Менеджмент як наука, практика і мистецтво. Першовідкривачі ідей менеджменту. Організаційні форми бізнесу.







Вступ.
Економічна криза народного господарства України зумовлюється багатьма факторами, серед яких чільне місце займає недосконалість системи управління. Турбулентний характер негативних змін у економіці (інфляція, ріст цін на сировину та матеріали, високі відсоткові ставки за кредит, зниження купівельної спроможності населення) і висока складність вирішуваних нині завдань посилюють роль наукового управління у стабілізації соціально-економічних процесів і забезпеченні високої ефективності усіх видів підприємницької діяльності.
В останні роки в нашій літературі замість терміну “управління” почали вживати “менеджмент”, який зародився у США в 30-х роках, тобто в роки активного формування ринкової економіки і тепер можна стверджувати, що менеджмент – це система управління економікою ринкового типу. Ця система поєднує в собі теорію, кращу практику і мистецтво управляти інтересами і поведінкою людей, потоками матеріальних, фінансових та трудових ресурсів.
В усьому світі питанням менеджменту надається велика увага, створені численні школи бізнесу і менеджменту, розвивається управлінська інфраструктура.
Висока динамічність елементів зовнішнього середовища, швидкі і часто несподівані зміни у соціально-економічних процесах викликають потребу у використанні нових технологій організації управлінських процесів, засобів обчислювальної технічки і комунікацій, модернізації структур управління і принципів субординації, діагностики економічного стану і прийняття рішень в умовах плюралізму, ризику і конкуренції, розробки і реалізації актикризової стратегії у підприємництві.
В реалізації нової парадигми планування і державного регулювання світова практика значне місце відводить стратегічному менеджменту: розкритті суті процесу стратегічного менеджменту, методології використання нових інструментів планування і управління: виділення стратегічних зон господарювання, стратегічних господарських центрів, управління за слабкими сигналами, за умов стратегічних змін і надзвичайних несподіванок, проблеми гнучкості і синергізму у розвитку підприємства.
Численні прогнози дослідження показують, що в найближчі десятиріччя виживатимуть у конкурентній боротьбі лише ті виробництва і компанії, які прийматимуть активну участь у міжнародному поділі праці, зовнішньоекономічній діяльності, зможуть адаптуватись до культурних відмінностей і будуть здійснювати підприємництво відповідно до вимог соціальної відповідальності і норм міжнародних ділових відносин.

Менеджмент як наука, практика і мистецтво.
Виявлення індивідуальних особливостей і перспектив розвитку особистості здійснюється за допомогою методів психодіагностики. Перспективним є широке використання соціоніки у менеджменті – науки про типи особистості людини, їх конкретні прояви у соціальному середовищі і взаємовідносини між ними, що складаються об’єктивно. Соціоніка дозволяє робити детальний аналіз особистості і на цій основі складати ділову характеристику людини, підбирати працівникам ефективний вид діяльності, формувати ефективні трудові колективи, раціоналізувати міжособові відносини між людьми, щоб уникати конфліктів.
У менеджменті використовують також спеціальні методи соціальної психології: спостереження (систематичне і вибіркове), експеримент, методи опитування (анкетування, інтерв’ювання, соціометричне тестування) та ін.
У менеджменті, як і в інших науках, застосовуються методи індукції, дедукції, аналізу і синтезу, порівняння, міркування, асоціації, інтуїції тощо. Для дослідження причинних зв’язків використовуються методи традиційної логіки:
метод подібностей;
метод різниць;
поєднаний метод подібностей і різниць;
метод супутніх змін;
метод залишків.
Наука менеджменту має власний концептуальний апарат, який включає наукові принципи, закони, закономірності, категорії та інструментальний апарат (методи, процедури і техніку дослідження). Вона включає теорію, що розкриває закономірності процесів і явищ у сфері підприємництва, і мистецтво управління як творчий процес, що враховує конкретну ситуацію, особливості виконавців, уміння правильно застосувати теоретичні знання, певний досвід тощо.
Складовими теорії менеджменту вважають ідеї теорії систем, інформації, комунікації, теорії рішень, організації тощо.
Багато положень менеджменту сформульовано на основі узагальнення методологічних закономірностей різних спеціальних наук (планування, організації, фінансування, кредитування і обліку). Оскільки управління як наука вникла на соціології, психології, праксеології, теорії дослідження операцій і систем, її проблеми є предметом комплексного дослідження.
