Мрії гуманістів про швидке настання „золотого віку” не виправдилися. Реальність була іншою. Постійні війни, контрреформація, зміцнення централізованої феодальної влади, експансія іноземного панування – ознаки тодішнього життя. в тодішній Італії не знайшлося сили, яка б створила національну монархію, як це сталося в Франції і Англії. Саме в цей час виникло вчення Н.Макіавеллі (1469-1527 рр.).
Сам мислитель народився у Флоренції в збіднілій аристократичній сім‘ї. Він не зміг отримати університетської освіти, але дякуючи сумлінній праці в галузі самоосвіти досяг значних успіхів. Маючи добрий рівень знань Н.Макіавеллі пощастило отримати досить високі державні посади. Так, в 1498 р. він був призначений на посаду канцлера-секретаря Ради десяти (комісії свободи і миру), що змусило його займатися військовими справами, вести ділову переписування із представниками республіки за кордоном.
За 14 років служби секретарем Н.Макіавеллі написав тисячі службових листів, донесень, велику кількість проектів законів, урядових розпоряджень, військових наказів. Неодноразово виїжджав за кордон з дипломатичними місіями.
Накопичений досвід позволив Н.Макіавеллі створити ряд оригінальних праць. Серед яких „Князь”, „Роздуми”. Читаючи ці твори сьогодні, здається, що вони були написані не 500 років тому, а вчора. Настільки ці думки актуальні і багатогранні.
Зробимо спробу дати невеличкий аналіз деяких із них. Головним стимулом поведінки людини пов‘язаний з бажанням зберегти своє майно і здобутки ще власності. У праці „Князь” Н.Макіавеллі писав, що люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна. Приватновласницький інтерес передує людській турботі про честь і почесті. З метою викорінення егоїзму людської природи, на його думку, необхідно ввести державну організацію як вищої сили, що змусить поставити її у вузькі межі. Звідси випливають передумови диктатури суспільного договору.
В творчості Н.Макіавеллі виявилися елементи фаталізму. На його думку кожна людина яка приходить у це життя рано чи пізно відчує могутність своєї долі. Проте могутність долі можна стримати надзвичайною могутністю.
Суть релігії Макіавеллі розглядалась як явище суспільного життя, яке підпорядковане законам виникнення, розвитку і загибелі. Не можна мислити собі суспільства без релігії, так як вона необхідна і є єдиною формою суспільної свідомості, забезпечує духовну єдність народу та держави. Ставлення до різноманітних релігій і культів визначається суто державними інтересами і суспільною користю. Н.Макіавеллі стверджував, що релігія перебуває у великій відповідальності з повсякденним життям, а це небезпечно для суспільства і держави. На його думку етичні засади християнства не є здійсненними, а тому не можуть бути сприятливими для зміцнення держави. Критикуючи християнство він звертається до релігій древніх, йому імпонували древні обряди, які супроводжувалися жорстокістю і кровопролиттям. Він доводив, що саме ця релігія відповідала інтересам зміцнення держави.
Особливу увагу Н.Макіавеллі приділяв політиці. Він зазначав, що вона має свої цілі і закони, які незалежні не лише від релігії, але і від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, мета якої – зміцнення держави, є користь і успіх досягнення поставлених завдань. Добре не те, що сприяє зміцненню держави, політичний результат повинен досягатися будь-якими засобами. Тут можна використовувати обман, шантаж, підкуп, насилля тощо.
Головною особою у Макіавеллі – можновладець, розумний політик, який застосовує у своїй діяльності всі засоби політичної боротьби і досягає успіху. В своїй діяльності політик не повинен користуватись гуманістичними ідеями, а бути жорстким прагматиком. Його ціль одна – вивести державу на високі і міцні позиції.
Виділяючи дві форми держави – монархію і республіку Макіавеллі вказував на велике значення монархії в перехідний період. Проте перевагу віддавав республіці. Кращою він вважав таку республіку, в якій до здійснення владних повноважень одночасно покликані представники знаті і народу. Захищаючи рівність як принцип побудови держави, мислитель розумів під нею скасування всіх феодальних привілеїв, пом‘якшення майнових протиріч, які підривали суспільні устої. Тільки свобода і рівність можуть розвинути здібності людей, викликати у них повагу до спільного блага.
