План
1. Українська мова – багата, самобутня, красива і милозвучна.
2. Історія української мови впродовж ХV-XVIII ст.
3. Важка доля української мови впродовж ХІХ ст. Українізація.
4. Українська мова в кінці ХХ ст.
5. Література.
1. “Мова - це наша національна ознака, в мові - наша культура, ступінь нашої свідомості... Мова - душа кожної національності, її святощі, найцінніший скарб... І поки живе мова - житиме й народ, якa національність. Не стане мови - не стане й національності: вона розпорошиться поміж дужчим народом”. Ці слова були сказані ще на початку ХХ сторіччя визначним українським вченим І. Огієнком, палким поборником самобутності і самостійності української мови. Але й нині вони звучать дуже актуально.
Росіяни, на відміну від інших народів, що живуть в Україні, упродовж віків вільно розвивали свою мову, зберігали традиції та звичаї і нині мають високорозвинену національну культуру. Це пояснюється тим, що вони жили компактно, постійно підтримували зв'язки з основним етносом, дбайливо ставилися до своїх культурних надбань. Велику роль зіграла також русифікаторська й великодержавна шовіністична політика царських урядів, що підносила престиж російського люду серед інших народів і народностей.
Український же народ протягом багатьох віків виборював право на свою мову. Політика національного гноблення і русифікації, що її проводив царизм, гальмувала природний процес становлення і розвитку української мови. Та й самого терміна Україна царизм не визнавав, карав тих, хто насмілювався вживати його. Знаходилися історики, які доводили, що українців ніколи не існувало й не існує, що є лише малороси, люди нижчого сорту, а отже, немає й української мови. А втім, уже в часи Київської Русі вживалося слово Україна. Вперше воно згадується в Київському літописі 1187 року, де йдеться про смерть переяславського князя.
З XV ст. всі південно-західні землі, середнє Придніпров'я називали Україною. І мовою українською ("руською") писали офіційні документи, складали пісні, літописи. Але вже тоді царизм заніс над нею сокиру. А скільки чорних дат принесло XVIII століття!
1720 р. - цар Петро І видав указ про заборону на Україні друкувати книги, з церковних книг вимагалося вилучати тексти, писані українським наріччям.
1753 р. - заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1769 р. - Синод розпорядився відібрати українські букварі в тих, хто їх мав.
1775 р. - знищення Запорозької Січі.
Запорозька Січ - це один із світових феноменів, який приваблював багато поколінь дослідників. "Славне Запоріжжя" - казали селяни. "Святих лицарів, захисників вітчизни" оспівав народ у своїх думах, піснях, легендах. "Розбійники" - стверджували польські шляхтичі.
"Гнездом своевольства" називала Катерина II Запорозьку Січ у своєму маніфесті 1775 р. "Козацька християнська республіка" - сказав Карл Маркс про Запорозьку Січ. Відомо, що Запорозька Січ - це народні збройні сили для захисту рідної землі проти литовських, польських, угорських феодалів, створені на рубежі XIV-XV ст. У Січ приймали наймужніших людей незалежно від національності й соціального походження. Наприкінці XVI ст. Січ стала політичним центром українського народу. Роль козацтва була така сильна, що весь український народ у документах XVII-XVIII ст. називали "нацією козаків".
Козаки жили багатим духовним життям. Існували загальноосвітні школи і школа співу. Серед запорожців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії або в західноєвропейських університетах. Серед козаків були співаки, музиканти, поети. Створені козаками думи і пісні ще й тепер хвилюють нас... Знищення Запорозької Січі - це не тільки знищення війська. Це - замах на духовний і культурний розвиток українського народу. У ті чорні часи з'явилося чимало народних дум і пісень, які збереглися до наших днів. Наприклад:
Чорна хмара наступає,
Либонь дощик буде.
Вже ж нашого Запоріжжя
Довіку не буде.
Бо цариця - наша мати
Напуст напустила:
Славне військо Запорозьке
Та й занапастила.
