Мотивація:
Після опрацювання теми ви зможете:
- диференціювати форми опіки дітей-сиріт;
- знати особливості соціалізації дітей в закладах інтернатного типу;
- розуміти сутність та види прояву соціального сирітства в Україні.
Сирітство - це соціальне явище, поява якого обумовлена наявністю в суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, які залишилися без піклування батьків у результаті позбавлення останніх батьківських прав або визнання їх в установленому порядку недієздатними, безвісно відсутніми.
Згідно з Конституцією України "утримання і виховання дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, покладається yа державу" (стаття 52).
Сирота - дитина, що тимчасово чи постійно перебуває поза сімейним оточенням внаслідок втрати батьків, а також дитина, яка не може з певних причин чи з власних інтересів залишатися в сімейному оточенні і потребує захисту та допомоги з боку держави.
Форми опікування дітей-сиріт

Державна опіка
Усиновлення (удочеріння)
Опіка та піклування
Прийомна сім’я
Дитячі будинки сімейного типу

Усиновлення (удочеріння) - є оформлене спеціальним юридичним актом прийняття в сім'ю неповнолітньої дитини на правах сина або дочки (стаття 101 Кодексу України про шлюб та сім'ю).
Усиновителем може бути кожен повнолітній дієздатний громадянин. Між усиновителем і усиновленою дитиною повинна бути різниця у віці не менше 15 років. За наявності поважних причин цю різницю може бути скорочено під час розгляду заяви про усиновлення. У разі усиновлення дітей родичами різниця у віці між усиновителями та усиновленими до уваги не береться.
Не можуть бути усиновителями дієздатні особи:
1) позбавлені батьківських прав;
2) які подали завідомо неправдиві документи щодо усиновлення;
3) які бажають оформити усиновлення з метою отримання матеріальної чи іншої вигоди;
4) які вже були усиновителями, і якщо з їх вини усиновлення було скасовано або визнано недійсним;
5) які перебувають па обліку у психоневрологічних та наркологічних диспансерах або лікуються в зазначених установах;
6) які на час усиновлення не мають постійного заробітку або інших установлених законом доходів.
Усиновлення є найкращою формою влаштування долі дитини-сироти і досі єдиною, в результаті якої дитина вибуває з системи державної опіки та піклування, позбуваючись статусу дитини-сироти чи такої, що лишилася без батьківського піклування.
Опіка і піклування встановлюються для виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей. Опіка встановлюється над дітьми, які не досягли п'ятнадцяти років; піклування віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років.
Спільним для усиновлення і опіки є те, що вони покликані гарантувати створення сприятливих умов життєзабезпечення дитини. З метою повноцінного розвитку дитини при встановленні опіки правовий зв'язок дитини з біологічними батьками та близькими родичами не припиняється. Ця обставина значно спрощує умови передачі дитини під опіку, робить таку форму влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, більш доступною для створення оптимальних умов виховання у сім'ї.
Опікуни, як правило, обираються із осіб, близьких підопічному. Такий підхід має історично сформовані традиції та виважений характер, розрахований на збереження дитиною наявних родинних зв'язків. Причому для встановлення опіки необхідна згода опікуна. Ця вимога носить суто педагогічний аспект, оскільки виключає можливість примусового встановлення опікунських обов'язків і підтверджує виваженість рішення та прийняття зобов'язань щодо виховання дитини.
Завдання опіки над дитиною формулюються як право та обов'язок опікуна виховувати підопічного, піклуватися про його здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати до праці, здійснювати захист його прав та інтересів. При визначенні особи опікуна враховується не тільки його бажання, а й готовність та спроможність здійснювати відповідні обов'язки у процесі соціального виховання дитини-сироти. Як і при усиновленні, встановлено ряд обмежень щодо осіб, які не можуть призначатися опікунами (піклувальниками). Зазначені особливості встановлення опіки (піклування) пов'язані із необхідністю виконувати основне завдання опіки - створити найбільш сприятливі умови сімейного життєзабезпечення дитини, яка через певні причини позбавлена можливості виховуватися у власній родині.
Прийомна сім'я - це сім'я, яка добровільно взяла з закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, від 1 до 4 дітей для виховання і спільного проживання. Загальна кількість рідних та прийомних дітей у родині не повинна перевищувати п'яти чоловік.
До осіб, які е потенційними прийомними батьками, висуваються певні медико-педагогічні вимоги, які певною мірою можна розглядати як гарантію створення у родині необхідних умов повноцінного виховання та розвитку прийомної дитини. Кандидатура батьків розглядається експертними комісіями при органах опіки та піклування, до складу яких входять психологи, педагоги, працівники освіти, органів опіки та піклування. Як і у випадках оформлення інших форм сімейного утримання, тут також встановлено певні обмеження щодо кандидатів на виховання дітей.
