ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ.НАРОДНОРОЗМОВНЕ ДЖЕРЕЛО ЯК МАТЕРІАЛ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ
Після того, як Синод у 1720 р. видав указ, затверджений Петром І, про те, що в Києві і Чернігові книжки мають друкуватися тільки такою мовою, яка нічим не відрізняється від московської, над староукраїнською літературною мовою нависла серйозна загроза. Дальші синодальні укази з вересня 1721 р., січня й грудня 1727 р., березня 1728 р. щораз більше обмежували діяльність печерської друкарні. Церковна література, яка переважала в той час, видавалася тепер церковнослов’янською мовою, до якої в минулому столітті й доклали рук київські учені (С. Полоцький, С. Яворський, Є. Славинецький та ін.), все ж була знаряддям розвитку російської культури. Не могла не позначитись ця обставина й на розвитку навчальної і навіть художньої літератури. Правда, лишається ще рукописна література, представлена колядками, різдвяними віршами, виголошувана спудеями й мандрівними дяками, а також традиційні ділові документи, діаріуші, різноманітні господарські й лікарські довідники й порадники.
Заступлення староукраїнської літературної мови церковнослов’янською починається ще з кінця XVII — початку XVIII ст. у драмах «ДЂйствія на страсти Христовы», «Царство Натури Людской», «Мудрость предвЂчная», «Торжество Естества ЧеловЂческаго» та ін. Пор.:
О смутная во свЂтЂ явися година!
Жалю неутоленнаго открыся причина:
Властителскую силу прїять зависть въ свЂтЂ,
О любовсномъ нигдеже не слыхать совЂтЂ! (Рєз., 7, 67).
У драмі «ДЂствіє, на страсти Христовы списанное», звідки наведено цей уривок, панує церковнослов’янська лексика, морфологія і фонетика. Тут послідовно передається dj як жд (вражда, жажда, вождь) tj як щ (хощутъ, помощъ, рещи), уживаються короткі дієприкметники (хотяй, приятъ, изъятъ), форми слів прикметникового відмінювання в родовому відмінку однини мають флексії тільки -аго (таковаго, живаго, погибшаго), з форм минулого часу дієслів уживається тільки аорист (разгнЂвася, израсти, сотворихомъ, свободихомъ, сокрыхомъ, сотвористе); лексика переважно церковнослов’янська, причому виступає вона здебільшого у відповідних церковнослов’янських формах (утолити, токмо, узы, зЂло, житїе, потщахся, желанїе, послушанїе, грядемъ, владЂнїе, скорбиши, токмо, сЂмо, глаголемъ, ушеса, узрЂте, отрочищъ, внемлЂте, дабы, ничтоже сумнЂтеся і под.); час від часу трапляються й українізми (отправують, зажию, скутокъ, нехай познаю, люде, мЂти, ся хранити, расторгнємо, належить, нехай не гинеть, мусит, мушу, отдаемо, хмары і т. ін.); незмірно рідше, ніж у творах, написаних староукраїнською мовою, уживаються фонетичні українізми, зокрема Ђ, як і в староукраїнській мові, вимовляється як і (стрылы-горЂлы); виступають українські фонетичні риси і в церковнослов’янських морфологічних формах, зокрема в аористі (прийдохъ); чимало випадків, коли церковнослов’янські слова одягаються в українські морфологічні і синтаксичні форми (распалимо, укоримо, убиймо, предадЂмо, вовержемъ до рову).
Отже, цю мову вже не можна назвати староукраїнською, але це й не та церковнослов’янська мова, яка зафіксована в працях М. Смотрицького і П. Беринди. Ім’я їй — слов’яноруська (словенороська). Зародившись наприкінці XVII — на початку XVIII ст., вона пишним цвітом розквітає після 1720 р., зокрема в великодній драмі М. Довгалевського «Власнотворчий образ человЂколюбія Божія» (1737 р.), у драмах «Владимір» Ф. Прокоповича, «Разговор Великороссіи c Малороссієй» С. Дівовича, «Милость Божія» та ін.
Тут запанувало неповноголосся (драгий, вдасть, древо, владати, златій, сладост), tj послідовно передається через щ (вимощний, хощет), a dj через жд (яждь, даждь, предаждь, надЂжда); лексика майже суцільно церковнослов’янська; це насамперед слова з абстрактним значенням (владЂніе, брань, нужда, распря, помышленіе, надобіе, благостыня), слова-означення (сицевый, изобилній, прекословенъ, вопиющій), назви конкретних речовин, предметів і осіб (персть, одЂяніе, вериги, иго, страдалець), дієслова (ясти, зрЂти, вопити, возрадоватись, воспЂти), незмінні слова (зане, паки, понеже) та ін. На відміну від слов’яноруської мови кінця XVII — початку XVIII ст., тут не вживаються форми наказового способу з нехай: замість нього виступає да (да не пію); аорист як форма вираження минулого часу панує (восхотЂ, испи, воста, кляхъся, лишихся, прогнЂвахъ, восхотЂхъ, глаголаше, совЂщаше), проте інколи вживається і форма перфекта (отпустилъ еси); українізми трапляються значно рідше, ніж у попередній період (мЂет, намЂри, ловитва, мусить, от якой та ін.). Літера Ђ послідовно читається як [і] (человЂка — владика, сила — дЂла, мЂрЂ — ВЂри, человЂка — превелика, быти — владати), проте це не може вважатися суто українською фонетичною рисою, оскільки така вимова на той час була вже перенесена в російський варіант церковнослов’янської мови.
Звернімося до драм-мораліте. В рукописі XVIII ст. драми про боротьбу церкви проти диявола та про «митарства» та ж слов’яноруська мова, що і в драмах попереднього — великоднього і різдвяного циклу:
Врата адова тя не одолЂють,
Врази изчезнуть твои і истлЂють,
Мужайся крЂпко, на брань готовися,
Христу-жениху прилЂжно молися,
Иже c тобою выну хощет быти;
І азъ тя буду от всЂхъ врагь хранити (Рєз., 6, 133).
