Мета: Розкрити роль і значення вокально-хорових навичок на урока музики.
В час відродження нашої духовності, розбудови нашої незалежної держави, перед композиторами, діячами мистецтва стоять важливі завдання з питань музичного виховання підростаючого покоління. А саме в піснях, хорових творах, показати історію нашого народу, його звичаї, традиції, обряди, незламність духу у боротьбі за волю України. Адже музичне виховання відіграє важливу роль у духовному становленні особистості людини.
“Пізнання світу почуттів неможливе без розуміння і переживання музики, без глибокої духовної потреби слухати музику й діставати насолоду від неї” – Володимир Сухомлинський . саме цією думкою і слід керуватися в процесі вдосконалення змісту музично-виховної роботи в школі.
Художнє виконання пісенно-хорового репертуару у дитячому хорі може бути лише на основі розуміння і відчуття учнями художнього образу. Це є першою і обов’язковою умовою художнього співу. Проте однієї цієї умови недостатньо, потрібно ще вміти передати зміст і характер пісні під час співу, а разом з тим володіти мінімальною вокально-хоровою технікою, тобто вокально-хоровими навичками.
Вокально-хорові навички – це комплекс автоматизованих дій різних часин голосо-дихального апарату, які відбуваються під час співу і підкоряються волі співака, його виконавським бажанням, узгодженого співу в колективі. Починати прищеплювати вокально-хорові навички слід з роз’яснення правильного положення корпусу співака.
Співоча постава.
У поняття співочої постави входять: навичка правильного тримання корпусу і голови під час співу, а також вміння природно розкривати рот. Співаючи, треба стояти чи сидіти прямо, не витягуючи шиї, не напружуючи її м’язів. Руки краще вільно опустити вниз ( це під час співу стоячи), чи вільно покласти на коліна (під час співу сидячи). Язик і губи не повинні бути скованими, млявими, а навпаки – рухливими і пружними; голову не опускати і не задирати вгору, дивитися прямо перед собою. При такій поставі складаються умови для вільного дихання. Корпус не повинен бути млявим або напруженим. У всій поставі повинна бути активність, готовність до співу. Правильна постава є наслідком внутрішньої активності, в той же час сама постава добре впливає н внутрішній стан дитини, добре її організовує. Щодо проведення уроків музики, то у педагогічній практиці існує дві точки зору. Одні вчителі вважають, що уроки музики треба проводити стоячи, інші, навпаки – сидячи. Для правильності співочої постави корпусу краще під час співу стояти. Але, враховуючи, що на уроці приходиться не тільки співати, а й записувати, співати по нотах, тому практичніше проводити ці уроки сидяче. Коли пісня вивчена можна співати її стоячи. Незалежно від того чи учні сидять під час співу, чи стоять, положення корпусу повинно бути прямим, природнім, вільним. Голова під час співу повинна бути злегка піднятою, таке положення голови буде сприяти кращому положенню горлянки. Рот треба відкривати вільно, нижня щелепа повинна теж вільно опускатися вниз, бо від правильного положення голосового апарату залежить якість звуку. На початковому етапі навчання співу зустрічається ряд недоліків, які полягають у неправильній роботі артикуляційного апарату.
Артикуляція .
Артикуляцією зветься робота органів мови: губ, язика, м’якого піднебіння, голосових зв’язок.
Отже, самим найпоширенішим недостатком у співі є скована нижня щелепа. При такому положенні рот дуже мало відкритий, звук повітрям вільно не виштовхується, голос звучить неприродно, а також виникає різниця між голосними звуками. Ліквідувати такий недолік можна під час співу різноманітних нотних прикладів, вправ на різноманітні склади. Наприклад, ай-ай; ля-ля; дай-дай; та-та.
4
4
ля, ля, ля, ля, ля, ля, ля, ля, ля, ля, ля, ля.
Така вправа сприяє звільненню нижньої щелепи і правильному положенню роту.
