Сучасна українська скульптура
1. Головні етапи становлення
сучасної української скульптури
Початком XX ст., коли взагалі пожвавився мистецький рух на Україні, коли, з одного боку, в майстрів мистецтва момент національної належності зі стадії пасивної потенції розвинувся до активної свідомості, а з іншого — українські майстри почали шукати зв’язків із поступовішим мистецтвом Заходу та з національними українськими традиціями, — всі ці моменти благодійно вплинули й на розвій української скульптури. Вже в першому десятилітті нового століття з’явилися молоді майстри, котрі виявили в своїй творчості чимало сили, енергії, поривів та класичного світовідчування. Першим у молодому поколінні звернув на себе увагу Михайло Гаврилко (1882 — 1919), скульптор із великим і бурхливим, не завжди врівноваженим темпераментом. Із рідної Полтавщини Гаврилко подався до Краківської академії, а звідти — до Парижу. Але наука за кордоном не пригнітила його дужої індивідуальності. Скоро він здобув популярність на австрійських українських землях своїми повними енергії погруддями Шевченка, а на першому конкурсі в Києві визначився його пересичений рухом проект пам’ятника Шевченкові. На жаль, буйний майстер-романтик наклав головою у вихорі революційних подій: він був замордований у Полтаві більшовиками. Перед смертю Гаврилко встиг виконати декілька бюстів Шевченка на Лівобережній Україні, й насильна смерть урвала його працю над останнім, оригінально задуманим Шевченковим погруддям.
Дещо молодший за Гаврилка Михайло Паращук, що так само вдосконалював свій хист у Парижі, особливо здобув собі реноме як скульптор-портретист. Протилежність Гаврилкові, Паращук є майстер вповні зрівноважений, однаково дужий і в портретах, реально трактованих, і в стилізованих із підкресленням скульптурної маси та форми і властивостей матеріалу (переважно бронзи або мармуру). Із праць Паращука особливо вдалими були психологічно спрацьований бюст польського письменника Пшебишевського, монументально трактований бюст мюнхенського професора архітектури — Мецензефі, реалістично виконана голова поета Богдана Лепкого та свіжо, ескізно схоплена голова саксонського принца Йогана (брата останнього саксонського короля). На протязі останніх двох десятків років Паращук осів у Болгарії — в Софії.
З київської школи Балавенського вийшов Василь Іщенко, Що пізніше так само вдосконалювався в Парижі, де підліг помітним впливам модної тоді французької школи Родена. Але тяжка дійсність на Україні і відсутність свободи для мистецької творчості фатально вплинули на пластичний хист Іщенка.
Так само жертвою більшовицького режиму впав і багатонадійний майстер Іван Севера. Сам родом із Західної України, скінчив мистецьку освіту в Римі, звідки вивіз не тільки вдосконалену майстерність, але й шляхетні традиції італійської класичності; до переїзду на Україну виконав прекрасний автопортрет, голову композитора Якименка, що тепер знаходиться у Празі в Музеї визвольної боротьби України, й кілька алегоричних постатей. Із переїздом до Харкова його мистецька продукція заглохла.
У важких більшовицьких обценьках знайшла вихід для свого пластичного хисту хіба тільки Ж. Діндо, що дала кілька побутових селянсько-робітничих постатей, трактованих монументально з розумінням маси і скульптурної форми. Але поза тим в умовах більшовицької дійсності українські скульптурні таланти нидіють і нищаться.
На українських землях поза межами більшовицького панування українська скульптура теж не знаходить відповідних обставин для кращого розвитку. На Буковині молодий та експресивний майстер Панас Шевчукевич зовсім залишив скульптуру й зайнявся медициною, у Львові працюють А. Коверко та Литвиненко, але всі найсильніші українські скульптори працюють на еміграції. Паращук, як сказано, працює в Болгарії — в Софії, найбільше українських скульпторів працює в Чехії, у Празі. Тут, зрозуміло, головну роль відіграє відомий скульптор, майстер звіриних форм (Tierkünstler) К. Стаховський. Значення Стаховського в українській скульптурі не обмежується прекрасними статуетками звірів — бронзовими, теракотовими, як «Носоріг», майоліковими або дерев’яними, як орієнтальний «Бик», покірна, але могутня сила якого так досконало відтворена масивним блоком, ніби глибою майстерно опрацьованого дерев’яного матеріалу, — Стаховський як професор Української студії пластичного мистецтва утворив у Празі цілу школу українських молодих скульпторів, між якими визначається Євген Норман (із Бессарабії), з великим хистом до карикатури в пластиці (в цьому розумінні краща його праця — портрет Крамаржа в Музеї визвольної боротьби України в Празі). У Стаховського починала свою працю Оксана Лятуринська, здібна молода скульпторка й поетеса; її бюсти, акти й особливо живі, але витримані в скульптурному стилі жанрові статуетки також знаходяться в Празькому Музеї визвольної боротьби України. Велику втрату школа Стаховського понесла після самогубства в 1926 р. Степана Колядинського — молодого, але, може, найбільш обдарованого українського скульптора. Майже весь його мистецький доробок, що складається з великих тек із рисунками та окремих скульптур із мармуру, дерева та гіпсових відливів, також зібрано в Музеї визвольної боротьби України. Нарешті, під впливом К. Стаховського у Берліні відомий український гравер В. Масютін зайнявся медалями й утворив свою знамениту серію (близько 40) українських медалей, з яких, на жаль, тільки три відлиті в бронзі.
Окремо від українських кіл у Празі живе і працює скульптор Михайло Бринський, що здобув мистецьку освіту у Відні й там же ще в 1912 р. визначився своїм монументом робітників, полеглих у 1911 р. у Відні під час соціальних заворушень. У часи війни Бринський виконував монументи українських вояків, полеглих у таборах українських полонених, а в Празі працює головним чином для України, що під більшовиками, хоч і не знаходить у них належного визнання.
В Берліні працює український скульптор Федір Ємець. Це головним чином майстер бронзи та взагалі твердого металу. Ємець бронзу не тільки відливає, а й кує та карбує; твори його суворі, тверді, але виразні у формі. В нього навіть голова дитини виглядає як металева глиба з виразними й енергійно викуваними пластичними формами.
Найбільшої, можна сказати, всесвітньої слави за кордоном зажив український скульптор Олександр Архипенко, що скінчив тим, що, як Каменський та Забіла, також переїхав до Америки, де знайшов популярність і повне визнання свого сильного та оригінального таланту. Багато обдарований від природи, озброєний удосконаленим володінням техніки й майстерства як класичного рисунку, так і пластичної форми, а ще до того й барвної колористики, Архипенко змолоду віддавався експериментам, переживав усі крайнощі мистецьких течій нервового й неспокійного, часто розгубленого в шуканнях Парижа. Архипенко платив данину скульпто-малярству, комбінуючи вигнуті, стилізовані з пофарбованої бляхи форми з фарбованим же тлом; уже цими експериментами він справляв глибоке враження в Парижі, здавалося б, звиклому до всяких експериментів. Але логічна вмотивованість, зрівноваженість і краса чистих форм і незвичайно чистих кольорів виділяли праці Архипенка, підіймаючи їх від ексцентричного експерименту до справжнього мистецького осягнення. Переїхавши до Америки, Архипенко захопився ще й експериментами кінематики, але з роками вгамувався і, здається, знайшов себе остаточно в ідеально чистих, викінчено рафінованих, самодовліюче скульптурних формах еллінської архаїки, як про це свідчить хоч би його ідеальна праця в Українському Національному музеї у Львові.
2. Василь Дубовий – яскравий представник сучасної української скульптури