У трагедокомедії Варлаама Лащевського «О награжденніи в семъ свЂтЂ приїсканньїхь дЂлъ, мзды в будущей жизни вЂчной» (середина XVIII ст.) церковнослов’янською мовою викладається історія християнства з називанням імен його гонителів:
Лють Неронъ, аки воду, кровъ мою піяше;
Діоклитіанъ трупомъ мнимъ ?сы кормяше;
Севиръ, Декій з Траяномъ люты на мя бЂста;
Не бЂ в горах, ни в лЂсах сокритися мЂста...
Арій мя первій вполы в части раздираше;
Язви по немъ Македонъ, урани Несторій,
Приложиша болЂзней буи Діоскоры (Рєз., 6, 140).
Що ж сталося із староукраїнською літературною мовою? Адже вона, як і сучасна російська літературна, мала в основі старослов’янську мову, але поступово поновилася народними словами, прийняла систему національної граматики, з давніх-давен грунтувалася на народній фонетиці. Але російська літературна мова вижила й зміцніла, а староукраїнська не стала сучасною літературною мовою. Слов’яно-руську мову, природно, не можна вважати прямим продовженням староукраїнської: якщо староукраїнська була національною мовою, то слов’яноруська була штучним витвором, що спирався тільки на церковнослов’янську мову. Українські автори XVIII ст., пишучи свої твори, свідомо чи не свідомо, хотіли влитися в загальноросійський культурний контекст. Точніше, вони не вливалися в нього, а творили його, бо російська література тільки-но починала розвиватися. Оскільки в Росії в XVIII ст. панувала церковнослов’янська мова, українські письменники із староукраїнської мови переходили на слов’яноруську, щоб їх розуміли і в Росії. Не останнє місце в цьому їх рішенні відігравав і указ про заборону друкувати книжки наріччям, відмінним від прийнятого в Росії. Правда, в рукописах ця тенденція інколи змінювалась на абсолютно протилежну. Скажімо, в «Літопису» Самовидця мова набагато природніша, ніж у завершеному в 1710 р. Літописі Граб’янки і в літописі С. Величка.
У цьому зв’язку не можна не згадати про таке своєрідне явище середини XVIII ст., як спроби витворити на народній основі єдину східнослов’янську літературну мову. Початок цій тенденції поклав, очевидно, С. Полоцький. Він вирішив виробити свою літературну мову, яка не була б незрозумілою москвичам. Про це він говорить у передмові до свого «Ритмологіона»:
Писахъ въ началЂ по языку тому,
иже свойственный бЂ моєму дому.
Таже увидЂвъ многу пользу быти
славенску ся чистому учити,
взяхъ грамматику, прилЂжахъ читати,
Богъ же удобно даде ю ми знати...
Тако славенскимъ рЂчемъ приложихся;
елико далъ Богь знати, научихся;
сочиненіе возмогохъ познати
и образная въ славенскомъ держати.
Ця тенденція своєрідно виявилася згодом у творчості Г.С. Сковороди. Визначаючи особливості його мови, більшість дослідників розцінює її як пряме продовження староукраїнської літературної мови. Проте якщо бути об’єктивним, то вона стоїть від староукраїнської мови ще далі, ніж від слов’яноруської.
Г.С. Сковорода, як і російські та українські письменники XVIII ст., активно користувався абстрактною лексикою, створеною за допомогою суфіксів -ость, -ство, -ніє. Дослідники визначають, що численні — близько сотні — широко відомі тепер у російській мові слова на -ость вперше засвідчують твори письменників XVIII ст. Це, наприклад, деликатность, дерзновенность, жадность, надменность та інші у А. Кантеміра, стремительность, сущность, цельность у В. Тредіаковського, бессовестность, церемониальность у О. Сумарокова, нелепость, тленность у М. Ломоносова, це, можливо, й нужность, дЂлностъ, наличность «зовнішність» у Г. Сковороди. Активно використовує Г. Сковорода запозичення з німецької, що були характерні для російської літературної мови цього часу: маршируют, бомбандируют та ін. Слід звернути увагу на те, що в цих словах зберігаються німецький суфікс -ир-, який був характерний для російської мови і незвичний для української. Українські слова й вирази Г. Сковорода бере не стільки з старої літературної мови, скільки з розмовної і фольклорної. В його поезії співають «жайворонок меж полями, соловейко меж садами» (Сков., І, 70); фольклорною пісенністю позначені такі рядки, як:
Стоит явор над горою,
Все кивает головою.
Буйны вЂтры повЂвают,
Руки явору ламают (76).
З розмовно-побутової мови у поезію Сковороди проникають вирази стягает грунта; жереш так, как солому пожар; высоко вгору дмешся (76); звЂряку злу заколеш (77); пріймись до дЂла (81); в дурнЂ не пошитись (91) та ін. Українським побутом віє від образка «Но что сынам з батком, поспавшим з оранья, Сама варит мати в домЂ (96). З явною стилістичною настановою використовує письменник українські прислів’я та приказки: Есть в Малороссіи пословица: далеко свинья от коня (128). Широко використовується й українська народна лексика: на похилом... дубЂ (114), потичок, черницы «чорниці», витатся, цап, зблЂднет, привитайся, вгору, метелик, низесенький і под. Проте власне російський мовний матеріал не менш багатий, ніж український. Поруч з українськими фразеологізмами нерідко виступають російські. Ось типовий з цього погляду приклад: Я и сам не люблю превратной маски тЂх людей и дЂл, о коих можно сказать малороссійскую пословицу: стучит, шумит, гремит... А что там? кобылья мертва голова бЂжит. Говорят и великороссійцы: летала высоко, a сЂла не даліоко, — о тЂх, что богато и красно говорят, а нечево слушать (107). Пор. ще: не красна изба углами, а красна пирогами (129); в полЂ пшеница годом родится, а доброй человЂк всегда пригодится (130); доброе братство лучше богатства (131); СовсЂм телЂга, кроме колес (422) та ін. Письменник залучає російські розмовно-побутові слова й форми: слушать врак, пущай, итить, камушки, хотиш, кукушка, ругаться, далече, козліонку; тут же й вирази мовного етикету: сударыня, почтенная госпожа, его благородіє; окремо треба відзначити використання Г. Сковородою типової для тодішньої російської поезії, пройнятої духом класицизму, образності. Темні ліси й гаї, прохолодні річки й ручаї — об’єкти постійних поетичних звернень і порівнянь. Знаходимо їх і у М. Ломоносова (Меня не жажда струй прозрачних, Но шум приятной в рощах злачных Поспешно радостна влечет — 1746, Т.Л.С., 124), і у О. Сумарокова (Негде в маленьком леску, При потоках речки, Что бежала по песку, Стереглись овечки — 1770, 215), і у Г. Сковороди (О источников шум, журчащих водою, О лЂс темній прохлажденній, о шумящы кудри волосов древесных — Сков., І, 96). Нарешті, поет-філософ передає особливості російської вимови: живіошь, поіошь, всіо, вперіод, вріошь, войдіот, полніохенька, цыпліонок, в серіодкЂ, такой зеленой, молодой (109), не многова, ничево; широко використовуються слова з російськими демінутивними суфіксами: батюшка, голубушка, матушка та ін. Отже, як про це вже мовилося, мова Г. Сковороди — це не пряме продовження старої української, а якісно нове явище, покликане репрезентувати собою єдину східнослов’янську літературну мову.