Другим недоліком є в?яла пасивна опущена щелепа, при цьому обличчя співака не виразне, безтурботне. Щоб усунути такий недолік слід співати вправи на склади: ду-ду; ту-ту; му-му; мо-мо.
4
4
ду-ду-ду, ду-ду-ді; мо-мо-мо, мо-мо-мо;
ту-ту-ту, ту-ту-ту; му-му-му, му-му-му.
Третім – дуже поширеним недоліком у співі є розтягнутість губ у сторони. При такому положенні роту утворюється ”відкритий”, “плоский”, “білий” звук (наводжу приклади власним співом).
Одним із кращих прийомів у роботі по усуненню незваних недоліків у співі буде особистий приклад вчителя, тобто вчитель сам повинен наочно показати правильний спів, а наочність, як один із основних дидактичних принципів, повинна займати основне місце на уроці, бо наочність в музиці – це і є сама музика. Бажано, щоб кімната, в якій проводяться уроки музики, була відповідно обладнана (плакати із зображенням співочої постави, портрети композиторів, пісенний репертуар, який включений у програму, крилаті вислови про музику, різні правила співу, нотна дошка, музичний інструмент, шафа для зберігання нот, методичної та хорової літератури, програвач, грамплатівки тощо). Отже, виховання правильної співочої постави повинно бути у центрі уваги вчителя музики.
Дихання.
Дихання є найважливішим елементом співацького процесу. Є дихання, без якого неможливо художнє виконання твору. Як відомо повітряний струм викликає коливання голосових зв’язок, внаслідок чого народжується звук, який попадаючи у резонаторні порожнини, посилюється і набуває вокального звучання. Від дихання залежить сила звуку і всі його відтінки: краса, чистота звуку, виразність співу.
Характер видиху та вдиху зумовлюється характером звуку. Занадто сильний вдих веде до форсованого нерівного звучання і підвищення інтонації. Мляве дихання позбавляє звук барвистості і викликає пониження інтонування. Видих завжди повинен бути економним. Для цього деякі педагоги-вокалісти радять різноманітні вправи: лежачи, набирати повітря на певну кількість секунд і рівномірно випускати його. Тривалість видиху та вдиху слід з кожним днем збільшувати. Згодом виробляється широке, тривале дихання та вільний видих.
Існують різні типи вокального дихання. Найбільш визнане сучасною вокальною педагогікою – це, так зване, грудно-діафрагматичне дихання, яке дає можливість зробити найповніший і найглибший вдих.
Грудне дихання, при якому повітря набирається у верхню частину легенів і груди злегка вип?ячуються вперед.
Костоабдомінальне – в ньому беруть участь нижні ребра, діафрагма і м’язи черевного преса. (Costa – ребро, abdomen – живіт).
Співацьке дихання, як і звичайне, складається з двох моментів: вдиху і видиху. Співацьке, порівняно із звичайним, розмовним у 2-2,5 раз більше.
Характер вдиху, як перед початком виконання твору, так і в процесі співу залежить від характеру твору. Для творів повільних кантиленних природнім є вдих спокійний, глибокий (приклади пісень). У творах швидкого темпу вдих повинен бути коротким, але також глибоким (приклади пісень).
Перед співом треба взяти дихання, на якусь долю секунди затримати подих, ніби зробити опору, почати спів за знаком вчителя, економно витрачаючи повітря до кінця фрази. Дихання береться між фразами і завжди за одну долю до початку співу (наводжу приклади).
Якщо при звичайному диханні вдих чергується з видихом незалежно від нашої волі, то у співі дихання повинне бути цілком підпорядковане волі виконавця, бо тут воно відіграє дуже важливу роль, як основа формування співочого звука. Для співаків важливіше значення має видих, бо завдяки йому утворюється співочий звук. Вдих перед початком хорового співу має бути завжди організований та одночасний, повинен відповідати характерові твору. Набирати повітря треба безшумно, не піднімаючи плечей. Дихання при якому піднімаються плечі шкідливе. Таке дихання називається ключичним, воно дуже розповсюджене у шкільній практиці. Плечові рухи вказують на те, що повітрям заповнюється лише верхня частина легенів і такого дихання не вистачає до кінця фрази.