Серед комплексу наук, висновки і концептуальний апарат яких використовуються у менеджменті, важливу роль відіграє економічна кібернетика. Вона розглядає систему менеджменту, з’єднаних теоретичних позицій і встановлює спільність законів побудови цих систем, зокрема принцип зворотного зв’язку, принцип необхідної і достатньої різноманітності тощо. Використання кібернетичних методів дає змогу розробляти методологію моделювання управляючої системи і системи, якою управляють, досліджувати інформаційні процеси у системі менеджменту, давати кількісну оцінку інформації та ін. У перспективі методи кібернетики і теорії автоматичного регулювання використовуватимуться для розробки і проектування механізму регулювання процесів управління виробництвом.
Вихідним моментом менеджменту є система принципів управління, інваріантних відносно об’єктів і суб’єктів управління.
Розвиток науки і узагальнення практики підприємницької діяльності дали змогу сформулювати сучасні принципи менеджменту. Серед них розрізняють загальні і спеціальні.
Цінність менеджменту як способу вирішення соціально-економічних задач полягає не в тому, що він становить собою досконалу теорію актуальних рішень, а в тім, що він створює необхідні організаційні умови для використання науки, практичних навичок і знань.
Загальною метою менеджменту є оптимізація функціонування господарюючих суб’єктів (підприємства, асоціації, об’єднання, товариства та ін.) і створення умов, за яких найбільш імовірно і з мінімальним ризиком реалізуються стратегічні і оперативні цілі. Якщо стратегічні цілі визначають характер діяльності підприємства на великий проміжок часу і виражають головним чином якісні параметри функціонування підприємства, то поточні цілі свідчать про кількісні показники діяльності на певний період.
Суворе додержання принципу науковості дає змогу уникати виявів волюнтаризму і суб’єктивізму при прийнятті відповідальних рішень. Менеджмент має ґрунтуватись на глибокому пізнанні об’єктивних економічних законів, закономірностей управління, вираховуванні тенденцій розвитку економічних та соціальних процесів, умілому використанню наукових принципів менеджменту, додержанні вимог раціонального природокористування.
Успішне подолання економічної кризи і розвиток економіки України у вирішальній мірі залежить від кадрів. Розробка і здійснення певної кадрової політики повинна здійснюватись у відповідності з принципом правильної підготовки і розстановки кадрів, щоб забезпечувалась стабільність кадрів, професіоналізація управління і реалізувались вимоги сократівського правила: “Кожна людина для певного місця і кожен місце для певної людини”. Це вимагає чималих організаційних зусиль і чималих інвестицій на здійснення селекційної роботи з кадрами, їх підготовку, перепідготовку і правильне використання.
При побудові систем управління і здійснюванні управлінських процесів у практиці менеджменту використовують цілу систему спеціальних принципів:
Розробка чітких цілей (стратегічних, тактичних, оперативних), обґрунтування стратегії підприємства, надання свободи пошуку в її межах, повне врахування реальностей ринкових ситуацій.
Опора на об’єктивні економічні закони, загальнолюдські цінності, моральність і екологічність діяльності.
Розширення і поглиблення зв’язку організації із зовнішнім середовищем.
Високі стандарти діяльності, відповідальності перед суспільством, постійний пошук альтернативних варіантів діяльності, розв’язання нових проблем новими методами.
Орієнтація на перспективу розвитку, нововведення, новаторство та ентузіазм персоналу.
Децентралізація управління, делегування повноважень, впровадження підприємницького стилю роботи, створення мікро центрів, які працюють на ринкових або близьких до них умовах.
Розробка простих, реалістичних і чітких критеріїв оцінки власної діяльності, регулярне звіряння з ними ділового процесу.
Пріоритет споживача (надійне, швидке і зручне обслуговування), висока якість і доступні ціни.
Постійне навчання кадрів, підвищення їх професійних знань, досвіду і вміння робити конкретну справу, активне формування нового мислення персоналу з орієнтацією на динамічні, швидкі зміни в масштабах і характері діяльності.
Ототожнення співробітників з підприємством, його інтересами і принципами, виховання почуття співучасника в його успіхах і невдачах.
Інтеграція особистих інтересів і цілей організації, відповідальність усіх працівників за стан справ у організації, залучення їх “до участі в прибутках”.
Відмова від зайвого адміністрування і перехід до сучасної організаційної культури менеджменту, що ґрунтується на єдиних інтересах і цілях діяльності, партнерстві, співробітництві, взаємній вигоді, взаємодії, а не лише на владі й підлеглості.
