Шляхи реалізації принципу
гуманізації виховання в ЗОШ


Глобальні перетворення, які відбуваються сьогодні у політиці, економіці тощо, мають своїм наслідком не тільки зміну структури соціального та соціально-психологічного компонентів життєдіяльності людини і суспільства в цілому, а й глибинну психологічну перебудову на особистісному рівні. Йдеться про переосмислення набутого досвіду, а не про виявлення «нових» законів розвитку. Методи, технології і педагогічні системи, які грунтуються на останніх досягненнях психології та педагогіки, серйозно удосконалили процес формування особистості, надали йому науково-теоретичного обгрунтування, забезпечили методично.
У традиціях гуманізму носій знання передає його посвяченому, і процес цей є великим таїнством. Учитель живе за тими законами, яких навчає, самовіддано служить тій ідеї, яку проповідує. У процесі формування особистості дитини він бере на себе роль суб'єкта діяльності і досить часто перестає ним бути за інших обставин, наприклад, коли читає, спілкується з керівництвом і т.ін. Відбувається зміна ролей, і це є певною закономірністю у міжособистісних стосунках.
Практично неможливо зустріти педагога, психолога, вченого або керівника навчального закладу, який би активно заперечував принципи гуманізму, виступав проти «гуманізації освіти», так само, як і досить не просто побачити людину, котра повністю реалізує ці принципи. Усвідомлення себе вільною особистістю і визнання за іншими такого ж права можливі навіть у рамках тоталітарного суспільства, оскільки носієм свободи є сама особистість, яка має власну активність (суб'єктність) і здатна саморозвиватися і самовдосконалюватися.
Свобода особистості — основна категорія теорії гуманістичного виховання. Свобода реалізується у можливості вибору та відповідальності за прийняте рішення. Свобода вибору життєвого шляху, напряму саморозвитку, самореалізація особи неподільно пов'язані з відповідальністю за свій вибір, яку в цьому контексті ми розуміємо досить широко, оскільки відповідь кожному доводиться тримати перед близькими, перед правоохоронними органами, перед самим собою і Господом Богом, і чим більшу свободу маємо, тим більша відповідальність лежить на нас. Абсолютно не вільна людина не несе ніякої відповідальності, тому що є об'єктом у чистому вигляді, перебуває, швидше за все, у коматозному стані і як особистість себе не реалізує. Абсолютно вільна творча особистість приймає свідомі послідовні рішення і бере на себе відповідальність за їхнє втілення. Дуже мала ймовірність існування крайностей, які описані вище, але їх визначення допомагає осмислити своє місце і зробити вибір напряму власного особистісного зростання.
Рефлексивно-гуманістична культуродигма у психології дає змогу розглядати виховання крізь призму гуманістичної психології у контексті сучасного суспільства, оскільки процеси виховання особистості і розвитку суспільства тісно пов'язані, взаємозумовлені. Сучасне суспільство має багаті можливості для реалізації та розвитку рефлексивно-гуманістичного світогляду. Досвід, набутий кожним громадянином за кілька останніх років, може стати об'єктом як особистісної рефлексії, так і наукового пізнання. Чим яскравіші й багатогранніші події, що відбуваються, тим продуктивніший процес переосмислення, тим глибшим та різноманітнішим буде його результат. Розвиток вільної творчої особистості відбувається шляхом рефлексивного переосмислення життєвого досвіду і створення власного рефлексивного продукту.
Особистість, сформована в умовах суб'єкт-об'єктних відносин, отримує в ході цілеспрямованого навчання і виховання певні алгоритми поведінки, стереотипи, прийоми, методи, розраховані на розв'язання окремих завдань, і навіть способи розв'язання окремих їх типів і класів. Але життя досить часто ставить перед нами проблеми, які вимагають оригінального творчого підходу, а не застосування наявних у арсеналі алгоритмів. Людина, яка використовує і регулярно поповнює свій набір стереотипів, відчуває себе цілком вільною в рамках засвоєних методів існування; у неї є потреба розширювати ці рамки шляхом присвоєння все більшої кількості нових алгоритмів, прийомів та методів.
Під час входження у проблемно-конфліктну ситуацію актуалізуються смислова структура «Я», всі стереотипи і принципи, які існують, але розв'язання творчого завдання при цьому не може бути досягнуто, а відтак має місце дискредитація принципів, що актуалізувалися, і створюється можливість інновації. Розвиток вільної творчої особистості відбувається лише у творчості; отже, процес навчання і виховання також повинен бути творчим, у якому беруть участь два або більше рівних, але цілковито різних суб'єкти. Всі учасники мають різні інтелектуальний та культурний рівні, різний життєвий досвід і творчий потенціал, кожен є унікальною особистістю, безумовно цінною для тих, хто її оточує. І всі займають рівні партнерські позиції у творчому процесі.