Завдання вчителя – навчити учнів економно, рівно і поступово витрачати повітря, навчити рівно “тягнути” звук.
Щоб краще розвинути тривалість дихання, корисно співати різні вправи: діти по руці вчителя беруть дихання, затримавши подих, зробивши опору на першому звуці, починають співати на голосну “у”. При цьому вчитель рахує на рахунок “раз”, “два”, “три”, “чотири” і т.д. це викликає у дітей інтерес, активність, бажання хто довше протягне звук. Такі вправи проводяться на початковому етапі, коли учні ще не знайомі з нотами. Коли ж учні ознайомляться з нотами, можна співати вправи по нотах.
А У А У
Над розвитком навичок співацького дихання треба працювати систематично. Перша вимога до правильного співацького дихання – це правильний одноразовий вдих повітря. Друга вимога – видих.
Якщо, вчитель сам акомпанує співакам, то дихання показується кивком голови. Не можна брати дихання всередині фрази, а ще більше в середині слова. В окремих випадках при великих фразах допускається зміна дихання в середині фрази між словами. Під час виконання хорових творів, переважно повільного темпу, при великих тривалостях або довгих фразах часто застосовується прийом “ланцюгового” дихання, коли співаки дихають не разом, а по черзі “ланцюжком”. На ланцюговому диханні можна виконувати музичні фрази будь-якої величини, вони не розриваються такою зміною дихання, у слухачів створюється враження, що хор виконує фразу на одному диханні. При виконанні на ланцюговому диханні нот великої тривалості або довгих фраз окремі співаки можуть брати дихання по черзі в будь-якому місці в тому числі і в середині слова. Часто “ланцюгове” дихання також застосовується у закінченнях твору (наводжу приклади, ілюструю).
Дихання – основа співу.
Звукоутворення.
Для художнього виконання твору потрібна культура звуку. Вона забезпечується не тільки правильним диханням і дикцією, а й доброю манерою звукоутворення, яка, насамперед залежить від вміння володіти своїм голосом. Цього можна досягти дотримуючись правильної співочої постави й дихання. У співаків-початківців дихання нестійке, нижня щелепа стиснута, губи мляві, шия витягнута, це негативно впливає на якість звуку – спів стає нечистим, неприємного горлового тембру, з “плоским”, “білим” звучанням. Керівник хору повинен відучити співаків від форсованого, крикливого звуку, бо такий спів псує голос, порушує чистоту інтонації й виразність виконання.
Отже, одним із важливих елементів хорового співу є природне звукоутворення. Основним принципом звукоутворення є зв’язний спів, (Legato) – як основа співацького мистецтва, активна подача звуку, вироблення високого головного звучання, як основи.
Звук, поруч з ритмом, темпом, ансамблем і строєм, є одним з основних виконавських засобів виразності. Змістовне, соковите забарвлення звучання є наслідок систематичної, тривалої роботи. Звукова палітра хору може бути різноманітною, різнобарвною, адже для того, щоб передати радісний, ліричний, героїчний, драматичний або гумористичний зміст, потрібен різний характер звуку, різні звукові барви. При всіх змінах характеру звучання, звук хору повинен мати постійні якості: звучання хору повинно бути природнім, не напруженим, рівним на всьому діапазоні, округлим, точним. Здобуття цих якостей вимагає різнобічної роботи вчителя над диханням звука, над регулюванням сили звучання, над округленням голосних, звукоподачею, зуковедінням, тощо.
