НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
“КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ”
КАФЕДРА ІСТОРІЇ ТА ПОЛІТОЛОГІЇ
ПРОБЛЕМА ТЕРОРИЗМУ У СУЧАСНОМУ ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ
Виконала студентка ІІ курсу
факультету природничих наук
Викладач: Кисильов С.О.
КИЇВ, 1999
ПЛАН
Визначення тероризму.
Короткий огляд історії тероризму.
Чи вважати тероризмом боротьбу за національне визволення.
Тероризм сьогодні.
Прогнози на майбутнє.
Боротьба з тероризмом:
а) досвід держав Європи та Америки;
б) перспективи для України.
7. Висновки.
Насильство є невід’ємною складовою суспільно-політичних відносин.
А. Дорошенко.
ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРОРИЗМУ
Дедалі більше сучасних дослідників обстоюють тезу про потребу пошуку не універсального (“описового”) визначення міжнародного тероризму, а виокремлення та пеналізацію окремих його складових.
На такому підході наполягає і один із засновників російської школи терології С. Ефіров. Він виходить з тої тези, що міжнародний тероризм, як до речі і корупція, не є складом злочину, а соціальним і політичним явищем, що виявляє себе у конкретних деліктах (захоплення заручників, угони літаків, підпали тощо), норми відповідальності за здійснення яких встановлено в національному законодавстві та чинному міжнародному праві. Відмінністю ж цих злочинів від загальнокримінальних є політична мотивація скоєння деліктів. При цьому, на думку С. Ефірова із огляду на глибоку трансформацію сучасної міжнародної системи, “політизація” тероризму вже не є його обов(язковою складовою. Адже сучасний міжнародний тероризм вмявляє себе не тільки в сфері безпосереднього (політичний тероризм), а й у царині тероризму кримінальних організацій, що не ставлять перед собою політичної мети, та у своєрідній “проміжній” сфері, де політичне, кримінальне, економічне уособлене в одному цілому.
Навіть у новому проекті Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства( розробленому та прийнятому у першому читанні Комісією міжнародного права ООН у 1995 році( зберігся односторонній підхід до визначення міжнародного тероризму. Це скоєння, організація( сприяння здійсненню( фінансуванню чи заохоченню агентами або представниками однієї держави актів проти іншої держави або потурання з їхнього боку здійсненню таких актів( які спрямовані проти осіб або власності і які за своїм характером мають за мету провокування жаху у державних діячів( груп осіб або у населення взагалі.(Стаття 24).
Таким чином( за рамки кваліфікації був винесений антиетатистський тероризм( що організовується та здійснюється здебільшого на території тієї чи іншої держави громадянами даної або іншої держав.
Слід зазначити( що навіть таке формулювання було піддане критиці( із посиланням на відсутність аналогічного визначення у карних кодексах низки країн.
ІСТОРІЯ ТЕРОРИЗМУ
Перший в історії випадок свідомого та систематичного використання терористичної практики було зафіксовано на Близькому Сході у І ст. н.е., коли групи сікаріїв фізично знищували представників єврейської знаті( які співробітничали з римською адміністрацією. Тоді ж з(явилася секта мусульман-ісмаїлітів під проводом Хасана-ібн-аль-Сабаха( який перетворив тероризм на головний засіб боротьби із політичною опозицією.
Розвиток тероризму – це наслідок активного розшарування населення( його ідеологічного розмежування( оформлення політичних рухів( об(єднань партій( які сповідували різні політичні погляди та вели боротьбу за владу.
Вже в кінці ХІХ ст. здавалося( що ніхто не застрахований від терористичного нападу. В 1894 році італійський анархіст вбив французького президента Саді Карно. В 1897 р. анархісти смертельно поранили імператрицю Єлизавету Австрійську та вбили іспанського прем(єр-міністра Антоніо Кановаса. В 1900 р. жертвою терориста став король Італії Умберто І. А в 1901 р. був вбитий президент США Уільям Маккінлі.
В Росії в 1902-1907 рр есерівськими та іншими терористами було здійснено близько 5.5 тис. терористичних актів (вбивства міністрів( депутатів Державної думи( жандармів( працівників поліції та прокуратури). (3(
Тероризм став головною проблемою політиків. Коли в 1900 р. зустрічалися керівники найбільш індустріально розвинених держав( то більшість з них ставили першим на порядку денному питання про тероризм. На цьому ж наполягав президент Клінтон під час зустрічі великої сімки( після того як в червні 1996 р. стався напад на американську військову базу в Дахрані( в Саудівській Аравії.
