Художні особливості тобівок на Гуцульщині
ХІХ – ХХІ ст..




Вступ
Наші часи позначені небувалим зростанням інтересу до проблем вітчизняної історії, витоків національної культури, до непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення.
У справі оптимізації міжнаціональних відносин, пошуку шляхів задоволення соціально-культурних запитів людей важливого значення набуває вивчення національної культури і побуту народу. [1]
Ці дослідження зосереджені переважно у сфері традиційно-побутової культури, яка створювалася протягом століть народом, розвивалася й удосконалювалася.
Досягнення українського народу на ниві мистецької культури неоціненні. Разом із тим якщо розглядати національну культуру як цілісну систему, слід брати до уваги надбання різних місцевостей України протягом тривалого історичного шляху.
Актуальність теми полягає в тому, щоб зберегти зникаючу самобутність та унікальність гуцульських тобівок, безболісно ввести, перетворюючи їх в сучасний світ та моду.
Мета даної роботи – обґрунтувати, що художні особливості декорування тобівок на Гуцульщині є унікальним етнокультурним явищем, складовою частиною національної мистецької спадщини гуцульського краю.

Для досягнення зазначеної мети передбачено наступні завдання:
типологія тобівок на Гуцульщині:
а) основні форми та типи тобівок;
б) способи декорування тобівок;
місцеві відмінності тобівок.
Основним завданням є висвітлення, на основі зібраного матеріалу, сучасних позитивних та негативних змін в культурі гуцулів, їх одягу та шкіряних доповнень. Основна тема роботи “Художні особливості тобівок на Гуцульщині”, але неможливо говорити тільки про тобівки не зачепивши одяг.
Об’єктом дослідження роботи став лише один, проте вельми яскравий вид народної обробки шкіри-гуцульські тобівки.
Географічні рамки Дослідження етнорегіону Гуцульщина, який охоплює східну частину українських Карпат: Верховинський, Косівський (без північної смуги), південна частина Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської області, суміжні Путильський, Сторожинецький і південна частина Вижницького районів Чернівецької області та Рахівський район Закарпатської області.
Хронологічні рамки На підставі етнографічних відомостей, усних розповідей та власних досліджень і спостережень, фотографій та експонатів музеїв, даних літературних джерел підтверджують побутування тобівок на Гуцульщині ще здавна. Сучасні уявлення про шкіряні гуцульські тобівки базуються переважно на матеріалах ХІХ - початку ХХ ст. Саме в цей період зафіксовано найбільше фактологічного матеріалу внаслідок широкого зацікавлення учених етнографів етнорегіону Гуцульщина. У даній роботі вивчені зразки середини ХІХ – початку ХХ ст.
Практичне значення полягає у тому, що матеріали або частина матеріалу може бути використана як фрагмент лекції фахових дисциплін. Дана робота може бути включена до курсу з історії українського мистецтва, історії українського мистецтва за фахом, в мистецьких навчальних закладах, а також у музейній практичній діяльності.
Структура наукової роботи складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатку ілюстрацій.
Стан дослідження Щоб висвітлити тему і виконати поставлену мету, в першу чергу потрібно мати в своєму розпорядженні відповідні першоджерела, на які можна було б опиратися.
Багато фактологічного матеріалу як про техніки виконання та художні особливості тобівок на Гуцульщині міститься в працях науковців-етнографів середини ХІХ – початку ХХ ст. Адже тільки з другої половини ХІХ століття формується розуміння необхідності детального вивчення народних технологій, промислів, ремесел. По вивченню даного питання великий внесок зробив В.Шухевич у монографії “Гуцульщина”[2]
Вивченням сукнарства на Гуцульщині займались: Домашевський М. [3], Гошко Ю. [4], Соломченко О. Г. [5], Стельмаха Т. [6] та інші.
Особливої уваги по дослідженні шкіряних тобівок приділив у своїй монографії Горинь Г. Й. «Шкіряні промисли західних областей України (друга пол. ХІХ – ХХ ст.)»[7]
. Тут досить детально виділено різновидність шкіряних виробів та їх художні особливості.
Розділ 1
Гуцульська тобівка – традиційний атрибут чоловічого строю.