Унікальність кожної особистості у теоретичному аспекті незаперечна, але на практиці часто виникають утруднення. У цьому разі можна, по-перше, прийняти вищенаведену теоретичну викладку за аксіому, тобто взяти на віру, що кожна людина унікальна і неповторна, а тому становить для мене особисто певну цінність; по-друге, якщо я не бачу цінності будь-якої людини, то варто замислитися про власні можливості одержання нового досвіду шляхом переосмислення стереотипів, що, безумовно, відкриє нові можливості для само-удосконалення.
Виховний процес може бути процесом спільної творчості педагога та учнів, у якому перший виявляє себе як творча особистість. Безумовно, творчі здібності кожного будуть розвиватися різними темпами, але відкриття нового досвіду всіма учасниками процесу, в тому числі і вчителем, повинно відбуватися постійно. В іншому разі можна констатувати, що учасник, який не відкрив для себе нічого нового, не брав участі у творчому процесі. Реалізація принципів педагогіки спільної творчості створює передумови для особистісного зростання і реалізації творчого потенціалу не тільки учня, а й педагога.
Принципи свободи особистості важливі для свідомого самостійного вибору учнями життєвого шляху, засвоєння справжніх цінностей. Не варто забувати, що педагог також є вільною особистістю, яка має право на вибір і несе за нього відповідальність, а відтак такою, яка є незаперечною цінністю для тих, хто її оточує, і для самої себе. Самоповага вчителя спонукає і учня поважати його.
Здійснення вільного вибору можливе лише за умови існування альтернативи, але вона не може бути представлена у теоретичному плані, оскільки тоді і вибір буде лише теоретичним. Наявність реальної альтернативи — це наявність пережитого і переусвідомленого досвіду. Так, дитину, яка виросла у кримінальному середовищі, неприпустимо звинувачувати у тому, що вона «стала на цей шлях», оскільки вона по суті не знала жодного іншого, інших взаємин, не мала іншого досвіду. Завдання вихователя полягає у тому, аби допомогти їй набути нового досвіду, створити умови для переусвідомлення наявних принципів, особистих цінностей. Дитина, реалізуючи єдиний, відомий їй з ранніх років, принцип і не отримуючи бажаного результату, формує новий, тим самим приводячи в дію свій творчий потенціал. Пряма ж дискредитація єдиного принципу шляхом оголошення його неправильним і шкідливим створює класичну ситуацію фрустрації, з якої не може бути конструктивного виходу через відсутність альтернативи.
Особистість педагога, його творчий потенціал багато у чому визначають характер і спрямованість виховного процесу. Він говорить дитині: «Я тебе люблю, ти дійсно унікальна, іншої такої немає і ніколи не буде» (використовуючи так зване Я-повідомлення, говорить від свого імені і про свої почуття). Дитина реалізує свою особистість у спілкуванні та діяльності. Вчинок її викликає в оточуючих певні думки, певне ставлення. У формі Я-повідомлення педагог характеризує свої відчуття: «Я був просто вражений (розгублений, щасливий тощо), коли дізнався, що ти здійснив цей вчинок», не даючи при цьому конкретних оцінок і не роблячи припущень щодо цілей та мотивів, оскільки всю головну роботу з переосмислення події повинна виконати сама дитина. Тут йдеться тільки про конкретний вчинок, а не про «негативні риси особистості». Переосмислення ж мотивів, цілей, сенсів та співвіднесення їх з отриманим результатом, рефлексія можливих у зв'язку із цим відчуттів та уявлень про відчуття інших людей приводять до продуктивних особистісних змін, хоча особистість так і не стає об'єктом виховного заходу, а, як і раніше, залишається його вільним, рівноправним суб'єктом.
Усі принципи, викладені в статті, є досить простими і знайомими, але практична реалізація їх часом надмірно утруднена внаслідок вироблених стереотипів. Учитель нерідко виступає від імені школи, педагогічного колективу або суспільства. Це говорить про те, що він хоче розділити відповідальність з кимось ще, додати ваги власним словам або продемонструвати свою залежність від когось. Приймаючи рішення за дитину, він тим самим бере на себе відповідальність, позбавляючи вихованця можливості набуття власного досвіду. Найкоротший шлях у педагогіці часто веде до протилежного результату.
Отже, виділимо основні тези запропонованого підходу.
1. Головна категорія теорії виховання — «свобода особистості», зумовлена правом вибору на альтернативній основі і відповідальністю.
2. Виховний процес є процесом спільної творчості.
3. Всі учасники творчого процесу перебувають у позиції рівності.
4. Кожна особистість незаперечне унікальна.
5. Особистість не є об'єктом виховання.
6. Педагог створює умови для рефлексійного переосмислення дитиною власного досвіду.
Реалізувати цей підхід не можна через масове впровадження систем виховних заходів у практику освітніх установ. Один із можливих шляхів реалізації — створення творчих колективів, здатних культивувати мікросередовище, яке виховує.