Як же оцінювати слов’яноруську мову й мову Г. Сковороди з погляду їх належності до української літературної мови? Відповідь на це питання не проста. Тут можна було б провести аналогію з церковнослов’янською мовою часів Київської Русі: будучи в цілому чужою мовою, вона разом з тим функціонально була руською, бо обслуговувала культурні потреби русинів. Проте в XVIII ст. ситуація склалась дещо інша: служачи культурним потребам українців, і слов’яноруська і спільносхіднослов’янська мова Г. Сковороди, витіснили з ужитку уже освячену двома століттями староукраїнську літературну мову. Таким чином, обидві літературні мови об’єктивно відігравали деструктивну роль. Але, руйнуючи староукраїнську мову і відкриваючи тим самим простір для поширення в Україні російської літературної, ці штучні мови розчищали місце для творення нової української літературної мови — уже не на церковнослов’янській, а на суто народній основі. Та й не скрізь староукраїнська літературна мова була витіснена: в Західній Україні вона трималася ще й у XIX ст., правда, покрита флером слов’яноруської. Не одразу занепала староукраїнська мова і в Східній Україні — вона довго трималася в усній і в рукописній формі у віршах школярів. Нею писалися й виголошувались колядки, твори духовного й світського змісту, акростихи і под. Вона мала в собі ще сильний елемент старослов’янщини, особливо у вишуканих літературних творах, але в колядках дедалі більше зближалася з народною мовою. Порівняймо уривок з акростиха з уривком із колядки:
Излій миЂ Боже, со небесе росу,
Да сему пЂнію начало принесу.
Откуду начну слези проливати,
Страннаго ми житія дЂла возвЂщати?
Ахъ, уподобихъ ся вранови нотному,
В денъ и в нощи в грЂсехъ пребывающому.
Навикохъ на все дЂла моя злая,
Прето лишень буду небеснаго рая (Возн. II, 245);
Звичай тии в давних школяров бували,
Же по вЂршахъ коляди ся упоминали.
Чого и ми не хотячи понехати,
Мусимся к милостям вашим утЂкати (Возн., 50-51).
Школярські вірші позначені почуттям гумору, зокрема в описах власного життя-буття:
Але бо в нашой школЂ мало що доброго чувати.
Хвала Богу, маємся все хандого,
Ест що исти и пити, иногдЂ нЂчого (52);
Осей же я студента зе Лвова,
Учивъ мене еденъ дякъ...
Не девуйся, панови, що я недорЂкій,
Але в мене розумъ великій (65);
От юж и я, панове, щом ся бил забавилъ,
Алем ся пред особи вашЂ барзо пилне ставил.
О школних речех рад бим вам повЂсти,
Але вам здровя кажучи, хочет ми ся исти (48).
Про особливості мови цих творів промовляють уже наведені уривки. Варто відзначити ще декілька рис спеціально.
У школярських віршах частіше, ніж раніше, трапляються демінутиви: матуся, синку, борщик, дитятко, оченки, козочки і под.; форми теперішньо-майбутнього часу першої дієвідміни у третій особі однини практично втрачають флексію -т (-ть): гадає, не має, повЂжає, спотикае, справуе, керує, дурЂе, говЂе, лЂзе, не слухає, брикає, умЂе, умлЂе, хоч берет, ратуетъ, убЂгаетъ; у минулому часі після голосних форми чоловічого роду мають здебільшого -в, хоч зберігається й -лъ: укравъ, дбавъ, давъ, воювавъ, утинавъ, але сховалъ; часто трапляються форми давноминулого часу: волЂв бим бувъ, А я той доламан под пЂчъ бил сховалъ (49); іронічно-простацька мова не стоїть на перешкоді, а навпаки, сприяє появі вульгаризмів типу: А що то вас до церкви так много напхало? (66); дуже широко представлена побутова лексика, особливо назви їжі й напоїв: галушки, ковбаса, книши, каша, солонина, порося, печеня, горЂлка, мед, бринзя, масло, сало, лой, палениця, хлЂбъ, пампух у маслЂ, брага, перепЂчка, сухар, колач, кЂсЂлъ і ін.; зафіксовані й народні звичаї: вечЂрн[и]цЂ; полонізми майже зникають, але все ж іще трапляються: пожегнати, зацний, пєнькне, тераз, бозство, владза, моцъ, голдовати; з ними конкурують церковнослов’янізми: хощет, рожденный, свобожденній, Гой, гой, во вишних слава поюще, На земл[и] мир гл[агол]юще (37); оскільки це мова освіченої верстви населення, в ній досить часто зустрічаються запозичення, особливо з латинської мови: триу[м]фуеть, резидуе, респект, концепт, фортуна, процесия, елемент, триумф і под.; народний характер мови зумовлює появу в ній численних фразеологізмів типу и куска хлЂба в губЂ не має (49); c хаты якъ опарений утЂкавъ (68); Не дивуйте, п[а]н[ство], щом збрехав як пес (70). Як і класична українська поезія XVI—XVII ст., самодіяльна поезія XVIII ст. відзначається різноманітністю строфічної побудови, напр.:
ПрійдЂте, крикнЂте на триумфъ согласно,
СпЂвайте, плещайте днесь Марій красно,
Се бо Царица Во церковъ входить
И владичица Молитвы творить
(1737, 206).
