ВСТУП
Історико-етнографічна довідка Прикарпаття.
Прикарпаття – чудовий, квітучий край України. Кругом високі гори, запашні ліси, шовкові долини, п’янке смерекове повітря.
Територія Прикарпаття характеризується надзвичайно складною і своєрідною історією заселення і господарського розвитку. Зміна різних соціально-економічних формацій, перехід під володіння та однієї держави то другої багатовіковий гіт населення з боку кожної з них істинно вплинули на характер і напрямок господарства, АН особливості формування і відтворення населення, на демографічні процеси, на географічне розміщення і структуру населення.
Археологічні та історичні дослідження свідчать, що Прикарпаття було заселене ще в доісторичну епоху. Це підтверджують виявлені тут залишки стоянок раннього, середнього і пізнього неоліту.
Північні і південні схили Карпат, тобто територія сучасного українського Прикарпаття та Закарпаття, за свідченням більшості істориків, були заселені хорватами потім переважно слов’янами. Слов’янські племена були автохтонами цієї території, мали високий рівень культури, відзначалися досить високою густотою населення.
Прикарпаття увійшло до складу ХІ ст. в період коли князь Володимир повністю завершує об’єднання всіх руських земель (Перемишль, Черв енські міста, Закарпатська Русь та інші). Найбільшим місто на території сучасного українського Прикарпаття був Блич – політичний і адміністративний центр – Галицько-Волинської землі (ХІІ-ХІІІ ст.). В цей період на території Прикарпаття виникає ряд, інших міст (Снятин, Перегінськ, Коломия, Калуш, Старий). В 1349 р. Польща захопила Галицьку землю на Прикарпатті розвиваються товарно-грошові відносини. Основою економіки з ХV до першої половини ХІХ ст. було сільське господарство провідними галузями якого були землеробство і тваринництво, підсобними – промисли по переробці зерна і продуктів скотарства, рибальство та інші.
Серед українського населення Карпат і Прикарпаття виділялися чітко виражені етнічні групи, які характеризувалися цілим рядом відмінностей у побуті, одязі, говорах тощо. В першій частині “Географії Руси” Р.Заклинського читаємо, що “Русинів, що сидять в горах низького Бескида, називають Лемками, других, що живуть в горах від ріки Ослава, аж по жерела Лімниці, називають Бойками, а тих, що живуть в Чорнога по стороні галицькій, буковинській і угорській, називають Гуцулами. Крім того маємо ще жителів рівного поля і тут одних називають Подоляне, інших Ополяне, Ністровяне, Долішняне Сотаки, дителів лісових названо Поліс юки, тих що живуть між Дністром і горами названо Підгорянами.
На теперішній час Гуцули заселюють частину гірських районів Івано-Франківської і Чернівецької областей та Рахівських район Закарпатської області. Це дуже цікава етнічна група, яка відзначається надзвичайно оригінальною матеріальною і духовною культурою, особливими характерними і неповторними рисами у забудові осель. в одязі, у народній поетичній і музичній творчості.
Бойками називають етнічну групу українців гірських районів Львівської та Івано-Франківської областей, між ріками Ужем і Торцем. Культура і побут бойків, як і гуцулів, відзначаються цілим рядом особливостей.
Лемківщина розташована по обох схилах Бескидів, між ріками Сяном і Попрадом, а також на захід від Ужа. Ця територія, яка споконвіку знаходилася у чужоземному оточенні і, незважаючи на це, її населення зберегло оригінальну культуру, побут і мову.
За сучасною точкою зору до Прикарпаття належить більша частина Івано-Франківської області. Це такі райони: Рогатинський, Калушський, Богородчанський, Трумачцький, Гореденківський, частина Галицького (м.Галич відноситься до Придністров’я), частина Волинського (м. Болехів відноситься до Бойків).
Надвірнянський (до Яремчі), Коломийський і більша половина Снятинського районів відносяться до Покуття. Яремне, Ворохта, Косовський, Верховинський район – Карпати. Це все ми можемо побачити на карті де розмежовуються ці всі регіони.

ОСНОВНА ЧАСТИНА
Гаївки як жанр весняного циклу.
У давнину твори, що виконувались у весняний час, були своєрідними магічними замовляннями на те, щоб прискорити весняні переміни: ліс – зазеленіти, траву – прорости, посіви – піднятись, квіти – розцвісти. Вони супроводжувались імітативно – магічними рухами або танцями.
Відповідно до основних обрядових дійств, можна виділити такі жанри народної словесності: веснянки, гаївки та волочені пісні.