Однією з умов формування доброзичливого клімату в родині з приходом дитини-сироти, встановлення сімейних контактів з усіма її членами є надання письмової згоди усіх неповнолітніх членів сім'ї на влаштування прийомної дитини.
Фінансування на утримання дітей у прийомній сім'ї гарантоване державок). Воно здійснюється за рахунок місцевого бюджету. Щомісячно виділяються кошти на харчування прийомних дітей, виходячи з натуральних норм його забезпечення, придбання для них одягу, взуття, медикаментів, предметів особистої гігієни, іграшок, книжок, інвентаря та обладнання, на культурно-масову роботу, а також кошти на оплату комунальних послуг за нормами і тарифами, що діють у даній місцевості, пропорційно до кількості прийомних дітей.
Інститут прийомної сім'ї розрахований також на тимчасову опіку над дітьми (на короткий, обумовлений термін - від кількох тижнів до двох-трьох років, доки батьки перебувають в ув'язненні, на лікуванні тощо). Така форма опіки дає змогу здійснювати соціальний захист інтересів і прав дитини, яка тимчасово позбавлена батьківської опіки, порівняно з опікою, що, як правило, встановлюється до повноліття дитини. Функціонування такого типу сімей потребує, безперечно, психологічної підготовки прийомних батьків, орієнтації їхньої діяльності на забезпечення реалізації інтересів саме дитини, а не вирішення якихось власних потреб.
Дитячий будинок сімейного типу - це окрема сім'я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі. Така сім'я бере на виховання і спільне проживання не менше 5 дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування.
Функціонування дитячих будинків сімейного тину визначається державними документами, зокрема Положенням про дитячий будинок сімейного типу, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1994 р. № 267. У 1998 році до Положення були внесені певні зміни.
Дитячий будинок сімейного типу може отримати свій статус у тому випадку, коли на виховання приймається не менше п'яти дітей, позбавлених батьківської опіки. Безперечно, така умова сприяє влаштуванню у родині більшої кількості осиротілих дітей. Але, враховуючи перш за все психологічний і педагогічний аспекти, кількість дітей у сім'ї, як рідних, так і прийомних, не повинна перевищувати десяти осіб, зважаючи на необхідність створення оптимальних умов для їх повноцінного виховання та розвитку. У родині може виховуватися більше десяти дітей, якщо дозволяють житлово-побутові умови і є бажання батьків-вихователів. Але обстеження функціонуючих дитячих будинків сімейною типу свідчать: порушення обмежень щодо дітей, які перебувають на вихованні, трапляються досить часто. Це пояснюється тим, що місцеві органи влади прагнуть влаштувати якомога більше дітей-сиріт. Однак, така практика негативно виливає на оптимальний розвиток вихованців, оскільки збільшується навантаження на батьків-вихователів як у фізичному, так і психолого-педагогічному плані.
Кандидат на роль батька-вихователя має пройти експертну комісію, до якої входять спеціалісти (психологи, юристи, педагоги, лікарі). Останні оцінюють особистіші якості майбутнього вихователя, його здатність замінити батька не одній, а кільком дітям, як правило, обтяжених вадами розвитку, педагогічно занедбаних, які пережили втрату близьких тощо. Перевага надається сім'ям або одиноким громадянам, які мають досвід виховання дітей чи вже є на даний час опікунами або піклувальниками і сумлінно виконують свої обов'язки.
Укладання угоди між місцевими органами влади і батьками-вихователями накладає на представників обох сторін певні права та обов'язки. Так. орган виконавчої влади зобов'язаний виділяти кошти на утримання вихованців, надавати всіляку допомогу сім'ї, виплачувати батькам-вихователям грошове утримання. Водночас представники органів виконавчої влади контролюють умови виховання, утримання дитини і, якщо вони не виконуються, мають право розірвати угоду з батьками-вихователями, якщо вони порушують норми угоди. Батьки-вихователі зобов'язані передусім виховувати прийомних дітей, піклуватися про їхнє здоров'я, розвиток. Вони повинні особисто виховувати неповнолітнього, якому заміняють батьків. Батьки-вихователі мають право також вимагати від місцевих органів влади дотримання вимог угоди.