У цей час уже існували й посібники, в яких викладалася наука творення віршів. Були вони і в XVII ст., але писані латинською мовою. Велика кількість поетик збереглася з XVIII ст. Тут, крім курсів, читаних невідомо ким, збереглися поетики відомих професорів Києво-Могилянської академії, українських письменників XVIII ст. Серед них чи не найбільшим авторитетом користувалася поетика М. Довгалевського Hortus poeticus (1736—1737 рр.). Будучи сам письменником, М. Довгалевський у дусі барочної поезії розглядає вірші як сад, а себе — як дбайливого садівника. Тому відповідні розділи і підрозділи у його «Саді поетичному» мають назви квіток, плодів і под. Поезія, на його думку, це вимисел, який спирається на наслідування природи і наслідування творів знаменитих авторів. Залежно від предмета зображення поезія поділяється на епічну, трагічну, комічну, сатиричну тощо. Велике значення в поетиці М. Довгалевського відводиться, як і взагалі в мистецтві бароко, емблематиці. Як зауважив І.В. Іваньо, «чимало з’являлося й творів, що мали наслідком синтез двох видів мистецтва — графіки і віршування. В поетичній теорії відводиться емблематичній та ієрогліфічній поезії чільне місце» 1. Що ж до самої поезії, то М. Довгалевський дає їй таке визначення: «Поезія, поема і поет — це грецькі терміни, які походять від слова ???? або ???????, з якого випливають ???????, ??????, ???????, які означають видумку, творіння й наслідування» 2.
 1 Іваньо І.В. «Поетика» Митрофана Довгалевського. Передмова до видання: Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — К., 1973. — С. 17.
 2 Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). — С. 33.
Суто народна мова, як і в XVII ст., представлена в інтермедіях до різдвяних і великодних драм. Учитель піїтики Києво-Могилянської академії ієромонах Митрофан Довгалевський написав, як про це вже йшлося, різдвяну драму «Комическое дЂйствиіе» і великодню драму «Властотворній образ чедовЂколюбія божія». До кожної з цих одноактних п’єс додано по п’ять інтермедій, що перегукуються з окремими явами тієї і другої п’єси. Це побутові сценки, в яких діють полякастроном, мужик, Пархім (українець), циган, литвин (білорус), баба, циганка, козак, лях, поляк (окремо), жид, москаль та ін. Українці розмовляють українською мовою, поляки — польською, литвин — білоруською, москаль — московською, цигани — українською з елементами імітації під циганську і т. ін. Цікаво, що чорт закидає поцерковнослов’янськи:
Се уже обрЂтохом сожителя сЂни,
Котораго аз ношу на раменах нинЂ.
Сей мнЂ завсегда во всем послужливъ биваеть
І всю мою заповЂдь в себЂ сохраняеть (127).
Цією ж мовою розмовляють дяки-пиворізи:
Хто здЂ таков, хваляся, себе величаше?
Аще прійдеть кто к нему — нЂчого не даше.
А мы, було, як когдась на мЂсцЂ бували,
То до мене всЂ странии в школу прихождали (134).
Етимологічне /о/ тут майже послідовно переходить в /у/, а /е/ — в /’у/: Пархум, на пул, постул «постіл», плуд, пруч, вун, стуйте, тулко, макутра, не буйсь, принюс; форми третьої особи однини першої дієвідміни звичайно уживаються без -т (зійде, нЂ дбає, гадає, буде, покаже, помаже), але форми з -т уживаються також (береть, проженеть, знаеть, прибЂгаетъ), можливо, це не давні традиційні літературні форми, а діалектні; майбутній час на -му, -ме, -меш уживається також: пам’ятатимеш, чернЂтимуть; порівняно з іншими літературними творами тут особливо поширені демінутиви: хорошенко, швиденко, низенко, старенкая, раденкая, першенкій, горЂлица, бичатко; багато представлена в цих творах фразеологія, як приказки і прислів’я, так і сталі вирази, які заступають собою лексичні одиниці, напр.: Об вовку мова — вовк тут же (104); Все, бувало, як Марко по пеклу, товчется (121); око коле на циганскіе жупаны (120); Ни свЂт, було, ни зоря, то й потелЂпався (121); жунка гризе голову (122); НЂ сее, нЂ тее (123); Нумо мы в ноги (124); все ж не дает просвЂтку (136). Є в цій мові і прокльони, нерідко з вульгарним відтінком: А що бак ти у чорта, искажи, за птиця? Чи миш, чи кажан, чи перепелиця? (100); Ат чорт его знае, да и чортова мати (104); Нащо ж було наперед брехать, як собацЂ (122); Тху, на тебе все лихо (122).
Народну мову зберігала народна пісня. Проте різниця між розмовною мовою і мовою фольклору була досить хистка. Як відзначав М. Возняк з приводу однієї з найраніше записаних пісень про козака та Кулину, цей твір «не є народнім.., про се, на мою думку, не можна й спорити, хоч загалом в такім разі треба мати на увазі дві річі: перше, що кождий твір усної словестності в своїм первозначності є індивідуальним, не колективним твором, друге, що велика частина так званих творів усної словесності се колишні літературні твори» 1.
 1 Матеріали до історії української пісні і вірші. Тексти й замітки. Видає Михайло Возняк. — Львів, 1913. — Т. 1. — С. 3.
Чи не найпоширенішими пам’ятками науково-практичного жанру XVIII ст. були травники, лікарські та господарські порадники. Рукописи медичного характеру за змістом становили порадники з ботаніки, фармакопеї та фармакології, медицини в цілому, анатомії, фізіології. Господарські порадники містили дані про ведення господарства, зокрема домашнього, про землеробство, тваринництво, бджільництво, кулінарію та ін. Такого змісту пам’ятки були відомі уже в XVI ст., а особливо в XVII ст. 1 З численних праць такого типу середини й другої половини XVIII ст. опубліковані лікарські порадники «ЛЂкарства писа[нъ]ніє, которими бє[з] мє[ди]ка в дому всАкъ поратоватисА можетъ», «Книга ЛЂчебн[а]А ?[т] многи[х] лЂкарствъ» і господарський порадник «Практика сіА, или оувЂщеніе, працовитымъ господаремъ, вел[ь]ми пожиточная, з[ъ] которой каждый познати можеть постановление пришлого року зимы, весны, лЂта и ?сени, наветь ка[ж]дого м[с?]ца и дня, яко и коли ?[т]мЂнности во[з]духовъ небесныхъ и оурожаевъ земныхъ сподЂватися» 2.