У східних Карпатах є чарівний куточок: тут голубіють верхи могутнього хребта Чорногори, вкриті віковими лісами дубів, буків, строгих смерек, між якими зеленіють кедри. Тут в’ються бурхливі річки – Прут, Черемош, Тиса і Рибниця, яскравіють шумливі водоспади, шовком міняються зелені полонини. Сотні років уся ця краса була разючим контрастом життю гуцулів.
У ХІХ – на початку ХХ століття народне шкіряне виробництво широко розвивалося в окремих регіонах України, а саме там, де було добре розвинуте тваринництво. Це насамперед, південні степи України та Карпатські гори.
Гуцульщина стала головним осередком шкіряного виробництва, де постійно зберігались і розвивались традиції давнини. На процвітання домашнього промислу гуцулів впливали такі обставини, як засіб заробітку, достатньо вільного від сільськогосподарських робіт часу, багатство сировини і природна вдача до прикрашування ужиткових речей. [8]

У системі українського строю гуцульське народне вбрання має особливу цінність: воно збереглося в живому побутованні від давніх часів до наших днів, повноцінно функціонувало ще в середині нинішнього століття, тоді як в інших регіонах в ужитку залишилося лише окремі предмети традиційної ноші. [3]
Комплекс традиційного чоловічого вбрання Гуцульщини включає набір нош, поєднаних, як повсюдно в Україні, у такі групи: головні убори, плечова і поясна одіж, верхнє вбрання, взуття і ноша для ніг.
Традиційному народному одягу гуцулів притаманні строгість, прямолінійність форм силуету. Компоненти одягу оздоблювалися різноманітними техніками: вишивкою, тканням, плетінням із вовни та шкіри, металевими прикрасами. (Рис. 1)
Для чоловічого гуцульського вбрання характерна довга біла полотняна сорочка, скроєна у перекидку або з плечовими швами. Поясною чоловічою ношею були штани: полотняні – на теплу погоду, сукняні – на холодну. Полотняні штани – поркениці, портяниці – шили з домотканого сукна, виробленого з ручно пряденої вовни натуральних кольорів (чорного, темно-коричневого, білого). Повсій Гуцульщині поширені святкові штани з фарбованого червоного сукна-крашениці.
Стійкий, неухильний від традиії спосіб ношення штанів та сорочки – також характерна ознака гуцульського народного вбрання і вихідна позиція формування комплексу. Довгу, до колін, сорочку одягали поверх штанів, і вже поній стан оперізували шкіряним поясом та надівали тобівку чи калитку. Ношення пояса чи тобівки на сорочці – характерна ознака гуцульського чоловічого строю. Пояси були різноманіьні, їх старанно виготовляли, про них дуже дбали в ношенні. Шкіряні пояси чоловіки робили для себе самі. Всередину між паси пояса можна було покласти гроші, гаманець, люльку, кресало та інші дрібні речі, які потрібно мати, особливо в дорозі. Шкіряні пояси виділяються великою кількостю оздоб з білого і жовтого металу. Поверх широкого пояса гоцули носили щей пояс з металу- резіть, ретязь. Не менш різноманітними були й вовняні ткані пояси - широкі й вузькі, викінченими тороками чи китицями, різнобарвні, яскраві, ошатні.[3]
(Рис.2)
Одяг гуцула доповнювався також тобівками, ташками, порохівницями, гаманцями і карбачом. (Рис. 2,3) Тобівки були квадратної (Рис. 4а, б, 5в) або завкругленої форми (Рис. 4в, 5а, б), одна сторона яких повністю покрита тисненою мідною бляхою (Рис. 4а) чи облямована і поділена бобриками на поля (Рис. 5в), або набита мідними “ціточками”. (Рис. 4б) Накривка “новітньої” торби вибина нейзільберовими “писаними бовтиціми” і “бобриками”. Плоскі ташки квадратної форми були компонентами костюму, інколи в них зберігали гроші, цінні папери. Відомими майстрами по виготовленню “старосвіцьких” і “новітніх” торб були Федір Якіб’юк та Никола і Дмитро Дудчаки. Деякі майстри підписували свої вироби, як от, наприклад, напис на тобівці “Петро Процюк, син Василя в Криворівні”.[9] 26.
Поверх сорочки, пояса і тобівки одягали хутряну безрукавку-кептар. Це найважливіша плечова ноша, яку гуцули, чоловіки, жінки і діти, що називається, не скидали з плечей. Виготовляли їх з добре вироблених шкур. Шкіру залишали білою, добре відбіленою. За незмінності форми існує багато різновидів кептаря, так що сторонньому спостерігачеві здається, ніби вони всі різні. Оздоблення і колорит кептарів створюють їх локальні різновиди. Та якими різноманітними не були кептарі при спеціальному приглядання до них, кептар є кептарм – незмінна, яскрва і самобутня складова частина гуцульського традиційного народного строю, і вже тільки по кептареві гуцула можна пізнати скрізь, навіть на іншому континенті.
Штани, сорочка . тобівка й пояс з кептарем (звичайно ж, і постоли з капчурами) – це вже комплекс вбрання, первинний і найуживаніший, побутовий. Так вбирався гуцул щодня, в теплу і холодну пору року, тільки в холодну поверх кептаря одягав верхній одяг.
Група верхнього гуцульського вбрання складається з невеликої кількості ноші: сердак, (петик, петак), гуня, гугля, опанча, байбарак, манта, кожух, кептар.
Найпоширенішою сукняною верхньою одіжжю є сердак. Сердаки побутували по всій Гуцульщині як чоловіче і жіноче вбрання, лиш у кожній місцевості був переважаючий колір та дещо відмінне оздоблення.
Паралельно з сердаком побутували різновиди сукняного одягу, подібного або й ідентичного за кроєм, але з сукна різного ґатунку, відмінним оздобленням та функціонуванням. Таким є байбарак, що повторює за кроєм сердак і шиється з грубішого сукна. Подібний і «патек», переважно з чорного, легшого тоншого сукна. Серед короткополого сукняного вбрання Гуцульщини особливу увагу привертають два види ноші – гугля та гуня. [3]

