ВСТУП
Українська мова за час свого багатовікового розвитку перебувала у контактах із сусідніми і віддаленими мовами. Ці контакти найбільшою мірою виявилися у запозиченні численних слів, які органічно входили до лексичної системи української мови, у багатьох випадках повністю адаптуючись у ній. Лексичні запозичення становлять одне з джерел словотворення, а також є одним із чинників розвитку кожної мови, української зокрема.
УКРАЇНСЬКО-ТЮРКСЬКІ МОВНІ КОНТАКТИ сягають часів ранньої східнослов’янської доби, коли степи Півн. Причорномор’я контролювалися тюркомовними кочовими племінними об’єднаннями гунів (4 - 5 ст.), аварів-обрів (6 ст.), булгарів (6 - 7 ст.) та хозарів (7 - 10 ст.), яких витіснили печеніги (9 - 11 ст.), що, в свою чергу, поступилися кипчакам-куманам-половцям (11 - 13 ст.), а останні — кримським татарам та ногайцям Золотої Орди.
Діалектно неоднорідні мови гунів, аварів, булгарів та хозарів, що разом із сучасною чуваською мовою становлять булгарську групу тюркських мов, значного впливу на українські територіальні діалекти доби Київської Русі, очевидно, не мали. Проте сліди цих контактів спостерігаються не тільки у вітчизняних писемних пам’ятках (булгаризми тивун/тиун, каган/коган, хоть ‘жінка’, хинове ‘гунни’, болярин боярин, лошадь, сапог, Тьмуторокань, Борис, Боян/Баян тощо), а й у сучасній українській мові: ватаг, хазяїн (давньорус. хозя), ковер (кримськотатар. кийиз ‘повсть’), харалуг, харалужний, корогва (давньорус. хорюгъвъ), лоша, сагайдак/ сайдак, колчан, р. Сутень, буланий, карий тощо. Певний вплив на українські діалекти старокиївської доби мали печенізька та половецька мови. Прямим нащадком першої є гагаузька мова (в Одеській області та ін.). Половецька ж лягла в основу кипчацьких мов кримського ареалу — кримськотатарської, караїмської (з домішкою хозарського субстрату), вірмено-кипчацької та урумської (з помітним румейським субстратом). Близькоспорідненість цих мов ускладнює послідовне розмежування відповідних запозичень. Проте пам’ятки давньоруської писемності з українських територій («Повість временних літ», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис, «Слово о полку Ігоревім» та ін.) і дані порівняльно-історичних досліджень вказують на велику кількість (близько 1 500 загальних і власних назв) печенізьких та половецьких запозичень. Впливи цього часу були взаємними, про що можна з певністю говорити, посилаючись на пам’ятку половецької мови «Codex Gumanicus» за рукописом середини 14 ст., де зустрічається ряд характерних східнослов’янізмів: izba ‘кімната’, kukel ‘кукіль’, ous ‘жито, збіжжя’, реc ‘піч’, salam ‘солома’, samala ‘смола’, yrs ‘рысь’ (із типовим надставним ы - перед р).
З розвитком козацтва й чумацтва тюркський вплив на лексику української мови ще більше зростає. Запозичення стосуються передусім козацького й чумацького побуту: козак (грец. фіксація 1308 з Судака ?????), чумак, товариш, отаман, осавул, джура, кіш, кочувати, бунчук, шаровари, штани, очкур, гашник, калита, кисет, тютюн, люлька, башлик, тарань, чабак, шатро тощо. Завдяки різнобічним взаєминам засвоюються господарські назви, назви рослин, тварин, інструментів, товарів та ін.: саман, отара, Ґирлиґа, гарба, кишмиш, гарбуз, аїр, бузівок, барабан, кармазин, басма, тасьма, сап’ян, атлас, парча, куманець, терлик, килим, копил, буран. Помітного впливу зазнав український ономастикон. Багато козацьких прізвищ (за реєстрами 17- 18 ст. — бл. З 000) — тюркського походження: Балабан, Мурза, Кочубей, Кутлубей, Шингерій тощо. Подібна картина й в топонімії Півд. України: Баштанка, Інгул, Каланчак, Комишуваха і т. ін. Безпосередньо запозичуються і тюркські слова, що відображають суспільне життя Туреччини, татар Криму, інших тюркських етнічних осередків: хан, султан, візир, диван, чалма, калим, мечеть, намаз, ясир тощо. Серед них чимало арабізмів та персизмів, що сприймалися й засвоювалися як тюркські слова.
