Романтичний та готичний стилі
середньовічної архітектури


Готичний стиль — це художній стиль, що виявився завершальним етапом у розвитку середніх століть культури країн Західної Європи (між серединою 12 і 16 століть). Термін «Готика» введений в епоху Відродження як зневажливе позначення всього середньовічного мистецтва, що вважалося «варварським».
Готика зародилася в Північній частині Франції (Ільде-Франс) у середині 12 ст. і досягла розквіту в першій половині 13 ст.
Готика розвивалася в країнах, де панувала католицька церква, і під її егідою феодально-церковної основи зберігалися в ідеології і культурі епохи Готики. Готичне мистецтво залишалося переважно культовим по призначенню і релігійним по тематиці: воно було співвіднесено з вічністю, з «вищими» ірраціональними силами.
Для готики характерний символіко-алегоричний тип відображення. Від романського стилю готика успадкувала верховенство архітектури в системі мистецтв і традиційні типи будинків.
Особливе місце в мистецтві готики західноєвропейських країн займав собор — вищий зразок синтезу архітектури, скульптури і живопису (переважно вітражів). Непорівнянний простір собору, вертикалізм його веж і зводів, підпорядкування скульптури ритмам динамічності архітектури, багатобарвне сяйво вітражів робили сильний емоційний вплив на віруючих.
Розвиток мистецтва готики відбивало і кардинальні зміни в структурі середньовічного суспільства: початок формування централізованих держав, ріст і зміцнення міст, висування світських сил, торгових і ремісничих, а також придворно-лицарських кіл. В міру розвитку суспільної свідомості, ремесла і техніки, слабшали підвалини середньовічних релігійно-догматичних світоглядів, розширювалися можливості пізнання і естетичного осмислення реального світу; складалися нові архітектурні типи і тектонічна система. Інтенсивно розвивалися містобудування і цивільна архітектура.
Міські архітектурні ансамблі західноєвропейських країн включали культурні і світські будинки, фортеці, мости, колодязі.
Головна міська площа часто оббудовувалася будинками з аркадами, торговими і складськими приміщеннями в нижніх поверхах. Від площі розходилися головні вулиці, вузькі фасади двох-, рідше трьохповерхових будинків з високими, фронтонами вибудовувалися уздовж вулиць і набережних. Міста оточувалися могутніми стінами з багатоприкрашеними проїзними вежами. Замки поступово перетворювалися в складні комплекси фортець, палацевих і культурних споруджень.
Звичайно в центрі міста західноєвропейських країн, пануючи над його забудовою, знаходився собор, який ставав осередком міського життя. У ньому поряд з богослужінням влаштовувалися богословські диспути, розігрувалися містерії, відбувалися зборів городян.
Собор мислився свого роду зводом знання (головним чином богословського), символом Вселеної, а його художній лад, що сполучив урочисту велич з жагучою динамікою, достаток пластичних мотивів зі строгою ієрархічною системою їхньої супідрядності, виражав не тільки ідеї середньовічної суспільної ієрархії і влади божественних сил над людиною, але і зростаюче самосвідомість городян, каркас зі стовпів (у зрілій Готиці — пучка колон) і стрілчастих арок, що спираються на них.
Структура будинку складається з прямокутних осередків (травей), обмежених 4 стовпами і 4 арками, що разом з арками-нервюрами утворять ост хрестового зводу, заповненого полегшеними невеликими зводами — розпалубками.
Бічний розпір зводу головного нефа передається за допомогою опорних арок (аркбутанів) на зовнішні стовпи — контрфорси. Звільнені від навантаження стіни в проміжках між стовпами прорізаються арковими вікнами. Нейтралізація розпору зводу за рахунок винесення назовні основних конструктивних елементів дозволила створити відчуття легкості і творча велич зусиль людського колективу.
Кам'яні готичні собори одержали у Франції свою класичну форму. Як правило, це 3—5 — нефні василики з поперечним нефом — трансептом і напівкруговим обходом хору («деамбула-торієм»), до якого примикають радіальні капели («вінець капел»). Їх високий і просторий інтер'єр осяяний кольоровим мерехтінням вітражів. Враження нестримного руху вгору і до вівтаря створюється рядами струнких стовпів, могутнім злетом гострих стрілчастих арок, прискореним ритмом аркад верхньої галереї (трифорія). Завдяки контрасту високого головних і напівтемних бічних нефів виникає мальовниче багатство аспектів, відчуття безмежності простору.
На фасадах соборів варіюються стрілчасті арки і багаті архітектурно-пластичні декорації, деталі — візерункові вимперги, фіали, краббі і т.д. Статуї на консолях перед колонками порталів і в їх верхній арковій галереї, рельєфи на цоколях і в тимпанах порталів, а також на капітелях колон утворять цільну символічну сюжетну систему, у которую входять персонажі й епізоди Священного писання, алегоричні образи. Кращі добутки готичної пластики — декор, статуї фасадів соборів у Шартрі, Реймсі, Ам’єні, Страсбурі перейняті одухотвореною красою, щирістю і шляхетністю.
На головній площі західноєвропейських середньовічних міст будувалися ратуші з рясним декором, нерідко з вежею (ратуша в Сен-Кантені, 1351—1509). Замки перетворювалися у величні палаци з багатим внутрішнім оздобленням (комплекс папського палацу в Авіньйоні), будувалися особняки («готелі») багатих городян.
Смілива і складна каркасна конструкція готичного собору, що втілила перемогу сміливої інженерної думки людини, дозволила перебороти масивність романських будівель, полегшити стіни і зводи, створити динамічну єдність внутрішнього простору.