Якщо згадати це все( то сучасний підйом тероризму видається не таким вже й загрозливим( хоча кількість жертв зростає: за даними Держдепартаменту США в 1994 р. їх було 165( а в 1995 – 314. (4(. Але ці цифри майже ні про що не свідчать( так як не враховують специфіки зареєстрованих випадків( а також випадків( що залишилися без уваги.
В ХХ ст. мотиви( стратегія та зброя терористів стали дещо іншими. Міжнародний тероризм був складовою політики супердержав та їх сателітів, інструментом ідеологічної експансії, ї ,зрештою, дестабілізатором системи міжнародної безпеки. При цьому країни-конкуренти завжди виховувалися у дусі розподілу сили на “справедливу” та “несправедливу”, що у свою чергу обумовлювало “подвійний стандарт” у політичній, юридичній та оперативній оцінці актів міжнародного тероризму.
Терористичні організації в цей період часто виконували замовлення державних спецслужб. За даними часопису “U.S. News and World Report”, які були оприлюднені у листопаді 1977 року, за період з 1961 по 1976 роки ЦРУ США було причетне до майже 900 великих таємних операцій проти окремих “небажаних” для США іноземних державних, громадських діячів та урядів.
Активна інтернаціоналізація тероризму розпочалася у 60-70-ті роки нашого століття. Їй сприяли:
По-перше, процеси інтернаціоналізації капіталу, структурна перебудова економічних систем, країн що розвиваються, зміна їх місця в системі капіталістичного господарювання як наслідок процесу деколонізації, що і призвело до вивільнення нагромадженого потенціалу соціальної енергії у країнах світової периферії з подальшим утворенням національно-визвольних рухів, у тому числі терористичного спрямування.
По-друге, глобалізація політичної та економічної діяльності транснаціональних компаній (ТНК), що в окремих випадках сприяла організації терористичних груп, які, окрім іншого, спеціалізувалися на обслуговуванні інтересів монополій (наприклад, протягом 70-80-тих років в Анголі рух УНІТА здійснював таємні торговельні операції з алмазами за дорученням південноафриканської ТНК “De Bierce”).
По-третє, нерівномірність розвитку держав світу, яка обумовлювала поділ країн на “сильних” та “слабких”, а з цим – зростання ролі націоналізму та релігійного фундаменталізму у міжнародному житті.
По-четверте, криза ідеї суспільства ”масового споживання”, наслідки якої сприяли формуванню у країнах Західної Європи у 70-ті роки “покоління розгніваних”, представники якого були головною рушійною силою терористичних угрупувань у Західній Європі.
ЧИ ВВАЖАТИ ТЕРОРИЗМОМ БОРОТЬБУ ЗА НАЦІОНАЛЬНЕ ВИЗВОЛЕННЯ?
Лідер Організації визволення Палестини (ОВП) Ясір Арафат, відповідаючи на звинувачення ОВП в організації актів міжнародного тероризму, підкреслив різницю між національно-визвольною боротьбою та тероризмом. На його думку, різниця між боротьбою та тероризмом є такою ж, як і різниця між законною збройною самообороною та актом агресії…Ми використовуємо тероризм, бо самі стали жертвами терору. Жодна збройна оборона не може засуджуватися та кваліфікуватися як міжнародний тероризм.(1(
Між тим більшість західних політологів (для прикладу, Є. Міколіс, Р. Клайн, О. Александер) до категорії терористичних відносять і Африканський Національний Конгрес (АНК) ПАР, і організацію “Родезійських повстанців” в Зімбабве, і СВАПО (Народну організацію Південно-Західної Африки), яка своєю діяльністю сприяла незалежності Намібії (березень 1990 року). Та і сама ОВП визнається то повноважним представником народу Палестини, то терористичною організацією.
Якщо звернутися до нормативних актів, побачимо положення про право на вільне визначення народом свого політичного статусу ( п.2 ст.1 Статуту ООН).
Міжнародні права нації, яка веде боротьбу, окреслені правом на самовизначення. Нація в особі політичного органу боротьби може вступати у відносини з іншими суб(єктами міжнародного права, брати участь у створенні міжнародних норм права і самостійно використовувати їх, вживати у будь-яких формах примус проти держави-колонізатора або агресора…(Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам. Схвалено Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року)
Прогресивні на момент деколонізації ці норми стали каменем спотикання в умовах, коли у 70-тих роках з(явилися організації, що під виглядом боротьби за визволення своїх народів почали претендувати на представництво на міжнародній арені, а також усіма засобами доводити своє право на існування. Здебільшого вони перетворювалися на терористичні угрупування, хоча продовжували претендувати на роль визвольних рухів.
З огляду на це, у середовищі юристів-міжнародників поширена думка про те, що са