Велике значення для правильного звукоутворення має чітке формування голосних звуків. Якість голосних залежить від того, як співак розкриє рот: нижня щелепа опускається повільно, утворюючи губами коло. Звук тоді утворюється округлений. Велике значення має ведення звука, всі голоси повинні звучати рівно. Правильному звукоутворенню допомагає вміння розпізнавати якість звука, тобто відрізняти гарний звук від поганого. Важливим, тут буде особистий показ керівником способів правильного звукоутворення. Керівник повинен якнайчастіше нагадувати про співочу поставу, показувати правильну артикуляцію, формування звука. У вихованні правильного звукоутворення слід завжди орієнтуватися на музичну фразу. Музичу фразу треба проспівати так, щоб вистачило дихання і збереглося барвисте звучання. У співаків треба виробити головне, світле, дзвінке, округле звучання. Головне звучання виробляється на звуках у-ю; світле – за допомогою посмішки; рівне – за допомогою вправ, побудованих у висхідному та низхідному напрямках. Треба звертати увагу на те, щоб дитячі голоси звучали ненапружено. Отже, першочергове завдання вчителя – добитися співу легким, м’яким звуком. Виробити ці навички допомагають перш за все пісні з програми учнів молодших класів, а також різноманітні вправи, які треба співати на різні склади, слова.
а)
ля-ля-ля, ля-ля-ля, ля-ля-ля, ля-ля-ля...
б)
лег - кий ві - те – рець, лег – кий ві – те – рець...
Щоб уникнути “плоского”, “відкритого” звуку можна співати вправи на склади “ду”, “до”, “ту”.
в)
ду – ду - ду, до - до - до, ту – ту - ту.
Щоб виробити однакове звучання голосних слід співати вправи на одній висоті, на склади:
Ді, де, да, до, ду;
Мі, ме, ма, мо, му;
Грі, гре, гра, гро, гру;
Е, лі, о, но, фа.
Подолати сипле звучання голосу теж допомагають спеціальні вправи: наслідування дзвіночка, сопілки, скрипки, балалайки. Такі вправи діти сприймають як цікаву гру і це дає позитивні наслідки. Так вчитель пропонує дітям пригадати як дзвенить дзвіночок, спочатку діти тренуються на одній висоті, потім співають звукоряд квінти вверх і вниз і, нарешті, арпедисто на склад “дінь”.
Увага малюків нестійка, щоб діти не стомлювались від однієї вправи, треба співати інші. Наприклад, діти з задоволенням будуть наслідувати гру сопілки: притуливши дві руки до рота, учні уявляють собі, що грають на сопілці, і на склад “ду-ду” відтворюють пропоновані вчителем звуки. Таким самим способом можна відтворювати гру балалайки на склади “тринь-бринь”, гру скрипаля – “тілі-тілі”. Елемент гри, внесений у навчання добре активізує учнів на уроці. Красу звука ще придає тембр, тому в піснях різних за характером слід придавати різну окрасу звуку (приклади пісень наводжу сама).
Дикція.
Важливе значення на уроках музики має дикція.
Дикція – це виразне вимовляння слів, складів і окремих звуків. Мелодія пісні нерозривно пов’язана з текстом. Між тим дуже часто у хоровому співі, виконанні пісні майже неможливо розібрати слів, не можна зрозуміти, про що співається у пісні, хоч хор може співати гарно, хорошим звуком. Отже, хороша дикція в хорі залежить від гнучкості і рухливості артикуляційних апаратів співаків.
Артикуляція – це робота органів мови, необхідна для відтворення того чи іншого звуків мови. До артикуляційного апарату входить: нижня щелепа, губи, язик, м’яке піднебіння і голосові зв’язки. Всі частини артикуляційного апарату повинні бути ненапруженими., і в той же час активними. Вирішальне значення для утворення голосних і приголосних звуків має язик і губи, які повинні бути дуже рухливі, вільно і активно набувати потрібного положення, нижня щелепа повинна вільно опускатися вниз.