 1 Лікарські та господарські порадники XVIII ст. / Підготував до видання В.А. Передрієнко. — К., 1984. — С. 6.
 2 Там же.
Літери ы, и, Ђ вживаються тут в основному етимологічно правильно, хоч інколи ы виступає замість и, a Ђ замість и (попЂлъ, слн?це не свити[т]). Літерою г передається фрикативна вимова звука /г/; для позначення вибухового звука /ґ/ уживається g або г (для пу[р]gаціі, флАґму); замість давньоруських ръ, лъ, рь, ль послідовно виступають сполучення ри, ли (покришивши, покри[в]чана, грими[т]; /р/ переважно тверде (на горачи[мъ], co трома, за?рують).
З лексичного погляду пам’ятка цікава тим, що тут багато представлена термінологія, особливо анатомічна й медична. Людський організм описаний досить повно: голова, затилок голови, очи, нога, локоть, серце, скронЂ, шия, пулс, великий палец, малий палец, утроба, плеура, горло, селезена, нирки, ко[ст]ки, крижи та ін. Назвам хвороб також приділено не меншу увагу: хороба, гора[ч]ка, жолтянка, фебра, гипоко[н]дрія, запаленіє, боле[з]нь меля[н]холЂчна, шаленство, дихавиця, заде[р]жан[ъ]е, набракло[ст], плястер, паро?иzм, gанgрена, фистула, рана. Цікаво, що автори порадників (а їх було, принаймні, троє) досить широко користуються латинською термінологією, яку вони передають українськими літерами, хоч інколи вдаються й до оригінальних написань: ка[р]ду[с] бенедикта, прошок на те[р]ціяну и квартану 3-дн[е]в[н]а и 4-дне[в]на, ка[н]церъ, спиритус вЂтриолЂ, absorbercia kremor; з медициною пов’язані назви рослин, їх квітів і плодів, які використовуються для виготовлення ліків: мак, миgда[лъ]ни ядерка, ядерка брос[ъ]квинови, насЂня кропу, квЂт бузиновий, рож сухая, материнка, мел[ъ]лЂса, руменекъ, рута, кропъ, вло[с]кій (марач), сЂмя конопляное, яловець, кора ясена та ін. Досить поширені також назви їжі, приправ, хімічних речовин, що можуть виступати як інгредієнти ліків: оцет, во[д]ка, бЂлокъ зъ яйця, галун, кофе, хлЂбъ, горЂлка, соль, сироватка, родзинка, олива, сок полиневий, купервас. Щоб текст порад був максимально доступним, автори використовують синоніми: целЂдонія, то е[ст] ростопашъ, або я[с]ко[л]чино зел[ъ]е (ЛГП, 19); по жменЂ, або по го[р]стЂ (20); назви місяців також подаються як синоніми: спершу йде народна назва, а потім її латинський відповідник: Знакь Па[н]ни панує о[т] дня 21 серпня, то ест авгу[ст], до 23 вресня, або ?тябра (17); зна[к] недведя панує о[т] дня 22 пазде[р]ника, то е[ст] октября, до 21 lystопада, то е[ст] новембра (17) і под.
З морфологічних рис треба відзначити майже повну відсутність у пам’ятці форм теперішньо-майбутнього часу першої дієвідміни з флексією -т(-ть); більш того, буває відсутній і суфікс основи -є-: не може, буде, биває (і бива), витяга.
Духовне життя тодішньої України відбивали приватні, або авторські щоденники. Це щоденник генерального хорунжого М.Д. Ханенка, що охоплює період з 1719 по 1789 р., щоденник Я.А. Марковича (1717—1767 рр.), «краткій журналъ о пое[з]дЂ в Москву Ясновельмо[ж]н[ог][о] Єго милости п[а]на Даніила Апостола» та ін. 1 Крім сільськогосподарської і промислово-виробничої лексики, тут представлена лексика, пов’язана з розвитком суспільства: похідні слова на означення урядів: асаулство, атаманство, гетманство, полковництво; чиновників: протоколистъ, копЂисть, канцеляристъ, коммисЂантъ; документів: оріиналъ, екземпляръ, дуплікатъ, подорожняя і под. 2
 1 Горобець В.Й. Лексика історично-мемуарної прози першої пол. XVIII ст. — К., 1979. — С. 6-9.
 2 Там же. — С. 95—97.
Мову діаріушів ріднить з офіційно-діловою спеціальна фразеологія: слухати справу, посадит в турму, держат подъ карауломъ, забит в колодки і под. 1
Цінні свідчення про народні звичаї дають назви різноманітних народних способів відзначення дозвілля і не толерованих церквою свят: вечерници, зговорини, закладини, новосЂлле, именини, родини, рочини, девятини і под. 2
Адміністративно-судові документи велися в основному в сотенних канцеляріях. Незважаючи на те, що духовне життя в Україні було пригнічене московською владою, давні традиції місцевого самоуправління, а з ними й мова ще довго зберігалися. Судочинство здійснювалось за нормами Литовського статуту та Магдебурзького права. Мабуть, певний вплив на нього мали й «Права, по которым судится малороссийский народ» 1743 р., хоч офіційно царський уряд і не затвердив їх 3.
 1 Горобець В.Й. Лексика історично-мемуарної прози першої пол. XVIII ст. — С. 98-99.
 2 Там же. — С. 100—101.
 3 Див.: Передрієнко В.А. Передмова до видання: Ділова і народно-розмовна мова XVIII ст. — К., 1976. — С. 6.
Писалися ці документи типовою староукраїнською літературною мовою, але народних елементів тут було набагато більше, ніж в інших стилях. Йшлося тут про суто побутові речі: убивства, крадіжки, ґвалтування і под. Деякі абзаци написані народною мовою, напр.: В понеделъковій, сентабря <,> 8 <,> день, сего году, порался онъ на току около пашнЂ вранцЂ, якъ начало слонце зходит<>>. И женучи овци на пасбу, козака рудовского Стефана Джеваgы овчаръ ?едоръ Криворутченко <;> кликнуль его, Паламара, и объявилъ, что члв?Ђкъ <:> а хто онъ таков, не вЂдает<:> убитій. Якій лежалъ <;> близъ Івана Товкачовского хуторця, в якой онъ, Паламаръ, з женою и дЂтми своими, в единой хатЂ жиеть (ДНРМ, 282).