Ми бачимо, що мета якої прагнув досягнути Макіавеллі була прогресивною, але засоби її досягнення були різні. Ігнорувалася мораль, постановка в центр політики цинізму – все це дістало назву макіавеллізм. На практиці його теорію не тільки застосовували, але і застосовують в наш час.
Саме співвідношення між вченням Н.Макіавеллі та макіавеллізмом досить складне. В соціальній дійсності макіавеллізм дістає ґрунт для існування там, де вузька соціальна база, на яку спирається влада, де політика суперечить загальнонародним інтересам. Для того, щоб запобігти макіавеллізму необхідна активна участь різних верств населення в політичному житті суспільства, демократичність і самої політики, і способу добору політиків.
Творчість Ніколо Макіавеллі органічно зв'язана з його епохою, він є цілком людиною свого часу, і його політична наука являє собою філософію часу. Але це не виходить, що поза тимчасовими межами Відродження його праці не мають ніякої цінності. І багато років після його смерті політики, дипломати, філософи сперечалися про його книги, розбиралися в його ідеях, не завжди погоджувалися з ним, але все рівно випливали його рекомендаціям.
Макіавеллі усвідомлює те, що існує велике розходження тим, що існує в житті, і тим, що повинно бути. "Тому що відстань тим часом, як люди живуть і як повинні б жити, настільки велика, що той, хто відкидає дійсне заради належного, діє скоріше на шкоду собі, ніж на благо, тому що, бажаючи сповідати добро у всіх випадках життя, він неминуче загине, зіштовхуючись з безліччю людей, далеких добру. З цього випливає, що керівник держави, якщо він хоче зберегти владу, повинний набути уміння відступати від добра і користатися цим умінням дивлячись по потребі".
Утопічним елементом політичної ідеології Макіавеллі варто вважати те, що керівник держави був чисто теоретичною абстракцією, символом вождя, ідеальним кондотьером, а не політичною реальністю.
Єдино можливим розумним державним устроєм Макіавеллі вважає тільки монархію ( не за назвою, але по внутрішній суті ), тобто влада однієї сильної людини - не деспотизм, але тиранію - чисте страшне панування, необхідне і справедливе, коли незабаром воно конституює і зберігає державу. У такий спосіб для Макіавеллі вищою метою політики взагалі і державного діяча зокрема є створення нового і при цьому життєздатної держави тоді, коли це необхідно, чи підтримка і зміцнення існуючого ладу там, де це можливо. У даному випадку ціль - життя країни - виправдує практично будь-які, що аби приводять до успіху, засобу, навіть якщо ці засоби не укладаються в рамки загальноприйнятої моралі. Більш того, для держави не має сили поняття про гарному і дурному, ганебному і підлому, про підступництво й обман; воно вище всього цього, тому що зло в ньому примирено із самим собою. Але в той час як розум Ніколо Макіавеллі не бачить альтернативи одноособової влади сильної людини, серце його певне тяжіє до республіканських ідеалів, ища їхнього втілення й у древніх республіках, і в сучасній йому Флоренції. Макіавеллі явно прагне піклуватися про благо народу, причому він навіть знаходить цьому цілком практичне пояснення для керівник державиів - тому що незадоволений, що нехтує свого вождя народ - це більш страшна погроза для будь-якого правителя, ніж найдужчий зовнішній ворог. Перша заповідь і найперший борг керівник державия - це уселити своїм підданої якщо не любов (по-перше, це досить складно і не занадто надійно в силу властивим людям невдячності, а, по-друге, не підкріплена грубої силоміць любов може бути легко віддана ), те хоча б повага, заснована на повазі, замилуванні і примітивному страху. Макіавеллі наполегливо переконує, що сильна держава можна одержати тільки невпинно піклуючись про благо народу. Саме в цьому змісті Макіавеллі розуміє ідею демократії, для нього ідеальним державним устроєм є те, що забезпечує благо більшості. При цьому як прийнятний засіб боротьби із супротивниками Макіавеллі згадував навіть фізичне усунення непокірливої і небезпечної меншості, аби тільки ця акція дійсно була необхідної і мала більш - менш законний вид в очах інших громадян. Найбільшою погрозою спокійному правлінню Макіавеллі вважав сховане невдоволення народу і, як наслідок цього, - виникнення різних змов і таємних суспільств. Розуміючи, що змови легше запобігти, ніж розкрити, Макіавеллі пропонує для цього в "Керівник державиі" різні "рецепти" як для тільки що завойованих (створених), так і для успадкованих держав. Особливо цікаво в
цьому світлі положення про виховання народу. Відповідно йому, керівник держави повинний прагнути до того, щоб народ якщо вже і боявся, те поважав свого правителя, до того, щоб більшість була досить своїм життям і законами, до того, щоб не допускати зловживань своєю владою - наприклад, не зазіхати на честь і майно звичайних громадян. У такий спосіб ідеальний князь домагається свідомої підтримки народу, і Макіавеллі наполегливо закликає домагатися активної згоди народних мас на єдино можливий у той час від демократії - абсолютну монархію, що руйнує феодальну і сеньоріальную анархію.