На тлі глобальних українсько-тюркських контактів розвиваються й локальні мовні зв’язки — із кримськотатарською та ногайською мовами на Півд. України; з вірмено-кипчацькою в Кам’янці Подільському, Львові, Луцьку, Станіславі (тепер Івано-Франківськ), Могилеві-Подільському та інших містах, де були колонії кипчакомовних вірменів; караїмською у Луцьку, Станіславі й Галичі; із урумською в Надазов’ї після переселення туди урумів з Криму в 1778 — 79; з гагаузькою в Бессарабії. У випадку локальних мовних зв’язків взаємовплив не обмежується запозиченням недублетної лексики, а часто охоплює всі лексичні сфери й навіть мовну систему в цілому. Яскравим прикладом впливу української мови (разом з польською) на острівну, ізольовану (тобто оточену іншими мовами) тюркську мову був розвиток вірмено-кипчацької мови, що його послідовно можна дослідити протягом 16 — 17 ст. за актовими книгами вірменського суду Кам’янця-Подільського. Як і в цьому випадку, український вплив поєднується із впливом типологічно близьких інших мов оточення: польської, російської, новогрецької (румейської) чи вірменської. У зв’язку з наявністю в сучасній Україні тюркомовного населення — кримських татар і кримчаків (Крим), урумів (Приазов’я), караїмів (Галич), гагаузів (Одес. обл.) — українсько-тюркські контакти в ній продовжуються. Певна специфіка спостерігається в українсько-тюркських мовних контактах за межами України, де сама українська мова опиняється в становищі острівної: Казахстан, Карачаївщина, Балкарія, Кумикія, Татарія, Башкирія, Алтай та ін. У цих місцевостях вона становить один з компонентів українсько- російсько-тюркської тримовності чи й певної багатомовності.
ТЮРКІЗМИ — різновид неслов’янських лексичних запозичень; слово, його окреме значення, вислів тощо, запозичені з тюркських мов або через їхнє посередництво з деяких інших мов (переважно з арабської та перської) чи утворені за їхніми зразками. В українській мові налічується близько 4 000 тюркізмів (без урахування власних назв). Понад половина з них — загальновживані: гарбýз, ки?лим, кишми?ш, отáра, тумáн, тютюн, штани?, кáрий тощо. Решта — історизми (башли?к, бунчýк, джурá, канчýк, опанчá, осавýл, сагайдáк, яси?р та ін.), діалектизми (байли?к «безплатна примусова робота», бичáк «ніж», гарáм «худоба», кавýк «мішок» та ін.) або вживаються у ролі екзотизмів для опису власне тюркського побуту (бай, гарéм, мурзá, султáн, хан та ін.). Група екзотизмів є практично відкритою і постійно поповнюється. До найдавнішого шару тюркізмів належать булгаризми: боля?рин (боя?рин), кóвéр, колчáн. Бори?с. Тюркізми давньокиївської доби булгарського, хозарського, печенізького, половецького, кипчацького і татарського походження (іноді як проміжні ланки для монгольських, перських, арабських запозичень) властивий фонетичний перехід звука а в о: богати?р (кипчац. багатыр; монг. багатур, багадур), хазя?їн (давньорус. хозя; кипчац.-булгар. хуз?й; перс, ходжá; араб, haggi), колимáга (давньорус. колимогъ, колимагъ; давньотюрк. *калымак; монг. хальмаг), хозáри, хазáри (з казар, хазар), Бóлдині гóри (з балда//балта «сокира»), м. Бахмач//Бохмач (давньорус. Бохмитъ «Магомет»), козак (з казак, пор. грец. фіксацію ????? — Судак, 1308). Тюркізмам пізнішого часу це не властиво — вони здебільшого зберігають початкову звукову специфіку: байрáк, кабáк, кавун, капкáн, калим, самáн, чабáк, ятагáн тощо.
Засвоєння тюркізмів у нас почалося ще в дописемні часи. Слова цього генетичного різновиду називають предмети побуту і домашнього господарства (аркан, батіг, казан, капкан, таз, тапчан, торба), речі й поняття, пов'язані з військовою справою (кинджал, кайдани, орда, осаул, отаман, сагайдак), осіб різних соціальних груп (бурлака, гайдамака, козак, султан, хан, чабан, чумак), фінансово-економічні поняття (аршин, базар, кабала, ярлик), тварин, птахів, риб (баран, беркут, бугай, кабан, сазан, судак), продукти харчування (балик, ковбаса, кумис, лапша, халва), предмети одягу і взуття (башлик, каптан, халат, чалма) тощо.
На особливу увагу заслуговують власні назви тюркського походження, поширені у степовій і пристеповій зонах України. Так, у Причорномор'ї та Приазов'ї дуже поширені назви великих і малих річок, інших водних об'єктів, а також населених пунктів. На відповідних територіях протягом тривалого історичного періоду перебували численні тюркомовні племена. Для прикладу можна навести такі назви значних за розміром річок тюркського походження: Тилігул, Чичиклія, Бакшала, Висунь, Громоклія, Саксагань, Самара, Кальміус, Айдар. В основі гідронімів тюркського походження лежать, як правило, апелятивні назви, наприклад: Громоклія – Аргамакли (тюрк. аргамак – баский кінь), Чичиклія (тюрк. чічак – квітка).
Певні проблеми виникають при аналізі паралелізму українських і тюркських власних назв Півд. України: річка Молóчна//Сутéнь (тюрк. сÿт «молоко»), річка Чóрна//Карасý (тюрк. кара «чорний», су «вода») тощо.