Мова сотенних канцелярій типово поліська. Тут майже регулярно /о/ чергується з /у/, а /е/ з /’у/: ослунъ, стеругъ, в голодний рук, жунка, люгъ, привюв, зъвювши; досить послідовно відбувається подовження приголосних на місці колишнього /je/: челобиття, оружжя, платтє, по сознаттю, на життю. У чоловічому роді минулого часу після голосних виступає або традиційне -л (пришолъ, не мислиль, ехал, пилъ, спалъ, слишалъ, ходилъ), або — частіше — -в (убивъ, бивъ, скончився, покинувъ, ударивъ, скочивъ, не чувъ, просивъ, чувъ, сЂявъ, пришов, випивъ); після приголосних у цій формі -л відсутнє (побЂгъ, принес, помер). У третій особі однини дієслів теперішньомайбутнього часу може бути присутнє закінчення -ть (повЂдаеть), але частіше його немає (не знае). Традиційно вживається форма перфекта, переважно в першій особі множини: ходилисмо, поzналисмо, велЂлисмо. Досить часто виступає давноминулий час: пошолъ билъ, сказалъ билъ, обомлЂлъ былъ. У сфері синтаксису треба відзначити активне використання безособових форм на -но, -то: A зъ за того замка украдено у его рЂчей немало (ДНРМ, 138); Наглянувъ въ пасЂку <,> -аж там въже пчоли побрато (174); И бито мене и коня взято (192); убито у БорисполЂ чл?вка Демка Нестеренка до смерти (272); характерною для української мови є конструкція, що означає приблизність міри і складається з іменника в родовому відмінку множини й числівника, що може прилягати до іменника безпосередньо або ж поєднуватися з ним за допомогою прийменника с: И самъ з ними випивъ чарокъ д†горілки (275); лЂтъ съ пят (139); для надання мові офіційності писарі досить часто вдаються до церковнослов’янського сполучника понеже.
Офіційно-діловий стиль, природно, не може оминути назв осіб, які займають ті чи інші посади в сотні, місті, селі. Це, скажімо, атаманъ городовий, воитъ, бурмистръ, сотникъ, старшина енералная, урадникъ, розищикъ, асавулъ, бунчужний енералний войсковий, ?бозный, хоружий полковий, писар городовий. Цю низову урядову піраміду увінчує гетман. Адміністративна лексика переплітається з юридично-судовою: скарга, протекція, жалоба, зълочинца, розискъ, допрос, свЂдителство, отвЂтчикъ, допрошуванний, челомбите, судія та ін. Серед цієї лексики чимало запозичень з латинської мови: публикация, інквизиція, аппеляция, конътроверсия, документъ, секвестръ, претенсЂя, аппробація, сатисфакция, аддукція та ін.
Серед добр, на які найчастіше зазіхають злодії, є худоба: кони, волы, корова, теля, кляч, товар («худоба» взагалі). Не минають злодії і витворів рук людських: колесо, хомут, скатерт, казанець, мушкетъ, свердло, долото, сокира, подкова, коса, серп, верстат кушнЂрский, овчина, стругъ, ножны, шкатулка, носатка, пистолетъ, путо, барило, чарка, гапъликъ, перстень, образокъ, куманъ, пороховниця, ланцугъ, шворен, стругъ, скобля, ручница, зеркало, кулбака, крес ручничнии, подушка, уздечка, финжалъ, тарЂлка, пляшка, тринога та ін. Чимало тут і назв одягу, взуття та напівфабрикатів: кожух, плахта, пража, запаска, чоботи, панчохи, пояс, полотно, сорочка, намитка, хуста, шапка, кунтушъ, киндякъ, жупанъ, сподница, шнуровка, стіонжка, кошуля, ручникъ, кожушина, опанча, кеца та ін. Представлені й напої та потравний, але не дуже багато: сало, олЂя, горЂлка, мука, пшоно, соль, хлЂбъ. Коли розглядалася певна судова справа, свідками виступали присутні при вчиненні злочину; часто це були родичі злочинця або потерпілого. Тому лексика на позначення родичів і свояків представлена досить повно: мужъ, жена, дочь, сынъ, брат, сестра, брат двоюродный, шваgер, невЂстка, ?тец, матъка, тесть, дЂдъ, прадЂдъ, братинна, тютка, дядина, дядко, дЂвер та ін. Варто згадати й про вживані в цих документах прізвища. На той час на Лівобережжі вже запанував словотвірний тип із суфіксом -енко: Двирниченко, Голотенко, Соломченко, Лисенко, Дворяниченко, Ващенко, Куриленко, Криворутченко. Проте вживаються й безсуфіксні прізвища (Кулябка, Нинка, Тригуб, Скиба, Джeвaga), прізвища на -ский (Корчевский, Криловский, Товкачовскиії), -инъ (Волошинъ), -овъ/-евъ (Гавриловъ, Василиевъ), -ичъ (Савичъ).
Приватне листування ще недалеко відійшло від ділового стилю: люди діляться зі своїми рідними й знайомими тими ж проблемами, які інколи приводять їх у суд. Тому В.А. Передрієнко цілком справедливо зауважує, що приватні листи в умовах XVIII ст. окремого стилю ще не становлять 1.
 1 Передрієнко В.А. Передмова до видання: Приватні листи XVIII ст. — К., 1987. — С. 7.
Цікаво зазначити, що тут, як і в мові сотенних канцелярій, майже зникають полонізми, які так густо вживалися в староукраїнській мові XVII ст.