Тут, я думаю, цілком доречно буде зробити зауваження про ще одне протиріччя між ідеалами і дійсністю. Для Ніколо Макіавеллі важливою суспільною цінністю була воля в широкому розумінні цього слова. Воля важлива і для держави в цілому - країна повинна вміти зберігати свою незалежність; воля необхідна для будь-якого суспільного шару - так, на думку Макіавеллі, найбідніші шари населення мають невід'ємне право захищатися від зазіхань з боку привілейованих класів на свої права, волі і майно; воля важлива і для окремого громадянина - воля совісті, воля вибору своєї долі, воля від страху за своє життя, честь і стан. Але самі по собі ці два поняття - воля й абсолютна монархія - сполучаються досить погано. Не знаходячи виходу з цього протиріччя, Макіавеллі укладається, що кращої з теоретично можливих форм правління є "змішана", тобто та, де різні шари і класи населення "стежать" друг за другом, за дотриманням законів і збереженням воль. Так, не в "Керівник державиі", але в близькому йому добутку - "Міркуваннях про першу декаду Тита Лівія" - Макіавеллі говорить, що саме змішання правління царів, оптиматів і народу зробило зробленим державний устрій Римської республіки до часів Гракхов. Зробленим ідеалом на думку Макіавеллі є та форма правління, при якій одна людина може одержати необмежену владу тільки тоді, коли гостро вимагаються рішучі і негайні дії, у випадку війни, наприклад. В інший же час рішення про керування державою повинні прийматися колегіально, за участю як можна більшого числа зацікавлених сторін. І саме ясно усвідомлюючи всю утопічність цієї ідеї, Макіавеллі, свідомо вибрав оптимальний з можливих у той час способів керування державою.
Серед інших практичних проблем Макіавеллі розглядав і питання оборони держави від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Проти перших Макіавеллі пропонував тільки дві зброї: удалі політичні союзи і сильну армія. Що стосується зовнішньої політики, те отут Макіавеллі радить керівник державию спиратися не тільки на свої розум і силу, але і на "звірину" хитрість. Саме на зовнішньополітичному поприщі повинне придатися йому уміння бути не тільки "левом", але і "лисом". Нерозумного чи необережного політика, - попереджає Ніколо Макіавеллі, - підстерігає безліч смертельних небезпек; небезпечно занадто довіряти союзникам, занадто покладатися на них, тому що жодна людина не буде відстоювати твої інтереси так само завзято, як свої власні, небезпечно беззастережно вірити даним тобі обіцянкам - мало хто з людей стримає слово, якщо його порушення обіцяє велику вигоду, але ж у політику ставками в грі є долі держав, небезпечно і нерозумно тримати власну обіцянку, якщо не стримав її, ти здобуваєш щось для себе, але також небезпечно бути представлений, як брехун; у такий спосіб необхідно дотримувати міру й у неправді, і в правді. Небезпечні занадто сильні союзники - далеко не завжди вдається тягати каштани з вогню чужими руками, і, допустивши сильного союзника в сферу своїх інтересів, можна в один прекрасний момент знайти, що при розділі трофеїв тобі дістався зненацька маленький шматочок, а те і зовсім не дісталося нічого. Саме на цю помилку вказує Макіавеллі багатьом своїм сучасникам ( наприклад, неправильними він вважає дії французького короля, що допустив в Італію іспанців як своїх союзників ). Також украй небезпечно неправильно оцінювати розміщення політичних сил і діяти в благо своїм ворогам. Фактично, цим Макіавеллі проповідує принцип "розділяй і пануй". Як приклад численних політичних помилок Макіавеллі наводить дії Ватикану в так званих Італійських війнах, що відбувалися в ту епоху. Намагаючись об'єднати під своєю владою всю Італію, Рим призвав собі на допомогу війська короля Франції, що вже з'явилося помилкою, тому що французька армія була багато сильніше власних військ Рима, але, мало того, далі власними руками Рим допоміг знищити єдиного реального супротивника Франції на Аппенінському півострові - Венеціанську республіку.