Верхнім вбранням, спорідненим з гуглею і гунею, була манта.Це плащовидна ноша – широка й довга, з рукавами й каманком (капюшоном). Як і по всій Україні, у зимовий час на Гуцульщині носили кожухи. Вирізнялися вони тим, що були короткі, до колін, та з оздобленням. На полах, в стані, рукавах їх прикрашали і вишивкою, і аплікацією.
Характерним показником регіонального комплексу чоловічого гуцульського вбрання є головні убори. Гуцули не стригли коротко волосся. І старші чоловіки, і парубки носили довге, до плечей, волосся, розчесане на проділ. Головні убори чоловіків на Гуцульщині були дуже нарядними. Влітку гуцули носили крисаню – чорний фетровий капелюх. Тулію його кілька разів обводили тасьмою, додаючи різнобарвні шнури-черв’ячки. За обвідки встромлювали перо павича, часом замість одного пера тут кріпився «готур» – велика прикраса.
Зимою носили кучми – шапки з овечого хутра; клепані – із сукнями або шкіряним верхом; джумері – з чорного смужку.
Традиційне взуття гуцулів – чоловіків, жінок, дітей – також старовинне і незмінне. Це саморобні гостроносі постоли з грубої шкіри. Постоли – загальнослов’янська форма взуття, відома з курганних поховань І тисячоліття нашої ери. Виготовляли постоли з вологої шкіри, користуючись ножем, долотом. Цей простий вид взуття не шили, а стягували. На Гуцульщині й по нині зберігся термін, що точно відбиває спосіб виготовлення – “морщити постоли”. Традиційними, широко відомими є святкові постоли із світло-жовтої шкіри з гострими, задертими догори носками. Ця форма свідчить про древність даного виду. Вона нагадує, як писав Я. Головацький, середньовічне взуття.
Комплекс святкового, прилюдного вбрання гуцулів складається не тільки з покращеної одежі, багатше й пишніше оздобленої, а й з великої кількості додаткових прикрас та доповнень. Серед них обов’язковими, традиційно звичними були вовняні і шкіряні сумки. Вовняні тайстри та дзобанки - ткані в смужку або клітинку, квітковані й з орнітоморфними мотивами. Носили через плече на тканих з різнокольорової вовни поясах. Шкіряні тобівки, ташки оздоблювали накладками з орнітоморфними або зооморфними мотивами, металевими ґудзиками та капслями так само старанно оформленими, як і пояси. Носили через плече на ремінних поясах. Святково вбранні гуцули носили в руках декоровані топірці і палиці.
Додатковими прикрасами були також персні, застібки до одягу, ланцюжки-ретязі, нагрудні хрестики, медальйони. Всі ці вироби вони виготовляли своїми руками в домашньому господарстві, вкладаючи в них душу і художній хист.
Різновид майстерності - ткацтва, шиття, обробки металів і шкіри з'єдналися в гуцулів у дивній композиційній цілісності, щоб створити цілісний, неповторний у своєму декоративному звучанні вигляд національного костюма.
Хоча костюм у його класичному виді, із усіма необхідними в старовину атрибутами, тепер зустрічається рідко, національні традиції в цій області далеко не втрачені. Жінки як і раніше прикрашають сорочки тонкої вишивкою, досі живе майстерність виготовлення узорчатих частин одежі, взуття, ременів, сумок, декорованих металом.
Про свій костюм горяни говорять, що він підкреслює в гуцула чоловічність, у гуцулки - красу. Народні уявлення про образ чоловіка пов’язані з хоробрістю та вдачею. [10]
Чи не цих рис додавали його високій статній фігурі широкий ремінь, сокирка, зброя, порохівниці, тобівки тощо.