Відмінність між діловими документами і приватними листами виявляється насамперед у прізвищах. Якщо в ділових документах переважає словотвірний тип з суфіксом -енко-, то в приватних листах він чи не на останньому місці: Жученко, Стороженко, Євдошенко. Очевидно, прізвища на -енко — хлопські і дрібної шляхти. Про це, зокрема, промовляє й такий контекст: поддано[г][о] моего Якова Тестяненка (ПЛ., 119). Великошляхетські прізвища мали іншу структуру: це були або безсуфіксні імена, інколи тюркського походження (Ширай, Кочубей, Мачуга, Лизогубъ, Псіоль, Борозна), або прізвища з суфіксом -ский (Скоропадській, Іскрицки[й], Gалецкий, Пекалицкий, Сементовски[й], Старжинскій, Есимон[ъ]тов[ъ]скій, Кониски[й], Новицкий, Сухан[ъ]скій), або з суфіксом -ичъ (Богдановичъ, Волкевичъ, Василевичъ, Савичъ, Войцеховичъ, Григо[р]евичъ, Гудовичъ, Ґроновичь, Демяновичъ та ін.); трапляються прізвища й з суфіксом -овъ (Дуровъ, Игнатовъ, Кусковъ, Лаптевъ); найчастіше прізвища словотвірне непохідні або ж складаються з двох коренів (Борозна, Бурляй, Гайка, Грабянка, Ґалаґань, Дудка, Коваль, Конопка, Кривоносъ і под.).
Кожен лист, природньо, починається із звернення. Як правило, вони досить розгорнуті, але включають у себе слова добродЂй (добродЂйка), панъ, благодЂтель і под., напр.: мой велце м[с]цЂви[й] пн?е, зичливи[й] прт?лю и брате (47); Сердечны[й] брате и благодЂтелю, м[с]цЂ пне Григори[й] Скорупка (58); Бл?горо[д]ны[й] м[с]цЂ пне Лашкевичъ, мнЂ велце осо[б]ливы[й] до[б]родЂю! (71); Премлсердий мой г[с]дръ кумъ и мно[г][о]мл[с]тиви[й] добродЂй (82); Сердечній мой шваgре и добродЂю (95); але в сімейних листах формула звернення могла й спрощуватися. Ось Анастасія Миколаївна Савич звертається до свого чоловіка Петра Федоровича Савича: Петрусенку, серце! (155).
Щодо фонетичних і граматичних особливостей, то приватні листи мало чим відрізняються від ділових документів. Тим більше, що вони походять з тієї ж території — Східного Полісся. Тут фіксується подовження приголосних на місці колишнього /je/: весЂ[л]ля, огороженную коллемъ, заму[ж]же, з[ъ] припи[с]сю і под. У третій особі однини теперішньо-майбутнього часу кінцеве -т може бути, хоч здебільшого опускається: вимовляе[т], не имЂет, не зможе, купує; досить часто вживається форма майбутнього часу недоконаного виду з флексіями -му, -меш, -ме: проситиму, владЂтиметъ, користоватиме[т]сА, ожидати[му], разоратимутъся. У формах минулого часу чоловічого роду однини після голосних кінцеве -л закономірно переходить у -в: не получивъ, не посилавъ, попродавъ, не дававъ, поморивъ, писавъ, бувъ, мучивъ; але форми з -лъ за традицією ще трапляються: получилъ, ізволилъ, билъ; після приголосних -лъ не вживається: втекъ, могъ. У народній мові Лівобережжя релікти перфекта навряд чи зберігалися. Але в літературній мові вони були однією з її ознак: заде[р]жалемъ, не посилале[м], не вЂдалемъ, писале[м], не получиле[м], аби-мъ я учинилъ оплатку (52).
За винятком юридичної термінології, лексика приватних листів переважно народна. Дієслова тут походять із живомовного джерела: забаритися, поратовати, порадити, чекати, спріятелити[с], дбати, полЂпшати і под. Слова на означення грошей свідчать про те, що єдиної системи не було: ходили копи[й]ки, таляри, золоті, рубли. Природа жанру вимагала називання родичів і свояків: отец, матка, жена, братъ, сестра, сватъ, племЂнникъ, шваgер, теща, доче[р], братанич, кум, пасинокъ, дядко. Досить розгалуженою була й військово-адміністративна лексика: воитъ, сотникъ, полковникъ, писар полковій, бурмистр майстрату, хоружий, староста, з[ъ]начковий товариш, бунчуковий товариш, обозний енералний, асаулъ полковий, судия енералъны[й].
Природа приватних листів не дає змоги для широкого використання фразеології. І все ж окремі сталі сполуки тут трапляються: вири не доймаете (48); скоро свЂть (81); в ми[с]лЂ не снилося (92); И положено в[ъ] довгий ящикъ (97); впокою не дае[т] (134).
Мова листів у цілому українська, якщо не брати до уваги традиційних написань. Проте вже відчувається вплив російської мови: оче[н] дорого, нелзя, изво[л]те, з[ъ]десь — наявна навіть російська тенденція до самоприниження: домишко, за трудишки мои.
Вихованець Київської академії Іван Некрашевич (друга половина XVIII ст.) будучи священиком у селі Вишеньках, написав кілька творів церковнослов’янською, літературною староукраїнською і народною українською мовою. Це, зокрема, «Споръ души и тЂла», віршований лист до свого сусіда І. Филиповича, діалог «ИсповЂдь» і, можливо, «Суплика або замыслъ на попа». Церковнослов’янською мовою написані «Споръ души и тЂла» та «ИсповЂдь». Правда, фонетичні особливості в обох творах суто українські. Так, у «СпорЂ» склади з Ђ римуються зі складами, що містять /і/: сЂти — уловити, добродЂтель — хранитель, к дЂлу — силу, вЂчно — самолично, нечисто — мЂсто. Часто сплутуються на письмі и та ы, що вимовляються як середнє /и/: забив, воздихаю, от его защити. Звук /в/ має інваріант /ў/, /р/, як взагалі в північноукраїнських говорах, тверде. Чимало тут і суто народних лексико-граматичних форм типу мене, тую, живучи, покаймось, здЂлаймо, паметствуймо, пектися і под. Письменник майстерно володіє ритмом і римою. На відміну від своїх попередників, він не обмежується дієслівною римою: у нього іменник римується з дієсловом, іменник з прикметником і под., напр.: слава — права, сЂти — ловити, слова — готова, клячу — собачу, тягучи — сучій і т. ін. Твори І. Некрашевича небагаті на художні засоби: метафори здебільшого запозичуються з Біблії; запитання, повтори, заклики, звертання, сентенції — це все ті стилістичні засоби, без яких не обходиться в той час жодна урочиста промова чи вірш-панегірик. Беручи традиційну тему й традиційний жанр, Некрашевич намагається внести в свою обробку деякі самостійні риси, незалежні від традиції, тобто вводить власний оригінальний літературний струмінь 1. Н. Кістяківська запрошує читача уявити собі, як «розгулявшись, розмахавшись» танцює священицька родина, звільнившися од святкової праці, як вона смачно п’є «хоть и по пять» і помилуватися здійсненням сміливого задуму, гідного пензля голландської школи 2.