У такий спосіб для успіху на ниві зовнішньої політики керівник держави повинний бути розумний, хитрий, виверткий, він повинний уміти передбачати наслідку кожного зробленого їм кроку, повинний відкинути убік усі принципи честі і поняття моралі і керуватися єдино розуміннями практичної вигоди. Як політик, ідеальний керівник держави зобов'язаний сполучити в собі сміливість і рішучість з обережністю і передбачливістю. Таким прикладом щасливого і розумного політичного і державного діяча є для Макіавеллі похмуро відомий Цезар Борджіа, практично всі кроки якого по завоюванню Роман’ї Макіавеллі визнав правильними і ведучими до досягнення поставленої мети.
Але вдалі політичні союзи мало чого коштують для обороноздатності держави без сильної армії. В часи Макіавеллі армії великих держав були по перевазі найманими, тобто складалися з різного роду "шукачів пригод, а те і просто різномовного наброду з усіх кінців Європи, якому не знайшлося місця в їхніх рідних краях. Якщо не помиляюся, більш-менш однорідну по національній ознаці армію в той час мала лише Швейцарія, що, напевно, і допомагало цій невеликій країні вистояти у війнах з більш могутніми державами. Саме проти укоріненої практики використання найманих військ Макіавеллі і виступав з незмінною активністю. Головним недоліком найманого солдата є те, що він чомусь завжди виявляється не "там, де стріляють".
Як альтернативу найманим військам Макіавеллі запропонував використовувати власні регулярні війська держави і загони міліції. Йому навіть удалося зробити спробу створення таких військ у Флоренції, але по примсі долі ці війська були розбиті найманцями короля Франції. Незважаючи на невдачу Макіавеллі не утратив віри в правильність своєї ідеї, і навіть набагато пізніше цієї поразки, під час роботи над "Керівник державием" лейтмотивом думки Макіавеллі є створення власних військ, опора на власні сили. Сильна, об'єднана нова держава повинна мати армію зі своїх власних громадян, що могли б у будь-який час устати на захист волі і незалежності своєї батьківщини. Тільки власні війська, власна регулярна армія можуть вірою і правдою служити державі. Причому, вирішуючи чисто практичні задачі, зв'язані з підвищенням боєздатності армії, Макіавеллі радить набирати солдата переважно із селян, як найбільш придатних до військової служби людей; потім уже йдуть ковалі й інші ремісники, чиї навички і сила можуть бути корисні і на військовій службі.
У той же час Макіавеллі вбачає тісний взаємозв'язок і взаємозалежність між правильним державним устроєм - "гарними законами" - і гарними військами, тобто сильну армію можна одержати лише маючи сильну державу.
Але якщо з захистом від зовнішніх ворогів усі більш-менш ясно, те з внутрішніми справу обстоїть трохи складніше. Армія, звичайно, здатна захистити володаря і від власного народу, але цей спосіб звичайно ні до чого гарному не приводить. Зрозуміло, неможливо одночасно задовольнити всіх і кожного, але розумний правитель повинний уміти заручатися підтримкою більшості своїх громадян. При цьому одна з найважливіших задач правителя - це підібрати собі мудрих радників, адже саме по наближеним керівник державия судять про нього самому, і саме від наближених багато в чому залежать рішення правителя. Керівник держави повинний заохочувати правдивість своїх міністрів і, навпроти, дуже турбуватися, якщо хтось раптом збрехав би йому. Але в той же час, дотримуючи належної дистанції, вислухувати правду керівник держави повинний тільки від своїх довірених осіб і тільки тоді, коли він сам того побажає. Але, вибираючи собі міністра, правитель повинний подбати про те, щоб ця людина була вірна йому, а для цього необхідно відповідним чином винагороджувати його: грошима - щоб зробити його несприйнятливим до підкупу, реальною владою і почестями - щоб людина почувала себе необхідним і був упевнений у завтрашньому дні. Керівник держави повинний уміти сприймати корисні ради своїх міністрів, а для цього він, принаймні, не повинний бути дурнем.