Дотримання вимог перелічених принципів є однією з найважливіших передумов ефективного функціонування апарату управління підприємств та об’єднань.
Важливу роль відіграє мистецтво менеджменту, що поєднує об’єктивне та індивідуальне в діяльності і підпорядковується законам творчості. Мистецтво менеджменту – це навички, уміння впроваджувати теоретичні знання в практику, сукупність прикладів, зразків або еталонів умілого розв’язання управлінських проблем на різних рівнях. Тому актуальними є вивчення історично конкретних ситуацій господарського життя, теоретичне узагальнення нагромадженого досвіду керівництва на передових підприємствах (в об’єднаннях), опис прикладів (еталонів) успішного господарювання.
Першовідкривачі ідей менеджменту.
Менеджмент як результат суспільного поділу праці налічує багато тисячоліть. Археологічні дані свідчать про те, що в давній Шумерській державі у ІІІ-му тисячолітті до нашої ери існував певний регламент управлінської діяльності, пов’язаний з комерційними операціями і управлінням державою. Це було зафіксовано на глиняних табличках, що дійшли до наших днів.
Про управління як особливий вид людської діяльності писав античний філософ Сократ.
До перших праць з теорії і практики соціального управління належать дослідження давньогрецького філософа-ідеаліста Платона (427-436 рр. до н.е.).
Учень Платона Аристотель (384-322 рр. до н.е.) описав усі існуючі на той час держави (близько 300), виділив дві системи господарювання: економію, за якої виробляється майже все необхідне для власного користування, і хрематистику – мистецтво багатства.
Марк Цицерон (106-43 рр. до н.е.) описав у “Трьох трактатах про ораторське мистецтво” наукові положення про досягнення взаємо порозуміння між співробітниками, правильне ведення дискусій, побудову виступів.
Полібій (близько 201-120 рр. до н.е.) – грецький історик, присвятив свою працю “Загальна історія” вченню про найкращу форму правління (державного устрою).
Плутарх (близько 127-46 рр. до н.е.) – давньогрецький письменник, історик і філософ у своїх “Паралельних життєписах” виклав моральну проблематику людського спілкування, ідеали гуманності і громадськості, морально-ціннісні критерії героїв давніх часів.
Діоклетіан (284 р. до н.е.) – імператор Стародавнього Риму, за допомогою ієрархічного принципу і лінійної структури помітно зміцнив управління державою, полегшив контроль за лояльністю і надходженням податків із усіх частин Римської імперії.
Ніколо Макіавеллі (1469-1527) – італійський державний і політичний діяч виклав деякі положення, що значною мірою передують сучасним ідеям у галузі управління. Він зробив спробу сформулювати рекомендації щодо організації управління державою, певні норми поведінки керівників, включаючи їх щедрість і бережливість, жорстокість і милосердя, вміння дотримуватись слова, позбуватись ненависті і презирства.
Томас Мор (1478-1535) виклав ідеальну соціально-політичну побудову держави, що становить федерацію із 35 міст.
Як галузь управлінських знань менеджмент почав формуватись в другій половині ХVІІІ ст., а його становлення відбувалось на початку ХХ ст.
Наукові школи і методи менеджменту:
При більш детальному вивченні історії менеджменту можна виділити такі етапи його розвитку:
Наукові школи, що передували появі “класичної теорії”:
Роберт Оуен (1771-1858рр.);
Шарль Бабедж (1792-1871рр.);
Генрі Тоун (1844-1924рр.).
Класична теорія управління:
а) науковий менеджмент:
Фредерік Тейлор (1856-1915рр.);
К.Берк (1860-1939рр.);
Френк Гільбрет (1868-1924рр.);
Ліліан Гільбрет (1878-1972рр.);
Генрі Гант (1861-1919рр.).
б) адміністративний менеджмент:
Анрі Файоль (1841-1925рр.);
Г.Форд (1863-1947рр.);
Честер Бернард (1886-1961рр.);
О.Чалдон (1894-1951рр.).
в) бюрократичний менеджмент: Макс Вебер (1864-1920рр.).
Біхевіористська теорія:
а) ранній біхевіоризм:
Д.Уотсон (1878-1958рр.);
Гюго Мюнстерберг (1863-1916рр.);
Мері Фолліт (1868-1933рр.);
б) школа людських відносин:
Елтон Мейо (1880-1949рр.);
Фрід Ротлісбергер (1898-1974рр.);
в) біхевіористський науковий підхід:
Дуглас Мак-грегор (1906-1964рр.);
Абрахам Маслоу (1908-1970рр.)
