РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ
У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не основним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 тисяч) з'явився попит на медичну допомогу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.
У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.
Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними методами своїх країн і в свою чергу запозича
ли наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.
Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона заснувала в Києві лікарні, а догляд за хворими доручила жінкам. Князь Володимир Великий у 996 p. та князь Ярослав Мудрий у 1096 p. закріпили право лікувати за монастирями.
За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.
"Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.
Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Моно-маха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 p., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедичну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і ус-пшіно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським царевичем у 1152 p. вона продовжувала свою медичну освіту, навчаючись у найкращих лікарів Візантійської імперії. Свій досвід і знання Євпраксія виклала у науковому трактаті "Мазі" та першій в Русі науковій праці, написаній українською мовою, яка є своєрідною енциклопедією тодішніх медичних знань. Тепер ця книжка зберігається в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції в Італії.
У часи розквіту в Київській Русі були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про лікування хвороб, виходячи як з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, так і з писемних джерел стародавніх учених, які потрапляли до нас з інших країн.
Найдавнішим випадком хірургічного лікування, що згадується у писемних джерелах, є "рєзаньє желве", тобто вирізування пухлини, зроблене у 1076 p. Святославу Ярославичу.
У 1237—1243 pp. усі землі Київської Русі опинилися в тяжкій татаро-мон-гольській неволі. Глибокий занепад економічного і культурного життя народу не сприяв розвитку лікувальної справи в ті часи. Найменше потерпіли від кочівників західні українські землі — Волинь і Галичина.
Під час навали кочівників кількість покалічених, хворих, тих, хто потребував опіки й хірургічної допомоги, значно збільшилася. Але глибокий загальний занепад економічного і культурного життя народу гальмував розвиток лікувальної справи. Припиняються також зв'язки з Візантією, південними і західними слов'янськими народами.
У XIII ст. у Львові, який не був окупований татаро-монголами, медицина розвивалася далі, організувалися перші громадські лікарні.
У XIV ст. в Русі склалися відносно сприятливі умови для розвитку медицини.
yXVcr. починають готувати лікарів у Краківському університеті, а пізніше — в Замойській академії (в м. Замос-гі поблизу Львова). При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія проіснувала 190 років.
Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і За-мостя, вони відіграли позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення наших земель. Кількість випускників цих шкіл, особливо українців і білорусів, була невеликою. Окремі з них, отримавши звання ліценціатів медицини, продовжували своє навчання в університетах Італії, де здобули вчений ступінь доктора медицини. Серед них Юрій Ко-термак-Дрогобич, Георгій Франціско Скорина, Пилип Ляшковський.
У 1445 p. у Львові було обладнано першу в Україні аптеку. У XVII ст. такі аптеки відкрито в Чигирині, Києві, Ніжині.
Першим вищим навчальним закладом в Україні була Києво-Могилянська колегія, яку заснував у 1671 p. Петро Могила шляхом об'єднання школи Київського братства зі школою/Києво-Печерської лаври.
У 1701 p. вона стала Київською академією. Багато ії вихованців були відомими вченими, засновниками медицини, зокрема Нестор Максимович-Амбо-дик, Андрієвський, Шумлянський. Збільшується кількість шпиталів та лікарень, відкриваються урядовий військо- . вий шпиталь у Києві, державні лікарні в Кременчуці, Полтаві, Ромнах, Лубнах.
У королівській Польщі і підлеглих їй українських землях лікарська справа була поза увагою і контролем державної влади. Широкі маси населення обслуговували не дипломовані лікарі, а лікувальники-ремісники, відомі під назваю цирульників.
У Київському центральному архіві зберігається копія статуту цеху цирульників XVIII ст. У ньому обсяг їх діяльності окреслювався так: "Оное мастер-ство цирульников имеет стоять в том:
бреить, кров жилную й зашкурную пускать, рани гоить рубание й стреляньїе, а особенно в вириваний зуба й в изле-чении французской й шолудной болез-ней, в поставке крастером й шлифова-нии бритов". Як бачимо, вся травматологія, лікування венеричних, шкірних хвороб, захворювання зубів були в компетенції цирульників.
Крім цехових цирульників, у великих містах медичною практикою займалося багато осіб, які в цехи з тієї чи тієї причини не входили. Називали їх "партачами" (приватниками). Між цими групами постійно велася боротьба.