У питанні підбора тих, хто йому буде служити, правитель керується інтуїцією і своїм знанням людей, але Макіавеллі дає і деякі загальні принципи. Керівник державию взагалі простіше живеться, якщо його влада в державі успадкована, і його персона освячена багатовіковою силою звички. Це не рятує керівник державия від необхідності думати, але дозволяє жити ледве спокійніше. У нових чи завойованих державах справа обстоїть трохи інакше. Як обов'язкову дію Макіавеллі наказує новому керівник державию видання нових законів - по можливості, звичайно, гарних - просто навіть для того, щоб змінити уклад життя і всі стереотипи, зв'язані з колишньою владою. Як зауваження Макіавеллі говорить, що, незважаючи на парадоксальність цього твердження, люди, задоволені колишнім урядом, мають дуже багато шансів стати лояльними громадянами стосовно нової влади. І, навпроти, обличчя, що допомагали здійснити захоплення влади і стають спочатку природними помічниками володаря, особливо небезпечні згодом. Вони почувають, що знаходяться в особливому положенні, вимагають привілеїв, почестей, нагород, що, звичайно, може не сподобатися керівник державию; але, більш того, вони самим своїм існуванням нагадують і керівник державию, і народу про зміну влади. Тобто такі люди далеко не завжди надійні.
Макіавеллі вважав, що для безпеки нової держави найкраще знищити всякі спогади про старий. Особливо це важливо у відношенні тих, хто по якихось розуміннях ( допустимо, у силу споріднення ) міг претендувати на трон. Такі люди, може бути, і не небезпечні самі по собі, але вони зможуть стати "прапором", під яким зберуться всі незадоволені. Як би жорстоко й аморально це ні звучало, але єдиним діючим способом рятування від погрози є фізичне усунення можливих супротивників. Крім того, на думку Макіавеллі, у володаря існує ще один цілком реальний ворог, здатний розхитати держава зсередини; він указує на дворянство, на ті, хто "праздно живе на доходи зі своїх маєтків, нітрохи не піклуючись ні про обробку землі, ні про те, щоб необхідною працею заробити собі на життя", - як на головного ворога кожної - і республіканської, і монархічної центральної влади. Згідно Макіавеллі, саме дворянський стан є основною причиною загибелі держав і знищення всякої моральності і громадянскості. " Подібна порода людей рішучий ворог усякої громадянскості ", - пише Макіавеллі. Тому він радить просто викорінити дворян: " Бажаючий створити республіку там, де мається велика кількість дворян, не зуміє здійснити свій задум, не знищивши попередньо всіх їх до єдиного ".
Досить чітко в "Керівник державиі" виражена позиція Макіавеллі стосовно релігії взагалі і стосовно католицького Рима зокрема. Макіавеллі всіляко підкреслював величезну значимість релігії для життя держави і величезну користь, що може витягти розумний правитель з релігійності людей. Релігія саме як суспільний, соціальний інститут зовсім необхідний для побудови і функціонування держави. За допомогою релігій створюються нові держави, поєднуються народи і країни, в ім'я релігійних ідеалів люди здатні на подвиги і позбавлення, і задача володаря повернути цю енергію релігійного фанатизму на благо собі і державі, зробити її творчої.
У такий спосіб Макіавеллі добре бачив, почував і усвідомлював силу релігії, її соціальну функцію, її консерватизм і влада над розумами і серцями віруючих і тому призивав усіляко використовувати цю силу для загального блага, особливо для об'єднання і зміцнення держави. Виходячи з цього, Макіавеллі настійно рекомендує главам чи республік царств зберегти основи підтримуючої їхньої релігії. Якщо вони будуть заохочувати і множити усе, що виникає на благо релігії, хоча б вони самі і вважали все це обманом і неправдою, то їм буде легко зберегти своя держава релігійним, а значить - добрим і єдиної.
