Слова і голос, поезія і музика — велика мобілізуюча сила, яка найкраще виявляється в боях за людський прогрес. «Кожного разу,— пише композитор Шостакович,— коли людство рухається вперед, у перших лавах, поруч прапороносців, крокують музиканти. Вони додають сил мужнім і дужим борцям, вони кличуть вперед слабких і хитких». І чим запекліші стають бої, тим мужніше звучить слово революційної пісні. «Там, де бурхливо розгоряються політичні бої, там народжується політична пісня» (А. Луначарський). Таким часом в Росії і на Україні була друга половина XIX ст., коли над цими краями і над усією Європою пронеслися великі революційні бурі, які принесли народам нові ідеї і нові пісні.
Історія знає багато прикладів, коли пісня гуртувала людей у монолітні ударні бойові сили, які перемагали набагато численніших ворогів. Пісня діяла як зброя. Французькі війська 6 листопада 1792 року, піднесені до бойового екстазу словами «Марсельєзи», яку співали, ідучи в бій, усі — від солдата до командуючого фронтом генерала Дюмур'є, зламали опір противника і перемогли його з небувалим успіхом. Мобілізуюча сила пісні була настільки великою, що тодішній німецький поет Ф. Клоп-шток порівняв «Марсельєзу» зі жницею, яка косить армії. «Вона скосила життя п'ятдесяти тисяч німецьких солдат, але вістря її серця, одначе, не затупилося» .
Ще більшу силу мала пісня на полях революційних боїв. «Інтернаціонал», «Червоний прапор», «Варшав'янка», «Сміло, товариші, в ногу», «Шалійте, шалійте, скажені кати», «Вічний революціонер» і багато інших пісень діяли на барикадах і фронтах, як багнет, як бомба. Про важливу мобілізуючу роль і місце революційної пісні в політичному русі народів колишньої царської Росії не раз писав В. І. Ленін, зокрема в його статті про Першотравневі демонстрації
1913 року читаємо: «Із співанням революційних пісень, з гучними закликами до революції в усіх передмістях столиці і в усіх кінцях міста, з червоними прапорами боролися робітничі юрби на протязі кількох годин протії мобілізованих, з подесятереною енергією урядом, сил поліції і охрани. І робітники зуміли дати відчути найзавзятішим із царських опричників, що боротьба йде не в жарт...» Пісня була і зброєю, і прапором, і організатором великих боїв. Газети, листівки, збірки пісень популяризували нові пісенні твори, марші, сотні агітаторів навчали людей співати їх і сміливо виходити з ними на вулицю, іти на барикади.
Пісня була випробуваною, діючою масовою зброєю, тому в листівках 1903, 1905, 1917-pp. часто зустрічаються заклики до робітників: «Завчіть робітничі пісні, надруковані в наших листівках... Виходьте на вулицю! Беріть червоні прапори! Співайте голосніше ваші бойові пісні!.. Гнобителі дрижать, коли чують звуки робітничих пісень». Усі великі й малі революційні бої були насичені не тільки брязкотом зброї і вогненними спалахами боротьби, а й піснями. Без пісні не проходила ні одна, більша чи менша, революційна подія, пісня завжди несла до мас основні ідеї нового, «прийдешнього дня». Історія знає багато судових процесів над героями революційної боротьби, над тими, хто відмовлявся від особистого і ради добра народу клав на жертовник свою голову, віддавав людям своє серце, свою енергію і розум. Та відомо, що, поруч революційних діячів, можновладці садовили на лаву підсудних і пісню, виносили брутальний і рішучий вирок: заборонити, не пустити до народу, не дозволити співати, замкнути за грати замком цензури і поліцейської зброї. В архівах російської царської цензури лежать тисячі «вироків» про заборону тої чи іншої збірки пісень або окремої пісні. Заборонялися навіть ті пісні, у яких критикувався сільський «соцький» («Якби я був полтавський соцький»). Такі ж присуди виносилися і австрійськими судовими органами. У 1882 р. в Женеві вийшла збірка «Czegoz chca?» («Чого прагнемо?»), у якій була надрукована пісня Червенського «Червоний прапор». Австрійська влада у Кракові розпорядженням від 23 жовтня 1882 р. за №. 22444 конфіскувала збірник за те, що в ньому нібито надруковані заклики «до насильної зміни влади», «до бунту».