Розділ 2
Художньо-стильові особливості тобівок на Гуцульщині

Класифікацію народних виробів зі шкіри можна проводити кількома ознаками: матеріалом (виходячи із способів обробки сировини), видом, формою, побутовим призначенням тощо. У зв’язку з цим виділяємо вироби із шевського товару (взуття, ремені, сумки), овчини (кожухи, шапки), з лимарщини (упряж, ремені). [7]
Із шевського товару крім взуття народні майстри виготовляли ще ремені, сумки, гаманці та інші дрібні вжиткові вироби. Найдавнішими центрами виготовлення виробів з “ременю” у кінці ХІХ- на початку ХХ ст. на Гуцульщині були Косівщина (Річка, Снідавка, Брустори, Шепіт, Уторопи, Косів),Верховина (Криворівня, Красноїлів, Голови).
Відомими “на всі гори”, як кажуть літні гоцули, було мистецтво І. Д. Кіщука (1874-1945) із с.Річки та Ф. Якіб’юка (1877-1959) із с.Снідавки. Нині їх вироби зберігаються у музеях Івано-Франківська, Коломиї, Косова. Провідними гуцульськими майстрами художньої обробки шкіри були також Теодор Мегединюк, Михайло Мартищук, Микола Медвідчук, Степан і Дмитро Пітеляки із с.Річки, Никола Дудчак і його син Дмитро та Лук’ян Миклащук із с.Брустори, Микола Вінтоняк з Косова, Лукин Якіб’юк із Снідавки. На Верховині відомі майстри – Процюк (Криворівня), Іван Миронюк (Красноїлів). [7]
Загалом при створенні робіт мають місце ніби два нероздільних процеси: духовний і матеріальний, тобто виробничий.
Художня довершеність виробів народного мистецтва великою мірою є наслідком глибокого розуміння майстром пластичних можливостей матеріалу. Щоразу в його руках народжується маленьке диво, тому що в самому процесі праці матеріалізуються не лише професійні навички майстра, але і його поетичне сприйняття світу, невичерпна фантазія. Народні майстри - тонкі й чуйні художники. Вони добре розуміють, що мистецька річ цінна творчою фантазією, талантом, а не підробкою під багатий матеріал. [11]
Характер художнього вирішення тобівки у процесі історичного розвитку безперечно, зазнавав змін, удосконалювався, відповідно до пануючих на певному періоді понять про красу. Водночас важливу роль тут відігравав фактор традиційності. Нарядність тобівки не обмежувалася лише декором, а проявлялася також у формі, конструкції, розмірах.
Типи та форми тобівок.
Значне поширення в цьому етнографічному районі мали також чоловічі юхтові “тобівки” (“табівки”) – плоскі сумки (26х21х3 см; 27х24х2,5 см) на довгому ремені. Вони були розраховані на зберігання і транспортування дрібних повсякденних предметів. Вони доповнювали чоловічий одяг і у значній мірі декоративне призначення.
Тобівки протягом ХІХ ст. зазнали певних змін у формі та оздобленні. Давніші, так звані “старовіцькі”, були розміром близько 26х22х2 см., прямокутні, з кришкою, яка закривала всю передню частину корпусу. (Рис. 6)