Однак Макіавеллі визнавав саме практичну користь релігії. Після знайомства з його добутками в мене не створилося відчуття, що він був глибоко релігійною людиною. Скоріше в поняття Бога він уключав деякі абстрактні сили долі, з якими людина може і повинний бороти. Що стосується християнської релігії, а особливо Римської католицької церкви, то до неї він, схоже, і зовсім не випробував ніякої поваги. Це його злегка зневажливе відношення цілком з'ясовне. Як християнин de jure він зобов'язаний був знати основні догмати християнської віри, як утворений людина свого часу він повинний був читати праці батьків церкви, але те, що він бачив навколо себе, нітрохи не нагадувало світ євангельських заповідей. Розпусні і продажні священики, обагрені кров'ю руки намісників святого Петра, кардинали, що б'ються за владу подібно зграї диких псів, - от те, що було цілком звичайним для того часу. Ті ж, хто намагався бороти з положенням речей, що створилося, найчастіше розставалися з волею, а те і із самим життям. Як приклад можна привести сучасника і земляка Макіавеллі - Савонаролу, але і цей борець за чистоту Церкви навряд чи був людиною, здатним залучити симпатії такої особистості як Ніколо Макіавеллі до християнської релігії; вузьколобий фанатизм, непомірна гординя, що погано сполучається з проповідуваною ним християнською смиренністю, - людина, наділена такими якостями, не занадто підходив на роль ідеального пастиря.
Ще одним запереченням проти християнства було те, що в поведінкову модель християнина ніяк не вписувалася ідея "сильної особистості", запропонована Макіавеллі. Ідеалом керівник державия є людина, що йде до поставленої мети незважаючи ні на які перешкоди, не обертаючої уваги на долю; така людина повинна уміти відкинути всі, включаючи десять заповідей, в ім'я рішення задачі, що коштує перед ним. Християнство ж не сприяє вихованню таких людей, і взагалі, християнський спосіб життя знесилив світ і зрадив його в жертву мерзотникам, тому що християнська релігія направляє сили людини на терпіння, а не на подвиги.
Однак основною причиною неприйняття Ніколо Макіавеллі не християнства взагалі, але Римської католицької церкви була невідповідність її політики протягом багатьох століть ідеї об'єднання Італії. Як щирий патріот своєї батьківщини Макіавеллі не міг не повставати проти положення речей, що існував на той момент: роздробленості країни на дрібні напівфеодальні князівства, що постійно воюють між собою і не бажаючі об'єднатися навіть для відсічі численним зовнішнім ворогам, руйнування країни іноземними арміями і багатьох інших лих.
Здається, існує ще нескінченно багато точок зору, з яких можна розглядати цей добуток. Наприклад, "Керівник держави" з'явився одним з перших праць, а по суті і практичному посібнику, по міжнародній дипломатії. Цією книгою Макіавеллі ще раз підтвердив, що він був одним із самих блискучих дипломатів епохи і, без сумніву, гідним представником славної школи Флорентійської дипломатії.
Також, розглядаючи якості, який повинний би володіти ідеальний керівник держави, Макіавеллі вперше в Новій історії заговорив про економіку держави як складової частини його благополуччя. Розглядаючи скнарість як порок людини, але чеснота державного чоловіка, він указав на неприпустимість занадто високих податків, тобто таких, виносити які населення вже не змогло б. Макіавеллі затверджував, що керівник держави може бути щедрим тільки за рахунок чужого добра - військового видобутку, наприклад, - але ніяк не за рахунок добробуту своїх підданих.
Але одна з найважливіших заслуг Ніколо Макіавеллі складається все-таки таки в тім, що він вперше в історії відокремив політику від моралі і релігії і зробив її автономною, самостійною дисципліною, із властивими їй законами і принципами, що відрізняються від законів моралі і релігії. Політика, згідно Макіавеллі, є символ віри людини, і тому вона повинна займати пануюче положення у світогляді. Політична ідеологія в Макіавеллі спрямована на досягнення визначеної політичної мети - формування колективної волі, за допомогою якої можна створити могутня, єдина держава. На думку Макіавеллі сильний вплив на історичний процес формування держав роблять сильні особистості - ще їхній можна назвати великими людьми. Велика людина має у своєму вигляді щось таке, завдяки чому інші коряться йому усупереч власній волі. Перевага великої людини полягає в тому, щоб краще почувати і виражати деяку абсолютну волю - те, що дійсно об'єктивно необхідно в даний момент. Саме завдяки цій піднесеній силі базуються держави.
