії "зелених", жіночі партії);
• електоральні партії: мегнідеологічні і навіть позаідеологічні організації, що висувають цілий набір завдань, орієнтованих на широкі маси населення.
Партії як носії різних ідеологій.
Партії виступають носіями різних ідеологій. Ідеологічна доктрина відіграє суттєву роль в інтеграції самих партій, згуртовуючи навколо них людей зі спільними поглядами на дійсність і політичними намірами, нарешті, ідеологія - це і канал зв'язку між партією і масами її прибічників.
Найбільш значущі ідеології, що поділяються сучасними партіями, такі: консервативна, ліберальна, соціал-демократична і комуністична
В основі консерватизму лежить ідея недосконалості людської природи, що служить обґрунтуванням таких положень:
невідворотності соціальної нерівності і ієрархічності суспільних відносин;
потреби у підтримці моралі, релігії, традиції як регуляторів поведінки людини;
розуміння соціального порядку як виправдання моделі влади, що встановилися, і традиційного зразка взаємовідносин;
потреба у сильній державі, функція якої - захист власності і життя громадян, традиційних соціокультурних норм, а в цілому - соціального порядку і законності;
• пряма демократія недосконала; якостями лідера наділяються далеко не всі, тому тільки окремі можуть взяти на себе відповідальність щодо керівництва іншими.
У порівнянні з іншими ідеологіями консерватизм на перше місце ставить соціальний порядок, надаючи перевагу йому перед свободою і рівністю. Не заперечуючи можливості соціальних змін, консерватори вважають, що вони можуть бути успішними, якщо будуть досягати цього еволюційним, а не революційним шляхом. Елементи консерватизму можна побачити в програмах багатьох європейських партій (наприклад, британська Консервативна партія), а в США - в заявах політиків-республіканців. В останні десятиліття класичний консерватизм трансформувався в неоконсерватизм, який, з одного боку, відстоює традиційні консервативні цінності (сім'я, релігія, мораль, порядок, законність), а з іншого - звертається до ліберальних цінностей (права людини, свобода особистості), сучасний консерватизм повністю не заперечує і необхідності державного регулювання, в той же час вважаючи, що держава не повинна заважати розвитку ринку і обмежувати конкуренцію.
У лібералізмі на першому місці стоїть принцип індивідуалізму: автономність особистості, вільний прояв особистої ініціативи.
Як політична ідеологія, лібералізм включає в себе такі принципи:
індивідуальна свобода, коріння якої лежать поза політикою – в приватному житті, в підприємництві;
конституційний порядок, який закріплює і гарантує свободи особистості;
народний суверенітет: уряд формується зі згоди народу, а кожен громадянин має право впливати на прийняття політичних рішень.
У межах теорії лібералізму отримали розвиток ідеї правової держави і поділу влади.
Класичний лібералізм свободу особистості і рівність можливостей вважає більш пріоритетними, ніж соціальна рівність. Ринок і вільна конкуренція розглядаються як умови реалізації рівних можливостей в економічній сфері. Але в II половині XX ст. класична ліберальна ідеологія зазнала певних змін. Більш демократичний варіант лібералізму переглянув формулу класичного лібералізму „мінімум держави - максимум ринку" і не заперечує як необхідності державного регулювання економіки (регулювання монополій, ринку праці тощо), так і соціальних програм, покликаних пом'якшити крайнощі соціальної нерівності. В останні десятиліття на зміну соціальному лібералізму прийшов неолібералізм, який робить наголос не стільки на прямі програми допомоги, скільки на створення умов для його професійної підготовки і перепідготовки як реального втілення ідеї рівностей можливостей. У США ідеї неолібералізму отримали практичне втілення в діяльності адміністрації президента Б.Клінтона. одночасно є прибічники і більш радикальних варіантів лібералізму:
Лібертаріанство, яке включає в себе установку на „нульову державу" (обмеження дій держави, які можуть принести шкоду ринку) і виступає за розширення вільної конкуренції. Держава повинна охороняти лише фундаментальні права людини, віддавати перевагу рівності можливостей перед соціальною рівністю.
Лібертаризм, що виходить з ідеї терпимості і надання повної свободи індивідам у виборі стилів життя і моделей поведінки. З їх точки зору, будь-яка дія допустима, якщо вона не приносить шкоди іншим. У США ці ідеї відстоює Лібертаристська партія.
Соціал-демократична ідеологія стверджує цінності свободи, справедливості (рівності) і солідарності. Досягнення цих цінностей здійснюється через еволюційне перетворення капіталістичного суспільства у новий стан - демократичний соціалізм.