У кінці ХІХ ст. ці тобівки змінились на півкруглі, менші за розміром, але місткіші за рахунок збільшення їх ширини. (Рис. 7) Далі ця форма стійко зберігалась. [7]
Різновидністю чоловічих шкіряних торбин були поширені на Гуцульщині “ташки” та “порошниці”, так їх називали у Верховинському районі. Ташки були невеличкі (16х13 см), зовсім плоскі (2,5-3 см) чоловічі шкіряні сумки на довгому ремені. (Рис. 8) У ташках іноді зберігали документи, загалом же вони служили “для гонору”. Їх носили тільки у святкові дні, через плече, навхрест до тобівок. [12]
Крім традиційних чоловічих, в перших десятиліттях ХХ ст. для міських жителів і туристів почали виготовляти жіночі тобівки з кольорової шкіри, орнаментовані подібно до кептарів. (Рис. 9)
Також виготовляли калитки (Рис. 10) з тонкої юхти, які мали форму невеличкої торбинки, стягненої у верхній частині ремінцем. Їх ще називали “мошонки”, багато оздоблювали китицями, наперстками, капслями.

1.2 Способи декорування.
Поруч з технікою тиснення по шкірі застосовувалися гравірування, ажурне вирізування з підкладкою, аплікація. (Рис. 9а) Важливе місце в оздобленні гуцульських виробів займали металеві прикраси. Зібрані у музеях Коломиї, Косова зразки тобівок дають можливість спостерігати певні етапи в оздобленні металом.
Так, викладені дрібними металевими опуклими ґудзичками – кружечками контури орнаменту із значною площиною вільного поля безпосередньо належать до давніших зразків. [5]
В ХІХ ст. відомі тобівки, оздоблені незначною кількістю металевих капслів, викладених хрестоподібно. (Рис. 11) З кінця ХІХ ст. декорування тобівок металом переважає над іншими засобами. “Старовіцькі” прямокутної форми тобівки оздоблювали плоскими металевими кружечками – “бовтицями” поміж них набивали дрібні цвяшки з випуклою формою голівки – “ціточки”, а в центрі – круглу велику “бовтицю”.(Рис. 5а) В чіткому ритмі прямими горизонтальними лініями орнамент покривав усю поверхню кришки тобівки і ремінь до неї.
Із зміною прямокутних тобівок на півкруглі їх оздоблення металом суттєво змінилось. Лінійний орнамент виступав півкругом, за формою кришки, з основним акцентом на центр. Усю поверхню виробу декорували опуклими карбованими і маленькими гладкими кружечками (“бобриками”). (Рис. 12а, б, в)
На сумках – ташках увесь верх кришки був покритий тонким листовим металом, карбованим і поділеним на окремі поля. Орнаментували також боки і ремінь торбини. (Рис. 12б) Ремінь оздоблювали ціточками і бобриками у ромби (Рис. 3а) та ряди або традиційно вздовш ременя у чотири – вісім рядів. (Рис. 13)
Певного художнього оформлення діставало й місце з’єднання ременя з тобівкою чи ташкою. Фігурно вирізані кінці ременя з обох боків корпусу кріпилися карбованими пряжками найрізноманітнішої форми. (Рис. 14) Декоративна насиченість досяглась винятковими за звучанням фактурними і світловими контрастами шкіри й металу. [2]
(Рис. 15)
Орнаментальні мотиви та сюжетні композиції.
Орнаментальні мотиви й увесь декор в цілому поступово ускладнювався залежно від техніки виконання і матеріалу. Орнаментальні мотиви, виконані в техніці холодного чи гарячого тиснення металевими або дерев’яними штампами, мали свої особливості, що диктувалися до певної міри способом їх виконання. Найбільш поширеними були сюжетні узори: біля дерева два олені, звернені один до одного, або сцени полювання. (Рис. 16)
Ці та подібні сюжети не позбавлені міщанських впливів, тому хист майстрів виявлявся більше у досконалій техніці декорування та формі виробів. [7]
Працюючи в основному на місцевого споживача, народні майстри користувалися апробованими узорами, які переходили з роду в рід, від майстра до майстра, але це не позбавляло кожного з них від індивідуальності. Отже, орнаментально – композиційні рішення глибокими коріннями вростали в місцеве народне мистецтво. В. Шухевич писав, зокрема про художню мову гуцульського мистецтва: “ В ній лежить традиція артистизму цілого народу, який переховує не тільки взори, але й різнорідну техніку... форму прирядів і приряди “. У кожному осередку панував один тип узору. Він міг мати невеликі відмінності, що виражалися чи то в різних розмірах чи в сюжтно-орнаментальних мотивах. Важко сказати, чому утверджувався саме той чи інший тип оздоблення, але він відповідав критеріям оцінки інших. Незмінними на довгий час залишались ті елементи і мотиви, які були зрозумілими народові, становили естетичну цінність і були придатними для техніки їх виконання на шкірі.
Загалом в орнаментально - композиційному рішенні розв’язання декору тобівок спотерігається значна стабільність і традиційність. Основні мотиви оздоблення цих виробів – “ружка“, “зернянка”, “ріжки”, “колосочки”, “копитця”, перегукуються з ідентичними в художній обробці дерева, зокрема у випалюванні. (Рис. 17а, б, в) Однак орноментальні мотиви, взяті з інших суміжних видів народного мистецтва, переосмислювалися відповідно до властивостей нового матеріалу. Характерною особливістю орнаменту на шкіряних торбинах є строга симетрія і ритм, стриманість у доборі технічних засобів. (Рис. 18)
Також зустрічаються тобівки декоровані медальйонами. Прикладом є тобівка оздоблена медальйоном із зображенням польського короля Зігмунда ІІІ. (Рис. 19)
Народні майстри глибоко розуміли органічний зв’язок орнаменту з формою та фактурою виробу, співвідношення орнаменту і загальної площини. Бралося до уваги те, яке місце і положення займатимуть ці вироби в комплексі ансамблю одягу. Так, чоловічі тобівки призначені для ношення на ремені, оздоблювали тільки з одного боку, за формою виробу, у стрічковій або концентричній композиції. В декоруванні ременів орієнтувались насамперед на повздовжні ряди прикрас – це диктувала сама форма виробу. Поблизу пряжок, тобто на найвиднішому місці, орнамент ускладнювався різними за технікою і матеріалом узорами.