Подібний вирок «Червоному прапору» винесла і російська царська влада. Варшавський генерал-губернатор Скалон 22 грудня 1905 року видав розпорядження, у якому говорилося: «За спів недозволенпх і революційних гімнів — ...«Червоний прапор», «Варшав'янка» — винних слід карати або в'язницею до трьох місяців, або грошовим штрафом до 3000 крб.»
Революційні пісні кожного народу поповнюються з трьох вічно живих джерел. Передусім, їх творить сам народ, висловлюючи у найрішучіший і образній формі свої погляди, прагнення і заклики свого часу. Це основне джерело доповнюється також літературою, творами кращих поетів, композиторів. І нарешті, третім джерелом є революційні пісні, створені іншими народами, їх перекладають, переробляють рідною мовою відповідно до своїх обставин життя та боротьби і заносять до арсеналу як свою власну зброю. Так на Україну прийшли кращі пісні революційної Європи («Марсельєза», «Варшав'янка», «Інтернаціонал»), російського пролетаріату («Сміло, товариші, в ногу», «Ви жертвою в бою»). В свою чергу, з українського репертуару набули міжнародної популярності «Заповіт», «Вічний революціонер», «Шалійте, шалійте, скажені кати». Народи щедро обмінюються найкращими здобутками свого творчого духу.
Пісні роблять безсмертними імена їх авторів (коли вони відомі) і крокують з ними у віки історії (Е. Потье — автор «Інтернаціоналу», В. Свенціцький — автор «Варшав'янки» та ін.). G пісні, які прославили міста, де вони народилися або набрали нового звучання, піднісши на своїх крилах і їх назву, і частку їх історії. Здавна відома «Марсельєза» була створена вночі з 25 на 26 квітня 1792 року капітаном інженерних військ французької армії в Страстбурзі. Якобінці її підхопили і виставили перед народом як заклик до повалення тиранії. В такій інтерпретації занесли її марсельці до Парижа. Пісню назвали «Марсельєзою», від міста Марсель.
Всесвітньовідома «Варшав'янка» була написана польським революціонером Вацлавом Сввн-ціцьким у варшавській тюрмі в 1878 p., звідки її передали сестрі Свєнціцького. У 1883 р. автор повернувся із заслання і опублікував текст пісні в газеті «Пролетаріат». В Європу вона понесла на своїх крилах частку дум і поривань мешканців Варшави.
Чи знає читач, що і в українському місті Львові народилося кілька революційних пісень, які прославили це місто, хоча й не одержали від нього свого імені? Далеко за межами України відомі тепер «Вічний революціонер» І. Франка, «Червоний прапор» Б. Червєнського і «Шалійте, шалійте, скажені кати» О. Колесси, створені у Львові. Тут же їх вперше співали люди, що не хотіли схиляти голови перед тиранією, перед поневолювачами народу і народів.
Кажуть, ніби в житті часто буває так, що правда говорить тихо, несміливо, скромно, і, щоб її почути й перейнятися нею, потрібно мати відвагу, чутливу душу й гаряче серце. Та бувають часи, коли правда заговорить голосно, твердо, рішуче; сила її вибуху з тріском розриває рамки всяких обмежень. Пісня, особливо політична, революційна, буває завжди в ролі першої ластівки, що оповіщає пробудження правди, яка розбуркує усі сфери суспільних взаємин. Правда і бажання волі — найбільші вороги страху і рабства — дають силу й відвагу гнобленому й скривдженому вийти на вулицю з піснею:
За волю народі, за його права
Не страшні кайдани, солодка тюрма,
Во вільного духа не скути в кайдани!..
Такі пісні, як довело життя, не потребують якихось вишуканих спіпучо-красивих словесних шат. Найважливішим для них е відтворити справжній стан соціальних і політичних взаємин, збудити й піднести революційний настрій, вибухнути бомбою у таборі ворога...