Прийомні діти у дитячих будинках сімейного типу перебувають на повному державному утриманні. За дітьми-сиротами зберігається право на майно та житлову площу, яка їм належить, за їх збереження до повноліття дитини несуть відповідальність органи опіки та піклування. Таке нормативне врегулювання покликано полегшити проблему подальшого влаштування долі дитини після досягнення повноліття, оскільки вирішується проблема забезпечення житловою площею.
За прийомними дітьми зберігаються пільги, визначені законодавством для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Державна система опіки та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування
Негативні аспекти соціалізації дітей у закладах інтернатного типу
1. Відсутність спілкування з біологічними батьками.
2. Деформація родинних зв'язків через важке минуле.
3. Дефіцит любові, ласки, уваги.
4. Вузьке коло спілкування через закритий колектив.
5. Випадки жорстокості з боку персоналу та вихованців.
6. Регламентація проведення часу.
7. Несформований образ "Я".
8. Підвищене почуття тривожності, орієнтація па ворожість соціуму.
9. Закомплексованість, емоційне незадоволення.
10. Відсутність соціальних навичок особистого життя.
11. Відсутність особистого простору (власної кімнати, місця, де можна усамітнитися).
12. Економічна депривація - діти не мають власних заощаджень і досвіду розпоряджатися грошима.
13. Постійне перебування у вузькому комунікативному просторі.
14. Відсутність власних речей (крім одягу та предметів особистої гігієни).
15. Ранні сексуальні зв'язки; випадки сексуального насилля.
16. Обмежені можливості у виборі професії.
17. Відсутність навичок вирішення власних проблем з офіційними структурами.
18. Соціальна незахищеність після виходу із закладів інтернатного типу.
Соціальне сирітство - явище, обумовлене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов'язків по відношенню до неповнолітньої дитини.
Соціальні сироти - це особлива група дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин лишилися сиротами при живих батьках.
На сьогоднішній день в Україні не існує усталеного визначення щодо цієї категорії дітей. У пресі, періодичних виданнях, психолога-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень вживаються такі терміни, як:
> бездоглядні;
> бездомні;
> безпритульні;
> діти вулиці;
> діти, позбавлені батьківського піклування;
> соціальні сироти;
> неповнолітні групи ризику.
Дитячий Фонд ООН (ЮНІСЕФ) відносить до них:
> дітей, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах;
> дітей, які підтримують контакт з сім'єю, але через бідність, різні види експлуатації та зловживань по відношенню до них проводять більшу частину дня, а інколи і ночі, на вулиці;
> дітей-вихованців інтернатів та притулків, які через різні причини втекли із них і перебувають на вулиці.
Це узагальнена характеристика "дітей вулиці", оскільки в залежності від соціально-економічних умов у країні ступінь маргіналізації має свої специфічні прояви.
Так, в країнах Латинської Америки, зокрема Бразилії, Аргентині, є певна кількість дітей, які живуть па вулиці і вчиняють переважну кількість асоціальних вчинків.
У країнах Європи дитяча безпритульність включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, у Бельгії розрізняють три групи "дітей вулиці": діти вулиць протягом більшої частини дня; діти, які жебракують, працюють на вулиці; діти, котрі живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.
У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та па вулиці, називають "покинутими".
В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін "неповнолітні групи ризику".
У Великобританії осіб вулиці залежно від віку називають "юні втікачі" - діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; "молоді бездомні" - особи, що не мають роботи та постійного місця проживання; "ті, що сплять на вулиці" - підлітки та молодь, що не мають постійного притулку, ночують під мостами та в різних місцях вуличних будівель.
У Греції, Туреччині, Угорщині, Хорватії "дітьми вулиці" називають переважно циганчат та дітей біженців.
Таким чином, з наведених прикладів можна зробити висновок про те, що в багатьох країнах існує соціальна проблема дітей, життєдіяльність яких у переважній більшості обумовлена умовами вулиці.
До "дітей вулиці" в Україні відносять такі групи неповнолітніх:
> безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця проживання в зв'язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих у сім'ї, та діти, яких вигнали з дому батьки;
> бездоглядні діти - діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів); психічних розладів батьків; байдужого ставлення останніх до виховання дітей;
> діти-втікачі із виховних установ - діти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного тину та притулках;
> діти-втікачі з зовні благополучних сімей — діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;
> діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці - діти, позбавлені систематичного батьківського піклування; аутсайдери шкільних колективів; діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.
Питання та завдання для самостійної роботи:
1. Дати порівняльну характеристику різних форм опіки дітей-сиріт.
2. Проаналізувати перспективу розвитку інституту прийомних сімей в Україні.
3. Розробити проект реформування закладів інтернатного типу.
4. Запропонувати шляхи подолання соціального сирітства в Україні.