Різновидом веснянок є гаївки – твори усної народної словесності, якими супроводжувались обрядові дійства, весняні ігрища та святкування, що відбувались у гаях, лісах чи поблизу водоймищ. С. Килимник заперечує думку О.Петрицького про те, що термін “гаївка” походить від назви індійського свята весни “гулі” або “голі”. Він відстоює думку, висловлену вперше В.Гнатюков, що “гаївка” походить від “гай” – місце проведення язичницьких оргій та забав, звідси – часті рефрени типу “гай-гай”, “ой, гай”, “гаю-гаю” та інше.
Дехто з дослідників н поділяє такої думки, оскільки поряд з терміном “гаївка” існував цілий ряд інших назв цього жанру, що побутували паралельно на різних територіях. М.Грушевський, зокрема, подає такі: “ягівка”, “гаілка”, “гагілка”, “ягілка”, “магілка”, “галанівка”, “лаголайка” та інші. Ф.Колеса вважає, що відмінність гаївок полягає в тому, що вони виконувались тільки у час великодніх свят, а веснянки, на його думку, “обіймають крім гаївкових ігор, ще й цілий цикл весняних пісень, які співаються вже від Благовіщення цілу весну... але в деяких сторонах (Поділля, Холмщина, Підлясся) вживають паралельно обох назв: Гаївки, які побудуть в Прикарпатті, зокрема в Івано-Франківські області, виконуються лише у Великодні свята і Провідну неділю В. Гнатюк висловив думку, що “не кожну веснянку можна зачислити до гаївок, хоч кожна гаївка є веснянкою”.
Як один жанр веснянки – гаївки розглядає С.Килимник. У своїй праці “Український рік у народних звичаях в історичному освітленні” він подає таку їх тематичну класифікацією: 1) наверстовані з релігійними додатками (поєднані дохристиянські з християнськими); 2) історичні; 3) побутові; 4) заклик весни; 5) відображення чеснот дівчини на виданні; 6) хвальні – природи, весни, сонця; 7) жартівливі на побутові теми; 7) драстичні; 9) політичні; 10) військові; 11) магічні; 12) ринд зівки. Щодо виконання С.Килимник їх поділяє на: а) синкретичні; б) несинкретичні; в) веснянки – гаївки з рухами; г) веснянки – гаївки без рухів, лише спів; д) веснянки – гаївки лише дівочі; е) веснянки – гаївки мішані – дівочі й парубочі; ж) веснянки гаївки – хороводи дорослої молоді та підлітків. Як бачимо, обидві схеми не позбавлені недоліків. В основу тематичного поділу покладено не один, а кілька принципів; а групи щодо виконання не виключають одна одну (до того ж, у них не включено твори, які виконуються за зразком: соліст – хор; хор – хор; не враховано поділ на монологічні, діалогічні, полілогічні та ін.
Труднощі здійснення точної класифікації гаївок полягає в тому, що вони дуже різноманітні за тематикою, неоднорідні за виконанням, мають певні особливості на окремих територіях. У процесі тривалого побутування вони синтезували елементи багатьох тем, сюжетів, образів, нашарування історичних подій різних епох, витворивши новий синтез. Тому жанр гаївок, чекає на детальніше глибше дослідження та класифікування.
2.Хронологічно-тматична класифікація гаївок.
За зальними критеріями , серед гаївок, якими супроводжувались обряди та ігрища часу ранньої вести, можна умовно виділити такі основні хронологічно-тематичні групи:
тотемічно-культові;
міфологічні;
госопдарсько-вегетиційні;
любовно-еротичні;
лицарсько-княжі;
військово-історичні;
родинно-побутові;
жартівливо-іронічні;
християнскьо-великодні.
Тотемічно-культові гаївки є відлунням прадавніх поглядів та уявлень про тварин та духів, їх вплив на життя людей у весняний період; а також відображення системи культів, які панували серед праслов’ян. До цієї групи можна віднести гаївки “Перепілонька”. В ній оспівується про пташку, що вважалась вісником нема, в якої все боліло. Але по-приходу милого, який приніс їй черевички, відразу ж пожвавішала, взувши черевички, навіть поскакала. Цю гаївку виконують дівчата, які утворюють коло. В ньому одна дівчина рухами, показує, що її болить, а решта дівчат, взявшись за руки ходять і співають.
Подібною у фенціональному плані є гаївка “Жучок”. У її драматичній частині мала дитини, виконує роль жучка, ходить по містку, складеному з рук дівчат. Поетичний текст є звуконаслідування, що імітативно повторюється.
Ця гаївка маєв елику кількість варіантів на різних територіях, але усі вони містять образи тотемних символів – сад, калина, барвінок. Метою творів такого типу було “пробудити” природу від зимового сну, накликати шум дерев, птахів, тварин, комах (основна функція яких полягає в запиленні квітів і фруктових дерев).