(До речі, ці рядки наводить Григор'єв-Наш у книжці "Історія України в народних думах і піснях" (1918 p.), яка була перевидана лише в часи незалежної України.)
Наприкінці XVIII ст. зникли українські школи, які діяли при полкових козацьких канцеляріях.
Не кращим видалося і XIX ст.
1817 р. - постанова про викладання в західноукраїнських школах тільки польською мовою.
1847 р. - розгром Кирило-Мефодіївського товариства, початок жорстокого переслідування української мови, літератури, культури.
1862 р. - закриття недільних шкіл.
1863 р. - заборона видання книг українською мовою (циркуляр міністра внутрішніх справ Валуева, в якому він писав: "Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может").
1876 р. - заборона друкувати книги українською мовою не лише на Україні, а й у всій імперії, ввозити їх із-за кордону; заборона друкувати ноти для українських пісень; заборона українського театру (Емський указ).
1884 р. - заборона вистав українською мовою у Волинській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській губерніях.
1892 р. - скорочення видання художніх творів українською мовою.
1895 р. - заборона українських книжок для дітей.
1908 р. - Синод видав указ, у якому культурна й освітня діяльність на Україні визнана шкідливою, "могущей вызвать последствия, угрожающие общественному спокойствию и безопасности..."
2. Яка ще мова витримала таку наругу? Про цю тяжку історію М.Рильський писав так:
...Хотіли вирвати язик,
Хотіли ноги поламати,
Топтали під шалений крик,
В'язнили, кидали за ґрати,
Зробить калікою з калік
Тебе хотіли, рідна мати.
Ти вся порубана була,
Як Федір у степу безрідний,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт мідний,
Але свій дух велично гідний
Як житнє зерно берегла...
Передова інтелігенція Росії не тільки не поділяла політику царизму щодо гноблення українського народу, а й засуджувала її. У 1905 р. мовознавці Корш, Фортунатов, Шахматов виступили за скасування царських указів і циркулярів.
Справжнє національно-культурне відродження українського народу почалося після 1917 p., але воно, на жаль, тривало недовго.
На основі резолюції XII з'їзду РКП(б) Четверта нарада ЦК РКП(б) (червень 1923 р.) накреслила в національному питанні цілу низку практичних заходів, спрямованих на запровадження в діловодство місцевих мов, зобов'язавши відповідальних працівників вивчити місцеві мови. Українська мова вперше в історії дістала можливість вільно розвиватися, широко застосовуватися, в тому числі в партійних і державних органах. Цей процес на Україні дістав назву українізація.
І на перших порах ці заходи ніби мали успіхи. Але відбувалася подвійна політика. 1926 р. з'явився лист Сталіна "Тов.Кагановичу та іншим членам ЦК КП(б)У", що прозвучав як донос на наркома освіти України О.Шумського, який нібито намагався проводити українізацію надто швидкими темпами. І почалося. З одного боку, українській мові надавалася свобода, а з другого - ті, хто впроваджував цю політику в життя, були постійно під підозрою. Трохи згодом почалися безпідставні звинувачення, далі і репресії. Сталін нічим не відрізнявся від своїх попередників-самодержців. Був знищений цілий загін української (як і російської) інтелігенції. Не дозволялося досліджувати українську мову, хоч прямих указів про це Сталін, як відомо, не видавав. Усе робилося витончено, завуальовано. Скільки людей, розумних, талановитих, Україна втратила в ті часи - важко перелічити. А голод на Україні 1920-30-х pp.? A 1938 рік! Три четвертих частини української інтелігенції було знищено.
Негативно позначилася на розвитку української мови й міграція населення.