Щоб домогтися чіткої вимови тексту, треба навчити дітей співати ненаголошені голосні, чітко вимовляти приголосні. Отже, приголосні звуки повинні вимовлятися швидко, активно, енергійно. При млявій роботі артикуляційного апарату приголосні звучать “розмазано”, погіршують якість звуку. Особливо треба звернути увагу на швидку, коротку вимову свистячих звуків – “з” і “с”, шиплячих – “ж”, “ч”, “ш”, “щ”, які при відсутності чіткої дикції створюють в хорі неприємний свист і шипіння. Дуже швидко і чітко треба вимовляти послідовності кількох приголосних, наприклад, в словах “безстрашний”, “безсмертний”, “скромний”. Таким чином основу співу складають голосні звуки. Це не говорить про те, що приголосні звуки не мають ніякого значення. Навпаки, без чіткої вимови приголосних не може бути чіткого співу. В співі приголосні звуки вимовляються, як уже згадувалося, зібрано, коротко, енергійно. Така вимова приголосних допомагає чіткому і повному звучанню голосних, що йдуть за ними, тобто всі приголосні звуки слід відносити до наступного голосного і вимовляти разом з ним. Така вимова сприяє протяжності звучання, безперервності музичної фрази і вокальної лінії в цілому. Деякі приголосні, наприклад “р” і “б” треба нерідко ніби подвоювати. (“Льодолом” М. Д. Леонтовича)
Велика увага приділяється чіткій дикції дітям, які шепелявлять, часто перекручують окремі слова.
Вчитель повинен слідкувати за цим, виправляти помилки, допущені у співі, так як це відповідає не тільки завданню музичного виховання, але й більш широкому педагогічному завданню навчанню вірної літературної мови. Отже, правильна вимова слів повинна бути наслідком доброго розуміння, відчуття, знання тексту, а також наслідником відповідної систематичної технічної роботи. Керівник хору повинен неухильно дбати про розвиток гнучкості і рухливості артикуляційного апарату співаків, домагаючись активності, легкості і свободи у роботі окремих його частин (язика, губ, щелеп) без чого не може бути доброго, виразного вимовляння слів тексту. В процесі роботи над піснею корисно проспівати її або прочитати текст, підкреслено чітко вимовляючи приголосні звуки. Це добре розвиває артикуляційний апарат, а підкреслену чіткість під час співу легко усунути. Таку роботу корисно проводити на тихому звуці, а при перечитуванні тексту – навіть, пошепки, при цьому всі дикційні недоліки виявляються більш чітко. Диригент має виховати в хорі свідоме ставлення до словесного тексту виученого твору та його художнього змісту і до оволодіння всіма засобами виразного його відтворення. Добре вироблена дикція полегшить диригентові здійснення цієї найважливішої мети. Отже, основою вокального виховання є організація взаємодії всіх частин співацького апарату: дихання, дикції, звукоутворення.
Інтонація.
Однією із самих головних умов гарного хорового звучання чистота співу, тобто чисте інтонування. Інтонація - це точне відтворення висоти звука. Отже, основою співу буде точне, чисте інтонування. Першою вимогою вчителя в роботі над цією навичкою є вміння відрізнити чисте звучання від фальшивого. Миритися з неточним інтонуванням у дитячому співі це означає підривати основи музичного виховання. Робота над розвитком навички чистого інтонування тісно зв’язана із вихованням та розвитком слухових навичок. Від чого залежить точна інтонація?
1.Від фізичного стану співака, загальна перевтома, хворе горло, хвороба гортані, голосових зв’язок.
2.Від слухових даних співака.
3.Від уміння володіти диханням, звукоутворенням, дикцією, а також від співочої постави.
4.Від захоплення співаків виконання того чи іншого твору.
Якщо учням сподобалась пісня, вони співають її із задоволенням, то виникає такий етап творчої активності, підтягнутості учнів, який теж сприяє чистому інтонуванню. Однак один тільки інтерес дітей до пісні не може повністю визначити чистоту інтонації строго під час виконання.
І крім того;
5.Пісня повинна бути зручною, для виконання її по діапазону і мелодичним ходам.
Труднощі в інтонації можуть виникнути при незручному голосоведінні: великі інтервальні скачки, часті секунди, хроматизм.
Чистого інтонування можна добитися під час співу мурмурандо окремих вправ, пісень. Складів. Такі вправи треба співати повільно, щоб діти звикли привикати до чистого інтонування.