Після скасування кріпацтва справа медичної допомоги сільському населенню була зосереджена в земських управах, де керівна роль належала поміщикам-дворянам. В Україні земство спочатку було введене на лівобережжі і тільки в 1905 p. — на правобережжі.
Значне поширення в селах різних епідемічних захворювань, велика смертність населення, особливо дітей, змусили новостворені земські управи звернути увагу на медичну справу. Для обслуговування сільського населення стали запрошувати лікарів. Вони повинні були подавати медичну допомогу з усіх галузей медицини, в тому числі й хірургії. Лікарі ці пізніше сформувалися у таких видатних хірургів, як О. Богаєвський, Б. Козловський, Л-Малинівський.
Земська хірургія сприяла проникненню хірургічної допомоги в широкі маси населення. У невеликих земських лікарнях формувалися видатні хірурги, які проводили складні операції.
У 1805 p. Східна Україна дочекалася свого власного університету, який відкрили в Харкові. До його складу входив медичний факультет. У 1834 p. відкрито університет у Києві. Тут у 1844 p. організовано перші терапевтично-хірургічні клініки.
У складі професорів медичного факультету Харківського університету в першій половині XIX ст. було мало видатних фахівців. Більшість із них були посередніми викладачами, які обмежувалися читанням лекцій за записками, зміст яких не змінювався багато років, дисципліни викладались лише теоретично. Ще у 1850—1855 pp. патологію, хірургію викладали латинською мовою, що утруднювало засвоєння цих дисциплін студентами. Такі лекції вони мало відвідували. У лекційному журналі викладача патології і терапії професора Ї. Рейпольського є такий запис: "Лекція відбулася, але слухачів не було".
У другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних університетів Харкова і Києва стають справжніми осередками хірургічної науки і практики в Україні. Викладання хірургії тут пов'язане з іменами таких відомих учених, як В. Грубе, В. Караваєв (мал.4), Ю.Шима-новський, М.Волкович (мал.5) та ін.
У 1865 p. відкрито університет в Одесі.
Через шість років після заснування у Київському університеті було відкрито медичний факультет. Організовано терапевтичну і хірургічну клініки на 20 ліжок кожна, що відразу позитивно позначилося на діяльності новостворе-ного факультету. А найголовніше — провідні кафедри медичного факультету очолили видатні вчені.
Протягом 48 років кафедру хірургії на медичному факультеті при Київському університеті очолював учень М. Пирогова В. Караваєв.
У співдружності з В.Караваєвим працював талановитий хірург і вчений Ю. Шимановський, який викладав хірургічну анатомію і оперативну хірургію.
Серед керівників хірургічних кафедр Київського університету слід назвати М. Волковича. Він був організатором і головою Київського хірургічного товариства.
Широко відомим став вихованець Харківського університету хірург-новатор Аполінарій Підріз. Він був піонером хірургії серця. А.Підріза слід вважати одним із зачинателів поєднання асептики і антисептики.
На медичному факультеті Одеського університету працювали такі видатні вчені-хірурги, як К. Серапін, М. Ли-сенков, К. Сапєжко, А. Щоголів.
Після 1917 p. в Україні розгортається будівництво мережі лікувальних і профілактичних закладів. Після закінчення громадянської війни особливу увагу було звернено на організацію хірургічного обслуговування шахтарів Донбасу, працівників у галузі важкої промисловості Дніпропетровщини, Кривого Рогу і насамперед — на організацію травматологічної допомоги. Щодо цього провідна роль належить Харківському ортопедо-травматологічному інститутові. Він на тривалий час стає методичним центром з організації травматологічної допомоги в Україні.
Значну роботу проведено в країні з організації невідкладної медичної допомоги, зокрема при хірургічним захво
рюваннях. Уже в 30-х роках ця справа у великих містах і промислових центрах була на високому рівні. У повоєнні роки особливу увагу приділено організації такої допомоги в районах. Тут створено хірургічні відділення на чолі з кваліфікованими хірургами. У разі складного щодо діагностики чи оперативного лікування захворювання районний хірург мав можливість через санітарну авіацію запросити консультанта з обласного центру чи відправити хворого у спеціалізований заклад.