"Проблема масової міграції надто серйозна, аби нею нехтувати... - пише Павло Мовчан. - Адже було надзавдання - створення нового субстрату радянської людини. Тут не до рахунків. Не до рахунків було ані царю Івану НІ, який переселив на Московщину з Новгородської республіки понад сім тисяч вільних громадян, вигубивши решту в Ільмень-озері. Так чинив Петро І, який загнав у чухонські болота тисячі козаків, так робила Катерина II, яка заселила українські землі німцями-колоністами, сербами, євреями. <...> Цю традицію переселень підхопив і Столипін, з чиєї ініціативи величезні селянські маси з України перекочували на простори від Кушки до Тихого океану. Цю "добру" традицію підхопив і новий імператор Сталін. Калмики, балкарці, чеченці й інгуші... були захоплені виходом нового "етногенезу". <...> З матеріалів XX з'їзду відомо, що й на українців чекала така ж доля. <...> Не збулося через багатомільйонність населення... Ось тоді й запустили в хід <...> різні найми, вербовки, призначення, оргнабори, комсомольські ешелони. <...> Ці міграційні потоки вимивають з державної скарбниці міліарди карбованців. <...> Наша мова і культурна ситуація великою мірою зумовлена саме цією міграційною політикою. В багатьох містах і містечках доводиться відкривати нові школи російські через приплив іншомовної робочої сили та фахівців. Так, ніби бракує своїх..." (Літ.Україна. - 1989. - 16 жовт.).
3. 13 березня 1938 р. з'явилася Постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей". І водночас почалося масове закриття національних шкіл, перетворення їх у російськомовні. Знизився престиж української мови. Село, яке споконвіку трималося своєї мови, звичаїв, традицій, пам'яті, було відірване від землі. Молодь потяглася до міста, де швидко переходила на російську мову.
Сталіну була неприємна Україна сама по собі. Він, прихильник централізації, національне сприймав лише на рівні фольклору. Проте, слід сказати, що саме українці найшвидше піддалися цій політиці, найскоріше відцуралися своєї мови. Хто боровся - загинув... Ясно, що причини - у століттях. Адже Україна практично не мала досвіду державного існування... Та й спорідненість мов української і російської обернулася проти української. "На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. Згадую листи Леніна по національному питанню і думаю: не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, - вся абсолютна решта, себто, ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність... Який жорстокий обман,., і жаль, і сором..." - це щоденниковий запис Олександра Довженка від 7 листопада 1956 р. (за кілька тижнів до смерті).
Українська мова для багатьох українців стала другою мовою, а російська - першою. За бажанням батьків діти звільнялися від вивчення рідної мови. Від української відійшли, а до російської не дійшли. У результаті попсувалися обидві мови. Виникло безліч слів, з яких можна було б укласти словник жаргонізмів. Лінгвіст, історик і критик академік Овсянико-Куликовський писав: "Якщо розумовий розвиток дитини спиниться, якщо з дитини вийде людина розумово відстала, недоросток, квола на розум, нарешті, ідіот, то це фатально відіб'ється і на її національному складі. Кволість, блідість, нестійкість національного складу, що спостерігається в суб'єктів інтелектуально недолугих, переходять у його цілковиту атрофію, в ідіотів, котрі являють викінчений зразок "безнаціональності", так що немає можливості спостерегти хоч будь-яку національну відмінність між "ідіотом французьким" і "німецьким", "російським" і "англійським" тощо. Всі національні відмінності тут усунуті - вкупі з розумом. <...> Якщо від цих сумних низів людства звернемося до його світлих верхів і візьмемо людей розумово міцних, людей, обдарованих талантами розумового порядку і так званою геніальністю, то побачимо, що в них національні відмінності виявлені вельми яскраво і що сила й стійкість їхньої національності пропорційна висоті розуму й обдарування".
Вдумуючись у ці слова, ми задумуємось над нашою геть поширеною бездуховністю сьогодні. Криза мовна і криза душевна. Криза політична й економічна. Все звідкись почалось, усе має початок. Втрата приналежності до рідного спричинює в кінці кінців такі суспільні вивихи. З мовою зникає душа, з душею - милосердя. З милосердям - все. Без милосердя ґвалтується світ.