Організаційні форми бізнесу.
Нині бізнесова діяльність набула різноманітних організаційних форм.
Як правило, виділяють три основні організаційні форми бізнесу (підприємництва): одноособове володіння, партнерство (товариство) та корпорація. За характером власності: приватна, групова і державна.
Одноособове володіння – являє собою підприємство (фірму), яким володіє, а часто і керує одна особа або сім’я, що отримує всі прибутки та бере на себе всю відповідальність за справу. Це найпростіша форма підприємництва.
Одноособова форма підприємництва набула поширення в сільському господарстві, будівництві, оптовій і роздрібній торгівлі, сфері харчування, консультаційних та інших формах послуг. Його безперечною перевагою є простота в організації і управлінні, висока самостійність і вмотивованість, оперативність, порівняно невисока потреба в стартовому капіталі, схильність до інновацій тощо.
Партнерство – добровільна юридична асоціація двох чи більше осіб для зайняття власним бізнесом.
В Україні в останні роки почали створювати товариства з обмеженою відповідальністю, коли його учасники, як правило, не приймають участі в управлінні справами, а їх відповідальність за боргові зобов’язання товариства обмежена відповідно до вкладеного капіталу.
Важливим способом для росту капіталу товариства є введення одного або більше партнерів. Крім більш широких можливостей (у порівнянні з одноособовим володінням) в залученні додаткового капіталу, перевагою товариств є простота в заснуванні і пільги в оподаткуванні.
Корпорація – добровільне об’єднання осіб як фізичних, так і юридичних, пов’язаних законними зобов’язаннями з метою створення господарської організації (підприємства, фірми та ін.). Корпорація є домінуючою формою підприємництва.
За характером відповідальності акціонерів розрізняють:
корпорації з відповідальністю, обмеженою акціями;
корпорації з необмеженою відповідальністю.
Головною рисою корпорації є те, що відповідальність за борги, за юридичні рішення, що винесені проти фірми, обмежуються перш за все обсягом грошей, які власники заплатили за свої паї (акції). Крім обмеженої відповідальності співвласників, перевагою корпорацій є те, що вони мають право збільшувати без обмежень свій капітал, безстроково існувати.
У світовій практиці зростання корпорацій відбувається за рахунок нових капіталовкладень або в результаті злиття:
горизонтального – між фірмами, що конкурують на одному ринку;
вертикального – між фірмами, які знаходяться у споживчо-постачальницьких відношеннях;
конгломеративного – між фірмами, чиї напрямки економічної діяльності не пов’язані між собою.
Вимоги до управлінських рішень.
Організаційна процедура приймання і виконання найважливіших повторюваних рішень (прийняття на роботу, службові просування працівника, звільнення з роботи, заохочення працівників, накладання стягнень, підбиття підсумків роботи за певний період, приймання і оцінка виконаних робіт тощо) вимагає вирішення таких питань:
На якому рівні і хто приймає рішення (одноосібно чи колегіально)?
Хто готує інформацію, проект рішення та його обґрунтування?
З ким погоджується рішення (на підприємстві та за його межами)?
Яка періодичність і форма контролю за ходом виконання рішення?
Хто контролює і відповідає за правильність виконання рішення?
Хто наділяється правом вносити зміни у зміст рішення і строки його виконання?
Яка форма звітності про виконання рішень?
Хто дає висновок про виконання рішень і ступінь досягнення поставленої цілі (цілей)?
Прийняття правильного рішення – проблема дуже складна, оскільки не завжди можна скористатись попереднім досвідом. Не завжди вдається точно оцінити результати прийнятого рішення, часто має місце великий розрив між процесами прийняття рішення і можливістю проаналізувати їх результативність.
Розробка рішень у менеджменті становить основу управлінського процесу.
Важливим засобом удосконалення процесів менеджменту є впровадження його раціональної технології, яка передбачає алгоритмізацію.