Розділ 3
Гуцульські тобівки у збірці Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття
ім. Й Кобринського та Косівського музею народного мистецтва і побуту Гуцульщини
Народна творчість широко популяризується. Унікальні зібрання творів старовинного та сучасного народного мистецтва зберігаються в Київському музеї народного декоративного мистецтва, Львівському музеї етнографії та художнього промислу, Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім.. Й Кобринського, Косівському музеї та ін. Природа народного мистецтва, діалектика його розвитку в найрізноманітніших генетичних і функціональних зв'язках із своєю добою, особливості його образної мови стають предметом дослідження радянської науки. [11]
Коломийський та Косівський музеї – одні з відомих мистецько-культурних закладів Івано-Франківської області. Колекція виробів зі шкіри тут порівняно невелика. У збірці є чимало жіночих нашийних прикрас для одягу, тобівок, поясів. Багатство композиційних вирішень, прийомів, обробки цих виробів свідчить про великий талант народних майстрів, їхню фантазію, вміння у простому відтворити прекрасне. [3]

Основною частиною Коломийського та Косівського музеїв, як і заведено, є зали, де виставлено експонати для огляду відвідувачами. Це – експозиція , обличчя музеїв. Тут показано все найкраще, найхарактерніше для історії розвитку народного мистецтва.
Крім експозиції, як і в кожному музеї, є ще фонди, або запасні приміщення, де зберігається більшість творів народного мистецтва, які не експонуються з різних причин для загального огляду. Зібрати найцінніші народні твори, створити відповідні умови збереження та передати ті цінності майбутньому поколінню. Фонди – це база, яка є джерелом великої наукової праці для кожного мистецтвознавця, художника, студентів художніх інститутів, для всіх, хто цікавиться народним мистецтвом. [13]
В залі представлені гуцульські шкіряні пояси, оздоблені металом. Широкі пояси-череси на чотири, п'ять і більше пряжок робили переважно з грубої шкіри і прикрашали тисненням, візерунками — «поясками», «дужками», а по краях — плетінкою з кольорових шкіряних поясочків. Пояси пізнішого часу, так звані букурійки, оздоблені бакунтовими ґудзиками — бобриками і тонко гравірованими пряжками.
Відомими майстрами виготовлення таких поясів були Ілько Дмитрович Кіщук (1874—І945) з села Річки, Микола Федорович Медвідчуй (1880—1946) з села Снідавки, Лукин Петрович Миклащук (1911— 1960) з села Брустурова Косівського району. Згадані пояси можна оглянути у вітрині.
Художньо оздоблені металеві деталі використовувалися для прикрашування чоловічих шкіряних торбин — тобівок і ташок. Зразки їх експонуються в залі.
Відомим майстром шкіряних виробів був Федір Васильович Якіб'юй (1879—1957) з села Снідавки Косівського району. З його неповторним мистецтвом можна ознайомитись в музеї. В Коломийському музеї народного
мистецтва Гуцульщини та Покуття ім.. Й Кобринського зберігається тобівка цього майстра. (Рис. 20)
Форми тобівок XVIII ст. квадратні (Рис. 21), в XIX і на початку XX ст.— півкруглі і багатше оздоблені. (Рис. 22)
Тобівки і ташки прикрашували металевими капсулами — бобриками та металевими фігурними бляшками з гравірованим або тисненим орнаментом. [14]