 1 Кістяківська Н. Сатиричне та побутове письменство XVIII в. Вип. 1. Твори Івана Некрашевича (Розвідка та тексти). — К., 1929. — С. XVII—XVIII.
 2 Там же. — С. XX.
Треба ще раз підкреслити, що в небагатій творчій спадщині І. Некрашевича засвідчені три вживані тоді літературні мови: слов’яноруська («Споръ души і тЂла»), «Письмо, написанное к Івану ФилЂповичу», «Письмо, написанное к отцу Арсенію КринЂцкому»), староукраїнська («ИсповЂдь 1789 года февраля-дня», «Разговоры душЂ съ тЂломъ») і зароджувана новоукраїнська («Ярмарок», «Письмо, писанное к гнЂдинскому с[вященнику] Іоанну ФилЂповичу и его сыну Петру, и къ дячку Стефану КринЂцкому», «Замыслъ на попа»).
У слов’яноруській мові І. Некрашевича переважають церковнослов’янські слова, морфологічні форми, фонетичні особливості. І все ж є тут і повноголосні форми (обороном), і чергування /у/ з /ў/ (когда ж случится в’кого взявши потеряти — Некр., 7; влови[т]), і типово українські наголоси (гово’рить-переспо’рить); і, звичайно ж, поодинокі українські слова (заробить, треба, панщина, пановати, позыка, хата, журитися).
У староукраїнській мові кількість суто українських особливостей стрімко наростає. Власне, староукраїнською мовою говорить тільки піп-сповідник. Селяни, яких він закликає покаятися в гріхах, спілкуються з ним північноукраїнською говіркою. У мові попа церковнослов’янські форми трапляються дуже рідко. У мові селян спостерігається подовження приголосних перед /je/ (в весЂлляхъ), досить часто замість /о/ в новозакритому складі виступають його рефлекси /у/ та /’у/ (муй, колядувокъ u щедровок, пятюнку, грЂхювъ, на вечюрки, рюкъ); у мові попа форми дієслів теперішньо-майбутнього часу третьої особи однини першої дієвідміни уживаються переважно з закінченням -тъ (видитъ, караетъ), у мові селян — без цього закінчення (буде, не пускає, завдає); форми минулого часу чоловічого роду після голосних приймають як -лъ, так і -въ (не знал, творилъ, не звалъ, не грешивъ, переставъ); досить багато представлена й українська лексика (ледащо, збавити, горую, будовами, ворожка та ін.); трапляються й фразеологічні звороти (А мы будемъ пилненко на усъ те мотати — 14; очи продере свои — 15).
Нарешті, мова народна. І. Некрашевича можна назвати попередником І. Котляревського. З найбільш помітних фонетичних особливостей треба б назвати поширене на Поліссі скорочення слів (добре бра, що тобЂ усюди шанцюе — 9), перехід етимологічного /о/ в новозакритих складах в /у/ та /’у/ (мабуть, все ж таки цими літерами позначаються дифтонги: калинювка, вюнъ, пюпъ, празникювъ, пувкопи, покюйникъ, не втюкъ, тюлко, небюжчикъ, Бюгъ та ін.), подвоєння приголосних перед колишнім /je/ (силомЂццю, покаяння, стояння, по весЂлляхъ), пропуск /ж/ між голосними (Дай хиба що я кау, бо въэ жъ то тягучи — 10, каешъ, кауть — 10); форми зворотних дієслів в інфінітиві інколи пишуться відповідно до їх вимови (расходицца, хочетця). Як у народній мові, поширені тут демінутиви: веселенко, здоровенко, варенушка, горЂлочка. І. Некрашевич милується в фразеологічних зворотах, напр.: Щоб не грызли головы (10); Якъ би намъ свого попа гарно в шоры убрати (19); над нами крутить веремЂю (19); Хоть и за дЂломЂ прійдеть, то все рило дує (20); Бо тепер и без вЂна вже й нЂ до порога (27); ГодЂ жь іому мирянамъ за шкуру сала заливати (27).
Отже, староукраїнська літературна мова у XVIII ст. продовжувала функціонувати, але перспектив дальшого розвитку не мала. Нею користувалися школярі, мандровані дяки, які складали різдвяні великодні вірші, вчені поети, що користувалися поетичними рекомендаціями М. Довгалевського; за традицією вона використовувалась у ділових документах, зокрема в записах сотенних канцелярій; народні пісні й різноманітні рекомендації господарського й медичного характеру також подавалися староукраїнською мовою. Але оскільки друкована продукція нею не видавалася, її колишня слава поступово згасала. Література високого звучання тепер видавалася або слов’яноруською, або й тодішньою російською мовами, а розважальні твори почали з’являтися народною мовою. Уперше народна мова зазвучала з теренів Полісся. Отже, три мови використовувалися в культурному житті України XVIII ст.: староукраїнська, слов’яноруська (або російська) і народна українська. Здавалось би — які широкі можливості! Але якщо вдуматись, то не можна не погодитись з думкою Н. Кістяківської про те, що «Руїна викликала страшенний занепад у письменстві XVIII ст. Воно лишається десь на боці від великого битого шляху, яким посувається тодішнє усне мистецтво; воно не доходить до друкарні; воно утворюється десь по кутках, переважно в нижчій верстві більше-менше освіченого громадянства, та переховується в рукописах, що частенько гинуть, залишаючи з діяльності часом не аби-якої ваги авторів — мізерні уривки та шматки, часом навіть тільки ймення та прізвище. Круг спостережень та думок нечисленних авторів стає тісним, вузьким, обмеженим рамцями провінціального побуту» 1.
 1 Кістяківська Н. Сатиричне та побутове письменство XVIII в. Вип. 1. — C. 1.