Умовами ефективності технології менеджменту стосовно організації кожного процесу є:
створення системи внутрішньовиробничих, організаційно-правових документів для комплексної регламентації діяльності апарату управління (положень про відділки і служби, посадових інструкцій, алгоритмів і стандартів на функції менеджменту й окремі види управлінської діяльності);
розробка і дотримання раціональних процедур здійснення управлінських операцій;
правильне поєднання в менеджменті кількісних і евристичних методів;
використання сучасної оргтехніки і спеціальних прийомів, що полегшують пошук альтернатив, вибір і обґрунтування варіантів рішень та використання їх (метод “мозкової атаки”, таблиці рішень, карти управлінських процедур, технологічні карти на документ, посадові операційні карти тощо);
повне врахування вимог законів формальної логіки (тотожності, протиріччя, виключення третього, достатньої підстави) і широке використання її категорій (мислення, судження, висновок, силогізм, досвід, спростування, асоціація, рефлексія, інтуїція та ін.).
До технології менеджменту ставляться й інші вимоги:
єдність технологічного процесу, яка повинна забезпечувати поєднання робіт з таким розрахунком, щоб виключити взаємні перешкоди;
неперервність технологічного процесу;
мінімальна вартість і трудомісткість технологічних процесів;
рівномірність завантаження апарату управління.
Елементи комунікаційного процесу.
Основні функції комунікаційного процесу полягають у досягненні соціальної спільності при збереженні індивідуальності кожного її елемента.
Існує вісім базових елементів комунікаційного процесу:
Відправник – передавач, що генерує ідеї або збирає інформацію і передає її. Ним може бути індивід або група разом працюючих людей. Джерелом може бути громадський інститут або організація, хоча і в цьому випадку джерелом повідомлення буде певна особа, на яку покладається обов’язок по підготовці і передачі інформації;
Кодування – процес перетворення ідей у символи, зображення, рисунки, форми, звуки, мову і т.д. Тобто, перш ніж передавати ідею, відправник повинен за допомогою символів закодувати її, використавши для цього слова, інтонації, жести (мову тіла) і надати ідеї гарну “упаковку”;
Повідомлення – сукупність символів, власне інформація, що закодована за допомогою символів і передається одержувачу;
Канали передачі – засоби, за допомогою яких сигнал спрямовується від передавача до приймача;
Декодування – процес, за допомогою якого приймач повідомлення переводить одержані символи в конкретну інформацію і інтерпретує її значення;
Приймач – цільова аудиторія або особа, якій призначається інформація і яка її інтерпретує;
Відгук – сукупність реакції обмежувача повідомлення після ознайомлення із його змістом;
Зворотній зв’язок – частина відгуку одержувача, що поступає передавачу.

Зворотній зв’язок виконує такі основні функції:
протистоїть тому, що робить соціально-економічна система, коли вона виходить за встановлені обмеження;
компенсує збурювальні дії зовнішніх і внутрішніх факторів, підтримує стан стійкої рівноваги системи;
синтезує зовнішні і внутрішні збурювання, які прагнуть вивести систему із стану стійкої рівноваги;
виробляє управлінські рішення для цілеспрямованого впливу на об’єкт управління.

ПРАКТИЧНА РОБОТА.
Провести фото-хронометражне спостереження за роботою керівника (спеціаліста) підприємства.
Скласти структуру робочого часу за даними фото-хронометражного спостереження.
Порівняти фактичну структуру робочого часу з нормативною і дати рекомендації по поліпшенню організації праці керівника (спеціаліста).
Нормативи витрат робочого часу (%) директора ТОВ “ТЕКОС Лтд”.
Провівши фото-хронометражне спостереження за роботою директора ТОВ “ТЕКОС Лтд”, та порівнявши фактичну структуру робочого часу із нормативною, можна зробити наступні висновки:
Найбільше робочого часу витрачається на оперативне керування – 22,2%, але в порівнянні з нормативом – менше (34,1); на облік і аналіз виробництва приходиться 20,3% в порівнянні з нормативом – 4,7.
Близько з нормативом: на постачання, реалізацію та інші зовнішні зв’язки – 18,2 (19,8); вивчення і вдосконалення передового досвіду – 0,2 (0,4); інші роботи та витрати робочого часу – 6,2 (5,6).
На планування і проектування виробництва – 13,1 (норматив 4,5); засідання, збори в господарстві 12,7 (норматив 6,3). І на всі інші види діяльності – менше п’яти.
Отже, як очевидно, лише в трьох пунктах із одинадцяти витрати робочого часу близькі до нормативних, але, беручи до уваги той факт, що в практичній роботі описується робота керівника малого підприємства, яке займається проектуванням, реконструкцією та будівництвом каналізаційних очисних споруд, я вважаю, що робочий час мого керівника розпланований чітко й правильно.