Інтернаціоналізм у нас тривалий час трактувався як процес денаціоналізації, хоча насправді це була умисна, спланована і послідовна русифікація. Бути "першосортним" означало бути "російським"... Мова майже зникла з ужитку, ще кілька років такої політики й залишилася б тільки назва "Україна" на карті. Українською писалися лише художні твори, які мало хто читав. Разом із мовою Україна втрачала своєрідність і неповторність, свою українську душу, своє майбутнє. Виросло покоління безбатченків, яким байдуже все. А все почалося від втрати СЛОВА... Нині українській мові повернуто статус державної. Але як важко їй утверджуватися. Оживає мова в аудиторії і класі, на сцені і в деяких державних установах.
Історія дала нам шанс. Гріх не скористатися ним сповна. Бути чи не бути МОВІ, залежить від кожного з нас. Щоб стати нарешті собою, а не придатком до когось, щоб створити незалежну й міцну економіку, багату культуру, науку, духовно багате суспільство, потрібно насамперед відродити рідну мову.
4. Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію української літературної мови й тим, що повернуло в національну мову мовотворчість репресованих, заборонених, емігрованих і забутих письменників, політиків, вчених, діячів культури і релігії. Без їхньої художньої і публіцистичної творчості, мемуаристики та епістолярію, без їхніх наукових здобутків була б неповною не тільки історія національно-самостійницького і культурного руху українства до незалежної державності, а й національно-мовна картина відображення цих рухів, осягнення здобутків цивілізаційних процесів XX ст. засобами сучасної української літературної мови. Завдяки закономірним суспільно-політичним і духовно-культурним реабілітаційним процесам значно розширилося функціональне поле української мови, оновилася, розгалузилася і збагатилася її стилістична система.
Зміна суспільно-політичного ладу в Україні позначилася на українському мовному етикеті, здавна емоційно багатому і традиційно велеречивому. Про те, що українському національному етикету властива широка модально-емоційна гама значень і відтінків, ледь помітних нюансів, свідчить низка синонімічних лексем - атрибутів із семантикою ввічливості: вихований, ввічливий, ґречний, люб'язний, обхідливий, поштивий, приязний, чемний, шанобливий, шляхетний. За роки радянської влади український етикет значно спростився й уподібнився також значно спрощеному російському мовному етикету. На жаль, у суспільстві і в мовній науці досі не надається належної уваги мовному етикету.
Українська мовна ситуація перебудовного періоду підтвердила думку У.Вайнрайха: "Мова може вселяти почуття патріотизму, подібне до національного патріотичного почуття, яке пов'язане з ідеєю нації. Мова, недоторкана сутність, що протиставляється іншим мовам, набуває високого статусу на шкалі цінностей, становище, яке потребує "відстоювання". У відповідь на загрозливий для мови здвиг це почуття вірності мові приводить у дію сили, спрямовані на збереження мови, яка перебуває під загрозою, воно перетворює мову в символ віри і святиню" [4].
Суспільство вимагало демократичних змін і насамперед державності української мови, мови як одного з важливих засобів демократичних перетворень і національного відродження. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада України прийняла "Закон про мови в УРСР", яким оголошено українську мову державною і мовою міжнаціонального спілкування в межах України. За цим же законом усі національні меншини в Україні одержали право на школи з навчанням рідною мовою (досі таке право мали тільки росіяни), на утворення національно-культурних товариств, земляцтв, а також інші форми національного життя. Крім цього, у місцях компактного проживання національних меншин їхні мови визнано як офіційні в місцевих органах самоврядування, виконавчих і виробничих структурах. Усе це одержало правове забезпечення і в Конституції України, ст. 10 якої проголошує:
Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнаціонального спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.
Основою державної мовної політики в освітній сфері в Україні є приведення кількості шкіл з різними мовами навчання у відповідність з національним складом населення. Але ця основа може ефективно спрацювати тільки за умови, що всі середні школи й інші навчальні заклади України, незалежно від мови навчання і власності та фінансування, забезпечуватимуть вихованцям високий рівень вільного володіння сучасною українською мовою як державною. Ця умова фактично є соціальним захистом кожної дитини в Україні, незалежно від її етнічного походження, віросповідання і майнового стану.
Нині на правовій основі відбувається планомірне утвердження державності української мови в навчально-виховних закладах і забезпечується право громадян України на навчання національними мовами.