Елементи звуконаслідування, побудованого на вірі мають магічну дію слова, як такого, та риси архаїчних замовлянь спостерігаються й у іншій групі творів весняного циклу – міфологічних гаївок. Одним надзвичайно-поширеним на різних слов’янських територіях типом гаївки є “Кривий танець”. Для його виконання в гаю забивали три кілочки або садили маленький дітей. Тоді дівчата, тримаючись одна за одну, йшли за провідницею, яка водила криви й танець, проходячи між кілками(дітьми), обходячи їх, безліч разів повторюючи недовгу пісню про цей шлях: Кривого танцю йдемо, Кінця йому не знайдемо. Усі тексти цієї гаївки короткі і подібні за змістом. С. Плачинда вважає, що “Кривий танець” є відображення архаїчного міфу про богиню Ладу і символізує її н легкий шлях із вирію до рідних земель.
Тотемно-ажімістичні культи та міфічні вірування виявили тісний зв’язок із темою пробудження та розквіту природи, швидкого проростання трав, сільськогосподарських злаків. Тому їх елементи часто наявні у наступній групі гаївок – господарсько-вегетаційних (рослинних). У минулому ці твори спирались на імітування процесів сіяння та вирощування різних культур, що супроводжувалося магічними текстами (на зразок замовлень), і мало сприяти швидкому зростанню закликів і родючості природи. Тепер ці твори виконуються, як правило у формі хороводу, який водиться по колу, у центрі якого одна дитина зображає все, про що співається.
Наприклад: “Просаджу я грушечку” Все починається з посадки, а закінчується пробуванням. “Вийтеся, вийтеся огірочки” – дівчина садить і споглядає, чи гарно в’ються, процвітають. Зібравши їх іде на базар, продає і купує собі спідницю, кройку чи хустку.
“Огірочки-пупіночки”. Тут порівнюється огірочки з дівчатами. Якщо огірочки завиваються, то дівчата повинні загравати до хлопців. Огірочки – завились, дівчата – вийшли заміж (дівчата беруться за руки, утворюючи видовжене коло, подібне на огірок, або взявшись за руки, великими кривими лініями ходять навколо церкви і співають).
У гаївці “Мак” теж простежується зв’язок цієї магічної рослини із тотемними птахами чи тваринами: “Синичко, синичко”, “Горобчику сватку наш”. Де перелічуються всі етапи праці та їх вирощування.
Підтекстом, символічною боротьбою хлопців з дівчатами мотивом викупу, за яким дівчина переходить у власність парубочої громади, ця гаївка ( і подібні до неї) є перехідною до наступної групи весняних творів – любовно-еротичних. Вони тематично продовжують вегетаційні, з якими споріднені і функціональним призначенням - накликали народження дітей як перемогу життя на смертю (зимою, холодом), продовженням життя. За уявленням прадавніх людей, що населяли слов’янські землі у далекому минулому, плодючість природи спряла народження людини, і, навпаки, - любовні ігри молоді на землі мали метою сприяти швидкому цвітінню, проростанню, хорошого врожаю. Тому в багатьох гаївках вегетаційні мотиви тісно пов’язані з любовно-еротичними. (“Ориночки-пупіночки”). Своїм корінням ця твори сягають незапам’ятно минулого – “часу гетеризму, коли поодиноких шлюбів не було, а жили громадами, спільно; спільно й дітей виховували”. Звичайно, на різних територіях були свої особливості і гаївки про кохання донесли до нас їх відголоски.
Твори любовно-еротичного характеру зберігають елементи тотемізму: в них дівчата та хлопці постають деревами або птахами (“Качата, гусята”, “Плавай, плавай качурику”, “Ой мамуню, горох кочу”, “Нема в саду винограду”).
Як правило усі твори цієї групи виконуються хором (чи діалогом соліст – хор), учасники якого ходили по колу, взявшись за руки. На відміну від культових гаївок, де коло (колесо) є символом руху сонця, в любовно-еротичних воно набирає іншого змісту, означаючи дівочий вінок, який в кінці “рветься”. Усі дії, жести, міміка відіграють тут важливу роль: наприклад, рух за сонцем – накликання долі, заморожування милого; проти сонця – відворожування нелюба тощо. Цю ж роль відіграють імітаційні рухи. Зокрема в гаївках типу “Грай, жуче, грай”, в яких дівчина та парубок в центрі кола показують все, про що співається.
Одним з провідних мотивів весняних любовних творів є мотив чарування (приворожування привертання) милого – судженого, з яким пов’язуються образи ремен – зілля, рути, барвінку, інших чародійних трав. Найвищого вияву весняні ворожіння набувають у містерії “На камені стояла”. “Вербовая дощечка”, якою завершувався період весняних ігрищ та гулянок.