У 1930 p. у Харкові, а в 1934 р. у Києві було організовано інститути переливання крові. У них розроблялися проблеми консервування крові, вивчалися терміни життєздатності еритроцитів, лейкоцитів, уперше встановлено важливість визначення резистентності еритроцитів як біологічного критерію збереження консервованої крові.
У країні організовуються нові хірургічні школи, пов'язані з іменами таких видатних хірургів, як М. Волкович, О. Кримов (мал.6), 0.0. Вишневсь-кий, Б.В. Петровський, І. Їщенко, М. Коломийченко та ін.
Українські хірурги поряд із хірургами інших національностей брали активну участь у героїчній боротьбі нашого народу з фашистською Німеччиною. Завдяки їхній самовідданій праці 72 % поранених вдалося повернути в ряди бійців. Організація медичної допомоги проводилася на фронтах за етапним принципом, уперше розробленим в період першої світової війни професором військово-медичної академії у Ленінграді В. Оппелем.
У роки Великої Вітчизняної війни видатну роль у керівництві хірургічною роботою відіграли головний хірург Радянської Армії М.Бурденко, Радянського флоту — Ю. Джанелідзе, фронтів і армій — М. Єланський, П. Купріянов, М. Ахутін, С. Банайтіс, І.М. Їщенко. Проте основний тягар праці винесли на своїх плечах тисячі рядових медиків, які під обстрілом ворога виконували складні хірургічні операції. Сотні тисяч поранених зобов'язані своїм життям саме цим мужнім людям.
Важливу роль у діяльності воєнно-санітарної служби, в організації лікування та обслуговування поранених відіграли радянські жінки (40% фронтових лікарів, 43% фельдшерів, 40% санінструкторів та санітарів).
Було нагромаджено великий досвід у різних галузях воєнної медицини.
Після війни в Україні сформувалося багато наукових шкіл, які внесли значний вклад не лише у вітчизняну, але й у світову медицину. Все це сприяло розвитку хірургічної техніки, розширенню діапазону оперативних втручань.
У1957р. видатним хірургом М.М. Амосовим було створено у Києві перше відділення серцевої хірургії, у 1983 p. — організовано НДІ серцево-судинної хірургії. Операції на серці почали виконувати в Київському НДІ клінічної і експериментальної хірургії, клініці торакальної хірургії Львівського медичного інституту, Харківському НДІ загальної і невідкладної хірургії, хірургічній клініці Донецького медінституту.
М.М. Амосов вніс великий вклад і у розвиток легеневої хірургії в Україні, організувавши у 1952 p. в Києві спеціалізовані відділення, а в 1955 p. — першу в Україні кафедру торакальної хірургії. Науково-методичним центром трахеобронхіальної хірургії стала кафедра пульмонології Київського інституту вдосконалення лікарів.
У 50-х роках починається формування анестезіологічної служби в Україні. При провідних хірургічних клініках організовуються анестезіологічні центри. У 1957 p. кафедру торакальної хірургії було перетворено на кафедру торакальної хірургії і анестезіології Київського інституту вдосконалення лікарів, яку очолив професор A.I. Трещинський.
Удосконалились за останні десятиріччя діагностика та хірургічні методи лікування захворювань органів черевної порожнини.
Велику роль щодо цього відіграв Київський інститут експериментальної і клінічної хірургії, очолюваний академіком 0.0. Шалімовим.
У 1965 p. було організовано ЦЯДР захворювання нирок і сечовивідних шляхів (урології), який став науково-організаційним центром урологічної допомоги в республіці. Його очолює академік О.Ф. Возіанов, президент Академії медичних наук України.
Поліпшення нейрохірургічної допомоги населенню стало можливим тільки зі створенням у Києві в 1950 p. Українського НДІ нейрохірургії на чолі з видатним нейрохірургом 0.1. Арутюновим, а пізніше — академіком А.П. Ромодановим.
У останні десятиріччя набула розвитку спеціалізована допомога при захворюваннях органів слуху та верхніх дихальних шляхів. Значний вклад у розвиток цієї галузі вніс професор 0.1. Коломійченко та його школа.
Важливу роль у розвитку онкологічної допомоги відіграє у повоєнні роки Український рентгенологічний інститут у Харкові і Київський науково-дослідний інститут онкології та радіології.