Василь ДУБОВИЙ
скульптура
Скульптор, мистецтвознавець
Працює в ділянці монументальної, декоративної та станкової скульптури
Заслужений діяч мистецтв України, лауреат міжнародних художніх виставок
Член Національної Спілки художників України
Професор скульптури Львівської Академії Мистецтв
Кандидат мистецтвознавства
ТВОРЧА БІОГРАФІЯ
1955 - народився у Львові
1975 - вперше експонував свої твори на виставці
1977 - закінчив Львівську Академію Мистецтв
1978 - почав викладати рисунок і скульптуру у Львівській Академії Мистецтв
1983 - закінчив аспірантуру у Санкт-Петербурзькому Вищому художньо-промисловому училищі ім. В.Мухіної
1984 - член Національної Спілки художників України
1985 - захистив кандидатську дисертацію в Санкт-Петербурзькому Інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І.Рєпіна
1999 - Заслужений діяч мистецтв України

Микола Антiох-Вербицький. 1995. бронза, литво.
“Василь Дубовий — iм’я майже не знане в нашiй Українi. Лише тi, хто стежать за розвоєм української образотворчостi, знають його як чудову працьовиту людину, талановитого скульптора, який при своєму нелегкому життi створив цiлий ряд портретiв, композицiй.
Йому, як не багатьом, вдалося знайти свiй почерк, проявити себе як митця.
Я знаю Василя ще зi студентських рокiв, коли вiн навчався в Київському Державному iнститутi i був моїм учнем.
Багато талановитих людей менi зустрiчалось, та талант без наполегливої працi нiколи не реалiзується на повну силу.
Василь довго йшов до свого Я в мистецтвi, був у постiйних пошуках, назавжди пов’язавши своє життя зi скульптурою.
I наш свiт ще почує про нього.
Мистецька творчiсть Василя Дубового постане перед глядачем, шанувальниками образотворчостi в Українi i не тiльки. I ми всi разом порадiємо.”
Володимир ЧЕПЕЛИК,
голова Нацiональної Спiлки художникiв України
лауреат Нацiональної премiї
iм. Т.Шевченка

Проект пам’ятника
Софії Русовій
(фрагмент). 1993-94.
гіпс тонований.


Проект
пам’ятника
Івану Рашевському. 1997. пластилін.

“Добре відома його багаторічна, переважно на громадських засадах, діяльність як учасника товариства охорони пам’яток історії та культури у виставковій роботі архітектурно-історичного заповідника “Чернігів стародавній”.
Василь Дубовий виготовив моделі реконсрукції первинного вигляду Спасо-Преображенського та Борисо-Глібського соборів. Ця робота, а також виготовлений за двома зберiгшимися фрагментами зразок старовинної корчаги, дістали високу оцiнку столичних фахiвцiв.”
Андрій КАРНАБІДА,
кандидат
архітектури.


Весна. Родючiсть. 1991.
гiпс тонований

“Значна частина робiт, що представленi в експозицiї, є ровесниками Незалежностi України i мають глибинний тематичний зв’язок з цiєю подiєю.
Органiзатори виставки сподiваються ще раз звернути увагу громадськостi i влади до необхiдностi увiчнення iсторичних подiй, пов’язаних з нацiонально-визвольною боротьбою та вшанування пам’ятi видатних дiячiв нашого краю засобами монументального мистецтва.
I саме в цьому сенсi опрацьованi Василем Дубовим проекти набувають непересiчної ваги.”
Олександр ЖОГАЛКО,
мистецька галерея
“Крутi Сходи”.


Двоє.1990-ті.
шамот

“Я хочу реалiзуватися в своїх роботах, хоча мої фiзичнi можливостi невчасно обмежились. Адже я не можу уявити себе без цiєї роботи...”.
Василь Дубовий.