Це магічне дійство відбувалось поблизу водоймищ, його центральний образ вербової дощечки, чи камня, відігравав роль магічного моста, кладки через воду, до “небесних воріт”, звідки має прийти суджений. У цей час відбувались обряди ворожіння біля води, по воді часто пропливали чужинці, які викрадали дівчат, що поблизу річок водили хороводи.
Княжої гаївки лицарсько-дружинного періоду виявляють інше ставлення до кохання як індивідуальног опарування. У них зберігається атрибутика тієї історичної епохи (зброя, кіно, кінська упряж, дорогий одяг, тощо). Вони пройняті більшим психологізмом, ліризмом, чуттєвістю (“Царівна”). ДЕ царівну заворожила відьма, прийшов царевич і поцілунком розбудив її.
У військово-історичних гаївках збереглися елементи чи натяки на реальні історичні явища та події, назви міст, поселень, річок тощо. Цікавим фактом є використання в перед гірських і гірських селах як гаївки – пісень хронік про трагічну долю юнака, який іде на війну і гине (“Ой кувала зозуленька) або про інші причини, пов’язані з солодатщиною (“Ой закуй, закуй). Такі пісні – гаївки виникли недавно як відгомін історичних подій, не пов’язані з ігрової формою і штучно перенесені під церкву, як місце колективного вираження даної події. Пісні – хроніки виконуються людьми похилого віку та молоддю. Ці гаївки – хроніки щорічно співають під церквою на Великдень, утворивши навколо церкви величезне коло. Із втратою календарно-обрядовою творчістю первісного магічного значення, виникають твори іншого змісту. Такими зокрема є гаївки, які, зберігаючи подекуди окремі архаїчні елементи, в цілому є піснями про родинне життя, Як і в попередніх групах, ці твори все ще зберігають драматичні елементи – супроводжуються імітаційними іграми, що набувають драматично-розважального характеру. Їх основні мотиви – сімейне життя з милим чоловіком, нелюбим, старим, п’яницею родинні справи та негаразди (“Ой ти старий діду”, Ой під я лугом – тугом”, “Вітер віє”, “У долину”). У них відображається новий християнський погляд на мораль, осудження весняних оргій та ігрищ у їх первісному вияві: прохання матері, щоб дочка відчепилася від її сина. Частими є мотиви покарання дочки за непослух.
У цьому пісенному жанрі відсутній широкий голосовий діапазон звучання, та в поєднанні з хороводною грою гаївки можуть бути успішно виконані професійними, самодіяльними колективами.
ВИСНОВКИ
Із сивої давнини в слов’янських народів першим річним святом уважалася весна, яку всюди стрічали з піснями та іграми. На Україні це свято молодості народило могутній життєрадісний і барвистий, як сама весна, потік ліричної поезії.
Гаївки в глибокій давнині були підпорядковані практично - магічній меті: прикликати весну, прогнати зиму, виворожити урожайне літо, напророкувати дівчатам і парубкам щасливого обрання пари і весілля. У танках і хороводах, супроводжуваних простими за змістом співами, люди розбуджували бадьору енергію, життєрадісний настрій.
Нажаль на теперішній час молодь не інтересується нашими звичаями, обрядами, не має бажання відтворити, хоча елементарне те що було ще за давнини. Тому на прихід весни реагують зовсім інакше.
Великодні свята обоходяться тільки збиранням кошика, церквою, обсвяченням, потім, гостюванням яке сема більше і чекалося. Люди, особливо молоде покоління не розуміють, що колись обсвячення було теж головне, але попри нього відбувалось й багато інакших дійств. Парубки і дівчата не водять гаївок, ні біля церкви ні на вигонах (поляни біля ліса або поля де паслась худоба) по їхньому краще кудись піти послухати музику, а не її виконувати.
В деяких регіонах Прикарпаття зокрема на Городенківщині зустрічаються деякі моменти використання гаївок в Великодні свята, але старшими людьми які після гощення ідуть до церкви, або на лавочках біля свого дому заспівують деякі співанки (більшість гаївок – хроніки, вони повільні і не потребують зайвих рухів), а от ті гаївки які повинні виконуватись молоддю особливо хороводи, ігри на превеликий жаль не спостерігаються.
Тому на мою думку традиції весни існують, але традиційно не виконуються. Гаївки зібрані мною на Прикарпатті (Городенківський район, Калушський район) на теперішній час не відбуваються в такій традиційній системі, як колись. Можуть їх співати лише люди похилого віку і дуже рфдко жінки, дівчата, які прейняли це від свої бабусь. Багато гаївок залишилось не вивчених, не досліджених і тому нам потрібно зберегти хоча те що залишилось ще за тих часів і в такій малій кількості.