У готиці відбувається збагачення й ускладнення синтезу мистецтв, розширення системи сюжетів, у якій відбилися середньовічне представлення про світ. Основним видом образотворчого, мистецтва була скульптура, що одержала багатий ідейно-художній зміст і розвиті пластичні форми. Застиглість і замкнутість романських статуй перемінилися рухливістю фігур, їхнім звертанням друг до друга і до глядача. Згодом виник інтерес до реальних природних форм, до фізичної краси і почуттів людини. Нове трактування одержали теми материнства, морального страждання, мучеництва і жертовної стійкості людини.
У готиці Франції органічно переплелися ліризм і трагічні афекти, піднесена духовність і соціальна сатира, фантастичний гротеск і фольклорність, гострі життєві спостереження. В цю в епоху розцвіла книжкова мініатюра і з'явився вівтарний живопис; досягло високого підйому декоративне, мистецтво, зв'язане з високим рівнем розвитку цехового ремесла.
У пізній Готиці, у Франції, одержали поширення скульптурні вівтарі в інтер'єрах, що поєднують дерев'яну розфарбовану і позолочену скульптуру і темперний живопис на дерев'яних дошках. Склався новий емоційний лад образів, що відрізняється драматичної (нерідко екзальтованої) експресією, особливо в сценах страждань Христа і святих. До кращих зразків французького готичного мистецтва належать дрібна скульптура зі слонової кістки, срібні релікварії, ліможська емаль, шпалери і різьблені меблі.
Для пізньої («полум'яніючої») готики характерний примхливий, що нагадує язики полум'я візерунок віконних прорізів (церква Сен-Маклу в Руане). З'явилися розписи на світські сюжети (у папському палаці в Авиньоне, 14—15 ст.). У мініатюрах (гл. обр. часословах) намітилося прагнення до одухотвореної людяності образів, до передачі простору й обсягу. Споруджувалися світські будівлі (міські ворота, ратуші, цехові і складські будинки, танцювальні зали). Скульптуру соборів (у Бамберге, Магдебурзі, Наумбубге) відрізняють життєва конкретність і монументальність образів, могутня пластична експресія. Частини храмів прикрашалися рельєфами, статуями, рослинним орнаментом, зображеннями фантастичних тварин; характерний достаток у декорі світських мотивів (сцени праці ремісників і селян, гротескні і сатирич. зображення). Різноманітна і тематика вітражів, у гамі яких переважали червоні, сині і жовті тони.
Сформована готична каркасна система з'явилася в церкві абатства Сен-Дені (1137—44). До ранньої готики відносяться також собори в Лані, Парижі, Шартре, наприклад, собор Нотр-Дам на острові Сіті в Парижі. Багатством ритму, досконалістю архітектури композиції і скульптури декору відрізняються грандіозні собори зрілої Готики в Реймсі й Ам’єні, а також каплиця Сент-Шапель у Парижеві (1243-1248) з численними вітражами. Із середині 13 століття величні собори будувалися в інших європейських країнах — у Німеччині (у Кельні), Нідерландах (в Утрехті), Іспанії (у Бургосі, 1221— 1599), Великобританії (Вестмінстерське абатство в Лондоні), Швеції (в Упсалі), Чехії (хор і трансепт собору св. Віта в Празі), де готич. будує, прийоми одержали своєрідну місцеву інтерпретацію. Хрестоносці донесли принципи Г. до Родосу, Кіпру і Сирії.
Наприкінці 13 початку 14 століття будівництво соборів у Франції переживало кризу: архітектурні форми стали сухіше, декор обильнее, статуї одержали однаковий підкреслений З-образний вигин і риси куртуазности.
Романтизм - (франц. romantisme), ідейний і художній напрямок у європейській і американській духовній культурі кінця 18 – 1-й половини 19 вв. Французький romantisme веде родовід від іспанського romance (так називали в середні століття іспанські романси, а потім і лицарський роман), через англ. romantic (романтичний), передане по - французски romanesque, а потім romantique і означало в 18 столітті «дивне», «фантастичне», «мальовниче». На початку 19 століття слово романтизм стає терміном для позначення нового літературного напрямку, протилежного класицизму.
У радянському літературознавство термін романтизм нерідко додають і інший, розширений зміст. Їм позначають конфронтуючий реалізму (у широкому змісті) тип художньої творчості, у якому вирішальну роль грає не відтворення дійсності, її активна пересвідомість, втілення ідеалу художника. Такому типу творчості наявні тяжіння до демонстративної умовності форми, фантастики, гротеску, символіці.
Романтизм – у традиційному, конкретно – історичному значення цього слова з'явився як би вищою крапкою антипросвітительського руху, що прокотився по всіх європейських країнах; його основна соціально – ідеологічна передумова – розчарування в буржуазній цивілізації, у соціальному, промисловому, політичному і науковому прогресі, що приніс нові контрасти й антагонізми, а також «дроблення», нівелювання і духовне спустошення особистості.
В архітектурі романтизм одержав слабке відображення, уплинувши головним чином на садово – паркове мистецтво й архітектуру малих форм, де позначилося захоплення екзотичними мотивами, а також на напрямок так називаної помилкової готики.)
У галузі естетики романтизм протистояв класичному "наслідуванню природи" творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш прекрасний та правдивий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст та найвищу цінність світу. Смороду пристрасно захищали право митця на творчу волю, безмежну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, регламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на грунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури — Ренесансу. Зокрема, у творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798— 1863) відчувається близька спорідненість з барочним стилем Рубенса, якого він щиро шанував.
Романтичний стиль продовжував розвивати барочні особливості у вигляді стрімких рухових форм на полотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля, "відкритої" форми, у якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи в таємничу далечінь за межі вікон будівель. Алі це не було поверненням до старого стилю. Це був скоріше вияв відчуження самого автора від реального життя.