Велика заслуга в розвитку онкологічної допомоги в Україні належить академіку Р.Є. Кавецькому, який з 1960 p. і до кінця свого життя очолював створений ним Інститут експериментальної і клінічної
проблем онкології AH УРСР. Сьогодні цей інститут носить його ім'я.
Після війни розвиток хірургічної офтальмологічної допомоги пов'язаний з ім'ям академіка В.П. Філатова — директора Українського НДЇ очних хвороб і тканинної терапії. В. Філатов був не лише видатним вченим, але й прекрасним клініцистом-хірургом і педагогом. Ним запропоновано метод пересадки шкіри за допомогою мігруючого шкірного клаптя на живильній ніжці, який широко використовується в хірургічній практиці.
Гнійна хірургія знайшла розвиток у роботах відомого вченого В.Ф. Войно-Ясенецького. Поряд із хірургічною діяльністю, велику увагу він приділяв духовному наставництву. У 1921 p. ставши архієпископом Сімферопольським і Таврійським, він продовжує багато оперувати, консультує і навчає лікарів. Крім того, сумлінно виконує свої обов'язки як архієпископ. Його роботи внесли багато нового в проблему гнійної хірургії.
За релігійні переконання вчений був переслідуваний радянською владою, неодноразово арештовувався, сидів у тюрмі, був у засланні. Помер архієпископ Лука у 1961 p. на 85-му році життя. Похований в Сімферополі на міському кладовищі.
У повоєнний період було накреслено плани щодо зміцнення охорони здоров'я населення, оздоровлення зовнішнього середовища, запобігання захворюванням, збільшення тривалості життя людини, розширення мережі лікувальних закладів, поліпшення дослідницької роботи з боротьби зі злоякісними пухлинами, розвитку грудної, пластичної, відновної хірургії, випуску нових фармакологічних препаратів і медичної апаратури. У той час здавалося, що є всі умови для здійснення цих планів. І лише сьогодні ми усвідомлюємо, як мало зроблено в цьому напрямку, скільки невикористаних можливостей і резервів є ще стосовно цих питань. Мало того, багато в чому ми не лише не досягли прогресу, а, навпаки, зробили значний крок назад. Тоталітарна адміністративна система, що склалася в СРСР, вичерпала себе і увійшла в суперечність із вимогами суспільства. Із середини 70-х років почалося зниження темпів економічного зростання, стали помітні явища стагнації. Це позначилося на всіх галузях народного господарства, в тому числі й на системі охорони здоров'я, фінансування якої проводилося за залишковим принципом. Бюджетні видатки на охорону здоров'я неухильно зменшувалися. Так, у 1960 p. вони дорівнювали 6,6 % від загального бюджету, у 1985 p. — 4,6 %, а у 1990 p. — лише близько 3 %.
У останнє десятиріччя у колишньому Радянському Союзі сталася низка великих катастроф. Найтяжчою з них з далекосяжними, важко передбачуваними наслідками для населення стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції (1986), коли, за офіційними даними, у повітря потрапило понад 50 млн кюрі радіоактивних речовин. В Україні найбільшого радіоактивного забруднення зазнали райони Київської та Житомирської областей.
Все вищесказане призвело до того, що за чверть сторіччя в країні збільшилася вдвічі кількість дітей з вадами розвитку. Дитяча смертність у 2—2,5 разу перевищує показники розвинених країн. Частота захворювання на рак за період з 1930 по 1975 p. потроїлася, а до 1987 p. збільшилася ще у 1,5 разу. Тривалість життя зменшилася порівняно з показниками 1985 p. і становить 69,6 року. Про екологічне становище в країні не доводиться й говорити. Є відставання з багатьох клінічних дисциплін, у тому числі й хірургії. І пояснюється воно не тим, що у нас немає кваліфікованих фахівців. За хірургічною майстерністю українські хірурги не поступаються зарубіжним. Відсутність належного устаткування, сучасної діагностичної і лікувальної апаратури, медикаментозних засобів не дає можливості їм проявити себе. Не треба, однак, драматизувати ситуацію, яка склалася. Слід тверезо її оцінити, подивитися правді у вічі і докласти всіх зусиль, аби поступово виправити становище і піднести українську медицину, в тому числі й хірургію, до рівня світових стандартів.