Хороших результатів допомагає добитися транспонування трудних місць в зручнішу тональність. Подоланням інтонаційних труднощів допомагає спів окремих складів по нотах. Домогтися хорошої інтонації допомагає також спів без супроводу. Спів без супроводу також є одним із головних засобів розвитку і виховання вокального слуху та голосу.
Стрій.
Поняття інтонації в хорі нерозривно пов’язане з поняттям строю. Що таке стрій?
Строєм зветься правильне точне інтонування інтервалів в їх мелодичному і гармонічному видах. Стрій, тобто інтонаційно вивірене і вирівняне звучання буває двох типів:
Мелодичний (горизонтальний) і гармонічний (вертикальний).
Мелодичний стрій – це послідовність музичних звуків, що йдуть один за одним у горизонтальному порядку, ще називають його горизонтально-мелодичним.
Гармонічний стрій – це спів гармонічних послідовностей у вертикальному порядку (одночасне звучання тонів).
Одним із важливих моментів у роботі над вирівнянням строю є диригентські вказівки вчителя. Керівник мусить всіма засобами виразності – рукою, виразом обличчя, показати де треба підвищити звук і навпаки. Між учнями і вчителем повинен бути тісний контакт і взаєморозуміння. Слід звернути увагу і на велику помилку, яку часто можна зустріти і хоровій практиці, якщо хор виконує якесь місце фальшиво, то вчитель замість виправити це місце і виявити хто співає невірно заставляє всіх повторювати декілька разів одне і то ж місце.
Це якраз не допоможе тим, хто співає фальшиво, невірно, а тільки знизить інтерес до співу тих, хто співає добре. Коли у пісні відчувається фальш, то не слід повторювати усю пісню спочатку, а виправити ті місця, котрі важко засвоюються. Отже, хоровий стрій, чиста інтонація є найважливішими елементами хорового виконавства. Або: чистота звуку – це камінь, на якому базується будова хорового мистецтва.
Ансамбль.
Що ж таке ансамбль?
Ансамбль – слово французьке, (ensemble – разом, вкупі, ціле, узгодженість), єдність виконання. Це означає, що співати повинні одноразово і однаково повинні дихати, формувати звуки, вимовляти слова, точно дотримуватися висоти звуку, темпу і ритму пісні, динаміки.
Одним із перших правил колективного співу є єдність темпу під час виконання.
Темпом називається ступінь швидкості і характер руху музичного твору. Досить того, щоб один співак порушив загальний темп, як зразу зникає злагодженість звучання. Найбільші труднощі щодо темпу зустрічаються в піснях дуже швидких і повільних, а також при темпових змінах у середині твору. Якраз шкільна програма ці труднощі передбачає і пісні, наприклад для 1го класу написані у помірному темпі, бо на таких піснях і тим більше, у 1му класі закладаються основи навичок єдиного темпу при співі. Починаючи з 2го класу пісні бувають різні: більш швидкі і повільні. У 2му класі в репертуар включаються пісні із зміною темпу. ( Л. Кніппер “Чому ведмідь взимку спить?” і інші).
Що таке темп?
Італійське – tempo, латинське – tempus, означає – час. Це ступінь швидкості виконання і характер руху музичного твору.
Темп одно із головних джерел виявлення змісту і характеру пісні, тому виконання у вірному темпі має дуже велике значення. Розучувати пісню спочатку треба у помірному темпі поступово наближаючись до належного.
Другим головним моментом гарного ансамблю є єдність метру (однакове, одноразове виконання сильних і слабих долей такту), яке придає виконанню живу пульсацію. Є пісні, де метрична чіткість дуже важлива. Особливо це стосується пісень маршового характеру. Наприклад: “Марш українських дітей” муз. А. Басової, “Школярський гімн” муз. Ф. Колесси, сл. М. Підгір'янки.