Шлях до останнього лежить через ствердження політичної, економічної і соціальної демократії. Політична демократія передбачає розвиток правової держави, інститутів громадянського суспільства, місцевого самоуправління. Під економічною демократією розуміється співучасть робітників в управлінні підприємствами, співіснування форм власності („змішана економіка", обмеження стихії ринку і великого приватного капіталу державним регулюванням і антимонопольним законодавством. Соціальна демократія розглядається як тенденція вирівнювання добробуту і статусів людей через механізм перерозподілу доходів на користь малозабезпечених верств населення. На відміну від анархізму і комунізму соціал-демократія розглядає державу не як негативу силу, а як інструмент досягнення справедливості і рівності. Справді, забезпечення гарантій соціальних і економічних прав (право на роботу, житло, медичне обслуговування тощо) вимагає більш активної урядової політики. Уявлення соціал-демократії про класову боротьбу відрізняється від традиційного марксистського підходу. „Класова боротьба" обмежена спектром конвенціональних форм поведінки, головна з яких – участь у виборах. Після Другої світової війни соціал-демократія стала однією з головних політичних сил у багатьох країнах світу, але перш за все у Європі.
З 80-х рр. XX ст. глибоку ідейно-теоретичну кризу переживає комуністична ідеологія. Для неї характерна ідея корінної перебудови суспільства: усунення приватної власності як засобу досягнення економічної, соціальної і політичної рівності, справжнього народовладдя, розуміння справедливості як відсутність експлуатації, ідея побудови спочатку соціалістичного, а потім безкласового комуністичного суспільства. Не дивлячись на різке скорочення чисельності комуністичних партій, у багатьох постсоціалістичних країнах, зокрема в Україні, ці партії зберегли свій вплив на частину населення. Сучасні комуністи пом'якшили свою негативну оцінку ринку, заявляючи про необхідність формування планово-ринкової, соціально орієнтованої економіки.
Для характеристики ідейно-політичного спектра партій використовується інша система координат, що позначається термінами: „ліві, „праві, „центристи". Приналежність партії до того чи іншого флангу визначається її ставленням до обсягу державного втручання в економічні процеси, до ринку і соціальних програм. До правих відносять партії, які орієнтовані на досягнення економічної ефективності шляхом стимулювання „вільної гри" суб'єктів ринку при мінімальному втручанні держави в економіку, на більш економну державу, що може бути досягнуто методом упорядкування соціальних виплат і допомоги, обмеженням кількості отримувачів соціальної допомоги (тільки найбільш слабкі і знедолені групи населення). Для правих партій також характерне підозріливе ставлення до будь-яких альтернативних форм колективного управління. Ліві партії, навпаки, роблять акцент на "соціальній" ефективності, шлях досягнення якої вони бачать в обмеженні стихійних проявів ринку, в активному державному регулюванні економічних процесів, в зменшенні соціальної нерівності через розширення соціальних програм. У сфері влади ліві притримуються моделей колективного самоуправління на виробництві і демократії участі. До лівого флангу традиційно відносять партії соціал-демократичні і помірних комуністів. До центру належать партії, чиї переваги стосовно ринку і державного регулювання чітко не визначені або носять компромісний характер. У країнах Заходу цей спектр політичного простору частіше за все займають ліберали.
Поряд з подібним поділом у політології існує уявлення про крайньо лівий і крайньо правий фланги, до яких відносять партії, які мають особливі радикальні програми. Західноєвропейська традиція відносить до крайньо лівого флангу радикалів, комуністів і анархістів. Під крайньо правими, як правило, розуміють націоналістів і релігійних фундаменталістів.
4. Криза і негативні риси політичних партій. Брудні технології або чорний піар.
Говорячи про настільки значну роль партій у політичному житті суспільства, необхідно відзначити, що частина західних дослідників уже з початку 70-х рр. порушує питання про кризу партій. Під кризою розуміється зниження впливу на суспільство, що проявляється у скороченні їх чисельності і у втраті виборців, які традиційно голосували за ці партії.
Падінню ролі партій сприяє ряд факторів:
зниження напруги соціальних конфліктів;
послаблення класового розколу суспільства;
зростаюча соціальна і географічна мобільність і, як наслідок, фрагментація класів та послаблення групової солідарності;
конкуренція з боку ЗМІ, які сильно відтиснули у здійсненні таких функцій, як мобілізація електорату у період виборчих кампаній, політична соціалізація і формування суспільної думки;
падіння цікавості до традиційних ідеологій; люди часто голосують за імідж лідера, а не за ідеологічну доктрину партії;
конкуренція з боку нових рухів і корпоративних структур, орієнтованих на вирішення окремих проблем, завдяки яким людина намагається висловити актуальні для неї культурні, естетичні, професійні, вікові, інші інтереси.
Крім того, можна говорити про негативні риси політичних партій, через які сама партійна система втрачає підтримку населення.
До негативних рис належить тенденція до олігархізації її структури і діяльності. В партії влада поступово зосереджується в руках керівників, утворюється розрив і протиставлення інтересів керівників і рядових членів, відбувається зосередження зусиль на проміжних, а не кінцевих цілях. Не без підстав набула поширення думка, що партії спотворюють волю народу, роз’єднують і протиславляють різні його частини, узурпують владу й відчужують пересічних громадян від політичного життя, стимулюють жадобу влади, сприяють корупції.