У збірці Косівського музею народного мистецтва і побуту Гуцульщини колекція, що зберігається у фондах музеїв, надзвичайно цінна. Тут зібрано речовий матеріал, пов’язаний безпосередньо з історією сіл та міст Гуцульщини. Більшість фондових експонатів розкривають життя і творчість народних майстрів Гуцульщини. (Рис. 23, 24)
Неоціненним є внесок у збереженні народних мистецьких традицій та впровадженні їх у сучасність є доробок Косівського інституту декоративного та прикладного мистецтва та Львівської академії мистецтв, які впродовж багатьох років бережуть давні традиції художніх особливостей та технологій всіх видів декоративно-прикладного мистецтва західних областей України.
У музеї Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва також є зібрання ташок і тобівок народних майстрів Гуцульщини, різних по формі, технологій виготовлення та декоруванням. (Рис. 5а, б, в, 7, 15, 17а,б)
Художня обробка шкіри розвивається і в наш час. У фондах та експозиції представлені твори народних майстрів П.Ф. Харінчук, М.М. Медвідчука, М.В. Вінтоняка, В.М. Петрича, І.Л. Миклащука, які, зберігаючи і розвиваючи традиції минулого, виготовляли різні предмети побутового та декоративного призначення, співзвучні з сучасними новаторськими тенденціями розвитку мистецтва.Багаті фонди дають можливість організовувати різні виставки в музеї та поза його межами. [15]









Висновок

Естетична цінність народних шкіряних виробів зумовлена гармонійним поєднанням матеріалу, форми, конструктивних прийомів та художньо-технічних засобів
Систематизація музейних збірок дає можливість зробити висновок про особливості художньої обробки шкіряних виробів, простежити характер і динаміку їх розвитку. Ті зміни, які відбувались у способах і засобах декорування, свідчать про їх постійне збагачення й удосконалення. В їх орнаментації навіть за окреслений період відбулись значні зміни. Поступово за рахунок нових матеріалів та способів їх використання зростала система виражальних засобів, змінилась форма, ускладнювався декор. Як бачимо, початково орнамент на тобівках був простий. В розробці орнаменту майстри йшли від найпростіших геометричних форм до складних композицій.
Аналізуючи художні особливості гуцульських тобівок, ми з великої варіантності у трактуванні орнаментальних мотивів їх композицї назвали лише ті, які були найбільш поширені в ХІХ- перших десятиліттях ХХ ст. Поруч з ними по окремих селах у вжитку було ще багато інших.
У тому чи іншому осередку певні зміни в декоруванні тобівок виникали часом під впливом, що хтось, одружившись, чи повернувшись із заробітків, приніс свій уподобаний там зразок. Проте вони не витісняли традиційних.
За давніми зразками, що зберігаються в музеях, приватних колекціях до певної міри можна прослідкувати розвиток техніки оздоблення тобівок.
Найпростіший спосіб – холодне чи гаряче тиснення металевими або дерев’яними штампами. Подібний спосіб зберігся до кінця ХІХ ст. Пізніше повсюдно застосовувався інший спосіб: набивання симетрично бобриків, капслів, акцентуючи увагу на центр.
Художня обробка шкіри в Україні ще в стані відродження, та все ж помітні великі якісні зрушення. Вони виявляються у кількісному зростанні професійних художників. Найуспішнішою виєвляється творчість тих майстрів, які за основу беруть народні традиції. Саме з витоків народного мистецтва черпають натхнення провідні майстри художньої обробки шкіри.