Для вірного виконання метру складають пісні із за тактовим початком. Трудність їх полягає в тому, що затактові звуки треба співати слабше, ніж сильні звуки (“Чому ведмідь взимку спить” муз. А. Кніпера, на сл. А. Коваленкової, “Струмок” муз. А. Штогаренка, “Україні” муз. А. Басової, на сл. М. Підгір’янки, “Вальс сніжинок” муз. Т. Попатенко та інші.)
Під час співу вчитель повинен слідкувати, щоб співаки добре акцентували сильну долю. Найбільшу трудність для досягнення ансамблевого співу складає ритм, так званий ритмічний ансамбль. Є пісні де в одному випадку треба проспівати .
а в другому .
Друга ритмічна трудність зустрічається у виконанні
нот. Часто діти замість двох нот співають одну ;
“Новорічна” А. Філіпенка, “Струмок” А. Штогаренка і інші. Щоб добитися чіткого ритму під час виконання пісні, слід звертати увагу і на паузи. Для досягнення ансамблю у співі необхідно одноразово і однаково виконувати динамічні відтінки (динамічний ансамбль). Також велике значення у виробленні ансамблю мають пісні на два голоси. Тут необхідно добиватися рівної сили звучання обох голосів.
Ансамбль має такі різновиди:
Унісонний або частковий – це ансамбль окремої хорової партії. Ця форма своїм завданням має виробити злиту звукову лінію.
Половинний ансамбль – це ансамбль однорідних хорових груп. Наприклад, партія soprano і alt складають ансамбль групи жіночих голосів; партія tenor і bas складають ансамбль групи чоловічих голосів.
Неповний ансамбль – це з’єднання різнорідних хорових груп: SAT, ATB, STB, SAB.
Повний ансамбль або загальний – це з’єднання всіх груп хорового колективу. В ньому має бути досягнута цілковита звукова і динамічна рівновага.
Природний ансамбль – всі співаки використовують природні нюанси, відповідно до теситури, в якій вони співають, або природний ансамбль – це рівномірне використання регістрів кожної голосової партії. Для різних ділянок дитячого (і людського взагалі) голосу існують цілком природні нюанси: для нижніх звуків soprano природний нюанс р або рр; для середньої ділянки середньою буде середня сила – mf; для верхньої – f. Отже, коли співаки користуються природним нюансом, такий ансамбль буде природнім.
Штучний ансамбль – це ансамбль, коли одна чи всі партії хору повинні співати з динамікою, яка не відповідає даній теситурі. Використання, наприклад, нюансу р на високих звуках даного голосу вимагає від хору значно більшої майстерності. Такий неприродний нюанс буде штучним. Штучний ансамбль можна ще трактувати, як порушення рівномірного використання регістрів кожної хорової партії.
(Регістр – частина звукоряду, ряд його сусідніх звуків, об’єднаних тембровою єдністю).
Висновок.
Долю багатьох поколінь вигойдала, опромінила наша мудра й схвильована пісня. Завдання кожного вчителя – це виховати у дітей любов до рідної пісні.
У Карпатах, як і на всій Україні, пісня є і святом душі, і мужнім буднем її. В піснях історія народу з давніх-давен аж до наших днів, доля простої людини, що піднеслася над звичайністю своєю мрією, що утвердила вільну мрію на рідній землі.
Створювали ці перлини пісенного мистецтва упродовж тисячоліть, переважно селяни. В них зафіксовано народну мудрість, знання й досвід громадсько-політичного життя й суспільного виробництва, здобутки в галузі матеріальної і духовної культури. Пісні відіграють важливу морально-етичну роль у житті народу.
Виховний процес на уроці з питань збагачення знань повинен проходити дуже цікаво. Бажано, щоб кімната в якій проводяться уроки музики була відповідно обладнана (плакати з зображенням співочої постави, портрети композиторів, пісенний репертуар, який включений у програму, крилаті вислови про музику, різні правила співу, нотна дошка, музичні інструменти, шафа для зберігання нотної, методичної та хорової літератури, програвач, грамплатівки тощо).
